Екзистенційні мотиви творчості М. Гоголя в контексті українського романтизму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Екзистенційні мотиви творчості М. Гоголя в контексті українського романтизму

Сокирко А.М.

З огляду на наявні завдання духовного розвитку та відродження української філософської культури, особливо актуальним є сьогодні звернення до творчої спадщини вітчизняних мислителів минулого. Особливо важливим є усвідомлення значущості доробку "будителів духу" нашої нації, для утвердження національної самосвідомості українців. Саме таким доробком є творча спадщина М.Гоголя, який переймався проблемами, що хвилювали усе людство з часу пробудження людської думки й дотепер: проблемами відносин особистості й суспільства, людського буття, моральності, віри. Творчий доробок М.Гоголя в усій її глибині та складності відкриває нові обрії для історико-філософського осмислення та сприяє поступу української філософії, її самовизначенню на тлі світової філософської культури. М. Драгоманов зазначав: "Гоголь - може, незалежно від своїх замірів та бажань, несвідомо для себе самого - став одним із перших моторів нашого національного руху, щоб скласти перед ним велику пошану від вдячних нащадків" [3,129].

Відомо, що саме в епоху романтизму в українській філософії відбувався процес становлення національної ідеї, яка утверджувалась у контексті формування національної самосвідомості народів Європи, викликала хвилю культурно-національного відродження, ідентифікувала основні риси української ментальності. Саме романтизм, з його специфічним світобаченням і світорозумінням, був виразом національного відродження України на початку XIX ст. Для відтворення всієї системи духовних пошуків М. Гоголя треба виходити з того, що світогляд автора заснований на ментальності української людини, з усіма притаманними їй рисами: емоційністю, релігійним забарвленням, ідеалом внутрішньої гармонії, кордоцентризмом тощо. У творчості і філософії М.Гоголя яскраво виражене характерне для українського світобачення двосвіття: сходяться і переплітаються язичництво і християнський ідеал, відтворюються протилежні полюси Всесвіту. Це зумовлює національні аспекти в творчості мислителя. В. Горський цитує слова М. Гоголя з маловідомої його статті "Погляд на складання Малоросії": "народ, у якого так дивно зіштовхнулись протилежні частини світу, дві різнохарактерні стихії: європейська обережність і азіатська безтурботність, простодушність і хитрощі, сильна діяльність і величезні лінощі та розслабленість, прагнення до розвитку і вдосконалення - і тим часом бажання здавалися байдужим до всякого вдосконалення" [3,124].

М. Гоголь - філософ активно долучився до пізнання української свідомості та світосприйняття, акцентував увагу на особливих неповторних рисах українського народу. Мислитель поставив перед собою завдання відкрити цілісний та повноправний народний світ. Це була реалізація концепції України як цілого материка на карті всесвіту, з Диканькою як своєрідним його центром, як основою з національною духовною специфікою і національною долею. Фундаментом створеного М. Гоголем світу був Бог, який надавав усякому буттю сенсу та певного призначення, що дозволяє стверджувати, що світогляд автора був глибоко релігійним, але водночас його не можна зводити до постулатів православ'я. Божественість Христа для нього полягає в тому, що він любив кожну людину "просто так" і, показавши всім, що це можливо, цим самим змусив повірити йому. Християнство для нього - це в першу чергу любов до людини [3,127]. Як зазначає М. Попович "Гоголь був вихований у релігійному дусі і останні роки життя провів у тісному релігійному оточенні, тиск якого посилював його душевні муки. Та справа, однак, не тільки у впливі оточення, а в глибшому, внутрішньому конфлікті" [6,79].

Людина ж визнавалася найпершим та найкращим творінням Божим, життєвим завданням якої було усвідомлення свого призначення. Оцінювати буття, світ людина може лише з високих духовних позицій. Але якщо мораль дає підстави судити, то чи не на неї покладається і "виконання вироку"? Адже суспільні явища, засуджені з моральних, духовних висот, самим цим фактором вже віднесені до сфери моралі; отже, і викорінюватись вони мають у цій же сфері моральними ж засобами. Виходило, що поганим є не суспільний лад - погані конкретні люди, які в ньому живуть і діють. Згідно з таким поглядом будь-який суспільний устрій - a priori добрий, а щоб зникло зло, треба дотримуватися лише простих максим: "не вбий", "не вкради" та ін. [6,79].

Кожна людська душа постає у М. Гоголя полем розгортання всесвітньої буттєвої драми: якщо вона врятована - добра в світі стає більше, коли загублена - менше. Зрозуміло, що за кожну душу ведеться боротьба між Богом та Дияволом. Людина постає символічним центром розгортання вічної духовної боротьби. Тому, антропоцентризм, який притаманний українській філософській думці, є близьким і для творчості М. Гоголя.

М. Гоголь створює концепцію "непомітного зла", тобто зла незначного, маленького (наприклад, незначна брехня), з яким людина не бореться. Та лише у супротиві злу людська душа стає "живою", наділеною чеснотами.

Як відомо, своє особисте призначення М.Гоголь вбачав у здатності "наводити мікроскоп" на непомітне зло та робити його помітним (з часом дослідники творчого та життєвого шляху митця зійшлися у думці, що численні душевні перенапруження М. Гоголя мали своєю причиною те, що він почав сумніватися у тому, кому він, власне, служить, якщо бачить зло там, де його ніхто не помічає).

Варто зазначити, що ідейно-романтична думка М.Гоголя часто виражена не за допомогою певних умоглядних категорій філософії, а на рівні конкретно індивідуального синтезу почуттів та вражень особистого досвіду. Саме ця риса творчості митця надає особливого значення та колориту його ідеям, наголошує на любові до української народної творчості, в якій концентрація чуттєво-образних компонентів є домінантною. Гоголівські екзистенційні мотиви перегукуються не лише з фольклорно-народними, але й зі сковородинськими. Символізм Г. Сковороди переростає у М. Гоголя в той романтичний символізм, який проявляється у всій його подальшій творчості. Слідом за Г. Сковородою він називає душу "серцем". "Серце людське є безодня недовідома; тут ми щохвилини помиляємося". У поняття серце М. Гоголь вкладає глибинні душевні пласти людини, її духовність та індивідуальність. Глибоко в душі лежать такі почуття, як любов до батьківщини, до ближнього свого. Питання про те, як полюбити людину з її вадами, пристрастями, не давало письменнику спокою протягом усього життя. Як можна любити людину, яка не має сенсу життя, яка відчуттям власної нікчемності і незначущості приводить себе до самоприниження. Єдиний шлях удосконалення, що сприяє уникненню помилок, це найулюбленіша справа, яка поглинає людину. Гоголівське твердження про спорідненість людини з улюбленим ділом підкреслює неповторність, унікальність людини, її несхожість з іншими і її право на власний у суспільному житті моральний шлях та особисту свободу. Врешті, все це дуже нагадує Г. Сковороду і його "сродну працю". Таким чином, митець висловлює типово романтичний погляд на співвідношення розуму і серця, раціонального і емоційного в житті людини: почуття, серце є визначальними елементами духовного світу. Саме тому він віддає перевагу екзистенційному сприйняттю буття.

Аналіз романтичних поглядів М. Гоголя ілюструє те, що мислитель стоїть на позиціях антропоцентризму та трагічного гуманізму, що безпосередньо пов'язані з екзистенційністю буття. Чи не вперше всією творчістю М. Гоголь проголосив свій принцип: любові до абстрактної людини, до народу взагалі - то не любов, а пусті слова. Служіння абстрактному ідеалові може обернутись безмежною жорстокістю щодо особистості. Він переконаний, що через страждання, що випали на долю його народу, треба прийти до співстраждання, і, зрештою, - до справжньої любові [3,127]. гоголь творчість особистість романтизм

Еволюція філософсько-світоглядних поглядів М.Гоголя розгортається за такою схемою:

1) Нове розуміння народності, вираження "духу" народу, застосування історико-етнографічних реалій, які показують шлях формування та риси українського народу, наповнює філософським змістом поняття національного ("Ніч перед Різдвом", "Вечір напередодні Івана Купала", "Вечори..."). П. Куліш так пише про Гоголя, який "заговорив о Малороссии на общедоступном для обоих племен языке. открыл для великороссиян своехарактерный и поэтический народ, извесный им дотоле в литературе только по карикатурам"; і, хоча "малороссийские повести Гоголя мало заключали в себе этнографической и исторической истины, но в них чувствовался общий поэтический тон Малороссии., они давали новое сильное побуждение к ее объяснению", і найголовніше "малороссияне были призванные им к сознанию своей национальности" [5,464].

Г. Грабович поділяв погляди П. Куліша, стверджуючи, що "Історія як така, мало обходила Гоголя. Сама природа її вимагала хоча б мінімально продуманої експозиції подій, причин, дат тощо, а Гоголь пристрасно хотів передати тотальність минулого, з усіма його емоційними станами, з його досвідом. Словом... він хотів осучаснити минуле і зробити його не загадковим, а це можливо лише в багатозвуччі символічної системи, що властива виключно міфу. Більше того, сама концепція "тотальності", яка передбачає злиття фактів, пізнання й емоцій, і,- повну гармонію між людиною і природою, вищою мірою міфічна. Реальність, яку він хоче зобразити, коли має справу з минулим, наприклад у "Тарасі Бульбі" є реальністю, що "мала вже бути" і "мала б ще бути", тобто такою, яка єднає минуле з майбутнім..." [4,78]. З іншого боку, Гоголь рішуче поривав з ідилічно-міфічними уявленнями про Україну, що склалися під впливом сентименталізму. Світу гоголівських "Вечорів" первинно конфліктному, чужа будь-яка ідилічність, спокій, соціальна гармонія.

2) Наступний етап творчості характерний критичною спрямованістю, постає проблема "тілесності та духовності", життя, смерті та любові, з'являється іронія, яка примушує людину замислитися над доцільністю свого існування ("Старосвітські поміщики", "Портрет", "Мертві душі"). Автор роздумує про діалогічний характер душі, істини та хиби, про відповідальність людини за своє достеменно-реальне буття, необхідність особистісного переосмислення універсальних цінностей.

3) Третій творчий цикл "Арабески" - цей період творчості має релігійно-проповідувальний характер. М. Гоголь відчував неморальність рухів у людській душі ("Авторська сповідь", "Вибрані місця із листування з друзями", особисті листи М. Гоголя). Твори цього періоду сповнені особистісними переживаннями автора, власними роздумами про духовність. "З того часу людина й душа людини стали, більше, ніж будь-коли, предметом спостережень. Я облишив до пори до часу все сучасне; я звернув увагу на пізнання тих вічних законів, якими рухається людина й людство взагалі"[1,36].

Про Гоголя можна сказати: "цілісна особистість" і "суперечлива особистість". "Часто я думаю о себе: зачем бог, создав сердце, может, единственное, по крайней мере редкое в мире, чистую, пламенеющую жаркою любовью ко всему высокому и прекрасному душу, зачем он дал всему этому такую грубую оболочку? Зачем он одел все это в такую странную смесь противоречий, упрямства, дерзкой самонадеянности и самого униженного смирения"? [2,151]. Такий глибокий самоаналіз говорить про те, що мислитель був моральною особистістю, ставив перед собою високі цілі, а своєю творчістю намагався пробудити найкраще в душах людей. Він створив так звану "утопічну теорію" в розумінні світу та людини яка базувалася на принципі самопізнання. М. Гоголь вважав, що пізнати себе - це, насамперед, осмислити цінність людського життя, свої думки, відчуття, взаємини, оточення, душу; свій характер, його риси: слабкі і сильні його сторони; свої здібності, обдарування тощо. Пізнати себе - це й усвідомити, що є найважливішим в житті. Кожна проблема, що поставала перед М. Гоголем, переживалася ним інтровертивно. У світлі духовних шукань митця стає зрозумілим зв'язок його філософського світовідчуття з типом його душевної і духовної структури (саме в силу цього нерозривного зв'язку стиль його мислення й був екзистенційним), що знаходить прояв у дослідженні Гоголем людської душі, людської сутності, його переконаності в тому, що світ явищ, оточуючий його емпіричний світ не є світом дійсним і кінцевим. Це виявляється в його вченні про людину, де ідеалом виступає тип людини-творця, духовної людини, що постійно перебуває у стані розвитку, пошуку істинного "Я", під час якого людина освоює трансцендентне у своєму бутті.

Проблема самопізнання у творчості митця посідає важливе місце, та в черговий раз наголошує на зв'язок з ідеями Г. Сковороди. М. Гоголь ретельно досліджує внутрішній світ, сутність людини. А потенційно кожна гоголівська людина - це яскрава особистість, яка має право на реалізацію своїх можливостей, на самовдосконалення духовної суті, що можливе через заглиблення у себе, в свою душу. Ідеалом М. Гоголя є людина, здатна на глибокі і щирі почуття, "жива душа". Цьому ідеалу протиставляється "мертва душа", що характеризується пустотою, неповноцінністю, духовною ницістю.

Отже, відзначаючи екзистенційне спрямування філософської думки М. Гоголя, можна стверджувати, що людина в сутності свого існування ("внутрішня людина", "жива" людська душа) є основним предметом дослідження автора. Осягнення сутності людини, заглиблення в її душу є головним у творчості романтика М. Гоголя. Для нього душа людська - не стільки шлях пізнання, скільки глибоке джерело духовності і спосіб її буття.

Особливої уваги заслуговує художній стиль автора, що так багатоманітно втілює його ідеї. М. Гоголь виступає новатором, застосовуючи такі літературні прийоми, що з особливою силою підкреслюють здатність митця вловити тонкі порухи людських душ, яскраво проілюструвати їх перетворення. Його твори, зазвичай, будуються на іронічно-серйозному контрасті бажаного та реального, устремлінь і результатів, причому розвиток інтриги не обходився без участі ірреальних сил. В повістях автор поєднує пошлість та буденність з напруженим пафосом, гротеском.

Екзистенційна проблематика повістей, наприклад універсальність колізії мрії і дійсності, непередбачуваність подій, вторгнення в повсякденне життя ворожих людині стихійних сил - все це не було протиріччям для мотивів соціальності і гуманізму, а, як завжди у Гоголя, поєднувалося з ними [7,189]. Так, наприклад, в "Шинелі" місце трансцендентального стремління до високої художньої мети займала "вічна ідея майбутньої шинелі" на товстій ваті. Високе стремління зводилось до елементарної потреби, але потреби життєво важливої, насущно необхідної в бідному житті Акакія Акакійовича. При цьому грандіозність поразки героя порівнюється з крахом мрій художника чи композитора.

Сьогодні може видатися дивним, чому з легкої руки противників Гоголя за його творчістю закріпилася назва "натуральної школи". Адже найбільш реалістичні твори митця, як "Ревізор", "Мертві душі", "Ніс" - це відвертий гротеск. Химери, фантастичні маски - замість людей. Але то був найкращий засіб показати ненормальність повсякденного і звичного. Ось чому історія боротьби коваля Вакули з бісом належить до того ж кола містифікацій, які при глибшому розгляді розкриваються як дивовижні відбитки понурої соціальної реальності - як, скажімо, історія відчуження носа Ковальова і неймовірного перетворення Хлестакова. М. Гоголь писав: "... лірична сила, запас якої у мене був, допоможе мені так зобразити ті чесноти, що загориться до них любов'ю руський чоловік, а сила сміху, якого у мене також був запас, допоможе мені так яскраво зобразити недоліки, що їх зненавидить читач, якщо б навіть знайшов їх у собі самому" [1,37].

Унікальна теорія сміху, яка поглиблює гоголівське вчення про душу, відкриває сутність релігійних та соціально-етичних проблем. Метою сміху було загальне вдосконалення людства, якого прагнув Гоголь-романтик. Адже сміх, як прояв почуттів людини завжди асоціювався з чесністю, щирістю, відкритістю - "живою душею". Гумор для М. Гоголя не просто віддушина; це стиль, в якому йому легко було спілкуватися з простим людом, не лише компенсація пригніченості, а й засіб подолання самотності, шлях до людської єдності.

Отже, світоглядні М. Гоголя носять яскраво оприявлений екзистенційний характер. Питання, які митець ставить перед собою можна вважати вічними: призначення людини у світі, моральне вдосконалення, самопізнання, проблема вибору. Саме тому творчі надбання М.Гоголя становлять не лише національну, а й світову цінність. Філософ-романтик став не тільки продовжувачем, але і репрезентантом нових смисложиттєвих орієнтирів у відношеннях між людьми на засадах гуманізму.

Саме тому, чим більше часу минає від дня смерті М.Гоголя, чим далі зростає і поглиблюється інтерес дослідників до цієї дивовижної особистості, тим виразнішим стає усвідомлення, що й у його художній творчості й у його духовному житті все набагато складніше, ніж то звичайно здається. Певно що саме ця складність і надзвичайна насиченість екзистенційними смислами гоголівських творів, драматизм духовного становлення письменника і мислителя спричиняють усе нові й нові спроби розв'язати його загадку.

Джерела та література

1. Гоголь Н.В. Авторская исповедь//Всеросийский фонд культуры. - 1990. - С.3-39.

2. Гоголь Н.В. Полн. собр. соч. - М., 1957. - Т.10. - С.151-152.

3. Горський В. Історія української філософії. Курс лекцій. - К.: Наукова думка, 1997. - С.124-127.

4. Грабович Г. Гоголь і міф України // Сучасність. - 1994. - № 9. - С.77-95.

5. Куліш П. Об отношении малороссийской словесности к общерусской (

Эпилог к "Черной раде")// Куліш П. Твори: У 2 т. - К.: Дніпро, 1998, - Т.2. - С.458-476.

6. Попович М. Світ Гоголя// Філософська думка. - 1984. - № 6.

7. Русские писатели. Библеогр. слов. В 2 ч. - М.: Просвещение, 1990. - С.188-198.

Размещено на Allbest.ru