Український казковий епос

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Вступ

Українська народна казка існує уже кілька сотень років, але не втрачає своєї привабливості для читачів будь-якого віку, вона і в сучасних умовах користується незмінною популярністю серед дітей та дорослих. Казка є найпопулярнішим фольклорним жанром, що розповідає про історію українського народу, його традиції та культуру, узагальнює загальнонародний життєвий досвід, уявлення народу про краще життя, відображає морально-етичні цінності українського народу. Казка -- це твір, в якому переплітаються реальність і вимисел (вигадка). Провідною ідеєю усіх народних казок, від найдавніших (чарівних і про тварин) до пізніших за походженням соціально-побутових, є утвердження людини, як мудрої, духовно і фізично досконалої особистості, боротьба проти злих, темних сил, що заважають досягненню її благородної мети.

Традиційним, прийнятим у сучасній науці є поділ казок на казки про тварин (птахів, рослин, комах), чарівні (їх іноді називають героїчні чи фантастичні), суспільно-побутові (реалістичні, новелістичні)та культово-анімістичними (міфологічними) казками, “оскільки ці оповіді витворились на основі давніх культів та анімістичних уявлень і вбирають в себе елементи доісторичних вірувань”.

Різні групи казок відрізняються і темою, і формою, та ідеї у них подібні - усі вони прославляють мудрих, працьовитих, кмітливих, хоробрих, добрих персонажів і засуджують підступних, злих, зрадливих, ледачих.

2. Герої казкового епосу

2.1 Герої казок про тварин

Серед казок про тварин, що в усних переказах чи записах дійшли до нашого часу, найчисельнішу групу становлять казки про диких (лісових) звірів.

Найпоширенішим образом тут є вовк. Найдавнішим зразком оповіді з центральним образом вовка є “Казка про вовка-колядника”, який приходить на Різдво до діда й виколядовує в нього овечку, козу, коня, бабу, а потім - самого діда, відносить це все до лісу і там з'їдає.

Але вовк у казках не завжди постає грізним і лютим. Він не завжди панує в лісовому царстві, його неважко обдурити. Можливо, в минулому оповіді про обдуреного вовка, мали на меті накликати на людей-мисливців здатність перехитрити лісового козака. Очевидно, у поширеному звертанні “вовчику-братику”, “вовчику-панібратику” криється бажання поріднитись із ним, заручитися його підтримкою і покровительством (адже брат - значить “свій” - не може завдати шкоди).

У подібному плані постає образ іншого лісового хижака - лисиці, яку теж в казках нерідко величають “лисичкою-сестричкою”. Вона завжди зображується хитрою, облесливою, здатною на всілякі вигадки, тому може обдурювати навіть сильніших від себе. У багатьох казках вовк та лисиця постають разом як спільники чи побратими. Але часто вони намагаються перехитрити один одного у бажанні отримати більшу частину здобичі (“Про лисичку-сестричку і вовка”, “Лисичка-сестричка і вовк-панібрат”, “Як лисиця роздобула риби”, “Як лис учив вовка діставати рибу” та ін.).

На слов'янському ґрунті особливого значення набув культ ведмедя. Тотемні вірування багатьох племен зберегли думку про походження людини чи роду в цілому від цієї тварини. Ведмідь нерідко зустрічався разом з образами вовка та лисиці. Як найсильніший у лісі звір, він постає володарем лісу, царем (казки про лева - царя звірів є, очевидно, значно пізнішим нашаруванням, запозиченням із мандрівних сюжетів).

Спостерігаючи за поведінкою лісових мешканців, прадавні люди витворили реальні картини співжиття звірів. Тому в народних казках хижаки панують над слабшими - зайцем, білкою, їжаком тощо і лише інколи можуть бути обдурені, піддавшись на хитрощі менших (“Як заєць обдурив ведмедя”, “Лев та заєць”). Переможцями нерідко стають птахи, миші (які підгризають дерево), бджоли, комарі (які кусають хижака). Вони перемагають ворога разом чи поодинці.

Віддавна мріючи панувати над дикими звірами, захиститись від них, люди створили велику кількість оповідей про стосунки хижаків з людиною. У цих казках змальовано багато ситуацій, коли людина потрапляє у безвихідь, опинившись сам-на-сам із диким звіром - вовком, лисицею, ведмедем, диким кабаном (рідше левом). Але за будь-яких обставин вона рятується, перемігши свого суперника хитрощами чи силою розуму. Часто при цьому людині допомагають дерева, у гіллі чи дупло яких вона ховається. В окремих творах одному чоловікові вдається побороти зграю вовків, яким він по черзі відриває хвости (“Як чоловік ловив вовків”), або, коли вони ставши один на одного, намагаються дістати чоловіка з дерева, радить відірвати нижньому голову і причепити верхньому (“Куций вовк”, “Старий вовчище”). Чоловікові вдається перехитрити хижака й іншим чином: він начебто погоджується, щоб вовк його з'їв, але каже, що брудний, і йде до річки вмиватись, а вмившись, просить вовчого хвоста, щоб витертись. Тримаючи хвіст, він намотує його на руку і б'є вовка (“Парубок і вовк”). Навіть малесенький хлопчик, який “народився з золотим ланцюжком на шиї”, може вийти переможцем (“Як хлопчик трьох вовків забив”).

В інших оповідях лісоруб перемагає ведмедя, якого кличе допомогти розколоти дубову колоду, а потім витягає клин, і ведмідь потрапляє у пастку. В деяких творах переможцем над лісовими звірами стає жінка чи баба (“Ведмежа лапа”). Інколи у казках такого типу натякається на людську природу вовків, ведмедів.

У багатьох казках дикі звірі мстяться людині. Але і у цьому випадку людина виявляється спритнішою та хитрішою і отримує перемогу над мешканцями лісу та вигоду: з вовчої шкіри шиє одяг, з лисиці робить бабі комір на шубу, із зайця - шапку та рукавиці тощо.

Ще одна група казкових героїв у звіриному епосу - це свійські тварини: кінь, корова, собака, коза, віл, цап та баран. Ці домашні тварини допомагають у господарствах сприяють у битві з хижаками. У таких оповідях свійські тварини завжди постають спритнішими та хитрішими від диких [4, 179]. Свійські тварини допомагають людині в полюванні, заманюючи здобич в яму чи заганяючи у сітку. У казках людина розуміє необхідність мати хоч якусь тварину, оскільки вона може принести користь. Так, головний персонаж казки “Солом'яний бичок”, пасучись у лісі, допомагає дідові та бабі “зловити” зайця, лисицю, вовка та ведмедя, які за звільнення обіцяють і приносять винагороду.

Поряд з групами народних казок про диких та свійських тварин існують групи творів де казкові герої - дикі та свійські птахи, риби, земноводні та комахи (“Про півника”, “Як курочка помстилась чоловікові” та ін.). Казки про тварин пізнішого походження тяжіють до новелістичних творів (зокрема, суспільно-побутових казок). У багатьох з них в сюжеті поряд із тваринами центральні місця відводяться людям, майновий чи суспільний стан яких відіграє не другорядну роль (“Як лисиця оженила діда на царській дочці”, “Котофей і пан Печерський”, “Як лисиця зробила чоловіка багачем”). Пізнішим нашаруванням є також надання тваринам суспільних ознак життя людей - професій, чинів, звань. Тут хижаки часто виступають царями, міністрами, панами, війтами (“Лев і осел, що удавав царя”, “Як вовк хотів бути війтом” та ін.). У таких казках звірі виконують ролі, властиві лише людям (“Лисичка-суддя”, “Лисиця-сповідниця і вовк”, “Як звірі хату будували”, “Грошовитий когут” та ін.).

У казках часто протиставляються тварини села та міста (“Польова миша і міська миша”). Ці твори набувають навчально-розважального характеру. На відміну від звіриного епосу, в таких казках за кожним персонажем криється щось більше, ніж просто опис поведінки диких та свійських тварин. Тут кожен образ є алегоричним уособленням певних людських рис, якостей чи характеристик: вовк - жорстокості, лисиця - хитрості, заєць - боягузтва, осел - впертості, собака - вірності, віл - витривалості, бджоли - працелюбства тощо. За допомогою образів тварин, наділених чинами, званнями, почестями, викриваються та висміюються людські та суспільні вади, виявляється народне ставлення до пороків. Образ кожної тварини постає як сформований тип.

2.2 Герої чарівних казок

Найбільшу групу казкового народного епосу становлять чарівні (героїчні) казки. Інколи їх ще називають фантастичними. На думку відомого радянського казкознавця В.Я.Проппа, більшість з них породжена в докласовому суспільстві, безпосередньо пов`язана із світоглядом, звичаями, обрядами наших далеких предків.

Характери героїв виявляються, як правило в двобої з темними силами. Могутні змії, відьми, Кощій, баба-яга, Ох, Гайгай, Ольдеквіт - усі вони зазнають неминучої поразки, бо справедливість не на їхньому боці. Проти них виступають юнаки, наділені або неймовірною силою, або надзвичайним розумом, хоробрістю, яким допомагають і рідна земля, і товариші, наречені, добрі бабусі й дідусі, здатні творити чудеса, і звірі, вдячні за порятунок і різні чарівні речі. [5]. А досвід богатирів Івана - мужичого сина, Козака Мамариги, Чабанця, майстра Іванка підтверджують народну мудрість “царське та панське слово - непевне”. Добро і щедрість, правдивість і вдячність цих героїв перемагають зло, скупість, кривду, невдячність панів та царів.

Герої чарівних казок мають надзвичайну силу. Іван - мужичий син “одною рукою дуба як схватить, - нагнув аж до землі, потім пустив”, Котигорошко “росте, росте, як з води. Небагато літ, а вже великий віріс”. У змія “полум`я з рота пашить, нижня губа до землі звисає, верхня до хмари достає”.

Кощій Безсмертний - володар потойбічного світу. Ольдеквіт, котрий сили набирається з чарівного горнятка, їздить на бричці, що немов птиця летить, як біжить - земля гуде.

Серед чарівних казок виділяється велика група творів, які окреслюються терміном “героїчні казки”. Героїчними вони називаються тому, що у центрі зображення у них знаходиться образ героя-богатиря, лицаря, завдяки доблесті, мудрості та звитязі якого відбуваються всі описувані події. Героїзм обов'язковий для казок цього типу, оскільки вони виникли та розвинулись у передкняжий та княжий періоди слов'янської історії.

Значна частина героїко-чарівних казок носить виразний історичний характер. Їх головні герої (Кирило Кожум'яка, Ілля Муромець) мали реальних прототипів. У них зустрічаються описи чи згадки про дійсні події минулого.

Кирило Кожум`яка. Оповідь про цього силача-трударя відома ще з давньоруського Початкового літопису. Правда, за текстом 992 року Кожум`яка переміг не змія, а печенізького богатиря. Протягом тисячоліття народна уява видозмінила, опоетизувала історію, але ім`я та славу героя залишила незмінними. Так, народ свято береже пам`ять про визначніші історичні події, про найславніших своїх синів і дочок. У фольклорі ніби акумулюються, збирає все варте уваги нащадків. Можна сказати, що казка являє собою своєрідний сплав життєвого досвіду і мрій, реальності і вимислу. За допомогою казок виховувалась любов до рідної землі, рідної домівки, рідної матері, а врешті - до народу і до Вітчизни в цілому.

Але серед чарівних казок є й такі, що майже або й зовсім позбавлені героїки. Це твори типу “Дванадцять місяців”, “Про дідову дочку та бабину дочку”. У них центральним персонажем постає знедолена героїня, яка подібно до лицаря з героїчних казок, потрапляє в інший світ (дивний ліс, підземне чи морське царство), і там з нею відбуваються незвичайні події.

На відміну від казок про тварин, чарівні казки характеризуються значно більшою кількістю образних типів. Російський дослідник В. Пропп виділив сім основних типів персонажів чарівних казок:

1) герой;

2) суперник (той, проти кого бореться герой);

3) лжегерой (той, хто присвоює результати героя);

4) чудо-помічник (людина, тварина, чи предмет);

5) дарувальник (той, хто дарує героєві чарівний предмет);

6) об'єкт, якого шукає герой (жива істота чи предмет);

7) відправник (той, хто ставить умови, виряджає героя в дорогу; як правило виконує епізодичну роль).

Поряд з головними образами діє значна кількість персонажів для зв'язку дії - скаржники, наклепники, зрадники і т. п. Л. Дунаєвська подає три категорійну систему казкових персонажів, поділяючи їх на зло творців, добро творців та знедолених.

Усі персонажі чарівних казок є статичними, остаточно сформованими. В оповіді не вказуються фактори, не змальовуються обставини, за яких вони викристалізувались, під впливом чого сформувався їх характер. У дії жоден персонаж не міняє своєї приналежності до визначеної категорії (добротворець не стає злотворцем і навпаки), морально-ціннісні характеристики не змінюються.

2.3 Персонажі соціально-побутових казок

казка твір чарівний персонаж

Соціально-побутові казки тематично багаті та різноманітні. Найважливіша їх прикмета - реалізм: “Усі вони зачерпнені з реального побуту і основані на нім у цілості” У них відтворюються різні грані народного життя. Героями виступають представники різних соціальних груп: селянин, мельник, коваль, шинкар, піп, пан, солдат, хазяїн і наймит; інколи - національностей: москаль, жид, циган, турок та ін. нерідко головні ролі відводяться жінкам.

Часто у цих казках зустрічаються персоніфіковані образи -- Доля, Щастя, Горе, Правда, Кривда. У цих казках нерідко прості люди виявляються розумнішими від багатих та вчених, оскільки покладаються не на титули та звання, а на справжню мудрість та чесність.

Зображення героїв у казці базується на максимально широкій і місткій типізації, коли прагнення до індивідуалізації того чи іншого персонажа відсутнє. Одним з основних засобів характеристики героя у казці є його дії, персонажі соціально-побутової казки визначаються за їхніми вчинками, а внутрішнє життя з усіма його складностями не стає предметом зображення у казці, і, як правило, передається через зовнішні вияви.

У переважній більшості казок героя наділено кмітливістю, розумом і навіть своєрідною мудрістю. Цей герой, що завжди перемагає своїх суперників, значною мірою втілює народний ідеал, мрію про торжество справедливості. Розум і хитрість стають у казці єдиною зброєю, до якої може звернутися соціально-знедолений герой, щоб захистити себе у сутичках з кривдником -- багачем, паном, попом. Тому розум і хитрість не просто демонструють перевагу одного героя над іншим, але і стають засобом боротьби. Казка оперує своєрідними, умовними формами відображення соціальної дійсності, і тому хитрість стає в ній універсальним засобом розв'язання найрізноманітніших конфліктів. Розумний герой -- селянин, пастух або проста дівчина, дочка бідняка, -- традиційні персонажі побутових та новелістичних казок про мудрі відповіді, інакомовлення, вирішення важких задач («Семиліточка», «Розумна дівчина», «Мудра дівчина», «Як селянин доїв цапів»). Найбільш відомою серед казок цього тематичного циклу є казка про дівку-Семилітку, що широко розповсюджена в українському казковому репертуарі. Її героїня виявляє неабиякий розум, даючи влучні відповіді на складні запитання, глибокий зміст яких часом відбиває окремі сторони народної філософії буття, тому на їхньому фоні такими примітивно-безпорадними здаються відповіді багача, просякнуті буденною психологією власника.

Дуже часто зустрічається у соціально-побутових казках такий персонах, як дурень. Це і широковідомі казки про дурня, що продає худобу березі, а згодом знаходить захований у дереві скарб («Про трьох братів»), про дурня, що буквально виконує поради, і тому говорить все не до ладу або робить недоречні в даній ситуації вчинки («Дурний Іван і Хвеська -- його сестра», «Про дурня»), про дурнів, що сіють сіль, намагаються видоїти курей, тягнуть корову на дах, щоб випасти траву, яка там виросла, або носять світло в дім у решеті, оскільки в будівлі нема вікон, про дурня, що рубає під собою гілляку. («На світі є і дурніші за мою жінку», «Про дурних багачок», «Про дурних жінок»).. Цей герой «...бачить світ викривлено і робить невірні висновки. Але внутрішні його спонукання -- найкращі. Він всіх жаліє, ладен віддати останнє і цим викликає беззастережну симпатію». Дурень викликає сміх, але цьому «іронічному щасливця» все вдається, незважаючи на його незугарність.

У побутових казках України діють реальні герої - купці, селяни, ремісники та їх дружини. Перемоги, отримані героєм над своїми ворогами, знаходять в казці реальне пояснення і досягаються завдяки хитрості, розумної поради або щасливого випадку.

Традиційні для побутової казки образи дурня і блазня -- розумного чоловіка і його ліниву або балакучу жінку, хитру жінку і її довірливого або просто нерозумного чоловіка. Це протиборство кмітливого і розумного героя з його антиподом, протиборство, в якому перевага віддається розуму. («Про вперту жінку», «Стрижено! Стрижено!», «Уперті чоловік та жінка», «Як чоловік кішку вчив працювати», «Лінива жінка не пряде», «Явдоха-святоха», «Про чоловіка, що купив жінці таку куртку, як пані носить», «Хвора жінка і піп»).

Казки про хазяїна та наймита -- ще одна характерна для української оповідальної традиції група. Ці казки більш пізні за своїм походженням, але оскільки жодне фольклорне явище не існує і не може існувати осібно, відірвано від загального фольклорного потоку, природно, що ці казки увібрали в себе образи, вироблені у процесі багатовікового розвитку жанру.

Широковідомі казки про хитрого наймита, що з'їдає одразу сніданок, обід і вечерю, а потім лягає спати замість роботи, оскільки після вечері ніхто вже не працює; казки про наймита, який домагається від хазяїна, щоб той його краще годував: від імені святого (ховаючись за іконою) вимагає обід від хазяїна, або ховає ікони і говорить, що святі розсердилися на хазяїна; про хитрого і лінивого наймита, що не працював вдень, а за вечерею, коли його погано годують, каже: «Нехай трава встане!»

В українському фольклорі багато казок про попа ( «Як слуга відучував попа ходити до молодиці», «Піп і наймит», «Казка про попівське залицяння», «Святе подриганіє», «Нетямущий піп», «Коли бог дасть, то і мотика стрілить», «Казка про одного чоловіка, який давав на божеє вола, щоб бог дав йому сторицею», «Хочеш до раю -- кукурікай»). Попа в них змальовано як жадібного, ласого до грошей і розваг.

2.4 Образ жінки в українських казках

У зображенні жінки українська народна казка дотримується ідеалів моралі, що й усна народна творчість усіх народів світу. Основні якості, що повинні бути в жінці і які особливо цінуються, це вірність її коханому чоловіку, готовність до самопожертви заради дітей, чоловіка, брата або батька, доброта, щирість. Зазвичай у казках образи дівчат і жінок дуже привабливі -- вони чесні, працьовиті, сміливі, не підкоряються зміям, Кощієві і часом навіть виконують за героя або разом з ним усі неймовірно складні завдання.

3. Висновок

Українська народна казка дуже колоритна, цікава. Народні казки відзначаються точністю характеристики героїв. а тому буде існувати завжди, даруючи радість і дорослим, і дітям.

Казка, що дійшла до нашого сьогодення як прекрасне надбання минулого, як багатющий арсенал образів, що втілюють глибоку виховну ідею, водночас є живим складником сучасного культурного процесу, що функціонує у побуті, збагачує притаманними їй ідеями добра, справедливості, краси дитячу літературу, кіно, драматургію.

“В казкових образах перший крок від яскравого, живого, конкретного до абстрактного. Завдяки казці дитина пізнає світ не тільки розумом, а й серцем», - писав В.О. Сухомлинський

Казку назвав К.Д. Ушинський дверима, «через які проходить все, що входить у душу людини із зовнішнього світу»

Казкові ідеї і образи, трансформовані творчою уявою митців, безперечно, завжди будуть служити благородній виховній меті, пробуджувати і плекати паростки доброти і чесності, справедливості, мудрості.

Великий український поет-революціонер І.Франко писав: “Оті простенькі сільські байки, як дрібні, тонкі корінчики, вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простої і чарівної милозвучності. Тисячі речей у житті забудете, а тих хвиль , коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті”.

Список використаних джерел

1.В.О. Сухомлинський. Слово рідної мови. - Вибрані твори в 5 т. - Т.3, - К., 1976.

2.Бріцина О. Українська народна соціально-побутова казка: Специфіка та

функціонування. - К., 1989.

3.Лановик М., Лановик З. Українська усна народна творчість:Підручник. - К.:Знання-Прес, 2001. - 591 c.

4. Українські народні казки - К., Веселка, 1990

5. Бибко Н.С. Изучение сказок смешанного типа // Начальная школа. - 1990. - №3

6. Франко І.Я. Коли ще звірі говорили / Вибрані твори у 50_ти т.т. - Т. 17. - К.: Наукова думка, 1993.

Размещено на Allbest.ru