27

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Мала академія наук України

Хмельницьке територіальне відділення

Малої академії наук України

Білогірська районна філія

Секція «Українська література»

Філософські роздуми про сутність людського життя в творчості Василя Слапчука

Роботу виконала

Загребельна Тетяна Миколаївна,

Науковий керівник:

вчитель української мови та літератури

Немирович Тетяна Миколаївна

смт. Білогір'я 2010

Вступ

Тези

1. Василь Слапчук - людина неймовірної долі, мужня і талановита.

2. Урядові нагороди за плодотворну діяльність.

3. Обмеження контакту із світом дало поштовх до творчості.

4. Взірцем для наслідування стали письменники як української літератури, так і світової.

5. Прагнення відкрити читачу світ природи, світ гармонії, світ людини.

6. Прагнення відповісти на питання: «Хто я?» породило вихід книги «Трикнижжя Явіна».

7. Філософські роздуми над словом і долею України.

8. Афганістан у долі Слапчука.

9. Злети й досягнення пов'язані з іменем жінки.

Отже, опрацювавши ці питання, я поповнила свої знання про ще одного письменника - Василя Слапчука, творчість якого мало відома серед читачів. Особливо мене вразило те, що це людина-інвалід, однак він знайшов в собі силу подолати цей гнітючий душевний і фізичний стан: він став письменником. В.Слапчук знайшов своє місце в житті, хоч до цього йшов довго й наполегливо.

Я зрозуміла, як багато в житті людини значить сила волі.

Читаючи поезії В.Слапчука, я ніби щоразу по-новому відкривала світ навколо себе. Кожна з поезій В.Слапчука викликає в моїй душі багато роздумів, а саме: про сенс життя, про призначеня людини на землі, про людяність, про відповідальність перед майбутнім, про гартування сили духу і витривалості.

Поезії В.Слапчука вчать не втрачати людської гідності, керуватись у житті заповідями християнської моралі: працювати на совість, поважати людину, творити добро.

У моїй уяві В.Слапчук постав людиною з світлим сумлінням, з ніжною й щирою душею, з чистою совістю.

Василь Слапчук - ім'я порівняно нове в сучасній літературі, тому його творчість дедалі більше привертає увагу читачів, спонукає їх замислитися над вічними цінностями, що часові не підвладні.

Мені випадково в руки потрапило кілька поезій цього письменника, по правді сказати, я раніше ніколи не чула цього імені. Прочитала - і була вражена. Вражена простотою думок, неординарністю викладу, побудовою строфи. Я вирішила зібрати матеріал про цю людину, опрацювати його, тому для дослідження обрала тему "Філософські роздуми про сутність людського життя в творчості Василя Слапчука".

Я вважаю, що тема є актуальною, адже людина з давніх-давен намагалася пізнати істину життя, самовдосконалитись в ньому, з тисячі стежин вибрати одну - свою, неповторну, тобто стати непересічною особистістю. Щоб зрозуміти це, необхідно вдумливо прочитати поезії Василя Слапчука і його роздуми про сутність людського життя, щоб, зрештою, переконатись, що життя - неоціненний Божий дар, що це лише мить у безкрайній Галактиці. Якою буде ця мить - повною дерзань, творчих пошуків чи байдужості, апатії - залежить від нас, молодого покоління, якому в майбутньому продовжувати справу батьків.

Я вирішила провести опитування серед учнів 9-11 класів з метою виявлення знань про цю людину.

У ході опитування я хотіла з'ясувати такі питання:

1. Чи доводилось вам чути ім'я письменника В.Слапчука?

2. У якому краї живе ця людина?

3. Через які пекельні муки довелось пройти В.Слапчуку?

4. Що допомогло подолати йому душевний біль, гіркоту втрат?

5. Чи попадали вам в руки твори В.Слапчука?

6. Чи хочете ви дізнатись про його життя?

У результаті опитування виявилось, що мої ровесники нічого не чули й не читали про Василя Слапчука. Вони засипали мене запитаннями, а я, в свою чергу, пообіцяла провести заочну екскурсію в край, де живе і працює Василь Слапчук.

У своїй роботі я хочу з'ясувати, хто ж такий В.Слапчук, яка його життєва стежина, що довелось йому пережити, звідки ота мужність, почуття людської гідності, сила духу, витривалості, звідки оте бажання жити, жити повноцінним життям всупереч усім життєвим негараздам.

Творчість В.Слапчука на сьогодні достатньо не вивчена. У засобах масової інформації є скупі повідомлення про його твори і трохи більше про життєвий шлях - складний і по-буденному героїчний.

Вагоме слово про В.Слапчука як письменника сказали Д. Стус, В. Вербич, Є. Баран, О. Соловей.

Їхні дослідження допомагали мені відкрити духовний світ В.Слапчука. Переді мною постала сильна духом людина, для якої найціннішими у житті є загальнолюдські цінності: любов до людини, простота, скромність, порядність.

Розділ І. Василь Слапчук - сильна духом людина

В Україні, в місті Луцьку, проживає людина неймовірної долі, надзвичайно мужня і талановита. Це Василь Дмитрович Слапчук, відомий український поет і письменник, лауреат Шевченківської премії, засновник та член асоціації інвалідів Афганістану, почесний громадянин Луцька.

Василь Слапчук - член Національної спілки письменників України з 1993 р. Письменник є переможцем Міжнародних конкурсів "Гранослов" та "Краща книга року", відзначений багатьма преміями, зокрема премія імені Агатангела Кримського (книги "Як довго ця війна тривала", "Німа зозуля", "Прокляття", "Предтеча" ), премія імені Павла Тичини (книга "Крапка зсередини"), премія імені Івана Огієнка (книги "Мовчання адресоване мені", "Укол годинниковою стрілкою", "Навпроти течії трави" ), премія імені Богдана-Нестора Лепкого (книга "Солом'яна стріха Вітчизни"). У США при Українському вільному університеті у Нью-Йорку є фонд Веляників-Швабінських. Представники цього фонду відзначили книгу В. Слапчука "Укол годинниковою стрілкою". Книга привернула їхню увагу високо художністю, глибоким патріотизмом, роздумами про Україну.

Великою подією в житті В. Слапчука стала премія імені Василя Стуса. Адже ця премія вручається за велику силу волі, стійкість й витривалість.

Груди Василя Слапчука прикрашають бойові нагороди - орден Червоної зірки та орден "За мужність ІІІ ступеня".

За словами Дмитра Стуса, сина видатного українського письменника, Василь Слапчук - одна із тих постатей в українській літературі, яку б він поставив у першу п'ятірку найважливіших, найактуальніших, найцікавіших.

А Віктор Вербич говорить, що "Василь Слапчук - це єдине ім'я письменника-волинянина, чия творчість - невід'ємна складова сучасного літературного процесу, має не регіональний, а всеукраїнський міжнародний резонанс".

Дитячі роки письменника пройшли серед розкішної природи волинського краю, який манив своєю таємничістю, загадковістю.

Народився 1961 року в селі Новий Зборишів. Після закінчення школи і технічного училища працював шліфувальником на заводі "Комунар" у Запоріжжі. Закінчив філологічний факультет Луцького педінституту імені Лесі Українки.

Воював у Афганістані. У 1981 році моджахеди його підстрелили. Куля роздробила хребет, лікарі поставили діагноз: інвалід. Інвалід, який назавжди прикутий до інвалідного візка. Афганістан розділив його життя на "до" і "після". Поранення привело до обмеження його фізичних можливостей, але не озлобило на світ. Про цей період Василь Слапчук говорить, що сталось те, що повинно було статись. Бог послав йому таке випробування, але і подарував здатність його пережити. На питання : "Якби вам була надана така можливість, ви б викреслили сторінку війни із свого життя?" В.Слапчук відповідає: "Мабуть, ні. Невпевнений, чи був би я ліпшим, якби не пройшов цього. Війна мене великою мірою сформувала, я зазнав величезних змін, переживань… Думаю, вона підштовхнула мене у правильне русло."

Як письменник сформувався вже після Афганістану. До того часу ніяких літературних спроб не робив. Ось що про це говорить сам Василь Слапчук: "Якби у мене не вивільнилося стільки часу, не знаю, чи колись прийшов би до цього. Спочатку я лежав у шпиталі, потім повернувся додому, і мені треба було якось увійти у цей світ, зайнятися чимось повноцінним. А я був обмежений у всьому: і в просторі, і в засобах. І мимоволі прийшов до літературної творчості. Але це був дуже довгий шлях. Я не став письменником одразу, щонайменше років десять на це витратив."

Василь Слапчук - людина активної дії. Він, інвалід афганської війни, душею, хоч це і звучить занадто пафосно, був з усіма учасниками помаранчевої революції, навіть оголосив голодування, яке тривало десять діб і було припинено на категоричну вимогу лікарів. Коли його запитують про цей період життя, Василь Слапчук скромно відповідає: "Швидше за все, людям і не потрібні оці мої маленькі жертви, це радше моя власна внутрішня потреба."

Взірцем для Василя Слапчука є ті письменники, які допомагають утвердитись як людині і надихають своїм прикладом на творчість.

До таких письменників він відносить Тараса Шевченка, який міг стати видатним російським художником, заживши грошей і слави, а натомість обрав поневіряння українського поета; Івана Франка з його універсальністю і фантастичною працездатністю; Йогана Гете, якому вдавалось поєднувати в собі інтелектуала, поета й високопоставленого чиновника; Гюстава Флобера, який був "одружений" з літературою; Віктора Гюго, талановитого і багатого митця (він нажив свій достаток літературною працею).

Вперше прочитала таку відверту, відкриту, болісну думку Василя Слапчука про ментальність українців. Головним ґанджем українців він вважає відсутність земляцтва, родинності, повної єдності. Саме це заважає українській нації зайняти достойне місце у світовій ієрархії.

Від природи В.Слапчук - оптиміст. Як і Григорій Сковорода, прагне пізнати себе. Довколишній світ є предметом його зацікавлення, бо лише в контакті із ним людина виявляє і пізнає себе.

Висновки до розділу І

Як бачимо, на долю Василя Слапчука випав нелегкий шлях. Йому довелось пройти через пекло афганської війни, повернутись додому живим, але в інвалідному візку. Та за всі роки життя В.Слапчук не впадав у відчай, тримався мужньо й ніколи не нарікав на свою долю. Він зумів знайти себе: став письменником.

А ще вражає надзвичайна простота, скромність, людяність, вимогливість до себе. Життя Василя Слапчука - це приклад сильного стоїцизму, приклад для нас, молодого покоління, як не втрачати оптимізму навіть у критичні моменти життя, як гартувати силу духу, стійкості, як не втратити людяності й не озлобитись у цьому жорстокому світі.

Розділ ІІ. Прагнення В. Слапчука пізнати сутність людського життя

Василь Слапчук в сучасній українській поезії - визначна постать зі своїм неповторним силуетом, поет, яких у нас небагато. Поет, що вийшов з народу і не боїться цього факту. Міцні зв'язки з національними традиціями та безпомилкове відчуття слова сформували чіткий авторський почерк.

Він розуміє поезію як щось вишукане, високе, те, що "споживається через соломинку". Лірика В. Слапчука виразно філософічна, глибоко закорінена в українському фольклорі.

Фольклоризм верлібрів поета вносить до текстів якийсь особливий український дух, в якому переплітаються традиції, забобони й тонка іронія. Його поезія демонструє правдиву органічність у співіснуванні людини й природи, людини і Бога, природи і Бога. Це світ поетичний і справедливий, і, що головне, можна повірити, що все це цілком реально, і не де-небудь, а саме тут, у нас, на Богом обраній землі:

Аби жайворонки в небі

не погубилися - в кожного

срібний дзвоник на шиї висить.

А як корови,

з пасовиська вертаючись,

сонце рогами за обрій закотять -

тиша настає.

Господар жайворонків

Богу молиться.

На перший погляд, такий простенький вірш, а яке поетичне багатство мови: розгорнута метафора "сонце рогами за обрій закотять", епітет "срібний дзвоник" - надають якоїсь задушевності, емоційності читачу.

Ніколи поет не виставляв свої поезії напоказ, не прагнув афішувати себе як надзвичайну людину. Він писав про давно відомі речі, які, на перший погляд, можуть видатися банальними, але таким було його бачення світу, розуміння життя, по-своєму він прагнув його відтворити.

В.Слапчук є екзистенціалістом у найяскравішому його вияві: лише світ природи, світ гармонії, світ людини, яка дивним чином опирається, а то й руйнує цю світову гармонію, - це його світ, який він намагається відкрити людям:

Цей світ самостійний і німий,

він потребує помочі,

чому ти такий сумний

Богдане-Ігоре Антоничу?

Антонич ріс, росла трава,

трава та нині скошена.

Усі немовлені слова -

о Фіра осені

(зб. "Черевики Ван-Гога")

Перед нами відкриваються глибокі переживання ліричного героя за навколишній світ, у якому він живе. Йому він видається "самостійним і німим", він потребує допомоги. Я гадаю, що В.Слапчука хвилює байдужість, апатія людини до навколишнього світу, тому він звертає увагу читача на постать Богдана-Ігоря Антонича, який так мало прожив на світі - всього 28 років - , але встиг залишити для наступних поколінь неповторність своїх поезій, в яких чітко виражена любов до рідного краю - Лемківщини - і водночас до всього навколишнього світу. Можливо, В.Слапчук, прочитавши поезії Богдна-Ігоря Антонича, відчув спорідненість думок, можливо, мав на увазі його переконання про незнищенність українського народу.

Поезія В. Слапчука - це ніби попередження: байдужість породжує пустоту, цього треба боятися найбільше, бо бездіяльність може привести до тяжких наслідків.

Поезії В. Слапчука - це поезії зі своєю драматургією, своїми героями, своєю філософією. Він з упертістю неофіта поєднує Тишу і Мовчання, що цілком контрастує з відомими афоризмами Каретті ("Мовчання породжує страх") і Сей ферті ("Якщо письменник мовчить - він бреше"). У Слапчука Тиша наповнена словами без відповідей, маємо наскрізний авторський монолог у Тиші, його ж мовчання - уважне вслухування, очікування тієї відповіді. Чи є Василь Слапчук таким всезнаючим, чого не відають інші? Ні, він не грішить всезнанням. Так само, як колись і Конфуцій, Слапчук міг би сказати, що не витворює нового світу, а зв'язує його воєдино, прагне пропустити його крізь свою призму бачення.

Його ліричний герой чимось нагадує сліпого Шевченківського кобзаря - Перебендю, а то й швидше мандрівного філософа Григорія Сковороду "Моя розмова стосується лише людинолюбних душ, чесних талантів і благословенних видів, промислів, які не суперечать Божому й людському законові, а складають плодоносний сад церкви, ясніше кажучи, суспільства , як окремі частини складають годинниковий механізм".

Звідси в поезіях В. Слапчука така простота, прозорість думки. діалогічність побудови:

Зустрічний: дай Бог здоров'я!

Вітик: навіки.

Зустрічний: Як поживаєш?

Вітик: Щоб і ви так поживали.

І пересварився Вітик таким чином із усіма односельцями.

("П'ять історій про те…" )

Таким чином напрошується висновок: найгірше - не мати власної думки, не бути самим собою. Людина не може перетворюватись у робота, повторювати тільки давно відомі фрази. У цьому вона деградує.

Діалогічну мову зустрічаємо і в іншій поезії - "Неділя". У ній йдеться про зневагу молоді до української пісні, пісні, яка споконвіку була гордістю українського народу, яка передавалась з покоління в покоління.

Поету болить душа, що все менше і менше чути дзвінкоголосий спів молоді. У жартівливо-іронічному тоні передає В. Слапчук цю думку:

Дівчата голосу

З колодязя понапивалися -

груди під сорочками здійнялися…

Хлопцям очей не вистачає.

Дід з бабою на причілку хати сидять,

Чекають, коли вже дівчата

співи зачнуть.

- Певно, криниця німа була, - каже баба.

Дід цигарку загасив:

- Та то вони цілуються.

А у баби тих пісень у фартушку,

слухано не переслухано,

Хоча й дід замолоду

також цілуватися любив.

Якою теплотою віє від останніх рядків! Зрозуміло, симпатії автора на стороні представників старшого покоління. Як ніжно звучать слова "пісень у фартушку слухано не переслухано"! Пісні для них - дорогоцінний скарб, який потрібно берегти у пам'яті і співати. Адже пісня - це оберіг нації, її душа, яку не можна знищити. Дуже б хотілося, щоб свічка української пісні не згасла, а палахкотіла яскравими вогнями у серцях юного покоління.

Та при всьму цьому поезії В. Слапчука світлі і чисті, сповнені надії у людину.

Він дуже талановитий і ніжний у слові, що однак не заважає йому залишатися мужнім і твердим у переконаннях:

Він з'явився,

але ніхто не спитав:

хто ти?

Коли він залишив їх,

ніхто не спитав:

де він?

Тому-то й пісня ця

не про нього,

а про тих,

що зосталися.

("Пісня чоловіків" із зб. "Крилатий чоловік")

Це, на мою думку, є підтвердженням того, що людина на землі покликана стати творцем, а не пройти по життю пустоцвітом. Не обов'язково створити щось геніальне, величне, навіть у маленьких, зовні не помітних справах можна залишитись Людиною, про яку пам'ятатимуть.

Такі прості слова у поезії В. Слапчука, а в серці закрадається тривога за нас, молоде покоління. Чи зможемо ми зробити своє життя повноцінним, багатим, змістовним, чи вдастя досягнути злету?

В. Слапчук у поезіях розмірковує вголос про те, що болить, що тривожить душу. У декого може скластись враження, що він закоханий у власне вміння красиво говорити.

Та Василь Слапчук ніколи не був самозакоханим поетом, його непокоїло марнотратство часу, бездіяльність окремого кола людей. Звідси ненав'язливі, самоіронічні, здебільшого парадоксальні висловлювання, що несподівано зринають, мов звуки пострілу в лісовій тиші:

У понеділок

відділимо світло

від темряви,

у вівторок

відділяємо води

від вод,

у середу…

Тиждень закінчився,

але нема в кого спитати:

коли ж ми станемо людьми?

(зб. "Черевики Ван-Гога")

Прагнення відповісти на запитання "Хто я?", напевно, і стало причиною появи у 1996 р. книги В.Слапчука "Трикнижжя Явіна".

Вже перше слово збірки прозоро натякає на Біблію. Свої афоризми, вміщені у цій книзі, він назвав дивними словами: мaксими і простотаки. Ми не знайдемо в жодному словнику терміну "простотаки", отже, це авторський неологізм.

Максима - правило, що виражає певну моральну вимогу, а простотаки - влучні спостереження самого автора.

Це збірка мудрих філософських думок і дотепних коротеньких характеристик та побажань. Хто ж такий Явін? Це слово складається з двох : Я і Він. Епіграфом до книжки В.Слапчук вибрав слова народного цілителя Порфирія Іванова: "Я - той, хто в мені". У кожній людині живе ніби два я: те, що зовні, і те, що всередині, що називають внутрішнім світом, совістю.

Автор ототожнює себе з другим Я, то й іменує себе Явіном.

У приповістях, притчах та пророцтвах цього дивного шедевру митця ми знаходимо його глибокі думки - узагальнення про віру, політику, час тощо:

Пильнуйте

на чию щоку

опуститься

повітряний поцілунок Іуди.

Його вислови не можна сприймати буквально. Вони звернені до внутрішнього світулюдинита цінування також світу в іншій людині. Афоризми різні за настроєм. Вони звучать іронічно ("якби втрата глузду компенсувалася грішми, то більшість із нас жили б вельми заможно"), то сповнені споглядань самого себе ("одного разу сівши за перо, як важко потім лікуватись"). Ці стислі висловлювання не тільки влучні і змістовні, а й образні: "задихається чоловік, а в очах ближнього жодної ополонки", "небо від дощів колючками дощів борониться".

Читаючи рядки Слапчука, читач розуміє правдивість та іронічну філософічність його поезії, яку можна узагальнити його ж висловом:

Хотіли знати

як Бог,

що є добро і зло,

а тільки дізналися, що голі.

"Притчі ополудні" - це друга частина книги. Герої притч - звичайні люди, які народжуються, працюють, кохають, помирають, їм ніколи роздумувати про сенс життя, за них це робить автор, якого цікавлять питання життя й смерті, місце людини у Всесвіті. Так, притча під номером 3 розповідає про чоловіка, котрому циганка наворожила смерть під колесами велосипеда. Він став боятися жити повноцінно, чекаючи страшної хвилини. І лише старий дід, "котрий із усіх воєн вернувся, усі влади пережив", дає пораду чоловікові:

Якщо повірив,

хоч би того ровера

на світі не існувало,

сам його вигадаєш і загинеш.

Висновок з цього такий: ніхто не знає, що його чекає в майбутньому. Тому треба не випробовувати долю, а повнокровно жити, цінуючи кожну хвилину. Третя частина книжки - пророцтва. Кожне з них вражає своїм змістом. І знову в автора поряд серйозні заглиблення у те, що становить сенс життя:

Життя проживете і не замислитесь,

чому вас люди зневажають.

Або інше:

Коли зрадять вас,

дізнаєтесь,

що таке любов.

Про внутрішній опір неминучості долі автор висловлює таку думку:

Мобілізують вас

і пошлють із негідниками

вітатися,

опісля покоління ваше

втраченим назвуть.

Митець любить користуватися для вирішення свої думок верлібром, саме верлібр дає йому змогу виразити своє поетичне кредо.

Слапчукове "трикнижжя" вирізняється ясністю і якістю поетичного письма. Така вже здатність людини до порівнянь, тим більше, коли автор пропонує читачеві певний вибір.

Висновок до розділу ІІ

Як бачимо, всі поезії чи короткі мініатюри В.Слапчука сповнені глибокого філософського змісту. Вони спонукають читача замислитись над сенсом життя, дають поштовх до роздумів. Мене особисто вразила простота і довершеність поезій, глибоке проникнення у духовний світ людини. Я гадаю, що В.Слапчук намагається пропагувати насамперед високі духовні цінності. Адже від людини залежить, яким буде наше суспільство зараз і в майбутньому. Якщо частіше кожен з нас буде задавати собі питання: "Хто я?", "Який мій слід на землі?", "Що доброго зробив я для оточуючих?", тим прекраснішим буде світ навколо нас. Людина має творити добро, жити по справедливості, а найвищим чинником усіх її діянь має стати совість. На цьому наголошував ще у далекі часи мудрий філософ Григорій Сковорода. Той достойний зватись справжньою людиною, "в кого совість, як чистий кришталь"

Розділ ІІІ. Філософські роздуми над словом і споглядання України

Глибокими філософськими роздумами наповнені мініатюри В. Слапчука про слово, Україну. Коли прочитала їх, згадала Ліну Костенко. Є в неї цикл мініатюр під назвою "Коротко - як діагноз". Так само, як і Ліна Костенко, В. Слапчук говорить коротко, чітко. Він зважено розмірковує над сутністю слова. Його хвилює ставлення людини до слова:

Слово честі!

Інформація точна

(плюс-мінус похибка комп'ютера)

Слово правдиве

(плюс-мінус совість людини)

Чим слово міряється -

мушлею вуха

чи прірвою рота?

Один чоловік

слово важить-переважуючи,

інший - на око прикидає,

Та обидва ціни слову не годні скласти.

Слово є в людини,

Слово є людиною,

Слово є тепер.

Але це не те слово,

Що було споконвіку,

Коли ще не було людини.

Прочитавши ці мініатюри, хочеться сказати: "Не кидайся словом, дотримуйся слова, будь точним у слові, плекай слово, дбай про нього. Хай слово, мовлене тобою, квітне веселково, звеселяє душу, розганяє зневіру, додає сили". А ще пам'ятай мудрі народні прислів'я: "Не кидай слів на вітер", "Слово - не горобець, випустиш - не піймаєш", "Слово - не стріла, а глибше ранить", "Шабля ранить голову, а слово - душу".

Особливо мене схвилював і вразив цикл мініатюр "Україніана" (без права перекладу на іноземні мови). Цілком переконливо можна сказати, що Василь Слапчук продовжив традиції Т.Шевченка, І.Франка, Ліни Костенко у питанні ставлення до українського народу як нації. Ще Т.Шевченко у послані "І мертвим і живим" засуджує плазування окремих лжепатріотів перед іноземщиною, перепадає й "найменшому брату", "синам сердешної України" - за їх рабську психологію, за примирення з самим статусом раба. Думку Т.Шевченка продовжив І.Франко в пролозі "Народе мій, замучений, розбитий…" до поеми "Мойсей". Це болючі роздуми про рабський стан рідного народу, який став у сусідів "гноєм, тягарем", перетворився на паралітика, політичного й німого.

Обидва твори звучать як заповіт українському народу: відстоювати свою національну гідність, боротись за право називатись українцями, любити свій народ, його звичаї, мову і культуру.

В.Слапчук же створює невеличкі мініатюри. Споглядаючи життя на Україні, він прийшов до глибоких філософських роздумів. Поет звертає увагу на різні сторони буття українців:

на працьовитість і безрезультативність праці

У що б українець

не взувся

Слід завжди босий

лишається.

на зраду перед розкішшю:

Став українець

суджену вибирати.

За однією дівкою

Україну дають,

а в другої -

корова на посаг.

Господар -

він і є господар.

на втрату поваги до народної пісні:

Мовчить українець,

рот їжею зайнятий.

Від пісні

лише ноти зосталися.

на втрату почуття національної гідності:

Що не українець -

то зять,

що не українка -

то невістка.

Усе життя в приймах.

на покірність долі:

Воля для українця -

це коли руки

вишиваним рушником

зв'язані.

на еміграцію в різні краї:

Куди б серце не

закинув,

по всьому світі -

соловейки з прізвищами

українськими.

на наругу над українцями і їх терпіння:

Ой і нагнули ж

вороги

з українців луків,

наробили!

А брати наші,

знай, - до коліна

випрямляють.

на споконвічне гноблення і приниження:

Хто тільки не гнобив

українців,

у землю не закопував!

Зате ж яка тепер

земля наша родюча.

на духовність і бездуховність:

Поки українець

дітей рахував,

то й гроші знаходилися,

а як став гроші лічити -

діти перевелися.

на прикрість долі, що народились українцями:

Я - українець,

ти - українець,

і це чи не єдине,

чого ми не годні

один одному пробачати.

на незнищенність українського народу:

Не ті українці,

що народилися,

а ті, що

не виродилися.

Висновок до розділу ІІІ

Дійсно, слово - одне з найбільших скарбів, який Бог подарував людині. У слові закладена магічна сила. Воно може окрилити душу, може її спопелити. У слові - і ніжність, і любов, і втіха, і порада, а разом з тим - і гнів, і образа, і зневага. Хай ніколи слово, мовлене нами, не кривдить оточуючих, хай буде сонцесяйною квіткою у наших помислах і думках.

Викликають тривогу роздуми В.Слапчука про Україну. І хай це його власне бачення, однак гіркота оселяється в душі.

Невже нам споконвіку судилося бути безбатченками, покірними, нести тягар невизнання як нації? Вірю, що настане час, коли Україна буде пишатися своїми синами й дочками, коли з гордістю кожен скаже: "Я - українець".

Розділ ІV. "Афганістан болить і моїй душі" (В. Слапчук)

Афганістан болить у душах сотень людей. У матерів він озивається передсмертним зойком ще зовсім юних синів, у молодих вдів - останнім прощанням, у наречених - вічною розлукою.

Посивілі завчасно хлопці-афганці ще й донині йдуть у тривожних снах у бій, затуляючи від куль одне одного. Їм і досі важко повертатись до цих чорних сторінок у їхньому житті, та ще важче вирвати їх, знищити й забути.

Афганістан у долі Василя Слапчука займає особливе місце. У своїх спогадах він говорить: "Війна тримається за мене і нема шансу втікти від неї далеко." Він виховувався на книжках про війну і мріяв стати героєм. Та коли попав в Афганістан, зрозумів, що мрія і реальність далеко не тотожні.

Війна вже стільки років іде слідом за його інвалідним візком, вона за його плечима, де важко притомлено зачаївся біль:

Оце і є моя війна,

І дай вам Бог на ній не бути.

Оце і є моя вина,

Моя задавлена спокута.

Поет одним з перших розповів правду про криваву афганську війну, розвіявши будь-які ілюзії щодо її необхідності. Поряд з цим В.Слапчук намагається осмислити себе у тих подіях і зрозуміти: ким же він (та й не лише він, а й тисячі інших) були на афганській землі: визволителем чи окупантом?

Василь Слапчук по-новому осмислює перебування людини на війні. Це насамперед війна в собі, боротьба з самим собою. Цьому присвячений цикл поезій "Сам з собою". Однією з найкращих поезій є "Хрещення".

Василь Слапчук переосмислює поняття Божого хрещення, за яким поставлений хрестик на чолі немовляти і натільний хрестик є оберегом людини протягом всього її життя. У розумінні Слапчука це бойове хрещення. У ролі священика виступає замполіт. Це він благословляє юнака перед боєм:

Беру від нього чашу з кров'ю

І п'ю до дна.

Це благословення не на життя, а на смерть. Але принести себе в жертву, не порушити присягу - це обов'язок солдата. Слова "кудись подівся мамин хрестик" підкреслюють втрату вічних цінностей.

У поезії часто вживається слово "душа". Ліричний герой переконаний, що в нього зосталася тільки душа, а тіло непідвладне йому. За Слапчуком "душа для того, щоб боліти". Але в ліричного героя несподівано виникає питання: "Навіщо ж лоб?". Гірка іронія розуміння висновку: на війні лоб не для того, щоб прикладати до нього пальці. Він дуже потрібний для того… щоб цілитися".

Читаєш - і стає моторошно на душі від таких роздумів.

У іншій поезії "Lady rain" ліричний герой страждає від усвідомлення власних тяжких гріхів. Рефрен "Невже це я?!" підкреслює трагедію тих, хто пройшов через пекло війни, яка поступово знищувала в людині людське, перетворювала її на монстра:

Перш, ніж зайти у дім,

Замість вітання кидаю гранату…

Але ліричний герой - не варвар, хоча деякі міркування видаються цинічними. Вимушеного вбивцю мучить совість, вона спонукає зректися самого себе, роздвоює його. Ці душевні муки найстрашніші, тому найбільше бажання - звільнити себе від себе. Поезія вражає силою виражених почуттів.

Нового змісту набуває словосполучення "віддати честь", яке в прямому розумінні означає привітання молодшого за званням військового зі старшим. У розумінні Слапчука "віддати честь" - позбутися її, а отже, деградувати: "без честі легший автомат".

У поезії звучить монолог ліричного героя як сповідь людини з іще не втраченою совістю.

Зовсім незвичним є міркування В.Слапчука щодо ворога в поезії "Той, хто в мене стріляв". Перші строфи вірша звучать іронічно:

той, хто в мене стріляв,

не їв сала,

а я виріс на Україні.

Парадоксально, але ліричний герой переконаний, що його ворог був гарною людиною. І незважаючи на приналежність до іншої віри та нації, заслуговує на повагу. Бо він теж людина.

Ліричний герой не тримає зла на того, хто в нього стріляв, визнаючи: правда - на його боці. То навіщо тоді стріляти одне в одного? Глибокі й приховані внутрішні почуття звучать у рядках:

І лише зрідка я картаю

того, хто в мене стріляв,

що він таки мусив би

бути точнішим.

Безсумнівно, що цей твір автобіографічний. Василь Слапчук іноді шкодує, що вижив. Тільки б смерть забрала всі спогади про війну, стерла б згадку про кровопролиття. А можливо, автора ще й мучить сумління, що він вижив, а тисячі йому подібних залишилися у кривавому горнилі несправедливої війни. Час не лікує зраненої душі. Навпаки, все частіше нагадує про себе, нагадує, щоб пам'ятати:

Як довго ця війна тривала.

Ні не забути нам її!

І постріл в спину з-за дувала,

І в горах сутички-бої,

І на граніті сірім дати,

Над трунами слова промов…

Ми довго будем пам'ятати

І вам забути не дамо.

Висновок до розділу ІV

Я прочитала не так багато поезій про Афганістан. Більше чула пісень. Та коли до рук потрапили поезії В.Слапчука, то вони зворушили мене до глибини душі. Насамперед, що вразило, це не шаблонність, не пафос, це не звеличення солдата на війні, не виконання інтернаціонального обов'язку, а просто відтворення війни очима людини, яку покликали на війну. Вперше прочитала про душевні муки, страждання ліричного героя, про провину перед ворогом, про докори совісті. На мою думку, Василь Слапчук відкрив нову сторінку бачення й розуміння афганської війни.

З поезій поета видно, як мужніли в бою ще зовсім молоді юнаки, як вчились любити рідну землю, цінувати життя, проявляти почуття милосердя.

Розділ V. Жінка - це натхнення, це вірний друг і порадник

слапчук україніана письменник

Цей світ не уявляється Слапчукові без жінки, яка надає йому сенсу, таємничості, яка творить і руйнує чоловічі уявлення про цей світ:

Злічив краплини дощу,

зорі порахував…

А скільки жінок

під небом - не відаю.

На тобі збиваюся.

(зб. "Малювання в темряві")

У його поезії домінує жінка, домінує особистість. Така ж самотня, така ж велично знехтувана світом і завжди - основа його. Сторінками книжок Слапчука розлитий запах жінки - як символ чистоти, любові, вірності:

Зима квітує,

Ловлю пелюстки снігу.

Так пахне жінка.

Продовжує цю тему автор у поезії "Село". Це образок із сільського життя. Там так спокійно, затишно, там навіть "небо, як душа праведника". Особливо хочеться виділити образне змалювання сільських хат, які "поперед себе в оберемках квітники тримають". Є поряд і сіра буденність: " у крамниці пляшки приймають, кури межи переступають". Однак на думку поета, цій буденності не затьмарити краси, яку творять жіночі руки:

Кожна квітка

на вагу картоплі,

але картоплю свині з'їдять.

А квіти… єдині

про досконалість жінки

свідчать.

Можливо, це тому, що в особистому житті В.Слапчук дуже цінував дружину. За його словами, він не знає, ким би був сьогодні, якби не зустрів жінку, до якої йому треба було ще рости, і заради якої він вирішив змінити себе. Нічого важливішого, крім люблячої жінки, для нього не було. Жінка стала його Батьківщиною. Він не жаліє ні за чим. Звідси, мабуть, таке обожнювання жінки в поезіях В.Слапчука.

Жінка - це Богиня, це натхнення, це п'янкий аромат ніжності і любові, це вірний друг і порадник.

Висновок до розділу V

Мені імпонують роздуми про жінку. В уявленні В.Слапчука жінка - це не просто продовжувач роду, це щось величне й незбагненне, мінливе й грайливе, прекрасне й одухотворенне. Неповторність й привабливість світу пов'язані з існуванням жінки на землі.

Висновки

Василь Слапчук - поет-філософ. Людина, сповнена любові і віри, сповнена життєстверджуючого оптимізму, хоч доля послала йому нелегкі випробування. Василь Слапчук з 20 років прикований до інвалідного візка, проте він знайшов в собі сили не тільки не обізлитися на весь світ, на ту батьківщину, яка відправила його в Афганістан, а й знайшов мужність протистояти безнадії. Розраду він знайшов у літературі. Поезія, а пізніше проза, стали його музою, його світом.

Василь Слапчук належить до поетів, яких називають "позадесятники". Його багатогранний талант розквітнув у 90-і роки ХХ століття, проте читачу його твори маловідомі. Мене спочатку вразили поезії про Афганістан, а пізніше я вже опрацювала більше літератури, щоб довідатись про світ його думок, про самого В.Слапчука як людину.

Найбільше, що кидається в очі, це надзвичайна скромність, порядність цієї людини. Він ніколи не зазнався, навіть тоді, коли став лауреатом державної премії України ім. Т.Шевченка.

Поезії В. Слапчука вражають глибиною змісту. В основному це філософські роздуми про сутність людського буття, про місце людини у цьому бурхливому морі життя. Ліричний герой його поезій запам'ятовується читачам винятковою чесністю, оригінальністю світосприйняття, вміння мислити не по казенному.

Кожна поезія митця - це буря думок, почуттів, це поштовх до роздумів.

Після прочитання поезій В. Слапчука склалось враження, що поет застерігає нас від бездіяльності, марнотратства часу, багатослів'я, байдужості, пасивності. На його думку, і мою також, людина покликана у цей світ для творення добра й любові. Світ навколо буде таким, яким створить його людина.

На мою думку, В. Слапчук у своєму житті й творчості сповідує риси християнської моралі, можливо, через те у полі його зору - людина, людина з її амбіціями, з її світосприйняттям. Це переконливо доводять поезії, присвячені афганській війні.

Ознайомившись із творчістю В. Слапчука, я зрозуміла, чому за взірець у своєму житті він взяв Т.Шевченка, І.Франка, В.Стуса. Це були сильні духом люди, які не зламались під тиском обставин, які підняли свій голос на захист українського народу, його мови й культури. Такою людиною є і В. Слапчук. Недарма син Василя Стуса Дмитро Стус підтримує в усіх починаннях В. Слапчука.

Поезії Василя Слапчука вчать нас жити з вогником у душі, вчать людяності, чистоти думок, витривалості, вміння долати перешкоди, не зупинятись на досягнутому, а найголовніше - бути Людиною.

Список використаних джерел

1. Баран Є. І кидаю в тишу слово за словом...Василь Слапчук. Сучок на костурі подорожнього (Рік Дракона - 2000): Поезії. - Луцьк: видавництво "Волинська обласна друкарня", 2002.

2. Бездоля А., «Я «некликаний» письменник. І мене це не бентежить». Українознавство №1/2010.

3. Жижара Р. Слапчук - почесний громадянин Луцька. Дзеркало тижня / Людина № 51 (526) , 2004.

4. Літературна енциклопедія. В 4-х томах. - К., 1994.

5. Соловей О."Позадесятники": Тексти у контексті (Позадесятники: Поетична антологія. -Львів: Престиж інформ. - 1999).

6. Стус Д. «Виноват я лишь перед тем, кто в меня стрелял...». Писатель Василий Слапчук о войне, любви и изучении реальности.«День», №23, 2004

7. Українська та зарубіжна культура. - К., 2000.

8. Усі письменники і народна творчість: довідник.- К. : Майстер клас, 2007-2008.

9. www.day.kiev.ua/ru.2004.23

10. www.refine.org.ua

Размещено на Allbest.ru

...