Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ ІВАНА ФРАНКА

2. ДІЯЛЬНІСТЬ ІВАНА ФРАНКА

2.1 ЛІТЕРАТУРНА ТА ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ

2.2 ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНА ТА НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ

2.3 ПУБЛІЦИСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Особливе місце в українському національному русі, розвитку української культури, соціально-політичної та філософської думки належить Івану Франку. Життєва доля письменника стала прикладом того, як з-під низенької стріхи селянської хати можна сягнути піднебесних інтелектуальних висот і збагатити духовний спадок світової культури.

Перегортаючи сторінки його творчості, ми прагнемо збагнути й осягти багатогранний талант цієї людини. Цей діамант, який щоразу виблискує новими гранями, дивує нас, зачаровуючи. Великий глибокий знавець давнини свого народу, ерудит у сфері світової історії й письменства - Іван Франко - ці свої знання послідовно й активно спрямовував на відстоювання й утвердження окремості й давності українського письменства.

Іван Франко - це розум і серце нашого народу. Це боротьба, мука і передчуття щастя України. України і людськості.

Одна з основних ідей І.Франка - думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а “правдивий живий чоловік”, бо така людина - носій духу, а той дух є “вічний революціонер”. Отже, духовний світ людини - її найдорожче надбання. Думка І.Франка замішана на почуттях і розумінні благородності матерії людського духу.

Франко говорить, що, на жаль, людина цілком природно підламує собі "крила духовності", втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою громадського песимізму й збайдужіння. Франківська соціологія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власна, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства і любові.

Він написав велику кількість творів, які зібрані у 50-ти томах. Його твори присвячені долі українського народу. Франко - вічний революціонер, він виступав проти пригнічення, несправедливості.

Наукова спадщина І. Франка включає десятки й десятки праць, у яких автор звертається до проблем національної ідентичності не тільки письменства, а й українського народу. Поезія І.Я. Франка близька до народної творчості своєю глибиною і простотою.

Свою діяльність та переживання про долю українського народу він виражає в своїх творах. Іван Франко написав сто оповідань та десять романів і повістей.

Радянське літературознавство розглядало творчість письменника з позицій соціалістичного реалізму, уникало оцінок його поглядів щодо суверенності України. У той час ніхто інший, як Франко, писав: "Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фанатів, що раді би широкими і вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації".

1. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ ІВАНА ФРАНКА

Іван Якович Франко народився в селі Нагуєвичі (тепер Дрогобицького району Львівської області) 27 серпня 1856 р.

Батько рано помер, проте, помітивши виняткову допитливість і обдарованість сина, встиг віддати його до початкової школи в селі Ясениця-Сільна. Потім Іван закінчив Дрогобицьку "нормальну школу" отців василіанів, де, крім іншого, навчився читати німецькою і польською. Завдяки старанням вітчима, Гриня Гаврилика, 1873 р. вступив до Дрогобицької гімназії. Маючи виняткові успіхи в навчанні, встигаючи читати багато художньої та наукової літератури, писати вірші, Іван усе ж лишався "хлопською дитиною". Він повною мірою відчув задушливу атмосферу режиму і зневагу заможніших однокласників. Враження шкільного дитинства описані в оповіданнях "Грицева шкільна наука", "Отець-гуморист", "Олівець" та ін.

Перший вірш Івана Франка мав назву "На Великдень 1871 року" й був присвячений батькові. Ще в гімназії хлопець береться перекладати твори Гомера, Софокла, Горація.

1874 р. у львівському студентському журналі "Друг" під псевдонімом "Джеджалик" уперше з'являються вірші вісімнадцятирічного Івана - "Моя пісня" і "Народна пісня".

Скінчивши Дрогобицьку гімназію 1875 р., юнак вступає на філософський факультет Львівського університету. Тут він поринає у вир українського суспільного життя, стає членом "Академічного гуртка", знайомиться з М.Павликом та І.Белеєм, бере участь у виданні журналу "Друг". З 1877 р. Франко починає друкувати оповідання з життя бориславських нафтовиків. Ці твори, за висловом автора, приносять йому "скандальний успіх"[1].

Починається конфлікт з австрійською владою. Від червня 1877 до березня 1878 рр. письменник перебуває у в'язниці за сфальсифікованим звинуваченням в участі у таємній спілці, яка нібито "була відгалуженням російських соціалістичних організацій". Безглуздий процес остаточно переконав Франка в необхідності послідовної політичної боротьби, й він із головою поринає в неї.

Вийшовши на волю, Франко підтримав М.Павлика, який, також звільнившись із ув'язнення, розпочав організацію нового журналу - "Громадський друг". Цензурні утиски, конфіскація видань, судові переслідування змушують М.Павлика міняти назву журналу - третє його число вийшло під назвою "Дзвін". Тут були вміщені знамениті "Каменярі" Франка. У четвертому числі журналу, яке побачило світ на початку 1879-го під назвою "Молот", було надруковано деякі сатиричні поезії Франка. Того ж року він починає випускати українською мовою брошурки "Дрібної бібліотеки" - видання, поширювані силами університетської молоді.

1880 р. Франка заарештовують удруге. Цього разу він пробув за ґратами три місяці, а коли звільнився, ледве не помер із голоду без роботи: влада повністю обмежувала його діяльність з метою не допустити впливу ані на студентську молодь, ані на читачів. Щоб забезпечити собі хоча б мінімальний рівень прожитку, з 1887-го письменник десять років змушений був працювати "в наймах у сусідів" - членом редакції польської газети "Kurjer Lwowski".

Тричі письменник був ув'язнений, усе життя перебував під наглядом двох поліцій - австрійської і російської. Але тюрма не зламала могутнього духу поета; його відповіддю були вірші "На суді", "Невольники", "Товаришам з тюрми", цикли "Вольні сонети", "Тюремні сонети", прозові твори на тюремну тематику "На дні", "До світла!".

У журналі "Світ" Франко друкує повість "Борислав сміється", яка стає етапним твором української літератури. Тут же Франко оприлюднює наукові шевченкознавчі праці (зокрема, статтю про Шевченкову сатиру "Темне царство") та першу в Україні ґрунтовну розвідку про творчість М.Лисенка, пророкуючи майже не відомому на той час у Галичині композитору світову славу.

Пізніше саме за посередництва Франка в Західній Україні будуть видані "Гамлет" у перекладі М.Старицького, "Книга пісень" Г.Гейне в перекладах Лесі Українки і Максима Славинського та ін.

У 1883 р. Франко публікує в журналі "Зоря" свою історичну повість "Захар Беркут", у якій опоетизовано героїчну боротьбу Прикарпаття проти монголо-татарської навали. Далеке минуле в повісті, як і в низці інших творів, дало письменникові змогу виразніше висвітлити проблему патріотизму, самопожертви в ім'я народу і його майбутнього.

Франко-прозаїк був новатором у багатьох жанрах. Зокрема, його можна вважати одним із піонерів українського детективу, хоча говорити про це до останнього часу вважалося ніби неетичним на тлі його соціально - спрямованих та історичних повістей і новел [2].

На час виходу першої збірки "З вершин і низин" (Львів, 1887) тридцятирічний Франко постає вже відомим громадським діячем, знаним письменником і вченим, твори якого читають і перекладають у Києві, Петербурзі, Варшаві, Відні. У цій збірці вміщено значну кількість поезій першого десятиліття літературної діяльності письменника.

Прологом до збірки подано "Гімн" ("Вічний революціонер"). Поет пов'язує нестримний рух у суспільстві, визвольну боротьбу народів із розвитком людського пізнання й наголошує, що прагнення духовного самовдосконалення - вічне, безсмертне. Покладений на музику М.Лисенком у 1905 р., вірш став справжнім гімном українського національного відродження.

Революційне ідейне спрямування поезій збірки "З вершин і низин", різноманітність тем, багатство жанрів і ритмічної будови визначили першорядне її значення в українській поезії другої половини XIX ст. Наступна збірка "Зів'яле листя" (Львів, 1896) цикл любовної поезії, де до читача звертається ліричний герой - "людина, яка глибоко відчуває, але мало пристосована до практичного життя"

Перебуваючи в Києві, Франко познайомився з освіченою, розумною, щирою дівчиною, - випускницею Вищих жіночих курсів Ольгою Хоружинською. Дещо екзальтовану курсистку приваблювала популярність його як політичного діяча й відомого письменника. Любовних віршів Франко їй не писав, та після недовгого листування, виходячи зі своїх політичних ідеалів, узяв із нею шлюб. У каплиці Колегії П.Галагана на весіллі, що сприймалось як вінчання Західної та Східної України, були Микола Лисенко та інші члени "Старої громади".

"З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш освіченою, курсисткою.

Він - овіяний славою письменник і громадський діяч, вона - екзальтована 22-річна дівчина, звикла до буржуазного добробуту. А ще - чужа в Галичині, "москалька", "малороска", що "ніколи не набралася українського духу, не навчилася добре української мови й зовсім не відчувала глибини чуття й любові до народу, що мав Франко" (Г.Величко).

Спочатку стосунки подружжя тримались на порозумінні й повазі. Але вічні нестатки, тяжка непродуктивна праця й негаразди озлобили Ольгу. Через кілька років подружжя бачилося таким: нещасний, недбало зодягнений Франко і засмикана бідністю й дітьми Ольга. Для пані Франкової життя у шлюбі стало нестерпним. Вона почала ставитися до чоловіка з неповагою. Урочистості з нагоди 25-ліття його наукової, громадської та літературної діяльності сприйняла як глузування.

До божевілля дружини було зовсім недалеко.

Через 14 років Франко перевидасть "Зів'яле листя". Уже зовсім хворий (паралізовані пальці, чорна пов'язка на очах), він мужньо визнає, що книга має "біографічний ключ". Була любов без взаємності до красуні Целіни Журовської. Та її серце залишилось глухим, а душа німою. Драматургія Франка - невід'ємна складова історії українського театру. Вершиною доробку є соціально-психологічна драма "Украдене щастя" (1894), сюжет якої побудовано на живих джерелах народної творчості. Численні пісні про жіночу долю, що їх Франко називає "жіночими невольничими псалмами" ("Жіноча неволя в руських піснях народних"), лягли в основу сюжету, з них вибудувано сповнений журби й туги за кращою долею образ Ганни. Ця драма, найвідоміша з численного Франкового доробку, уславлена такими зірками української сцени як Амвросій Бучма (Микола Задорожний) та Наталя Ужвій (Ганна).

У 1889 р. Франка знову заарештували, цього разу на два з половиною місяці, позбавивши можливості впливати на результати виборів до сейму. Після ув'язнення Франкові вдається нарешті закінчити Чернівецький університет (1891 р.). 1893-го він захищає у Відні дисертацію, яку влада перешкодила йому захистити у Львівському університеті. Одержавши вчений ступінь доктора філософії, Франко сподівався посісти кафедру української літератури у Львівському університеті, де 1895 р. він читає свою пробну лекцію: "Наймичка" Т.Г.Шевченка". Але реакційно настроєна професура зробила все можливе, щоб Франко не зміг використати університетської кафедри для пропаганди своїх поглядів.

Здавалось, невдача відверне письменника від політичної діяльності. Та Франко тоді ж, 1895-го, погоджується на висунення кандидатом у депутати до парламенту. Скептично оцінюючи роль парламенту й діяльність депутата в умовах цісарської Австрії, він використовує право кандидата для виховної роботи й політичної агітації серед народу. Австрійську владу лякали не лише соціалістичні погляди Франка, а й глибоке переконання в необхідності возз'єднання України в єдину державу. Тому австрійські реакціонери разом із польською шляхтою щоразу (1895, 1897, 1898) вдавались до найганебніших провокацій і насильства, тільки б перешкодити обранню Франка депутатом.

З великим піднесенням зустрів він революційні події 1905-го: "Схід Європи, а в тім комплексі також наша Україна, переживає тепер весняну добу, коли тріскає крига абсолютизму та деспотизму". На хвилі піднесення він створює поему "Мойсей", в якій філософськи осмислює проблему вождя і народу, животрепетну для України. Вести за собою людей можуть, на думку Франка, лише ті, хто вільний від сумнівів і вагань, хто беззастережно вірить у перемогу, в безсмертя народу в його невичерпну енергію.

Праці Франка з історії й теорії літератури, фольклористики, етнографії, мовознавства, орієнталістики, історії та економіки, суспільних галузей, - є могутнім внеском у розвиток української та світової науки, проте й досі по-справжньому не оцінені.

Поряд із оригінальними історичними працями є переспіви та переклади праць істориків античності. У контексті літературознавства, фольклору, монографії, публіцистики, також художніх творів Франко порушив багато праць історії ("Хмельниччина 1648-1649 років у сучасних віршах" (1898), "Студії над українськими народними піснями" (1908-1913), "Данте Аліґ'єрі" (1913) та ін.). В історичних працях Франка значне місце відведе-селянству України, зокрема Галичини, періодам феодалізму й капіталізму. Серед найважливіших ідей Франка - ідея духовної єдності нації, ми мусимо навчитися чути себе українцями - не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіціальних кордонів". Його праці мали великий вплив на розвиток історіографії не лише України, а й інших слов'ян.

На початку XX ст. ім'я Франка набуває широкої популярності. "Академія в одній особі" - називали його сучасники, відзначаючи, до того ж, володіння чотирнадцятьма мовами. 1905 р. його обирають членом Чеського наукового товариства, 1906 р. Харківський університет приймає рішення " дати Івану Франку степінь доктора російської словесності", а 1916-го Російська академія Наук присуджує йому премію за працю "Студії над українською народною піснею".

В останні роки життя, наповненого нестатками, тюрмами й постійно нервовим перенапруженням, Франко тяжко хворів, його розбив параліч. Та, знесилений, він повторював: "Всюди і завжди у мене одна головна була думка - служити інтересам мого народу і загальнолюдським прогресивним ідеям. Цим двом провідним зіркам я, здається, не зрадив до цього часу і не зраджу, поки буду жити".

Він майже не пише, та видаються вірші й переклади раннього періоду - "З літ моєї молодості" (1914), зібрані й опрацьовані раніше етнографічні та фольклорні матеріали, друкуються окремі художні твори. Опубліковано "Нариси з історії української літератури в Галичині" (1910).

Гірка звістка про смерть великого письменника і мислителя 28 травня 1916 р. поширилася далеко за межі рідного краю. Помер він на чужих руках - сини були в армії, дочка в Києві, дружина в лікарні. А оскільки був "такий бідний, як цілий наш народ", ховали І.Франка 31 травня у Львові на Личаківському кладовищі в чужій вишиваній сорочці та єдиному старенькому костюмі.

Духовна влада відмовила у "парадному" поховальному обряді, "виділила" лише одного священика з волоської церкви. Грошей на окрему могилу не було, то поховали в "позиченій" ямі на шість домовин. Лише через десять років упокоївся Поет там, де тепер підняв молот гранітний Каменяр.

Понад п'ять тисяч праць у різних галузях літератури й науки належать перу видатного діяча. Випущені у світ п'ятдесят томів - лише третина створеного. Небагато можна назвати імен у світовій науці, рівних йому за всебічністю таланту, наполегливістю творчого подвигу [3].

2. ДІЯЛЬНІСТЬ ІВАНА ФРАНКА

2.1 ЛІТЕРАТУРНА ТА ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ

Працюючи над європейськими і слов'янськими літературами, Іван Франко перш за все намагався перекласти те, що в них найкраще, на свою рідну мову. Уже в гімназії переклав дві драми Софокла. Під час університетських студій читав він особливо багато російською мовою, а також переклав окремі оповідання Пом'яловського, Салтикова-Щедріна, роман "Що робити?" Чернишевського. У 1879 р. з'явився його переклад "Каїна" Байрона, а в 1882 р. - перша частина "Фауста" Гете з розвідкою про цей твір. Того ж року переклав також "Мертві душі" Гоголя, а перед тим ще одне оповідання Гліба Успенського, деякі вірші Гете, Віктора Гюго, Гейне, Ленау, Фрейліграта, Шеллі, Некрасова ("Жінки Росії"). За останні роки опублікував переробку "Бідного Генріха" (1891 р.), том віршів Гейне (в т. ч. "Німеччина. Зимова казка", "Диспут" та інше) з біографічним нарисом про поета, кілька болгарських народних пісень - усе в українських перекладах. Крім того переклав "Тірольські елегії" та інші вірші чеського сатирика Карла Гавлічека-Боровського, дещо Святоплука Чеха, Ярослава Верхліцького і Яна Неруди.

З цією перекладацькою роботою йшло завжди в парі намагання самому краще пізнати окремих авторів і відповідні літературні течії і зробити їх доступними для інших. Так виникли його літературно-історичні нариси й характеристики, написані українською і польською мовами.

Більшість цих праць повинна була передовсім відкрити відповідного автора сусідньому народові. З цього погляду тут треба згадати також нариси про Тургенєва (українською мовою) і про Шевченка (польською), а також про Еміля Золя, натуралістичний роман "La terre" в порівнянні з "Владою землі" Гліба Успенського (польською мовою).

Історія українського літературного і духовного розвитку була віддавна улюбленим предметом його досліджень. Насамперед ним був найвидатніший і найбільш оригінальний поет України Тарас Шевченко, постать і поетична спадщина якого прикували його увагу. З 1881 р. він опублікував або написав такі праці, що стосуються цього поета: аналіз його творів "Гайдамаки", "Кавказ", "Сон", "Тополя", "Перебендя", потім загальну характеристику його життя і творчості (українською і польською мовами). Запропонований і обґрунтований Іваном-Франком поділ творчості Шевченка на чотири періоди прийняв професор Огоновський у своєму новому виданні "Кобзаря". Більші або менші статті, матеріали та критичні замітки написав також до біографій таких українських письменників: Федьковича (аналіз поданих ним суперечливих відомостей про його молодість), Свидницького, Руданського, Могильницького і Шухевича. Іван Франко працював також ґрунтовно і над давньою українською літературою, особливо з середини XVI ст. Йому вдалося знайти невідомі досі рукописні матеріали з історії цієї літератури з XVI, XVII і XVIII століть: збірку творів Івана Вишенського, релігійну драму “Dialogus de passione Domini” з середини XVI ст., багато рукописних збірок легенд і апокрифів, духовних і світських пісень і т. ін. Так виникли його дослідження і повідомлення про нові матеріали для вивчення Івана Вишенського, про деякі українські апокрифи, про львівського епіскопа Йосифа Шумлянського і його книгу "Метрика" та інші, що були написані переважно російською мовою і опубліковані під псевдонімом "Мирон" в "Киевской старине". Вишенському він присвятив також докладну спеціальну працю, у якій спершу детально проаналізував усі його твори, а зібрані при цьому дані намагався використати для створення науково обґрунтованої біографії цього письменника.

Написавши в 1888 р. для варшавського тижневика кілька нарисів про українську літературу XVIII ст., Іван Франко почав працювати над цією майже недослідженою дотепер епохою галицько-українського духовного розвитку, про яку Огоновський, наприклад, у своїй "Історії літератури" зовсім не згадує. Особливо займався він "Богогласником" (збірник давніх і новіших релігійних пісень), що вийшов у 1790 р. Але, незважаючи на зібраний ним значний матеріал, він був змушений перервати цю роботу через брак допоміжних наукових засобів. Лише одна глава цього дослідження - про релігійні коляди - була опублікована уривками в "Ділі". Свої погляди на найважливіші фактори українського літературного розвитку до початку XIX ст. він виклав стисло у лекції, яку прочитав в червні 1892 р. в історичному товаристві у Львові і яка згодом була надрукована під заголовком "Характеристика літератури руської у ХVІ-ХVIIІ ст."[4].

2.2 ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНА ТА НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ

творчість франко поезія письменник

Проблеми виникнення держави, її розвитку функцій, соціальної суті займають значне місце в творчості Івана Франка - громадсько-політичного діяча. Він навчався у Львівському університеті. Письменник першим заснував у цих краях партію європейського зразка. Називалася вона «радикальна партія». Мала свій електорат, програму, і найважливіше - у неї був механізм дій.

Геніальність Франка полягала в тому, що, знаючи тодішню конституцію Австро-Угорщини, він знаходив у ній такі ходи, сентенції, що дозволяли висувати визначені питання і проблеми українського характеру. Зокрема, це було питання самостійності України. Партія мала програму-мінімум і програму-максимум. Мінімум - створення Галицької автономної області, максимум - соборної України, яка б об'єднала всіх українців. Українці західного регіону були рішуче переконані, що є окремим народом і не мають нічого загального з українцями Великої України так само, як і з поляками.

Тодішні держава і парламент визнавали радикальну партію. Вона брала участь у виборах, офіційно виставляла своїх кандидатів і прагнула створити парламентську фракцію. Вибори тоді проходили на двоступінчастій основі. Спочатку село вибирало представника, а потім він йшов голосувати за конкретного кандидата, на який одержував «рознарядку». Якби хоча б третина українських сіл вибрала кандидатів, що захищали українське питання, тобто тих, хто погоджувався з програмою радикальної партії Франка, то, відповідно, можна було б сміливо говорити про парламентську фракцію і піднімати питання про створення української автономної області.

Але вже в ті часи суспільство хворіло на ті ж лиха, що і зараз. І тих, хто голосував, і тих, хто висувався в депутати, перекуповували за «ковбасу». З'явилося навіть таке поняття, як «хрум». «Хрум» був сильніший високих політичних ідей. Тому тричі (стільки разів радикальна партія брала участь у виборах в австрійський парламент) її кандидати, у тому числі й Іван Франко, фактично програвали на виборах. Не більш трьох-п'яти депутатів від партії були присутні в парламенті. Франко так ніколи і не став депутатом австрійського парламенту [5].

Радикальна партія нараховувала кілька тисяч членів, мала свої друковані органи, партійні осередки були майже в кожнім селі. За вісьмох років свого існування вона провела біля двадцяти з'їздів, на яких приймалися програмні документи, обговорювалися передвиборна тактика, проекти різних законів. Чи були прийняті ці закони - це вже інше питання, принаймні на цьому напрямку партія поводилась дуже активно. Але варто врахувати і те, що обрані від партії депутати, складаючись у парламенті, мали визначені привілеї. Влада і тоді вміла створити для них привабливе «корито», виховуючи бажання бути вождем, поводирем народу, гетьманом, лідером, опікуном, керівником і т.п. (усього Франко нараховував біля тридцяти таких епітетів).

До речі, він передбачав всі етапи розвитку партій: спочатку вона росте, потім у ній починає виділятися велику кількість лідерів, а незабаром вона, як правило, розлітається. Після чергових, третіх виборів і поразці на них радикальної партії в усьому обвинуватили Франко як її керівника і головного ідеолога.

У 1898 році радикальна партія розпалася, утворивши відразу п'ять різних по орієнтації невеликих партій. Якийсь час пізніше Іван Франко разом з Михайлом Грушевським намагався створити націонал-демократичну партію, але потім зійшов з політичної арени назавжди. Він бачив за фасадом гасел, високих слів відверте фразерство, прагнення улаштовувати свої особисті справи, то, що ми називаємо сьогодні «будувати Україну у власній кишені». Це усе було і тоді. І не бачити цього Франко не міг [6].

Отже, Іван Франко - одна з найбільш видатних фігур української, вітчизняної і світової літератури, науки, громадсько-суспільної та політичної діяльності кінця XI - початку XX в.

Суспільно-історичні умови в Росії, на Україні й у Галичині, що знаходилася тоді під владою Австро-Угорщини, наклали яскравий відбиток на його світогляд і напрямок літературної, наукової, громадсько-суспільної і політичної діяльності. Революційний демократ і соціаліст (спершу "із симпатії", потім - "по переконанню") знайомий з марксизмом і близький до сприйняття ряду головних його ідей, він з'явився титанічною фігурою історичного переходу, переходу від революційно-демократичного до пролетарського етапу визвольного руху, і в цьому розумінні - видатним новатором у розвитку суспільної думки і естетичної свідомості на Україні. У цих сферах він багато чого історично завершував, а ще більше - відкривав, передбачаючи майбутнє. Тому і виконана глибокої справедливості його знаменита самохарактеристика - "пролог, не епілог".

2.3 ПУБЛІЦИСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Публіцистична діяльність Івана Франка - явище незвичайне в історії української журналістики. Та й не тільки української. Світова література навряд чи зможе назвати іншого діяча, який виявив би стільки універсалізму в цій галузі й справив такий. Могутній вплив на розвиток періодики. Він був організатором, керівником і провідним публіцистом газет та журналів у Галичині, першим істориком української преси. Близько половини творчої спадщини письменника становить саме публіцистика. Вона являє собою не допоміжну, а цілком самостійну, надзвичайно важливу галузь його літературної діяльності. Увібравши кращі традиції української публіцистики, він збагатив її досвідом російської та західноєвропейської, утвердив науковий метод дослідження в публіцистиці, наповнив її новими ідеалами й виступив талановитим новатором у галузі літературної форми.

Його творчість, що повно й всебічно втілює в собі основні риси й закономірності даного роду літератури, може служити новим еталоном при виробленні цілісної концепції публіцистики, а теоретичні судження становлять досить чітку систему поглядів на проблеми публіцистичної теорії й майстерності.

Першим і головним критерієм оцінки публіцистичного таланту він вважав світоглядну позицію автора, справді наукове розуміння ним законів суспільного розвитку. Здійснюючи головну функцію публіциста - формувати суспільну думку, Франко в кожному виступі ставив основним своїм завданням виробити в читача правильне уявлення про суспільні процеси, дати їм наукове пояснення, визначити шляхи практичного розв'язання складних суспільних проблем [7].

У багатьох статтях Франка повторюється думка про те, що факти повинні становити основу публіцистичного виступу.

Кожен його твір складається з логічної і образної підструктур, які взаємно збагачують і доповнюють одна одну, що є максимальним вираженням природи публіцистики. Тому вивчення журналістської спадщини Франка має неоціниме значення для практики української преси, створення теорії публіцистики [8].

ВИСНОВКИ

Український народ в особі Івана Франка має найвищий творчий злет своєї інтелектуальної культури. Усе, що стосується І. Франка-мислителя, викликає значний науковий інтерес, але, на жаль, із відомих причин (заборон та приховувань творів) мало досліджене.

У своїх творах І. Я. Франко постає мислителем-гуманістом світового масштабу. Багатогранна творчість Івана Франка гідна великого подиву і викликає до себе постійний живий інтерес. Історичне значення творчості І.Франка дуже вагоме. Не було такого явища в тогочасному політичному й культурному світі, яке залишилося поза його увагою і яке б не знайшло у творчості письменника живого відображення. Він був прекрасним драматургом, вченим-філологом, літературним критиком, пропагандистом, перекладачем, істориком, соціологом, філософом.

При всій багатогранній діяльності й титанічній праці в особі Івана Франка виступав мислитель з широким світоглядом, який не тільки дійшов до наукового розуміння природи і суспільства в історично минулому розвитку, а й дивився вперед, у майбутнє історії людства, для наближення, якого він невтомно і з гарячковою пристрастю трудився.

Аналізуючи творчість та діяльність І. Франка я прихожу до висновку, що, Іван Франко - одна з найбільш видатних фігур української, вітчизняної і світової літератури, науки, громадсько-суспільної та політичної діяльності кінця XI - початку XX в.

Революційний демократ і соціаліст, знайомий з марксизмом і близький до сприйняття ряду головних його ідей, він з'явився титанічною фігурою історичного переходу, переходу від революційно-демократичного до пролетарського етапу визвольного руху, і в цьому розумінні - видатним новатором у розвитку суспільної думки і естетичної свідомості на Україні.

ЛІТЕРАТУРА

1. Басе І.І., Каспрук А.А. Іван Франко: життєвий і творчий шлях. - К., 1983.

2. Маланюк Є. Книга спостережень. - К., 1995.

3. Усе для школи. Українська література: програмні тексти, ілюстрації, пояснення, завдання, тести: 10 кл. - К., Львів, 2001.

4. Різун В., Трачук Т. Нариси з історії та теорії українського літературознавства: Монографія. - К., 2005.

5. Берко П. Нова парадигма української філософії. - Дрогобич: "Коло", 2003.

6. Берко П., Небелюк М. Еволюція філософічно-політичних поглядів Івана Франка. - Борислав, 2001.

7. Шезчук В. Із вершин та низин: Книжка цікавих фактів із історії української літератури,- К., 1990.

8. Кононенко П. П. Українська література. Проблеми розвитку. - Київ, 1994.

Размещено на Allbest.ru