Трансформація ідей російської формалістичної школи у творчості младоформалістів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трансформація ідей російської формалістичної школи у творчості младоформалістів

Полянська В.І.

У другій половині 20-х років сформувався важливий напрямок у вивченні розвитку ідей «пізнього» формалізму. Тенденція вивчення методу у середовищі послідовників російських формалістів явилась складовою історії даної школи. Не дивлячись на крайню нетривалість свого існування, російський формалізм підключив до своєї інтелектуальної спадщини активні теоретичні пошуки так званих младоформалістів, які, хоча і не встигли створити свої власні значимі концепції, але значно вплинули на подальший розвиток ідей російської формальної школи, представників тартусько-московської школи, які займалися, як і формалісти, вивченням внутрішньої структури тексту та виявленням механізмів його функціонування.

Младоформалісти мали власний напрямок теоретичних пошуків, виявлення яких і є однією з задач даної статті. Для початку необхідно зазначити, що далеко не всі учні формалістів могли називатися младоформалістами. До їх кола можна віднести лише деяких учнів Б. Ейхенбаума і Ю. Тинянова. Младоформалісти, як особливе товариство, свідомо будували свою наукову стратегію. В 1928-1930 роках під керівництвом Ейхенбаума працював особливий «виробничий» семінар, який став важливим етапом у науковій біографії його учасників та зблизив вчителів та учнів. Але головною подією став знаменитий семінар Ейхенбаума та Тинянова з російської прози ХІХ ст. Серед слухачів були Л. Гінзбург, В. Гофман, Б. Бухштаб, М. Степанов, які й стали так званими «младоформалістами» у вузькому, термінологічному розумінні цього слова. Першу згадку про цей семінар можна знайти у записі щоденника Ейхенбаума від 17 жовтня 1924 року: «Учора в мене були Веня Зільбер і Бухштаб налагоджуємо науковий семінарій.

В цілому семінар працював інтенсивно, у великій теоретичній напрузі, про що пізніше згадував Кавєрін: «Найзначніший семінар, що навіяв мені ту просту думку, що без повної і безперечної відданості літературі краще триматися від неї подалі, відбувся, коли я вже закінчив університет. Його влаштували для своїх учнів Б.М. Ейхенбаум та Ю.Н. Тинянов. Серед йогоучасників були Б.Я. Бухштаб, Л.Я. Гінзбург, В.А. Гофман, М.Л. Степанов. Мабуть, його можна назвати «семінаром відбору» декому з нас були не під силу заняття, які вимагали солідного знання західноєвропейської теоретичної літератури. Вони зв'язались у моїй пам'яті зі страшним відчуттям, що за нами суворо слідкує сама література. Обговорюючи найбільш абстрактні питання, ми знали, що під її пильним поглядом не можна ані хитрувати, ні брехати, ні прикидатися».

Із документів, які збереглися, очевидно, що теми семінарських доповідей учнів були визначені науковими інтересами вчителів, що свідчить про зацікавленість опоязівців у результатах роботи семінару як підтвердженні правоти їх теоретичних досліджень. Першим колективним виступом младоформалістів стала збірка «Російська проза», яка була покликана підкріпити та апробувати теорію на конкретному матеріалі історії літератури, але несподівано висвітив також і недостатність запропонованих для пояснення цього самого матеріалу концепцій. Серед учнів зародилось зерно майбутніх розбіжностей, єдність інтересів було втрачено. Те, що у працях старших формалістів не договорювалося, загострилося у виступах учнів. Формули вчителів виявились замалими для учнів, які пройшли блискучу школу роботи з літературними фактами та наочно продемонстрували своє вміння. Младоформалісти побажали уточнити та удосконалити запропоновані вчителями методи та підходи, що призвело до кінця учнівства. Настала закономірна криза, і у 1927 році семінар було закрито. Учні переконались у недосконалості методів вчителів, а вчителі були розчаровані у слухачах: «Учні це те ж насіння. Їм нема нащо чекати біля дверей чи відбирати у нас частину роботи. Вони як приходять нові елементи літератури прийдуть переробляти результати наших праць», писав Тинянов.

Формалісти чекали від своїх учнів, що вони запропонують дещо принципово нове, революційне, подібно до того, як самі метри запропонували свого часу абсолютно новий погляд на сутність літературних явищ, які скасували, на їх погляд, всю попередню літературну науку. Але опоязівці обманулись у своїх сподіваннях, тому що младоформалісти головну задачу вбачали у філософському обґрунтуванні методу, що надало б йому стабільності, стійкості та ясності вихідних передумов і засад.

Младоформалісти бажали лишатися у межах розроблених вчителями концепцій, а вчителя розцінювали це як відсутність власного творчого начала. Відчуження вчителів та учнів набирало силу і кінець кінцем переросло у відверту ворожість. Б. Бухштаб, розмірковуючи про причини розколу з «батьками», бачив їх не у зміні поколінь, а в тому, що старий ОПОЯЗ виставляв свій прагматизм, відмовляючись від філософської перевірки та обґрунтування: «Бум (гурткове прізвисько Ейхенбаума), переходячи на «літературний побут», стверджує, що навряд чи це не є історія літератури, тому що епоха, коли формалізм відповідав «духу епохи», пройшла (а тепер «духу» епохи відповідає вивчення літературного побуту значить, це сучасна історія літератури). А можливо її й не було? Не можна відмовлятися від внутрішніх критеріїв науки. Ми більш сучасні, ніж марксисти, тому що нашими методами можна працювати, а їхніми не можна. Але дух літає де хоче, і марксисти сміливо можуть сказати, що вони більш відповідають «епосі». Ідеї, звичайно, старіють, але це показує матеріал, а не календар».

В записах Лідії Гінзбург приведена зла фраза Ю. Тинянова про своїх учнів: «Що ж, вони прийшли до столу, коли обід вже з'їли!».

Ці слова багато в чому пояснюють розрив з метрами, конфлікт між формалістами та младоформалістами. Вчителі хотіли, щоб їх учні проявляли більше творчості, «конструювали, а не належним чином використовували вже існуючу систему, при цьому учні, на думку вчителів, не повинні були відступатися від вже встановлених правил. Самі младоформалісти не були готові до серйозного теоретичного прориву. Лише Лідія Гінзбург на заміну формальному методу змогла запропонувати свій метод соціально-психологічного аналізу, основаного на тотальному історизмі. Її ставлення до методу, його логіки, стрункості найбільш яскраво виявилося в нотатках: «Я дуже полюбляю закономірності. Я охоче приймаю випадкові радощі , але вимагаю логіки від бід, що вразили мене. І логіка втішає, як добре слово».

Лідія Гінзбург, що представляла плеяду младоформалістів, лірично, емоційно переживала логіку, як раніше її вчитель В.Шкловський переживав механізм, машину, двигун. Не дарма Тинянов казав про нього: «Шкловський перш за все монтажник, механік, водій, вірить в конструкцію». Про себе ж Тинянов сказав так: «А я, якщо хочете, детермініст. Я відчуваю, як щось перепліскується через мене. Я відчуваю, що мене робить історія».

Якщо тут Тинянов дуже близький до світогляду самої Гінзбург, то через два роки Гінзбург напише про Тинянова історичного романіста: «Він з захопленням казав мені про те, що всіх осудив: жодного достойного героя, всі ошельмовані. «Як вам зниження?» питав він з радістю винахідника. Гінзбург засуджує Тинянова за те, що були «ошельмовані» достойні історичні персонажі (Жуковський, Крилов). В цьому засудженні відчувається відверте невдоволення младоформалістів своїми вчителями.

Тут, швидше за все, простежується межа між «молодшими» та «старшими», між младоформалістами та формалістами. Формалісти не мали сумніву, що в деяких випадках, змінюючи одну тональність на іншу, один тотальний метод на інший, младоформалісти ж або відмовлялися від цієї тотальності взагалі, або, у випадку Лідії Гінзбург створювали власний тотальний метод; саме «створювали власний тотальний метод, «створювали», а не отримували чужий в готовому вигляді.

Та все ж Гінзбург залишалась ученицею Тинянова: вона не лише користувалась його термінологією, але й декларувала наслідування його теорії можливого зближення з «іншими рядами» на основі аналізу літератури. Можливо, як літератор наступного покоління, вона первісно інакше сприймала співвідношення реальності і літератури, зовнішніх рядів та ряду іманентного. Младоформалістика була уважна саме до соціальної дійсності, і це не дивує, адже на її молодість припадає формування нового суспільства і трансформація минулих соціальних практик. На думку Гінзбург, цілком природно застосовувати тиняновські поняття «функції» або «автоматизації прийому» до змін повсякденних звичок. Вона зазначала, що для її покоління межа між соціальним та літературним не була перешкодою, оскільки усе «однорідне».

При уважному читанні статей младоформалістів вимальовується цікавий факт: в їх розумінні існувало, як найменше, два основних формалістських методи. По-перше, класичне, раннє формалістське осторонення за Шкловським, а по-друге метод, описаний Ейхенбаумом в «Молодому Толстому». Щоденники Л. Толстого містять приклади, так би мовити, «самоінструктування» та «самозвинувачення», які в решті решт стають основою для нового експериментального літературного прийому.

Це щось схоже на здвиг точки зору, що робить об'єктом спостереження щойно пережиті почуття або думки, які з'являються. Крім того, дуже впливовою стає ідея про психологію як парадокс, про розходження між переживанням та його вираженням (це «одна з найкращих думок Шкловського»).

Не одноразово обмірковуючи її в «Записниках», дещо пізніше Гінзбург навіть знаходила приклади у повсякденній поведінці: «Чоловік розповідав про те, як в 20-му році у нього помер п'ятирічний син від дизентерії; як він пішов з лікарні, впевнений у тому, що дитині краще, повернувся на наступний день та застав агонію. «Так він при мені й помер» каже батько, і цю останню фразу несподівано вимовляє посміхаючись, немов над дивним випадком. Я подумала про безглуздість цієї посмішки та про її логічність. Напевно, посмішка була єдиним способом вимовити цю страшну фразу. Можливо, вона була його актом ввічливості по відношенню до співрозмовника».

Нова психологічна література в очах младоформалістів відштовхується від прочитання Толстого в рамках осторонення і парадоксу як технік спостереження. При цьому обидві версії не мають на увазі працю з «внутрішньою людиною», якимось глибинним Я. Це спостереження за зовнішньою сферою, навіть коли мова йде про власні переживання. Бухштаб схоже розуміє метод «дитячої прози» Пастернака: це аналітичний розбір предмета і його нова концептуалізація прийоми, що широко використовуються Гінзбург в її «Записниках»: «Автор намагається показати зміну психологічного укладу дитини та прослідкувати внутрішні поштовхи, непомітні сторонньому оку, але ті, що здвигають психіку».

Зовнішні спостереження Гінзбург задають установку на опис досвіду в безособистісних формулах, що стає основою поетики «Записників». Ось приклад таких узагальнень: «Людина, яка не змогла влаштуватись так, щоб пишатися своїми нещастями соромиться їх. Добре вихована людина соромиться й чужих нещасть». З часом доза психологічних нарисів у працях Гінзбург зростає. У цей час Ейхенбаум повертається до творчості Толстого у новому ключі, починаючи досліджувати творчість письменника кінця ХІХ століття. Його соратники по формальній школі та младоформалісти не схвалюють його звертання до проблем, які донедавна лишалися за межею їхньої уваги. Спроба Ейхенбаума побудувати новий біографізм у статті «Лев Толстой» Гінзбург розцінює як половинчасту міру.

У суперечках тих років широко розгорнулася дискусія про футуризм як одну з передумов формалізму. Младоформалісти активно шукали нові цінності, які б відрізняли їх від вчителів; це торкалось і ставлення до авторитетів, зокрема, до Хлєбнікова, засновника російського футуризму, який для старшого покоління був майже гуру сучасної поезії.

На погляд Гінзбург, жоден з лідерів футуризму не є схожим на геніального безумця, який створив нову експериментальну поетику: «Хлєбніков, у якого одних кінців не знайти, а інші не сходяться, виявився темним від глибини джерелом тих явищ, котрі ми (не знаючи Хлєбнікова) отримали із рук великих практиків, поетів для письменника: Маяковського, Пастернака, Тихонова.

Ми отримали хлєбніковське, розквартироване по чужих системах, позбавлене хлєбніковської наївності, яка каламутить розум, його темної простоти. Хлєбніковське з'ясувалось. Ми зрозуміли, як це зроблено, перестали наполягати на тому, щоб це робилось й надалі. Але тут, запізнюючись, до нас прийшов сам Хлєбніков з його загадковістю, яка нагадує загадковість Пушкіна (як це зроблено?)».

У переписці з Бухштабом младоформалісти обговорюють «Формальний метод у історії літератури» Енгельгардта. Спочатку Гінзбург поділяє сумніви опонента формалістів у тому, що це занадто молода теорія для того, щоб еволюціонувати у найближчий час, але згодом відмовляється від цієї точки зору. Інше міркування Енгельгардта здається значущим це думка про історичність у формалізмі: «він є безперечно правим у тому, що для письменника й читача літературний факт, за рідкими виключеннями, є факт тільки естетичний. Літературна свідомість часто-густо фікція; творила та сприймала загальнокультурна свідомість».

Енгельгардт намагається визначити передумови й кордони формалізму з позицій феноменології та неокантіанства, що Гінзбург оцінила як включення у літературу «етичного і пізнавального досвіду». На відміну від метрів формалізму, мислення Гінзбург було надзвичайно залежним від мови. Вона кілька разів писала про те, що думка, не оформлена словесно, не існує: «Усе, що не виражено в слові (вголос або про себе), не має для мене реальності, вірніше, я н маю для нього органів сприймання».

Гінзбург вважала змістовність неодмінною якістю художньої мови, звідси її неприйняття «чистого» естетизму і нераціональних, «заумних» літературних форм. Цю думку розділяв і Г. Шпет: «Смисл є ідейний член в структурі слова. Смисл є ідейна насиченість слова. До предметної даності слова, чуттєво-емпіричної та формально-логічній додається даність його матеріально-ідейна. До функції слова номінативній та концептивній додається функція ідейно-збагачуюча, розумна. Слово ідейно».

Думка Шпета про соціальність мови теж знайшла підтримку серед младоформалістів. І Гінзбург, і Бухштаб згодні з ідеєю Шпета про те, що слово існує у «складному переплетінні актів свідомості» сприйняття і розуміння. Ідею про соціальність слова висловив і інший автор, з яким погоджувалися младоформалісти, М.Волошинов. Його стаття «Слово у житті і слово у поезії» містить аналіз мови як співвідношення свідомостей, у якому є три компоненти: той, що говорить, той, що слухає і предмет розмови (або «герой»). Бухштаб намагався використати міркування Волошинова про контекстуальність слова і про його «оцінку», ціннісний аспект значення. Він вважав, що лінгвістиці не слід ігнорувати співвідношення, у які слово вступає під час комунікації, адже мова являє собою не абстрактну словарну річ, а частину реальності. Феноменологічне розуміння слова у Шпета й Волошинова має багато спільного, принаймні так це розуміли младоформалісти.

Шпет у третій частині своєї праці «Естетичні фрагменти» говорить про «тематику та проблематику» естетичної свідомості.: «Естетичне сприймання особистості базується на подоланні соціальної природи мови. У феноменології це називається «редукцією» звільненням від своїх особистісних реакцій на особистість. Треба відійти на відстань, щоби виділити та оцінити своє естетичне ставлення до особистості та її типу. Її індивідуальні форми типові. Естетичне ставлення до особистості виростає із подолання симпатичного розуміння її». З наведених цитат видно, що у роботах Волошинова та Шпета є аналогії формалістським «остороненню» і парадоксу.

Осторонення як зміна точки зору на звичне чи на те, що тільки-но спостерігалось, схоже на Шепетівське естетичне створіння, яке знаходиться поза суб'єктивними оцінками і загальноприйнятими думками. Структура слова у Волошинова створює те саме розходження між переживанням і його вираженням, що і парадокс в розумінні Шкловського. Парадокс, за Шкловським, виключає збіг з «душею», внутрішнім світом емоцій. Що ж до Тинянова, то, на погляд Гінзбург, він далекий від соціальної психології. Вона вважає, що її вчитель, відомий своїм талантом зображати інших людей (особливо тих, які мають причетність до літератури), показує тільки узагальнених персонажів анекдотів, нехтуючи їх психологічною індивідуальністю.

Розбіжності младоформалистів та їх вчителів посилювались з кожним днем. Молодше покоління нагадувало старшому про те, що ті змінили свої минулі іманентні позиції, а метри зверхньо дивились на молодих вчених і все частіше відмовчувались. Вчителі не змогли або не захотіли захистити Гінзбург, коли вона потрапила під ідеологічну критику, докоряючи їй тим, що вона співпрацює з Жирмунським, Гуковським, Шимкевичем, який був тоді в опозиції ОПОЯЗу. Ще одним знаком остаточного розриву між вчителями та учнями була відмова Тинянова видати свою прозу в младоформалістській збірці. Младоформалісти опрацьовують концепцію нового реалістичного письма, а на початку 1929 року Гінзбург остаточно стверджує авторську позицію як «спостерігаючу свідомість» («людину за письмовим столом»): «Добре та щасливо працюється лише тоді, коли праця заливає свідомість. Я люблю писати ночами, тому що вночі втрачається розсіяне відчуття руху часу. Вдень тільки в найрідших випадках вдається досягти цієї скам'янілості, глибокої байдужості до оточуючого. весь день розділений...одні години асоціативно пов'язані з професійними обов'язками, інші з обідом. ще інші з відпочинком. Словом, день заземлений, його етапи призначені регулювати суєту і не призначені для високого оціпеніння .всі нічні години в рівній мірі призначені для сну. Пересиливши цю потребу, ми почуваємося вправі змінювати обличчя ночі на наш розсуд. Час не рухається поштовхами, а зливається в потік, протікання якого не відчувається. Людина за письмовим столом чує, як пульсує кров в його скронях, розпечених працею. Він дивиться нерозуміючими очами на циферблат, по якому без певної мети рухається стрілка, до самого ранку не маючи влади над людиною. Події, які відбуваються тільки у свідомості, можуть досягати такої межі, за якою емпіричне переживання вже нічому не може навчити людину».

Перед нами письменник спостерігач соціально-психологічного досвіду. У її роботах багато роздумів про психологію; вона включає у поле спостережень власні переживання і відчуття, уникаючи автобіографічності та сповідальності, притаманними пізньому формалізму.

Проект нового психологічного реалізму лишається незавершеним. Книга статей з сучасної літератури, у якій не захотів брати участь Тинянов, так і не виходить, переговори про видання збірки з московськими конструктивістами теж закінчуються невдачею, інші замисли теж лишаються тільки проектами. формалізм література письменник

Доля младоформалістів частково повторила долю їх вчителів: вони не були затребувані. Їхні ідеї не вписувалися у радянську культуру так само, як і теорія ОПОЯЗу. З часом їх було витіснено із публічної сфери у маргінальну, і вони розчинилися у публікаціях другорядних журналів, приватній літературній практиці і еміграції.

Другий, напівіронічно-глумливий період младоформалізму почався з 1927 року. Спільна теоретична робота вчителів та учнів припинилась разом із розгромом формалізму в кінці 1929-1930 році, що важко признати природним і закономірним процесом.

Література

1. РГАЛИ. Ф. 1527. Оп. 1. Ед. хр. 247.

2. Каверин В. В старом доме // Каверин В. Вечерний день. Письма. Встречи. Портреты. М., 1982.

3. Тынянов Ю. Русская проза. М., 1998.

4. Гинзбург Л. Записные книжки. Воспоминание. Эссе. СПб.: Искусство, 2002.

5. Гинзбург Л. Человек за письменным столом: Эссе. Из воспоминаний. Четыре повествования. Л., 1989.

6. Гинзбург Л. Письма Б.Я. Бухштабу // НЛО. 2001. № 49.

7. Шпет Г. Эстетические фрагменты. Ч. 1-3. СПб, 1922.

Размещено на Allbest.ru