Ліна Костенко: життя та творчість

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ліна Костенко - принципова жінка з чоловічим характером, сталими принципами та поглядами на життя.

Я, що прийшла у світ не для корид, Що не люблю юрби та телекамер, О, як мені уникся і набрид Щоденний спорт - боротися з биками. Я обираю пурпуровий плащ, Бики вже люттю наливають очі. Я йду на них, душе моя не плач, Ці види спорту вже тепер жіночі!

Принципова жінка з чоловічим характером, сталими принципами та поглядами на життя, - Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві на Київщині в родині вчителів. З дитинства вона дивилася на світ аналітичним, навіть критичним поглядом. У 1936 pоці родина перебралася до Києва, де майбутня поетеса закінчила середню школу. Ці скупі дані біографічної довідки стануть хвилюючими поетичними мотивами, коли авторка згодом розповість у віршах про біженські дороги воєнних років і про "балетну школу" замінованого поля, по якому доводилося ходити, про перший, написаний в окопі вірш. Як говорять мудреці, війна - це найтяжча з усіх робіт на землі, вона вимагає двадцять чотири години на добу без перерви, вихідних і відпусток. Окрім цього, це ще жорстокий тест на витривалість, міцність нервів і сили духу, вона загартовує, ламає, зцілює і навчає виживати особливо молоде, красиве дівча, яке лише підіймається на ноги. Усе це стало в пригоді письменниці протягом безжалісних і невиправданих років радянського літературного терору.

Після закінчення середньої школи молода поетеса навчається в Київському педагогічному інституті, а згодом - у Московському літературному інституті імені О. М. Горького, який закінчила 1956 року. На ті часи - це була хороша школа, де бутони таланту розпускалися і ставали прекрасними квітами, щоправда вже з гострими шипами. Ліна Костенко була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на рубежі 50-60-х років. Період так званих в історії "шестидесятників" створив новітні стилі в українській літературі, змусив творити щось нове, атипове, щось авангардне, але, як і завше, безжалісне та максимально критичне по відношенні до влади і тодішнього режиму.

Збірки її віршів "Проміння землі" (1957) та "Вітрила" (1958) викликали інтерес читача й критики, а книга "Мандрівки серця", що вийшла в 1961 році, не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я поміж визначних майстрів української поезії. Ці сміливі кроки в "літературотворенні" стали червоним світлом для "церберів" радянської влади. Майстриня українського слова відчувала і напевне знала, що ще зовсім недовго вона зможе писати і видаватися вільно.

Творчий розвиток Ліни Костенко - поетеси гострої думки і палкого темпераменту - не був позбавлений ускладнюючих моментів. Обмеження свободи творчої думки, різні "опали" в часи застою призвели до того, що досить тривалий час вірші Л. Костенко практично не потрапляли до друку. Та саме в ті роки поетеса, незважаючи ні на що, посилено працювала, крім ліричних жанрів, над своїм найвидатнішим до сьогодні твором - романом у віршах "Маруся Чурай", за який вона в 1987p. була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.

Книги Л. Костенко "Над берегами вічної ріки" (1977), "Маруся Чурай" (1979), "Неповторність" (1980) стали небуденними явищами сучасної української поезії, явищами, які помітно впливають на весь її подальший розвиток. Так, як вона подивилася на проблему жіноцтва, її одвічні болі, так ніхто й ніколи не наважувався говорити про стереотипність думок і традицій. "Моя любов сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі!" - обман, жорстокість буденності - усе це пролунало в "Марусі Чурай". Ліна Костенко була великим знавцем жіночої натури, незламним воїном за честь жінки, такий собі лицар у залізних обладунках під якими ховається чутлива, ніжна у красива жінка. Інколи за це її називають феміністкою середини ХХ століття.

Перу поетеси належать також збірка поезій "Сад нетанучих скульптур" (1987) та збірка віршів для дітей "Бузиновий цар" (1987).

Вона стала почесним професором Національного університету "Києво-Могилянська академія", її завжди обожнювали студенти і з трепотом ходили на її лекції пишаючись тим, що можуть слухати "титана" українського слова.

У неї чимало регалій: почесний доктор Чернівецького національного університету (2002); лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1987, за роман "Маруся Чурай" і збірку "Неповторність"); лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О. Теліги (2000). Також її було нагороджено Почесною відзнакою Президента України (1992) і Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня у березні 2000 року.

Усі ці заслуги ніколи не стануть показником істинного світогляду поетеси до тих пір, доки ви не візьмете до рук її збірки; до тих пір, доки ви не помітите як промайнув день за читанням її поезій; до тих пір, доки ви не прочитаєте "Марусю Чурай" і задумаєтесь про долю українського жіноцтва. Ліна Костенко бачила світ по-новому, вона говорила правду без прикрас і чудово знала, що: "Жонглює будень святістю і свинством". Як писав Богдан Лепкий: "Для України варто не лише вмирати…" і вона жила, творила, страждала, раділа, була воїном і просто жінкою, матір'ю і царівною: "Я вибрала долю собі сама, і що зі мною не станеться, - у мене жодних претензій нема до Долі - моєї обраниці".

Авторитет Ліни Костенко в сучасному українському письменстві

Непересічний талант Ліни Костенко був відзначеній ще в Літературному інституті ім. М. Горького, куди юна, окрилена мріями дівчина втікає від нестерпної, задушливої атмосфери повоєнного життя української столиці. Російський письменник Всеволод Іванов, рецензент дипломної роботи Ліни Костенко, розпізнав у той ранній час і захоплено привітав "талановитого поета з великим майбутнім".

Визнання Ліни Костенко сучасниками ґрунтоване на глибинних традиціях її поезії, органічному зв'язку творчості з філософією Григорія Сковороди і Тараса Шевченка, Лесі Українки й Івана Франка. Високий лет костенківської музи триває в часі, бо орієнтиром має дух Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Жанни Д'Арк, дівчини з легенди Марусі Чурай...

При майстрах якось легше. Вони - як Атланти. Держать небо на плечах. Тому і є висота.

Кінець 50-х - поч. 60-х років відзначений появою на поетичному видноколі цілої плеяди талановитих молодих поетів, які думали, почували й писали по-новому. Це Микола Сом, Тамара Коломієць, Олесь Лупій. Дещо пізніше в літературу ввійшли Василь Симоненко, Борис Олійник, Іван Драч, Микола Вінграновський.

З-поміж них Ліна Костенко вирізнялася як прихильниця традиційних, класичних форм та художніх принципів, постійно відточувала, вдосконалювала їх і на цьому шляху досягала максимально можливих мистецьких успіхів. Як свідчать твори, а також неспокійний життєвий плин, максималісткою була завжди й залишається сама авторка, такими є її герої, її світогляд, життєва філософія. І це завжди притягувало сучасників, це, безперечно, буде поціноване в майбутньому, неодмінно залишатиметься рушієм духовного й інтелектуального поступу поколінь.

На книгу "Мандрівки серця" схвально відгукнувся поет Василь Симоненко, "Княжа гора" вразила Миколу Бажана "своєю силою, напругою, майстерністю, багатозвучністю". Враження від нових віршів Ліни Костенко Леонід Первомайський назвав таким же "потрясінням", яке він пережив, уперше відкривши для себе Павла Тичину.

Відомий письменник Анатолій Дімаров у відкритому листі до Ліни Костенко схиляє голову перед її мужністю відверто підтримувати на фарисейських зібраннях своїх однодумців - за кілька хвилин в'язнів, і коли інші сиділи, як зайці, й могли аплодувати тільки в кишенях, вона виходила на трибуну й під несамовитий тупіт ніг недоброзичливців на повен голос захищала своїх друзів - лицарів Правди й Добра.

Не зламали принципову й непідкупну поетесу ні ті, що вимагали вилучити той чи інший вірш, переробити той чи той рядок, ні ті, що спочатку гальмували, а потім зовсім заборонили, розсипали друкарський набір книжки "Зоряний інтеграл". Переслідування прогресивних митців чиновники виправдовували демагогічними заявами про власну відданість "комуністичним ідеалам" та "своєму народу", на що отримали від Ліни Костенку вбивчу відповідь:

Номенклатурні дурні, бюрократи,

Пласкі мурмила в квадратурі рам!

Ваш інтелект не зважить на карати,

А щонайменше просто на сто грам.

1972 року Україною прокотилася лавина арештів. Що не день скупчувалися над вільнолюбною сміливицею грізні хмари. Арешту можна було сподіватися щохвилини... Ліну Костенко врятувала її популярність, уже цілком сформований і беззаперечний авторитет. Її вже знали і любили, арешт міг викликати хвилю протесту як в Україні, так і поза її межами.

Протестуючи проти цензурних втручань у творчий процес, поетеса двічі оголошувала голодування. Протягом років доводилося жити у важкій матеріальній скруті: не могла влаштуватися на роботу, гонорарів не отримувала, бо книжки не друкувалися, залишалися копійки на харчування. А з-під пера по-прометеївськи налаштованої української спартанки виходить "Ода ворогам".

Справжній переполох серед чиновників від літератури викликав рукопис історичного роману "Маруся Чурай". Довгих шість років він поневірявся по видавництвах, а його авторку звинувачували в численних "Гріхах". Та роман дуже швидко здобув всенародну любов. Кожне його видання моментально розкуповувалось, його переписували, вивчали напам'ять.

Літературознавець В. Брюховецький розповідає про враження, яке справив цей твір на відомого вченого-ботаніка та прекрасного поета Михайла Доленга: "...Михайло Васильович сидів біля порожнього столика і задумано палив.

- Ви вже прочитали "Марусю Чурай"? - запитав він відразу.

- Прочитав!

- Тепер не страшно й помирати, - сказав вісімдесятичотирьохлітній поет. - Прилучився до вічності. Я стільки років чекав на твір в сучасній українській літературі, про який напевне міг би сказати, що це стане класикою".

Заради таких слів варто жити, творити, перемагати. Все більше шанувальників поетичного слова Ліни Костенко схиляються до думки, що воно є обраним, символічним і пророчим.

1990 року в США відбувся всесвітній конгрес "Ліна Костенко - поет і мислитель"; історичний роман "Маруся Чурай" відзначено Шевченківською премією (1987); непокірна, вільнолюбна муза поетеси здобула кілька закордонних літературних премій, зокрема й премію Франческо Петрарки.

Потужна духовна сила Ліни Костенко множиться, міцніє, оволодіває думками й наснажує дії тих, хто прагне поступу, гідного життя.

Записки українського самашедшого

Перша нова книга Ліни Костенко за останні 20 років. Поетеса писала свої «записки» майже 10 років.

Видання оформлював художник Владислав Єрко. На обкладинці використано картину польського художника-неосюрреаліста Рафала Ольбінського (Manon Pelleas et Melisande).

З 17 грудня 2010 перший 10-тисячний наклад книжки надійшов у продаж в Україні.

За даними видавництва новий тираж з'явився в книгарнях з 18 січня 2011 року. Станом на червень 2011 року загальний офіційний тираж роману становив 80 тисяч. За оцінкою Івана Малковича ще десь 20 тис. було видано піратами..

25 січня 2011 року у Рівному почався Всеукраїнський тур, в рамках якого заплановано 7 презентацій роману у деяких містах України за участю Ліни Костенко (окрім Рівного у Львові, Києві, Харкові, Кривому Розі, Острозі).

31 січня поспілкуватися з поетесою змогли читачі у Києві -- у театрі ім. Івана Франка.

7 лютого відбулася зустріч та автограф-сесія у Харкові -- в Оперному театрі (відео).

10 лютого планувалося проведення зустрічі в Кривому Розі у Палаці молоді та студентів. 14 і 15 лютого -- у Львові в Університеті ім. Івана Франка та театрі ім. М. Заньковецької, 16 лютого в Острозі -- в Острозькій академії.

Тур було перервано через публікацій низкою ЗМІ переказу розмови львівських письменників Віктора Неборака, Ігоря Котика та Юрія Кучерявого з негативними відгуками про роман.

Сюжет

У романі описується період президентства Леоніда Кучми та Помаранчева революція. Головний герой роману, 35-річний програміст за освітою, який проте займається обслуговуванням комп'ютерів, а не програмуванням. Познайомився зі своєю майбутньою дружиною ще під час Революції на граніті. Його батько - відомий перекладач, шістдесятник, що має нову молоду дружину та дуже інтровертованого сина, який фігурує під прізвиськом Тінейджер. Дружина головного героя - філолог, дослідник Гоголя. Син навчається в школі й товаришує з сусідом Борькою, сином «нового українця». Головний герой веде так звані «Записки», занотовуючи всі катастрофи, замахи, вбивства (наприклад, цинічне вбивство польською поліцією українця Сергія Кудрі) і скандали, про які дізнається з новин. Таким чином він намагається дати вихід своїм емоціями у скорумпованій атмосфері режиму Кучми і не скотитися до повного цинізму. Паралельно в записках знаходять своє відображення часом проблематичні стосунки головного героя зі своєю дружиною. Загальний іронічний, песимістичний, скептичний, часом знущальний тон записок під кінець кардинально міняється, коли герой переживає емоційно напружені події Помаранчевої революції.

Починаючи від назви, книга насичена ремінісценціями і прямими цитатами з Гоголя, а також з «Майстра і Маргарити» Булгакова.

Відгуки

Іван Малкович:

Я сподівався на подію, а з'ясувалося, що це - вибух. Книжка вражає по-справжньому. Здається, у нас так ще не писали. Сподіваюся, що це буде несподіванка для всіх

Іван Дзюба:

"Записки українського самашедшого" - вражаюча хроніка душі інтелігента у світі абсурдів - українського і планетарного. Стаючи індивідуально пережитими, вони створюють високий емоціональний та інтелектуальний градус твору. Дуже бажано й важливо, щоб цей роман було перекладено іншими мовами, це дало б змогу світові побачити Україну і самих себе українськими очима

Дмитро Дроздовський, Дзеркало Тижня:

«Записки самашедшого» -- книжка сміху, яка повертає людину до життя, показуючи, що ми ще таки не мертві.

Дмитро Дроздовський щодо назви роману:

...у Ліни Костенко герой не божевільний. Він просто -- «сАмашедший». Не «с ума сшедший», а той, що сам собі йде. Такий собі грайливо-іронічний афронт щодо тотальної суржикізації. Бо писати «божевільний» -- прямо перекидати містки до Гоголя. Тим більше що витоки слова «самашедший» варто шукати не в суржику, а в народній стихії, бо слово це вживалося ще на початку ХХ століття…

Але не всі сприйняли книгу так схвально. Літературні критики Ігор Котик,Віктор Неборак та Юрій Кучерявий , які провели аналіз останньої книги Ліни Костенко "Записки самашедшого", дійшли висновку, що Ліні Костенко треба було виговоритись. Тож, аби зберегти свою приватність, вона вдягнула маску програміста. Маскою вони назвали головного героя твору роману письменниці через його схематичність та неправдоподібність.

"Герой працює системним адміністратором, а зоветься програмістом. Він постійно мріє про Силіконову долину та достойний заробіток, у той час коли емігрувати є резон хіба суперспеціалістам або тим, хто надумав розпочинати власний бізнес", - зауважив поет Юрій Кучерявий.

На його думку, Ліна Василівна узагалі не має уявлення, про що пише.

"Для неї усі ці технологічно обізнані люди - комп'ютерники", - наголосив Кучерявий.

Письменник Ігор Котик у свою чергу зауважив, що "окрім плутанини з професійною приналежністю, тривожать також й індивідуальні психологічні характеристики головного героя".

"Попри відсвятковане у 2000 році 35-річчя, "програміст" мислить як підстаркуватий панок у руслі "Краще б тої незалежної України узагалі не було". До всього, у його мовленні постійно звучать феміністичні нотки, ностальгія за минулим та обурення з приводу сучасної української літератури як відбірного лайна", - зазначив поет.

"Можливо їй потрібно було виговоритися? Вона, як і всі ми, болісно переживала Міленіум, мала відчуття, що усі події, котрі відбуваються навколо - дуже-дуже важливі. Тому фіксувала сітку подій весь час. Вийшов щоденник, але це не дуже цікавий жанр. Тим паче, щоденник передбачає відкритість у приватному житті, а це вдвічі ризиковано. Тож Ліна Костенко вигадує цього програміста, аби під цією маскою ще за життя і виговоритися, і зберегти свою приватність. Починається "гра в програміста", бо часом Ліна Василівна забуває про свою маску і починає говорити сама", - вважає поет Віктор Неборак, якого підтримав Ігор Котик.

"Записки сумашедшого" - це 416 сторінок стилістично не мистецьких, суб'єктивних закидів і обвинувачень сучасникам, замішаних на ксенофобії, гомофобії та сексизмі", - підкреслив Кучерявий.

"Ліна Василівна змаразматіла!", - додав він і закликав рецензентів "копати глибше", бо книга іменитої української поетки переповнена рефлексіями на тексти, виставки, соцільно-культурні події, де дійовими особами є наші сучасники".

"Вона навіть робить закиди учасникам "Революції на граніті". Зокрема, у "Записках самашедшого", де батьком "програміста" є шестидесятник, вириває з контексту та суб'єктивно тлумачить статтю Олеся Донія "Смерть шістдесятництва", де він констатує відхід від активної суспільно-політичної позиції громадських діячів минулого на тлі протестної кампанії "Україна без Кучми", - підкреслив поет.

Він наголосив, що гострота в статті присутня тільки у заголовку.

"Але я не звик, щоб мене ображали!", - обурюється у книзі батько- шестидесятник, коли в статті Донія нема нічого образливого", - зауважив Кучерявий.

Відгуки читачів

Оля Молочій.

«Господи, яке ж запущене наше українське суспільство, якщо наші поети змушені писати такі прозові речі! Це книжка-біль, книжка-крик… Людина, яка пройшла через жорна радянської системи, через жорстку цензуру і заборони друку, тепер змушена писати про те, як ми «любимо свою Україну, яка ще не вмерла, боремося за свою мову, яка вже вмирає. Залежні від усіх і всього, будуємо незалежну державу».

Іван Сірко.

«Ліна Костенко -- безцінний скарб українського народу. Ця жінка дасть фору армії чоловіків по патріотизму. Я ще не читав, але чув і бачив як ридала моя дружина, читаючи цю книгу… І чув її емоційні відгуки».

Трамік.

«Усе, що Ліна Костенко пише, треба читати, без обмовок. Бо це справжня насолода та радість від майстерного знання та вжитку мови. Про зміст -- розмова окрема. Це -- індивідуальне. А коли вже мова про патріотизм, то Ліна Василівна не проголошує пишних гасел, а тихенько їде в Чорнобильську зону, «рятувати українську Атлантиду». От би більшість українців теж так -- не на словах,а на ділі».

Мраморка

«Книга, про все, що «наболіло», про всі перипетії початку століття та, звичайно, про Україну. Напевно, так сильно і так відверто правдиво, аж до болю, могла написати лише вона. Це книга, яка відкрила мені очі на деякі події тих років. Це книга, яка зачепила за живе. Це книга-Заклик, який має почути кожен українець…»

Штик

«Три дні я був захоплений буквами на моніторі. Такого запалу від українського автора я не відчував із часів читання «Тореадорів з Васюківки» у дитинстві. Написано чудовою, ЖИВОЮ та СУЧАСНОЮ мовою, про події, які сколихнули мою душу і душі мільйонів співвітчизників. Про те як йшлося до цього. У пам'яті зринають мої студентські роки часів розвиненого кучмізму. Я впізнав у рядках себе теперішнього, і свою дитину, яка зростає у російськомовному середовищі української столиці. Іноді здавалося, що автор украв мої думки і виклав їх у цій книжці. Під час читання згадувалися й друзі, що виїхали до США, їхні прототипи також присутні у творі. Я й не думав, що стиль написання щоденника 2000-2004 року може бути такий цікавий.

Не розказуватиму більше про зміст, прочитайте самі. Не пошкодуєте. Захоплення вам гарантую, але гарного настрою -- ні. Книжка має сумний підтекст, та спробуйте його перевернути, зробивши висновки, діяти так, щоб ваше життя стало краще. Не завжди потрібно чинити так як головний герой. Можливо, таким чином ми доб'ємося змін у власному житті, і таки збудуємо Україну».

Iван Дзюба про Ліну Костенко (у новій книзі «Є поети для епох»)

Вийшов у світ перший тираж видання «Є поети для епох»

У Києві презентували книгу Івана Дзюби «Є поети для епох», родзинкою якої стало автобіографічне інтерв'ю Ліни Костенко. У такий спосіб поетеса вперше після довгого мовчання погодилася розповісти про своє життя. Тепер широка аудиторія має змогу дізнатися донині невідомі факти, зокрема про дитинство та молодість письменниці, а також про покоління «шістдесятників».

Інтерв'ю з Ліною Костенко Іван Дзюба вважає найбільшим досягненням книги. На його думку, воно може стати основою для автобіографічного роману, який поетеса «повинна неодмінно написати».

«Те, що вона там розповіла, не тільки збагачує наше уявлення про її життя. Все це насичене глибокими емоціями і бачимо оту тонку тканину переходу життєвих вражень в явища поезії, в явища мистецтва. І читачам, і дослідникам книга надасть можливість адекватніше оцінити поезію Ліни Костенко», - переконує Іван Дзюба.

За словами самої поетеси, вона довго мовчала не через творчу кризу, а тому що писала. Тепер, після нового приходу в українську літературу, їй часто хочеться знову повернутися «в координати своєї незалежності», адже творче середовище дуже змінилося - вимагає не мистецтва, а скандалів, зазначає поетеса. Водночас Ліна Костенко наголошує, що попри свою непублічність, їй було приємно співпрацювати з Іваном Дзюбою, адже «такі книги потрібні для історії».

«З мене вибили інтерв'ю, і навіть я відчула інтерес. Бачите, який несподіваний жанр? Я вже ніколи не зібралася б сама написати спогади, чи мемуари. А тут у такій формі «питання-відповідь», динамічно… Мені не скучно. Крім того я знаю багато такого, що, може, треба і поділитися. Мабуть, такі речі треба розповідати», - вважає поетеса.

Водночас Ліна Костенко стурбована майбутнім українського суспільства. За її словами, нині Україна - «зона етичної небезпеки», де кожен може бути ображеним. Тому для того, щоб безперешкодно передати «високовольтну лінію духу» новому поколінню, варто боротися з «глухонімим часом».

Слово Ліни Костенко - важливе для українського народу, адже вона «ніколи не йшла на компроміси з антиукраїнськими діями». Про це говорить гість презентації, професор Київського національного університету Тараса Шевченка Олександр Пономарів.

«Чим ширше коло українців буде ознайомлене з нею, тим більше у нас буде піднесена національна свідомість. Поєднання цих двох видатних осіб дуже велику роль відіграє у піднесенні настрою, бо ми переживаємо далеко не найкращі часи», - зазначає Олександр Пономарів..

Моя Ліна Костенко

Ліна КОСТЕНКО для багатьох уособлює альтернативну, тобто справжню Україну. Той вимір і ту систему координат, від яких, на жаль, чимала (і це прикро) частина суспільства відходить. Яскрава представниця незабутнього і ще не докінця усвідомленого «феномена шістесятництва», вона є тим міцним магнітом, що тримає український світ. Прониклива, наділена пророчим даром, сучасниця, вона неодноразово надсилала нам свої перестороги. Є чимало людей, яким на душі стає легше від усвідомлення, що живе і працює Ліна Василівна.

Володимир ПАНЧЕНКО, професор Києво-Могилянської академії:

-- У блокнотах Євгена Маланюка є кілька записів про вірші Ліни Костенко. Особливо цікава нотатка від 20 вересня 1966 року: «Навіть у Драча є нотки рабства, чи підоснови. Навіть у інших. Навіть у Рильського. Навіть у Хвильового! Симоненко -- це «лютий крик прозрілого раба». А Ліна народжена війною, як Зеров, Нарбут, Яновський, Антоненко, Бажан, Підмогильний. І тут є наша ціль: ДУХОВНА СУВЕРЕННІСТЬ. Україна в серцях і в мозку. І цього Ліні не вибачають». Маланюк, судячи з усього, знав про драматичну історію збірки Ліни Костенко 1963 року «Зоряний інтеграл», до тиражування якої справа не дійшла -- збірку «розсипали». З цього факту він робив логічний висновок про конфлікт поетеси з режимом. І пояснював його, як бачимо, «духовною суверенністю» поетеси, відсутністю рабської крові в її творчому організмі, а також глибинною українськістю її поезії.

Уже тоді, далекого 66-го, Євген Маланюк поставив Ліну Костенко в той ряд, який для нього був найвищим. Кожне з імен -- український «знак якості» в літературі. Навіть з усіма поправками на драматичні «зигзаги», які були в творчій долі Ю.Яновського, М.Бажана чи М.Рильського. Все одно: за кожним із тих, кого згадано, Маланюк визнавав великий талант. До того ж, він добре розумів, що УКРАЇНСЬКЕ, ЯКЩО ВОНО ТАЛАНОВИТЕ, НЕБЕЗПЕЧНЕ ДЛЯ РЕЖИМУ. Небезпечне, бо укріплює ту саму «духовну суверенність» в інших. Бо робить національну культуру серйозним конкурентом культури імперської. Бо кидає виклик зверхнім і посоромлює примітивних...

Суворий судія, яким є час, напевно, вноситиме корективи в теперішні оцінки, але, думаю, що й він не зможе вкрити іржею добрий том лірики поетеси та її роман у віршах «Маруся Чурай». І в поемах «Скіфська одіссея», «Дума про братів неазовських», «Сад нетанучих скульптур» також є «те, що не вмирає». Як на мене, ці історіософські твори Ліни Костенко й досі залишаються «недопрочитаними». В них оживає історія -- переважно українська, хоча не тільки. Головне джерело «Скіфської одіссеї» -- історія Геродота; схожий на притчу «Сад нетанучих скульптур» переселяє нас в італійське середньовіччя, -- проте обидва твори -- теж про Україну. (Мимоволі згадується епізод, коли О.Блока, який читав свої «пейзажні» вірші, попросили прочитати нарешті щось «про Росію». «У меня все о России», -- відповів поет. Те ж саме -- з Ліною Костенко: у неї ВСЕ -- «про Україну».)

Втім, наголовніше все-таки не «ПРО», а «ЯК». І тут варто зняти капелюха перед прозірливістю Євгена Маланюка, який залишав для Ліни Костенко високий ряд уже понад сорок років тому, розуміючи, напевно ж, що в кожного поета трапляються й такі речі, яким не судилося перетривати свій час.

А їй тепер дорікають за «радянськість» (хай не «ідейну», а «чуттєву»). Зізнаюся, я був дуже здивований, коли на сторінках книжки Оксани Забужко «Notre dame d'Ukraine» зустрівся з цілком упередженим поглядом на поезію Ліни Костенко. Нікому не дано бути поза критикою -- це так. Давно відомо й те, що «діти» в літературі завжди дуже суворі у своєму ставленні до «батьків» (вони більше шанують «дідів», які не «заважають» їх самоствердженню!). І все ж, раціональних пояснень агресивності Оксани Забужко мені бракує. І навіть не так тоді, коли вона висловлює претензії до тих чи тих творів (наприклад, щодо поеми «Берестечко», в якій Богдан виглядає як «відверто пародійний» герой), як тоді, коли доходить до нервово-»бабських» (перепрошую!) узагальнень, що літератури вже й не зовсім стосуються. Наприклад, ось таких: «Кому б же то повернувся язик бодай подумки назвати Лесю Українку «молодицею», «бабою» чи навіть «тіткою»?! А от Марка Вовчка чи Ліну Костенко -- скільки завгодно!» Дивне, химерне протиставлення, аргументація якого тримається невідомо на чому!

Так само невідомо, що дало підстави О.Забужко для висновку про те, що «нативістична Ліна Костенко «ідеально відповідає всім стереотипам матріарха «селянської нації», які асоціюються з «портретною галереєю «нативістичних» Марусь -- Горпин -- Катерин». Хоча яка вже там «селянськість» у тій таки «Марусі Чурай», що кваліфікується Оксаною Забужко як «знаковий для радянської доби роман»! У цьому творі якраз і присутній той духовний аристократизм, який приваблює О.Забужко у Лесі Українки.

Дивно й те, що вона жодним словом не згадала вартісне дослідження Ліни Костенко, Лесі Українці ж присвячене: «Поет, що ішов сходами гігантів». Тут уже можна говорити про наукову некоректність О.Забужко, тим паче, що в її монографії вулкани полемічної енергії витрачено на «горобців» (чи варто було з таким запалом «стріляти», наприклад, по старому підручнику П.Хропка для 10 класу чи хоч би й по промовах О.Гончара, який і не претендував на статус «лесезнавця», -- і при цьому цілком проігнорувати ту ж таки працю Ліни Костенко, в якій драматургія Лесі Українки інтерпретована багато в чому по-новаторськи).

Може, це видання драм Лесі Українки з передмовою Ліни Костенко «потонуло» в суспільних вировиськах на рубежі 80--90-х років, залишившись для багатьох непоміченим? Можливо. Жаль, що Ліна Костенко не видає і не перевидає своїх творів (поема «Берестечко» -- твір про подолану поразку -- з'явилася ще 1999 року). Для багатьох, і для мене в тім числі, її мовчанка є загадкою. Я розумію, про що вона мовчить: про те, що написано в її неоприлюднених творах. Тільки чому вони залишаються в шухляді?! У творчій біографії Ліни Костенко вже була велика пауза (1963--1977 рр.), але та пауза була зрозумілою, оскільки мала вона зовнішні причини. Те мовчання було промовистим. Нинішнє ж мовчання промовистим не є, і мати воно може хіба що причини внутрішні. Які?

Не знаю. Це загадка самої Ліни Костенко.

Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, мистецтвознавець:

-- Україна -- дуже цікава країна. З особливого боку. Йдеться про те, що вона впродовж століть, а зокрема, у столітті минулому, нагромадила величезну кількість різної, як кажуть розумні люди, міфології, а взагалі-то -- неправди. У цьому завинили не лише ті, у чиїх руках була наша країна, а серед іншого й ті, хто був у літературі і гуманнітарній сфері загалом. Так от, для мене Ліна Костенко -- явище, альтернативне отій неправді. Відверто кажучи, це -- унікально. І не тільки в українській літературі, а й у світовій. Нічого не поробиш. Великі «патрони» могли спіткнутися і сказати неправду. Ліна Василівна завжди говорила тільки правду. Я маю на увазі її як Поета і громадянина. Дивлячись на це саме унікальне явище, згадуєш славнозвісні Шевченкові слова: «Ми просто йшли. У нас нема зерна неправди за собою». Ліна Костенко цілком може бути співавтором цих вагомих слів.

Надія СОЛОГУБ, доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту української мови НАН України:

У поетичних образах природи Ліни Костенко простежуються елементи язичницького і християнського світогляду українського народу. Коли «душа тисячоліть шукає себе в слові», в поетичній уяві постає первісна природа з її духом первозданності, з образами язичницьких богів Стрибога, Перуна, з одухотвореними лісом, річкою, деревами і травами. Християнські образи природи постають у вигляді алюзій. Поетеса зізнається: «Я людина ХХ віку і от, зачудована, бачу лише первозданність».

Суб'єктивне, ліричне й об'єктивне поєдналися в гармонії сприймання природи. Найбільше гармонії відчуває поетеса в образі лісу. Вона дитина лісу, і дитячим захопленням, відкриттям живого лісу позначені всі його словесні образи. Своєю творчістю поетеса ніби стверджує, що людина -- не цар природи, а варвар, який її знищує. Мотив Чорнобиля увиразнюється в образах ураженого радіацією лісу, тому й діагноз такий трагічний: «Ой у полі три тополі незелені». Уся система тропів побудована на актуалізації лексики, яка найширше охоплює природні явища у їхньому особливому зоровому сприйманні.

Валентина СТАТЄЄВА, професор кафедри української мови Ужгородського національного університету:

Високий рівень інтелекту, освіченості, поетичний талант та мовну геніальність Ліна Костенко отримала в дарунок від Бога та здобула в результаті постійної й копіткої роботи над собою, над своїм словом, що вже оцінено в понад 100 мовознавчих дослідженнях, зокрема дисертаційних, з лінгвостилістики, поетики, ономастики, лексикології. Це невипадково. Порівняйте думку І. Дзюби про мову роману «Маруся Чурай»: «Ліна Костенко бере з історії не минуще, а вічне. Звідси, зокрема, й висока питома вага кожного слова; поетична мова раз у раз згущується в афоризми -- достоїнства мудрості, доступної небагатьом, а не просто дотепності, досяжної для всякого жвавого розуму… Вона [мова роману] проста і вишукана водночас, багатюща і строга. Та головне -- «соборна»: з державним тактом поєднує загальнолітературну нормативну основу й діалектні барви та новотвори, залучає й активізує форми староукраїнської книжної та канцелярської (для стильових ефектів урочистості чи іронії). І щедро черпає з народнорозмовної образності» (Дзюба І. «Неопалима книга»,1987).

Високохудожнє слово Ліни Костенко, як й інших сучасних талановитих майстрів українського слова, слід якнайповніше залучати до найбільших тлумачних загальномовних словників, що сприятиме, по-перше, поліпшенню цих словників не тільки в кількісному, а й у якісному вимірі, а по-друге, репрезентуватиме національну мову українського народу й сам народ перед світовою спільнотою у реальному повнокровному духовному образі.

Борис ОЛІЙНИК:

Ліна Костенко -- постійна величина в нашому духовному слов'янському просторі. Якоюсь мірою я дотичний до Ліни Василівни, бо на мене лягла почесна роль «пробити» видання збірки «Над берегами вічної ріки» після п'ятнадцятирічного мовчання. Як особистість Ліна Костенко залишилася собою, ні з ким не загравала, не допускала фамільярності -- навіть із президентами чи прем'єрами. Вона засвідчує, що не всі були покірні в ті часи. Це взірець для того, щоб залишатися собою і переоцінювати своє життя. Цього треба вчитися в неї.

Хочу вклонитися їй за тему Чорнобиля. Це мужня жінка. Вона пішла туди, щоб рятувати праслов'янську культуру, захищати тих, хто там лишився. Це мужність воїна.

Я щасливий і гордий, що можу «і рости і діяти» під небесами Ліни Костенко.

Надія КИР'ЯН:

Добре пам'ятаю кінець квітня 1986 року. Сухе колюче повітря, чутки про вибух на реакторі, думки про найстрашніше. Вражає безвідповідальність влади на всіх рівнях: у той час, коли дітям не бажано було навіть виходити на вулицю, школярів Київщини посилали на сільгоспроботи -- рвати редиску на полях, 1 травня проводили святкові демонстрації. А владоможці швиденько вивозили своїх дітей якнайдалі від Чорнобиля.На пресконференції вразили документальні кадри з фільму Леоніда Мужука «Чорнобильський час»: виявляється, робітники, які проводили аварійні роботи після катастрофи, не мали навіть відповідного спецодягу, працювали в бавовняних робах, що свідчить про повну байдужість до людини навіть в екстремальних обставинах. Ліна Костенко розповіла про село Листвин, що в Зоні, в Овруцькому районі, де люди організувалися в громаду й вирішили «не пропасти».

костенко творчий український поетеса

Размещено на Allbest.ru