Ознаки постмодернізму в літературних творах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки

Факультет романо-германської філології

Реферат на тему:

«Ознаки постмодернізму в літературних творах»

Підготувала

студентка 61 (1) групи

заочної форми навчання

Савлук Наталія Іванівна

Луцьк 2012

1. Особливості постмодернізму

Енциклопедія літературних напрямків і течій подає наступний список рис постмодернізму:

§ культ незалежної особистості;

§ потяг до архаїки, міфу, колективного підсвідомого;

§ прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

§ бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

§ використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

§ зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

§ суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

§ сюжети творів - це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

§ запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

§ як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;

§ іронічність та пародійність.

2. Риси постмодернізму у романі Умберто Еко «Ім'я троянди»

Роман “Ім'я троянди” (1980) став першою і надзвичайно вдалою пробою пера письменника, що не втрачає своєї популярності і по сьогоднішній день, причому високу оцінку він здобув як у прискіпливих літературних критиків, так і у масового читача.

На мою думку, роман є зразком постмодерної літератури, оскільки тут можна виділити характерні риси постмодернізму,

В основу твору фактично покладена історія розслідування низки загадкових убивств, що сталися в листопаді 1327 року в одному з італійських монастирів (шість убивств за сім днів, упродовж яких розгортається дія в романі). Завдання розслідування вбивства покладено на колишнього інквізитора, філософа та інтелектуала, францисканського монаха Вільгельма Баскервільського, котрого супроводжує його малолітній учень Адсон, що одночасно виступає у творі і як оповідач, очима якого читач бачить усе зображене в романі. Отже, тут ми можемо відмітити рису постмодернізму: присутність образу оповідача. Вільгельм і його учень сумлінно намагаються розплутати заявлений у творі кримінальний клубок, і це їм майже вдається, але з перших же сторінок автор, ні на мить не випускаючи з уваги детективний інтерес фабули, тонко іронізує над такою його жанровою визначеністю.

§ Ознаки постмодернізму: іронічність та пародійність; сюжети творів - це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

Імена головних героїв Вільгельм Баскервільський і Адсон (тобто майже Ватсон) викликають відразу ж асоціації з детективною парою Конан Дойля, а задля більшої певності автор відразу ж демонструє й непересічні дедуктивні здібності свого героя Вільгельма (сцена реконструкції обставин, вигляду і навіть імені зниклого коня на початку роману), підкріплюючи їх і щирим подивом, і розгубленістю Адсона (ситуація точно відтворює типовий дойлівський “момент істини”). Чимало дедуктивних навичок Вільгельм засвідчує й далі, по мірі розгортання фабули, крім того, активно демонструє свою неабияку обізнаність із різними науками, що знову ж таки іронічно вказує на постать Холмса. Водночас Еко не доводить свою іронію до тієї критичної межі, за якою вона переростає у пародію, і його Вільгельм та Адсон до кінця твору зберігають усі атрибути більш або менш кваліфікованих детективів.

Ознака постмодернізму: суміш багатьох традиційних жанрових різновидів

Роман дійсно має ознаки не лише детективного, а й історичного та філософського твору, оскільки достатньо скрупульозно відтворює історичну атмосферу епохи і ставить перед читачем низку серйозних запитань філософського звучання. Жанрова “непевність” значною мірою мотивує і незвичайність назви роману. Еко хотів зняти назвою свого твору подібну визначеність, тому й придумав заголовок “Ім'я троянди”, що в смисловому відношенні є цілком нейтральним, точніше, непевним, оскільки, за словами автора, кількість символів, з якими зв'язаний образ троянди, невичерпний, а тому й непевний.

Уже жанрова непевність роману може слугувати, на думку самого Еко, ознакою постмодерністської спрямованості його твору. Свої аргументи Еко мотивує власною (також поданою в “Зауваженнях на полях”) концепцією постмодернізму, який він протиставляє модернізму. Якщо останній уникав гостроподієвих фабул (це ознака авантюрної, тобто “несерйозної” літератури), зловживав описами, розірваністю композиції, а часто й елементарними вимогами логіки і смислової зв'язності зображуваного, то постмодернізм, на думку Еко, переростає цей відкрито декларований принцип деструкції (руйнування) норм класичної поетики і орієнтири нової поетики шукає в спробах поєднання традиційного, що йде від класики, і антитрадиційного, введеного в літературу модернізмом. Посмодернізм не прагне замкнутися в межах елітарних смаків, а прагне до масового (в кращому розумінні) читача, не відштовхує, а, навпаки, завойовує його. Звідси в романі елементи розважальності й детективу, але це не звичайна розважальність: говорячи про відмінності детективної моделі власного твору, Еко наполягав, що його цікавить не власне “кримінальна” основа, а сам сюжетний тип творів, які моделюють процес пізнання істини. В цьому розумінні

Еко стверджує, що метафізичний і філософський тип сюжету -- це детективний сюжет. Модернізм, за словами Еко, відкидає вже вимовлене (тобто літературну традицію), тоді як постмодернізм вступає з нею в складну гру, іронічно її переосмислюючи (звідси, зокрема, натяки на Конан Дойля, Борхеса з його образом Бібліотеки світу і власною персоною, іронічно обіграною в образі Хорхе та ін.). Нетрадиційність поетики роману підкреслена самим Еко в назві тих творів його попередників, які він виділяє як асоціативні джерела свого натхнення (Джойс, Т.Манн, критично переосмислені праці теоретиків модернізму -- Р.Барта, Л.Фідлера та ін.).

Постмодерністські ознаки твору можна знайти й у тому способі викладу, який реалізується в сюжеті у вигляді своєрідної гри змінності точок зору: все зображене у творі автор подає не прямо, а як переклад та інтерпретацію “знайденого” ним рукопису середньовічного ченця. Безпосередньо ж події описуються Адсоном, коли він досяг старості, але у формі сприйняття їх очима молодого й наївного учня Вільгельма Баскервільського, яким на час тих подій був Адсон.

Хто представляє в романі ці точки зору і як їх аргументує? Одну з них представляє доглядач фондів бібліотеки Хорхе, який вважає, що істину дали відчути людині відразу з першими біблійними текстами та їх тлумаченнями, і що поглиблення її неможливе, а будь-яка спроба зробити це призводить або до профанації Священного писання, або ж дає знання в руки тим, хто використовує його на шкоду істині. З цієї причини Хорхе вибірково видає ченцям книги для прочитання, на свій розсуд вирішуючи, що шкідливе, а що ні. Навпаки, Вільгельм вважає, що основне призначення бібліотеки не зберігати (фактично приховуючи) книги, а орієнтувати через них читача на подальший, поглиблений пошук істини, оскільки процес пізнання, як він вважає, безкінечний.

Риси постмодернізму: запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях

Образ бібліотеки лабіринту символізує складнощі пізнання й одночасно співвідносить роман Еко зі схожими образами бібліотек лабіринтів у Борхеса (”Сад розбіжних стежинок”, “Вавилонська бібліотека”), а через нього з достатньо поширеним у модерністів співставленням бібліотеки, книги -- з життям (світ -- це книга, створена Богом, яка, практично, реалізує закодовані в іншій книзі -- Біблії -- закон)

Використання цитат, уривків з Біблії, загадковість, а також фантастичні ноти сюжету, що є невід'ємною частиною твору, свідчить про те, що автор є яскравим представником постмодернізму, оскільки у його найвидатнішій літературній скарбниці ми виділяємо істотні особливості епохи… Ло того ж Умберто Еко бачить життя як своєрідний театр абсурду. Адже, нарешті, коли Вільгельм розплутує клубка таємничих вбивств у монастирі і доходить до істини - сліпий Хорхе знищує книгу, а в бібліотеці - пожежа, яка знищила увесь монастир за три дні. Хіба не абсурд? Хіба не абсурд, коли бібліотекою і всією обителлю керує сліпий і вирішує сам, що і кому слід видати? В такій символічній формі автор наштовхує на думку, що в постмодерному світі дуже часто на духовне життя людини мають неабиякий вплив сліпі, котрі не зупиняються ні перед чим.

3. Риси постмодернізму у романі «Запахи» П. Зюскінд

Інтертекстуальність

Складна різнобічна характеристика героя доповнилася іншими складовими. Інтертекстуальні посилання то до Ч. Діккенса (герой-байстрюк-сирота, дитинство в притулку, знущання в підмайстрах тощо), то до французького реалізму О. де Бальзака й Е. Золя (в отій парфумерній крамниці Бальдіні чи паризького Цвинтаря невинних); в'їдлива пародія на Д. Дідро й Ж.Ж. Руссо (образ маркіза де ла Таяд-Еспінасс), а водночас і на сучасні "теорії вітальності", пародія (через натяки на Г. Флобера - "Спокуса святого Антонія" та Т. Манна - "Самітник") високих тем "затворництва" і "єднання з природою", натяк на Ф. Достоєвського з його "тварь дрожащая".

Можна згадати і Е.Т.А. Гофмана. Герой "Запахів" - це новий "Малюк Цахес", людина, хоч зовні й не така казково потворна, але морально теж огидна і нікчемна. У П. Зюскінда це не так однозначно, як у його попередника: владою навіювати людям любов до себе малюка Цахеса наділила фея РожаГожа, вся його сила в трьох волосинках, Гренуй же досягнув могутності без феї, взагалі без будь-чиєї підтримки й уваги, він сам зробив себе улюбленцем, Богом, володарем душ... і не втішався, як Цахес, а жахнувся, побачивши, чого варта любов усіх тих нормальних, звичайних, милих, людяних, слухняних перед законом людей.

Поза сумнівом, мотив чи "схема Цахеса" стала вирішальною в постмодерністській системі "Запахів". Автор нагадав про це навіть такими вторинними паралелями, як образ батечка Тер'є (пастор у Гофмана) чи власниця сирітського пансіону мадам Гайєр (фея-патронеса подібного притулку в "Малюку Цахес"). За ними простежувала взагалі паралель між гофманівським князівством Керепес, де ніби "сільським телепням", прищеплено дух освіти й порядку, та добою Просвітництва, яку обрав для свого героя Патрік Зюскінд. І гумористична смерть (вислів Гофмана) малюка Цахеса перейшла в ритуально-моторошну, а проте й комічну сцену розривання і поїдання Бога-Гренуя злочинцями-жебраками на Цвинтарі невинних.

Злиття жанрів

Уже читаючи заголовок роману «Запахи. Або історія одного вбивці» поволі ловиш себе на думці, що попереду - загадкове перечитування якоїсь детективної історії. Однак не варто забувати, що це - постмодернізм. Цей твір не про злочин, адже у ньому не було ні детективної інтриги, ні традиційних для цього жанру пошуків злочинця (він відомий читачеві), та й фінал твору аж ніяк не детективний. Якщо це історичний роман, присвячений відомому парфумерові XVIII ст., то як сприймати ті дивовижні метаморфози, що відбувалися протягом твору із парфумером і його творінням - фантастичним ароматом, що підкорив натовп? Може, це різновид масової літератури, що нині вироблялися із суміші історії, фантастики та детективу? Але версію спростовували складні філософські проблеми, що стали стрижнем твору.

Абсурдність життя, абсурдність мистецтва

У своєму романі автор схиляє нас до думки, що творчий геній - з самого початку зло, бо перебував не в гармонії зі світом, а виникає всупереч світові як опозиція до нього; шлях мистецтва - антигуманний, бо творчий пошук і творчі досягнення не мали нічого спільного з моральністю, яка здавна використовувалися владою, що з її допомогою стримувала руйнівні інстинкти натовпу;

4. Хорхе Борхес «П'єр Менар, автор «Дон Кіхота». Риси постмодернізму в творі

постмодернізм роман жанр інтертекстуальність

1. Інтертекстуальність - виявляється в тому, що твір пов'язаний з іншими творами. Сама назва оповідання співзвучна із найвідомішим твором Сервантеса, однак це не його переписування

2. Абсурдність ситуації. Неймовірність подій та ситуацій, у якій опинилися герої. Виникає питання, чи був Іуда зрадником?

3. Ремінісценція, цитування - теж є визначальною рисою епохи постмодернізму, і виявляється у тому, що Борхес по пам'яті часто цитував відомі тексти і його цитати були неточними, іноді автор ніби переказував цитати, або ж цитував висловлювання вигаданих письменників, - що є яскраво вираженим і у творі

4. Гра з читачем. Автор доволі часто неначе вступає в гру з читачам, і тим, напевно, намагається залучити автора до глибоких роздумів. У кожного після перечитування виникають свої оригінальні роздуми щодо проблематики та основних концептів твору.

5. Деканонізація усталених істин та фактів. В чому її суть і як вона пов'язана із твором Борхеса? Напевно в тому, що, насамперед, читачеві досить важко зрозуміти, чому те, що передавалось з віками, (трактування Святого Письма) у Борхеса знаходить зовсім інше підґрунтя та трактування. Пояснює це все одне слово - постмодернізм, основні особливості якого були, хоч і поверхнево, але описані мною у цій роботі.

Размещено на Allbest.ru