Свобода особистості в екзистенціалізмі філософії Лесі Українки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Свобода особистості в екзистенціиніи філософії Лесі Українки

леся українка свобода екзистенціалізм

Михаиляк У.С.

Леся Українка жила і творила у той час, коли Україна входила до складу Російської імперії. Російське духовне життя кінця XlX початку XX ст. перебувало під впливом революційних ідей Шеллінга, Сен Сімона, Фур'є. Згідно з їх ученням, держава, традиційна мораль трактувалися як застарілі. Відбувався процес пошуку нового шляху суспільного розвитку, взірцем якого вважалися революція та соціалізм. І все ж таки, кріпацтво духу в імперії було настільки міцним, що стримувало можливість виступити проти нього офіційно. Ось чому ідея свободи у Лесі Українки набуває значення соціального протесту проти існуючого стану речей, стає проявом її художнього модернізму.

Про розуміння Лесею Українкою смислу свободи говорилося на кожному з етапів розвитку лесезнавчих студій. Звісно, спектр цих тлумачень досить широкий і визначався різними суспільно-політичними реаліями, територіальними та часовими межами, модними культурними віяннями.

У даній статті спробуємо осмислити свободу як одну з найважливіших категорій філософської антропології Лесі Українки, а також проаналізувати її концепцію свободи з позицій сучасних національних пріоритетів

Один із засновників екзистенціалізму Артур Шопенгауер стверджував, що свобода не можлива без волі. У цьому він був послідовником Канта, який підтримував ідею про взаємозв`язок свободи і волі. Але Шопенгауер пішов далі, обґрунтовуючи, що реальною є «тільки одна воля, що виявляється в розвитку всієї природи і живої, і не живої» [5,274]. Ця позиція схожа до пантеїстичної доктрини Спіно- зи. Водночас, Шопенгауер доводив, що свобода в напруженості волі і чим менше ми її напружуємо, тим менше страждаємо. Гіпотезу свободи Шопенгауера Ніцше довів до абсолюту, віддаючи перевагу волі у її єдності зі свободою. Він визнавав лише силу волі, у якій вбачав могутність свободи, що властива лише надлюдині. Свобода, на його думку, це знищення «міліонів людей нездалих і недолугих».

Відомо, що філософія екзистенціалізму, яскравим представником якої була і Леся Українка, виникає як реакція на трансцендентний ідеалізм Канта. Усупереч кантівському розумінню свободи, яка є спорудою з видимостей або уявлень про світ, свобода у Лесі Українки містить у собі «не тільки уявлення та його систематизовані зв'язки», але і волю. Свобода усвідомлюється і пізнається; причому усвідомлюється і пізнається у двох площинах: як у політичному розумінні (як право обирати і бути обраним, тобто бути рівним), так і в філософському. Як усвідомлену необхідність свободу в філософському розумінні Леся Українка сприймає як тягар, якого неможливо позбутися. Вона мислить її як виконання свого обов'язку. При цьому воля надає можливість обрати обов'язок по душі такий, який хочеш. Свобода у Лесі Українки зумовлює нове розуміння та осмислення історико культурного минулого України і сьогодення через еволюцію його змісту.

Усе життя письменниця зверталась до рідного народу, щоб пояснити йому самого себе. Втім, її мало хто розумів. У своєму прозрінні щодо свободи вона дивилась на багато віків вперед. Достатньо прочитати пророцтва Кассандри чи інвективи Тірци, щоб відчути глобальність майбутніх катастроф, які з часом захопили Україну в свої обійми. Ось чому тлумачення мислителькою свободи має ще й всесвітній сенс і є трансміґрацією національної ідеї, у центрі якої стоїть українська душа. Леся Українка свободу уявляла як входження в процес, «з якого не було виходу» (Л.Костенко), тобто, розуміла це як тяжку працю, де дух є оживляючим принципом у людині. Її концепція свободи це «трагедія прощання з українським лицарством» (О.Забужко), у якій письменниця, як останній з племені могікан, висвітлює українському народові головний вектор його боротьби. Це дороговказівний знак дії або свободи як необхідності діяти.

Коли в імперії активно поширювались різні модерністські течії символізм, акмеїзм, футуризм Леся Українка все «піднімала свою брилу» свободи на круту гору історичного часу. В радянські часи тоталітарна система брала на озброєння власної ідеології її твори, називала поетесу ретельною читачкою К.Маркса, розуміння свободи якої нібито формувалося під впливом Чернишевського і Добролюбова. Вважалось, а в радянський період постійно афішувалось, що погляди Лесі Українки співпадають з поглядами КПрС на проблему майбутнього України. Прагнення ж свободи Леся Українка пов'язує з усім українським народом, волелюбний дух якого знесе диктатуру одного класу, а вільний розвій кожного буде умовою вільного розвою усіх. Розуміння свободи Лесею Українкою відрізняється від марксистського тлумачення свободи як свободи пролетарів усіх країн, які повинні об'єднатися. Апологети комунізму наповнюють її спадщину змістом комуністичного маніфесту, що пронизаний духом класової боротьби за свободу і права пригнічених.

Однак, Леся Українка своє бачення свободи не виводить з боротьби класів, а вбачає її у праці кожного на своєму місці і у власній праці праці інтелігента митця. Вона залишається борцем за свободу свого народу засобами поезії. На шляху боротьби проти духовного кріпацтва українців Леся Українка застосовувала всі форми художнього відображення дійсності: вона вважала, що слово поета творця інколи варте більше, аніж дія, у тому числі й революційна. Вона відкидає повстання мас рабів як головного знаряддя революційної боротьби за волю і свободу, котрі виступали проти усталеного порядку речей. У цьому її ідея свободи перегукується з її тлумаченням у В.Липинського як необхідності, у якій кожному відведено своє місце.

Борці за визволення України з під ярма кріпацтва Т.Шевченко, І.Франко, М.Драгоманов утверджували власне розуміння свободи, бачили різні шляхи і способи зміни соціальної дійсності. Мали також і різні погляди щодо суті майбутньої свободи України. Леся Українка у своїй філософії свободи виходила з принципу необхідності і доцільності дотримання реальних прав і свобод громадян співвітчизників, які мають бути засновані на демократичних і правових, а не класових (як у комуністів) принципах. Вона мріяла про таке майбутнє для України, в якому кожна людина матиме всі людські і громадські права, що тільки існують у світі: «Л ю д с ь к і права се ті, які належать кожній людині окремо, а г р о м а д с ь к і ті, що стосуються до цілої громади людей. Запевне, і ті, і другі дуже тісно сплетені межи собою» [6,222].

Як доводить Н.Горбач, ще в 1898 році Леся Українка «робить спробу розповісти простому народові у зрозумілій для нього формі про громадський лад або політичний устрій не тільки багатьох іноземних держав, але й про той, «де живуть наші люди». Вона намагається зрозуміти ті історичні події поневоленої України, від яких, як вона висловилась, у неї «на шиї на все життя залишилися криваві рани від кайданів». Поетеса надто глибоко і емоційно сприймає стан, в якому перебувала рідна країна і вона сама. Її непокоїть те, що на порозі Xx століття, коли Європа звільнилася від кріпацтва, Україна ще залишається закріпаченою. Втім, усупереч беззаконню, яке панувало на її батьківщині, де правим був той, у кого було більше прав, Леся Українка не виходить за межі здорового глузду, постійно підкреслює необхідність «вдержати добру згоду між людьми», прагне застосовувати силу волі для того, щоб встановити серед них «добрі порядки».

Пояснюючи сутність і розуміння змісту «доброї волі», тлумачить її як «волю політичну», яка передбачає не тільки боротьбу за владу, а й як необхідність заміни існуючої іншою владою, але культурними методами. І в цьому розумінні трактування свободи Лесею Українкою можна назвати революційним, та з погляду на арсенал її практичних дій воно є лише новою інтерпретацією її неоромантичної екзистенції свободи. Це явище визріло на українському національному ґрунті і увібрало у себе відлуння не тільки європейської, а й української козацької традиції демократичного співіснування людини та природи, людини і суспільства, суспільних інституцій та людських свобод.

Таке філософське світобачення свободи наповнює усю спадщину Лесі Українки новим національним морально-етичним змістом. Вірність почуттів, свобода і сила творчої праці ґрунтуються у ній на традиції української релігійної духовності. У роздумах про це поетеса для себе і для рідного народу бачить майбутнє їх спільної свободи. Ось чому її погляди на свободу і власна свобода волевиявлення, що знайшла відображення у творчості, надзвичайно актуальні для необхідності переусвідомлення і повернення українському читачеві справжньої Лесі Українки: «Хто наложив на мене обов'язок / будити мертвих, тішити живих / калейдоскопом радості і горя / Хто гордощі вложив мені у серце? / Хто дав мені одваги меч двусічний? / Хто кликав брать святую орифламу / пісень, і мрій, і непокірних дум?/Хто наказав мені: не кидай зброї, /не відступай, не падай, не корись?/ Чому ж я мушу слухати наказу? [7,195].

У своїй концепції свободи поетеса розмірковувала про перипетії і майбутнє однієї з найдавніших націй світу. Глибоко освічена людина Леся Українка залишила нащадкам величезну кількість роздумів, поглядів, теоретичних напрацювань щодо тлумачення свободи як і волі. Тут мається на увазі не громадянська свобода як абстрактна категорія в імперії, де вона у певному сенсі існувала, а саме як воля, як необхідність позбавити український народ залежності від великодержавних зазіхань, від того «великорусского хамства» і політичних устроїв, пануючих над ним різних імперій.

Причину втрати українським народом державності Леся Українка пов'язує із втратою свободи. При цьому головний зміст поняття свободи розуміє у двох вимірах: соціокультурному і буттєвому. Щодо першого напряму, то в ньому поетеса вбачає реальний стан життя України і пропонує його як шлях до реалізації проблеми свободи свого народу. У такому баченні мислителька не прив'язується до особистості (як це рекомендує Ніцше, коли говорить про надлюдину), а апелює до всього народу.

Другий шлях вести цю боротьбу методами науки, філософським вченням, формою художнього слова, і це, на думку поетеси, є найбільш об'єктивним і ефективним виходом з ситуації, що склалася в Україні. Несвободу можна подолати, повертаючи українському народові дух шляхетності і високої європейської культури. Доказом цього слугує образ «нової онтології» її екзистенції свободи в такому персонажі як дядько Лев з «Лісової пісні». Співпереживання дядьком Левом утаємниченої природи речей відкриває для нього справжній шлях свободи, оскільки вона «має цінність для людини до того часу, поки залишається таємницею» [3,8]. Істинність свободи, за Українкою, це єдність і гармонія людського буття з природою, з суспільством, яка набуває форми натурфілософського значення. Промінчиком між ними стає дух. Таким чином, її воля до волі еволюціонує від грубого механіцизму і абсолютизму духу Ніцше до його об'єктивізму і навіть позначається індивідуалізмом та егоцентризмом, властивим українському народові.

Ще одним аспектом її екзистенції свободи є любов до людини. Антропологізм проблеми свободи Лесі Українки, його амбівалентність не ідеалізовані інтелектуальною відірваністю поетеси від життя, але, як і саме життя, у її спадщині завжди наповнюються не тільки мрією, добром, а й злом, стражданням. У цьому розумінні страждання стає необхідним для коригування майбутнього шляху пошуку свободи саме через необхідність цієї дії як волі.

Вона викотила на «гору круту» сьогодення таку «каменюку» ... загублених смислів української історії («не політичної, а культурної!»), дала життя на рівні світової духовної історії» [1,395], що ми й досі дивуємося: невже це наше, українське, невже це ми колись такими були?

Окремим предметом аналізу в Лесі Українки є тлумачення такої філософської категорії, як воля, що постає як воля соціальна. У Шо- пенгауера воля не підлягає розумовому поясненню, а є сліпим пориванням, відірваною від буття. У С.К`єркегора вона існує як «екзистенція», тобто як переживання у процесі виходу за межі усталеної, раніше встановленої традиції і використовується при означенні найперших для людського способу буття категорій таких, як життя, смерть, страх. Філософія волі у Лесі Українки перегукується з її тлумаченням у Ф.Ніцше і репрезентує себе як вихідна основа сущого, набуває соціальної значущості і тому є актуальною завжди. Воля у Лесі стає не тільки «волею до влади», а й виявляє себе через волю до волі. Життя для поетеси постає уречевленою волею, яка варта уваги, щоб віддатися їй до фанатизму.

Леся Українка у своїй «волі до волі» як абстрактної категорії виходить за межі ніцшеанського імморалізму, стає співцем свободи свого народу і робить цю категорією національно-конкретною: б л а г о р о д н о ю. Спираючись на загальнолюдські цінності, вона «прагне вийти до його істотних, буттєвих (онтологічних) витоків» [3,3]. Критерієм її вибору стає волелюбна українська філософська традиція, яка синтетично поєднується з європейською філософською культурою і є відображенням у ній як західного, так і східного (у даному випадку неросійського) впливів, позаяк мислителька додає багато нового, специфічного, пов'язаного із споконвічним прагненням українського народу відновити власну державу.

Як стверджує Я.Козьмук, критерієм її виміру стає традиція європейської філософської культури, де питання соціальної свободи як волі було розвинене і обґрунтоване краще. Творчість мислительки це «нова онтологія», яка йшла всупереч марксистській (читай східно-російській) філософії М.Ганкевича та його тлумаченню волі як, фактично, не класової боротьби робітників за своє звільнення, а влади купи олігархів у країні кріпаків. Власне бачення свободи Леся Українка пов'язує із свободою, передусім, поневоленого народу.

Засвоєне з дитинства відчуття «неволі» обернулося у творчості мислительки ще одним феноменальним розумінням свободи свободи у її феміністичному дусі. Тут варто звернутися до драматичної поеми «Одержима», де саме поняття «одержима» охоплює реальний стан жінки в стародавній Іудеї. Це виклик соціальній несправедливості, якою заперечується навіть смерть. ЇЇ Міріам персоніфіковане ім'я Богородиці. Це паросток нового життя. Жіночий образ поеми наповнює зміст Лесиної свободи (всупереч абсурду, бунту, самогубства як класичних зразків екзистенціалізму) новим баченням: «праведністю і гріхом, любов'ю і ненавистю» [2,55], які після втрати орієнтирів (розуміння свободи як несвободи, як гармонії двох протилежностей чоловіка і жінки) справді перетворюються в абсурд. Тому в поемі, усупереч історичній дійсності, Міріам руками юрби закінчує життя суїцидом, руйнуючи цю гармонію. Це і вирок, і натяк за неправильне і неправедне життя натяк на реальний стан жінки вже не в Іудеї, а в Україні.

Так загальне, закарбоване у власне Лесине життя, і віддзеркалює життя цілого українського народу. Емоційно-холерична нестриманість Міріам, її образ доля були прямим віддзеркаленням реального стану речей в країні. У цьому аспекті екзистенція свободи Лесі Українки стає антитезою її тлумачення у Ніцше. Філософ намагається власноруч вирішувати долю свободи інших людей, «відправляючи» їх на смерть. А в Лесі Українки смерть стає кінцевим шляхом прозріння власного і прозріння юрби. Її смерть живе після смерті, оскільки вчить, як треба жити, щоб закінчити свій шлях гідно. «Необхідно, щоб людина себе віднайшла і себе переконала, що ніхто не врятує її від себе самої, навіть вартісний аргумент існування Бога» [4,134]. Ця теза Сартра дуже добре розкриває сутність розуміння свободи в Лесі Українки. Це як проблема карм- ічного завдання, яку кожна людина у своєму житті повинна обов'язково вирішити. Недарма поруч із Міріам перебуває «вартісний аргумент існування Бога» Месія, аргумент, який передбачає та дарує їй рівність з чоловіком, тому Міріам і пішла за ним. І у цьому кроці вся Леся Українка: з власним прагненням рівності, спрагою визнання цієї рівності як гармонії чоловіка і жінки, рівності права на свободу і, власне, свободи вибору. Леся Українка, як і Міріам, хоче навіть замінити собою Месію, стати жертвою замість Нього.

Тобто, вирішує проблему свободи як прояв волі і сили, що відновлює гармонію всеєдності чоловіка і жінки, а через них людини і суспільства. Вона робить це для того, щоб підняти людину з духовного занепаду, безладдя, позбавити країну від кріпацтва. І Леся Українка, і її Месія зрівнюються як чоловік і жінка з вільною людиною, щоб визволити всіх людей від морального зла несвободи. У несвободній країні людина, яка пригнічує інших, стає також несво- бідною (а раб завжди прагне зайняти місце свого пана).

Міріам віддзеркалює себе в чоловікові. Через духовну кризу жінки Леся Українка намагається показати, що свобода довготерпелива і лагідна, нікому не заздрить, не бешкетує, навіть коли хтось чинить кривду. Вона в усе вірить, намагається усе перетерпіти. Свободу без любові вибороти не можна ось духовне кредо Лесі Українки. Пересторогою і погрозою розплати за кривду лунає голос божевільної, що блукає поміж багаттям.

Майбутнє свободи для України, на думку поетеси, було під загрозою. Його екзистенція позначена печаттю занепаду, оскільки в поневоленого народу, за висловом Елеазара з драматичної поеми «Оргія», два шляхи: «або смерть, або ганьба». Леся Українка звертається до прикладу поневоленого єврейського народу, доля якого ототожнюється з долею народу українського. Елеазар обирає життя і ганьбу, поскільки йому ще треба дорости до Антеєвої здатності пожертви заради свободи. І допоки він до цього не прийде, змушений співати «про чужі язики чужою мовою». Каталізатором такого бачення свободи Лесі Українки стає тема сорому, яка у «Вавилонському полоні» сягає екзистенційно філософського сенсу надії: «живий Ізраїль, хоч і в Вавилоні».

Леся Українка репрезентує ще один аспект бачення свободи, який має розвиток не тільки в соціально-побутовому, а й морально-етичному та філософському планах. Онтологічну проблему свободи вона трактує у різних за ступенем етичності формах дії своїх героїв: від альтруїзму до егоцентризму. Екзистенція свободи втілюється переважно у двох типах поведінки: від конформізму до відчайдушного опору за право бути вільним. Тема права свободи пов'язується у поетеси з вірою і надією на швидке вивільнення українського народу від духовного занепаду.

Талант поетеси розгортається тоді, коли в загальноєвропейському розвитку філософії відбувалася переоцінка цінностей, здійснювався перехід від традиційної метафізики до сучасної європейської антропософії. Тому Леся Українка приділяє велику увагу моралі та засобам реалізації волі. Моральна мета, для неї, повинна мати і моральні засоби її досягнення. Лесина антропософія спрямована не на абстрактну людину і не на робітничий клас, як частку народу, її антропологізм це турбота про долю усього українського народу. У своєму баченні співвідношення часткового і загального, народу і його провідника, поетеса по мистецькому розглядаючи одну з найважливіших категорій філософії, вбачає їх співіснування у єдності, боротьбі та постійній зміні. Вона розуміє, що вирішення майбутнього свого народу не можливе без напруження усіх духовних і фізичних сил, для цього потрібна соціальна воля. Тільки через волю єдиномож- лива і свобода. Так воля, у трактуванні Лесею Українкою, як соціальна категорія стає у центрі її розуміння свободи, а свобода стає категорією соціальної волі. Саме ці акценти ставлять спадщину мислительки «на рівень вищих досягнень філософських прерогатив» [3,4], а погляди роблять її творчість актуальною для нашого часу.

Здійснюючи п і д с у м к и, можна сказати, що свобода у Лесі Українки наповнює новим змістом її екзистенцію буття і торкається усіх аспектів онтології: від філософії до етнології, де природа і людина формують одне неповторне поняття національну культуру. Творчість Лесі Українки, таким чином, підтверджує заощаджені нашим народом ідеали свободи як волі, котра необхідна для встановлення його незалежності, коли через пізнання історії і драми інших народів осмислюється сучасність.

Робимо висновок, що свобода, у розумінні Лесі Українки, має духовно-вольову, дискретно-синтетичну і індивідуально народну природу. Моделювання свободи у творах поетеси, яке базується на особливостях етноповедінкового матеріалу мотивації, властивого українському народові, стає зрозумілим сучасному читачеві. Її герої надають повне і всебічне уявлення про суперечливу природу національного розуміння свободи як прагнення волі поневоленими і тими, хто втратив власну ідентичність. Нове прочитання творів Лесі Українки реабілітує природні морально-психологічні координати свободи українського народу, ідентифікує його в історико культурному минулому.

Література

1. Забужко О. Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. К.: Факт, 2007. 640 с.

2. Зелінська Л. Туга за самопроекцією // Леся Українка і національна ідея: Збірник наукових праць. К., Вид во імені Олени Теліги, 1997. С. 54 - 61.

3. Козьмук Я. Онтологічний вимір творчості Лесі Українки // Леся Українка і національна ідея: Збірник наукових праць. К., Вид во імені Олени Теліги, 1997. С. 3 10.

4. Сартр Ж. П. Екзистенціалізм це гуманізм // Зарубіжна філософія XX століття. Читанка з історії філософії. Книга 6. К., 1993. 364 с.

5. Шопенгауэр Артур. Избранные произведения Сост., авт. вст. ст. и примеч. И. С. Нарский. М.: Просвещение, 1993. 479 с.

6. Українка Леся. Державний лад // Леся Українка: Зібрання творів у дванадцяти томах. К.: Наук. думка, 1977. Т. 8. С. 215 222.

7. Українка Леся. Товаришці на спомин // Леся Українка: Зібрання творів у дванадцяти томах. К.: Наук. думка, 1975. Т. 1. С. 130 131.

Размещено на Allbest.ru