Жанрово-стильова своєрідність трилогії У. Самчука "Ост"

Размещено на http://www.allbest.ru

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

10. 01. 01 -- Українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Жанрово-стильова своєрідність

трилогії У. Самчука “Ост”

Кизилова Віталіна Володимирівна

Київ -- 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури

Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук

ШТОНЬ Григорій Максимович,

професор кафедри української літератури

і шевченкознавства Київського національного

університету імені Тараса Шевченка.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук

АСТАФ'ЄВ Олександр Григорович,

професор кафедри української літератури

Ніжинського педагогічного університету імені

Миколи Гоголя;

кандидат філологічних наук

ЛИСЕНКО Наталія Олексіївна,

молодший науковий співробітник відділу

української літератури ХХ ст. Інституту

літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.

Провідна установа: Дрогобицький державний педагогічний університет ім. І.Я.Франка, кафедра історії і теорії української літератури, Міністерство освітиі науки України, м. Дрогобич.

Захист відбудеться 3 жовтня 2001р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ - 17, бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені

М.О. Максимовича Київського національного університету

імені Тараса Шевченка за адресою:

01017, Київ-17, вул.Володимирська, 58.

Автореферат розісланий 31 вересня 2001р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Копаниця Л.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Повернення на Батьківщину творів письменників-емігрантів висуває перед вітчизняною філологічною наукою чимало історико- й теоретико-літературних проблем. Одна з найбільш поміж ними злободенних стосується критеріальної паритетності у ставленні літературознавства та критики до художніх явищ, орієнтованих на смаки, запити, політичну атмосферу “вільного світу” і світу тоталітарного. В умовах об'єктивної демократизації сучасного життя ідеологічна різновекторність авторських світоглядів вже не може залишатися визначальною при аналізі творчості письменників радянської України і літератури діаспори; і та і та свої претензії на прописку в національно-літературній вічності повинні доводити рівнем і оригінальністю передовсім художнього письма й мислення. Стосується це, безперечно, і науки про літературу, чиїм рецептивним підходам теж належить звільнитися від надміру політичної риторики, що зробить неминучим і наступний крок -- обов'язкове узгодження тих чи тих критичних присудів з найбільш естетично виваженими поцінувальними практиками доби.

Серед митців, чий доробок потребує якнайнагальнішої до наголошених практик адаптації, одне з чільних місць належить Уласу Самчуку. Прозаїк доволі широкого тематичного діапазону, він так само багато і для свого часу плідно експериментував у царині романної форми, де найбільш яскравим його здобутком одностайно вважаються епопея “Волинь” і ліро-епічна за духом, структурою і стилем повість “Марія”. Трилогія “Ост” /романи “Морозів хутір”, “Темнота”, “Втеча від себе”/ писалася вже після війни й мала, як вважав тоді письменник, прислужитися справі “остаточного оформлення свого національного лиця. Ми йшли, -- уточнював У.Самчук цю настанову, -- до українства, йшли до політичного вислову, тепер наближаємось до людини. Маю на увазі трохи відмінне поняття людини, ніж те, що його свого часу висловлювали гуманісти. У зміст людини вкладається більше, ніж сама гуманність. Передовсім, це певний стиль життя -- стиль того рівня, коли людина у своїй етиці і моралі творить засадничу дистанцію між собою і рештою світу, що її оточує, залишаючись незалежним і повновартним складником цілости”.

У цьому щоденниковому записі прочитуються принаймні три формо- й змістотворчі самонастанови: ставлення до письменницької праці як насамперед до засобу вислову, а також втілення тих чи тих проектів національної самототожності, переорієнтація націєрозбудовних зусиль з площини програмно політичної у площину конкретно людську, але людську в діловому вияві стилю життя й, нарешті, підхід до засадничих потреб і завдань від імені інтенційно існуючої не в “решті світу”, а виключно в голові автора “цілісної” України завтрашнього дня.

Попри войовничу розбіжність Самчукових ідейно-політичних та історіософських переконань з імперськими доктринами ленінізму-сталінізму, багато чого в їхній риториці та методології нагадує радянські підходи до проблем формування “нової людини” і її щоденного світу, у якому дотеперішній загальноцивілізаційний досвід якщо й присутній, то лише у вигляді умоглядної альтернативи. Та ж альтернативність і, воднораз, програмова заданість визначає, як засвідчило наше багаторічне вивчення художньої тканини трилогії “Ост”, письмо й мислення Самчука-прозаїка; останнє у своєму підході до героїв і їхнього життя близьке до того, що в наратології рубрикується як “редакторське всевідання” /editorial omniscience/, найбільш характерними ознаками якого є “оглядовість, всезнання і авторське “вторгнення” в розповідь у вигляді загальних розмірковувань про життя, звичаї, які можуть змістити наголос на ті рівні функціонування тексту, де найбільш чітко дається взнаки його дискурсивний характер”. Саме з цією стилетворчою константою пов'язаний головний методологічний постулат нашого дослідження -- проаналізувати не стільки й не тільки те, про що розповідає своїми романами автор, скільки те, як він це робить у ролі наратора, тобто тієї “паперової істоти” /Р.Барт/, що виявляється в тексті найголовнішими /жанротворчою, сюжетотворчою, характерологічною/ особливостями ведення, розгортання й завершення художньої оповіді.

Основна увага до оповідної специфіки трилогії не знімає питання про специфічність власне мистецької її форми, котра не вичерпує себе залежністю від форм, способів та типів безпосередньої авторської присутності в головних наративних конструкціях тексту: діалогах, монологах, риторичних звертаннях, відступах тощо. Чимало конструктивних і навіть змістотворчих ролей той чи той тип нарації виконує і на сюжетному та психо-духовному рівнях розгортання романної оповіді, де художня “самодостатність” персонажа та його “життя” важать незрідка більше, аніж судження про це життя самого письменника.

Художня й соціально-історична дійсності, як на наш погляд, тим і різняться, що перша з них, аби бути читачем пізнаною, повинна стати гранично олюдненою, тобто однаково глибоко пережитою і літературними героями, і їхнім реципієнтом. Більшість дослідників творчості У.Самчука (М.Білоус-Гарасевич, М.Гон, А.Власенко-Бойцун, А.Жив'юк, Г.Костюк, Ю.Мариненко, Р.Мовчан, С.Пінчук, Я.Поліщук, О.Тарнавський, Ю.Шаповал) вдовольнялися, як наш погляд, прямим щодо обох типів “дійсності” висловом і меншою мірою -- психохудожнім підґрунтям останнього, яке, аби стати вираженим, потребує як автора-наратора, так і автора-митця. Саме задля увиразнення суто мистецьких наслідків найбільш властивої У.Самчуку-романісту форми оповіді (симбіоз “авторського всезнання” з наративним типом “автора-всевіди”) дисертантом розбита означена назвою дисертації проблема на три принагідних її складові, окремо розглядаються зв'язки обраного наративного канону з природою романного жанру, з письменницьким стилем і результативним виявом останнього -- художніми характерами. Кожна із цих проблем, аби стати висвітленою з достатньою мірою повноти, обумовлює її закріпленість за окремими частинами трилогії “Ост”; це дозволяє, по-перше, дослідити міру взаємозалежності нарації й різних аспектів романного змісту не фрагментарно, а цілісно, по-друге, уникнути тої теоретичної всеїдності, коли художньо загальне й окреме взаємопоглинаються не на користь окремого, і, головне, проаналізувати творчу манеру У.Самчука саме як манеру, а не літературний додаток до сповіданих цим письменником ідей. Романи “Морозів хутір”, “Темнота” й “Втеча від себе”, таким чином, постають своєрідними прозоорганізмами, чий автор кожне з висунутих перед собою завдань виконував згідно з індивідуальними потрактуваннями як цивілізаційного феномену літератури, так і її конкретносоціального призначення. На окрему дослідницьку увагу при цьому об'єктивно претендує рівень традиційності наголошених потрактувань, що обумовлює широке залучення до дисертаційного дискурсу численних суджень У.Самчука-публіциста й поцінувальника власної художньої практики. Усе це, втім, не переслідує мету своєрідної глобалізації кожного із дисертаційних висновків, котрі стосуються передовсім трилогії “Ост” і художньою своєрідністю цієї трилогії спричинені.

Актуальність дослідження пов'язана з необхідністю поєднати розгляд ідейних авторських настанов з художньою практикою їхнього втілення, що неминуче зачіпає ставлення У.Самчука до традиційних і модерних форм прозонарації, виявляє рівень співвіднесеності Самчукового стилю з художніми шуканнями його доби, а головне -- узгоджує аналітичні підходи до трилогії “Ост” з критеріями не окремо -- діаспорних, а окремо -- материкових літературознавства та критики, а теоретико-літературної та критичної думки сучасності.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі української літератури Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка, узгоджена з планами, тематикою та загальним профілем наукових досліджень кафедри з проблем новітньої літератури.

Метою дисертаційної роботи є пошук найбільш органічного для наративної практики трилогії “Ост” визначення її жанрово-стильової специфіки, яка постала гранично наближеною до художньо-змістових характеристик та ознак політичного роману.

Досягнення поставленої мети здійснюється послідовним виконанням конкретних завдань:

розглянути в історико-літературному плані засади романного мислення У.Самчука;

визначити авторську розповідну манеру та її художні наслідки;

з'ясувати жанроформуючі наслідки оповідного канону У.Самчука;

виокремити складові, що є визначальними у стильовій манері письменника з погляду суті й характеру внеску автора в образне освоєння життя;

розглянути шляхи розв'язання ідейно-художніх завдань твору;

виявити рушійно-стильові та наслідково-змістові ознаки авторського ставлення до життєвого матеріалу;

схарактеризувати міру повноти та індивідуальної визначеності характерів твору, зовнішні й внутрішні прояви особистості героя.

Об'єктом вивчення в роботі є романи “Морозів хутір”, “Темнота”, “Втеча від себе” трилогії У.Самчука “Ост”.

Предметом дослідження є проблеми, пов'язані із жанрово-стильовою своєрідністю трилогії “Ост”; протиставляється оповідна й переповідна манера художнього викладу; розглядається специфіка світогляду митця, своєрідність художнього характеротворення.

Для досягнення поставленої в роботі мети дисертант використовує історико-літературний, порівняльно-типологічний, психолого-аналітичний та герменевтичний методи дослідження. самчук жанровий оповідний трилогія

Теоретико-методологічну базу дисертаційного дослідження становлять праці Г.-Г.Гадамера, Г.В.Ф.Гегеля, М.Гайдеґґера, І.П.Ілліна, Ф.Ніцше, О.Потебні, Н.Саррот, Д.Чижевського, К.Юнга, які дозволили обраний головним герменевтичний принцип аналізу (пошук інтерпретаційних засад у змістопроявних процесах самого твору) поширити на широке коло проблем: стосунки авторського ratio й художньої мови; специфіку взаємовіддзеркалень політичного й мистецького світоглядів; завдання й своєрідність художньої характерології, художньої філософічності тощо.

Матеріалом для розгляду, окрім трилогії “Ост”, слугують нотатки й листи У.Самчука часів перебування в таборах ДІ-ПІ, численні публікації діаспорних критиків і літературознавців, а також разки початкової /най-більш ідеологізованої, апріорно схвальної/ рецепції доробку письменника в перше десятиліття його легалізації на теренах незалежної України.

Наукова новизна роботи полягає в цілковитій непідлеглості її методології та одержаних результатів досить поширеній у радянські та пострадянські часи синонімізації ідейного наповнення твору і його художнього змісту. У дослідженні доказово протиставлені оповідна й переповідна манери викладу, художній вимисел та ідеологізований домисел, правда образно дослідженого й лише переказаного фактів. Дисертація заперечує слушність зарахування романів трилогії до розряду явищ епічного художнього ґатунку, доводить /на мовному й характерологічному рівнях, а також аналізом авторизації стилю/ небезпечну близькість письменницького творчого методу до тих принципів конструювання ідеологічно заданої “дійсності”, що їх сповідав соцреалізм. У роботі послідовно дотримується вимога спільнокритеріальності розгляду явищ, належних до різних світоглядних систем. Саме тому жоден з проаналізованих романів У.Самчука не постає тільки таким, яким він бачився або самим автором, або апологетично налаштованою щодо нього критикою.

Практичне значення результатів дослідження полягає в їх науковій вивіреності, здатності слугувати концептуальною і практичною основою при укладанні вузівських курсів та підручників з історії української літератури ХХ століття, при розробці теоретичних засад розвитку новочасного українського роману.

Апробація основних положень і результатів роботи здійснювалася шляхом обговорення на засіданнях теоретичного семінару кафедри української літератури, традиційних наукових конференціях Луганського державного педагогічного університету ім.Тараса Шевченка (1997-2001), Всеукраїнських та Міжнародних наукових конференціях: “ХХХІІ Наукова Шевченківська конференція” (Луганськ, 1998), “Нові педагогічні технології в контексті сучасних концепцій змісту освіти”(Луганськ, 1998), “Науково-теоретична конференція молодих учених”(Київ, Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України, 2000), “Документалістика на зламі тисячоліть. Проблеми теорії та історії”(Луганськ, 2001).

Публікації. Основні положення дисертації відображені автором у 8 роботах, 5 з яких - у наукових фахових виданнях.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (142 найменування). Робота викладена на 147 сторінках основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтовується актуальність обраної теми, характеризується стан вивчення досліджуваної проблеми, з'ясовується мета й основні завдання роботи, визначається предмет, методи дослідження, його теоретико-методологічна основа, наукова новизна, практичне значення, подається інформація про апробацію роботи та публікації результатів досліджень.

Дисертантом з'ясовується онтологічна взаємообумовленість понять жанр, стиль й аналізується ставлення до його складових У.Самчука. Кожне із суджень прозаїка переводиться в контекст ширшого кола власне письменницьких /Н.Саррот/, літературознавчих, філософських і культурософських рецепцій подібного до Самчукового мистецького світогляду. Зокрема відзначається недвозначний перегук багатьох переконань прозаїка з тезою Ф.Ніцше про “орудійну природу інтелекту”, яку сам філософ не вважав для мистецтва загрозливою лише тоді, коли вона дається взнаки “заднім числом”. У випадку ж із У.Самчуком усе відбувалося навпаки: його погляди на життя та призначення в ньому письменницької праці не обов'язково поєднувалися з урахуванням суто виконавської специфіки останньої; прокламована ним “незалежність власної уяви” поширювалась і на стиль викладу, у якому переважав авторський диктат, своєрідна випереджувальна робота як логіки розвитку зображуваних характерів, так і розвитку історії. Стосується це й інтелектуально-пафосної частини патріотичної боротьби У.Самчука за Україну в трилогії “Ост”. Вона як була, так і залишається виключно паперовою, оскільки ні Україна підрадянська, ні Україна нинішня свій політичний устрій не співвідносила й, судячи з усього, не збирається співвідносити з тим, що про її соціальний лад, культуру й оптимальну геополітичну стратегію писали ідеологи й митці другої хвилі еміграції. Це ж саме можна адресувати й читацькому загалу, у якому завжди присутнє те, що Г.-Г.Гадамер назвав “безперервністю культурної традиції” і що при кожному акті сприйняття робить гранично “зрозумілим наскільки не вичерпується тут /у мистецтві. -- В.К./ предмет розуміння суб'єктивними уявленнями автора”.

У першому розділі “Нарація і жанр. Роман “Морозів хутір” оповідна манера письменника та її художньо-змістові наслідки досліджуються з огляду на заявлену У.Самчуком тему землі та її господарів. Традиційність цієї теми для української літератури ХІХ-ХХ ст. робила неминучими паралелі між зазначеним романом і доробком авторів, для яких зацікавленість селом і його людьми була визначальною. Пам'ятав про це, безсумнівно, і сам прозаїк, який намірився запропонувати Україні, чия дотеперішня література була, на його думку, “продуктом творчости аматорів”, художнє письмо й мислення, якими можна було б кинути “визов безкрилій сучасності”. “Провінція, -- пояснював суть цього завдання У.Самчук, -- в яку запроторено нас віками, невідступно, як тінь, переслідує нас, куди б ми не йшли. Замало сили, замало динаміки, розбито незалежність власної уяви, змушено вдаватись до чужих джерел форми, нашу мову затиснуто в лещата кастрації, нашій думці забрано обрії плянети і втиснуто її в межі губернії й воєвідства. Ці “пропорції” мусимо пам'ятати завжди…І не тільки, щоб “зрівнятися” зі світом, але й виправдати самих себе, перед своїм сумлінням, як гідну вартість світу”.

Відсутність у наведеному записі власне творчих, таких що коли не вирішують, то бодай ставлять проблему не зображення, а вироблення відповідних і джерел, і модифікацій народжуваної разом з новим змістом форми свідчить про те, що остання для У.Самчука не була предметом виключно або передовсім художнім: письменника насамперед турбував сенс того, що він тим чи тим твором висловлює. При тому цей сенс ним не відшукувався у залученому до зображенння житті, а пропонувався йому як рятівник, модернізатор, а в кінцевому рахунку -- деміург, що знає все наперед. У тім числі -- про ідеальний український хутір і таких самих ідеальних чи близькоідеальних у нім мешканців, котрі волею історичного /але не романного/ випадку поставлені в ситуацію вибору себе й України, про яку автор теж знає все. Ця напередвідомість романного змісту визначила й одну з найбільш показових рис оповідної авторської манери У.Самчука -- її, умовно кажучи, одноосібність, унаслідок чого жоден з героїв не переступає меж потрібного, тобто робить, бачить, мислено фіксує, узагальнює і знову робить та бачить лише те, що рухає авторську думку від однієї тези до іншої. З огляду ж на те, що вся романна сума цих тез проголошувалася не в Україні, а за її соцтабірними кордонами, у дистанційованого від цих кордонів діаспорного читача створювалося враження їхньої істинності, тим самим знімаючи питання про такі аналоги останньої, як “правда соціальна”, “правда історична”, “правда конкретнопсихологічна”. У.Самчук про жодну з них не забуває, проте опікується не ними, а в першу чергу правдою вислову, феноменом на терені материкової України найбільш уярмленим і вже через одне це приреченим на особливу до себе увагу. Зрозуміло, до часу: з роками міняються не лише художні вподобання й смаки, а міняється також світ, у якому все таємне рано чи пізно стає загальновідомим, а загальновідоме -- загальщиною. Саме з цієї причини письменникове бажання якнайскорше сказати і якомога швидше те сказане зробити надбанням спраглого істини загалу не повинно, на наш розсуд, залишати поза увагою суто людський еквівалент розвитку думки. Адже остання, крім того, що продукується людиною, ще й людиною і в людині живе. Як саме, наскільки природно й наскільки в усі складники її єства вглиблено -- то питання не лише письменницької майстерності й письменницького мислення, а й цивілізаційного покликання літератури засвідчувати, за словами Гегеля, “випадковість і приватний характер зовнішнього кінцевого існування”, що, зрозуміло, стосується не лише героя як істоти смертної, а й героя як істоти Божої, чия одиничність, а відтак і неповторність містить неповторний лик всезагального. А ще точніше -- “всезагальної історії”, “яка повинна повторитися в кожній індивідуальній свідомості. Бо якраз свідомість множинності одиничних людей є реальністю й існуванням всезагального духу”.

Навіть за умови письменницького бачення на місці цієї “надсубстан-ції” -- феномена куди більш звичного й легше вловлюваного -- духа виключно чи насамперед національного, авторська поведінка з останнім усе одно передбачає граничну індивідуалізацію всіх його ликів з тим, щоб без умисно педальованих акцентацій стала доведеною онтологічна спільність усіх тих, хто українство не постулює, а ним щохвилинно є. У художньому письмі це досягається якомога природнішою злитістю наративного й виражального планів розгортання змісту, які в У.Самчука об'єднані всього лише спільним завданням -- з належною з авторської точки зору повнотою проілюструвати ситуативно потрібну думку. Саме тому весь рід Морозів на сторінках роману здебільшого не живе, а говорить. З безлічі приводів і на безліч тем, здобуваючись не кожен на окремий, а на уніфіковано один і також не самим читачем і в читачеві, а безпосередньо автором сформований висновок: “Міцні, барчисті люди, кроєні з доброго матеріалу, не дуже плекані, але роблені рукою майстра, що знає своє ремесло. Кожний з них творить заокруглену цілість. Навіть не можна напевне сказати, що Петро є рідний брат Сопрона -- такі вони різні, і тільки досвідчене око помітить між ними багато спільного. Вони однаково нахиляють голову, руки їх при розмові роблять подібні рухи, те саме помітне в модуляції їх мови, співу, кашлю. Здається, ті люди росли в різних земних широтах і зріли в різних температурах. Такі в них різні погляди, смаки і вподобання. Але вони таки походять з одного кореня. Вони тільки постійно розходились по різних місцях, вони жили один від одного далеко, знаходились у відмінних середовищах.

І ось вони разом…”.

Вивершена цим авторським монологом преамбульна частина роману досить виразно засвідчує письменницьку установку на виголошуваність більшості з того, що, по-перше, мало б бути зображеним, а, по-друге, -- самозрозумілим, таким, що не потребує ні подібних художньо малосильних /і стилістично еклектичних!/ коментарів, ні якогось єдиного для себе людського знаменника. Стосується це й головної ідейної переваги роману -- побуту хутора Морозів, яким він постає після того, як його творець скаже достатньо з його погляду потрібного про намислену ним Україну.

Чому саме намислену -- вичерпно пояснює результативний складник письменницької манери: У.Самчук хоч і поводиться в багатьох мікроепізодах (фіксація тих чи тих цілком вірогідних деталей пейзажу, пов'язаних з ними спогадів чи емоційно деталізованих міркувань, перелік розмаїтих характерних жестів, навичок та рис поведінки) як реаліст, насправді просто колажує потрібний йому “реалістичний” антураж з тим, щоб читач не мав його текст за вигадку. Підстав для такого сприймання є більш ніж достатньо, оскільки мова в романі “Морозів хутір” ведеться про події, самим письменником ніколи не переживані, а головне -- внутрішньо ним не засвоєні в такій мірі й так, щоб вважати /і мати!/ їх невід'ємною складовою присутньої в кожному митцеві як людині дійсності.

Те саме стосується й вищезгаданого антуражу, який упродовж усієї романної оповіді перебуває необжитим бодай тому, що жоден з героїв з ним віч-на-віч не залишається. Як і не залишаються ці герої також наодинці з власною свідомістю, що постійно й послідовно підганяється, скеровується, коригується. При тому в один практично спосіб: авансценним виголошенням якомога більшого числа розмовних pro i contra щодо всіх пунктів романного задуму, серед яких, крім “філософії” хутора, значиться “філософія” релігії й релігійності, землі й землевлаштування, сім'ї, мистецтва. І, звичайно ж, держави, щодо соціалістичного різновиду якої всі крапки над “і” ставляться ще задовго до того, як вона в Каневі та його околицях утвердиться. Улас Самчук з його тяжінням до наративної практики “редакторського всезнання” надавав перевагу письму художньо-інформативному, вважаючи, очевидно, що у традиційній для української літератури царині села відповідно налаштований інтелект здатен розуміти більше, ніж знання, наявні у селянському єстві.

Цілковита невідповідність України сущої та України письменницької мрії посували дух і розум У.Самчука убік України мислимої, матеріалом для творення якої можна вважати деталі, картини, факти, що належали вже не реальності, а всього лише пам'яті. Це й народило симбіозну форму роману, чий ідейний сенс визначався розумом політика-утопіста, а зміст -- уявою патріота-вигнанця, який вирішив своєю творчістю боротися з наявним на тогочасній Україні життям, а не пізнавати це життя передовсім художніми засобами. До останніх ми в першу чергу відносимо відбиття романною структурою плину не тільки подієвого, а й психологічного, котрим романіст реалістичного вишколу заповнює всі шпарки й пустоти поміж тим, що має назву сюжетних ліній, концептуальних риштувань тощо. Утім, сказане стосується не лише творів традиційно реалістичних, а й реалістичних у сенсі модерному й навіть постмодерному, оскільки в нас немає підстав не зараховувати до наявної в людському світі реальності той чи той тип художньої свідомості, “матеріальність” якої об'єктивована, наприклад, “Лебединою зграєю” В.Земляка так само переконливо, як і космічно далекими від цього роману оповіданнями Марка Вовчка. І там і там залишається однаково значущою співвідносність мистецтва як одного з різновидів людського мислення з тим, що стосується матеріалу цього мислення, до якого належить не одна лише свідомість, а й усе те, на що вона спрямована.

“Матеріал, -- указував із цього приводу А.А.Адамян, -- є художньо значущий матеріал і вихідний момент в утворенні форми й змісту. Через те жоден аналіз художнього твору не може, не повинен переходити цю риску, переступати за матеріал як художньо значущий елемент, тобто розкладати матеріал уже як фізичний феномен на складові його елементи”. Наближаючи цей універсальний певною мірою принцип до всього досі сказаного про “Морозів хутір”, зауважимо: Улас Самчук і обраний ним принцип нарації “вихідним моментом в утворенні форми і змісту” об'єктивно мають феномен позатекстовий, а з тим і “позаматеріальний” -- думку, яка передує зображуваному, а точніше не пов'язує з ним ні свою повноту, ні образну “матеріальність”. А отже, не має потреби в цьому зображуваному як єдино сущій формі свого повнокровного існування, оскільки письменник своїм твором зображає життя не яким те є, а яким йому згідно з певним набором політичних мислематриць належить бути. Тобто і задумує, і пише роман-настанову й воднораз роман-утопію без урахування однієї з найголовніших передумов людського мислення взагалі й художнього зокрема, котре, за О.Потебнею, “не відображає світоспоглядання, яке склалося, а становить його діяльність”.

У другому розділі “Нарація і стиль. Роман “Темнота” і метою, і предметом розгляду став вплив наративної домінанти розгортання сюжету /“авторське всезнання”/ на формування виражальних сторін художньої форми, до яких у першу чергу належать принципи так званого “живописьма” /Г.Штонь/ -- зображення героїв як істот не лише мислячих і висловлюючих свої думки, а й таких, що проживають те, про що говорять.

Актуальність саме такого підходу до аналізу письменницької манери не в останню чергу обумовлена тим, що розглядається твір, який претендував на безальтернативний присуд сталінізму, чого літературними засобами можна досягти тільки тоді, коли вони є в усіх своїх складниках людинопізнавальними. На глибоке наше переконання, саме ця царина мислення образами в У.Самчука не відповідає романному задуму й той задум нівелює, оскільки ні Андрій, ні Іван Морози як головні герої “Темноти” внутрішньо не встигають за карколомними змінами своєї долі й лише ілюструють її. Творчому почеркові письменника, де повсюдно й без чітко простежуваної системи зринають то ознаки репортажу, то переказу або суб'єктивованої виключно авторським “я” нарисовості, не стали властивими риси життєвості, що виповідає світ і людину як неподільну психо-духовну повноту і єдність. У зображуваних У.Самчуком ситуаціях і характерах вислів переважає над дією, котру не слід розуміти надто буквально -- як змістову конструкцію, опорними словами для якої слугує дієслівний ряд: пішов, сказав, зробив, побачив тощо. Дією в художньому творі є й перебіг людських почуттів, їхні зіткнення, боротьба, примирення, не кажучи вже про такі складові ідейного змісту, як формування певних переконань і, головне, життя згідно з цими переконаннями, що потребує не ситуативної, а постійної душевної роботи, на відтворення якої письменницької енергії й хисту йде куди більше, ніж на передачу тих чи тих розмов між героями. Останні, зрештою, теж є складовою внутрішнього людського життя, зазирати в яке У.Самчук явно не прагне, чим суперечить власному ж задумові, що полягав у звеличенні роду Морозів, усі до одного представники якого демонструють невитравну життєстійкість, є носіями різних талантів, різних поглядів на світ. А головне, навіть в умовах сталінського геноциду не пасуть задніх, що подається автором як щось абсолютно природне. Так, ніби у світі, який він своїм твором засуджує, не було, для прикладу, Тичини-генія і воднораз Тичини-жертви, якою поет став, обравши, як і Андрій Мороз, шлях конформізму.

Ми абсолютно переконані, що не вихідний авторський імморалізм, а позбавлена ознак справжнього, неформального психологізму нарація привела У.Самчука до апології безморальності тих, на кого він поклав головний ідейний вантаж роману “Темнота”. Перетворення в Андрієві вчорашнього націонал-патріота на співця колективізації та індустріалізації, а його старшого брата Івана -- на одного з найбільш талановитих виконавців сталінської програми концтабірного соціалізму тим, можливо, сьогодні й вражає, що в авторському ставленні до неминуче болісних цих метаморфоз немає ні співчуття, ні осуду. Навпаки, У.Самчук навіть захоплюється легкістю, з якою обом Морозам вдається досягти вершинних точок своїх ділових кар'єр, котрими, як йому здається, він доводить непридатність самих більшовиків здійснити свої власні задуми.

Ця гепіендна легкість не є якоюсь ідейною настановою, а походить від стильової манери розповідати про чергові творчі “перемоги” Андрія або нові досягнення й ордени Івана з униканням зон найбільшого художнього ризику. Маємо на увазі так званий “психоаналіз”, доскіпливе вдивляння не стільки в самі ці перемоги, скільки в їхню душевну ціну, яка не могла не бути руйнівною. Або, як і всякий компроміс, деструктивною у тій саме площині, де здобуті успіхи рано чи пізно перетворюються на свою протилежність, що й довів урешті-решт концтабірний соціалізм. Стосується це й регулярних /після чергових психоаморфних переказів наступної порції Іванових досягнень чи нових Андрієвих кроків у “класики”/ сплесків Самчукового викладу у сценах, де брати говорять те, що думають. Письменникові це видається виявом значущих проривів у царство свободи, тоді як сенсовий результат подібних діалогів є практично нульовим, оскільки в цих “перемогах” над порядками сталінського різновиду пекла бере участь виключно наративний аналог стилю, психоаналітична й психовідтворювальна потужність якого не вельми велика, хоч наша література знає приклади /Марко Вовчок, І.Нечуй-Левицький, А.Тесленко/ суто оповідної прози з героями, чий духовний світ виражений наративною автентикою. Остання, особливо тоді, коли її послівно підживлюють інтонаційні, психообразні й духовиражальні багатства живої народної мови, про людину з народу виповідає практично все. Ми ж аналізували автонаративний прозопотік, у якому головним продуцентом і форми, і змісту виступає автор-всевіда, чия стильова палітра обмежується правилами “гарного мовного тону” або “гарного” /на авторський, знову ж таки, розсуд/ вислову про запрограмовані події і так само запрограмованих людей -- вислову з напередвідомим, тобто щоперсонажно не суб'єктивованим сенсом їхньої появи перед внутрішнім читацьким зором, де впродовж роману багато чого /у тім числі й непідробно драматичного/ трапляється, але майже нічого не відбувається, оскільки герой-статист, хоч би яким зацікавлено славлячим чи, навпаки, тавруючим наративним коконом він був сповитий, перебуває в психодуховному анабіозі.

Для літератури як вельми специфічної й водночас унікально потужної галузі людинознавства це містить загрозу її вибування з духовного простору гуманізму, який, на думку М.Гайдеґґера, “у більш вузькому історичному сенсі є нічим іншим, як етико-естетичною антропологією. Це слово, -- уточнює свою думку філософ, -- означає тут не те чи те природно-наукове дослідження людини. Воно не означає також і сформованого всередині християнської теології вчення про створене. Воно означає те філософське витлумачення людини, коли суще в цілому інтерпретується й оцінюється від людини й згідно з людиною”. Зрозуміло, що роман “Темнота” тлумачить людину не стільки від останньої, скільки в інтересах останньої насамперед як соціальної істоти, про що автором неодноразово говориться з достатнім знанням справи. Але знанням геополітичним, а не внутрілюдським, причиною чого /у межах, звісно, обраного нами кута зору/ став стиль викладу, завдяки якому автор і його герої становлять ту авторитарну єдність, що претендує також і на так звану “правду життя”, проте претензій цих художньо не реалізує.

У третьому розділі “Нарація і характер. Роман “Втеча від себе” продовжено розгляд авторської манери У.Самчука і її спроможності відповідати всьому тому, що митцем передбачено, але художньо повносило не завжди виражено. Зокрема -- означений назвою заключного роману трилогії “Ост” перехід її головного героя Івана Мороза з однієї психодуховної самості в іншу. Вважаємо, що ні в романах попередніх, ні в романі “Втеча від себе” якихось істотних змін у підході до зображення цього персонажа не відбулося; скрізь його репрезентує передовсім переказ, виклад-повідомлення про те, що з ним відбулося чи й навіть відбувається, але що не стає продубльованим екзистенційними /душа, розум, дух, емоційна сфера/ центрами людини. Аксіоматичне твердження про те, що істина перевіряється практикою, зберігає свою чинність і в царині мистецтва, де перебіг творення художнього світу рецепційно “повторюється” практикою сприйняття чи інтернування цього світу, що передбачає і його читацьке співпереживання. Проте останнє навряд чи й можливе за умови майже повної відсутності того, що звично зветься внутрішнім життям, а з тим і духовною еволюцією персонажа, котру імітують звичайні автонаративні переходи від викладу одного фрагменту Іванового життєпису до викладу фрагменту іншого. Подібна імітація змістового руху позбавляє твір найголовнішого -- появи глибоко індивідуалізованого, покликаного на співжиття з багатьма поколіннями читачів художнього характеру, якого манера У.Самчука не потребувала й не передбачала.

Однак у трилогії “Ост” рудиментарно присутній і Самчук інших, не автонаративних стильових спроможностей та вподобань. У першу чергу це стосується образу доньки Івана Мороза Віри, доля якої багато чого з улюблених У.Самчуком інтелектуально-ідеологічних тез ілюструвала, але ілюструвала й багато іншого. Зокрема, дух і душу дівчини, а невдовзі вагітної молодої жінки, яка з полонянки перетворилась на ту, хто заперечувала й завжди заперечуватиме всі й усілякі войовничі доктрини й самі війни, -- Матір /перед тим -- кохану німецького офіцера, у родині якого вона перебувала на становищі остарбайтерки, але посунулась убік становища просто людини/. Просто людьми /цей художній результат зображення побуту сім'ї Врінглєрів вражає чи не найбільше/ постають перед читачем і кілька зблизька розглянутих німців та німкень, яким фашизм не став ніби ворогом, але не став і другом.

Відмовившись від стилістичного форсажу, У.Самчук органічно вглибився у світ, де не спостерігається ні якихось особливо несподіваних подій, ні підкреслено самодостатнього руху авторської думки. Зрозуміло, що підстав вести мову про цілковитий письменницький перехід від автонаративних збурхів до епічно-“спокійного” побуто- й життєписання роман “Втеча від себе” не дає. На сторінках, присвячених Вірі, автор звужує горизонт публіцистично узагальнюючих інтенцій свого письма, наближає це письмо до конкретики людської щоденності. Утім, і симбіозний наративний різновид, що його запропоновано заключним романом трилогії “Ост”, не виглядає характерологічно повносилим. Сталося це найперше тому, що витворена цим романом модель людського буття свої витоки теж знаходила у стилепотоці, кінцева й найвища мета якого полягала не в зображенні й вираженні тих чи тих внутрішніх станів, почуттів, прагнень, а у висловлюванні про них. Для політичного роману /“Артем Гармаш” А.Головка, “Мир хатам, війна палацам”, “Реве та стогне Дніпр широкий” Ю.Смолича/ це не вважалося єдиною художньою нормою навіть за панування в українській літературі догматики соцреалізму. Є чимало підстав бути переконаними, що й за межами цієї естетичної системи ідейність, у тому числі й ідейність нетоталітарного ґатунку, не належить до художніх цінностей першого ряду попри те, що персонажі політичного роману здебільшого говіркіші від героїв роману побутово-психологічного чи навіть філософського. Проте й це не знімає, а, навпаки, збільшує потребу їхньої психологічної різноликості, без чого життєва переконливість романного героя залежить виключно від злободенності того, з чим автор бореться і що свій патронаж над твором рано чи пізно, але припиняє.

У “Висновках” робиться підсумковий перелік головних результатів аналізу трилогії “Ост”. Зокрема, ще раз наголошується на суто мистецькому еквіваленті превалюючої в кожному з її романів форми оповіді /наративу/. При цьому вказується, що в романі “Морозів хутір” автор-наратор не співіснує художньо повноцінно з автором-сюжетобудівничим, автором-стилетворцем, а репрезентує кожного з них єдиноосібно. Тобто обраною ним формою оповіді /відчутним на всіх рівнях тексту “голосом” автора-всевіди/ творить художню реальність не зображального й виражального, а переважаюче оповідного кшталту. При цьому полемізує або просто безремарочно виголошує думки кожен з героїв /або автор замість героїв/ здебільшого про те, що стосується не забезпечених достатньо прописаним духоплином думок про все у світі суще. А найбільше -- про Україну-Малоросію /de facto/ і Україну як духовно-історичний витвір /de jure/, що має всі /менталітетно внутрішні й об'єктивно цивілізаційні/ підстави для здобуття державної суверенності. Модельним зразком останньої автор пропонує хутір Морозів і його мешканців, серед яких є спадковий хлібороб /Григор/, його старший син Іван /воїн і господар в одній особі/, митці /Петро, Андрій/, лікар /Тетяна/ соціаліст-“технократ” Сопрон. Ідейні розбіжності між ними, діалогічне виявлення яких склало як сюжетне тло, так і провідну сюжетну інтригу, не заступають, на глибоке переконання У.Самчука, чи й не ідеальну взаємопідігнаність їхніх очікувань мати й бачити світ таким, якими є вже вони, - ще українці здебільшого російськомовні, але вже давно українці за суттю. Ставши більш-менш повно переказаною, ця суть і визначила зміст роману, який поповнив не численний, але доволі вагомий в історико-літературному плані список творів провіденціально-політичного спрямування й характеру.

Стиль змістовикладу в романі “Темнота” теж слугує яскравим виявом плюсів і мінусів усесущого, усепояснюючого й усеназиваючого автонаративу. Його претензії на правдиве /у порівнянні передовсім з соцреалістичним/ зображення сталінського різновиду фашизму ґрунтуються на переказі найбільш характерних для цієї формації подій /арешти, переслідування, конформізм Андрія й табірна одіссея Івана/ і коментуванні цих подій вплетеним у численні міжперсонажні діалоги голосом автора. Цього, як ми спробували довести, явно недостатньо для художнього суду над злом, яке, будучи тільки названим, залишається не пережитим у тій мірі й так, щоб читач це зло на внутрішньо-духовному плані і відчув, і відринув. Наратор-всевіда не запропонував цим романом стилеформи, де винесена в назву твору “темнота” отримує перемоги /чи зазнає поразок/ на психоаналітичному, тобто гранично індивідуалізованому рівні. Ця розбіжність між автонаративним проектом і його художніми результатами є закономірним, як ми встановили, наслідком переважання “прямого вислову” там, де взята на озброєння ідея повинна “шукати” /і знаходити!/ стиль, яким вона не тільки виголошується, а й багатоаспектно у психодуховному сенсі втілюється.

У романі “Втеча від себе” все і всіх заступаючий автор-оповідач надає право вислову також дійсності, яку У.Самчук знав незмірно краще від сталінських радгоспів, творчих спілок і ГУЛАГу. Цим і спричинена хай тільки периферійна, на рівні окремих епізодів і неголовних дійових осіб, заглибленість художнього викладу в героя як насамперед людину, а не лише персоніфікований привід для виголошення тих чи тих геополітичних міркувань. Проте й цей твір не став проривним передовсім у характерологічному сенсі; Іван Мороз і далі все робить і в усіх запропонованих сюжетом ситуаціях з'являється раптом, усе вирішує та про все судить навально, перебираючи незрідка на себе функції вже не героя-протагоніста, а героя-всевіди. Ця всеосібність наративниого плину, його прізвищна лише розокремленість на ті чи ті змістові партії закріплює як заключну книгу “Осту”, так і трилогію в цілому серед явищ публіцис-тичного ряду. Історико-літературна його ніша заповнена романістикою П.Куліша, В.Винниченка, Ю.Смолича, А.Головка, П.Загребельного, тобто творами здебільшого переповідної стильової палітри, мета якої -- політична злободенність. Ця ж мета визначає і художнє довголіття політичного роману, яке, на наш погляд, триває недовго й не завжди мистецьки плідно. Як для романістики, так і для самих романістів.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ:

Кизилова В. Із спостережень над стильовими особливостями романної трилогії У.Самчука “Ост”// Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка: Філологічні науки. -- 1998. -- №. 9. -- С. 60-64.

Кизилова В. До витоків написання трилогії Уласа Самчука “Ост”// Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка: Філологічні науки. -- 1999. -- №. 6. -- С. 33-36.

Кизилова В. “Українська ідея” Уласа Самчука // Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка: Філологічні науки. -- 2000. -- №. 5. -- С. 47-52.

Кизилова Віталіна. Роман Уласа Самчука “Морозів хутір”. Специфіка оповідного канону // Слово і час. -- 2001. -- №4. -- С. 69-72.

Кизилова В. Наративна практика Уласа Самчука (На матеріалі роману “Морозів хутір”) // Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка: Філологічні науки. -- 2001. -- №.4. -- С.60-65.

Кизилова В. Світоглядні засади творчості Т.Шевченка і У.Самчука //XXXII Наукова Шевченківська конференція 21-22 травня 1998 року: Матеріали.-Луганськ, 1998.-с.190-194.

Кизилова В. Виховне значення творів У.Самчука в контексті сучасних концепцій змісту освіти //Нові педагогічні технології в контексті сучасних концепцій змісту освіти: Збірник статей за матеріалами Всеукраїнської наукової конференції.-Луганськ, ЛДПУ, 1998.-С.100-102.

Кизилова В. Жанрова природа трилогії Уласа Самчука “Ост” // Актуальні проблеми літературознавства.-- Т. 8: Зб. наук. праць / Наук. ред. проф Н.І.Зверталюк. -- Дніпропетровськ: Навч. кн., 2000. -- С. 76-82.

АНОТАЦІЯ

Кизилова В.В. Жанрово-стильова своєрідність трилогії Уласа Самчука “Ост”. -- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 -- українська література. -- Київський національний університет імені Тараса Шевченка. -- Київ, 2001.

Дисертація присвячена дослідженню змістовиражальних особливостей романів У.Самчука “Морозів хутір”, “Темнота”, “Втеча від себе”. Основним їхнім продуцентом у письменника виступає обраний тип нарації, що належить до “редакторського всезнання”, яке передбачає пряму авторську присутність на всіх змістових рівнях твору. Наслідком наголошеної присутності став різновид прозописьма, у якому опис превалює над зображенням, а виголошена думка про героя -- над самим цим героєм як повнокровним художнім характером. Та ж сама напередвідомість як сенсу, так і колізійних риштувань оповіді є причиною психологічної непідтверджуваності ідейних авторських настанов, серед яких найголовнішими для У.Самчука були ті, що містили роздуми про Україну майбутнього. І вона, і альтернативний щодо неї /і так само уявлюваний, а не “дійсний”/ табірний соціалізм не здобули в трилогії “Ост” втілення, здатне і для читача ХХІ століття залишатись пізнавально цікавим, а головне -- образно “живим”, яке щоправда не ставить наголошену трилогію поза контекстом шукань і знахідок вітчизняного політичного роману, жанровою і стильовою специфікою якого її самобутність по суті вичерпується.

Ключові слова: наратор, нарація, жанр, стиль, характер, художня реальність, дійсність.

АННОТАЦИЯ

Кизилова В.В. Жанрово-стилистическое своеобразие трилогии Уласа Самчука “Ост”. -- Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 -- украинская литература. -- Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. -- Киев, 2001.

Диссертация посвящена проблеме адаптации романной трилогии Уласа Самчука “Ост” к требованиям современной литературной мысли Украины. Как произведения, принадлежащие перу писателя-эмигранта, романы “Хутор Морозов”, “Тьма” и “Побег от себя” оставались для читателей “материковой” Украины долгое время неизвестными и априорно /с точки зрения соцреалистической ортодоксии/ “лживыми”, “клеветническими”, “антинародными” et cetera. Их возвращение на свою историческую родину потребовало, естественно, иных литературно-критических подходов, среди которых первое время превалировали откровенно идеологизированные, сводящиеся к констатации антикоммунистических и антитоталитарных тем и мотивов романного мышления У.Самчука и не затрагивающие художественной специфики и общелитературного качества этого мышления. Диссертация является практически первой попыткой сопоставления писательских намерений с результатами их образного воплощения. Главным методологическим приемом избран принцип соответствия нормативных требований к художественному тексту и доминантных характеристик самого текста как феномена, вобравшего /или пытающегося вобрать/ родовые свойства прозы. В роли наиболее яркого репрезентанта повествовательных приоритетов У.Самчука оказалось “авторское всеведение” - нарративный принцип, при котором рассказчик непосредственно присутствует на всех уровнях реализации романного содержания и все эти уровни в конечном счете собой подменяет. Жанр, стиль художественные характеры в указанном типе прозаического письма наличествуют в той мере и в такой содержательной полноте, которую способен передать уведомительный, опережающий и в конечном счете устраняющий самое жизнь пересказ того, что должно быть изображено и, главное, выражено романом. Это сказывается на духовно-эстетическом содержании каждой писательской страницы, каждого эпизода, большая часть которых у У.Самчука преследует главную для автора цель - сказать как можно больше о том, что сам писатель считает правдой об украинцах и Украине и, в конечном счете, самой Украиной. Не какой она была и есть, а какой ей быть должно. Именно этот (поучительно-назидательный) подход к мотивам и целям прозаического письма и определил жанровое качество трилогии “Ост” - ее соотнесенность с произведениями подчеркнуто политической направленности и толка, где вымысел и домысел идейно равны, а с тем и содержательно равноценны. Приписываемая художественному мышлению У.Самчука эпичность в анализированной трилогии была и остается, таким образом, не более чем критическим домыслом. Ее, во-первых, не приемлет избранный в качестве рабочего автонарративный стиль, а во-вторых, ей противоречат авторские идейные установки, которые мало чем отличались от соцреалистической ориентации на изображение жизни в ее “революционном развитии”, закономерным следствием чего в трилогии “Ост” стал подход к героям как к всего лишь разноименным маскам указанного развития. Естественно - не Украины и бытующей на ее земле послереволюционной действительности, от которой У.Самчук был отрезан и которой не знал, а преимущественно авторской мысли об этой действительности.

Суммирует все вышеизложенное вывод о том, что трилогия “Ост” ни в годы ее создания, ни после обретения Украиной независимости не могла и не может претендовать на роль произведения, чьи творческие принципы и содержательная полнота которого являются прорывными в области романного мышления ХХ ст. Даже в пределах родноязычной литературы каждый из составляющих ее романов воспринимается в качестве явления одномоментного исторического прицела и такой же /то есть не могущей ни выглядеть, ни считаться универсальной/ локально значимой художественной практики. Что, ествественно, не распространяется на все творческое наследие У.Самчука, однако оставляет открытым вопрос о его месте и роли в движении украинской художественной мысли к безусловно и крайне ей необходимых модерности и модерну.

Ключевые слова: нарратор, наррация, жанр, стиль, характер, художественная реальность, действительность.

ANNOTATION

Kizilova V.V. Genre - style originality of Ulas Samchuk's trilogy “Ost” - Manuscript.

The thesis on awarding the academic degree of a Candidate of philological science with speciality 10.01.01 - Ukrainian Literature. - Taras Shevchenko Kyiv National University. - Kyiv, 2001.

The thesis is devoted to the research of content peculiarities of U.Samchuk's novels “Moroziv Khutir”, “Darkness”, “Escape from myself”. Their main feature appears to be an elected type narration that belongs to so - called editorial competence which supposes direct author's presence on all content levels of the novel. The result of the above - mentioned presence has become a variety of prose writing where description prevails over representation and the idea being said about the hero - over the hero himself as he was a colourfull artistic character. The same prediction of sense along with possible changes in narration are the reasons of psichological unproveness of author's ideological facts among which for Samchuk there were those which contained thoughts about the future of Ukraine. Both Ukraine and alternative for it (imaginable but not “real”) a camp socialism didn't manage to be realized in the trilogy “Ost” suitable for the readers of the XXI st century to be cognitive and at the same time vividly “alive”. By the way that doesn't put this trilogy beyond the content of searching and discoveries of home political novel where the originality of genre and style peculiarities are gradually vanished.