Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ Г. С. СКОВОРОДИ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

ЖІНОЧІ ТИПИ в РОсІЙСЬКОМУ романІ 1860-х РОКІВ

івакІна Ірина ВасилІВНА

УДК - 821.161.1 - 31.09“18”

Особливий статус жіночих образів у російському класичному романі був відзначений давно. Ще наприкінці ХІХ ст. Л. Шестов, відштовхуючись від зауваження Ф. М. Достоєвського про те, що пушкінський роман у віршах повинен був би називатися ім'ям Тетяни, писав: “Це надзвичайно глибоке зауваження, яке, мені здається, може виявитися profession de foi всіх російських письменників - не тільки белетристів, але й критиків, публіцистів, навіть економістів. Увесь сенс нашої літератури в цьому: у нас герої не Онєгіни, а Тетяни, у нас перемагає не брутальна самовпевнена, егоїстична сила, не безсердечна жорстокість, а глибока, хоча тиха й нечутна віра у свою гідність і в гідність кожної людини”1¹ Шестов Л. А. С. Пушкин // Пушкин в русской философской критике, конец ХІХ - первая половина ХХ века. - М.: Книга, 1990. - С. 199-200.. Розвиваючи і поглиблюючи цю думку, Г. Гачев побачив гігантську ідеологічну роль жіночих образів у російському класичному романі в тому, що “через них російська природна душа, живе життя, поки ще німе й безмовне, але таке, що володіє тією стійкістю та об'єктивною субстанціальністю, якої багато в чому позбавлене те чоловіче, більш суто суспільне начало, яке шукає в сублімованих сферах духу, благословляє і засвідчує глибинну спорідненість цих духовних шукань собі, своїм потребам”2² Гачев Г. Д. Образ в русской художественной культуре. - М.: Искусство, 1981. - С. 122..

Цим характеристикам повною мірою відповідають героїні “Дворянського гнізда” або “Напередодні”, у зв'язку з якими виникли й самі узагальнення. Однак центральні жіночі образи в романі 1860-х років - романі І.С. Тургенєва, І.О. Гончарова, М.С. Лєскова, Л.М. Толстого, Ф.М. Достоєвського - зовсім не однотипні, хоча їх типологія до останнього часу не привертала уваги дослідників. Ледве не єдиними прикладами залишаються типологія тургенєвських героїнь, запропонована свого часу Д.М. Овсянико-Куликовським, і загальна типологія героїнь, яку нещодавно спробувала створити Н. М. Старигіна на матеріалі “антинігілістичного” роману. Суперечливі засади обох типологій (раціоналістична концепція людини - у першому випадку і християнське розуміння “душевного улаштування” людини - у другому) змушують придивитися до тих принципів типологізації, які склались у творчій свідомості самих письменників і в процесі аналізу їх романної творчості.

Типологію центральних жіночих образів у романі 1860-х років неможливо вибудувати без урахування кількох моментів. По-перше, без зв'язку, що усвідомлюється самими письменниками, з пушкінськими жіночими типами - “ідеальним” і “позитивним” (І. О. Гончаров), зрозумілими як різновиди духовного співвідношення з часом, епохою. По-друге, без урахування найгострішої полеміки 1860-х років про роль жінки у всіх сферах життя. Чимало письменників узяло в ній безпосередню участь або відгукнулося на неї у своїх творах. Але головне полягає в тому, що в контексті полеміки відбувалося формування жіночих типів - “нової жінки” і в суперечці з ним модифікацій “ідеального” і “позитивного” типів. Нарешті, по-третє, без урахування творчої індивідуальності романістів і створених ними жіночих образів.

Розробка типології жіночих образів є складовою частиною більш загальної і надзвичайно важливої для сучасної науки проблеми - виявлення художньо-естетичних параметрів розвитку літературного процесу другої половини ХІХ століття. Усе сказане зумовлює актуальність теми дисертації.

Зв'язок із науковими програмами, планами, темами. Робота виконана в межах реалізації теми “Проблеми методу, поетики і жанру російської літератури XIX - початку ХХ століття” науково-дослідної роботи кафедри історії російської літератури Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна.

Мета дослідження - розробити типологію центральних жіночих образів у романі 1860-х років. Поставлена мета вимагала вирішення таких завдань:

простежити розвиток пушкінської традиції, а саме трансформацію “онєгінської моделі” та “ідеального” жіночого типу, в романах І.О. Гончарова й І.С. Тургенєва (“Обломов”, “Обрив”, “Рудін”, “Дворянське гніздо”, “Напередодні”);

виявити специфіку типу “гордих красунь” у романах І. С. Тургенєва “Батьки і діти”, “Дим”;

простежити, як у ході полеміки навколо типу “нової жінки” відбувалося формування жіночих типів у романах М.С. Лєскова “Нікуди”, “Обійдені”;

показати модифікації “ідеального” типу та їх взаємодію у “Війні і мирі” у Л. М. Толстого;

виявити динаміку формування і різновиди типу “гордої” в романах Ф.М. Достоєвського “Зневажені і скривджені”, “Злочин і кара”, “Ідіот”;

показати внутрішні зі- та протиставлення між жіночими типами в романі 1860-х років.

Об'єкт дослідження - романи 1860-х років І. О. Гончарова, І. С. Тургенєва, М. Г. Чернишевського, М. С. Лєскова, Л. М. Толстого, Ф. М. Достоєвського.

Предмет дослідження - центральні жіночі образи в романах І. О. Гончарова, І. С. Тургенєва, М. Г. Чернишевського, М. С. Лєскова, Л. М. Толстого, Ф. М. Достоєвського 1860-х років.

Теоретико-методологічною основою дисертаційного дослідження стали роботи М. М. Бахтіна, Г. Гачева, Ю. М. Лотмана, В. О. Недзвецького та ін. про специфіку російського класичного роману і його внутрішній духовний простір.

Специфіка предмета дослідження, його цілей і завдань зумовила використання методів проблемного і порівняльно-історичного (генетичного і типологічного) аналізу.

Наукова новизна. Уперше представлено трансформацію “ідеального” типу в романах І. О. Гончарова, І. С. Тургенєва, М. С. Лєскова і Л. М. Толстого. Запропоновано типологію героїнь Ф. М. Достоєвського як різновидів “гордого” типу. Визначено внутрішні взаємодії між жіночими типами і на їх основі створено загальну типологію героїнь у романі 1860-х років. Її внутрішня динаміка виявила зрушення в літературному процесі другої половини 1860-х років від типу до особистості з наростаючою складністю типологічних узагальнень.

Теоретичне значення роботи полягає в обґрунтуванні підходу до типології персонажів, у даному випадку жіночих, як моделі літературного процесу.

Практичне значення. Матеріали дослідження можуть бути використані при вивченні курсу історії російської літератури другої половини XIX століття, у спецкурсах і спецсемінарах із вивчення творчості І. О. Гончарова, І. С. Тургенєва, М. С. Лєскова, Л. М. Толстого, Ф. М. Достоєвського у вузах, а також у школах, гімназіях і ліцеях з поглибленим вивченням літератури.

Апробація отриманих результатів. Основні положення дисертації викладено в доповідях на Міжнародній науковій конференції “Традиції Харківської філологічної школи. До 100-річчя від дня народження М. Наконечного” (Харків, 2000), Міжнародній конференції “Дискурс як об'єкт філологічної інтерпретації” (Харків, 2001), Ювілейній міжнародній конференції з гуманітарних наук, присвяченій 70-річчю Орловського державного університету (Орел, 2001), Міжнародних конференціях “ХІІІ Тургенєвські читання” (“Спаське-Лутовиново”, 2002) і “ХІV Тургенєвські читання” (“Спаське-Лутовиново”, 2003), Першій обласній конференції молодих учених “Тобі, Харківщино, - пошук молодих” (Харків, 2002), Міжнародній науковій конференції “Ейхенбаумівські читання” (Воронеж, 2002). Повний текст дисертації обговорювався на засіданні кафедри історії російської літератури Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна.

Публікації. Результати дослідження відображені в 7 публікаціях, із них 6 - у наукових фахових виданнях України.

Структура і обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновку й списку використаної літератури. Обсяг дисертації становить 152 сторінки, загальний обсяг - 166 сторінок, список використаних джерел містить 169 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, визначено мету і завдання роботи, об'єкт, предмет, окреслено методологічні й теоретичні засади роботи, розкрито наукову новизну, теоретичну та практичну значущість дослідження, наведено дані про апробацію роботи.

У першому розділі - “Історія вивчення жіночих типів у романі 1860-х років” - аналізується науковий стан проблеми, визначаються шляхи виявлення типології центральних героїнь у романі 1860-х років і методи дослідження.

Про особливу роль жіночих образів у романах Тургенєва пишуть усі дослідники його творчості - Г. А. Бялий, Г. Б. Курляндська, В. М. Маркович, С. Є. Шаталов, Л. М. Лотман та ін. Образи Наталі Ласунської (“Рудін”), Лізи Калітіної (“Дворянське гніздо”), Олени Стахової (“Напередодні”) становлять особливий тип “тургенєвської жінки”. Однак такі героїні, як Одинцова та Ірина Ратмирова, не належать до даного типу. Спробу створення типології тургенєвських героїнь було зроблено ще Д. М. Овсянико-Куликовським, який виділив два великих психологічних типи - “відносно-раціональні” та “ірраціональні”1¹ Овсянико-Куликовский Д. Н. Собрание сочинений. - Т. 2. И. С. Тургенев. - М.; Пг.: Госиздат, 1923. - С. 102-103.. І типи, і різновиди всередині них учений виділяє в залежності від стадій “у розвитку жіночості, у процесі ошляхетнення і піднесення жіночої натури” на шляху “звільнення розуму, почуття і волі від гніту жіночості”, яка була для нього синонімом “внутрішнього душевного рабства” і поступового отримання “широкої людяності”, заснованої на приматі розуму.

При всій обмеженості позитивістських і раціоналістичних основ типології Д. М. Овсянико-Куликовського деякі її компоненти виявилися продуктивними для подальшого тургенєзнавства. Саме він виділив серед героїнь “позитивного типу” особливу групу “сильних духом”, яких і називають “тургенєвськими жінками”. Вони мають риси, що збільшують “питому вагу жінки” в суспільстві. Для них властива “велика сила характеру, майже чоловічого, здатність до ініціативи і боротьби з перешкодами”, “напружена робота думки й почуття”. Кращими представницями цього типу є Наталя Ласунська і Олена Стахова.

Подальше тургенєзнавство не займалося типологією героїнь письменника. Але коли В. М. Маркович пропонує типологію героїв Тургенєва, засновану на типі їхніх взаємин зі світом, то в число “вищих”, “життєва мета” яких “полягає в прагненні до ідеалу”, включає на рівних правах Базарова, Рудіна, Олену Стахову і Лізу Калітіну2² Маркович В. М. Человек в романах И. С. Тургенева. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1975. - С. 106.. Характеристика В. М. Марковичем цієї категорії персонажів немов розвиває багато положень Д. М. Овсянико-Куликовського, але без його оцінювання.

“Тургенєвські жінки”, будучи яскравим втіленням морально бездоганного типу, який шукає не тільки форм свого вияву, але й суспільно значущої реалізації, одночасно стали свого роду точкою відліку для характеристики жіночих образів у інших романістів 1860-х років. Дослідники часто відзначають типологічну спорідненість із “тургенєвськими жінками” Ольги Ільїнської та Віри у Гончарова (В. О. Недзвецький, В. І. Мельник) або Лізи Бахаревої у Лєскова (І. В. Столярова, І. П. Відуецька та ін.).

Набагато складніша ситуація з героїнями Достоєвського і Л. Толстого, що багато в чому пов'язано з новаціями письменників у галузі жанрової структури і концепції людини.

Відмінності статусу любові та любовної колізії в романі Достоєвського порівняно з іншими романами 1860-х років пов'язані передусім із тим, що “герой цікавить його як особлива точка зору на світ і на самого себе, як смислова і оцінююча позиція людини відносно самої себе і відносно навколишньої дійсності”, що герой у письменника - “людина ідеї” (М. М. Бахтін). Ідея, що переросла в пристрасть, стає у Достоєвського ядром особистості й рушійною силою його поведінки. Але герої-ідеологи, яким “потрібно думку розв'язати”, - це герої-чоловіки. Героїнь “теоретичного плану” в Достоєвського практично немає, за винятком, можливо, Дуні Раскольникової. Тому численні спроби визначити типологію героїв Достоєвського (Л. П. Гроссман, Г. М. Енгельгард, В. Г. Одиноков, В. Д. Дніпров, Г. М. Фрідлендер, Г. К. Щенников) стосуються, як правило, персонажів-чоловіків. Спроби поділяти героїнь Достоєвського відносно православної ідеї так само підлягають сумніву, як і протиставлення “на тих, у яких переважає індивідуалістична спрямованість, і на тих, у яких це особистісне начало проявляється емоціями кохання і самовідданості”1¹ Савина Т. В. К вопросу о типологии женских характеров в романе Достоевского “Братья Карамазовы” // Литературная Россия: от древности до современности. Сб. науч. статей. - Орел: ОГУ, 2001. - С. 77..

Про типологію толстовських героїнь говорити досить складно, тому що Наташа Ростова, Анна Кареніна і Катюша Маслова дуже несхожі одна на одну, хоча, з іншого боку, героїні роману-епопеї очевидно представляють два жіночі типи, по-різному, але однаково близькі письменникові. Якщо Наташа Ростова викликає симпатії Л. Толстого своєю душевною чистотою, безпосередністю, поглядами на сімейне життя (О. Б. Тарасов), то княжна Мар'я являє собою “світ християнської доброчесності” (Г. Я. Галаган), “художнє втілення толстовського ідеалу жіночості з властивими їй висотою й красою морального почуття” (А. Д. Тімрот). Точніше, очевидно, говорити про те, що Наташа і Мар'я втілюють у собі два різновиди одного типу. Адже при всьому тому, що герої Толстого “чинять найнаполегливіший опір типології” (В. Богданов), що вони мають “нульову семіотичність” (В. Халізєв), Наташа і Мар'я незмінно включаються в число “героїв справжнього життя” (О. В. Сливицька) або “проблемних персонажів” (Л. Я. Гінзбург), створених “аналітичним шляхом” (П. П. Громов), з використанням “поетизації” (О. В. Сливицька, В. І. Камянов, В. Д. Дніпров). Ю. М. Лотман пише: “У Толстого ми стикаємося з героями, які перебувають у просторі між добром і злом і які шукають шляхів вирватися зі світу зла і переміститися у світ добра, з героями саморозвитку і самооцінки, і з героями існування, яке не підлягає оцінці” Лотман Ю. М. О русской литературе классического периода. Вводные замечания // Лотман Ю. М. О русской литературе. - СПб: Искусство. - СПб, 1997. - С. 598..

Дослідники по-різному оцінюють ступінь полемічності толстовських героїнь відносно типу “нової жінки” і проблем емансипації в романі Чернишевського “Що робити?”, але самого акту полеміки не заперечують (Ю. К. Руденко, А. П. Ланщиков, Г. Лесскіс, Г. Є. Тамарченко).

Інша справа - роман М. С. Лєскова “Нікуди” (1864). Про полемічність його та твору “Обійдені” (1866) стосовно роману “Що робити?” пишуть усі дослідники творчості письменника (Г. Є. Тамарченко, І. П. Відуецька, І. В. Столярова). Серед позитивних жіночих образів роману “Нікуди” найчастіше виділяють Лізу Бахареву, доля якої уявляється “як безпросвітно трагічна”, оскільки прагнення й діяльність “справжніх нігілістів” (у термінології Лєскова) “історично безперспективні” (Г. Є. Тамарченко). Центральних героїв “Нікуди” сучасні дослідники розглядають як “типових романтиків”, що прийшли до теорії соціалізму внаслідок “поетичних прагнень” (О. О. Горєлов), або як самотніх подвижників, котрі жертвують собою в ім'я “спільної справи”, що нею заправляють ідейні спекулянти” (Є. О. Краснощокова).

Наведений матеріал доводить, що при всій різноманітності в романі 1860-х років розвивається декілька типів жіночих образів.

Перша спроба осмислити ці типи належить І. О. Гончарову. У статті “Краще пізно, ніж ніколи” (1879) він писав: “<…> у нас у літературі (так, я думаю, і скрізь) особливо два головні образи жінок постають у творах слова паралельно, як дві протилежності: характер позитивний - пушкінська Ольга й ідеальний - його ж Тетяна. Один - безперечне, пасивне вираження епохи, тип, що виливається, як віск, у готову панівну форму. Інший - з інстинктами самосвідомості, самобутності, самодіяльності. Тому перший ясний, відкритий, зрозумілий відразу <…> Інший, навпаки, шукає сам свого вираження й форми, й від того здається вередливим, таємничим, ледве відчутним <…> Це два панівних характери, на які в основних рисах, із різними відтінками, більш або менш поділяються майже всі жінки. Справа не у створенні нових типів - та корінних загальнолюдських типів і небагато, - а в тому, як у кого вони виявилися, як пов'язалися з життям, що їх оточує, та як останнє на них відбилося”.

Незалежно від Гончарова і Достоєвський вказав на особливе значення в російській літературі “ідеального” типу, притому також у зв'язку з пушкінською традицією. Стверджуючи “гідність російської жінки”, він указав “на ідеали, які визначилися в наших поетів, починаючи з Тетяни, - на жінок Тургенєва, Л. Толстого”.

На тлі цієї стійкої традиції досить сумнівним видається феміністичне виділення в пушкінському романі у віршах типів “Марії” та “Олени” - “смиренниці” та “спокусниці” (Дж. Даглас Клейтон).

Так склалося в літературознавстві ХХ століття, що гончаровська характеристика “ідеального” і “позитивного” типів була редукована до “активного” і “пасивного” з виразним оцінюванням обох. У результаті й пушкінська традиція, з якою пов'язують героїнь Гончарова (М. І. Пруцков, Н. Д. Старосельська), Тургенєва (Г. А. Бялий, Л. М. Лотман), Л. Толстого (А. Д. Тімрот, Г. Б. Курляндська), стала критерієм швидше оцінки, ніж реального аналізу. Адже героїнь роману 1860-х років відносять до пушкінської традиції на різних підставах (народно-національні начала етики, християнська самовідданість, моральна чуйність), але не на тих, котрі виділив як типологічні ознаки Гончаров.

Відома розмитість пушкінської традиції дала підстави Н. М. Старигіній полемічно протиставити цій традиції свою типологію жіночих образів, засновану на християнських уявленнях про душевний стан людини. Однак її типологія так само вразлива, як і та, що відкидається. Героїні, “багаті на сучасні ідеї”, ніяким чином не дорівнюють “пристрасним” навіть за типом душевного стану: Олену Стахову неможливо визнати однотипною з Іриною Ратмировою або Настасією Пилипівною. Важко знайти серед героїнь 1860-х років таких, “які роблять кар'єру”. Визначення типів “природні” і “протиприродні” носить оцінний характер і ґрунтується на приблизних підставах.

На наш погляд, неупередженого аналізу вимагає трансформація пушкінської традиції в романах Гончарова і Тургенєва. Її можна простежити на змінах, які в їхній структурі зазнає “онєгінська модель” та “ідеальний” тип героїні.

Гончаровська характеристика “ідеального” типу дозволяє побачити його модифікації в героїнях Чернишевського, Лєскова і Л. Толстого, хоча в Лєскова вони ускладнені прямою полемікою з “новою жінкою” та етичною програмою Чернишевського, а у Л. Толстого - послабленням типологічних прикмет і посиленням індивідуально-особистісних.

Романи Тургенєва і Достоєвського дозволили виділити ще один тип героїнь, різноманітні модифікації якого об'єднуються домінуванням гордості у взаєминах із людьми та світом.

Поставлене завдання - виділити типологію жіночих образів у романі 1860-х років - вимагало використання проблемного аналізу в поєднанні з елементами порівняльно-історичного аналізу - і генетичного, і типологічного, як його визначили М. І. Пруцков і Д. Дюришин. У сучасному літературознавстві генетичний (контактний) підхід пов'язується з поняттям “інтертекстуальності”, яке в даному випадку означає “властивість твору асоціюватися з іншими творами” (Н. В. Корабльова, Н. А. Фатєєва).

У другому розділі - “Пушкінські традиції та типи героїнь у романах І. О. Гончарова і І. С. Тургенєва 1860-х років”, - який складається із трьох підрозділів, показано, що типологічна близькість героїнь “Обломова”, “Обриву”, “Рудіна”, “Дворянського гнізда” і “Напередодні” багато в чому пояснюється їх приналежністю до “ідеального” типу і функціонуванням у межах більш або менш вираженої “онєгінської моделі”.

У першому підрозділі - “Онєгінська модель” та її трансформація в романах І. О. Гончарова “Обломов” і “Обрив” - підкреслена співприродність характерів Ольги Ільїнської та Віри, у яких “інстинкт самосвідомості, самодіяльності” виявляється в незалежності особистості, внутрішньому відчуженні від загальноприйнятого й традиційного, у відстоюванні своєї свободи. Полюбивши, героїні повністю, хоча й не безрозсудно, віддаються своєму почуттю, завжди більшому, ніж тільки пристрасть, але отримують “урок”, різною мірою драматичний, однак такий, що завжди змінює їх життя та самосвідомість.

Розуміння Ольгою кохання як обов'язку, як прагнення врятувати Обломова своїм коханням, як “уроку, призначеного згори”, призводить до перерозподілу компонентів “онєгінської моделі”: “уроком” стала не повчальна відповідь героя на любовний порив героїні, а її кохання, що рятує і виправляє, що приносить їй і радість, і горде милування собою.

Віра, розпізнавши переконання Волохова, також “гордо намріяла” змінити їх коханням. Ця відроджуюча місія кохання відрізняє “ідеальних” героїнь Гончарова від пушкінської Тетяни і змінює їх місцезнаходження в “онєгінській моделі”. У зображенні Віри розвинено інший бік тетянинсько-“ідеального” типу - його “таємничість, маловідчутність”. В “Обриві” ця особливість типу реалізовувалася через тріаду “русалка - статуя - змія” (А. Фаустов). Фінал роману повертає до “онєгінської моделі” не стільки листом Марка, згодним навіть вінчатися, і відмовою Віри, скільки незавершеністю її сюжету - відкритим фіналом.

У другому підрозділі - “Особливості “ідеального” типу героїнь у романах І. С. Тургенєва” - відзначено генетичну спорідненість “тургенєвських жінок” із пушкінською Тетяною, а також їх героїчність і трагічність унаслідок морального максималізму і невблаганної категоричності ідеалу, що висувається як норма.

Елементи “онєгінської моделі” в “Рудіні” йдуть до фабульної схеми (поява в маєтку неординарної особистості; захоплення нею героїні; освідчення; “урок”, піднесений героєм; одруження за обов'язком), а у “Дворянському гнізді” визначають співвідношення героїв як особистісно-діяльного та морально-відповідального начал у житті нації (Онєгін і Тетяна - “російський європеїзм” і “російська душа”), а також ситуацію вибору, у яку поставлена Ліза, і її вирішення.

Проаналізоване протиставлення характерів і натур Лізи Калітіної та Олени Стахової призводить до думки, що це протиставлення знадобилося письменникові, аби показати, що справа не в характерах, а в законі буття, який виключає людське щастя. Якщо Ліза спочатку передчуває цей закон, то Олена усвідомлює його в результаті трагедії, що відбулася з нею.

Героїні Тургенєва, які належать до “ідеального” типу, гостріше за інших переживають недосяжність гармонії в дисгармонійному світі і стають по-справжньому трагічними героїнями.

У третьому підрозділі - “Тип “гордої красуні” в І. С. Тургенєва” - відзначено парадокс: “онєгінська модель” і співвідношення двох жіночих типів з'являються в письменника в романах “Батьки і діти” і “Дим”, у яких немає героїнь “ідеального” типу.

Анна Сергіївна Одинцова та Ірина Ратмирова являють собою начерк і повний розвиток нового для письменника типу, що співвідноситься з “гордими красунями” Достоєвського за суперечністю складних характерів, за зіткненням у них пристрасті й розуму, за деякою часткою інфернальності.

Якщо визначальною рисою Анни Сергіївни є абсолютна врівноваженість, свого роду гармонія спокою, що прикрашена сміливою уявою та ілюзією бажання кохання, то Ірина є уособленням “невідомого” - пристрасті, що захоплює, підкоряє та вбиває людину.

Епізод із Базаровим дозволив Анні Сергіївні “себе пізнати”, “дійти до відомої межі”та “побачити за нею навіть не безодню, а порожнечу”. Пристрасть-безодня налякала героїню і примусила вибрати спокій.

Ірина Ратмирова переступила межу, але зібралася при цьому зберегти становище в суспільстві. Аура “темного”, “холодного”, “отруйного” оточує героїню, виявляючи ірраціональну та руйнівну природу пристрасті.

У третьому розділі - “Суперечки навколо емансипації та жіночі типи в романах М. С. Лєскова і Л. М. Толстого”, - що складається з двох підрозділів, показано, як у ході полеміки з “новою жінкою” Чернишевського відбувалося формування жіночих типів у романах Лєскова “Нікуди” та “Обійдені” і як формувалися жіночі образи в романі Л. Толстого “Війна і мир” поза подібною полемікою, але в контексті суперечок про емансипацію.

У першому підрозділі - “Спростування і перевірки: формування жіночих типів у М. С. Лєскова в полеміці з М. Г. Чернишевським” - з'ясовано, що, перевіряючи шлях Лізи Бахаревої дійсністю, Лєсков показує, з одного боку, самотність і нерозуміння “справжніх нігілістів” у колі “очманілих шавок”, а з іншого - небезпеку безкомпромісного дотримування ідей, що в результаті призводить до трагічної безвихідності героїні. В образі Лізи, що володіє всіма ознаками, які зближують її з тургенєвським варіантом “ідеального” жіночого типу, цей тип втрачає “ідеальність”. З іншого боку, Женні Гловацька, що входить до роману як представниця “позитивного” типу, одухотворюється і знаходить те невдоволення часом і собою, з якого починають зазвичай представниці “ідеального” типу.

Дора як модифікація “ідеального” типу близька героїням Гончарова. Вона мислить своє кохання як допомогу Долинському й свого роду “відновлення” його особистості. Ця думка наповнює Дору такою ж гордістю, як і Ольгу Ільїнську. У романі “Обійдені” на перший план висувається перевірка етичної ситуації, зображеної в романі Чернишевського. В образі Дори, яка не зуміла з позиції раціоналістичної теорії розумного егоїзму вирішити моральну проблему, названий жіночий тип “деідеалізується”, що також пов'язано і з амбівалентним характером оцінки особистості в Лєскова. Анна Михайлівна багатьма рисами своєї натури нагадує Женні Гловацьку, оточуючі визнають її жіночість, незбагненність її внутрішнього світу, але цей лєсковський образ і більш схематичний, і більш ідеалізований. Як і в “Нікуди”, трагічна доля Дори раптом освітила по-новому існування Анни, відкрила його рутинність. Але, з іншого боку, духовна “міцність”, спокійне благородство Анни Михайлівни відтіняє руйнівну стихію пристрасті Дори. Якщо в романі “Обрив” притча про Марію та Марфу використовується Гончаровим традиційно (хазяйновита, віддана “земним”, буденним турботам і радощам Марфенька протиставлена Вірі, яка шукає істини, життя духу), то використання Лєсковим притчі показує співвіднесеність Марфи та Марії: “шукаючі” Ліза, Дора та “земні” Женні, Анна Михайлівна доповнюють одна одну в пошуку гармонії та істини й усвідомлюються письменником то через одну, то через іншу з євангельських сестер.

У другому підрозділі - “Спростування через затвердження: жіночі типи в романі Л. М. Толстого “Війна і мир” - аналізуються образи двох героїнь, які належать до “ідеального” типу (Наташі Ростової та Мар'ї Болконської), що демонструє багатство і неоднаковість самого ідеалу. Однак героїні Толстого по-іншому “ідеальні”, ніж героїні Тургенєва і Гончарова: вони не є носіями вищої духовної істини, хоча без їхньої духовної праці ні Андрій, ні П'єр не дійшли б “до нового розуміння сенсу життя” (Г. Я. Галаган).

На перший погляд, природна, переповнена радістю життя, артистична Наташа, “яка не удостоює бути розумною”, протиставлена інтелігентній, однак некрасивій Мар'ї. Але ми показали, що безпосереднє співвідношення героїнь у романі інше: воно починається зі взаємного неприйняття в першу зустріч - через часто схожі драматичні випробування - до зустрічі-дружби, заснованої на щиросердному взаєморозумінні та засвоєнні духовного досвіду одна одної. Причина взаємного неприйняття таїться в “сліпоті” обох, причому в самій “сліпоті” героїнь багато спільного: обидві оцінюють людей, виходячи з власного благородства, душевної чистоти та природності / інтелігентності; і обидві вважають свої критерії оцінки єдиними; обидві не передбачають наявності в людях “іншого” і “чужого”. На шляхах подолання “сліпоти” одній треба подолати той егоїзм, без якого, за словами Наташі, у людини “все віднімається” і вона залишається “пустоцвітом”, а другій - повноту самопожертви і максималізм етичних оцінок. У моменти кризи стійкого світоставлення і самопізнання героїні переживають типологічно схожі “стани двоїння” (Анатоль Курагін; покинутий рідний будинок під час війни 1812 року; смерть близьких). Після всього пережитого між Наташею і княжною Мар'єю встановлюється “пристрасна й ніжна дружба” внаслідок істотного особистісного “прирощення” (у Наташі - морального обов'язку, співчуття, християнських заповідей; у Мар'ї - радості життя, права на кохання і щастя). Взаємозбагачення натур героїнь не означає втрати ними індивідуальності, що особливо чітко позначається на подружніх стосунках у двох щасливих родинах. Стосунки Наташі і П'єра являють собою повну взаємну гармонію. Щастя родини Ростових ґрунтується на іншому. З одного боку, на “почутті здивування”, яке Мар'я викликала в чоловіка своєю “душевністю”, “недосяжним для Миколи піднесеним, моральним світом”, з іншого - на делікатності Мар'ї, яка замовчує багато з того, що переживає сама, але що недосяжне чоловікові. Однак духовна дистанція не розділяє, а з'єднує подружжя. Дві героїні Л. Толстого по-своєму доповнюють одна одну, “об'єднуються” та об'єднують родину і весь світ в одне гармонійне ціле, утверджуючи цим своє призначення.

Елементи полеміки з ідеями жіночої емансипації, очевидні і в самому романі (особливо в епілозі при зображенні двох родин, які мешкають в одному будинку), і в процесі пошуку “своєї” героїні (в романі “Сімейне щастя”), свідчать про те, що культурний контекст позначався на формуванні жіночих типів у російському романі 1860-х років не тільки прямо, а й опосередковано.

У четвертому розділі - “Особливості жіночих типів у романах Ф. М. Достоєвського 1860-х років” - доведено, що провідним типом у письменника був тип “гордих” жінок, що з'являється в кількох модифікаціях.

У першому підрозділі - “Формування жіночих типів у творчості Ф. М. Достоєвського” - показано, що відбувалося воно в романах “Зневажені і скривджені” та “Злочин і кара”, тоді як “Ідіот” і романи 1870-х років демонструють розвиток типів, які вже склалися.

У “Зневажених і скривджених” усі три центральні жіночі образи належать до “гордих” - Наташа, Неллі і Катя. Незважаючи на вікову різницю, Наташу і Неллі об'єднує типологічна близькість долі і “егоїзм страждання”. Катя, яка уособлює “роздвоєння дитини і мислячої жінки”, близька обом героїням: “жінка, що розмірковує”, споріднює її з Наташею, а “дитина, яка замислюється”, - з Неллі. Це поєднання пояснює як захоплення Каті “пропагандними” розмовами, так і дитячу наївність, з якою вона намагається вирішувати серйозні моральні проблеми.

У “Злочині і карі” чіткіше постають дві модифікації типу “гордих” і тип “покірливої”.

Катерина Іванівна - це немов дорослий варіант долі й характеру Неллі, але з новими смисловими відтінками. Яскраво виражена “гордість бідних” як єдиний спосіб утвердження достоїнства особистості, але з огляданням “на інших”, у поєднанні з “дитячістю” як прагненням негайної справедливості зумовлює трагічну суперечливість героїні та тягне її до бунту відчаю та безсилля. Представлений образом Катерини Іванівни різновид типу - “гордості бідних” - з такою силою в подальшій творчості Достоєвського не повторився.

Образ Дуні Раскольникової відкриває типологічну низку “гордих красунь” у п'ятикнижжі. Домінантою характеру героїні є поєднання гордості з жертовністю, сили, рішучості - з моральною цнотливістю. Історія стосунків героїні зі Свидригайловим виявляє, з одного боку, її моральну бездоганність, а з іншого - спробу “врятувати” цю пропащу людину, тобто дія в дусі героїнь Гончарова або Дори Лєскова.

Образи Дуні та Соні Мармеладової створені письменником з “огляданням” на образ Мадонни Рафаеля (К. Баршт). Але якщо в характері Дуні органічного поєднання гордості й жертовності не вийшло, то в “покірливій” Соні жертовність природно перетікає в активність особливого роду: героїню Достоєвський позбавляє яскраво вираженого особистісного начала, але дозволяє замість цього віддавати своє “Я” “всім і кожному неподільно й самовіддано”. Христоподібна Соня, у якої ослаблений “закон особистості”, сприймається в сучасному світі як юродива. Але саме вона виконує в романі “софійну функцію” посередника, носія “Божественного світла”, тобто через неї вирішується найважливіше для Достоєвського завдання - “відновлення загиблої людини, задавленої несправедливо тягарем обставин, застою століть і суспільних забобонів”.

У другому підрозділі - “Модифікації типу “гордих” у романі “Ідіот” - представлено аналіз образів Настасії Пилипівни та Аглаї, які структурно посідають набагато вагоміше місце, ніж в інших романах п'ятикнижжя, оскільки у стосунках із цими героїнями розкривається і специфіка “подвійного кохання і двоїння в коханні” в Достоєвського (М. Бердяєв), і трагічна доля “позитивно прекрасної людини” в сучасному світі.

На противагу сучасним дослідникам (Л. Левіній, Т. Касаткіній, С. Янг) у дисертації показано, що, заперечуючи провинність Настасії Пилипівни, Мишкін не узурпує права відпускати гріхи, а надає героїні єдиний шанс для духовного відродження. Визнання ж нею провини тягне за собою, з одного боку, образу і прагнення помсти, а з іншого - сором гордої жінки, який штовхає її на нерозсудливі вчинки. Доведено, що забути образу й пробачити для Настасії Пилипівни означає зруйнувати засади свого світоставлення, а тому “егоїзм страждання” переростає в неї в “безперервну свідомість ганьби” як “жахливу насолоду” та форму помсти, котрі підживлюються вчинками “божевільної”.

В Аглаї “дитячість” і чистота поєднуються з безмежною гордістю “скаженої жінки”, у якої “розум без серця”. Гордість в Аглаї часто переростає в гордовитість, а острах видатися смішною примушує її виставляти інших, князя Мишкіна передусім, у смішному та образливому для них вигляді. Усвідомлюючи, що князь несе з собою правду буття, зрозуміти його до кінця, а тим більше прийняти його правду Аглая не може. Звідси - фінал героїні, що означає її духовну смерть.

Обидві “горді” героїні “Ідіота” - це трагічні героїні, з яких одна - “мучениця гарячого серця”, а інша - “мучениця розуму” (Є. Г. Буянова).

У висновках запропоновано загальну типологію центральних героїнь російського роману 1860-х років.

Аналіз показав, що провідним типом є “ідеальний”, як його визначив Гончаров, тобто “самобутній”, “самодіяльний”, який шукає “форм свого вираження”. До цього типу належать передусім гончаровські Ольга і Віра, тургенєвські Наталія Ласунська, Ліза Калітіна та Олена Стахова. Героїнь об'єднує висота морального ідеалу й прагнення втілити його незалежно від того, пов'язаний він із традиційними духовними цінностями (як у Лізи Калітіної) чи з новими суспільними віяннями (як у Віри або, по-іншому, в Олени Стахової). Прагнення втілити ідеал надає героїням активності, знов-таки незалежно від того, реалізовується вона у спробах “урятувати” героя (Ольга, Віра), у готовності йти за/з ним (Наталія, Олена) або у вірності своїм переконанням (Ліза).

За названими ознаками до “ідеального” типу тяжіють Віра Павлівна Чернишевського, Ліза Бахарева і Дора Лєскова, Соня Мармеладова Достоєвського.

Усередині типу Віра Павлівна контрастно протистоїть Олені Стаховій, оскільки Чернишевський дозволив своїй героїні успішно поєднати особисте щастя і спільну справу в універсальній гармонії. Значення щастя й спільної справи в Чернишевського диктується ідеями революції та соціалізму, а їх досягнення забезпечується на основі теорії “розумного егоїзму” (або “розрахунку вигід”).

Ліза Бахарева і Дора в Лєскова, будучи представницями “ідеального” типу, дуже близькими “тургенєвським жінкам”, своєю трагічною долею перевіряють основні положення та ідеали, втілені в “Що робити?”. Негативний результат перевірки позначається на типі героїнь - вони починають втрачати “ідеальність”.

За висотою морального ідеалу, за самовідданим прагненням йому слідувати, за надзвичайною моральною активністю, з якою Соня Мармеладова намагається “врятувати” Раскольникова, - вона, безсумнівно, належить до “ідеального” типу. Відрізняє героїню Достоєвського від типу не “покірливість”, яка властива всім героїням із християнськими ідеалами (Лізі Калітіній, Мар'ї Болконській), а соціальна доля і деяка розмитість особистісного начала (при всьому її концептуальному значенні).

Тургенєвські та гончаровські героїні “ідеального” типу очевидно розвивають пушкінські традиції, хоча міра відображення “онєгінської моделі” в структурі романів коливається від високої в “Обломові” та “Обриві” до незначної в “Рудіні” та “Дворянському гнізді”.

Характерне для пушкінського роману у віршах поєднання двох жіночих типів, “ідеального” і “позитивного”, повною мірою розвивається в романах Гончарова, але набуває додаткових смислових значень. Якщо в “Обломові” Ольга Ільїнська і вдова Пшеницина протиставлені як поезія і проза кохання, як його піднесено-духовне й буденно-земне начала, то Віру і Марфеньку в “Обриві” співвіднесено з Марією і Марфою сучасного життя. У перших трьох романах Тургенєва героїням “ідеального” типу ніхто не протиставлений. У “Батьках і дітях” і “Димі”, де центральним героїням протиставлено представниць “позитивного” типу (Катя, Тетяна Шестова), немає “ідеальних” героїнь.

Протиставлення в романах Лєскова двох типів має дуже істотне, але відмінне від традиційного значення: у міру того як зазнають свого роду “деідеалізації” Ліза Бахарева або Дора - прибічниці традиційних моральних цінностей, Женні і Анна Михайлівна, навпаки, одухотворюються. У Лєскова асоціюються з євангельською Марією цілком “земні” Женні і Анна Михайлівна, а Ліза і Дора, які пориваються до ідеалів, виявляються “багатослівними Марфами”.

При безперечній приналежності центральних героїнь “Війни і миру” до “ідеального” типу вони постають у романі передусім як яскраво виражені особистості з дуже відмінними один від одного характерами і світоставленням, жоден із яких, по суті, не є “ідеальним”. Інша справа, що героїні, обмежені сферою кохання та сім'ї, здійснюють головне, на думку їх творця, призначення жінки - викликати й підтримувати в чоловікові все краще, а також зміцнювати зв'язок сім'ї, поколінь і світу в одне гармонійне ціле.

Не менш значним, ніж модифікації “ідеального” і “позитивного” типів, став у російському романі 1860-х років тип “гордих” героїнь. Цією умовною позначкою ми об'єднуємо Анну Сергіївну Одинцову та Ірину Ратмирову в Тургенєва з героїнями “Зневажених і скривджених”, “Злочину і кари” та “Ідіота” Достоєвського, хоча й у цьому типі виникають свої різновиди.

Одинцова та Ірина в Тургенєва є, на відміну від “тургенєвських жінок”, особистостями з цілком сильними характерами, які зробили свій вибір, але все-таки ще намагаються пізнати невідоме - пристрасть. Якщо ситуація вибору, котра неминуче виникає при цьому, обернулася відмінними результатами, то вторгнення героїнь у життя чоловіків виявилося незмінно руйнівним.

У Достоєвського тип “гордих”, як показав аналіз, є головним. Він формується в “Зневажених і скривджених” і “Злочині і карі”, а повного свого розвитку набуває в “Ідіоті”. Усередині цього типу виділяються різновиди носіїв “гордості бідних” (Неллі та Катерина Іванівна Мармеладова як “дорослий” варіант особистості, трагедії й долі “російської Міньйони”) і “гордих красунь” (Дуня, Аглая, Настасія Пилипівна). Незважаючи на те, що “головним героєм роману жінка в Достоєвського ніколи не була” (М. Бердяєв), що стосунки з нею з'являються лише як “акт трагедії чоловічого духу” (М. Бердяєв), оцінює письменник своїх героїнь, виходячи з тих самих духовно-моральних критеріїв, що й героїв. Як було показано, трагедія Аглаї та Настасії Пилипівни в тому ж, у чому й інших персонажів “Ідіота”, - у “самості”, “гордовитому відокремленні”, у небажанні й неможливості поступитися своїм “я” заради іншого.

Достоєвський багато в чому переглянув сюжетні ходи російського роману і типи героїнь, що склалися в ньому, але критерії їх оцінки, по суті, збігаються з тими, що панували в усій російській літературі (висока моральність і духовність, людяність і природність). Виходячи з цих критеріїв, героїні російського роману, особливо роману 1860-х років, сприймаються як “ідеальні” й справді можуть уважатися одним із найяскравіших втілень profession de foi та національної специфіки російської літератури.

Запропонована типологія дозволяє усвідомити зміни в літературному процесі 1850-1860-х років. У романі другої половини 1860-х років чітко спостерігається перенесення уваги художників з типу на індивідуальну особистість. Про це свідчать, як нам здається, і відмова Тургенєва в “Батьках і дітях” та “Димі” від уже звичного для нього жіночого типу, і “розмивання” типів у Лєскова, і надзвичайні труднощі у спробах типологізувати героїнь Л. Толстого і Достоєвського. Подібні зміни відбуваються і в типології чоловічих образів, що виявляє, на наш погляд, зміни в художньому мисленні епохи. Через це типологія персонажів може розглядатися як один із критеріїв (і моделей) літературного процесу.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

1. Ивакина И. В. Развитие пушкинской традиции в романе Гончарова “Обрыв” (“идеальный” женский тип) // Вісник Харківського університету. Серія Філологія. - Харків: ХДУ, 1999. - № 449'99. - С. 67-71.

2. Ивакина И. В. Женские типы в русском романе 1860-х годов // Вісник Харківського університету. Серія Філологія. - Харків: ХНУ, 2000. - № 473'2000. - С. 324-328.

3. Ивакина И. В. Типология тургеневских героинь Д. Н. Овсянико-Куликовского // Вісник Харківського університету. Серія Філологія. - Харків: ХНУ, 2000. - № 491'2000. - С. 524-528.

4. Ивакина И. В. “Онегинская модель” в романах Гончарова // Вісник Харківського університету. Серія Філологія. - Харків: ХНУ, 2001. - № 520'2001. - С. 320-325.

5. Ивакина И. В. Типология героинь тургеневских романов // Вісник Харківського університету. Серія Філологія. - Харків: ХНУ, 2002. - № 557'2002. - С. 238-242.

6. Ивакина И. В. Женские типы в романах Н. С. Лескова “Некуда” и “Обойденные” // Юбилейная международная конференция по гуманитарным наукам, посвященная 70-летию Орловского государственного университета: Материалы. Выпуск І: Н. С. Лесков. - Орел: ОГУ, 2001. - С. 34-41.

7. Ивакина И. В. “Идеальный” женский тип и трансформация “онегинской модели” в романах Тургенева // Спасский вестник. - Государственный мемориальный и природный музей-заповедник И. С. Тургенева “Спасское-Лутовиново”, 2002. - № 9. - с. 92-97.

АНОТАЦІЯ

Івакіна І.В. Жіночі типи в російському романі 1860-х років. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.02 - російська література. - Харківський державний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди, Харків, 2003.

У дисертації зроблено спробу представити типологію центральних жіночих образів у романі 1860-х років.

Аналіз показав, що провідним типом є “ідеальний”, як його схарактеризував Гончаров. До нього належать: Ольга і Віра Гончарова; Наталія Ласунська, Ліза Калітіна та Олена Стахова в Тургенєва; при якісно новому змісті ідеалу - Віра Павлівна в Чернишевського; при спростуванні подібних ідеалів - Ліза Бахарева і Дора в Лєскова; при незіставленості соціальної долі та деякої концептуальної значущості, але розмитості особистісного “я” - Соня Мармеладова в Достоєвського; при яскраво вираженій індивідуальності - Наташа Ростова і Мар'я Болконська у Л. Толстого.

Значущим для роману 1860-х років є тип “гордих” героїнь. До нього належать Анна Одинцова та Ірина Ратмирова в Тургенєва, а також чимало героїнь “Зневажених і скривджених”, “Злочину і кари” та “Ідіота” Достоєвського.

Запропонована типологія дозволила стверджувати, що в середині 1860-х років відбулася істотна зміна в літературному процесі - перенесення уваги митців із типу на індивідуальну особистість.

Ключові слова: тип, типологія, “онєгінська модель”, “ідеальний”, “позитивний”, “гордий” типи.

АННОТАЦИЯ

Ивакина И. В. Женские типы в русском романе 1860-х годов. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.02 - русская литература. - Харьковский государственный педагогический университет имени Г. С. Сковороды, Харьков, 2003.

В диссертации сделана попытка представить типологию центральных женских образов в романе 1860-х годов.

Анализ показал, что ведущим типом является “идеальный”, как его охарактеризовал Гончаров, т. е. “самобытный”, “ищущий форм своего выражения”. Приметами этого типа становятся высота нравственного идеала и стремление воплотить его, духовная активность и стойкость. По этим признакам к “идеальному” типу относятся: Ольга и Вера у Гончарова; Наталья Ласунская, Лиза Калитина и Елена Стахова у Тургенева; при качественно ином содержании идеа- ла - Вера Павловна у Чернышевского; при опровержении подобных идеалов - Лиза Бахарева и Дора у Лескова; при несопоставимости социальной судьбы и некоторой концептуальной значимости, но размытости личностного “я” - Соня Мармеладова у Достоевского; при ярко выраженной индивидуальности - Наташа Ростова и Марья Болконская у Л. Толстого. Большинство героинь “идеального” типа (за исключением Чернышевского и Достоевского) так или иначе развивает пушкинскую традицию, хотя “онегинская модель” в полной мере функционирует только в структуре романов Гончарова и частично Тургенева.

Видоизменяется и “положительный” тип, “отливающийся, как воск, в готовую, господствующую форму” (Гончаров). Если Пшеницына и Марфенька у Гончарова - полное воплощение “господствующей формы”, то Татьяна у Тургенева (“Дым”) уже отличается от нее скрытой, но напряженной работой нравственного сознания, а Женни Гловацкая и Анна Михайловна у Лескова обретают то недовольство собою и миром, которое свойственно идеальному типу. Характерное для пушкинского романа в стихах сочетание двух женских типов, “идеального” и “положительного”, в полной мере развивается в романах Гончарова, но приобретает дополнительные смысловые значения. Противопоставление двух типов имеет очень существенное, но отличное от традиционного значение в романах Лескова: по мере того как претерпевают своего рода “деидеализацию” Лиза Бахарева или Дора - приверженницы традиционных нравственных ценностей, Женни и Анна Михайловна, напротив, одухотворяются. У Лескова ассоциируются с евангельской Марией вполне “земные” Женни и Анна Михайловна, а порывающиеся к идеалам Лиза и Дора оказываются “многоречивыми Марфами”.

Значимым для романа 1860-х годов оказывается тип “гордых” героинь. К нему принадлежат Анна Одинцова и Ирина Ратмирова у Тургенева, а также большая часть героинь “Униженных и оскорбленных”, “Преступления и наказания” и “Идиота” Достоевского. В этом типе возникают свои разновидности, героини неизменно предстают личностями со сложными и противоречивыми характерами, доминантой которых всегда является гордость.

Одинцова и Ирина у Тургенева являются, в отличие от “тургеневских девушек”, личностями со вполне сложившимися и сильными характерами, сделавшими свой выбор (замужество без любви Одинцовой, светская карьера Ирины), но все-таки пытающимися изведать неизведанное - страсть. Однако Анну Сергеевну страсть испугала, ибо за нею открылась бездна и пустота, а для Ирины - не смогла заменить блеск света. Если для героинь испытание страстью обернулось разными результатами (Одинцова нашла в конце концов счастье, отвечающее ее представлениям о гармонии уравновешенности, а Ирина превратилась в озлобленное существо), то их вторжение в жизнь мужчин оказывается неизменно разрушительным.

У Достоевского тип “гордых” является ведущим. Он формируется в “Униженных и оскорбленных” (Наташа Ихменева, Нелли, Катя) и “Преступлении и наказании” (Катерина Ивановна, Дуня Раскольникова), а полное свое развитие получает в “Идиоте” (Настасья Филипповна, Аглая). Внутри этого типа выделяются разновидности носительниц “гордости бедных” (Нелли и Катерина Ивановна Мармеладова как “взрослый” вариант личности, трагедии и судьбы “русской Миньоны”) и “гордых красавиц” (Дуня, Аглая, Настасья Филипповна).

Несмотря на то, что “главным героем романа женщина у Достоевского никогда не была” (Н. Бердяев), что отношения с нею предстают лишь как “акт трагедии мужского духа” (Н. Бердяев), оценивает писатель своих героинь, исходя из тех же духовно-нравственных критериев, что и героев. Как было показано, трагедия Аглаи и Настасьи Филипповны в том же, в чем и остальных персонажей “Идиота”, - в “самости”, “горделивом обособлении”, в нежелании и невозможности поступиться своим “я” ради другого.

Достоевский во многом пересмотрел сюжетные ходы русского романа и сложившиеся в нем типы героинь, но критерии их оценки, по сути, совпадают с теми, что господствовали во всей русской литературе (высокая нравственность и духовность, человечность и естественность). Предложенная типология позволила утверждать, что в середине 1860-х годов произошло существенное изменение в литературном процессе - переключение внимания художников с типа на индивидуальную личность. Об этом свидетельствуют отказ Тургенева в “Отцах и детях” и “Дыме” от типа “тургеневской девушки”, “размывание” типов у Лескова, а также сложности в типологизации героинь Л. Толстого и Достоевского. Подобные изменения происходят и в типологии мужских образов, что проявляет, на наш взгляд, изменения в художественном мышлении эпохи.