Література греків Приазов'я та проблема збереження культурних традицій грецької етнічної групи (1960-1980-ті рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Література греків Приазов'я та проблема збереження культурних традицій грецької етнічної групи (1960-1980-ті рр.)

Пахоменко С.П.

Література греків Приазов'я являє собою самобутнє історикокультурне явище, оцінювати яке, на наш погляд, слід не стільки з точки зору його художньої феноменальності, скільки як чинник етнозбереження. Адже саме література стала найбільш поширеним засобом етнокультурного самовираження у несприятливі для грецької ідентичності часи. Ось чому вивчення особливостей літературного процесу у грецькому середовищі дозволить не тільки з'ясувати його специфіку як творчого акту в умовах домінування комуністичної ідеології, а й визначити роль літератури у «резервуванні» етнокультурних традицій. Проблеми розвитку грецької (румейської) літератури розглядалися у роботах літературних критиків 60-70-х рр. ХХ ст. Є. Волошка, Ю. Микитенка, В. Олександрова та ін. Метою даної статті є висвітлення особливостей розвитку грецькомовної літератури в історичному контексті т.зв. «відлиги» та «застою» та з'ясування її ролі у підтриманні культурних традицій греків Приазов'я.

Відповідно перепису 2001 р. грецька національна меншина України нараховує 91,5 тис. осіб. З них 77,5 тис. (84, 5%) проживає на території Північного Приазов'я (6 південних сільських районів Донецької області та місто Маріуполь) [1]. Греки Приазов'я є самобутньою в етнокультурному плані групою. Вона відрізняється від інших грецьких діаспор, що історично формувалися в різних країнах, в т.ч. в Україні, Росії, Грузії. Греки з'явилися в Північному Приазов'ї наприкінці XVIII століття, переселившись з Кримського ханства за ініціативою російського уряду. Ще в Криму в грецькій громаді сформувалися дві субетнічні групи, відмінних лінгвістично румеї (самоназва греків, які розмовляють діалектами близькими до новогрецької мови) і уруми (розмовляють на тюркських діалектах).Традиції літератури греків-румеїв були закладені народними рапсодами кінця ХІХ початку ХХ ст. Леонтієм Хонахбеем і Дем'яном Богадіцею, які створювали пісні «глибоко народні за духом і формою» [2,102]. Імпульсом до розширення меж творчої діяльності грецьких поетів стали поширювані через театр найкращі зразки української літератури. Саме під впливом п'єси І. Котляревського «Наталка-Полтавка» Л. Хонахбей створив соціально-побутову драму «Грецька п'єса» [3, 138-139]. У силу відсутності писемності, втраченої ще під час перебування в Криму, румейські твори побутували в усно-пісенній формі і лише окремі з них були записані від руки кирилицею [4, 197]. У 1920 х рр. державне керівництво спробувало вирішити мовну проблему греків Приазов'я, яка полягала не тільки у відсутності писемності, але і в діалектній роздробленості, шляхом визнання і впровадження дімотики (розмовної мови народу Греції) в якості єдиної офіційної письмової та розмовної мови для всіх греків СРСР. Але мова приазовських греків істотно відрізнялася від дімотики, і спроби прищепити її грецькій громаді не досягли успіху [5, 95]. Втім, створення національної преси активізувало літературну діяльність греків і зумовило появу цілої плеяди грецькомовних поетів, які пристосували дімотичну орфографію для місцевих діалектів. Серед них Георгій Костоправ, Василь Галла, Павло Саравас, Дмитро Теленчі, Антон Шапурма, Леонтій Кір'яков та ін. Хоча твори грецьких поетів підпорядковувалися критеріям «пролетарської культури» і не завжди відрізнялися високою художньою цінністю, їх поява ознаменувала вихід національної культури на рівень професійної художньої творчості. Очолював літературну групу поет, редактор літературної сторінки газети «Колехтівістіс» («Колхозник») Г. Костоправ, який вважається засновником грецької радянської літератури. Творчість Г. Костоправа було визнано і оцінено як у літературних колах, так і серед грецького населення, де його вірші та пісні-частівки, стилізовані під народні, набули неабиякої популярності [6, 4]. Наприкінці 1930-х рр. Г. Костоправ, як і більшість членів його літературного гуртка, були репресовані, що призвело до припинення літературних процесів у греків Приазов'я.

Аж до кінця 1980-х рр.. у греків Приазов'я не було можливості вивчати національну мову, не були відновлені грецькі періодичні видання, національно-культурні заклади, пресса, що розвивалися у 20-30-х рр., у період «коренізації» або «еллінізації». Посилювалася асимілятивна тенденція в їхньому середовищі. Якщо в 1926 р. грецьку мову як рідну назвали 81,4% українських греків, то в 1959 р. тільки 7,9%, в 1970 р. 6,7%, у 1979 р. 8,5% [7, 3]. Мовна асиміляція греків характеризувалася русифікацією, в силу переважної російськомовності Донбаського регіону, відповідної політики центральної влади і високого рівня урбанізації області. Російська мова стала у 1959 р. рідною для 88,8% греків України, у 1970 р. 90,5%, у 1979 р. 88,7%.

Стимулами для відновлення літературної, як і взагалі національнокультурного життя греків в атмосфері хрущовської «відлиги» стали, з одного боку, наукова та популяризаторська робота вчених-еліністів Київського державного університету професора Андрія Білецького та його дружини доцента Тетяни Чернишової, а з іншого -діяльність ряду українських і, зокрема донецьких літераторів, яка була спрямована на реабілітацію Г.Костоправа і популяризацію грецької літератури.

У 1953 р. була здійснена перша експедиція вчених КДУ А. Білецького і Т. Чернишової в приазовські грецькі села. Протягом 1950-х 1970-х рр. пройшло 12 експедицій до сіл, Ялта, Урзуф, Сартана, Константинополь, Бугас, Мала Янісоль та ін. Вчені збирали діалектологічний матеріал, узагальнювали і аналізували його. Науковий внесок А. Білецького і Т. Чернишової у дослідження румейськіх діалектів є загальновизнаним. Вони дали їм розгорнуту характеристику, обгрунтували виділення самостійної кримсько-румейської мови та визначили її місце серед інших мов світу, розробили кримсько-румейський фонологічний алфавіт на основі російської та української графік, тим самим відкривши шлях до активізації творчої діяльності грецьких літераторів [8, 31].

У другій половині 1950-х рр. окремі ентузіасти (перекладач Роальд Чанглі, художник Лель Кузьмінков, вчителі Донат Патрича і Анатолій Мацука, гірничий інженер Георгій Патрича) почали пошук матеріалів про Г. Костоправа, його творів [9, 155]. У січні 1962 р. поет був офіційно реабілітований. Його реабілітація сприймалася як реабілітація культури приазовських греків взагалі.

Після реабілітації Г. Костоправа в засобах масової інформації розпочалася кампанія популяризації творчості поета, в ході якої, безумовно, не можна було б не торкнутися і висвітлення історії і культурних досягнень етносу, до якого він належав. Це викликало неабиякий громадський резонанс і зумовило певне пробудження національної свідомості, що могло становити потенційну основу розширення форм і напрямів культурного життя греків Приазов'я. Але реалії національної (лінія на «зближення націй») і культурної (необхідність дотримання принципів «соціалістичної культури») політики перекреслювали можливі позитивні альтернативи розвитку грецької культури в УРСР в даний період.

«Соціалістична культура» визначалася як «новий соціальноісторичний тип культури, ідейною основою якої є ідеологія комунізму» [10, 83]. Особливостями «соціалістичної культури», регіональної моделлю якої можна вважати офіційну культуру Донеччини тих часів, були монополізація державою всіх форм і засобів культурного життя, створення апарату всебічного контролю та управління культурою, створення «ідеологічно витриманих» культурних цінностей і розповсюдження їх, ігнорування цілих пластів культури [11, 101]. Єдиним творчим засобом у рамках соціалістичної культури визнавався метод «соціалістичного реалізму», а пріоритетними тематичними напрямками в діяльності письменників, художників, музикантів були зображення «квітучої» радянської дійсності, ролі партії, Леніна в історії Батьківщини, оспівування людини праці, подвигу радянського народу у Великій Вітчизняній війні і т.д.

Літературне життя, потрапляючи під партійний контроль, мало можливість розвиватися або в офіційному руслі, або у підпіллі. Грецькі літератори в таких умовах, з одного боку, зосередилися на перекладацькій діяльності, а з іншого, намагалися вписати свою творчість у рамки «соціалістичної культури». Обидва шляхи повторювали магістральні напрямки розвитку румейської літератури, окреслені Г. Костоправом. Слідування традиціям 1920 1930-х рр. позначилося і відсутністю уваги до жанру прози. За часів еллінізаціі він був представлений фрагментарно, а у досліджуваний період був відсутній взагалі.

Водночас, на відміну від періоду еллінізаціі, пристосування під офіційні канони не зробило безпроблемним шлях реалізації на громадському рівні творчого потенціалу грецьких поетів. Протягом усього періоду, який розглядається, вони не мали можливості публікуватися рідною мовою. Хоча твори грецьких літераторів (а перш за все членів Спілки письменників УРСР А. Шапурми і Л.Кирьякова) регулярно з'являлися на сторінках періодичних видань і у власних збірниках, це були лише переклади російською або українською мовами. Єдиною книгою, яка вийшла на мовою греків Приазов'я, була збірка «Ленін живе» (1973 р.) і сталося це за особливим розпорядженням ідеологічного відділу ЦК КПУ [12, 136]. Публікація грекомовної літератури в оригіналі не вписувалася в пріоритети національно-мовної політики держави і стала можливою тільки в одному випадку, завдяки особистим клопотанням А. Білецького (збірник побачив світ у видавництві КДУ) і як приклад «інтернаціоналізму соціалістичної культури».

Однак слід зазначити, що складнощі з публікацією в оригіналі грекомовної творчості, були пов'язані не тільки з уніфікаторською культурною політикою радянського керівництва, але і з діалектної роздробленістю греків-румеїв і відсутністю традиції загальнонародної літературної мови.

У повоєнні роки грецькі поети писали свої твори, використовуючи російську абетку. Саме таку форму запропонував А. Білецький при публікації збірника «Ленін живе», однак він вважав її тимчасовою, викликаною відсутністю грецьких шкіл та періодики [13, 80]. У 1973 р. А. Шапурма як редактор збірки «Ленін живе» вперше в румейській друкованій практиці запровадив російську абетку. До того ж, цей крок дуже вдало вписувався в концепцію «злиття націй» і демонстрував то «позитивне значення, яке відіграє в цьому об'єктивному процесі велика російська мова» [14, 39]. З середини 1980-х рр. і до сьогодення публікація творів грецьких літераторів теж здійснюється за допомогою кирилиці, що не є оптимальним, оскільки у грецькій мові існують звуки, які таким чином дуже складно передати.

При поєднанні окреслених вище обставин єдиною можливістю реалізації творчих прагнень рідною мовою став випуск рукописних збірок. Всього за період з 1964 до 1986 р. вийшло 12 самвидавівського збірок. Більшість з них являло собою переклади українських і російських класиків (Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Володимира Маяковського, Миколи Некрасова, Аркадія Гайдара), які були присвячені до їх ювілеїв. Переклад «Слова о полку Ігоревім», здійснений Л. Кирьяковим у 1969 р. з українського тексту М. Рильського, продемонстрував новий вимір традиційного тяжіння румейської поезії до східнослов'янських літератур, що проявився у зверненні до давньоруського ліро-епічного твору. Разом з тим перекладач зіткнувся з великими труднощами у відтворенні румейською мовою історичних і фізіографічніх реалій «Слова ...» [15, 8].

Рукописні збірники дарувалися музеям, з'їздам письменників, і таким чином, грецька поезія, хоча і не ставала загальнодоступною, але заявляла про своє існування. Цікаво, але такі переклади і самостійні твори, які не несли ніякої опозиційної спрямованості, за своєю «самвидавівською» формою ставали в один ряд з дисидентською літературою.

Ще один парадокс літературних процесів того часу полягав у тому, що на ці неопубліковані та невідомі широкій публіці збірники давалися рецензії в літературних виданнях і пресі [16; 17]. Це дає підстави характеризувати умови існування оригінальної грекомовної поезії як так би мовити «легальне підпілля».

Вихід книг грецьких поетів у російських або українських перекладах став здійснюватися лише з 1970-х рр. Цьому сприяло те, що спочатку, в 1970 р., А. Шапурма став членом Спілки письменників України, а згодом, у 1978 р., в ряди письменницької організації вступив Л. Кирьяков. Рекомендації літераторам надав А. Білецький.

У 1970-х рр. серед літераторів-греків з'являються й представники урумської спільноти Валерій Кіор та Віктор Борота [18]. Але в урумів, на відміну від румеїв, не було такого досвіду літературної діяльності часів еллінізації і зовнішньої підтримки творчих прагнень (подібно до діяльності А. Білецького та Т. Чернишової для румеїв), завдяки чому можна було б сподіватися хоча б на часткове вирішення як проблеми літературної мови (урумська мова теж відрізнялася безписемністю і діалектною роздрібненістю), так і проблеми публікацій нею. Тому урумські поети публікувалися виключно російською та й писали переважно цією мовою. Тільки в роки перебудови з'явилися публікації урумською з використанням, за аналогією з румейською, кирилиці.

Розглядаючи проблему художнього рівня грецькомовної поезії та її впливу на літературний розвиток регіону слід пам'ятати, що молоді писемні літератури не одразу народжують творчі шедеври. Потрібен тривалий час, для того щоб національні митці за допомогою рідної мови, яка не так давно отримала писемне оформлення, досягли глибин світосприйняття, філософськи осмислили проблеми буття. На перешкоді цьому стояла і стоїть лексична і фразеологічна обмеженість румейської мови. До того ж, працюючи в руслі офіціозної поезії, грецькі автори автоматично звужували рамки своєї творчості методом соціалістичного реалізму й обмежували її тематичний спектр. Якоюсь мірою такий вибір діяльності відбувся під тиском обставин і загальних тенденцій розвитку культури в тоталітарному суспільстві. Певну роль, на наш погляд, відіграли й кон'юнктурні мотиви. Але не варто відкидати ще й те, що головні представники грецької літератури свідомо і щиро сприймали і брали на озброєння методи і принципи «соціалістичної культури», бо не знали і не бачили іншого шляху творчої діяльності. Адже вони були спадкоємцями Г. Костоправа, продовжувачами його традицій. А літературний арсенал Г. Костоправа, заснований, з одного боку, на фольклорному корінні, а з другого, орієнтований на «радянську», «соціалістичну» тематику, не давав особливого простору для творчих ініціатив. Нарешті, багато чого залежало від майстерності, творчих здібностей грецьких поетів. Метод «соціалістичного реалізму» був найпростішим у творчому плані, а ті молоді поети, що намагалися дещо розширити його рамки (Георгій Данченко, Василь Бахтаров) тоді ще не визначали обличчя румейської літератури.

Напрямок літературного офіціозу, у межах якого працювали грецькі автори надавав дуже малий простір для вираження національної свідомості. У підцензурній творчості письменників «зелена вулиця» надавалася лише тим, хто був пройнятий пафосом інтернаціональної єдності. Національне в літературі і мистецтві дозволялося у вигляді забарвленості ідей і цінностей соціалістичного суспільства як колорит, але не як головна змістовна домінанта. Саме тому більшість грецькомовної поезії характеризувала ідеологічна кон'юнктура, підкорення національного інтернаціональним, художнє висвітлення історії і культури грецького народу виключно в контексті його нібито розквіту в братній сім'ї радянських народів. Уплітання грецьких сюжетів у контекст героїчної історії радянської Батьківщини, подій революції і Вітчизняної війни, з одного боку, можна визнати прикладом переломлення чи навіть викривлення національної свідомості ідеологічною і соціальною міфологією, прагненням вписати грецький етнос у міфологеми минулого і сучасності. Але з іншого боку, прояви інтернаціональної свідомості були природним вираженням світогляду авторів, їхнім сприйманням реальної дійсності, яка все ж таки давала приклади дійсно інтернаціональної дружби народів, хоча б у вигляді підтримки грецьких письменників їх українськими і російськими колегами.

Незважаючи на те, що в грецькій поезії інтернаціональне переважало над національним, відмови від останнього не спостерігалося ні в особистій свідомості, ані в творчості. Так, і А. Шапурма, і Л. Кір'яков на всіх рівнях визнавали себе грецькими поетами, і саме так називалися в численних анкетах[19].

Зв'язок з народною культурою і прояви національного простежується не стільки в ідейному змісті творчості, її тематиці, скільки у її формі. Критика відзначала, що у творах грецьких поетів «не тільки окремі слова, але і мотиви і форма «...свідчать про вплив на них мелодійної поезії грецьких народних співців минулого» [4, 211]. Зокрема, у творчості А. Шапурми це підтверджують гротескні образи, запозичені з фольклору греків, творчо опрацьований поетом цикл віршів «З народного гумору», численні казки. Частина творів грецької поезії за формою була наближена до народних частівок «ундрамайда», стилістику яких використовував і Г. Костоправ. Міцне фольклорне коріння грецької поезії, простота, мелодійність більшості грецькомовних творів обумовили їх широке використання в пісенній творчості фольклорних колективів.

Таким чином, творчість грекомовних літераторів у 1960-х першій половині 1980-х рр.. розвивалася у жанрі поезії і була важливим чинником відновлення традицій національної літератури і збереження рідної мови. Але несприятливі суспільно-політичні умови існування румейської літератури (відсутність можливостей публікацій рідною мовою, партійний диктат щодо літературного процесу), а також власні творчі орієнтири, переконання і здібності більшості грецьких літераторів перешкоджали творчому пошукові і виходу за межі «соціалістичного реалізму».

Визнання слабких місць грекомовної творчості не може перекреслювати роль грецьких поетів у збереженні національно-культурної спадщини греків Приазов'я. Усвідомлення себе чи не єдиними офіційно визнаними та дозволеними виразниками національної культурної традиції покладало на грецьких літераторів особливу відповідальність за долю культури невеликого народу, надихало на творчість, нехай і заангажовану панівною ідеологією. До того ж, їх творчість стимулювала поновлення (хай і в фрагментарних проявах) інших напрямів національно-культурної діяльності, серед яких вивчення та популяризації фольклору та аматорська краєзнавча робота.

З початку 1990-х рр. в умовах української державності йде процес етнокультурного відродження національних меншин, в т. ч. греків. Стала можливою публікація творів місцевих грецьких авторів в оригіналі. Однак, впровадження в систему освіти новогрецької мови, розповсюдження місцевих мов переважно серед сільських жителів похилого віку робить вельми проблематичним появу в літературі греків Приазов'я нових імен і будь-які позитивні перспективи її розвитку у формі румейськоабо урумомовних творів. Молоді автори грецького походження реалізовують свої творчі прагнення навіть не новогрецькою (яка навряд чи стане рідною для греків Приазов'я), а російською, рідше українською мовами. Така тенденція обумовлює перспективу поступового перетворення літератури приазовських греків в частину російськомовної культури Донбасу, причетність якої до грецького етносу буде виявлятися лише грецьким походженням авторів і, можливо, грецькою тематикою творів. У такому випадку на прикладі літератури можна говорити про суб'єктивізацію етнічної культури, тобто про її реальність у тому сенсі, що вона усвідомлюється такою етносом. Втім, інтенсивність творчого процесу в середовищі російськомовних і україномовних літераторів грецького походження, демонструє, що цей шлях розвитку грецької літератури може бути дуже продуктивним.

Література

література грекомовна поезія

Урядовий кур'єр. 2002. 28 грудня. С. 11-12.

Чернишова Т. Про грецький фольклор на Україні // Народна творчість та етнографія. 1960. № 4. С. 97-103.

Бацак Н. Греки Північного Приазов'я: культурно-просвітницький розвиток (кінець XVIII поч. ХХ ст.). К.: Інститут історії України НАН України, 1999. 238 с.

Волошко Є. Українські нащадки Гомера // Волошко Є.М. З вічних джерел: Розвідки, статті, ессе . К.: Радянський письменник, 1987. С. 196-212.

Якубова Л. Еллінізація приазовських греків (середина 20-х 30-ті рр.) Мовно-культурний аспект / Записки історико-філологічного товариства Андрія Білецького. Вип. 2. К., 1998. С. 87-96.

Волошко Е. Предисловие / Костоправ Г. А. Здравствуй, жизнь. Стихи и поэмы. 19321937.Донецк, 1963.С. 3-5.

Итоги Всесоюзной переписи населения 1979 года. Т. 4. Национальный состав населения СССР союзных и автономных республик, краев, областей и национальных округов. Кн. 1-3 / ГК СССР по статистике. Информ -издат. отдел. М., 1989. Кн. 2. 280 с.

Араджиони М. Греки Крыма и Приазовья: история изучения и историография этнической истории и культуры (80-е г. г. XVIII в. 90-е гг. XX в.). Симферополь: Амена, 1999. 132 с.

Волошко Є. Честь поєта реабілітована // Донбас. 1962. січень -лютий - С. 155-157.

Горовский Ф. Советский народ как историческая общность. К.: Вища школа, 1982. 223 с.

Стяжкина Е. Культурные процессы в Донбассе в 6090-е гг. XX в.: Дис. канд. ист. наук: 07.00.01. Донецк: ДонГУ, 1996. 212 с.

Балабанов К., Пахоменко С. Національно-культурне та громадське життя греків України у другій половині ХХ на початку ХХІ ст. Маріуполь, 2006. 260 с.

Кузьминков Л. Первопроходцы / Переселение крымских греков в Северное Приазовье в 1778-1780гг. Мариуполь, 1997. С.78-82.

Волошко Є., Чанглі Р. Ленін живе // Вітчизна. 1974. -№ 11. С. 39-40.

Білецький А. Передмова / Кір'яков Л. Лого пас Игор ту стратыю. Слово про Ігорів похід. Грецький (румейський ) переклад. К.: Дніпро, 1987.С. 6-9.

Волошко Є. Кобзар мовою греків Донбасу // Донбас. Літературно-художній альманах. Орган Донецької спілки письменників України 1964. -№ 3. С. 111114.

Волошко Е. Украинский венок // Приазовский рабочий. 1966. 27 декабря.

Балджи А. Поэзия греков-урумов // Приазовский рабочий. Мариупольская городская газета. 1996.18 декабря.

Государственный архив Донецкой области Ф. Р 5832. Донецкое отделение Союза писателей Украины, оп.1., спр. 211. Личное дело писателя Шапурми Антона Амвросиевича.

Размещено на Allbest.ru