Розуміння людини в літературі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Різні літературні течії продукують власне розуміння людини, наприклад, неоромантизм активізує ідеї "цілої" людини, неонатуралізм - "природної" людини, неореалізм - соціально-культурний ідеал "реалізованої" особистості, модернізм - "синтезованої" або "інтегрованої" людини.

Поняття «імпресіоністичний український авангард» введено у вжиток паризьким мистецтвознавцем А. Наковим для виставки «Tatlin's dream», влаштованої в Лондоні 1973 року. Тоді Захід уперше побачив праці світового рівня безвісних авангардистів України Василя Єрмилова і Олександра Богомазова. І це змусило згадати про відомих у всьому світі майстрів, за походженням, вихованням, самосвідомістю і національними традиціями пов'язаних з Києвом, Харковом, Львовом, Одесою, таких як «найвірніший син України» Давид Бурлюк; поляк, котрий мав себе за українця, Казимир Малевич; професор Київського худінституту бандурист Володимир Татлін; засновниця української школи конструктивістської сценографії Олександра Екстер. Нарешті, феномен Олександра Архипенка, просиленого враженнями рідної землі: магією трипільської культури, архаїкою половецьких статуй, співучою лінійністю мозаїк Софії Київської і рельєфів Михайлівського Золотоверхого собору, кольорами селянської кераміки.

На такому тлі поява Єрмилова і Богомазова не здавалася випадковістю. Уважний погляд на українську історію мистецтв без труднощів помічає низку пріоритетів. Перший абстрактний твір з'явився тут -- малюнок Василя Кандинського на обкладинці каталогу «Салон Іздебського 2» (1910); перша широка міжнародна авангардна виставка у Російській імперії (той-таки Салон Іздебського) відбулася в Одесі і Києві, а вже потім у Петербурзі і Ризі. У всіх новаторських художніх об'єднаннях Росії, від «Бубнового валета» до «Мішені» і «Ослячого хвоста», українці (футуристи, неопримітивісти, бойчукісти) -- найактивніші учасники і заводії. Та й виставлені там картини рясніли назвами: «Київ», «Плавні на Дніпрі», «Кобза», «Вулиця Фундуклеївська». Чорний квадрат на білому тлі з'явився уперше влітку 1914-го (раніш за Малевича) у написаному під Києвом трактаті Богомазова «як найбільш викінчена форма», за словами автора.

На початку ХХ століття культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції XIX століття, а з іншого -- йшов активний пошук нових форм, використання досягнень інших національних культур. Це конкретно виявилося у двох орієнтаціях:

1) збереження національно-культурних традицій (народницька теорія);

2) орієнтація на західноєвропейський процес в царині художньої культури («європеїзація», «космополітизм», «модернізм»).

Традиційні тенденції в царині літератури -- романтизм і неореалізм поєднувалися з розвитком футуризму, символізму. Так, фахівці виділяють «нову школу» української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська). І. Франко писав, що представники цієї школи прагнули цілком «модерним» європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу. Такий напрям в українській літературі, як футуризм, насамперед пов'язаний з М. Семенком, який був одним з його головних теоретиків, фундатором першого літературного об'єднання футуристів (Київ, 1913 рік).

На початку століття в українській літературі помітне місце займали письменники, творчість яких у роки радянської влади замовчувалася або спотворювалася. Серед них В. Винниченко -- діяч Центральної Ради, прозаїк, драматург, твори якого характеризувалися різноплановою проблематикою (сільське і міське життя, зображення різних соціальних груп). Б. Летант -- поет, прозаїк, видавець творів Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського в перекладах на польську і німецьку мови. Популярністю користувався В. Пачовський, тематика творів якого досить широка: любовна лірика, історичні події минулого. Над драматичною поемою «Золоті ворота», де підкреслювалася національна ідея, В. Пачовський працював декілька десятиріч. У драмі «Сонця руїни» описані події 1663--1687 рр., даються портрети П. Тетері, Ю. Хмельницького, П. Дорошенка, І. Самойловича.

З естетичними засадами «молодомузців» одверто солідаризувалися поети, згуртовані навколо «Української хати» (часопис видавався протягом 1909 -- 1914 рр.). «Хатяни» всіляко маніфестували «загальноукраїнськість свого естетичного руху» (В. Шевчук), зокрема надавали шпальти видання галицьким побратимам. Протиставляючи міщанству й українофільству в «шароварному» й епігонському виявах, що передбачали, за М. Євшаном, «плакати разом з Шевченком над долею вдови-сироти, написати самому декілька таких самих стишків», і це не перешкоджало успішній службовій кар'єрі. «Хатяни» написали на своєму прапорі індивідуалізм як боротьбу за визволення людини від нівеляційних напрямів суспільного життя та символізм й імпресіонізм як творчу манеру і тип світовідчування. Як зауважує в цінних спогадах «Від «Української хати» до «Музаґету» Г. Журба, «Українська хата» була на той час «найпоступовішою, революційною трибуною молодих, трибуною їх протесту проти всілякої заскорузлости і безпринципности». У творчому аспекті ядро «хатян» стало в опозицію літературі «старих», у полемічному запалі схарактеризованій М. Сріблянським досить різко: вона, мовляв, описує події, факти, особи в їх побутово-етнографічно-економічній обстановці, реєструє все це з точністю, але й мертвістю фотографії, з пунктуальністю поліцейського протоколу, але все це не цікаве, бо відоме, старе; з літературою, як мистецтвом, не має нічого спільного. Та в поетичній практиці «хатяни», подібно до «молодомузців», не були такими квазіреволюційними, синтезували «старе» й «нове». Зв'язки з фольклором посіли в набутку «хатян» скромніше, ніж у «молодомузців», місце. Пояснюється це певною камерністю, метафоричною розмитістю вираження й зображення, браком тривкіших безпосередніх контактів із фольклором.

Провідним поетом «Української хати» був Григорій Чупринка. Цей «чародій, віщун-співець» (М. Вороний) поставив слово на службу ідеї творення нової літератури на національній основі, але з урахуванням набутків інтернаціональних напрямів символізму й авангардизму. Поет перехідного періоду, він не відійшов від традицій українського письменства (в тому числі свідкування з уснопоетичною творчістю). Як слушно відзначив М. Жулинський, «аналіз поезії Чупринки навіть від кутом зору освоєння ним національного фольклору, передусім пісенних традицій, відкриває нові перспективи пізнання шляхів розвитку української поезії». Активність чуття, виявлена Чупринкою, властива письменникові і педагогові Юрію Будякові (Покос). Хоча в нього, за словами М. Сріблянського, «форма і не така химерна, як у Г. Чупринки, не така тонка, як в О. Олеся, але має свої гарні прикмети, а щирість -- оригінальна властивість Будяка».

На початку ХХ ст., як відзначає критика, класична мелодрама, позначена етнографізмом, не могла задовольнити вдумливого читача й глядача. На той час європейська драма (Г. Ібсен, М. Метерлінк, Г. Гауптман, Б. Шоу) вплинула на розвиток нової (модернової) української драми, отримавши нову модифікацію у творчості талановитих українських драматургів.

Нова (модернова) драма -- це драма почувань, передчуттів, докорів сумління, драма неспокою: «Це страшливий образ кривавого побоїща в душі людини» (М. Вороний). Епоха модерну в українській драматургії представлена останніми п'єсами корифеїв українського професійного театру, міфопоетичними поемами Лесі Українки, експериментально-психологічною драматургією В. Винниченка, символістичними етюдами Олександра Олеся, неоромантичною драмою С. Черкасенка, соціальною драмою Г. Хоткевича, авангардистськими драматичними творами І. Кочерги та Якова Мамонтова. Перші ознаки нового мистецького явища окреслилися уже в п'єсі «Хазяїн», дилогії «Суєта», «Житейське море» І. Карпенка-Карого, які перебувають на межі між побутовою, традиційною та новою драмою.

Повний розвиток драми нового типу і виведення її на європейський рівень пов'язаний з ім'ям Лесі Українки. Новаторські риси її драматичної творчості виявляються у новому підході до зображуваної дійсності -- новоромантичному, де герой -- не виняткова особистість, а звичайна, хоча й непересічна людина, яка починає усвідомлювати свої права. Леся Українка чи не першою робить спробу осмислити людську суть, художню реальність як міф (у цьому вона не мала попередників не тільки в українській, а й світовій літературі), намагається розв'язати «вічні» проблеми любові («Одержима»), свободи або несвободи («Кассандра»), людини й надлюдини («Камінний господар»), зради («На полі крові»), творчої особистості, її духовного зростання, самов­досконалення («Кассандра», «Камінний господар», «Лісова пісня»), національної свободи («Бояриня»).

Леся Українка реалізує свідомо поставлену мету -- вивести українську літературу з обмеженого кола провінційних, «хатніх» тем на обрії загальнолюдські, світові, орієнтуючись на творчість Г. Гауптмана, М. Метерлінка, А. Франса, Д. Мережковського, Б. Шоу. Так, «Давню казку» за гостротою вислову й сарказму часто порівнюють з творами Г. Гейне. Поема «Віла-посестра» створена в стилі сербського епосу, а «Ізольда Білорука» -- за мотивами старофранцузького епосу.

Досконалу вишукану мову її творів збагатили нові художні засоби -- диспут, дотепний діалог, пересипаний блискучими думками, афоризмами, народними піснями, легендами і повір'ями.

Кожний драматичний твір Лесі Українки -- це дискусія і пророцтво, які стають прикметними ознаками творчості письменниці, ширше -- прикметними ознаками драми модерну.

Показовою з цього погляду є драматична творчість Олександра Олеся, що створив «драматичні етюди» -- твори-пророцтва, зокрема етюд «По дорозі в казку», де автор, ніби полемізуючи з російською «Легендою про Данко» Максима Горького, намагається осмислити роль героя-лідера у суспільстві.

Володимир Винниченко залишив значну драматичну спадщину (понад 20 творів), яка стала помітним явищем європейської драми. Його новаторство виявилося у створенні експериментально-психологічної драми («Щаблі життя», «Дисгармонія», «Memento», «Базар», «Великий Молох», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Брехня» та ін.), у якій виражені ідеї, популярні на той час у суспільстві (наприклад, ідея первісного «біологізму людини»). Драматург намагався осмислити життя різних верств українського суспільства того часу, зокрема, мистецької богеми, інтелігенції; робив спробу «поставити» психологічний експеримент, спрямований проти дегуманізації суспільства внаслідок переважання ідеї над натурою, принципу над людиною. В. Винниченко геніально передбачив майбутні катастрофи: якщо людство не зрозуміє небезпечності фатальних ідей, то це обернеться багатьма трагедіями для нього.

Отже, нова модернова драма в українській літературі народжується з двох стихій: традиційної класичної української драми у її довершеності, що представлена «театром корифеїв», та новаторської світової драми. Модернова українська драма виходить на новий ідейно-художній рівень, що зумовлює творчі пошуки нової художньої форми.

У складних умовах наступу компартії на духовно-національне відродження й творчу думку виникла літературна дискусія 1925 -- 1928 рр., в ході якої порушувалось багато питань: ставлення до класичної спадщини, яку пролеткультівці відкидали, прикриваючись лівацькими (марксистськими) фразами, проблему традицій і новаторства, шляхів розвитку нового мистецтва.

Але центральним питанням було бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку.

Розпочав дискусію 30 квітня 1925 р. М. Хвильовий памфлетом «Про сатану в бочці, або про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”» на сторінках «Культури й побуту» (додатку газети «Вісті ВУЦВК»). Це була відповідь тим силам, які, жонглюючи партійними політичними гаслами, спотворили й дискредитували мистецтво слова, писали примітивні й банальні твори. З вини пролеткультівців, таких організацій, як ВУАПП, ВУСПП, «Плуг», пропагувався лівацький нігілізм, відкидалася класична література, яка оголошувалася «класово ворожою». Керівництво «Плугу», зокрема, захищало «масовізм» («червону просвіту»), вважаючи кожного дописувача до газети «письменником.

Дискусія проходила в три етапи:

1) від 30 квітня 1925 р., що почалася статтею Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі», відповіддю йому М.Хвильвого «Про сатану в бочці...», участю С. Пилипенка (оприлюднив п'ять статей), Г. Епіка, Б. Коваленка та ін. до публікації памфлету «Аполегети писаризму» (1926) Хвильового, який сформулював центральні проблеми дискусії і накреслив пропозиції щодо їх реалізації;

2) від 26 квітня 1926 р., листа Й. Сталіна «Тов. Л.М. Кагановичу та членам політбюро ЦК КП(б)У» до розпуску ВАПЛІТЕ й диспуту «Шляхи розвитку сучасної літератури» в Будинку імені В. Блакитного, що відбувся 18 -- 21 лютого 1928 р. На ньому були присутніми понад 800 осіб й взяли участь представники всіх літературних організацій Києва. Тут виступали О. Дорошенко (голова), Ю. Меженко (доповідач), М. Зеров, В. Десняк, В. Підмогильний, С. Щупак, М. Могилянський, П. Филипович, Б. Антоненко-Давидович, Іван Ле, М. Івченко, В. Нечаївська, І. Жигалко, М. Рильський та ін. Неокласики, представники «Ланки» розвивають тези М. Хвильового, доповнюють їх, ведуть розмову в площині естетики, по-справжньому дбаючи про духовні цінності й високо художні твори, а пролетарські -- грубо підмінюють розмову політичними гаслами, перетворюють своїх опонентів на «ідейних противників», «агентів імперіалізму», «націоналістів»;

3) втручання партійних органів та функціонерів у дискусію, яка набула політичного спрямування. Дискусія захлинулася, розчинившись у схоластичній риториці, почалися політичні звинувачення, процвітає сталінська теза про «загострення класової боротьби», утверджується сталінізм: письменникам навішуються ярлики, при чому партійні опоненти виголошували їх від імені компартії й народу. У 1934-1937 рр. радянські каральні органи за участь митців у дискусії їх арештовували й фізично знищували.

Генератором дискусії й нових ідей був М. Хвильовий. Свої погляди він виклав у процесі полеміки в циклі памфлетів «Камо грядеши» (1925) («Куди йдеш»), «Думки проти течії» (1926), «Апологети писаризму» (1926), «Україна чи Малоросія» (1926), окресливши програму українського національного відродження.

Він закликав митців орієнтуватись на кращі класичні зразки світового письменства, «психологічну Європу», тобто на культуру Європи з її давніми гуманістичними традиціями, а не на пролеткультівську комуністичну літературу радянської Росії, відмовитися від малоросійського епігонства й провінціалізму. Адже російський ЛЕФ (Лівий фронт), РАПП, підтримувані компартією, мали вплив і на українські організації, насаджували антиестетичні тенденції, нігілістично ставилися до української культури та мови. Тому Хвильовий висунув гасло «Геть від Москви!», в «Апологетах писаризму» радив українським митцям орієнтуватись не на російську комуністичну культуру: «Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше втікати... Наша орієнтація -- на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми... Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства».

На його погляд, повинен настати кінець імперській, великодержавницькій гегемонії. Він міркував: «Росія самостійна держава? Самостійна!» Так і Україна самостійна! Українське мистецтво має розвиватися самобутньо. Воно має свою концепцію -- ідею вітаїзму (від латинського слова vita -- життя), романтики вітаїзму, активного романтизму або «азіатського ренесансу».

Чому митець назвав новий стиль «азіатським ренесансом»? На думку Хвильового, тоді наставало четверте відродження людства. Здійснити нове відродження стара Європа уже не могла. На те вказувало багато фактів, і це збагнув О. Шпенглер у філософському трактаті «Присмерк Європи». Хто ж його здійснить? Його мала б здійснити країна в Азії, але місія падає на Україну, що лежить між Азією і Європою, Заходом і Сходом, увібравши у себе їх контакти.

Оскільки Україна, як і азійські народи, була пригноблена віками, то з приходом четвертого відродження, вона всю нагромаджену енергію, всі творчі сили віддасть людству. Вже тепер Україна стала центром появи нового стилю відродження -- романтики вітаїзму.

Варшавська школа - група польських філософів і логіків, що особливо активно діяла в 20-30-х рр. 20 ст. у Львові, Варшаві і Кракові. Заснована К. Твардовським у Львові. За філоським спрямуванням близька до неопозитивізму. Філоськими джерелами варшавської школи були погляди Ф. Брентано, в яких елементи схоластики поєднувалися з позитивізмом, а також раціоналізм Р. Декарта, праці Г. В. Лейбніца, Б. Больцано, Г. Фреге та ін. Значний вплив на варшавську школу мали "Принципи математики" А.Н. Уайтхеда і Б. Рассела. Проблематика школи була досить широкою. В галузі логіки і семантики значні здобутки мали Я. Лукасевич, С. Лесневський, Т. Котарбінський, А. Тарський, Л. Хвістек, Т. Чежовський та ін. Питаннями теорії пізнання в тісному зв'язку з розробкою проблем логіки наукового дослідження і філоських питань природознавства займалися К. Айдукевич, 3. Завірський та ін. З варшавської школи вийшла плеяда психологів (В. Вітвіцький, М. Кройц, С. Балей та ін.). Представники варшавської школи працювали і в галузі етики, естетики, історії філософії, історії логіки тощо. Внаслідок відходу від ідеалізму у варшавській школі утворився матеріалістичний напрям (Т. Котарбінський, С. Лесневський, С. Балей). Школа діяла до 1939.

Українська література в четверте десятиліття XX століття увійшла фізично знекровленою, естетично збідненою і морально розгубленою. Десятки найталановитіших митців було репресовано й знищено. Ті, що врятувалися еміграцією (Ю. Клен, І. Багряний, Т. Осьмачка, В. Барка), фактично опинилися поза вітчизняним літературним процесом.

Друга світова війна "вивільнила притлумлені більшовизмом сили української літератури, попустила пута народного духу, що один тільки й міг зарадити в цій трагедії". Поезія першою з-поміж інших літературних жанрів стала виразником народного духу в один із найтяжчих періодів нашої історії. І кров, і сльози народу закарбувалися в слові, яке кликало до бою, вселяло віру і надію в перемогу над ворогом. Поезія була відвертою і щирою, зрікалася шаблонних фраз і хвалебних од країні Рад.

Розвинулися всі жанри поезії, збагатилися виражальні засоби, розкрилися нові проблемні обшири. За чотири роки війни українська поезія пройшла шлях від Москви до Берліна.

Поети старшого покоління - П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра - творили в евакуації, виступали перед народом у пресі, на радіо, молодші - І. Нехода, Л. Дмитерко, П. Дорошко, М. Шеремет, В. Швець - воювали і писали на фронті, М. Шпак - у підпіллі, П. Воронько - у партизанському загоні, О. Теліга, О. Ольжич - у лавах національного підпілля. Багато талановитих митців не повернулися з війни (О. Гаврилюк, К. Герасименко, М. Шпак та ін.).

У перші дні війни поезія звертається до народу з клятвою і закликом, бойовим маршем і похідною піснею. Всенародного звучання набувають "Клятва" М. Бажана ("Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою німецьких катів!"), поезія П. Тичини ("За все ми відплатим тобі"), М. Рильського ("За землю рідну"), В. Сосюри ("Ми переможемо"), Л. Первомайського ("Я зростав на оцій непокірній землі").

До скарбниці української лірики 1941 року увійшли вірші В. Сосюри, "Слово про рідну матір" і "Україні" М. Рильського, "Земля" Л. Первомайського, "Україно моя" А. Малишка.

Набули популярності вірші-листи, адресовані воїнам, землякам, співвітчизникам ("Лист до земляків" В. Сосюри, "Відповідь бійцям на фронт" П. Тичини, "Летіть, орли" М. Бажана).

Одним із вершинних надбань жанру ліро-епосу стала лірико-філософська поема П. Тичини "Похорон друга" (1942), "Жага" та "Мандрівка в молодість" М. Рильського, "Мій син" В. Сосюри, "Полонянка" А. Малишка.

Українська поезія у період Другої світової війни зафіксувала процес гуманізації суспільної свідомості, загальмований новими репресіями сталінської системи одразу по війні.

До високохудожніх здобутків української прози 1941-1945 рр. належить тогочасний доробок О. Довженка. Такі оповідання, як "Ніч перед боєм", "Мати", повість "Україна в огні", "Повість полум'яних літ" засвідчили, що в особі О. Довженка вітчизняна література здобувала найсокровенніші уроки, винесені країною із поєдинку з фашизмом. Письменник уперше і відкрито заговорив про ціну тої трагедії, що її пережив народ.

Особливістю літератури 40-х років є те, що в неї влилося молоде фронтове покоління - люди, обпалені боями, сповнені бажання розповісти про пережите і навіки закарбоване в серці. Так, серед поетичних книг другої половини 40-х років поряд із тими, що належали старшим і досвідченим майстрам пера ("Мости" М. Рильського, "І рости, і діяти" П. Тичини, "Зелений світ" В. Сосюри, "Англійські враження" М. Бажана, "Молодість брата" Л. Первомайського), - збірки поетів-фронтовиків П. Воронька, В. Швеця, О. Підсухи, Я. Шпорти, П. Дорошенка, Д. Білоуса.

109 літераторів тодішнього складу Спілки письменників України протягом війни перебували в діючій армії та партизанських загонах. Понад 40 чоловік полягли смертю хоробрих, 19 з них стали героями Радянського Союзу.

Після XX з'їзду КПРС, на якому відбулося розвінчання культу особи Й. Сталіна, активізувались усі сфери соціального, економічного, громадсько-культурного життя народу. Повільно, крок за кроком, звільнялося суспільство від пут авторитарності, скутості, страху, але так і не змогло зробити цього остаточно, що й призвело згодом до повторення історії вже у вигляді "брежнєвського" культу.

Це період, коли в літературу прийшло нове волелюбне покоління, виховане в екстремальних і безкомпромісних умовах, безмежно віддане Батьківщині, у чомусь наївне, але світле у своїй вірі. В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, Ліна Костенко, Д. Павличко, Б. Олійник, В. Коротич, Б. Нечерда, В. Коломієць, Р. Лубківський, В. Голобородько, П. Мовчан, В. Забаштанський, С. Тельнюк - і це далеко не повний перелік поетів, чия творчість ознаменувала початок нової епохи в історії нашої літератури.

Художні шукання молодих підтримували усними і друкованими відгуками П. Тичина, М. Бажан, М. Рильський, А. Малишко, О. Гончар, П. Загребельний, І. Муратов, В. Мисик. Завдяки такому творчому діалогові літературних "батьків і дітей" відбувалась інтенсивна взаємодія різних естетичних принципів і манер письма, традицій і новаторства, що викрешувало яскраві іскри поетичного вогню, приносило вагомі художні набутки.

Формувалось неповторне обличчя української поезії другої половини XX століття, основними рисами якої ставала увага до особистісного, заглиблення в історію рідного народу, пристрасне обстоювання найсвітліших гуманістичних загальнолюдських ідеалів і цінностей.

Подібні ж процеси відбулися і в нашій прозі: взаємодія традицій і новаторства, естафета поколінь, наочним втіленням якої може бути творчість двох братів Тютюнників - Григорія і Григора. Ціла плеяда прозаїків дебютувала у 50-60-х: Ю. Мушкетик, І. Чендей, Б. Харчук, Р. Іваничук, Р. Федорів, В. Шевчук, Є. Гуцало, В. Дрозд, А. Мороз.

Поступово долалась сентиментальна розчуленість, міцнів і наїжачувався саркастичними голками гумор, переходячи в найкращих творах С. Олійника, О. Ковіньки, Ю. Івакіна, О. Чорногуза в досить-таки дошкульну, соціальне загострену сатиру.

Чимало енергійної творчої молоді не дожило до нашого часу: Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Віктор Близнець, Василь Стус, Борис Харчук. Це були люди справді нового політичного й естетичного мислення, неконформісти, що згоріли в ім'я світлих гуманістичних ідеалів у їх непоганьбленій чистоті. А ті, що вижили, виплутались із тенет застою, продовжують нелегку боротьбу за екологію людської душі.

Проголошення державності України - це вихід на сприятливі умови для розвитку літератури та мистецтва. Уже в 70-80-х роках література, гостро відчувши загрозу стандартизації, розрив сучасності з традиціями, шукала ціннісні орієнтири у народному досвіді, в духовних витоках, у національній історії. Вона рішуче і наполегливо взялася розробляти тему пам'яті як підґрунтя духовності людини, прагнула, історією виховувати соціальну активність, національну самосвідомість і гідність. Одночасно вона оголосила бій споживацько-прагматичній психології технократів, духовних браконьєрів, циніків-безбатченків, розвінчуючи філософію "безпам'ятства", речовизму, національного нігілізму, пристосуванства. Є всі підстави твердити, що література готувала ідейні, моральні, філософські передумови державного відродження демократичної та суверенної України.

У 1960--70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини» (СРСР не голосував за неї).

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали українців до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства в Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив в Україну росіян, вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності.

Першими організаціями інакодумців України стали:

- Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) створена у Львові у 1958 р., арештована -- 1961 р.;

- Об'єднана партія визволення України;

- Український національний фронт (УНФ) Створена З. Красівським та М.Дяком у 1964 р.;

- Український національний комітет (УНК);

- Демократичний союз соціалістів;

- Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей;

- Реалістичний робітничий гурток демократів -- створений на Донбасі у 1956 р.

Вісімдесятники -- ґенерація в українській літературі, яка заявила про себе в другій половині 80-х років. Вісімдесятники, створили першу в історії повоєнної української літератури опозицію традиціоналістському дискурсу не у вигляді опору окремих особистостей, а як феномен нового літературного покоління. Дискурсивно цей феномен можна розмежувати на постмодерну та неомодерну складову. На творчості «вісімдесятників» позначився суспільний злам початку 90-х років, що породив так звану «карнавальну рефлексію» в творах представників покоління (Бу-Ба-Бу, ЛуГоСад, «Пси святого Юра»).

Для «вісімдесятників» властива орієнтація на здобутки європейської культури, особливо на літературу поставстрійського культурного простору ХХ століття (зокрема: Ґеорґ Тракль, Франц Кафка, Мілан Кундера). Неомодерна складова «вісімдесятництва» виявилась більш органічною щодо поточної літературної ситуації в Україні, аніж рефлективний постмодерний простір. В межах неомодерної складової відбувається своєрідна компенсація втрат української літератури, що пов'язані з її ізоляцією та маргіналізацією в радянськй період.

Створенню своєрідного канону письменників, приналежних до покоління «вісімдесятників» посприяла також однойменна антологія, упорядкована Ігорем Римаруком та видана в 1990 році в Едмонтоні. Творчість вісімдесятників представлена і в антології «З трьох світів».

Серед особливих ознак феномену «вісімдесятництва» можна назвати такі:

- надання домінантного значення формальній складовій твору;

- перехід від наративного символізму до інтертекстуального та пошук сенсу інтертекстуальності як ностальгія за салоном;

- відсутність претензії на творення конституативних текстів;

- бажання харизматизації через «визнання на Заході» і пов'язані з цим комплекси та розчарування;

- концептуальний урбаністичний індивідуалізм;

- тяжіння до синтетичних способів креації.

український авангард література чупринка драма

Список використаних джерел

1. Літературознавча енциклопедія, упор. Юрій Ковалів. -- Київ: Видавничий центр «Академія», 2009.

2. Мала українська енциклопедія актуальної літератури, Плерома, 3, проект Повернення деміургів -- Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2006.

Размещено на Allbest.ru