Історичний роман у віршах Ліни Костенко "Маруся Чурай" у літературному контексті доби

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Історичний роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай» у літературному контексті доби

Вступ

Актуальність дослідження. «Ліна Костенко - глибоко сучасна, глибоко українська поетеса, та навдивовижу це не те, що не заважає, а, навпаки, допомагає бути відкритою, як у космос український, так і в космос історії наших народів, в космос загальнолюдської історії; і та історія в неї - не скам'янілі чи спорохнявілі релікти, а живе дійство, яке начебто продовжує звершуватися й сьогодні, все ще перебуває у творчому світі, й так само часто певна подія нинішнього дня в її сприйнятті та під її пером виглядає не локально й самодостатньо, не ізольовано, а пропонується в єдиному потоці світової історії, сповнюється масштабності й значення історичного».

Ці слова Євгена Гуцала влучно визначають масштаб геніальної особистості нашої сучасниці, її художнього світу «в єдиному потоці світової історії». Але водночас Ліна Василівна Костенко є знаковою постаттю українського «шістдесятництва».

Увага літературознавців, мистецтвознавців, істориків, публіцистів, читацького загалу до літературного шістдесятництва як особливого явища, що характеризується новим світовідчуттям і світобаченням, новою якістю мистецтва з ключовою постаттю митця, концентрується на окремих авторських феноменах. У межах означеного явища фіксується розширення і поглиблення зацікавлень античністю, середньовіччям, бароко, романтизмом, модернізмом. Багатогранністю пошуків українських літераторів цього періоду зумовлена й багатоаспектність філософських, естетичних та етичних позицій дослідників.

Творчість Ліни Костенко приваблю науковців глибиною поетичного осмислення актуальних загальнолюдських проблем буття, що знайшли своє втілення у своєрідній індивідуальній моделі оприявлення мистецького задуму.

Особливості художнього письма поетеси перебували в полі зору В. Брюховецького, В. Базилевського, М.Ільницького, В. Саєнко, О. Башкирово, М. Кудрявцева, І. Пономаренко тощо.

У другій половині ХХ століття поглиблюється зацікавлення історичним минулим і дослідження відображення його в літературі, активізується розробка проблеми історичної пам'яті, наголошується на її особливому значенні в національно-патріотичному усвідомленні українців та для створення концепції національної літератури. У розвідках Б. Олійника «Роман активної пам'яті» (1981), М. Жулинського «Які ж виміри людської пам'яті?» (1986), Ю.Ісіченка «Шевченкове слово й історична пам'ять народу» (1989), П. Кононенка «Ідея національного відродження і розвиток української літератури» (1993), В. Гребньової «Народ, який не знає своєї історії, є народ сліпців» (1996) тощо історична пам'ять - основний предмет розмови, що доводить правомірність і потрібність автономного дослідження про ту специфічну частину художньої історіософії, яка закладена в проблемі історичної пам'яті. Важливі міркування про деякі аспекти проблеми історичної пам'яті, яка є центральною в окремих художньо-історичних творах, містять праці Л. Новиченка, І. Дзюби, В. Дончика, С. Крижанівського, М. Наєнка, А. Погрібного, М. Ільницького, М. Слабошпицького, Т. Салиги, які стали відправною точкою нашого дослідження.

Слід зауважити, що тема Марусі Чурай, коли дівчина отруїла свого зрадливого коханого, була досить поширеною в українській літературі: драма М. Старицького «Ой не ходи, Грицю…», віршована драма В. Самійленка «Маруся Чураївна», повість О. Кобилянської «В неділю рано зілля копала». Образ піснетворки зустрічається і в творчості Левка Боровиковського «Чарівниця», і в С. Руданського «Розмай».

Працюючи над своїм романом, Ліна Костенко використала ті скупі напівлегендарні відомості про пісні твору, які пробилися до нас крізь віки.

1974 року в Київському видавництві «Дніпро» вийшов збірник «Дівчина з легенди Маруся Чурай», де вміщено тексти пісень («Засвіт встали козаченьки…», «Летить галка через балку», «Віють вітри, віють буйні», «Ой не ходи, Грицю…», «Грицю, Грицю до роботи…»), що їх народна пам'ять приписує легендарній полтавчанці.

Історико-філософський, соціально-психологічний роман у віршах «Маруся Чурай» справедливо названий критикою енциклопедією духовного життя України ХVІІ ст. Роман Ліни Костенко через минуле висвічує багато явищ сьогодення, проектуючи їх на майбутнє.

Відрадно, що за історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979) та книжку «Неповторність» (1980) письменниця у 1987 році удостоєна Державної премії ім. Т.Г. Шевченка.

Складові елементи дослідження

Метою дослідження є дослідження своєрідності історичного роману у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко у контексті літературної доби.

Завдання дослідження - вирішення таких взаємопов'язаних завдань:

§ - визначити умови та внутрішні позиви письменниці до написання роману «Маруся Чурай»;

§ - дослідити особливості зовнішнього впливу на основі аналізу літературної доби написання роману у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай»;

§ - простежити проблематику зв'язку літературної доби та видання історичного роману у віршах поетеси;

§ - визначити структуру історичного роману «Маруся Чурай»

§ - розглянути особливості художнього слова Ліни Костенко у історичному романі у віршах «Маруся Чурай», висловити свої теоретичні роздуми та історико-літературні спостереження щодо відтворення;

Об'єктом дослідження є історичний роман Ліни Костенко «Маруся Чурай».

Предметом дослідження є літературний контекст доби за якої Ліна Костенко створювала свій неповторний роман «Маруся Чурай».

Матеріалом дослідження є історичний роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай», теоретична література, публікації в періодичній пресі.

Наукова новизна курсової роботи полягає в розгляді історичного роману у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай» крізь призму літературної доби за якої він був написаний.

Практичне значення курсової роботи визначається обґрунтуванням та виробленням методів вивчення умов написання та виходу в світ роману Ліни Костенко «Маруся Чурай». Матеріали дослідження можуть бути використані під час проведення уроків з української літератури в середніх загальноосвітніх школах, гуманітарних ліцеях та гімназіях.

1. Особливості впливу літературної доби на створення поетичного твору

1.1 Визначення літературної доби в мистецтві

роман чурай жанровий костенко

Літературний період, або Літературна доба (епоха) - фрагмент історико-літературного процесу, окреслений певними вирішальними моментами в історії літератури (у зв'язку чи поза зв'язком з епохальними моментами історії краю), котрі виразно відрізняють його від попереднього і наступного (позитивістський, або реалістичний, Л-п. від модерністського тощо). Л-п. - вихідне поняття в історико-літературній періодизації. Характеризують Л-п. його ознаки: літературні напрями і передовсім домінантний напрям того чи іншого Л.п. (назва такого напряму, як правило, стає назвою цілого Л.п.); певне суспільне й культурне призначення літератури, панування певної літературної традиції; більш-менш однорідні форми літературного життя, певний тип літературної публіки й певний вид літературної культури. Л.п. можна обмежити і хронологічними рамками. Як правило, вони визначаються умовно, бо домінантні напрями одного періоду зароджуються у попередньому і продовжують своє існування у слабо вираженій формі в наступному, іноді відновлюються через кілька Л.п. (неоромантизм, «неокласика»). Значно легше встановити межі Л-п. у розвитку національних літератур. При визначенні хронологічних рамок Л.п. на базі розвитку світової літератури ступінь умовності зростає, приміром, епоха (період) літературного Відродження в Італії розпочалася на переломі XIII-XIV ст., у Польщі - на початку XVI ст., в Україні - у другій половині XVI - першій половині XVII ст. Іноді термін «Л-п.» не збігається зі значенням «літературна епоха», бо під літературною епохою може розумітися літературне явище вищого порядку, ніж Л-п., наприклад, давньоукраїнська доба, пов'язана з розвитком української народності, мови, культури в період з XIV до другої половини XVIII ст., включає в себе періоди Ренесансу, реформації, бароко, класицизму.

Літературна доба - поняття широкоформатне і багатогранне. Воно охоплює не тільки панораму тривалого періоду в культурі народу (від реґіону до континенту), а й ті «пізнавальні повороти», які відбувалися в теоретико-методологічній стратегії гуманітарних наук. Друга половина ХХ століття, особливо остання його чверть, позначена частими змінами парадигм освоєння світу в його об'єктивних і суб'єктивних вимірах, в історії людства і в людяності історії. В такій ситуації (власне, конситуації) концептуалізувалося саме явище контексту. Важливою методологічною засадою мислення стала контекстуальність. У цьому зв'язку «ідейно-художній контекст літературної доби» охоплює і як феномен, і як концепт ряд змістових рівнів і семантичних сегментів у сферах творчості та її дослідження. Тут і проблемно-тематичні, і жанрологічні, і стильові (поетикальні), і рецептивно-комунікативні аспекти художніх світів, змодельованих митцями; тут і філософсько-світоглядні, етико-естетичні, історіософські, культурологічні підходи до рецепції й осмислення цих художніх світів, що поставали на ґрунті національно-ідентифікованих культур, етноментальних домінант чи у вирі багатокультурності певних реґіонів. І тільки ґеніальні особистості оприявнювали у своїх мистецьких здобутках далекосяжні візії, глибинне проникнення в соціокультурні епіфеномени. Художні світи, вся творчість таких митців немислима поза глобальним, реґіональним і локальним контекстом культури, бо вони не тільки абсорбували в себе довкілля, контексти, а й творили їх - ці ближні і віддалені горизонтами контексти.

Згадані процеси та закономірності не залишали осторонь усіх літераторів другої половини ХХ століття, хоча геополітичні, соціокультурні бар'єри їх дуже часто розділяли. Приклад українських шістдесятників - один з найпромовистіших. Їхні долі, творча еволюція кожного постають виразно та рельєфно тільки в контексті глобальних поворотів кінця ХХ - початку ХХІ століття. Тому погляд на творчість навіть одного з українських поетів-шістдесятників дає можливість збагатити уявлення про індивідуальну еволюцію особистості, а сам український літературний процес осягати під потужним діянням енергетичних сил світосприймання і світорозуміння цих особистостей. Українську модель взаємодії і співвідношення неповторної індивідуальності із сукупною енергією літературного потоку періоду шістдесятих років можна збагнути шляхом поглибленого системного аналізу еволюції яскравої особистості.

1.2 Шістдесятництво в українській літературі

Шістдесятництво у його художньому оприявненні визначало напрямки подальшого розвитку рідної літератури на українських землях і прокладало мости до мистецтва світової української діаспори. Література в цьому процесі ставала наймобільнішою ланкою, демонструючи такі естетичні горизонти, яка у своїй повноті часом не піддаються раціональному розмислові. Проте, «активні центри художнього твору» (М. Жулинський) обіймали найголовніший феномен - образ України, який Ліна Костенко окреслила у праці «Гуманітарна аура нації або дефект головного дзеркала». У творчості шістдесятників симбіоз долі народу і стану культури постає як постійно чинний центр подеколи у трагічному звучанні, розпростореному дисонансним світовідчуванням. Шістдесятників тому і назвали митцями національної ідеї. Категорія поетичного світобачення митців цієї когорти втілюється багаторівнево, творячи художню модель світу, яка увібрала потрійну проекцію: сприймання сучасності у світлі минулого і прогностичного майбутнього. Їхнє письмо об'єднує єдина системоутворююча тенденція: пристрасть у широкому розумінні - як духовна, ідейно-психологічна, і словесно-зображальна енергія творчої індивідуальності - Креатора.

Так витворювався контекст, що обсягом своїм дорівнювався суспільній свідомості світової культури. Контекст зближення модерної поезії шістдесятників хоча б Ліни Костенко, Ірини Жиленко, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Бориса Олійника, Ігоря Калинця та ін. з діаспорною поезією природно поєднував їх із культурним феноменом, з одного боку, неокласиків і - ширше - мистецтва Розстріляного відродження, а з другого - постмодерну світового мистецтва. І тут непосутня належність когось із них до тієї чи іншої культурно-стилістичної епохи, як і реґіональна «паспортизація» чи відокремленість, бо література, як і все мистецтво, перебуває у загальносвітовому вирі культурності. Найбільше важить у цій мистецькій єдності та якість, яка й складає справжню вартість філософії культури. Печать творчої особистості об'єднувала у потужний естетичний світ українського слова поетів, які солідаризувалися у процесі мистецького осягнення Всесвіту. Опановуючи колосальну духовно-емоційну енергію українського слова, вони прагнули «своїм життям до себе дорівнятись», тому кожне вищеназване ім'я вже за життя ставало більшим за власне літературний спадок.

В шістдесятих роках з'явилася надія. Надія на громадянську свободу, захищеність від беззаконня, від свавілля влади, на торжество справжньої демократії і права. Люди позбувалися страху, починали сміливіше й вільніше думати і говорити. Першими відчули й усвідомили цю свободу - інтелігенти. Ще в 1953 р. вийшла дебютна книга Д. Павличка «Любов і ненависть», а в 1957 р. Л. Костенко «Проміння землі» - митців, які стали немовби «предтечами» шістдесятництва, а згодом на рівних влилися у цей широкий соціокультурний рух. У 1961 р. з'являється низка «кардинально» нових творів: М. Вінграновського «З книги першої, ще не виданої», вірші лікаря В. Коротича «Бетховен», І. Драча «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах», «Зелена радість конвалій» Є. Гуцала, публікації В. Симоненка, В. Стуса, Григора Тютюнника, Б. Олійника, Р. Іваничука… Молоді таланти намагалися позбутися нагляду і тиску КДБ, гуртувалися самочинно, виходячи зі справжніх ідейно-естетичних інтересів. Вони збиралися, зокрема, на київській квартирі І. Світличного, яка на початку 60-х pp. стала своєрідним центром національної культури. Наступного, 1962 р., гарматним залпом «вистрелили» у світ перші поетичні збірки М. Вінграновського («Атомні прелюди»), В. Симоненка («Тиша і грім»), І. Драча («Соняшник»), Б. Олійника («Б'ють у крицю ковалі»), книги малої прози В. Дрозда («Люблю сині зорі») та Є. Гуцала («Люди серед людей»). Це був таки справді - вибух. У культурне життя під'яремної України увірвалася зграя молодих талантів, які здійснили справжню революцію в найрізноманітніших мистецьких сферах: в літературі, кіно, малярстві… Ця хвиля творчої свободи явила Україні й світові плеяду митців, імена яких на той час були незнайомими і новими, а тепер є славою і гордістю нації. Саме їх стали називати шістдесятниками. Хоча, на думку Максима Рильського, охрестили так це гроно обдаровань дещо поспішно й невдало, та термін «шістдесятники» так і зостався в історії. Здивоване й мало не шоковане суспільство, відвикле від зухвалих новацій як вияву природної зміни поколінь, одначе, відразу збагнуло: з'явилася нова генерація творців, які прагнуть сказати власне, оригінальне слово - як виявилося згодом - не лише в мистецтві, але й у суспільному житті. Та реакція на свідоме новаторство двадцятип'ятилітніх «порушників супокою» була різною. Діапазон оцінок їх дебютних публікацій - від захопленого схвалення до категоричного осуду. Щойно читацька публіка трохи отямилася від перших вражень, розгорілися дискусії на вічні теми: батьки і діти, традиції чи новаторство. На М. Вінграновського, В. Коротича та особливо І. Драча посипався град звинувачень у навмисній незрозумілості, затуманеності поетичного мислення, силуваній оригінальності… Та в цій запальній полеміці пролунали й інші голоси - на захист новаторів 60-х стали посивілі новатори 20-х: П. Тичина й М. Рильський, трохи молодший від них А. Малишко…

Започатковане насамперед поетами, шістдесятництво невдовзі набуло масштабу універсального соціокультурного феномену: літературно-мистецького, філософсько-ідеологічного, наукового, суспільно-політичного. В осерді цього руху були такі митці: поети (Д. Павличко, Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, В. Коротич, Б. Олійник, В. Стус, І. Калинець); прозаїки (Григір Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Щевчук, Р. Іваничук, Н. Бічуя); майстри художнього перекладу (зі старших - М. Лукаш, Г. Кочур, з молодших - А. Перепадя й А. Содомора); літературні критики (І. Світличний, І, Дзюба, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська); малярі та графіки (О. Заливаха, А. Горська, B. Зарецький, Г. Севрук, Л. Семикіна, В. Кушнір, Г. Якутович, І. Остафійчук, І. Марчук); кіномитці й театральні діячі (режисери C. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика, Л. Танюк, актор І. Миколайчук); композитори (В. Сильвестров, Л. Грабовський, Л. Дичко, М. Скорик, В. Івасюк); публіцисти та правозахисники (В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, В. Марченко, В. Мороз, О. Тихий, Ю. Литвин, М. Осадчий, Михайло та Богдан Горині, М. Зваричевеька) та багато інших.

У 60-х pp. відбувся перегляд морально-етичних цінностей у житті та літературі, загострилося питання правди та історичної пам'яті.

Культурно-історичними витоками шістдесятництва були:

- світова культура (особливо модернові література та малярство XX століття);

- українська література (як класична, так і доби Розстріляного Відродження);

- народна творчість (фольклор та міфологія, народне мистецтво).

Серед світоглядних засад шістдесятників слід виділити:

- лібералізм (культ свободи в усіх її виявах: свободи особистості, нації, свободи духу);

- гуманізм та антропоцентризм (культ людської особистості - центру Всесвіту);

- духовний демократизм (культ простої, звичайної людини-трудівника);

- духовний аристократизм (культ видатної творчої особистості);

- моралізм та етичний максималізм (культ моральності як абсолютного мірила людських вчинків);

- космізм (усвідомлення «планетарної причетності» людини як частинки Всесвіту до космічних процесів);

- активний патріотизм (любов до Батьківщини й рідного народу) і національна самосвідомість, сакральне сприйняття рідної мови та історичної пам'яті як оберегів нації;

- культурництво (відстоювання справжньої, високомайстерної культуротворчості).

До естетичних засад шістдесятників можна віднести:

- критику інакшістю - заперечення соцреалізму власною творчістю;

- естетичну незалежність, відстоювання свободи митця;

- єдність традицій (національних і світових) та новаторства;

- індивідуалізацію (посилення особистісного начала);

- інтелектуалізм, естетизм, елітарність.

Досить розмаїто постає жанрова система «шістдесятників» (лірична поезія, балади, притчі, етюди, поеми, сонети, рубаї, ліричні новели, історичні романи, роман у віршах, химерна проза) і проблемно-тематичні обшири: традиційні (природа, Вітчизна, народ, історична пам'ять, людина у всьому багатстві її проявів - суспільне життя, моральність, кохання, творчість) та нові теми (підкорення космосу, етична правомірність НТР, стандартизація особистості в умовах новітнього міщанства).

Шістидесятники активно функціонували в сімдесяті роки, видали немало книжок і значною мірою самі вже визначали загальний тонус мистецького життя. Справді, було написано чимало професійно добірних віршів та поем. Назвати можна хоча б поему Бориса Олійника ?Доля?, вірші Івана Драча з книжки ?Корінь і крона?, ліричну збірку ?На срібному березі? Миколи Вінграповського, ?Розп'яття? Петра Скунця, ?Князівство трав? Петра Засенка, ?Гранослов?, ?Таємницю твого обличчя? Дмитра Павличка, ?Перевтілення? Віталія Коротича та ще низку книжок і окремих творів, виданих в кінці 60-х - в 70-х роках…

І все-таки, створювалося враження, в цей період

їм працювалося упівсили, упівснаги, упівсміливості,

упівдерзновенності. Читацьке охолодження - лише

зовнішня, хоч і промовиста ознака. Можна списати це

на застійний період. Можна сказати й те, що наші

поети чимало зробили, аби ми ввійшли в зону революційного

оновлення суспільного життя - перебудову.

Але не заперечиш, що вони були обачними - не

наражалися на непробивні стіни. Можна сказати

й те, що вони загалом хоч і обережно, але з гідністю

пронесли свої ідеали через в'язкі випробування 70-х.

Можна… Все дозволено сказати.

Можна й цілком погодитися із констатацією Бориса Олійника про літературне життя середини сімдесятих, яке йому, як секретареві правління Спілки письменників України, бачилося у вигляді «скупчень зірок однакової величини - хоч і на пристойному, але помірному рівні» 36. Та можна й здивуватися епічному спокою, з яким про це мовилося. Адже кожному поетові, за його творчою конституцією, все помірнопомірковане має бути геть протипоказаним.

У поезії є будні (творчі, неспокійні, важкі), але біда, коли поезія стає буденною справою, коли вона, перетворившись на масове ремесло, розглядається як звичайнісінька професія. (Ліна Костенко мовчить, але ж саме десь у цей час вона пише свої пізніше опубліковані вірші «Поетів ніколи не був мільйон…» та «Коли поетів буде, як машин…»). Саме в побутуванні вірша 70-х років поволі зникало уявлення про поета як про виразника народних дум.

…Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

з тебе дивуватися повік…-

рядки із пафосом такої Симоненкової сили вже не могли прозвучати в 70-ті роки. Молоді поети прийшли рівні й безбарвні - за поодинокими винятками, та й то з дебютів другої половини десятиліття.

Творчий доробок Ліни Костенко має особливу значущість. У ньому багатоаспектно переосмислено і реалізовано найрадикальніші творчі потенції і прагнення української мистецької еліти.

Л. Костенко. Вона зуміла показати особистий приклад спротиву офіціозній імітаційній літературі. Не подаючи своїх рукописів до видавництв і журналів, вона кинула виклик тогочасному суспільному ладові. В її доробку відсутні поетичні акорди про «щасливе життя» під «мудрим керівництвом» компартії. Після збірки «Мандрівки серця» (1961) лише 1977 р. з'явилася її книжка під символічною назвою «Над берегами вічної ріки». Невдовзі в українській літературі сталась особлива подія, пов'язана з публікацією її історичного роману у віршах «Маруся Чурай» (1979). Читача вразила не тільки нова, свіжа інтерпретація відомого сюжету про легендарну співачку часів Хмельниччини, а й потужний спалах історії. Ця надчутлива перейнятість пам'яттю роду і народу перетворилася на провідну в поемах «Скіфська одіссея», «Дума про трьох братів неазовських» та у віршах, позначених історіософічною пристрастю («Лютіж», «Чигиринський колодязь», «Князь Василько», «Чадра Марусі» тощо). Поетеса змогла сфокусувати історичну перспективу в одну точку. Але, на відміну від представників «празької школи», вона не так заглиблювалася в минуле, як переводила його в сучасне.

Літературознавча думка протягом останніх десятиріч не випускає з поля своєї пильної уваги постать Ліни Костенко та її творчий доробок. Серед дослідників імена українські вчені - В'ячеслав Брюховецький, Анатолій Макаров, Григорій Сивокінь, Микола Жулинський, Євген Сверстюк, Володимир Моренець, Володимир Базилевський, Євген Гуцало, Галина Кошарська, Микола Ільницький, Елеонора Соловей, Тарас Салига, Григорій Клочек, Володимир Панченко, Михайло Кудрявцев, Людмила Таран, Михайло Слабошпицький, Олена Никанорова, Валентина Саєнко. Особистість майстра, що визначає одне з найвищих досягнень шістдесятництва, викликає відповідний резонанс у творчих колах усіх наступних десятиліть після свого дебюту.

2. Історичний роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай» у літературному контексті доби

2.1 Проблематика видавництва історичного роману у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай»

На якій підставі шість років оббивав видавничі пороги такий видатний твір Ліни Костенко, як «Маруся Чурай»? Коли читаєш редакційні висновки, редакційні відписки та внутрішні рецензії на цей роман у віршах, відчуваєш всю інтелектуальну задуху «ери маланчукізму».

«У кращих своїх творах поетеса з високою майстерністю передавала почуття гуманізму, почуття кохання, була не байдужою до вагомих соціальних питань, - таким «історичним екскурсом» розпочинає свій редакційний висновок за №138 від 30 травня 1974 року завідуючий редакцією поезії видавництва «Радянський письменник», ніби «шістдесятник» Юрій Петренко. - Але чим далі, тим більше поетеса почала заглиблюватись в асоціальне письмо, длубатись у сумнівних «лжеісторичних» концепціях, вбачати сенс і призначення митця не в утвердженні загальнолюдських ідеалів, а в їхньому запереченні, нотки нігілізму і «неуправляемости» поетичного процесу поступово переросли в тенденцію, в принципову лінію світогляду поетеси. Годі й говорити тут бодай про найменшу вірність засадам соціалістичного реалізму, про комуністичну світоглядність радянського митця без якої просто не мислиться його творчість. Ліна Костенко наскрізь тенденційно тлумачить історію в останніх своїх творах. За недомовками, натяками і прямими висловлюваннями неважко розпізнати буржуазно-об'єктивістський підхід до подій минулих епох, не дається чітко окреслених класових оцінок явищ і фактів, ідеалізується і вихваляється козаччина. Вище сказане, що стосується «Княжої гори», в повній мірі властиве і віршованому романові «Маруся Чурай».

Поетеса не випадково взялася за цю тему, а образ славетної народної поетеси М. Чурай в її романі символізується чимось із самою авторкою. До такого висновку прийде легко будь-який кваліфікований літературознавець». І навіть незважаючи на остаточний присуд свого не вельми кваліфіковано написаного офіційного відгуку («Мені довелося редагувати дві з трьох виданих збірок Л. Костенко. З жалем констатую, що поетеса не зробила крок вперед цим своїм віршованим романом. Талант, обдаровання, працелюбність без твердих ідейних позицій, як бачимо, вирішальної ролі не грають»), завідуючий редакцією Ю. Петренко вважав за потрібне прорецензувати твір. І він потрапляє до Михайла Острика, який починає свій відгук, поданий до видавництва 22 листопада 1974 року, однозначним висновком: про неможливість видання «Марусі Чурай» як ідейно хибного твору. Правда, критик не відшукав якихось фактичних чи навіть історичних деформацій в сюжеті роману, але він побачив у ньому міфічну фетишизацію «свого» і плутаними доказами натякнув (саме недовів, а натякнув) на відомий «ярлик», що його було прийнято в таких випадках навішувати. М. Острик не заперечує того, що, як це він побачив у «Марусі Чурай», «поневолений шляхетською Польщею український народ опинився на час визвольної війни 1648-1654 pp. в лещатах чужорідної суспільно-правової організації, в духовній кабалі». Але ця згода з авторкою викликає в нього раптом металевого звучання вимогу: «Очевидно, такі наголоси мали б свою позитивну логіку в тому разі, якби в романі чітко окреслювалася перспектива кардинальних змін саме по цих лініях - перспектива вироблення й утвердження власних духовних начал в єдиновірстві з братнім російським народом. А втім, у світлі такої перспективи, якби вона з'явилась у романі, поетесі довелось би повертатися до точнішого з'ясування понять «своє» і «чуже». Своєрідність духовного обличчя кожного народу стихійно складається під впливом конкретно-історичних обставин його суспільного буття, а не досягається через кимось поставлену спеціальну мету - «обрести» оригінальність, несхожість з іншими народами, будь-що завести рідних «своїх богів»…»

Не будемо вже з'ясовувати саму нелогічність і плутаність силогізмів рецензента, - має право зауважити читач, знайомий з «Марусею Чурай», - але ж сам твір не про це…

У даному разі то чомусь не мало значення. І тому вже наступник Ю. Петренка на посту завідуючого редакцією поезії «Радянського письменника» Степан Лптвии 3 грудня того ж таки, 1974 року повідомляє Ліні Костенко в спокійному тоні: «Ознайомилися з рукописом Вашого історичного

роману у віршах «Маруся Чурай». Рецензували. На

жаль, твір не відповідає вимогам видавництва.

Як переконливо показано в редвисновках та рецензії, роман нечіткий в ідейному відношенні, далеко не бездоганна ідейно-художня концепція твору. Вести розмову про видання твору в такому вигляді передчасно». А незадовго перед тим заступник головного редактора «Вітчизни» Валентин Речмедіи відписав: «Тов. Костенко Л.В. Повертаємо Вам рукопис історичного роману «Маруся Чурай», який редакція не схвалила до друку через його надмірну розтягнутість та художню неповноцінність».

…То ж чи винна була у своїй затятій мовчанці Ліна Костенко?

Слід сказати ще й про таке. Поетеса продовжувала спокійно і наполегливо працювати над творами, які викликали неприйняття у критиків. Це, треба зазначити, рідкісна якість, що притаманна завжди лише справжньому талантові. Коли порівняти першодрук вірша «Цариця Астинь» із його новою редакцією в книжці «Неповторність», то навіч побачимо, як поглибила твір Ліна Костенко. Якщо раніше цар через євнухів кликав Астинь до себе в опочивальню, то тепер (усього кілька штрихів змінила авторка) він хотів похвалитися перед чужоземними послами її небаченою красою. Й відразу звучання твору набрало соціальної глибини.

Але як бракувало тоді таланту Ліни Костенко в живому русі літературного процесу! Можливо, та ні - напевно б, творча доля та вдача багатьох молодих поетів виявилася б дещо іншою, коли б звучало слово Ліни Костенко…

І все-таки, чому поети, які прийшли в українську літературу наприкінці 70-х, не стали виразниками дум свого покоління? Природно, багато що залежало й від загальної атмосфери духовного життя, і від усвідомлення величезної відповідальності за те, що хочеш повідати людям.

…Шістнадцять довгих літ український читач дожидався нової книжки поетеси. Це був період переважно суспільних розчарувань і культивування громадської апатії, а то й цинізму, та водночас ішла підспудна боротьба кращих сил народу за визрівання її утвердження ідей сьогоднішньої перебудови. І принципове мовчання поетеси також було одним із важелів подолання стагнаційної депресії в духовній сфері, депресії, спровокованої тогочасним тотальним ідеологічним тиском. Незважаючи на нього, дедалі переможніше пробивалися паростки живої думки, живого слова. Ще ніхто не знав про квітень 1985-го, але ставало очевидним, що протрухлявіла будова неосталінщини має завалитися…

2.2 Реакція народу та критиків на вихід у світ роману Ліни Костенко «Маруся Чурай»

«Минуло небагато часу від виходу книги, а вона вже стала раритетом, предметом схвильованих виступів майстрів слова, про неї одразу ж з'явилися відгуки у пресі. Так розпочала свій шлях «Маруся Чурай» Ліни Костенко», - писав наприкінці 1980 р. літературознавець Павло Охріменко. Але, як ми вже знаємо, насправді історія цього твору розпочиналася не так легко й радісно. Звинувачення внутрішніх рецензентів, причому закиди навіть політичного характеру, затримали вихід роману не менше як років на шість… Лише після спеціальної ухвали Президії правління Спілки письменників України твір був випущений у 1979 р. «Радянським письменником». І доля його справді виявилася мало не фантастичною. Уписаний у контекст історичних подій, він близький і нашому сьогоденню. Як усі вічні, непроминальні речі, «Маруся Чурай» глибоко вражає нас, хоча за останнє десятиліття через відкриті шлюзи в Україну ринула маса якісної літератури - і своєї (колись забороненої), і чужої. А тоді, у 1979 p., коли роман прорвався до читача, реакція виявилася швидкою й бурхливою. За кілька днів восьмитисячний тираж був розпроданий.

Першим схвильованою статтею відгукнувся на «Марусю Чурай» Микола Бажай, котрий з притаманною йому культурою мислення, з розважливістю людини, озброєної величезним життєвим і естетичним досвідом, із молодечим запалом водночас привітав автора й читача з народженням небуденного літературного явища.

Творчість Ліни Костенко - це мужність та зрілість сучасної української поезії, її безкомпромісність, непоступливість у доленосних питаннях, небуденний талант у поєднанні з почуттям відповідальності перед минулим, сучасним та майбутнім. Історичний роман у віршах «Маруся Чурай» побачив світ у 1979 році. М. Слабошпицький, український літературознавець, відзначив: «Маруся Чурай» Ліни Костенко - не просто наша обікрадена й поганьблена історія, не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII ст. Це - історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія. Це - партитура вічних мотивів духовного буття народу». Але розглядати твір тільки як історичний не можна. Необхідно підійти й до розв'язання проблеми «людина і час», «людина і світ». Маруся Чурай - головна героїня роману. У цьому образі органічно переплелося особисте й загальнонародне. Вона - натура творча, а тому особлива, з ніжною, вразливою душею. «Ця дівчина не просто так, Маруся. Це - голос наш. Це - пісня. Це - душа». Таку оцінку дає піснетворці Іван Іскра.

Роман цей - історичний, тобто в ньому розповідається про далекі часи, коли люди, їх побут, звичаї, особливості мислення, навколишнє середовище, у якому вони жили, (тобто села, міста та й уся природа) суттєво відрізнялися від того, що бачимо в наші дні.

По праву можна вважати, що вершиною творчості Ліни Костенко став історичний роман у віршах «Маруся Чурай», де на національному ґрунті проростають політичні, філософські та естетичні проблеми.

Як бачимо, до образу легендарної співачки в українській літературі зверталися й до Ліни Костенко, але розробляли тему у виключно любовній площині, часто ще й сентиментальній. Ліна Костенко в центр свого твору ставить питання жертовного служіння співця своїй нації, навіть якщо нація не гідна поки що такого співця, інша річ, що цей співець її вивищить до свого рівня. До того ж авторка спокушає свою героїню, Марусю Чурай, до роздумів, важкої і ненаситної праці її інтелекту, її небуденних почуттів, її життєвого розуму і досвіду, примушує тяжко каратися за скоєні помилки і в той же час гідно зустрічати смерть і першого разу на еталоні, і другого, коли Марусю руйнують невблаганні сухоти.

Історію кохання молодих людей Ліна Костенко розглядає в контексті національно-визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти, тих національних змін, що відбувалися в українському суспільстві в середині ХVІІ століття.

Серед великої когорти українських письменників-класиків знайдеться небагато тих, чиї твори ще за життя авторів стали зразками національної класики. Історичний роман у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко відразу після виходу у світ набув широкої популярності серед читачів, він став, за словами відомого літературознавця Г. Клочека, «перлиною української літератури XX ст.», однією з найчарівніших прикрас сучасної української та світової літератури.

2.3 Специфіка жанру та стилю історичного роману у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай»

За своєю суттю роман є глибоко національним. Ліна Костенко здійснила величезну дослідницьку роботу, щоб якомога точніше відобразити в романі Україну XVII сі. Вона відкрила її для себе, а потім, працюючи над романом, відкрила її й для нас - і це був безцінний дарунок видатного митця.

За своєю проблематичністю роман належить до кращих зразків світової літератури. Серед порушених проблем у творі - питання свідомо мислячих людей і бездумного натовпу, межі між ними; питання суті людської шляхетності, у чому вона полягає; тривожне питання про те, «кому належатиме майбутнє, якщо життя таке несправедливе до гарних людей»; протиставлення любові та зради, що лежить як в основі окремого людського життя, так і в самій історії держави.

За жанром «Маруся Чурай» - історичний роман у віршах. Це одна з надзвичайно рідкісних форм епічної та ліро-епічної поезії, специфіка якої полягає в тому, що автор повинен дотримуватися вимог роману як великого розповідального жанру й водночас - особливостей поезії: віршованого ритму, розміру, поетичних тропів і т. ін. В українській літературі роман Ліни Костенко займає найвищий щабель цього рідкісного жанру. Поетична майстерність Ліни Костенко довершена. І ця довершеність стосується всіх складових поетики твору - його мови, композиції, ритміки, прийомів характеротворення.

Обраний авторкою жанр роману спричинив необхідність розширення баладного простору, ускладненість композиції епічного твору, всеохопність розмаїття поглядів, позицій, вчинків і явищ. Водночас енергія сюжету баладного типу, зберігши схвильованість мелодраматичної любовної історії, посилила її за рахунок спектрального аналізу, здійсненого митцем у параметрах нового жанрового контексту. Діапазон філософської проблематики (вина і кара, митець і юрба, кохання і зрада) має глибинну морально-етичну інтерпретацію у поліфонічному багатоголоссі романної структури. Трансформація баладного сюжету пропонується за принципом інтертекстуальності, котрий у контексті всієї творчості Ліни Костенко демонструє особливі потенційні можливості.

Баладний сюжет видозмінюється серйозно і суттєво. Традиційний тривимірний простір художнього полотна в романному тексті виходить за рамки узвичаєних часових площин Скомплікувавши у собі історичний, психологічний і філософський аспекти, поетичний епос дозволив авторці поглянути на події і людей широкоформатно і прискіпливо водночас. Матеріалізована баладою миттєвість мислених та емоційних станів, вживання в їх сенс, інтонацію, оволодіння ними як мовою життєвої матриці дала можливість Ліні Костенко відчути безмежність буттєво-смислових значень як матеріалу моделювання художньої думки, осягнення її парадигматики.

Композиція твору струнка: роман складається з дев'яти розділів, розвиток подій - лінійний, з ретроспекцією (спогади Марусі). Як влучно зауважив Микола Ільницький, «Ліна Костенко довела, що традиційна форма послідовного розгортання подій таїть у собі невичерпні можливості художньої типізації і філософської глибини». Кожен наступний фрагмент твору стає живим органічним доповненням великого полотна й водночас не руйнує цілісності. Кожна деталь має незаперечну смислову доцільність.

Художній час «Марусі Чурай» ніби здійснює річний колообіг - літо, осінь, зима, весна… Цей потяг до завершеного циклу виявляється й у ліриці Ліни Костенко, як свідчення повноти переживання суттєвої гармонії» [16, 172]. Отже, подійність у романі перебуває в асоціативно-настроєній співзвучності з порами року.

Протистояння двох екзистенціалів - любові і зради - лежить і в основі роману, як і в самій історії. Цей мотив Ліна Костенко прокреслює у двох аспектах: суспільному та особистісному. Особистісне начало в романі реалізовано цілим рядом образів, котрі виписані як окремі системи. Найповніше представлена лінія «Маруся Чурай - Грицько Бобренко» і, відповідно, наснажена найдраматичнішим звучанням. Художній дует «Маруся Чурай - Іван Іскра», незважаючи на його драматичну колізію, залишається еталонним.

У постаті Марусі Чурай Ліна Костенко поєднала гармонійну співзвучність життя героїні з її внутрішнім високим «Я». Поважне місце у часопросторі романного дійства належить етичному батьківському началу у контексті формування світоглядних позицій та вибору життєвих ідеалів Грицьком Бобренком, Марусею Чурай, Іваном Іскрою, Галею Вишняківною. Питомий ґрунт рідного середовища з його базовими етнокультурними кодами визначив безперервність передачі родових традицій, що забезпечили реалізацію принципу духовної ідентифікації (Маруся Чурай, Іван Іскра, Лесько Черкес) як основу впевненої приналежності особи до рідної землі.

Драматизм проблеми митця в романі сфокусований у явищі неспівпадання духовних вібрацій таланту з оточенням (постаті Марусі Чурай, мандрівного дяка).

Вічний образ дороги, як смислетворча вісь, мислиться багатоаспектно к континуумі романного дійства. Дорога - це і жива об'єктивна реальність, і філософська площина самооприявлення кожного з героїв. Вона пролягає через серце самої авторки, і талант художниці здійснює магічну акцію - взаємоперетікання часів і просторів в єдиному моменті - долі України, підтримуючи цим самим енергію гуманітарної духовної аури, зберігаючи тяглість одвічної національної традиції.

Перший розділ, у якому йдеться про суд над Чураївною, зразу ж уводить нас у змістову суть роману, знайомить майже з усіма персонажами, які діятимуть у творі. У цьому розділі започатковані головні сюжетні та смислові лінії й починається досить активне розкриття характерів персонажів, яке продовжиться в наступних розділах.

Головне завдання другого розділу «Полтавський полк виходить на зорі» - у створенні важливого для роману художнього враження українського народу, який воює за свою волю. Мотив зображення полтавського полку, який вирушає в похід, є наскрізним у романі - це свого роду постійний смисловий мотив. Він вирішений надзвичайно тонко - немовби на музичному рівні - і є одним із прихованих чинників цілісності твору.

Центральний розділ роману «Сповідь» поданий у формі спогадів («внутрішніх монологів», «потоку свідомості», «потоку почуттів») і несе основне навантаження в розкритті образу головної героїні твору. Зі спогадів Марусі Чурай ми дізнаємось про історію її нещасливого кохання, що подана на досить широкому соціально-побутовому й етнографічному тлі полтавського життя XVII ст.

Четвертий розділ «Гінець до гетьмана» немовби розширює просторові межі роману. Ми вже бачимо не тільки Полтаву, але й більшу частину України. Таке розширення українського простору є важливим композиційним прийомом, що генерує ідею української державності, якою, по суті, пройнято весь роман. До того ж більша частина розділу присвячена Богдану Хмельницькому, якого ми бачимо як політичного та військового діяча - творця української держави. Панорамно бачимо Україну - всю в напрузі визвольної боротьби (погляд гінця, який стрімко промчав з Полтави до Білої церкви). Без такого широкого бачення українського простору наше читацьке розуміння України XVII ст. не було б цілісним. Окрім усього, у цьому розділі йдеться про звернення Івана Іскри до гетьмана з проханням відмінити своїм універсалом смертний присуд Марусі Чурай, і це є важливою ланкою в розвитку драматизованого сюжету цього історичного роману.

П'ятий розділ «Страта» активізує читацьке сприймання твору через посилену драматизацію сюжету. Така драматична напруга більш доречна у - фіналі твору, проте Ліна Костенко поміщає її в середині, цілком справедливо розраховуючи, що увага читача, який сприймає доволі довгий роман у віршах, повинна стимулюватися розмаїтими засобами, у тому числі подібними моментами конденсованої драматичної напруги.

Функціональна роль шостого розділу «Проща» в тому, що він, як і четвертий розділ, виводить читача із суто полтавського матеріалу на матеріал всеукраїнський. Але в «Прощі» український простір розкривається поволі - це неспішне, уважне споглядання. Мандрівний дяк, з яким подорожує Маруся Чурай, робить це споглядання осмисленим. Тому «Проща» є своєрідним інтелектуальним центром роману, бо саме в цьому розділі відбувається активне осмислення історії України, розмаїтих проблем її тогочасного життя. Цей розділ є дуже важливим для роману, бо без нього, на думку Г. Клочека, ми «мали б досить пристойний, з цікавим сюжетом історичний роман у віршах - але не було б видатного, з поважним історіософським смислом твору».

Останні три розділи - «Дідова балка», «Облога Полтави», «Весна, і смерть, і світле воскресіння» - поєднані одним сюжетним стрижнем - облогою Полтави польсько-шляхетським військом. Поетеса вводить у сюжет твору таку історичну подію для посилення історичності як жанрової ознаки роману, але в цих розділах також продовжується й завершується розробка основних образів. Вони набувають остаточної викінченості. Крім того, розділи надають роману мистецької якості, яку умовно можна назвати стереоскопічністю. Завдяки тому, що Ліна Костенко укрупнено показує якісь окремі моменти українських реалій ХУІІ ст. (наприклад, ту ж «дідову балку», самого діда-галерника, багато епізодів із побуту обложеної Полтави, яскраві картини весняного пробудження українського люду тощо), бачення XVII ст. стає глибшим, об'ємнішим, розмаїтішим - стереоскопічнішим.

Роман Ліни Костенко є цілісним твором. А це означає, що кожна його частина є функціональною, тобто працює на створення художнього смислу. Але композиція роману - це не тільки логіка розміщення його складових частин. Кожна така частина теж має своє компонування, здійснене з метою досягнення художнього ефекту.

Усі основні моменти, використані Ліною Костенко в сюжетному каркасі її роману, немовби ожили, набули реальної предметності, психологічної змістовності, й у своїй сукупності стали складовими витвореного видатним митцем художнього світу роману. Внутрішній світ «Марусі Чурай» відображає найсуттєвіші соціально-політичні та духовні моменти України XVII ст., відображає художньо, образно. Перебуваючи в цьому світі ми проймаємось атмосферою того часу, наші враження живі, емоційні, здається, що ми побачили все, що захотіли. І ми навіть не усвідомлюємо, що наше знайомство з тією історичною епохою тонко скероване автором роману, з маси можливих персонажів, фактів, деталей вона вибирала тільки ті, що в сукупності давали можливість утворити найбільш точне уявлення про зображувану епоху.

«Маруся Чурай» - твір надзвичайного мовного багатства і неперевершено! поетичної майстерності. Він характеризується сконденсованістю, здатністю містити в кожній «одиниці тексту», тобто в слові, фразі, у кожному розділі досить щільну художню інформацію. Такою щільною поетичною мовою Ліна Костенко володіє блискуче, бездоганно. Що б ми не взяли для прикладу - чи пейзажний малюнок, чи портрет персонажа, чи зображення якоїсь події, то легко помітили б, як поетеса за допомогою мінімуму слів досягає максимально можливого виражально-зображального ефекту. Ілюстрацією такої тези може служити будь-яка частина тексту, оскільки в ньому немає невикінчених місць. Змінна ритміка твору (вона немовби «пристосовується» до особливостей змісту з метою гармонізації з ним) підсилює живий рух, відтворює мінливість життя, перепади настроїв героїв, зміну пейзажу, смислову та психологічну завантаженість подій. Тонкі й доцільні вкраплення діалектизмів, архаїзмів, пісенної поетики, книжної мови передають дух епохи, надають твору живого звучання. Відзначивши творчу сміливість поетеси, яка взялася за розробку надзвичайно складної теми з історії українського народу, з історії його духовності, Микола Бажан перший спеціально зупинився на викінченій поетиці «Марусі Чурай». Це важливий акцент, оскільки колосальний успіх роману у віршах саме й «каналізувався» напрочуд вивіреною формою оповіді: «Щедрі, але й не надмірні розписи народних приказок, ідіом, прислів'їв оздоблюють і авторську мову, і бесіди дійових осіб твору, в якому елементи стародавньої розповіді органічно сплелися з сучасною формою авторських висловлень, їхніх неповторних тропів, метафор, епітетів, динамічних перебоїв, його драматичних заклинань і синкоп». Було дуже важливо, що саме патріарх української поезії так захоплено та ґрунтовно підтримав твір важкої видавничої долі. І не один Микола Бажан із митців старшого покоління був зачарований романом Ліни Костенко. «Маруся Чурай», - писав В. Базилевський, - це народне життя у строкатому його повнокров'ї. Побут, звичаї і вірування, військове спорядження, флора і фауна - все явлене, все рухається, переливається, дихає. Потужністю духовного космосу віє від сторінок цієї книги…»

Твір побудований на антитезі - протиставленні високого й низького, приземленого й духовного. Вибір життєвих пріоритетів ділить персонажів твору на два світи, які перебувають у жорсткому конфлікті. І всі події життя героїв визначаються їх приналежністю до котрогось із цих світів. Протиборство двох таборів не лише соціальне - воно має ширше підґрунтя. Соціальне розшарування помітне вже в першому розділі, коли знайомимося з запорожцями та «домариками»; наявна також і відмінність їх духовних світів. Саме цей конфлікт у романі - чи не найголовніший. Для українця того часу основний спосіб життя - осілий, тобто життя землероба, селянина. Тому, наприклад, не можна сприймати образ Бобренчихи, яка закопалася в землю, «як кріт», лише негативно. Цей образ радше правило, ніж виняток. Винятком є Маруся - з її духовним буттям понад своїм часом.

Марусю Чурай традиційно називають «дівчиною з легенди», тому що реальність її існування поки що документально не підтверджена. Щоправда, значна кількість переказів і легенд, побудованих на спільній сюжетній канві, окремі факти з усної народної творчості, наявність у піснях, що приписуються Марусі Чурай, окремих біографічних деталей, відомих із переказів і легенд про неї, глибока зацікавленість першого видатного українського прозаїка Г. Квітки-Основ'яненка особою Марусі Чурай - усе це дає підстави вірити в реальне існування її. На основі народних оповідань про Марусю Чурай було створено чимало біографічних нарисів, повістей і драматичних творів. Статті про «імпровізаторку малоросійських пісень і одну із найкращих співачок свого часу» були вміщені в кількох біографічних і бібліографічних словниках. Російський драматург О. Шаховской видав історичну повість «Маруся - малоросійська Сафо», український драматург Г. Борковський у 80-х pp. XIX ст. написав драму «Маруся Чурай - українська піснетворка». Трохи пізніше Володимир Самійленко створив присвячену легендарній народній співачці драматичну поему «Чураївна».

Якщо узагальнити всі версії про Марусю Чурай, то побачимо, що Маруся була справжньою красунею, мала чудовий голос і вражаюче гарно співала пісні, у тому числі й власні. Вона була наділена неабияким талантом імпровізації - свої думки викладала віршами. Чарівна зовнішність дівчини та її незвичайна обдарованість привертали увагу парубків, серед яких був Іван Іскра (за одним із тверджень, син відомого гетьмана Іскри-Остряниці). Але Маруся любила іншого - Григорія Бобренка, який нібито був її молочним братом. Основні моменти долі цієї дівчини відображені в сюжеті роману Ліни Костенко. Є зрада слабовільного Гриця, який піддався настійним умовлянням матері й заручився з багачкою Галею Вишняківною; є отруєння; є суд над Марусею, який визнав її винною в смерті Грицька Бобренка; є грамота від Богдана Хмельницького, що скасувала вирок: її вчасно, за якусь мить до страти, встиг доставити в Полтаву Іван Іскра; є проща в Києві, повернення назад у Полтаву; є повільна смерть від надмірних переживань і сухот.

Трагедія зрадженого кохання, що є центральною в романі, визріває з нерівності душ Марусі й Гриця. Маруся перебуває у світі ідеального, у світі любові, пісні, творчості, волі. її силове поле - це небо: