Освітній аспект проблеми суб'єкта у філософії літератури Степана Балея

В реаліях сьогодення проблема розквіту культури власного «Я» як ніколи гостро стоїть перед філософією освіти. Такий стан речей означає, як пише Г. Волинка, що крім базових потреб, людина має і ряд інших потреби у самоздійсненні, самоутвердженні, творчості, у реалізації свого потенціалу [4, с. 55-59]. Визнаючи існування пріоритету окремої особистості в сучасній національній доктрині розвитку освіти, Н. Савчук акцентує увагу на важливості унікальності індивіду. Природа індивідуальності стимулює потяг особистості до неповторного самовияву, здатного вивести систему за межі усталених параметрів її функціонування. Авторка наголошує на завданні створення нової освіти, відкритої до таємниць життя людини і здатної вивести особистість із всеохоплюючого анабіозного стану ситуативної тривожності [16, с. 70-71].

У цьому сенсі особливу роль відіграє література. Літературу Р. Барт порівнює з Орфеєм, який повертається із підземного царства: поки вона твердо йде вперед, знаючи при цьому, що за нею слідують, тоді за спиною у неї реальність, і література помалу витягує її із пітьми неназваного, примушує її дихати, рухатись, жити, направляючись до ясності смислу [2, с. 283]. С. Клепко говорить про «літературизацію освіти», яка виходить з того, що наше життя це твір із відкритим кінцем, який безперервно створюється, і є спробою протистояння одномірності освіти, її затопленню фактологією теперішнього часу. Література повинна не стільки відкривати справжнє «Я», а допомагати в пошуках стилістики Я, конструюванні власного життя як художнього твору, бути своєрідною самопедагогікою та атакою на сучасне панування інструментального розуму [11, с. 229].

На жаль, доводиться визнати, що література страждає недостатністю. Ю. Крістєва говорить про існування літератури, підвищеної до святості, яка виявляється неповноцінною у цій своїй спеціалізацій 12, с. 53]. Р. Барт вказує, що інститут літератури (і, зокрема, її основний матеріал слово) був набагато важливішим за її функції [2, с. 133]. Класична критика ніколи не мала діла до читача; для неї у літературі існує лише той, хто пише [2, с. 391]. Літератор на думку Ф.Ніцше, по суті займається грою в хованки і перенасичення [13, с. 77].

Щодо ситуації з українською літературою, то окреслена Т. Гундоровою у межах українського модерну психоаналітична концепція критики культури З метою виявлення можливостей її «ненаївної» (У. Еко) постмодерної інтерпретації [6, с. 55], розгортає повноцінну проекцію української літератури, яка постає в модерні розщепленою між Tекстом та суспільно громадським Підтекстом національної культури [6, с. 70]. Адже й досі досить популярною є думка про те, що в українській культурній самосвідомості особливо впливовою стала патріархальна, традиціоналістська, пасеїстична орієнтація, яка зумовлює актуальність національно-громадської проблематики, перевагу над суб'єктивними, індивідуальними потребами значень масового, нормативного, ідеалізуючого, сакрально-духовного характеру [6, с. 58]. Т. Гундорова прослідковує вкорінення у витоки української літератури кітчу. Дослідниця відзначає, що кітч поєднує, передусім на рівні популярного сприйняття і з перспективи часу, класичну українську літературу XIX століття як певний континуум як цілісний часопростір традиції. Складовими його є сільський побут, родинне життя, нещаслива любов, життя кріпаків і жорстокість панів [5, с. 260].

Реакція учнів 5-7 класів на кітч в українській літературі однозначна: «уіфаїнська література це література нитиків» [11, с. 219]. Тут виявляється суттєва основа поневолення української літератури: читач потрапляє у хибні кола невпинного і безкінечного споглядання ланцюга страждань. Але, водночас, у цьому є певний сенс. Це, за Ф.Ніцше, відчуття різноманітних «за» і «проти», що підносяться до справедливості до розуміння, що лежить по ту сторону оцінок добра і зла [13, с. 123]. Осягаючи драму, переконаний А. Камю, ми знаходимо мораль, яка нам необхідна. He все зводиться до заперечення чи абсурду, але потрібно спочатку визначити заперечення і абсурд, як те, що випало на долю нашого покоління і ми повинні це виправити [10, с. 198]. Ідея трагедії творчості М. Бердяєва доводить, що лиш стверджуючи трансцендентну індивідуальність, можна заперечити ілюзіонізм та нігілізм.

І тут на першому плані постає тема «філософія і література», яка на думку С. Клепко, розігруючи партитури цих сфер культури, віднаходить їх дисонанси і хвилі резонансу чи синергії між ними, на яких і проростають у суспільстві автори, які здатні читати, і відмирають автори, які вимагають публіки [11, с. 230]. У цьому зв'язку українській педагогіці важливо вивчати філософію освіти С. Балея, яка провокує у всій складності безкінечну роботу розсіювання того, що прийнято у якості відомого, задля знищення пастки сформованого смислу. У світлі такої ідеї вченого література стає технікою неповторного вираження справжньої життєвості людини. Отже, мета статті розкрити гуманістичність змісту творчої спадщини С. Балея, спираючись передусім на освітній аспект проблеми суб'єкта у філософії літератури для того, щоб з'ясувати її значення у становленні сучасного філософсько-освітнього контексту.

Степан Балей один із найвидатніших вчених світового рівня. З перспективи часу унікальність поступу вченого засвідчує провокування за межами вже напрацьованого нескінченних можливостей сучасного дискурсу у таких галузях знань як психологія особистості, психологія розвитку, психологія самопізнання, психологія творчості, суспільна психологія, філософія освіти та ін., глибинна суть якого реалізація багатовимірності людини.

Формування власної концепції вченого відбувалось у рамках Львівсько-варшавської філософської школи, оригінальність методології якої гарантована серйозністю і авторитетом її засновника та творця К. Твардовського. До пропозицій прочитання у гуманістичному дусі творів мистецтва у львівсько-варшавському колі слід віднести 1) теорію діяльності і творів, а також 2) теорію знання (власне кажучи виникнення поняття) К. Твардовського; 3) теорію критизму авторства В. Вітвіцького і «надбудовані» на ній пропозиції з'ясування явища комізму і генезису відчуття; 4) перші студії теоретичного емпіризму у галузі психології релігії (С. Блаховський, В. Вітвіцький); 5) спробу створення психологічної субдисципліни, а саме психології мистецтва (В. Вітвіцький) [19, с. 33]. Запропоновані моделі індивідуально-неповторного пізнання, абстрагованого від догматизму, зумовили пошук С. Балеєм стратегії вивільнення читача з лещат стереотипного прочитання.

У праці «Символ жалоби» вчений висуває новий погляд на особистість: винятковість її позиції у багатовимірності культури. Вона ставиться у центр безконечності спрямувань і трактується як єдиний критерій істини. Об'єктивізм пізнання стає не дійсним. Розмаїтість у своєму довершенні свобода та творчість особистості вимірює суперечності дійсності та долає завуальованість суб'єктивністю автора.

С. Балей за вихідну точку розгляду обирає творчу індивідуальність, а не «зеркало, що відбиває (собою) світ окружения». Йдеться про вибудову джерел феномену геніальності та відволікання від загальнодоступного тлумачення твору. Тут найбільшою мірою виявляється подолання наївного читання та розуміння, що «потрібно привчитися трактувати творчу індивідуальність подібно як всієї людини, з якої та творчість зростає, і якій ніщо не може бути чужим з людських речей… Критик, педагог, ЧИ XTOнебудь інший, на думку С. Балея, не має обов'язку, ні права затирати одні сторони творчості, а інші підкреслювати, проводити шліфування згідно з певним прийнятим згори принципом і приводити штучно речі, що розходяться, до однієї формули.» [18, с. 223] Це зумовлює необхідність поєднання у літературі об'єктивного та суб'єктивного як основи творчої активності і реалізації буттєвого потенціалу особистості.

На зламі XIX-XX ст. питанням реалістичного розкриття художнього образу в літературі та ролі читача у побудові картини на ґрунті сприймання його слів переймалися психоаналітики, зокрема, З. Фройд та К.Г. Юнг. В Україні проблема творчої особистості привернула увагу О. Потебні,! Франка, О. Веселовського, Д. Овсянико-Куликовського та ін. Суттєво новий підхід бачимо у працях Р. Варта, Ж. Дельоза, Ж. Дерріди, Ю. Крістєвої, Ж. Лакана, Ф. де Соссюри, М. Фуко та ін.

Аналіз спрямованості праці С. Балея, а саме, спроба розкодування внутрішнього символічного поля національної культури та звільнення із полону її мови і тексту людини, дає підстави розцінювати її як співзвучну тенденціям сучасного філософсько-освітнього дискурсу. Вчений виявляє сліди несвідомих репресій українського культурного дискурсу, що розгортає наскрізний ідеологічний та символічний мотив песимізму.

Песимізм це втрата радості від сенсу життя. Невдоволеність від життя яскраво демонструє песимістичність Шопенгауерівського світогляду.

С. Балей висловлює тезу про те, що на ґрунті народницької ідеалізуючої традиції проявляється світовідчування молоді, яке асоціюється із безнадійністю, розпачем, чорними тонами. Йдеться про охоплення персонального світу суб'єкта песимізмом через об'єктивізацію, між іншим, слова великого Шевченка. Зокрема, вчений на запитання «Чому чорна краска прийняла ся як знак жалоби» у відповіді гімназиста виявляє його світогляд: «Чорної краски на світі більше чим білої, а нещастя більше чим добра».

Сказане рівною мірою стосується і навчання самого С. Балея. Він пригадує, як його професор-україніст вів завзяту боротьбу із песимізмом учнів 6-7 класів. В задачі, де порівнювали гімназисти цвіт і молодість, лиш один цвіт на цілий клас видав овочі, всі інші зів'яли, зламані бурею. Філософ звертає увагу при цьому на досить популярне цитування слів: «За що ж Ти розпинався, Христе-Спасе?». Зрештою, мислителя вражає, що пише на згадку молодий хлопець молодій дівчині у її записнику:

He так тії вороги,

Як добрії люди

І окрадуть жалкуючи,

Плачучи обдурять…

Чому саме найбільш гіркі слова із гірких слів Шевченка, а не щось із інтимної лірики?

На думку С. Балея, романтичний та сентиментальний дискурс Шевченка формує суб'єктивний дискурс, а також закріплює суспільногромадський підтекст національної культури. Окрім цього, вчений засвідчує формування українофільською ідеологією такого дискурсу, який був спрямований на культурну сугестію: «Тон протесту і огірчиння, який там раз-у-раз відзивається, безупинне підношення крику пригнічених народів мусить як-небудь воно може мати своє оправдання і може бути необхідне для цілей політичної тактики перетворювати ся в уяві молоді у бездонної чорної пропасти, в яку неминуче котиться народне добро» [1, с. 264]. Відтак, культурна сугестія постає конструктивним принципом, спрямованим на можливість заповнити індивідуально-творчу практику абсолютизованою ідеєю песимізму.

Проблема внутрішнього змісту слова та пошуку відповіді на запитання, що лежить за межами мови Шевченка цікавила і цікавить Г. Грабовича, Т. Гундорову, О. Забужко, Н. Зборовську, С. Павличко, Л. Плюща та ін. Зокрема, Н. Зборовська вказує на депресивну позицію у поезії Т. Шевченка. Поет, на думку авторки, постає у своїй творчій сублімації духовним учителем матері - України, пристрасно спонукаючи її синів відмовитися від принципу насолоди, що культивує несвідоме, прийняти цінність свідомості заради державного майбутнього. Задля цього він вводить у психосемантичне поле українського існування психічну цінність страждання, що відповідає сутності депресивної позиції як символічного саморозп'яття. Його творчість започатковує пробудження української пам'яті, яка неможлива без психічної травми, психічного страждання [9, с. 80-81].

С. Павличко у статті «Література як помста: образи жорстокості в епоху романтизму» виразно виявляє тему насильства у поетичному світі Т. Шевченка як вищу форму прокляття, що повторюється з нав'язливою настирністю. Насильство в Шевченка має різні обличчя і риторику, різні метафори. Воно повсюдне, постійно присутнє і виявляється в певній системі образів, а також кліше, які збереглися в українській літературі дальших часів.

Вірш Шевченка, відомий під назвою «Заповіт» (1845), по суті, другий національний гімн України, має слова, які знає кожна дитина. В цьому короткому вірші, на думку Павличко, є образ, який у рамках поезії Шевченка можна вважати цілком класичним. Ідеться про образ ворожої крові, власне, ріки крові або кривавої ріки. Тільки після того, як ця ріка ворожої крові потече в «синє море», душа поета заспокоїться і «полине» до Бога молитися. Вірш завершується закликом Шевченка до співвітчизників постати по його смерті і похоронах:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте.

Свобода неможлива без помсти і насильства. Помста і кров^необхідна частина майбутнього очищення і звільнення від прокляття. Йдеться про національне прокляття, котре таке могутнє, що без звільнення від нього не буде ні гармонійної родини, ні природної, нормальної любові між людьми, ні природної сексуальності [14, с. 599-600]. До речі, й С. Балей вказує на Шевченкове розкошування у червоній фарбі, що «ся вражливість нерідко скріплювала песимістичний настрій, додаючи сумним картинам його поезії подекуди закраску безнадійності! і розпуки» [1, с. 263].

Таким чином, простежується, що Т. Шевченко конструює образ, який варто наслідувати і в громадянському житті, і в літературі. Такий тип української самосвідомості національних братів є не просто ідеалом, але має прикмети народофільського кітчу, який створюється художньо, літературно, з тим щоб бути перенесеним на реальність і моделювати соціальні зв'язки, правила поведінки та програмувати моделі характеротворення. Подібну думку розвиває й У. Еко. Вигадані світи, стверджує філософ, паразитують у нашому уявленні про реальний світ. Ми приречені інтерпретувати життя так, як якщо б воно було вимислом, і vice versa читати літературний твір, як якби йшла мова про реальний світ [17, с. 167-168].

Однак попри сумну картину, яку демонструє не налаштована на критичне сприйняття української культури молодь, С. Балей переконаний: «песимістичний настрій, а так само схил до різкости, та яркости не є сам про себе ні чимсь добрим, ні злим. Для людини, що перетопить їх в огні інтензивних внутрішніх переживань та постарається дати їм широкий підклад гадок і зображень, яке се було власне у Шевченка, вони можуть стати джерелом збогачення душі. Для іншого, в кого вироджують ся вони в плиткий пафос, манеру малювати все на чорно, стають вони джерелом душевного занепаду» [1, с. 263]. Це особливо важливо принаймні з огляду на дві суттєві причини.

По-перше, в межах сучасного суспільства простежується досить стійка традиція, що змітає індивідуальне, свідоме і може бути прочитана з психоаналітичної позиції як психотизація культури.

По-друге, внаслідок цього, постає нагальною необхідність відмови від ідеї об'єктивності у пізнанні на користь плюралізму та суб'єктивності.

Справедливість цього висновку підтверджується словами С. Балея: «…якась праця з цїлю усунути сї прояви серед молоді повинна б радше йти дорогою поглиблення внутрішнього життя молодїжи, як через проповіді, що існуючий світ є найбільш досконалий з усіх можливих [1, С. 263], і далі: «He потрібно утримувати молодь в переконанні, що вже в самій яскравості слів лежить геройство, в малюванню на чорно мистецтво, а в розсовуванню понурих красок правдива філософія» [1, С. 264].

Отже, С. Балей вибудовує таку інтерпретаційну модель, яка виявляє ідеологічне проникнення у свідомість людини. Критичний пошук вимушений змиритися з неоднозначністю та множинністю української літератури. У визволенні Т. Шевченка за допомогою психології з тоталітарного, мертвого міфу можна бачити точки зіткнення між С. Балеєм та Л. Плющем. їх об'єднує палке бажання зміни непохитності «патріотичної» інтерпретації. «Поета, писав Л. Плющ, затулив його міт, його ікона, його пам'ятник і «Кобзар». Забронзований, залакований, заслинений і розбитий на цитати «Кобзар» заслонив вічно живуще слово «Кобзаря» й живого Шевченка з його людськими хитаннями, гріхами, похибками, з якими змагаючися, вирощував він із болів своїх своє живе слово, якщо й вічне, то не мармуром, а якраз «людським, занадто людським», загальнолюдським і особистим» [15, с. 28-29]. Гуманістична філософія літератури С. Балея дає змогу уникнути абсолютизованого прочитання та водночас вказує на перспективу суб'єкта. Важливим для вченого є обґрунтування поетичного слова як простору вільної творчості, у якому особистість, розгортаючи провокативні дискурси, отримує свободу стати тим, ким вона є.

Можна стверджувати, що такий погляд на окреслену проблему є поширеним серед представників літературного постструктуралізму, адже аналогічна ситуація склалась і у сучасній європейській культурі. Велику увагу мові та поезії приділив Ж. Бодріяр. Поезія, вважає філософ, ніколи не була схваленням чогось прекрасного, вона перш за все дає можливість перегляду усіх наших антропологічних концепцій, руйнування стереотипів, знищення коду і здобуття в кінцевому результаті себе. Саме на рівні поетичної творчості можливий підрив власної інстанції, «знищення імені Бога» [3, с. 345]. Ж. Дельоз переконаний, що особлива поетична мова, яка створюється всередині традиційної мови, здатна досягти великих цілей створити нове мислення, яке змінить бачення світу людиною та її «я» [7, с. 148]. В метафізичному світосприйнятті Ж. Дельоза символ це вир, що затягує нас своїми колами, доводячи нас до того інтенсивного стану, в якому раптом виникає відгадка, рішення [7, с. 70].

Ж. Дерріда порівнює справжню поезію з еліпсом, який може бути різноманітної конфігурації за рахунок двох осей. Так і поезія містить безкінечність ідей. В поезії смисл згорнутий і розкривається кожний раз по-новому. Поезія не замкнута на собі, ніколи не співвідноситься сама з собою, поезія здатна змінити бачення світу, вона «перериває та вивертає абсолютне знання, буття». Ж. Дерріда постійно з'єднує поняття «серце» і «поезія» для вираження духовної сутності поезії. Поезія вільна від субстанції, суб'єкта, письма, і ця свобода відкриває людині її внутрішнє «я», здатність» «серцем» обрати себе по ту сторону тіла, статті, вуст і очей… стирає межі, вислизає з рук, ти ледь чуєш його, але воно научає нам серце» [8, с. 17].

Ми погоджуємось із С. Павличко, яка вважає, що С. Балей скоріше бунтівник, ніж апологет відомого [14, с. 248], адже намір аналізу тексту, хоч поверхового, як здатності відкриття для людини метафізичного буття та розкриття смислу її існування, є першим серед українських мислителів. Його бачення слова як самостійно існуючої реальності, застерігає літературознавство від одномірності. Пропозиція С. Балея фіксує відмову від моноцентричного прочитання на користь полілогічного.

Звернемо увагу також на педагогічне мислення С. Балея, що розгортається у площині суб'єктивної педагогіки. Світоглядна орієнтація вченого визначається намаганням максимально наблизитися до особистості. Вчити для буття мета С. Балея. Стратегія педагога, на думку вченого, зумовлена формуванням проблематики суперечності світу, у якому людина отримує свободу та можливість виходу поза межі. Продуктивне прочитання та переосмислення літератури руйнує стереотипи ідеологізованих інтерпретацій, а також створює безмежний простір для отримання знання, що стає засобом внутрішнього особистісного перетворення.

Позначений проблематичністю та провокативністю, психоаналітичний дискурс С. Балея засвідчує його світоглядні спрямування, що примушують піднятися над феноменом песимізму в українській культурній ситуації. Принципове переконання вченого, що літературознавство має звільнитися із тенет чужої риторики і слугувати розвитку індивідуальності та усвідомленню себе у світі, можна розглядати як важливе у площині сучасної філософії освіти. Мова йде про становлення нової людини, а також й про утвердження нової педагогіки на засадах гуманізму. Проте це вже тема для наступного дослідження.

кітч бердяєв песимізм творчість

Размещено на Allbest.ru