Історична проза П. Загребельного

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Вступ

Теоретичне осмислення історичної прози в цілому співвідноситься зі зміною загальних літературних парадигм - романтизму, реалізму, модернізму, постмодернізму. При цьому формується основне коло теоретичних проблем, яке стає центральним у той чи інший період. Так, можна сказати, що впродовж 1970-90-х років актуалізуються питання про відкритість та експериментальність історичної художньої прози. При цьому широко дискутуються поняття художньої умовності, фольклорно-міфологічна природа творчості, питання жанрової розмаїтості історичної прози (навіть з'являються нові визначення типу „роман зв'язку часів”, „роман-сповідь”). Прикметою часу стають також визначення анти- і постколоніальної сутності української історичної прози 60-90х років.

Павло Загребельний - знакова постать сучасної української літератури кінця XX ст., особливо в плані історичної прози. Творчість цього автора засвідчує глибинну філософічність, культурну відкритість і постійний формальний пошук. Творчості митця притаманний метаісторичний погляд на сучасність та на історію, він актуалізує минуле через трансісторичні цінності людського буття, витворює не лише історію подій, але й історію культури. П.Загребельний належить до того типу авторів, які невпинно еволюціонують і тематично, і стилістично, переосмислюючи культурні архетипи і символи. Він відновлює давні наративні форми і, як письменник, розвивається в межах барокової традиції, водночас експериментуючи з часопросторовою організацією текстів, з комунікативними зв'язками „автор-читач”.

У попередніх культурних епохах ХVII - ХІХ ст. автор віднаходять зв'язки, що поєднують минуле й сьогодення, відкриває аксіологічні домінанти, які складають основу трансісторичних цінностей, творять особливий тип історизму.

У своїй історичній прозі Загребельний використовує здебільшого традиційні романтичні форми, наприклад, пригодницької прози і романсу, поєднуючи їх з філософсько-культурологічним коментарем та інтелектуальними параболами. Таким чином, можемо говорити про власне романтичний оповідний модус у творчості Загребельного.

Значну увагу літературознавців привертала і привертає романістика Загребельного, написана в руслі пригодницько-філософської літератури з екскурсами в історію. Історична проза Загребельного, яка була особливо популярною як об'єкт досліджень наприкінці 80-х - на початку 90-х років ХХ століття, на сьогодні потребує нової ре-інтерпретації, із залученням методів наратологічного та ґендерного аналізу, які спроможні розкрити в ній приховані архетипи й оповідні стратегії. Цим і обумовлюється актуальність реферату, присвяченого історичній прозі Загребельного.

Проза Загребельного бере свій початок від барокової культурософії та від романтичного історизму ХІХ століття.

2. Історичні романи П. Загребельного

Лауреат Державної премії УРСР імені Т. Шевченка Павло Загребельний є неперевершеним романістом. Його твори різні за тематикою, він пише як про давнє життя наших предків, так і про теперішні проблеми буття. Вони здобули всесвітню славу, викликали великий інтерес, захопили багатомільйонного читача. Особливої популярності набула історична проза романіста. Неперевершеними за своїм змістом, багатоплановістю, образністю є твори «Диво», «Смерть у Києві», «Роксолана», «Євпраксія», «Первоміст».

Декілька творів присвячено Київській Русі. Автор показує могутність цієї держави, велич і талановитість її народу. Перед нами постає трудова Русь, красень Київ, дух державності, бачимо стосунки Візантії з могутньою країною.

Роман «Диво» розкриває діяння Ярослава Мудрого, створення Софії Київської.

У творі «Смерть у Києві» постає інший герой -- Юрій Долгорукий, який служить державі, бореться за єдність нашої землі. Він розсудливий і доброчинний, хоча не завжди об'єктивний у діях. Долгорукий прагне жити в мирі з половцями: «Не проливши кров іду, бо міг би пролити її ще взимку, зустріти Ізяслава на Волзі, відрізати на пень усю його дружину. Але навіщо?.. Треба, щоб у цілій землі був один-єдиний господар і не мав він супротивників, а всі людове щоб були заодно. …Бо живуть на нашій землі, вже їх нікуди не подінеш, раз прийшли сюди ці люди. Окрім того, хочу відвернути їх від набігів та грабувань, привчити до нашого способу життя».

Третій роман «Первоміст» подає нам ідею єдності Русі, але дія відбувається не в Києві, а за містом, де збудований перший дерев'яний міст -- це символ талановитого народу-будівника: «А Первоміст, хоч і спалився в той віддалений і тяжкий день, але не міг зникнути в нашій пам'яті. Він став набутком часу, він увійшов у час, який не зникає, не має кінця… Отож, навіть спалений, Первоміст не міг вважатися знищенням остаточно, він існував і далі серед сотен і тисяч мостів майбутніх, які мали бути спалені, зруйновані, понищені, а чи й уцілілі, але володів перевагою над ними, бо ж був Перший!»

Четвертою книгою із серії про Київську Русь є «Євпраксія», в якій розповідається про внучку Ярослава Мудрого. Це жінка з багатостраждальною долею, бо, ставши дружиною німецького імператора, вона терпіла приниження і страждання далеко від рідної землі. Тому, як пише сам П. Загребельний, «Диво» -- це доля державної ідеї, «Первоміст» -- доля народної споруди, «Євпраксія» -- роман про долю людини.

Така ж доля людська, що простежується на прикладі жінки, змальована в історичному романі «Роксолана». Українській дівчині Насті Лісовській судилося стати султаншею. Вона протягом сорока років своїм розумом і діяннями «потрясала безмежну Османську імперію і всю Європу».

Як бачимо автор здійснює неперевершені художні дослідження народних доль.

Лауреат Державної премії УРСР імені Т. Шевченка Павло Загребельний є неперевершеним романістом. Його твори різні за тематикою, він пише як про давнє життя наших предків, так і про теперішні проблеми буття. Вони здобули всесвітню славу, викликали великий інтерес, захопили багатомільйонного читача. Особливої популярності набула історична проза романіста. Неперевершеними за своїм змістом, багатоплановістю, образністю є твори «Диво», «Смерть у Києві», «Роксолана», «Євпраксія», «Первоміст».

Декілька творів присвячено Київській Русі. Автор показує могутність цієї держави, велич і талановитість її народу. Перед нами постає трудова Русь, красень Київ, дух державності, бачимо стосунки Візантії з могутньою країною.

Роман «Диво» розкриває діяння Ярослава Мудрого, створення Софії Київської.

У творі «Смерть у Києві» постає інший герой -- Юрій Долгорукий, який служить державі, бореться за єдність нашої землі. Він розсудливий і доброчинний, хоча не завжди об'єктивний у діях. Долгорукий прагне жити в мирі з половцями: «Не проливши кров іду, бо міг би пролити її ще взимку, зустріти Ізяслава на Волзі, відрізати на пень усю його дружину. Але навіщо?.. Треба, щоб у цілій землі був один-єдиний господар і не мав він супротивників, а всі людове щоб були заодно. …Бо живуть на нашій землі, вже їх нікуди не подінеш, раз прийшли сюди ці люди. Окрім того, хочу відвернути їх від набігів та грабувань, привчити до нашого способу життя».

Третій роман «Первоміст» подає нам ідею єдності Русі, але дія відбувається не в Києві, а за містом, де збудований перший дерев'яний міст -- це символ талановитого народу-будівника: «А Первоміст, хоч і спалився в той віддалений і тяжкий день, але не міг зникнути в нашій пам'яті. Він став набутком часу, він увійшов у час, який не зникає, не має кінця… Отож, навіть спалений, Первоміст не міг вважатися знищенням остаточно, він існував і далі серед сотен і тисяч мостів майбутніх, які мали бути спалені, зруйновані, понищені, а чи й уцілілі, але володів перевагою над ними, бо ж був Перший!»

Четвертою книгою із серії про Київську Русь є «Євпраксія», в якій розповідається про внучку Ярослава Мудрого. Це жінка з багатостраждальною долею, бо, ставши дружиною німецького імператора, вона терпіла приниження і страждання далеко від рідної землі. Тому, як пише сам П. Загребельний, «Диво» -- це доля державної ідеї, «Первоміст» -- доля народної споруди, «Євпраксія» -- роман про долю людини.

Така ж доля людська, що простежується на прикладі жінки, змальована в історичному романі «Роксолана». Українській дівчині Насті Лісовській судилося стати султаншею. Вона протягом сорока років своїм розумом і діяннями «потрясала безмежну Османську імперію і всю Європу».

Як бачимо автор здійснює неперевершені художні дослідження народних доль..

Павло Загребельний - письменник загадковий, важко вгадати, чого вiд нього можна чекати завтра, куди ми рушимо слiдом за його нестримною уявою. Кожен знайде щось для себе у його великому творчому доробку. Але є тi твори, про якi знають усi без винятку, бо це розповiдi про наше минуле, про iсторiю нашого народу, Батькiвщину, пп синiв i дочок. Саме iсторичнi романи принесли популярнiсть Павлу Загребельному. I "Диво", i "Первомiст", i "Євпраксiя" поставили його в ряд найчитабельнiших украпнських прозапкiв. А "Роксолана", очевидно, побила всi рекорди популярностi. Саме цей твiр - перший бестселер у повному розумiннi цього слова. Авторовi хотiлося здiйснити своєрiднi художнi дослiдження народних доль, кожна з яких не втратила свого значення й сьогоднi.

Iсторичнi романи Павла Загребельного - це арунтовнi розвiдки минулого Украпни, пп геропв, подiй, це сузiр'я яскравих постатей, особистостей. Торкаючись iсторiп конкретноп людини, пп душi, письменник додає яскраву картину життя, всю багатограннiсть, складнiсть. Для самого автора цiкавiшi й ближчi натури сильнi й вольовi, якi опираються недолi й прагнуть пливти у життi проти течiй, але за покликом власноп душi.

Основний жанр П. Загребельного -- це роман, хоча в його доробку є і новели, і оповідання, і повісті. Проте серед жанрово-стильового розмаїття романістики письменника особливе місце, безперечно, займає історична проза.

Роман «Диво» був першим історичним твором П. Загребельного. Твір має оригінальну композицію: у ньому поєднуються в одній розповіді далека минувшина й сучасність, зіставляється те, що реально було розділене майже тисячоліттям. Це стало можливим завдяки тому, що центром цих періодів виступає реальний образ Софії Київської -- дивовижної пам'ятки архітектури часів князювання Ярослава Мудрого, збудованої, за художньою версією П. Загребельного, талановитим майстром Сивооком,-- незвичайне диво, що «ніколи не кінчається й не переводиться», яке однаково належить як XI століттю, так і XX. Великою мірою собор є символічним образом. Софія як художній символ і як реальна історична пам'ятка, сконцентрувала в собі весь волелюбний,сильний дух народу, його невмирущість та нескореність. Собор не нагадував візантійських церков, звідки прийшло на Русь християнство, бо не було в ньому простоти й суворості, а було «щось буйно-рожеве, приховано-поганське», як у тих дерев'яних язичницьких святинях, що їх у той час палили й нищили по всій Русі. «Він був барвистий, як душа й уява народу, що створив його»,-- пише П. Загребельний.

Але ще більшим дивом у романі постають люди. Письменник детально змальовує складні людські долі, глибоко розкриваючи психологію своїх персонажів. Майстерно змальований в романі митець Сивоок, будівничий Софії Київської. Його доля -- це доля талановитого майстра з древлянських земель, який багато блукав по тодішній Русі, був ченцем у болгарському монастирі, згодом, полонений, потрапив до Візантії, працював у константинопольського майстра як будівник і оздоблювач храмів і аж згодом,дозрілий у своєму таланті й розумінні життя, повернувся до Києва, на рідну землю.

Відштовхуючись від запису в літописі Нестора про збудування собору Ярославом, полемізуючи з цим твердженням літописця вже епіграфом з Брехта(«Хто звів семибрамні Фіви? В книгах стоять імена королів. А хіба королі лупали скелі й тягали каміння?..»), П. Загребельний створює образ русича Сивоока,талановитого митця давніх часів, і пристрасно переконує читача, що в славнозвісному архітектурному шедеврі є відсвіт життєвого й творчого подвигу нашого далекого предка-слов'янина, представника свого народу.

У романі автор не просто стежить за розвитком подій, життєвих колізій, а намагається дати їм філософсько-етичне тлумачення, робить це досить непомітно, ненав'язливо, часто через самих героїв. Завдяки такому глибокому проникненню в психологію персонажів, авторові вдалось порушити досить багато важливих проблем не тільки того часу, але й сучасності: влада та мистецтво, влада і людина, талант і держава, тлінне й нетлінне, проблема творчого начала в людині, свободолюбства, людської гідності, добра і зла, проблема вибору. Протягом твору автор ненав'язливо підводить читача до думки, що «справжня історія -- це історія творення, а не руйнування».

Серед помітних героїв роману -- і представники іншого покоління, що належать уже двадцятому століттю: вчені Гордій Отава та його син Борис. Історик Гордій Отава бере гору не тільки в науковій полеміці з німецьким професором Шнурре, відстоюючи ідею самостійності й первинності культури слов'янства, а й ціною власного життя рятує фрески Софії Київської від вивезення до Німеччини під час Великої Вітчизняної війни. Отже, герої твору дуже різні, але всі вони творять історію своєї землі,несуть у собі той дивовижний світ, оригінальний внутрішній космос, що його нікому не зруйнувати, як і Софію Київську.

Коментуючи свій роман «Диво», П.Загребельний у літературно-критичній статті «Спроба автокоментаря» зазначав:«Хотілося показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок,полишений нам історією, існує не самодостатньо, а входить у наше життя щоденне,впливає на смаки наші й почування, формує в нас відчуття краси й величі, ми ж платимо своїм далеким предкам тим, що ставимося до їхнього спадку з належною шанобою, оберігаємо й захищаємо його».

Слід зазначити, що на сьогоднішній день (значною мірою завдяки сучасній екранізації) більш відомим і популярним твором П. Загребельного є роман «Роксолана», в якому письменник вдається до художнього осмислення реальних історичних подій, розповідаючи про п'ятнадцятилітню Анастасію Лісовську, доньку священика із Рогатина, яку захопила в полон татарська орда. Дівчину продали в рабство; вона потрапила в гарем турецького султана Сулеймана, за рік вибилася з простих рабинь-одалісок в султанські дружини (а їх не могло бути згідно з Кораном більше чотирьох), стала улюбленою дружиною султана, баш-кадуною, а після смерті султана кілька десятиліть керувала безмежною Османською імперією і впливала на життя всієї Європи. Та якщо в європейській історії жінки-правительки держав були явищем доволі поширеним, то в мусульманському світі за всю історію налічується лише два десятки імен жінок-правительок, і серед них ім'я Хасекі (офіційне ім'я султанші). Венеціанські посли-баїли в донесеннях із Стамбула називали її Роксоланою (в перекладі -- русинка, тобто жінка з Русі), під цим ім'ям вона й зосталася в історії.

В авторському післяслові П.Загребельний так коментував причину, з якої він звернувся саме до образу Роксолани: «Досі постать Роксолани була безплотною, часто ставала об'єктом псевдопатріотичних захоплень, використовувалася деякими авторами як своєрідний рупор для їхніх розумувань,-- тут (тобто в «Роксолані») вона, як принаймні здається авторові, віднаходить ті необхідні виміри і якості, які роблять її особистістю. Власне, роман -- це історія боротьби нікому не знаної дівчини й жінки за свою особистість, за те, щоб уціліти, зберегти і вберегти себе, а тоді вознестися на доточенням, може, й над цілим світом».

В українській історичній прозі, так само, як і в східнослов'янських літературах, дедалі помітнішою стає тенденція до змішування усіх відомих принципів побудови історичного твору. Такий твір, в кінцевому результаті, важко віднести до певного типу історичної прози і легше означити як твір з “історичним виміром” (Я. Ротар). Власне, в українському літературознавстві ще з початку 60-х років ХХ століття постає питання про те, як класифікувати історичні твори, ускладнені химерністю, гротесковістю, притчевістю, вільним трактуванням історичних фактів. Саме такою була проза П. Загребельного. Експериментування з історичною нарацією виглядає природним і закономірним у контексті сучасних постколоніальних пошуків різного роду ідентичностей.

Пам'ять часто фігурує як об'єкт спостережень у творах Павла Загребельного. Автор приходять до розуміння історичної пам'яті через її актуалізацію у письмі - через книжність. У його прозі книжність набуває світоглядного статусу, що найпромовистіше відображається в наративних масках книжників, літописців, ченців, які студіюють книжну мудрість. Поєднання психоаналітичних і постколоніальних методів „вивільнення” минулого дає змогу не лише під іншим кутом поглянути на творчість письменників, що апелюють до історії, але й зрозуміти історію з перспективи витісненого, підкореного знання.

Історичній прозі притаманний хвилеподібний розвиток: в певні моменти свого становлення вона розвивається бурхливіше, ніж в інші. Цьому сприяють конкретні суспільно-історичні умови - поява нового типу філософського, політичного, культурного мислення, загострення процесів національного самоусвідомлення, зміна уявлень про специфіку жанру історичного роману тощо. Епоху українського романтизму можна назвати періодом реального проявлення опозиції “імперське”-“національне”. Ця опозиція співвідноситься з процесами, які відбуваються в українській художній прозі у другій половині ХХ ст.

Патріархальність як риса романтичної наративної моделі в історичній прозі розглядається патріархальність як сукупність ідеальних ознак минувшини і як характерне для романтизму протиставлення “минуле-теперішнє”. Окрім всього, патріархальність часто ототожнюється з християнською традицією, втіленою через сутність Бога-Отця і відображеною в розповідній моделі Старого Завіту про патріархів. Романтичний історичний наратив, розроблюваний впродовж ХІХ століття, традиційно підкреслює конфлікт між чоловічим та жіночим началами, лицарським козацьким типом і любовепороджуючим типом жінки-берегині. Патріархальність також виявляється в статусно-рольовій опозиції двох начал - у відношеннях батько-син (досить часто в основі історичного твору є притча про блудного сина), в ностальгійності та ретроспективності мислення, де ключовими є питання про мораль, свободу, минулу славу (або “культ дідизни”, за Т.Бовсунівською). Ґендерна влада (відношення між чоловіком, жінкою і владою) теж є складовою дискурсу патріархальності і входить до складнішої системи відношень, де повновладними є закон і традиція. Патріархальність ідеалізується й поетизовується переважно в кризові моменти історії, в часи розхитування традиції - саме тоді актуалізуються романтичні опозиції „історичне/сучасне” і „народне/цивілізоване”.

Історична проза радянського і пострадянського періоду багато в чому наслідує романтичну наративну модель ХІХ століття. Традиційно романтичні ідеологеми роду, пам'яті, слави незмінно присутні в історичній прозі, найперше - на рівні сюжетного плетива, галереї персонажів і, зрештою, на рівні авторського ідеологічного посилання.

Романтичні колізії на тлі бурхливих подій національної історії - найпоширеніша наративна модель історичного твору в другій половині ХХ століття. Фольклорна традиція, лінійна концепція історії народу з нерозривним зв'язком поколінь, патріархальність - усе це використовують сучасні автори історичної прози, вибудовуючи класичну романну чи повістеву конфігурацію з кінцівкою. Остання може бути нечіткою, відкритою, а може містити в собі конкретні події, що завершують історію, однак самі події викладені в довільній, нетрадиційній формі.

Історичні твори Загребельного дають привід для розмови про патріархальність “лояльного” типу, що позиціонується автором як чуйне виправдання і захист будь-яких аспектів фемінності. Співчутливе ставлення до жіночої психології, історії статі, толерування права жінки на власний екзистенційний простір не означають, однак, що патріархальні ідеали зникають в сучасному історичному романі і романах Загребельного зокрема. В історичному наративі ХХ століття зберігається визначальною моральна категорія невинності, яка домінувала і в романтичному дискурсі ХІХ століття. Чистота, непорочність, окрім традиційного сакрального змісту, отримує додаткову цінність в літературному тексті - композиційну. Творчість П.Загребельного виділяється в межах історичної літератури радянського періоду тим, що в ній, окрім культурно-політичних реалій.

Висновок

історичний романтичний загребельний проза

Павло Загребельний сьогодні є одним з найпопулярніших українських письменників, чия творча спадщина приваблює все більше нових читачів. Його твори відомі далеко за межами України,перекладалися багатьма мовами світу, неодноразово екранізувалися. Не всі з них стали непересічним художнім надбанням української історичної прози, але всі активно сприймалися читачем, обговорювалися критикою, тою чи іншою мірою впливали на літературний процес.

Аналіз української історичної прози 70-90-х років Павла Загребельного каже про те, що домінантним наративним модусом є власне романтичний оповідний модус.

Про значну видозміну української історичної прози можемо говорити, починаючи з 70-х років ХХ ст. Філософсько-художній „вибух” у ці роки пов'язаний також і з наративним експериментуванням. Відтоді зміна наративних моделей стає прикметною тенденцією розвитку історичної прози. Розширення художніх прийомів письменника привело до появи кількох напрямків в освоєнні історичного минулого.

Історичний роман поєднує риси споріднених форм - роману пригодницького, філософського, готичного, детективного, інколи фантастичного. Однак особливістю історичного роману є те, що від часу розквіту цього жанру і до сьогодні в ньому утримуються наративні моделі, які спрямовані на оповідь про подію, яка відбулася в минулому. Без романтизації такої події художнього матеріалу історичний твір наближується до історико-документальної прози.

Проза, створена П.Загребельним, виходить за рамки історичної романістики радянської доби, але й не містить у собі відверто постмодерної естетики.

Використана література

1. Балдинюк В.Д. Історичний наратив: особливості функціонування в науковому й художньому дискурсах // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Збірник наукових праць. Випуск ХІ / Ред. кол. Поліщук Я.О. та ін. - Рівне: Перспектива, 2002. - С.98-104. (0,5 др.арк.)

2. Балдинюк В.Д. Наративна маска як засіб художньої комунікації (за творчістю В.Шевчука) // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених України. Випуск 3. - К.: Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, 2002. - С.5-9. (0,4 др.арк.)

3. Балдинюк В.Д. „Паралельна агіографія” і авторський наратив: комунікативний аспект у романі Валерія Шевчука „Око Прірви” // Слово і Час. - 2003. -№2. - С.63-69. (0, 7 др.арк.)

4. Балдинюк В.Д. Психоаналітична рецепція історії в постколоніальній критиці // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених України. Випуск 4. - К.: Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, 2003. - С.10-13. (0, 4 др.арк.)

5. Загребельний П. Неложними устами. -- К., 1981.

6. Дончик В. Істина - особистість (Проза Павла Загребельного). -- К., 1984.

7. Фащенко В. Павло Загребельний. Наристворчості - К., 1984.

8. Шпиталь А.Історична проза Павла Загребельного. -- К., 1986.

9. Слабошпицький М. Історія сучасності й сучасність історії // Слабошпицький М. Літературні профілі. --К.,1984.

10. Загребельний П. «Замкнене коло нашої історії -- ось це я мав на увазі»: Інтерв'ю з Павлом Загребельним, авторомроману «Диво» // Панченко В. Урок літератури. -- Кіровоград, 2000.

Размещено на Allbest.ru