Позитивізм у творчості В.К. Піскорського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Позитивізм у творчості В.К. Піскорського

Богдашина О.М.

Життя та творчість В.К. Піскорського дістала певне висвітлення у науковій літературі. У радянський час вивчалися його суспільно-політичні та історичні погляди Б.Г. Могильницьким [1], А.З. Ханіною. У трьох спеціальних розвідках А.З. Ханіна досить детально проаналізувала теоретико-методологічні засади творчості В.К. Піскорського [2-4]. Проте ряд питань залишалися поза увагою казанської дослідниці. Потребують кореляції й оцінки науковців радянських часів (у першу чергу Б.Г. Могильницького та А.З. Ханіної) щодо ідеалістичного характеру поглядів В.К. Піскорського та наближеності його світогляду до марксизму. У кандидатській дисертації О.Г. Самойленко [5] проаналізовані теоретико-методологічні засади творчості В.К. Піскорського як представника окремої професорсько-викладацької корпорації (Ніжинського історико-філологічного інституту імені кн. Безбородько).

Основною метою статті є аналіз теоретико-методологічних засад праць А.К. Піскорського.

Позитивістські ідеї, що не були завжди явно формалізовані у наукових працях та лекціях В.К. Піскорського, а викладалися побіжно як світоглядні аксіоми на фактичному історичному матеріалі, становлять предмет нашого дослідження.

Позитивізм є полісемантичним поняттям. Під позитивізмом ми розуміємо не лише позитивну філософію. Позитивізм разом з лібералізмом, просвітницькими переконаннями становили головні структурні елементи світогляду інтелігенції часу, на який припадає життя В.К. Піскорського. У 60-ті pp. XIX на початку XX ст. позитивістське історіописання було головним історіографічним явищем. Позитивізм був головним напрямком та методологічною моделлю Під домінуючою в історичній науці позитивістською моделлю історіописання ми розуміємо не лише теорію, методологію, а й світосприйняття, саморефлексії і т.п., себто всі риси моделі, принаймні, в некласичному прочитанні. в історичній науці України того періоду. Однією з особливостей розвитку історіографії і у Російській імперії було корпоративне (групове) визнання позитивізму як основи наукового дослідження.

Особливості рецепції позитивізму в історичній науці найкраще прослідкувати шляхом порівняння сприйняття позитивістських ідей І.В. Лучицьким та його учнем В.К. Піскорським.

Науковий керівник магістерської дисертації В.К. Піскорськош І.В. Лучицький був послідовником першого позитивізму, а саме контистом. Постулати позитивізму він сприймав як останнє слово науки і «символ віри» для освічених кіл суспільства. Головним завданням історичної науки І.В. Лучицькийвважав створення фактичного коментаря до V і VI томів «Курсу позитивної філософії» О. Конта [6, с. 166-167]. З метою популяризації його ідей першим з учених Росії І.В. Лучицький у 1877 р. прочитав вдома курс про учення О. Конта та Г. Спенсера студентам Київського університету [7, с. 53]. У 1897/98 навчальному році у головному корпусі Київського університету св. Володимира І.В. Лучицький прочитав цикл публічних лекцій з історії соціології [8, арк. 1]. Про велику зацікавленість І.В. Лучицького у розповсюдженні ідей не лише О. Конта, а і Г. Спенсера свідчить участь київського вченого у підготовці до видання двох великих за обсягом праць Г. Спенсера: «Описательная социология или группы социальных факторов, классифицированные и распределённые Г. Спенсером» (1878) та «Начала социологии (Обрядовые учреждения)» (1880).

І.В. Лучицький разом з дружиною переклав з англійської на російську та відредагував близью 800 сторінок тексту, а також написав передмови до обох видань [9-10]. «Жодна історична система, писав у 1868 році про успішне поширення доктрини О. Конта І.В. Лучицький, не справляла такого могутнього впливу на уми, жодна не викликала уваги, подібно тій, що належать до системи Конта... Вона протягом останніх десяти років набула такого значення, що зробилася знаменем цілої історичної школи» [11]. Ще більш категорично згадував П.М. Ткачов про беззастережне захоплення позитивізмом більшою частиною різночинної інтелігенції у 1860-х 1870-х роках: «носилися з Контом та позитивізмом, як з писаною торбою» [12]. «Наш розвиток, за авторитетним свідченням цього автора, ...відбувався під вічним гнітом того чи іншого розумового авторитету. Визволяючись від одного ідола, від одного авторитету, ми тут же підпадали під іго іншого; познайомилися ми з Боклем і ми стали клястися ним і будь-яка розбіжність ним казалася нам безсумівною ознакою крайнього невіглавства і навіть ретроградства; прочитали ми Мілля Мілль став нашим «вчителем»; узяти під сумнів доброякісність цього вчителя означало здобути славу людини не лише глупої, а просто навіть недобросовісної» [12].

Формування світогляду В.К. Піскорського припадає на 80-90-ті pp. XX ст., коли мода на ранній позитивізм проходить. На відміну від свого наукового керівника І.В. Лучицького ставлення В.К. Піскорського до позитивізму було більш-менш критичним. В.К. Піскорський визнавав позитивізм основою наукового пізнання світу. Водночас він усвідомлював певну обмеженість, насамперед гносеологічну, позитивістського наративу історіописання [13]. Історик відмовляється від жорсткого детермінізму суспільних явищ та натуралістичного редукціонізму, у першу чергу від вивчення історичного процесу за допомогою методів природознавства.

Наукові праці, лекції та інші історіографічні джерела В.К. Піскорського водночас свідчать, що Володимир Костянтинович в основному зберігав розуміння історичного процесу, що було характерне для наукової школи І.В. Лучицького. В основу методології та методики наукових досліджень його наукової школи були покладені саме позитивістські принципи. Головною складовою ідеалу науковості стала традиція документалізму. Окрім того І.В. Лучицький спрямував своїх учнів на дослідження фактично нового проблемного поля в історіографії соціально-економічної історії та історії народних мас.

Перспективний випускник Київського університету був направлений Міністерством народної освіти Російської імперії на стажування у Західну Європу (1896-1898 pp.). Зокрема він прослухав у 1896 р. в Ecole des hautes etudes (Париж) лекції загальновизнаного теоретика методики джерелознавства професора Сорбони Ш.-В. Ланглуа [17, с. 23]. Спілкування з ним також сприяло укріпленню позитивістських переконань В.К. Піскорського.

В.К. Піскорський вважав позитивізм головним напрямом суспільної та наукової думки другої половини XIX початку XX ст. Мода на позитивістські ідеї, за спостереженням В.К. Піскорського, була значною. Тому слідом за О. Контом та Г. Спенсером стали вивчати суспільні явища «не лише серйозні дослідники, але й маса дилетантів» [18, с. 2]. Сам учений планував, проте з певних причин не зміг брати участь у Міжнародному соціологічному конгресі в Іспанії. В.К. Піскорський надрукував повідомлення про роботу конгресу у «Журнале Министерства народного просвещения» [19].

Лібералізм сильно вплинув на світогляд та наукові студії істориків-позитивістів України. В.К. Піскорський виступав за поступове реформування суспільства, надзвичайно цінив політичні свободи, а особливо академічну. В урочистій промові у Ніжинському історико-філологічному інституті ЗО серпня 1899 року учений визначав академічну свободу, як «організацію наукової діяльності та викладання, яка визначається вченим станом, що регулює свої відносини і діяльність незалежно від зовнішніх авторитетів та виключно підкоряє свою діяльність інтересам знання, вимогам наукової істини» [20, с. 3]. Ліберальні суспільно-політичні погляди та просвітницькі ціннісні уподобання А.К. Піскорського безумовно сприяли у виборі ним позитивізму якдомінуючого типу інтелектуальної поведінки.

Позитивістська доктрина підготувала ґрунт для сприйняття гуманітарною інтелігенцією марксизму. Так, від багатофакторності науковцям було легко зробити перехід до визнання одного фактору в якості головного, від філософського дуалізму до матеріалізму. Визнання класової боротьби як однієї з рушіїв суспільного розвитку легко приводило до монізму у цьому питанні. Позитивізм та марксизм також зближували інтерес до соціально-економічної історії і принципи дослідження історичного процесу.

В.К. Піскорський оцінював вплив марксизму на розвиток історіографії як великий та позитивний: «Жодна теорія не зробила таких значних послуг історичній науці, як вчення про те, що на свідомість людей визначає їх буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість, що в усяку епоху пануюча форма виробництва та обміну слугує основою для соціального, політичного та розумового розвитку» [18, с. 3]. Наведена цитата свідчить, якщо не про прийняття одного з положень марксистської теорії, то, принаймні, про співчутливе до неї ставлення.

У ході наукової дискусії кінця XIX ст. яку науку (історію чи соціологію) вважати головною ряд істориків оголосили найважливішою історичну. До них відносяться й учні І.В. Лучицького. Щодо цієї проблеми В.К. Піскорський зазначав: «у цій боротьбі перемогу повинна отримати історія. Очевидно, вже тепер соціологи готові визнати за історією самостійне значення, як науки про індивідуальне та конкретне, яка повинна служити основою для абстрактних соціологічних побудов» [18, с. 5].

В.К. Піскорський виділяв такі теоретичні історичні дисципліни: філософія історії, філософія історичного процесу, філософська теорія історичної науки [13, арк. 51].

Характеризуючи вплив відкриттів природознавства на розвиток суспільних наук, випускник Київського університету В.К. Піскорський відзначав, що успіхи природознавства та сам позитивізм «відповідав потребам часу створити з історії точну науку, науку про суспільство, соціологію» [18, с. 3--4].

Віра у лише позитивний вплив природознавства на розвиток суспільних, у тому числі й історичної, наук характерна риса інтелектуалів другої половини XIX початку XX ст.

Визначення проблемного поля історичної науки В.К. Піскорський подібно іншим позитивістам пов'язував з визнанням законів. Об'єктом всесвітньої історії історик називав «людське суспільство, а завданням вивчення тих законів, за якими здійснюється історичний розвиток» [14, арк. 9 зв.]. У публічній лекції він підкреслював, що «без встановлення причин, які пов'язували б історичні факти в одне струнке ціле, неможлива наукова історія» [18, с. 5-6].

Предметом історичної науки В.К. Піскорський визначав не лише політичну історію як діяльність в основному видатних особистостей, а й розвиток всіх сфер людського суспільства: «суспільство та індивідуум в їх взаємодії» чи «життя та розвиток народних мас, так і діяльність окремих особистостей, обдарованих владною волею, сильним розумом, творчим генієм» [18, с. 5]. При цьому він називав будь-яку видатну особу «не більш як продуктом історичних умов суспільного розвитку» [21. С. 106]. Проте він визнавав зворотний вплив окремої особи у тому випадку, якщо остання «переробить у своїй свідомості поняття та явища, що вже склалися, ... створить нові комбінації» у відповідності з «умовами часу, що змінилися» [21, с. 106]. В.К.Піскорський визнавав, що ідеї «коренятьсяу свідомості чи потребах народних мас» [21, С. 106].

В.К. Піскорський, як відомо, виступав за обласний підхід у вивченні середньовічної Іспанії [22, с. 1]. Методологічною основою поширеної серед істориків-позитивістів обласницької концепції була загальноприйнята у позитивістській історіографії теорія факторів. Остання допомагала утвердженню поглядів про існування історичних законів та про суспільний прогрес (економічних, політичних, демографічних, моральних, ідеологічних тощо).

В.К. Піскорський, як й інші послідовники еволюціоністського позитивізму, сприймали суспільство як цілісну систему у формі соціального організму. Еволюціонізм став основою соціологічної теорії суспільного розвитку. Найбільш впливовою стала органічна теорія Г. Спенсера. Слідом за Г. Спенсером та іншими англійськими еволюціоністами В.К. Піскорський визнавав наявність малодосліджених ранніх етапів розвитку людства: «Між сучасним та первісним станом суспільства існує цілий ряд проміжних станів, послідовна зміна яких і складає зміст історичного процесу та еволюції» [14, арк. 9-9 зв.]. Він далі уточнив: «якщо вони [суспільні зміни Б.O.] здійснюються безперервно та в одному і тому ж напряму» [13, арк. 10].

Проте В.К. Піскорський виступив проти ототожнення двох видів еволюції (суспільної та біологічної). «В еволюції суспільній, писав він, окрім фізіологічних факторів діють і психологічні, які відсутні в біологічних процесах: так, наприклад, явища спадковості та статевого підбору у тваринному царстві обумовлюються лише фізіологічними факторами, між тим як у суспільному житті вони регулюються юридичними та релігійними умовами» [14, арк. 1313 зв.]. У лекціях з економічної історії у Ніжинському історико-філологічному інституті В.К. Піскорський суспільну еволюцію трактував як розвиток суспільства [15, арк. 1].

Більшість позитивістів наприкінці XIX на початку XX століть критикували позицію О. Конта й Г. Спенсера, підкреслюючи, що історія не є механічною системою законів, яку природничих науках. Так, В.К. Піскорський заперечував подібність законів природи та історії. «Закон, пояснював він, є узагальнення цілого ряду тотожних явищ; він виражається у властивості даного явища повторюватися незчисленну кількість разів. Але в історії тотожних явищ не буває, і у застосуванні для історичних явищ узагальнення проводяться до встановлення не законів, а причинної залежності і типових форм суспільного розвитку» [18, с. 7]. Він визнавав лише відому закономірність суспільного розвитку [18, с. 7]. Такі закономірності на думку історика найкраще можна простежити в економіці. «Господарчий лад даного суспільства, стверджував

В.К. Піскорський, не уявляється історику чимось незмінним, визначеним згори або підлеглим незламним природним законам. Перед розумовим поглядом історика проходять у відомій послідовності різні стадії господарчо-правового укладу; він знає, що сучасному капіталістичному ладу передувало дрібне виробництво з обмеженим ринком, що дрібному виробництву передувало замкнуте натуральне господарство, що, отже, існуючий капіталістичний лад порівняно недавнього походження...» [16, арк. 2].

Переважна частина українських науковців-позитивістів, як вже зазначалося, розглядала рівень знань та суспільної свідомості головним критерієм прогресу [20]. Наприклад, І.В. Лучицький визначав «стан розумових здібностей людей» [11]. При цьому учитель В.К. Піскорського уточнював: «Таким чином, порядок людського прогресу залежить від прогресу у розумових переконаннях людства, тобто від закону порядку послідовних перетворювань людських думок» [11]. Сам В.К. Піскорський, водночас, висував в якості головного критерія суспільного прогресу «розвиток особистості» [15, арк. 28]. У лекціях з економічної історії у Ніжинському історико-філологічному інституті В.К.Піскорський називав критерієм прогресу удосконалення суспільства [15, арк. 1].

Тому, на противагу загальній історіографічній традиції В.К. Піскорський високо оцінював роль католицизму для розвитку окремих європейських країн. Так, зокрема, учений позитивно оцінював роль католицької церкви в об'єднанні Іспанії: «Могутнім фактором для правового об' єднання двох рас [народностей Б.O.] було католицьке духовенство» [24, с. 17].

На думку представників позитивізму сам термін «історичний факт» зрозумілий і не потребує концептуальної розробки як наукове поняття. На переконання позитивістів кожний історичний факт має бути підтверджений документально. Історичний факт, підкреслював В.К. Піскорський, «відтворити.. не можна, а вивчається лише по тому сліду, який він залишає після себе, у вигляді речового чи письмового документу» [14, арк. 14]. Завдання науковців, на думку В.К. Піскорського, не зводилися до ранкеанського гасла. Історик, вважав він, повинен відповісти не лише на «wie es gewesen ist», а й на «wie es geworden ist». Завданнями історичної науки В.К. Піскорський окреслив не лише оповідь історичних фактів, але й вияснення генези історичних явищ [18, с. 7].

У своїх інтерпретаціях історичних фактів позитивісти спиралися, у першу чергу, на джерельну інформацію, вважаючи свої роздуми другорядними, лише узагальненнями знайдених фактів. Такий фактографічний стиль викладу історичного матеріалу був характерний і для праць В.К. Піскорського.

Отже, для В.К. Піскорського, як послідовника позитивізму, характерні визнання історичного процесу як прогресивного, еволюційного та закономірного, а також розширення дослідницької проблематики, насамперед за ра>у нок соціально-економічної, застосування нових методів наукового дослідження, розробка нового категоріального апарату.

Список використаних джерел

піскорський лібералізм позитивізм світогляд

1. Могильницкий Б.Г. Политические и методологические идеи русской либеральной медиевистики середины 70-х годов XIX начала 900-х годов / Б.Г. Могильницкий. Томск: Изд-во ун-та, 1969. 409 с.

2. Ханина А.З. Теоретические позиции В.К. Пискорского / А.З. Ханина // Критика буржуазных концепций всеобщей истории / А.З. Ханина. Казань: Изд-во ун-та, 1972.'-Вып. 1, С. 114-133.

3. Ханина А.З. Некоторые вопросы теории в творчестве В.К. Пискорского / З. Ханина // Критика буржуазных концепций всеобщей истории / А.З. Ханина. Казань: Изд-во ун-та, 1973. Вып. 2. С. 130-151.

4. Ханина А.З. Некоторые вопросы теории истории в творчестве В.К. Пискорского (Роль народных масс и личности в истории) / А.З. Ханина // Критика буржуазных концепций всеобщей истории. Казань: Изд-во ун-та, 1974. Вып. 3. С. 52-70.

5. Самойленко О.Г. Методологія історії та історіографія у науковій спадщині вчених Ніжинської вищої школи (друга пол. XIX поч. XX ст.): автореф. дис... канд. іст. наук: спец.: 07.00.02, 07.00.06 / Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. K., 2000. 20 с.

6. Кареев Н.И. Памяти двух историков (В.И. Герье и И.В. Лучицкий) / Н.И. Кареев // Анналы: журн. всеобщей истории. 1922. -№ 1. С. 155-174.

7. Тарле Е.В. И.В. Лучицкий. К пятидесятилетию его научно-литературной деятельности. 1863-1913 /Е.В. Тарле//Голос минувшего. 1914. -№ 1. -С. 42-61.

8. Інститут рукопису Національної бібліотеки ім. В.І.Вернадського Національної Академії наук України. Ф.1. 0д.зб.560.

9. Лучицкий И.В. Предисловие / И.В.Лучицкий // Спенсер Г. Описательная социология или группы социальных фактов, классифицированные и распределённые Г. Спенсером/Пер. И.В. Лучицкого. К.: тип. Фрице, 1878. С. I-IV.

10. Лучицкий И.В. Предисловие / И.В. Лучицкий // Спенсер Г. Начала социологии (Обрядовые учреждения) / Пер. и под ред. И.В. Лучицкого. К.: изд. Федорова, 1880.-С. 1-ІV.

11. Лучицкий И.В. Адам Фергюсон и его историческая теория / И.В. Лучицкий // Университетские известия. 1868. №9. С. 1-27; № 11. С. 1--47; № 12. С. 1-22; 1869.-№ 1.-С. 1-16.

12. Никитин П. Кладези мудрости российских философов [Рец. на кн.: Лесевич В. Письма о научной философии. СПб.: тип. М.М. Стасюлевича, 1878. 208 с.] / П. Никитин//Дело. 1878. -№10. -С. 1-30; № 11. -С. 123-166. -псевд. П.Н. Ткачёва.

13. Науково-дослідний відділ рукописів Російської державної бібліотеки. -Ф.604: Пискорский Владимир Константинович. Картон 6. Од.зб. 14.

14. Там само. Картон 4. -Од.збер.1.

15. Там само. Картон 6. -Од.збер.15.

16. Там само. Картон 5. Од.збер.9.

17. Новікова О.О. В.К. Піскорський. Біографічний нарис / О.О. Новікова // Піскорський В.К. Вибрані твори та епістолярна спадщина. -K.: Відродження, 1997. - c/ 17--43.

18. Пискорский В.К. O предмете, методе и задачах науки всеобщей истории. Вступительная лекция В.К. Пискорского/В.К. Пискорский//Учён. зап. Казан, ун-та. 1907.-Т. LXXIV [74].-Кн. 1.-С. 1-10.

19. Пискорский BK. Международный исторический конгресс в Caparocce / В.К. Пискорский//Журн. мин-ва народного просвещения. 1909. -№9-10. -С. 82-96.

20. Пискорский В.К. Начало академической свободы в Западной Европе. Речи, произнесённые на годичном акте Института 30 авт. 1899 г. / В.К. Пискорский. Нежин: тип. М.В. Глезера, 1900. 19 с.

21. Пискорский В.К. Ян Амос Коменский (Вступительная лекция) / В.К. Пискорский//Вопросы истории славян. -Воронеж, 1970. -Вып. 3. -С. 106-114.

22. Пискорский В.К. Крепостное право в Каталонии в средние века / В.К. Пискорский. - К.: тип. ун-та, 1901. -230 с.

23. Богдашина О.М. Критерії оцінки суспільного прогресу в історичній науці в Україні (друга половина XIX початок XX ст.) / О.М. Богдашина // Наук, пр.: зб. пр. молодих вчених та аспірантів Ін-ту укр. археографії та джерелознавства. K., 2008. Т. 16,-С. 220-233.

24. Пискорский В.К. История Испании и Португалии / В.К. Пискорский. СПб.: изд. Брокгауза-Эфрона

Размещено на Allbest.ru