Природно-правові тенденції у філософській спадщині Мелетія Смотрицького

Размещено на http://www.allbest.ru/

Природно-правові тенденції у філософській спадщині Мелетія Смотрицького

православний громадянський правовий держава

Одним із невідкладних завдань для України сьогодні є формування громадянського суспільства, демократичної, соціальної, правової держави із власною досконалою правовою системою. Зазвичай вивченням та аналізом таких проблем займаються правознавці, які ґрунтовно осмислюють досвід зарубіжних колег ( Ж.-Л.Бержеля, Л.Н.Брауна, Ж.Веделя, Я.Верзайла, Л.Вільдхабера, Р.Давіда, М.Лесажа, Дж.Нолта, Р.Ньюмена , Т.Оноре, Ш.Руссо, А.Фердросса, Л.А.Харта, Т.К.Хартлі, О.Шехтера та ін) і накреслюють шляхи його впровадження у нашій країні. Серед робіт вказаного напрямку необхідно відзначити праці С.С.Алєксєєва, Б.К.Бабаєва, А.Б.Венгерова, В.Н.Карташова, С.А.Комарова, Є.А.Лукашової, М.Н.Марченка, Р.Т.Мухаєва, В.Д.Перевалова, А.Ф.Черданцева, В.М.Семенова, Є.Г.Комісарової, Г.А.Свердлик, Р.З.Лівшиця, Т.Н.Добровольської, В.Н.Кудрявцева, Н.Т.Блатової, Р.Л.Боброва, В.А.Василенка, Л.М.Ентіна, Г.В.Ігнатенко, Ф.І.Кожевникова, А.М.Корецького, І.І.Лукашука, О.В.Луткової, А.А.Мережка, А.П.Мовчана, В.І.Муравйова, Е.А.Пушкіна, О.І.Тіунова, Є.Т.Усенко, Н.А.Ушакова, М.Ю.Черкеса. Проте нині з особливою гостротою постає питання про те, що правова система повинна бути національною, відповідати правовим традиціям, правосвідомості українського народу, захищати права і свободи кожної людини і громадянина зокрема і нації в цілому. В такому аспекті проблему вивчають Ю.Павленко, М.Петренко, В.Культенко, О.Костенко, О.Патлайчук, М.Братасюк, П.Недбайло, М.Козюбра, В.Чефранов, П.Рабинович та ін.

Саме ці вчені звертають увагу і на те, що при виписуванні тих чи інших суспільних норм необхідно пам'ятати: від природи всі люди рівні, тому повинні мати рівні права. Така постановка питання є частиною концепції природного права, ідеї якого знаходимо ще у спадщині Аристотеля, Платона, роботах Ж.Бодена, Б.Спінози, Т.Гоббса, К.Гельвеція, Г.Гроція, К.Вольфа, Ш.Монтеск'є, Д.Юма, Ж.-Ж.Русо, П. Гольбаха, Д. Локка, І.Канта, Г.Гегеля. Те, що жодна людина не повинна мати владу над іншими, бо всі від природи вільні і рівні, стверджували й українські мислителі С.Оріховський, К.Транквіліон-Ставровецький, Х.Філалет, П.Могила, П.Орлик, С.Яворський, Г.Кониський, П.Юркевич, Я.Ковельський, М.Козачинський, М.Костомаров, М.Драгоманов, М.Грушевський, С.Дністрянський, М.Міхновський, І.Франко та ін. Звернення до минулої спадщини українського народу, без чого неможливий органічний рух до майбутнього, стане і предметом нашого дослідження.

З точки зору постановки проблем природного права в Україні цікавим і недослідженим, на нашу думку, видається XVII ст. «Ніколи в нашій історії свідомість провідних верстов нації не була так тонко вигострена на великі проби, які ставила історична хвилина, на небезпеку упадку й компромісу... Ніколи така інтенсивна боротьба за власне духовне обличчя не велася в такій драматичній обстановці. Навколо падали матеріальні фортеці, на які можна було досі спирати свою віру в перетривання та побіду над обставинами: денаціоналізувалися з непередбачено скорістю цілі суспільні верстви, які несли до того часу прапор ідеї», - пише цей час О.Зілинский [1,280]. До тих людей, які пішли на компроміс, належить Мелетій Смотрицький - яскравий представник свого часу, один із ректорів Київської братської школи, який, мабуть, саме тому для дослідників довгий час залишався не зовсім привабливою фігурою.

Тут, звичайно, необхідно погодитися з думкою П.Кралюка про те, що «бібліографія діяльності й творчості М.Смотрицького неадекватна тій ролі, яку він відіграв у літературному й церковному житті України й Білорусії на початку XVII ст.» [2,4]. І хоча твори Мелетія Смотрицького є блискучими зразками полемічної літератури, чи не в кожному з них простежуються тенденції до захисту тих прав людини, які носять назву невідчужуваних, природних (права на свободу віросповідання, на власну церкву і власну державу і т.ін.), та їх основних цінностей - свободи, рівності, справедливості, суспільного примирення.

Мелетій Смотрицький був православним традиціоналістом, православна церква асоціювалась у нього із захистом національних інтересів, української культури. Мабуть, організаційна й ідейна криза православної церкви у другій половині XVI ст. була очевидною для Смотрицького, проте він ніяк не міг погодитись із втратою церквою статусу репрезентанта національно-культурної традиції, тому став гостро протистояти Брестській унії 1596 року.

Звичайно, унія була явищем неоднозначним в житті українського народу. «Якщо католицькі історики .вбачають у ній сповнення віковічного прагнення руського народу до єднання з західною цивілізацією.. , то руські історики. дивляться на неї з нехіттю...з оглядів національних. На їхню думку, унія, котра мала заінаугурувати епоху єдності, внесла роздвоєння в лоно руського народу і суспільства, розбила його на два ворожі табори, торуючи тим самим...дорогу до відступництва - праворуч чи ліворуч, змушуючи їх до вічного хитання між релігійним почуттям і національним інтересом»[3,348]. Мелетій Смотрицький виступає проти унії, тобто за право народу на власну віру і церкву, у «Треносі, або Плачі східної церкви.».

Краплею, що переповнила чашу терпіння Смотрицького і спричинила до написання «Треносу», стали трагічні події у Вільно, коли у 1609-1610 роках митрополит Потій разом зі своїм намісником Рутським захопили Святотроїцький монастир - так вони вирішили навернути віленців до унії. Монастир був серйозним оплотом православ'я, духовенство не хотіло добровільно здавати свої позиції, тому уніатам довелося вдатися до насильства і допомоги гайдуків. Міщани просили присутнього у той час у Вільно короля Сигізмунда ІІІ не ламати їхніх природніх прав, проте він не підтримав прохань, хоча тоді й існували сеймові конституції 1607 та 1609 років про заборону насильства в релігійних справах.

Початок «Треносу» - вірш-присвята князю Михайлу Вишневецькому, у якому автор виступає як прихильник ідеї вітчизняної церкви. Віра предків, вважає він, - фундамент усіх добрих справ, основа благополуччя та добробуту, яка робить людину сильною, веде її до найвищого добра і щастя. Забирати віру насильно - означає забирати правду і справедливість, безневинно кривдити рідну матір, образ якої обрав Смотрицький для подальшого досягнення своєї мети.

Православна церква в уяві Смотрицького - підневільна вдовиця, пригноблена, пограбована і скривджена, зраджена власними дітьми. Такою ж є зараз України, поділена унією на два табори, позбавлена національно-релігійних прав, з верхівкою, що прагне влади і багатства, призводячи цим до занепаду традиційно-національних устоїв церковного і світського життя, байдужості до патріотичних обов'язків, морального отупіння. Мати потребує захисту: «Таких у нинішні часи я потребую синів, які б, незважаючи на особи, на тих, що безбожно Бога блюзнять, карали, які б, до рідних братів суворе лице своє обернувши, негарне поводження їхнє сміливо карали...Таких, кажу, потребую тепер синів.., які б не лише блюзнірством розпусні уста замкнули, а й своїх, од найвищого до найнижчого, од архієреїв до всіх тих ієреїв, що під їхньою владою перебувають разом з повіреними урядуванню їхньому людьми, достатньо й відповідно до гідності їхніх заслуг картали, карали і направляли»[цит.за: 2,63]

Суспільно-історичні умови вимагають, вважає Смотрицький вождя- пророка, народного наставника, який би просвітив суспільність, підняв національно-релігійну свідомість «блудних синів», який би був сильним духом і готовим прийняти смерть мученика за церву і батьківщину. Доказом цього є заключні слова другого розділу, звернені безпосередньо до православної громадськості: «До тебе, славний руський народе, до тих, котрі ще мене, матір свою не залишили і відщепенства ганьбою себе не заплямували, мовою своєю звертаюсь! Питаю, чому на таку велику і нечувану кривду мовчите? Чому оббрехані не виправдовуєтесь? Чому ображені не протестуєте? Очорнителі честі й віри до останньої волосинки вас зганьбили, а ви на це заразливе й зле навіть язиком не поворухнули... Досить... прикрого зганьблення терпіти!.. Покажіть себе, дайте про себе знати!.. Повстаньте тоді, і повторно прошу - повстаньте, сини мої, зі сну смертельного» [цит. за: 4,32].

У розділі «Проти самовладної зверхності єпископа римського» Мелетій Смотрицький, посилаючись на численні документи з історії церкви, рішення вселенських соборів, відкидає ідею наділення римського первосвященика владою намісника Бога на землі. Начебто звертаючись до Іпатія Потія, полеміст доводить, що римські папи не є ні єдинородними синами Божими, ні творцями світу й спасителями народів, а є синами людськими, «немічними вівцями». Вони не безгрішні, не безсмертні, не всемогутні, тому не мають права ставити себе вище від інших людей і вважати себе наступниками апостола Петра. Звичайно, це не дає підстав стверджувати, що Смотрицький вважає будь-яку людину бути достойною стати папою, проте проголошує думку про рівність людей перед природою і Богом, «забирає» у римського папи право називатися божественним наступником, відводячи йому лише перше місце у Римі як столиці [2,71].

Для доведення всієї жахливості та брехливості політики уніатів, М.Смотрицький вдається до дуже цікавого кроку: зі всією серйозністю ставить перед народом питання про те, яке ярмо легше - католицький гніт, унія чи турецька неволя? «Турок, який дороги спасіння не пізнав і завжди в темряві невідомості ходить, тіло і багатство поневолив. А папа, пізнавши євангельське світло, гордим духа свого вихором його погасив, тіло й душу, внутрішнє й зовнішнє багатство поневолити мав. Турок, сам невірним будучи, невільникам своїм чистої й незаплямованої віри християнської заживати у вільності сумління дозволяє. А папа повністю поневолити віру хотів...Турок сам богохульник і безбожник, але своїм невільникам триматись правдивої віри не перешкоджає, а папа, богохульства винахідник і безбожності покровитель, так само своїх підлеглих спаплюжити намагається.» [2,59]. Автор підкреслює, що Ватикан ніколи не прагнув здійснити свою християнську місію з Євангелієм в руках і любов'ю до людини, а лише шантажем і порушенням норм християнського вчення Турок і папа римський, зауважує полеміст, «обидва тирани, але не однакова неволя.. , далеко пожиточніша річ зовнішнє зневолення терпіти, а духом вільним під турком жити, аніж тілом і душею римському папежові служити» [4,44].

Звичайно, «Тренос» викликав неабиякий резонанс у Речі Посполитій. Смотрицького звинуватили в єресі, тираж книги намагалися конфіскувати і спалити, за її продаж призначався штраф, тому мислителю довелося жити майже в конспірації і лише через 10 років повернутися до попередньої діяльності. Цьому передувало формальне відновлення православної ієрархії у 1620 році, коли єрусалимський патріарх Теофан, прибувши до Києва під супроводом і охороною козаків, провів висвячення владик: Ісаї Косинського - на єпископа Перемишлянського і Самбірського, Іова Борецького - н митрополита Київського, а Мелетія Смотрицького - на архієпископа Полоцького, єпископа Вітебського й Мстиславського. І хоча висвячення відбувалося таємно, не було розглянуто й позитивно вирішено жодним сеймом у Варшаві, принесло українцям ще більше проблем, його можна оцінити і як акт національної консолідації, перемогу права людини на власну віру і церкву.

Серед людей пішли чутки, що Борецький і Смотрицький разом з козаками підуть відвойовувати свої єпархії - і знову архієпископ Смотрицький стає для Сигізмунда ІІІ злочинцем, змовником з турецьким султаном, зрадником держави, а церковний суд піддає його анафемі. Саме в цей час М.Смотрицький пише і публікує «Верифікацію невинності», у якій апелює до християнської справедливості, гірко шкодує, що ніде в світі немає такого народу, як український, щоб він «у вірі був невільником». «Що у чоловіка обачного має бути найвільнішим, те вони хочуть у нас мати за поневолене. Не так віриш, як наказує відступний митрополит,- ти бунтівник, турбатор спокою посполитого, образа маєстату короля його мості, зрадник вітчизни, хоч ти був би найскромніший, найспокійніший, найвірніший і найчемніший « [4,6]. З часом обурення в автора наростає, і він стверджує: «Будь-яка влада, поставлена зовні, нав'язана силою, не визнається і не може бути узаконеною як протиприродна вільному духу людини» [5,89]. Смотрицький у своєму творі посилається і на сеймові конституції, і на рішення судів, і на листи Сигізмунда, і на історичні свідчення і доводить, що природне право народу на віру зафіксоване навіть у державних актах, тому насаджування унії - це, по суті, замах на людську свободу. «Народові вільному, - пише полеміст, - народові в правах і вольностях зі всіма коронними і великого князівства литовського обивателями зрівняному... з примусу кількох осіб з прав і вольностей, а нарешті і з віри бути витисненому. Бути так тяжко поневоленому в сумлінні, бо вірити так, як нас закон божий учить, невільно, але мусиш вірити так, як нам апостати наші велять. Кому ж то, боже живий, з народу нашого руського не буде боліти?» [цит.за: 4,72].

Тут необхідно звернути увагу, що у «Верифікації» чітко простежується ідея суспільного примирення і національної єдності, адже Смотрицький добре розуміє, що унія не повинна вносити розбрат у стосунки громадян однієї Батьківщини, стверджує, що суспільні відносини не можуть утверджуватися на основі віровизнання: «. не вироджується з своєї крові той, хто віру міняє. Хто з руського народу римську віру приймає, не стає одразу ж іспанцем чи італійцем, а залишається русином шляхетним по-старому. Не віра, отже, русина русином, поляка поляком, литвина литвином робить, але уродження і кров руська, польська і литовська...О, пречесна кров руська, нехай тебе це заболить, нехай тебе це порушить!» [4,72]. Ця ідея стає однією з провідних в українській суспільній думці того часу, адже на основі церковної роз'єднаності розкол між українцями дедалі поглиблювався, і нагальним завданням часу ставало так зване «примирення Русі з Руссю». Історичні відомості стверджують, що сам Мелетій Смотрицький у 20-ті роки XVII ст. зустрічався з провідниками унії, щоб вияснити її мету , зрозуміти, чи варто до неї йти « руському народу».

Відповіді уніатів на «Верифікацію» змушують Смотрицького написати «Оборону верифікації», а дещо пізніше - «Оскарження писань ущипливих», які, щоправда, вже не є таким гнівним звинуваченням уніатів, а глибше просякнуті ідеями віротерпимості. Характерна ознака цих творів - заклик до порозуміння і згоди зі спорідненими по крові людьми і навіть своєрідний «дозвіл» уніатам вільно вірити у країні, де вони живуть, але не заважати вірі православній. Ці ідеї не заважають авторові досить сміливо заявляти, що у своїй вітчизні православні живуть гірше, ніж іновірці: «Чому ж ми, народ руський, маєм гірші умови в цій країні, в своїй власній вітчизні, аніж вірмени, євреї, бусурмани, що до цієї країни завітали, і ніж лютерани, кальвіністи і новохрещенці? Їм вільно мати своїх наставників, міністрів, біскупів, казнодіїв, равінів, муллів, а чому ж нам невільно мати свого митрополити і єпископів? Якщо ті народи до жодного незвичного їм послуху примушені не бувають, яким же ми безправієм той примус терпіти від вас повинні? Чому ж тільки ми одні в цій державі безправні, щоб нас кожний, хто б тільки хотів, кривдив і до послушенства свого, на карк наступивши, примушував?» [4,91]. Давньохристиянські принципи рівності, заявляє Смотрицький, проголошують, що і ченці, і шляхта, і плебеї перед Христом є однаковими, відрізнятися можуть лише побожністю і чеснотами, тому мордувань і репресій за віру у світі не повинно бути. Такими чесними і побожними в «Оскарженні» виступають козаки, які більше за все на світі цінують волю і свободу, прославили себе безліччю перемог, тому, якщо буде така необхідність, зуміють захистити від несправедливих нападків віру православну, як і зробили це, до речі, у випадку з Теофаном .

Ще однією спробою домогтися визнання православної ієрархії на державному рівні став відритий лист до польського короля Сигізмунда ІІІ «Юстифікація невинності», написаний напередодні сейму 1623 року. Смотрицький знову намагається обґрунтувати справедливість і правомірність хіротонії нових єпископів, проголошуючи вільність і свободу найвищими і невідчужуваними людськими цінностями: «Та золота, неоціненна, краще сказати, вільність - якої вона ваги, то сам того не знає і не бачив, котрий її на шальках терезів з усім цьогосвітнім добром не нажив! Це те добро.., яке порядна людина не втратить, хіба що разом із душею» [2,139] Разом з тим автор заявляє: нововисвячені ієрархи згодні добровільно зректися свого становища, якщо король призначить на них православних осіб, а це, напевне, свідчить про те, що Смотрицький знову робить крок до суспільного примирення, подолання релігійних і громадянських суперечностей мирним шляхом. Щоправда, окрім, «Юстифікації...», до сейму була подана ще «Суплікація» («Уклінне прохання»), авторство якої також приписують Смотрицькому, а в цьому публіцистично-полемічному трактаті ідея політичної свободи, мотиви людяності і гідності звучать як натяк на можливість громадянської війни. Річ тут, мабуть, у тому, що «Юстифікація...» підписана православним ієрархом, а «Суплікація» написана начебто з позиції світських людей, які прагнуть свободи віросповідання, захисту своїх прав і гідності, тому так гнівно висловлюють свій протест і обурення: «Чи ж ми невільники.. , що нам так суворо утискують? Чи ж божих і людських прав ми не свідомі?.. Ми умерти всі краще за божою волею собі дозволимо, аніж богом подану нам віру з грудей наших видрати відступникам тим нашим дамо. Чи ж це не рабство?» [4,100].

Спроби Мелетія Смотрицького примирити уніатів та православних черговий раз успіхом не увінчались, і він вирішив податися до найбільших православних святинь на Схід, познайомитися з головними осередками східного християнства. Тут його чекало глибоке розчарування: він побачив, що східні патріархи не мають сили, не спілкуються з Ватиканом (щоб не виявити неповагу до Оттоманської імперії), тому не зможуть допомогти православним Русі. Покладатися потрібно було лише на свої сили і на компромісні рішення, і, повернувшись в Україну, Смотрицький обґрунтовує необхідність суспільного примирення в «Апології». Полеміст пропонує духовенству, шляхті, міщанству досягнути порозуміння, змальовує картини ідеального життєвого устрою і національного процвітання після укладання мирної угоди і стверджує, що не зрада віри приводить його до таких висновків: «Я перед богом свідчу, що роблю це з щирої любові до церкви нашого руського народу. Бачу її нужденною і вже на грані смертельного занепаду, тому не можу мовчати, пам'ятаючи, що спаситель в таких випадках і бездушним камням обіцяв дати мову» [4,116].

Така зміна поглядів Мелетія Смотрицького дала поштовх до осуду полеміста, багато хто і з сучасників, і з дослідників його творчості називали його зрадником національних інтересів. Православні, звичайно, не схвалили його перехід в унію, католики негативно реагували на традиційно православний напрямок його творчості, неоднозначною залишається оцінка Смотрицького і в наш час. Проте, долаючи конфесійні та політичні аспекти в оцінках мислителя, можна стверджувати: в будь-якому таборі (чи традиційного православ'я, чи греко-католицького) Смотрицький, безперечно, залишався палким поборником прав на людську честь і гідність, на політичну і духовну свободу і вільність, на самовизначення і мирне співіснування.

Література

1.Зілинський О. Духова ґенеза першого українського Відродження // Європейське Відродження та українська література XIV-XVIII ст. - К.: НД, 1998. - 376 с.

2.Кралюк П.М. Духовні пошуки Мелетія Смотрицького. - К.:Український центр духовної культури, 1997. - 192 с.

3.Франко І. Характеристика руської літератури ХVІ-XVШ ст. // Європейське Відродження та українська література XIV-XVIII ст. - К.: НД,1994. - 376с.

4.Яременко П.К. Мелетій Смотрицький. Життя і творчість. - К.:НД, 1986. - 160 с.

5.Короткий В.Г. Творческий путь Мелетия Смотрицкого. - Минск: Наука и техника, 1987. - 192 с.

Размещено на Allbest.ru