Творчість Наталії Данилівни Романович-Ткаченко

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Наталія Данилівна Романович-Ткаченко (1884-1933) - українська письменниця. Літературну діяльність почала в 1905 в журналі «Літературно-науковий вісник». Романович-Ткаченко дала порівняно невелику продукцію. Належала до епігонів народницького реалізму. Якщо модерністи переймалися здебільшого проблемою сильної особистості, то неонародники -- розкріпаченням людської індивідуальності та її прагненням до гармонійної єдності колективного й індивідуального, по суті, те саме питання, тільки на нижчих, попередніх регістрах свого оформлення.

Н. Романович-Ткаченко і політична діяльність

Українська письменниця, активна громадська діячка Наталя Романович-Ткаченко та її чоловік М.С. Ткаченко брали участь у діяльності РУП. Причому М.С. Ткаченко був одним із провідних діячів партії. У 1925 p. Н. Романович-Ткаченко опублікувала уривки зі спогадів "На дорозі до революції", де зафіксувала й осмислила бурхливі роки своєї революційної юності. Спогади присвячено участі письменниці та її чоловіка в діяльності РУП. У своїх мемуарах письменниця і прозових творах вдало відтворила життя наддніпрянських революціонерів періоду еміграції до Галичини. Авторка надала історичні відомості про виникнення і функціонування РУП, та охарактеризувала її основних діячів.

У лютому 1902 p. Н. Романович зацікавилася діяльністю РУП і познайомилася з М.С. Ткаченком (конспіративне прізвище - "Хвиля"). Це був "чорнявий, високий; вродливий студент з сумними глибокими очима". Пізніше Н. Романович стала його дружиною.

У своїх споминах Н. Романович-Ткаченко писала: "...революційна українська партія має на меті, як і російські партії, соціяльну революцію; засоби боротьби теж ті самі визнає, цеб-то озброєне повстання й скасування самодержав'я; ріжниця тільки та, що працюючи на Україні; вважає за потрібне провадити роботу українською мовою й має на меті ще й визволення України, як такої від царату, але ще не відомо в якій формі - чи то автономії, чи то федерації - цього й самі верховоди не можуть вирішити”. З "верховодів" довелось меті побачити тоді експансивного; балакучого "Муху" (Антоновича), довелося чути про "Мішеля" (Русова) та "Кавуна" (П. Канівця), що був тоді у в'язниці й на сам кінець вже довідалася, що й мовчазний; діловий "Хвиля" теж член ЦІС. Він ніколи про це не згадував і взагалі був маломовний. Коли не писав, не читав, то перебував у стані зосередкованої задуми, щось обмірковував.

Галичина в житті письменниці

Активізація українського політичного руху в Наддніпрянській Україні, діяльність РУП викликали негативну реакцію царського уряду. Виникла небезпека ув'язнень та заслання до Сибіру. Порятунком стала політична еміграція до Галичини. "Рупівці" враховували географічну близькість Галичини до України та спільний кордон з Росією. Крім того, така близькість надавала можливість нелегально транспортувати в "російську" Україну літературу, яку видавали в Галичині та на Буковині. Шлях еміграції вказав Д. Антонович. Першими українськими емігрантами були Євген і Катерина Голіцинські, які у Львові перебували від січня 1902 р. Влітку 1903 р. до них долучився В. Винниченко. У листопаді 1903 р. сюди прибув Михайло Ткаченко, а в грудні його дружина Наталя. У "мельдунковій" картці М. Ткаченко записався під псевдонімом "Паело Романович". До Галичини емігрували В. Мазуренко, М. Русов, О. Скоропис-Йолтуховський. До львівських емігрантів приєдналися Марія Виноградова, М. Гмиря, Настя Грінченко, А. Жук, Б. Камінський, П. Канівець, П. Крах С. Петлюра П. Понятенко, М. Порш, М. Сахаров, В. Степанківський, В. Фідровський та інші.

За кордоном емігранти почували себе в затишку та спокої. Н Романович-Ткаченко із захопленням згадує атмосферу, яка панувала у Львові: "Новинка і радість - чути вільно мову українську публічно на мітингах робітничих, на вічах студентських, на урочистих концертах та ювілеях..., в стінах університету, на пошті.

Нестримне захоплення, від якого дух спирає в грудях приймати в друкарні, в найсправжнісінькій "буржуазній" друкарні”.

Перебуваючи під такими яскравими враженнями Н. Романович-Ткаченко починає плідно творити. За словами письменниці (1925 р.): “Саме, у Львові, - "Україна", почне промовляти до поневолених, кликати їх до боротьби їх же мовою, мовою оцих мільйонів працюючих... таким чином ближче до них стати, глибше за них дбати, зрозуміліше їм промовляти"”

Літературна діяльність Н. Романович-Ткаченко

Цікаво, що Н. Романович-Ткаченко, хоча й належала формально до «Плугу», але насправді, подібно до С. Васильченка, відмежовувалася від учнівства «плужан». Письменниця ідеалізувала дрібнобуржуазну інтелігенцію і взагалі дореволюційну дійсність («Богиня революції», «Із днів боротьби», «Похорони», повість «Нас називають гудки»). Відрив Романович-Ткаченко від сучасної їй дійсності особливо позначилася в повісті «Чебрець-зілля» (1928), в якій вона намагалася вирішити проблему шлюбу в радянських умовах. Вона не воліла описувати у своїх працях замовлених, ірреальних, “чесних” комуністів, яких вимагала радянська влада, тому Романович-Ткаченко, подала свої односторонньо ідеалізовані фігури народницьких інтелігентів-культуртрегерів.

Однією з особливостей стильової манери Наталі Романович-Ткаченко було зацікавлення психологічними характеристиками героїв. У цьому плані на особливу увагу заслуговує оповідання «На балконі» (1909), яке за ідейним спрямуванням перегукується з творами Ф. Достоєвського - знавця людської душі, який зміг «проникнути в такі пласти людської психіки, коли відкривається вся невичерпна складність людської натури, її нескінченна суперечність». На думку М. Кодака, в основі манери пізнаваності внутрішнього світу людини, яку запропонував Ф. Достоєвський, лежить концепція «про складність ідентичного знання, про таємне в людській психіці, оскільки сама людина дбає про сокровенність її таємниці.

Ось, чому розглядаючи художньо-психологічну складову в системі поетики творів Наталі Романович-Ткаченко, варто згадати і про вплив на письменницю етичного вчення «чесності з собою» В. Винниченка, головним принципом якого було пропагування чесності людини перед власною совістю як основний моральний закон. Так, у повісті «Мандрівниця» (1914-1918) вона згадує ідею «чесності з собою» при обговоренні роману, написаного одним із героїв: “- Заголовок короткий, але оригінальний: “Та інша”. Роман надзвичайно цікавий, нове розв'язання старих проблем, спроба витворити нову мораль, нову чесність...

- «Роби все, що тобі хочеться»... - хіба се нова мораль? - погордливо й насмішкувато запитав Кость.

- Костю, ти не справедливий, як завжди до Богдана. Дивно, ти, який так любиш галичан, Богдана чомусь не терпиш, - здивувався Остап. Він каже: все, що робиш, роби щиро, в згоді з серцем, душею і розумом і так, щоб не було кривди ближньому твому.

- Часом так буває, що власне неминуча кривда ближньому... - зітхнула Надя

Також у повісті обговорюється винниченківська ідея гармонійного і дисгармонійного в житті:

- Ах, ся ваша гармонія! - повела плечима Ольга, - се просто гіпноз якийсь, якась пошесть. Всі ви наче шукаєте сеї гармонії. На мій погляд се підходить тільки поетам... А взагалі, дай вам гармонію... що робитимете з нею? Сфера ваша питома - дисгармония... треба, щоб душа шарпалася, щоб все в вас ломилося. А ви й носитесь з вашими почуваннями: ах, дисгармония, ах, хаос в почуваннях...

Ідея «чесності з собою» знайшла відображення і в малій прозі письменниці, зокрема, в оповіданнях «Петрусь, Нінусь, Юрусь» (1912) та «Будиночок над кручею» (1913).

Сюжет оповідання «Будиночок над кручею» простий: засуджений революціонер Петро просить потурбуватись про його вагітну дружину свого найближчого приятеля Андрія. Три роки Віра та Андрій живуть у «будиночку над кручею», разом виховуючи дитину. Між ними поза їх волею спалахує кохання, щоправда ще не усвідомлене. З поверненням Петра розпочинається основний конфлікт твору. Авторка ставить героїв перед вибором: моральний обов'язок чи почуття. Приїзд законного чоловіка сприймається ними, як «ураган», що «скаламутив чисте, спокійне озеро життя».

Порушено гармонію душевної цілісності Віри та Андрія, вони починають прислуховуватися до своїх інстинктів, аналізувати ситуацію і усвідомлюють, що місце Петра вже зайнято.

Порушуючи ідилію співіснування героїв поверненням законного чоловіка, авторка ставить Віру та Андрія в межову психологічну ситуацію, випробовуючи їх тезою «чесності з собою». Психологічний аналіз здійснюється за рахунок зображення переломного моменту в житті героїв, в авторському експерименті над їх поведінкою, у відтворенні діалектики почуттів.

Андрій, усвідомивши, що він позбавлений атмосфери тепла і гармонії, до якої звик, розривається між потягом до коханої жінки і моральним обов'язком перед товаришем: «І ось зараз вечір, перший вечір без Вас - я не знаходжу собі місця. Я божевільно хочу туди, до Вас, в «спочинкову» кімнату, яку ми самі старанно обклеювали шпалерами і прибирали квітками. Хочу туди, до Вас, в Ваш куточок. Щоб було як учора, як позавчора, як місяць, два тому, як два роки тому...”

Там, на софі в «спочинковій» кімнаті, - я бачив - простягся втомлений, знесилений мій найдорожчий приятель. Він три роки чекав сеї хвилі - спочинку в рідній хаті... три роки думав про Вас, мріяв, уявляв Вас... А я - сих три роки дивився на Вас і - дурний - не впав до ніг Вам... Лишитися хіба? І щовечора сидіти віддалік Вас, мов чужий. На «моїм» же місці проти Вас сидітиме Петро.

Чи лишитися і, може, «завоювати» Вас? Завоювати і забрати з собою Вас, кохану, любу, трошечки й солідну... забрати з Петрусем, моїм духовним сином, з яким я зріднився за три роки».

Душевні рефлексії Андрія авторка передає у формі його листа до Віри. За жанром одержаний лист - інтимний, це лист-сповідь, лист-каяття. Та через нього авторка досягає ефекту найбільшої напруги, увиразнює трагізм ситуації.

Зачарована увагою і турботою свого «опікуна», Віра несвідомо закохується в Андрія, не помічаючи, як дружня приязнь переростає в щось більше. Після повернення чоловіка, аналізуючи свою поведінку, героїня усвідомлює, що зустріла Петра, мов «гарного товариша-засланця, товариша та й годі».

Віра намагається подолати душевну боротьбу, нагадуючи собі про моральні обов'язки, але усвідомлює, що почуття до Петра зникли: «коли він, чоловік її, якого так кохала, захотів поцілувати її в уста, шукаючи погляду очей, - її очі закрилися, а уста наче змертвіли. Хто ж, хто він для неї тепер? Як се може бути, щоб змінилось почування? Тоді вона дуже погана. З жаху та сорому Віра закрила обличчя руками»…

Авторка залишає Віру в момент найвищого емоційного напруження і душевних вагань.

Отже, у цьому оповіданні Наталя Романович-Ткаченко звертається до винниченківської тези «чесності з собою», вона випробовує героїв, присутніми в них чуттєвими потягами та соціальними обов'язками. Андрій виїжджає з садиби, залишаючи листа, який закінчується фразою «В кожнім разі піди од зла і сотвори благо». Тож чи був герой чесним із собою і хто став від цього щасливішим?” Питання риторичне.

Щодо композиційної організації твору, вдалим є прийом побудови наративних конструкцій. Авторська оповідь чергується з внутрішніми рефлексіями Віри та Петра, а наприкінці письменниця вмонтовує уривки з листа Андрія. Таким чином, всі події переломлюються крізь призму сприйняття героїв, через потік думок кожного розкривається його особисте ставлення до ситуації. Завдяки цьому Наталя Романович-Ткаченко досягає ефекту поєднання різних планів. Оповідь про зовнішні події ведеться від імені оповідача, а конфлікт переноситься в суб'єктивну площину, у внутрішні рефлексії героїв. Як слушно зауважив М. Кодак, «коли через сповідальні пасажі ретроспективно реконструюється душевна драма, внутрішній злам і передвістя відродження героя, ми побачимо ефекти психічного процесу».

Важливим елементом психологічної характеристики героїв є описи зовнішності. романович політичний стильовий психологічний

Письменниця не зображує цілісні портрети, вони швидше ситуативні. Змальовуючи зовнішність персонажів, авторка передає і їх внутрішній світ. Особливу увагу Наталя Романович-Ткаченко приділяє такій портретній деталі, як очі, наприклад Андрія: на початку твору він «весело всміхнувся великими сірими очима», напередодні повернення Петра його очі стають «задуманими, сумовитими», під час напруженої нічної розмови з Вірою очі героя «горять».

Функція пейзажу у творі глибоко психологічна. Авторка, передаючи внутрішні порухи героїв, звертається до сюжетного паралелізму: «Сонце зійшло, і раптом блідий при місяці, тихий, задуманий сад ожив, защебетав, зашамотів, посилаючи привітання золотим промінням.

Віра здивовано оглянула себе: вона на горбочку, на лаві, над кручею. Он там навпроти білі берізки наче плачуть, і потішає їх, голубить сонячне проміння». Пейзаж виступає як фактор психологічної характеристики героїв. Домінантною (наскрізною) художньою деталлю є образ кручі, над якою герої звели свій будинок. Авторка вводить її на початку твору, потім звертається до неї ще і ще. Круча виконує роль образу-символу з певним смисловим навантаженням. Це знак небезпеки, застереження. Важливим є те, що Наталя Романович-Ткаченко, даючи назву оповіданню, узагальнено сконцентрувала в ній те, що потім послідовно розкриє у творі.

Денисюк визначив жанрове спрямування оповідання «На балконі» як «антиідилію». Починається твір ідилічним описом літнього вечірнього відпочинку на балконі. Родина п'є чай, споживає полуниці. Ведуться розмови про призначення жінки в суспільстві, про виховання дітей, про участь у громадському житті. Голова родини повідомляє, що вчора засудили вісьмох чоловік на смерть, а сьогодні їх вели під конвоєм на Лису гору на страту. «Тепер се звичайна річ,- пробуркотів Василь, напихаючи рот полуницями” - Якби ви се років три назад сказали, справді, було б щось нечуване, а тепер...»

Мати відповіла: «Хай їх всіх перевішають! Що нам до того? А тут, справді, і тихо, і гарно, і безпечно».

Таким чином, авторка створює атмосферу втечі від актуальних проблем оточуючої дійсності. З появою Лева функція наратора (оповідача) переходить від «всевідаючого» автора до героя, адже друга частина оповідання - це сповідь Лева за ненавмисний злочин.

У художній формі сповіді розкривається внутрішній світ героя. Наратор, за яким ми бачимо постать самої авторки, порушує екзистенційні проблеми. Через зміну позиції оповідача в новелі вона зосереджує увагу читача на внутрішніх душевних процесах героя. Оповіданню притаманний хронотоп, в якому домінуючим є кут зору героя.

Система примушує Лева пройти ініціацію - процес посвячення на прокурора.

Щоб бути спроможним працювати в цій системі, він має переступити через певну межу: взяти участь у страті: «я з Лисої гори. Там, знаєш, ми людей вішали. І аж вісім, вісім душ за одну хвилину»

Романович-Ткаченко дуже вдало ставить героїв у “межову” ситуацію - стан найбільшого психічного напруження, під час якого йде процес руйнування їхнього світогляду, моральна переоцінка й пошук нових життєвих координат. Процес страти викликав у героя оповідання певну психологічну реакцію. Лев опинився на межі психічного зриву: «я не знаю, як жити?».

Варто звернутися до екзистенціальної теорії та поняття «пограничної ситуації».

Наталя Романович-Ткаченко порушує питання, яке було актуальним у всі часи, яке, зокрема, геніально розглянув Ф. Достоєвський: чи має право людина на вбивство? Авторка подає психологічний аналіз, рефлексії героя: «- Щойно я бачив людей перед лицем їх смерті,- глухо, уривчасто казав Лев далі.- Страшно мені було з ними!

Ось бачиш їх, вони живі, дивляться на тебе - і за хвилину їх чекає небуття. Воно завжди стоїть за нами, як чорна безодня, що готова кожної хвилі поглинути нас - але ми не бачимо її і не мучимося; вона підкрадається і зненацька вхоплює свою жертву. А там... ті... безодня була перед ними - вони її почували; вони знали, що ось зараз вона їх бере - невблаганна, неминуча... А як страшно! І вони мовчки дивилися їй в вічі, сій чорній безодні. Хвилина ще - і кінець. Жодного... Тихо, таємничо, страшно. Де вони?

Невже навіть те мізерне, напівголодне життя було для них надто вже добрим, і вони не варті були його? І здалося мені, що всі, зариті там, в тій горі, підвели свої голови і спитали: чому?»

Так, через екстремальну ситуацію авторка порушує проблему особистої відповідальності за злочин навіть тих людей, які «на балконі» пасивно спостерігають за тим, що відбувається навколо. Ця проблема ставиться в широкому філософському плані: «А ми сидимо тут, на балконі, в гарнім саду, п'ємо чай з конфітюром, смакуємо полуниці. Та й все життя наше живемо ми наче на балконі. Тікаємо від землі, шукаємо свіжого гарного повітря, спокою, коли земля обливається кров'ю. Живемо на балконі, в повітрі, без всякого ґрунту під ногами; тікаємо від тих, що живуть на низу, в болоті, щоб не бачити їх, щоб не чути їх - тікаємо. І такі ми грубошкірі, такі заскорузлі в своїх почуттях, що треба тільки надзвичайного випадку, щоб ми раптом відчули ненормальність свого балконного життя і свій глибокий зв'язок з Тими, що ниють в смороді й болоті. Ось я готувався бути слідчим, а може, й прокурором - хто знає?»

В оповіданні Наталі Романович-Ткаченко такими наскрізними художніми деталями є полуниці і балкон. Ці образи - основа всієї поетичної системи твору, через них авторка розкриває ідейне навантаження оповідання. Наскрізна художня деталь допомагає передати душевні рефлексії героя: «Як от добре: приходить чоловік з Лисої гори, а дома його чекає чай і чудові полуниці...»

Для Лева всі принади забезпеченого життя, а саме: ягоди, крісло-гойдалка, гарне помешкання - «гіпнози», які мають владу над людьми, панують над ними. «Тільки закуштуєш всього сього, і не хочеться вже його втеряти, а, навпаки, хочеться побільшити всі сі приємності, закріпити їх за собою, хочеться забезпечити собі сите життя за допомогою двадцятого числа». Але, щоб зрозуміти це, Лев заплатив велику ціну: власний душевний спокій. Авторка ставить героя в ситуацію морального вибору: служити цій системі й виносити смертельні вироки, брати участь у страті людей і ввечері повертатися додому «на балкон» до полуниць, щоб знайти там душевний спокій; чи піти «з балкону». А якщо піти, то куди?

Визнання «літописця» революційного руху прийшло до Н. Романович-Ткаченко згодом. А своєрідність її «літописання» полягала в розкритті кризової психологічної ситуації людини, причетної до суспільно-політичної боротьби. Її герої постійно випробовуються «на міцність»: то опиняються віч-на-віч із смертю («Похорон», «Лілія»), то -- у двобої з несвідомим натовпом, який не розумів своїх ватажків («Із днів боротьби»), то -- без шматка хліба для багатодітної сім'ї люди, у минулому причетні до революційної боротьби («Петрусь, Нінусь, Юрусь»); то обговорюють гостру на той час проблему моральності революціонерів («Будинок над кручею»), наслідуючи в даному разі В. Винниченка.

Наталя Романович-Ткаченко вирішує проблему на позиціях людинолюбства, прийнявши гуманну позицію.

Цікаво, що імена С. Васильченка й Н. Романович-Ткаченко стали поруч в свідомості критиків 20-х років. М. Доленго, зокрема, за всієї упередженості до С. Васильченка як оспівувача «вчорашнього дня», все ж писав, що при нагоді варто зупинитися саме на цих двох представниках «літературної реалістичної школи письменників» А точніше, то вже була не так «стара реалістична школа», як її модифікація у вияві лірико-психологічної течії і настільки потужної, що навіть Панас Мирний, автор романів «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія» пише оповідання «Серед степів» (1903), задумане як поезія в прозі. Мета його, як засвідчує сам відомий прозаїк, «малювати подо­рожні картини від ранку до ночі» і виявити, «який має вплив на душу людську краса світова, які почуття розворушує та або друга картина». Але якщо наприкінці XIX ст. ця течія передувала новому рівневі епічності, посилювала філософічність української літератури («поезії» в прозі В. Стефаника, О. Кобилянської, Г. Хоткевича, М. Чернявського, Дніпрової-Чайки, Н. Романович-Ткаченко), то у 20-ті роки, на думку деяких тогочасних критиків, зокрема Ф. Якубовського, вона спричинилася ледь не до кризового стану в прозі. Причину цього, без зайвої драматизації, О. Білецький вбачав це в тому, що в літературу приходили автори, свідомо або несвідомо несучи з собою традиції української дожовтневої прози, прагнучи наповнити старі форми новим змістом.

Порівнюючи за творчим імпульсом, що вів од дійсного факту до оповіді, оповідання Н. Романович-Ткаченко з поезіями в прозі Дніпрової Чайки, М. Могилянський у рецензії на її збірку «Життя людське» (1918) зазначав, що Н. Романович-Ткаченко нервовістю свого художнього темпераменту сучасніша за старшу товаришку і «захоплює життя ширше». Найдосконаліше, на його думку, в збірці розроблений мотив «розвіяних мрій», і розвіяних не так драматичним конфліктом життя, як невблаганною прозою буднів. Філософське осмислення людського буття посилюється в тих оповіданнях Н. Романович-Ткаченко, де порушуються вічні питання: життя і смерті («Туга», «В безмежну далечінь», «Мандрівник скінчив свою путь», «Леся немає», «Життя людське»), батьків і дітей («Розвіяні мрії», «Сашко», «Карпатські етюди»).

Висновок

Авторка залишає героїв у момент найвищого психологічного напруження, ставлячи, за словами І. Денисюка, «новелістичний пуант». У своїх психологічних характеристиках персонажів вона враховувала досвід Ф. Достоєвського і В. Винниченка (з яким була особисто знайома).

Отже, особливістю малої прози Наталі Романович-Ткаченко є поглиблення психологізму. Її цікавлять внутрішні переживання персонажів, розвиток почуттів. Для розкриття характерів героїв авторка ставить їх у межову критичну ситуацію, що дозволяє визначити внутрішні психічні процеси. Прикметно, що у творах немає розв'язки.

Список використаної літератури

1. Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ-поч. ХХ ст. / І. Денисюк. - Львів: Наук.-вид. т-во «Академічний Експрес» , 1999. - 280 с.

2. Кодак М.П. Поетика як система: Літ.-крит. нарис. - 2-ге вид., доп. / М.П. Кодак. - Луцьк: ПДВ «Твердиня», 2010. - 176 с.

3. Кузнецов Ю.Б. Імпресіонізм в українській прозі кінця ХІХ - початку ХХ ст.: Проблеми естетики і поетики / Ю.Б. Кузнецов. - К.: Зодіак-ЕКО, 1995.- 304 с.

4. Романович-Ткаченко Н.Д. Твори / Н.Д. Романович-Ткаченко. - К.: Дніпро, 1987. - 397 с.

Размещено на Allbest.ru