Заходи цензури стосовно української літератури і книгодрукування в Росії на початку XVII ст

Размещено на http://www.allbest.ru

Заходи цензури стосовно української літератури і книгодрукування в Росії на початку XVII ст

Період другої половини XVII - 60-ті роки XVIII ст. позначився значним культурним впливом української культури на російську. Цей процес проявлявся практично у всіх сферах суспільного та культурного життя спочатку Московської держави, а пізніше і Російської імперії.

Однією з таких сфер було книгодрукування та література. У 1976 - 1990 роках вийшло трьохтомне видання - каталог українських книг XVI - XVII століть, що зберігаються в сховищах Російської державної бібліотеки (колишня Державна бібліотека CPCP ім. В. І. Леніна) в Москві - «Украинские книги кирилловской печати XVI - XVII вв.», яке підготували фахівці відділу рідкісної книги вказаної бібліотеки. Зокрема, в першому томі зафіксовано книги, видані від початку українського книгодрукування 1574 року до початку Хмельниччини[7]. Із 160 відомих кириличних видань України 1574 - 1648 p.p., тут науково описано 95 найбільш цінних стародруків двадцяти українських друкарень. А всього у фондах Російської державної бібліотеки в Москві зберігається близько 850 українських книг того періоду [3,с.58]. Це дає змогу уявити наскільки популярною була українська книга в Росії у згаданий період.

Проте, не дивлячись на користь і просвітницьку місію, яку несла українська книга Росії, вона наштовхувалась на значну протидію з боку світської та церковної російської влади. Таким чином, мета статті полягає в дослідженні заходів російської цензури по відношенню до української літератури та книгодрукування в зазначений період.

Після 1686 p., коли московському уряду вдалось домогтись від Константинопольського патріарха Діонісія переходу Київського митрополита під юрисдикцію Московського патріархату, українське духовенство дуже скоро відчуло над собою контроль з боку Росії, а разом з тим і література, освіта, і взагалі суспільне та духовне життя потрапили під цензуру. До українського духовенства, освіти, літератури в Москві і раніше в переважній свої більшості, за виключенням окремих випадків, ставлення було недоброзичливе та підозріле. Так, ще з початку XVII ст. в середовищі московського духовенства почались розмови про негативну сторону українського духовного впливу. На соборі 1620 р. було вирішено обов'язково при переході українців в Москву, здійснювати для них «виправлення в вірі» та перехрещувати. Московське суспільство також було налаштоване негативно по відношенню до вихідців з України, вбачаючи в них носіїв єресі, їхньою провиною вважали навіть ту просвітительську діяльність в середині XVII ст., яка поклала початок нової - «Петровської» епохи в історії російського народу - українцям зокрема інкримінували появу розколу в російській церкві, який, за словами К. Харламповича, вони вчинили тим, що перевершували російське духовенство своєю освіченістю, а також своїми особливостями, які були відмінні від релігійного життя Московської держави[7,с,2]. Київські видання також досить часто заборонялись в Росії, а в часи патріарха Іоакима (1674-1690) відбувалось справжнє гоніння на українські книги, а з того часу як Київська митрополія перейшла під керівництво Москви, влада могла піддавати всіляким утискам українські видання не лише в Росії, а й в У країні. Неприязне ставлення російської влади відчували на собі також і друкарні[ 1,с,423]. Першопочатково така цензура зводилась до суто духовного змісту, і мала на меті не допустити «неправославних» думок в українських виданнях, але пізніше вже стала поширюватись на мову і національний дух.

З призначенням 16 жовтня 1700 p., після смерті патріарха Адріана, Стефана Яворського екзархом - місцеблюстителем патріаршого престолу, який фактично очолив російську церкву, друкарня Києво-Печерської лаври пожвавила видавничу діяльність. Проте централізаторська політика Петра І не віщувала нічого хорошого українській культурі. Її статус кардинально змінився після Полтавської битви 1709 p., коли за словами Я. Ісаєвича, на зміну періодові самобутнього розвитку прийшла нова доба, коли українські освіта й наука мали стати провінційними, обмеженими в правах і можливостях порівняно з культурою «центру». Спочатку здавалось що нічого не змінилося - традиційні літургійні тексти української редакції, новостворені праці українських книжників та підготовані ними переклади й надалі виходили у Київській та Чернігівській друкарнях, їхні керівники не усвідомлювали, що посилення централізаторського курсу уряду і зростання недовіри до «сепаратизму мазепинців» вже найближчим часом призведе до різкого загострення урядової політики[2,с,250].

Коли ж Петро І почав здійснювати освітні реформи, до того ж із залученням до цієї справи освічених українців, могло здаватися, що більш секуляризована, порівняно із російською, тематика українських видань може сподіватися на підтримку царя-реформатора. Сталося зовсім інакше. Сприяючи світському книговиданню в Санкт-Петербурзі й Москві, впроваджуючи до цивільного друку новий шрифт (прообраз якого започатковано якраз в Україні в друкарні Львівського братства), цар вирішив щодо України підтримати політику найконсервативніших кіл російської церковної ієрархії: відтепер у Києві та Чернігові мали виходити в світ лише передруки традиційних церковнослов'янських книг і нічого більше[2,с,250]. Так, в 1720 р. указом Петра І було переведено Києво-Печерську лавру під юрисдикцію Російської православної церкви, і цим же указом заборонялось друкувати нові книги крім церковних в чернігівській та лаврській друкарнях: «...Того ради Его Царскаго Величества имяного указа именоватся Киево-Печерскому и Черниговскому монастырям во всех книгах ставропигиею Всероссийских патриархов, а не константинопольских... никаких книг, кроме церковных переизданий не печатать, а оные церковные старые книги, для совершенного согласия с Великороссийскими старыми церковными книгами справлять... >>[8,арк. 1-Ізв.]. Для цього в 1721 р. архімандрита Києво-Печерської лаври повідомляли, що йому з Москви будуть надіслані книги для порівняння з київськими виданнями[9,арк. 1 ]. Наслідки даного указу і всіх виданих пізніше розпоряджень подібного змісту стосувалися не лише безпосередньо Київської та Чернігівської друкарень, їхня згубність полягала в тому, що вони сковували творчу ініціативу письменників і освітніх діячів, надовго загальмували так плідно започаткований на зламі XVI - XVII століть процес оновлення культури, збагачення її новими жанрами, темами, ідеями[2,с,252- 53]. українська література цензура книгодрукування

25 січня 1721 р. було видано регламент Духовної колегії, у якому, між іншим, висловлено розпорядження для всієї Російської імперії: «Аще кто о чем богословское письмо сочинит, и тое б не печатать, но первое презентовать в Коллегиум. А Коллегиум расмотреть должно, нет ли каковаго в письме оном прегрешения, учению православному противнаго»[5,с,5]. Зі створенням в 1721 р. Святішого Правлячого Синоду для того, щоб надрукувати книгу в У країні, в тому числі і духовного змісту, необхідно було надсилати рукопис в Святіший Синод для схвалення і отримання дозволу на друк, про що свідчить указ того ж таки Синоду 1722 р.[9,арк.3-3 зв.]. Новий порядок увійшов у дію швидко: вже 1722 р. в Києві вийшов Апостол з цензурним свідоцтвом, вміщеним на окремому аркуші відразу після титульного: «Сия книга Апостол повелением святейшаго прави- тельствующаго синода всероссийскаго, в конторе типографской против Апостола всероссийскаго зводу изследована и по изследованию обретеся во всем с великороссийским сходна. Того ради печати предати и в народ отпущати Св. прав, всероссийский синод благословляет. Академий и типографий протектор Гавриил...».

Синод здійснював контроль над змістом і мовою видань під страхом суворих покарань. У 1724 р. за архімандрита Іоаникія Сенютовича до Типографської контори була надіслана «Тріодь цветная», передрукована в Києві з російського видання «слово в слово». Проте, «справщики» Московської синодальної друкарні знайшли певні відмінності, врезультаті Синод наказав прислати йому весь наклад книги, архімандрита Сенютовича оштрафувати на 1000 рублів, враховуючи, що він «первое в том преступление учинил.., а ежели впредь таковую покажет предерзость, то без всякого пощажения наказан жестоко имат быти». Щоправда, пізніше цю книгу дозволили розповсюджувати, за умови внесення виправлень, а розмір штрафу зменшено до такої суми, яку буде знайдено в келійній касі Сенютовича[2,с,252]. В указі 1728 р. від архімандрита Іоаникія Сенютовича вимагалось порівнювати книги з великоросійськими, а якщо таких не знайдеться в обителі - друкувати по попереднім виданням і слідкувати, щоб не було «погрешностей»[9,арк.22]. По іншому склалась доля Чернігівської друкарні. За те, що вчасно не були надіслані в Св. Синод ново надруковані видання та відомості про них, Святійший Синод 27 травня 1724 р. наказав: «...все к печатанию книг всякаго звания, материалы и инструменты и печатные книги, всё, что ни есть, без оставления...забрать в Москву и привезть на кошты той Черниговской типографи... А на управителя той Черниговской типографии, за оное преслушание, за которое надлежало было ему ко истязанию быть выслану, взять в святейший Синод из келейных ево денег и вещей штрафа тисячу рублей»[4,с, 116].

Починаючи з другого десятиріччя XVIII століття погіршення умов для української культури йшло поряд з обмеженням автономії Гетьманщини, посиленням контролю імперського центру над всіма українськими світськими та церковними установами. В різних галузях культурного життя ці процеси відбувалися по-різному. Зокрема, в середньому і вищому шкільництві втрата самобутніх рис і погіршення статусу навчальних закладів йшли спочатку поступово, натомість у книговиданні зміна сталася раптово. Це була справжня катастрофа, ніким не очікувана, тим більше, що вихованці Київської академії і колишні лаврські ченці займали високі церковні посади. Перед розпорядженнями 1720 - 1721 pp., про які говорилось раніше київська і чернігівська друкарні були справжніми культурними осередками, мали змогу виявляти свою ініціативу у формуванні видавничої програми і, користуючись цим, розширювали репертуар за рахунок друкування творів нових жанрів, залучення ширшого кола авторів і друкування перекладів, в тому числі з творів католицьких та протестантських богословів. Але саме в той час, коли в Росії почалося видання різноманітних наукових праць, практичних посібників, підручників, творів красного письменства, історичних та філологічних трактатів, обом українським друкарням все це заборонили. їхню роль було зведено до тиражування виданих раніше богослужбових книг, причому всі українські особливості правопису і мови в них були викоренені. Зокрема, розривом з давніми українськими традиціями стало впровадження в українському книгодрукуванні, властивої російському варіантові церковнослов'янської мови, системи наголосів, замість утвердженої в українських виданнях традиції попереднього періоду, в тому числі опрацьованих під керівництвом Петра Могили та його наступників[2,с.255].

Всі ці заборони і обмеження дуже сильно позначилось на українській літературній творчості та видавничій діяльності[1,с.423-424]. Саме з середини XVIII століття українське книгодрукування починає занепадати, а разом з ним і той культурний потенціал, що дала епоха українського бароко. В результаті централізаторської політики російського уряду, і згаданим вище указам Святійшого Синоду зокрема, українська культура поступово втрачає своє унікальне обличчя, уніфікуючись з загально імперською.

Список використаних джерел

1. Грушевський М. Ілюстрована історія України/ М. Грушевський. - Донецьк, 2002 - 736 с.

2. Ісаєвич Ярослав. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми./ Ярослав Ісаєвич. - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича HAH України, 2002. - 520 с.

3. Історія українсько-російських літературних зв'язків. У двох томах. Т. І. Дожовтневий період. Ред. кол. Н. Є, Крутікова, Б. А. Деркач, В. Л. Микитьсь. - K.: Наукова думка, 1987. - 448 с.

4. Полное собрание постановлений и распоряжений по ведомству православного исповедания Российской империи. Т. IV. 1724 - 1725 января 28. - Спб., 1876. - 366 с.

5. Скабичевский А. М. Очерки истории русской цензуры (1700 - 1863)./ А. М. Скабичевский - Спб. 1892. - 495 с.

6. Украинские книги кирилловской печати XVI - XVII вв. Каталог зданий хранящихся в Государственной библиотеке СССР им. В. И. Ленина. Вып.

1. 1574 г. - 1-я половина XVII в. Сост. Т. Н. Каменева, А. А. Гусева - М., 1976-448 с.

7. Харлампович К. В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь/ К. В. Харлампович. Т. 1. - Казань, 1914. - 878 с.

8. Центральний державний історичний архів України в м. Києві. - Ф.128. - Оп.1. Друк. - Спр.1.

9. Там само. - Ф.128. - Оп.1. Друк. - Спр.2.

Размещено на Allbest.ru