Декаданс як проблема авторської свідомості в українській літературі кінця ХІХ–початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

ДЕКАДАНС ЯК ПРОБЛЕМА АВТОРСЬКОЇ СВІДОМОСТІ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ КІНЦЯ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

ТКАЧЕНКО РОМАН ПЕТРОВИЧ

УДК: 821.161.2:7.036.

10.01.01 - українська література

Київ - 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури ХХ століття

Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Гуляк Анатолій Борисович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

професор кафедри української

літератури ХХ століття

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Кейда Федір Федорович,

Маріупольський гуманітарно-педагогічний

інститут Донецького національного університету,

завідувач кафедри української філології

кандидат філологічних наук, доцент

Поляруш Ніна Степанівна

Віннницький державний педагогічний університет

імені М.М.Коцюбинського,

доцент кафедри української літератури

Провідна установа Ніжинський державний педагогічний університет

імені М.В.Гоголя, кафедра української літератури,

Міністерство освіти і науки України, м. Ніжин.

Захист відбудеться “14” травня 2004 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14, конференцзал.

Автореферат розісланий “13” квітня 2004 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Копаниця Л.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Український декаданс не часто стає об'єктом уваги дослідників. Довготривала упереджена практика вітчизняного літературознавства у ставленні до цього явища зчаста зумовлювала переведення декадентських прикмет в розряд модерністських, пізньоромантичних, реалістичних тощо з наступним розмиванням сутнісних параметрів занепадництва. Тому окремі твори українських письменників кінця ХІХ - початку ХХ століття потребують повторного прочитання під кутом означеного феномену.

Декаданс - один з топосів, які ширяться на сторінках сьогочасних монографій, лекційних курсів у зв'язку з теоретичною актуалізацією на межі тисячоліть духовного зламу кінця ХІХ - початку ХХ віку. Осмислення феномену декадансу дає змогу збагнути певні закономірності культурно-історичної ситуації перехідних періодів, а саме: художню та світоглядну еклектику, есхатологічну тональність, одночасне посилення відцентрових і доцентрових сил між різними сферами духовної діяльності, відтворення невротичних станів засобами мистецтва. Означене явище започатковує ряд метаморфоз (постпозитивістське зацікавлення інтуїтивним, маргінальним, ірраціональним), чинних для модерного світогляду ХХ століття.

Окрім того, з огляду на термінологічну невпорядкованість, існує чисто академічна потреба в адекватному параметруванні занепадництва. Не беручи на себе надзавдання комплексного аналізу декаденства як художньої мови, що також на часі, ми прагнемо принаймні акцентувати художню та літературно-критичну рецепцію цього явища в українській літературі в річищі модерних течій позаминулого століття. Оскільки декаданс під тим чи тим кутом зору відбито в авторській свідомості, то вважаємо доцільним вибудовувати типологію явища, враховуючи різнорідність його сприйняття. Актуальність саме такого підходу потверджена розвитком новітньої гуманітарної науки, бо “в межах ХХ віку, - з погляду Ю.Лотмана, - наполегливо виявляється тенденція до заміни самоописів культури описами описів - метатекстами другого рівня, спрямованими не на культуру як об'єкт, а на механізм опису ...”.

Перші спорадичні спроби теоретичних узагальнень на предмет декадансу з'являються в українській науці водночас з утвердженням цього феномену наприкінці ХІХ - ХХ ст. Окремі статті та епістолярна спадщина І.Нечуя-Левицького, І.Франка, С.Єфремова, Лесі Українки та інших містять цінні зауваження, акценти, нюанси з приводу декадентських віянь в тогочасному літпроцесі. Однак увесь цей масив зауваг характеризується термінологічною недиференційованістю, котра, між іншим, зберігалася до другої половини ХХ століття, а також переважно пристрасно-негативним ставленням до об'єкта спостережень. Теоретичному осмисленню декадансу в європейському масштабі присвячено слушні міркування Д.Затонського та Д.Наливайка. Окремий розділ відведено українському занепадництву в монографії Т.Гундорової “ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація”. Спробу комплексного аналізу декаденства здійснив Я.Поліщук. Уточненням, доповненням, переосмисленням, запереченням зазначених робіт служить представлена дисертаційна праця.

Мета роботи - системно проаналізувати декадентські віяння того часу в аспектах дефініції, рецепції, рефлексії, перспектив та крізь призму авторської свідомості окремого письменника. Усі вони співіснують, безперечно, в комплексі, і поділ зроблено з дослідницькою метою. Загальна мета передбачає сукупність таких завдань:

- з'ясувати генезу та передумови українського декадансу;

- окреслити світоглядові параметри “кінця віку”;

- на основі опозиції “життя”/мистецтво описати занепадницькі форми авторської свідомості;

- встановити можливі варіанти рефлексій (самосвідомості) декадансу в українській літературі;

- простежити перспективу розгортання чи пригасання означеного феномену в українському модернізмі.

Об'єктом дослідження є творчість ряду українських літераторів (прозаїків, поетів, критиків, науковців) кінця ХІХ - початку ХХ століття, включаючи оригінальні твори, переклади, літературно-критичні статті тощо. Почасти використано тексти зарубіжних літератур.

Предмет дослідження - особливості рецепції декадансу в українській літературі зазначеного періоду, шляхи долання або поглиблення проблемності феномену, місце і роль занепадництва в духовному світі автора та в українській літературі загалом.

Методологія дисертаційної праці.

Теоретико-методологічними засадами дослідження є культурологічні ідеї Ф.Ніцше, Г.Зиммеля, М.Бердяєва, Х.Ортеги-і-Гассета, І.Франка, Є.Єдліцького, літературознавчі міркування М.Бахтіна, Ю.Лотмана, Д.Обломієвського, Л.Андреєва, Г.Косикова, Д.Наливайка, Т.Гундорової, Я.Поліщука, С.Павличко, В.Моренця, М.Моклиці, О.Бартко, Б.Рубчака та інших вітчизняних і зарубіжних вчених.

У дисертації застосовано типологічний, порівняльно-типологічний, історико-генетичний методи.

Генезу декадансу розкрито із застосуванням локально-історичного та культурно-універсального підходів, однаково правомірних. Перший описує занепадництво як художній напрямок, стиль кінця ХІХ століття, зумовлений світоглядовими і суто мистецькими чинниками попереднього часу: просвітництвом, позитивізмом, реалізмом, суспільно-політичним тлом тощо. Другий маркує декаданс як певний духовно-інтелектуальний, понадчасовий стан, породжений загальними закономірностями культурної динаміки, а саме - автономним, суперечливим розвитком культурних реальностей (мораль, наука, мистецтво, релігія тощо).

Наукова новизна дослідження полягає в комплексному ідейно-естетичному осмисленні духовного феномену декадансу в українській літературі кінця ХІХ - початку ХХ століття з погляду його місця і ролі в контексті авторської свідомості. Новим також є спосіб подачі декадансу на універсальному тлі культурної динаміки, де він конституюється в сенсі нульового діалогу, екзистенційного вакууму між “більше-життя” і “більше-ніж-життя” (Г.Зиммель) чи крайнощами “літературності” з одного боку (“...художник працює не словами, а моментами світу”, - М.Бахтін) і сповідальності - з другого. Важливим з погляду наукової новизни видається аналіз передумов або відсутності таких в українському фольклорі й літературі класичного періоду. Вперше зроблено спробу простежити ніцшеанство як одну з форм декадентської самосвідомості на матеріалі літпроцесу українського “кінця віку”. Предметом міркувань постають механізми взаємодії декадансу з модернізмом.

Дисертація виконана на кафедрі української літератури ХХ століття Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка, у наукові та науково-методичні плани якої входить проблема вивчення історії української літератури зламу ХІХ - ХХ ст.

Найголовніші положення дистертації апробовано в доповідях на засіданнях кафедри, на щорічних науково-теоретичних конференціях молодих учених Інституту літератури ім. Т.Шевченка (2002, 2003), на науково-практичній конференції Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Іван Франко: письменник, вчений, громадський діяч” (2001).

За темою дисертації опубліковано 7 статей у фахових виданнях.

Результати роботи можуть знайти практичне застосування як у методичному, так і в теоретичному плані: при вивченні курсу історії української літератури та літературної критики, при дослідженні зв'язків української літератури із зарубіжними.

Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку літератури (216 позицій). Загальний обсяг - 182 сторінки, з них основного тексту - 168 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

український декаданс модернізм

У Вступі обгрунтовано актуальність теми та вибір об'єкта дослідження, з'ясовується мета і завдання, теоретичні засади й наукова новизна, етапи апробації, практичне використання результатів роботи.

У першому розділі - “Передумови та культурно-історичний контекст українського декадансу” - зроблено спробу встановити генезу, філософсько-естетичний зміст та накреслено європейський контекст українського декадансу в художньому і теоретичному аспектах.

У підрозділі 1.1. - “До метаісторії декадансу” - здійснено огляд літературно-критичних та наукових джерел щодо феномену занепадництва у зв'язку з його параметруванням.

Декаданс - одне з понять мистецтвознавчого плану, що протягом ХХ ст. значно універсалізувалося за рахунок порушення термінологічної строгості. Однак панівний спосіб побутування цього терміна вказує, з нашого погляду, не тільки на довільну актуалізацію аксіологічного потенціалу слова, але й на різновимірність явища, бо, на думку О.Михайлова, “у випадковості вибраного слова, в нетермінологічності самого терміна полягає його історична субстанційність”. Під різними оглядами декаданс висвітлювався на соціальному, естетичному, культурному тлі. Перейнявши від романтиків принцип бути чимось більшим аніж різновидом художньої мови, занепадництво оприявнювалось у сфері жесту, вчинків, повсякденності. Приватне життя романтиків і декадентів переповнювалось метафізичними настановами, надмір яких переплескувався через вінця повсякденності ексцентрикою, богемою, дендизмом. Фальшиве - приречене на поразку опанування повсякденністі мистецтвом проявилось у “видовищному розумінні біографії” (Б.Пастернак). Перетворюючи власне життя на легенду, експеримент, містифікацію, декаденти започаткували біографічний міф занепаду.

Соціальна проблематика декадансу в українському літературознавстві привертала трохи чи не найбільшу увагу. В Україні декаденство, здебільшого, оголошувалося явищем вторинним, бо переймалося настроями занепалої аристократії, ігнорувало національну ідею, зрікалося громадянського ангажементу.

Більшість літературознавців, вивчаючи декаданс, акцентують передовсім на ідеологічних та психологічних аспектах цього явища,. Оскільки якраз складна невротична атмосфера (умонастрій) є тією прикметою занепадницького тексту, котру важко сплутати з будь-якою іншою. Так чи інакше, осмислюючи творчість декадентів, вчені пишуть про невиправдане ускладнення між змістом і формою (формалізм, манірність, “романтика нервів”).

Наприкінці ХІХ та впродовж ХХ століть неодноразово актуалізувався культурний аспект декадансу. В маніфесті Ж.Мореаса декадентом названо Вольтера. З типологією культури пов'язана доля декадансу в творчості М.Бердяєва. В останній книзі Ф.Ніцше “Воля до влади” про декаданс сказано так: “...Він абсолютно необхідний і притаманний будь-якому народові і будь-якій епосі”.

Рецепція декадансу тривала в двох напрямках: максимально широкому, культуральному та вужчому, власне естетичному. Перший тяжіє до універсалізації крайобразу людського буття, деструктивних і конструктивних процесів у ньому; другий, згідно з принципом історизму, відстежує причинно-наслідковий ряд естетичних феноменів. Залежно від кута зору декаданс виявляє себе то як стан, то як процес (повторюваний або локальний).

У підрозділі 1.2. - “Філософсько-естетичні параметри і культурна динаміка “кінця віку” - висвітлено історичне коріння, світогляд, естетику декадансу на тлі культурного розвою кінця ХІХ століття.

“Теорія занепаду” є закономірним поворотом екстремності прогресизму, започаткованого у другій половині ХVІІІ ст. Криза раціоналізму наприкінці позаминулого віку переросла в конфлікт двох світоглядних структур: позитивізму і модернізму. В очікуванні модернізму декаданс заявив про себе хворобливою естетизацією ірраціональної стихії, трактованої у проявах злого, потворного, аморального. Основу дисгармонійних почувань складала амбівалентва чуттєвість (Т.Гундорова), де світоглядний нігілізм уживався з комплексом романтичних стереотипів.

Антична органіка прекрасного й корисного, пройшовши обробку християнством, “дає тріщину” в філософії І.Канта в міркуваннях про науменальний світ, автономність естетичного, геніальність, а остаточна розколина пролягла в ученні А.Шопенгауера. Шопенгауер - чи не найвідоміший мислитель, який істотно вплинув на становлення песимістичного ідеалізму кінця ХІХ ст. Здійснене цим мислителем кардинальне протиставленння волі та інтелекту зробило можливим уявлення про ірраціональну волю та споглядальний інтелект. Звідси випливало, що чистий інтелект генія (у мистецтві, філософії) об'єктивно працював би на життєзаперечення. Серцевину декадентського умонастрою склали світоглядний песимізм у поєднанні з індивідуалізмом ескапістського гатунку.

Нехтуючи стильовими канонами попередників, декаденти вільно оперували старими і новими формальними системами включно з символізмом. На думку В.Брюсова, “декадентів єднає не стиль, а спільність і спорідненість світоглядів”. Видатний російський філолог М.Бахтін у ранній праці “Автор і герой в естетичній діяльності” виводив генезу декадентської лірики з кризи естетично необхідної позиції зовніперебування. Обсяг переживань “нещасної свідомості” становив зміст декадентського “чистого мистецтва”. Він же був серйозною перешкодою для вироблення стилю , “культури меж” (М.Бахтін), оскільки митець - хай навіть талановитий - не може об'єктивувати власні переживання, не подолавши соліпсизму власної свідомості; інакше кажучи, якщо він не знайде точки опору і відліку за межами власної індивідуальності, приміром, в культурній традиції, цінностях роду, практичного глузду.

Декадентське письмо саморуйнується відчуженням змісту і “мертвої”, чужої форми - в кращому випадку, в гіршому - формалізацією страждання, його культом, модою. І тут назріває початок його занепаду, тобто “декаданс декадансу” (М.Бердяєв).

Якщо коріння декадентського образотворення шукати в інтелектуальному грунті, закладеному культурологами “кінця віку”, то вочевидь естетичні категорії змісту і форми обростають численними філософськими корелятами на кшталт культура/цивілізація, творчість життя/творчість культури, більше-життя/більше-ніж-життя, герой/автор тощо. Центровані на проблемі цивілізаційної кризи філософування, зазвичай, обертаються довкола питань порушеної рівноваги, колишньої єдності “відокремлених начал” (В.Соловйов). Ці обставини пов'язані з особливостями функціонування високорозвинених культур, з психологічним підкладом так званих перехідних епох. Отже, занепадництво чинне саме як духовний стан, відтак, актуалізувавшись і ввійшовши за сприятливих обставин в резонанс, стає тенденцією.

У підрозділі 1.3. - “Актуалізація продекадентських тенденцій в українській літературі” - простежено передумови занепадництва в українській культурі та письменстві зокрема.

Проблему органічності літературного занепадництва в Україні не можливо розв'язати, беручи до уваги лише особливості його побутування. Слабкістю воно завдячує гострій антидекадентській свідомості, бурхливим подіям суспільного життя і власній асоціальності.

Український фольклор та література відображають схильності національної вдачі. Якщо вірити знавцям, серед них Д.Чижевський, М.Шлемкевич, О.Кульчицький, то українській душі найбільш властиві ті прикмети, що в підсумку зводяться до інтровертивності. Інтровертивність, емоційність, перечуленість, індивідуалізм рідної ментальності за певних обставин взаємодіють з окремими аспектами занепадництва. Народна творчість і декаденство за своєю природою явища різнопорядкові. Імперсональність, безрефлективність народної пісні виразно суперечить зухвалому ego декадентської лірики. Окремі прецеденти поетизації смерті чи хворобливого містицизму з часом неминуче затерлися б, оскільки ці ознаки надміру індивідуалістичні. Мотивація похмурих переживань у фольклорі завжди ситуативна. Молодий А.Кримський віднаходив на матеріалі фальклору беззмістовну гру словами, порівнюючи це явище з декадентською естетикою. Закономірно, що такого роду фрагменти разом з сороміцькими піснями перебувають на маргінесі народної творчості.

Українська інтелігенція - слабкий аналог західної аристократії, та верства, де, ймовірно, могли б мати вихід у творчість деструктивні настрої. Тільки в середовищі інтелектуалів світоглядна деструкція могла оформитись концепційно. Соціальною базою феномену є маргінальний стан українського інтелігента. По-перше, давалося взнаки походження, невиробленість форм життя освіченої верстви; по-друге, зумовлена освітою роздвоєність на українця за походженням та росіянина, поляка чи австрійця за освітою.

Безпосередніми предтечами нової естетики, нового світовідчування в українській літературі постають, зокрема, поетичні світи С.Руданського та Ю.Федьковича. Обидва поети зростали на силі в пізньоромантичній атмосфері з її надламом, розчаруванням, зневір'ям, натуралізмом. Життєзаперечувальна тенденція провадиться у С.Руданського через нігілістичні мотиви (вірш “Моя смерть”). Збірний центальний герой Федьковичевої музи - маргінал в іпостасях ренегата (раннє оповідання “Der Renegat”), дезертира, поетичної душі (вірш “Душко, моя розмаїта”), провідника, наділеного ірраціональними рисами (трагедія “Довбуш”). Його повторюваність вказує на ескапізм авторського світовідчування, поривання за межі усталеного часопростору.

У другому розділі - “Українська література “кінця віку” і проблема самототожності” - представлено рецепцію естетизму в літературній критиці та художній літературі, вплив “мистецтва для мистецтва” на типологію і проблематику літературно-критичної діяльності в Україні.

Підрозділ 2.1 - “Колізії естетизму в творчому діалозі І.Франка та В.Щурата” - присвячений перипетіям полеміки двох відомих українських письменників кінця ХІХ століття.

Опозиція релятивної та нормативної естетик лежала в основі відомої дискусії І.Франка та В.Щурата. Декадентизм, навколо якого виникла суперечка, насправді - лише поверхневий пласт зачепленої проблеми. Йшлося насамперед про передумови справжнього “артизму”, про добір матеріалу, художню міру, сутність прекрасного. Річ у тому, що сміливий експеримент із залученням різнорідного “непоетичного” матеріалу в циклі “Тюремні сонети”, до слова, започаткувавши традицію в українській літературі (сонети Б.Кравціва, І.Світличного), втрапляв у річище властивої натуралізмові та декадансу естетизації потворного. Обидва літератори, але кожен по-своєму, були прихильниками “мистецтва для мистецтва”. Вони розходились у думках щодо меж, мовлячи за В.Щуратом, “декадентизму у від'ємнім значенні”. В.Щурат прагнув звузити принцип “штуки для штуки”, тобто високого “артизму”, до встановленої артистичним смаком і поняттям краси міри, натомість І.Франко у своїх висновках іде далі: “Все вільно поетові; він чоловік і йому вільно інтересуватись всім тим, що інтересують люди”. Його опонент обережніший: “При виборі настроїв, гідних артистичної обробки, - пише він, - належало декадентам по-давньому руководитися строгими принципами, так само, як і не всі людські чувства і діла варті того, щоб їх малювати в поезії”. У Франковому трактаті “Із секретів поетичної творчості” весь зміст розділу про поетичну красу спрямований проти подібного погляду. У добродієві, котрий обурюється на твердження “краса не є метою артистичної творчості” автор, можливо, бачив Щурата.

Незважаючи на центрованість довкола декадансу, полеміка, вважаємо, актуалізувала посталу на схилку ХVІІІ - початку ХІХ століття опозицію мистецтва класичного і романтичного, що, як відомо, осмислювались Гете в образах здоров'я і хвороби. Саме на кінець ХVІІІ віку припадає фінал “аристотелівського циклу розвитку словесності” (С.Аверінцев). Закінчилась, попри різноспрямованість художніх напрямків, суцільна епоха з її вірою в нормативну естетику, із переважно внутрішньолітертурною зумовленістю ідіостилю. Якщо для В.Щурата естетичні уявлення є даністю, незмінною і понадчасовою, то для І.Франка вони плинні з перспективою, обмеженою самим життєвим матеріалом і людською природою.

У підрозділі 2.2 - “Роман А.Кримського “Андрій Лаговський”: покутний шлях декадента” - висвітлюється один з варіантів художньої рецепції декадансу в українській літературі як духовно-інтелектуальна колізія персонажа.

Творчість А.Кримського - це драма особистісного цілепокладання в умовах зниження вітального потенціалу громадянських чеснот. Той факт, що активна громадянська позиція зробилась чимось на кшталт ритуалу, показної чесноти, схеми, яка доволі часто розходилась з приватним життям українського інтелігента, створювало передумови для сумніву в щирості намірів. І по-друге, “істинність”, вітальна переконливість актуального для кінця ХІХ ст. ірраціонального чинника зростала в напрямку його відцентрового зміщення, в напрямку його індивідуалізації.

Проблема духовної ідентифікації Лаговського розв'язується ніби однозначною заявою самого героя, самозвинуваченням у декадентстві, діагнозом неврастенії, дегенератства. Проте якби рефлексія Лаговського на цьому закінчувалась, то українська література не мала б першого в достеменному сенсі інтелектуального роману. Декаданс - ніби пунктирна лінія цього твору. Перебуваючи на периферії сюжету, це слово час від часу зринає в тексті, і неодмінно з негативним значенням. Цей другий план створений для додаткової мотивації поведінки персонажа, а саме: додаткова зумовленість його вчинків “духом часу”.

Найбільше репресій в творах А.Кримського зазнає сфера емоцій та інстинктів (ірраціональна стихія) - все те, що названо “нервами”. Кримський-психолог розглядає їх як найбільш суб'єктивний, егоїстичний елемент психіки. Відтак боротьба з декадансом в романі розгортається проти власного “егоїзму” Лаговського. Зазнавши моральної фільтрації, почуття втрачають безпосередність та імпульсивність. Звідси, у цій колізії, здається, бере початок опозиція, що проймає творчість А.Кримського, “єдино логічна” любов до всіх (альтруїзм, агапе, філія) та виняткове, “нечестиве кохання” до конретної особи (“егоїзм”, ерос).

Андрій Лаговський знемагає під гнітом поетичної ідеалізації людей та явищ: вона повсякчас призводить до розчарування. Ідеалізація, вважає він, - прямий наслідок хворих нервів, ширше - поетичного декадансу. Дух, потрапивши в полон марної ідеалізації, множить дзеркальні егоїстичні відображення власного “я”. Лише за умови інтенційної індиферентності ego шляхом покладання вибору на долю - свого роду апогей самовідчуження - переборюється “егоїзм” волевиявлення. Занепадницька автономність мистецтва і самозакоханість постають у Лаговського однопорядковими. Тому жадана цілісність особистого і громадського, “я” і “не-я”, досягається єдністю поезії та екзистенції. Чисте мистецтво - це поезія самого життя, коли воно не усвідомлює себе в цій якості.

У підрозділі 2.3 - “Літературно-критичний аспект українського fin de siecle'у” - аналізується стан і типологія літературно-критичної діяльності в українській літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст.

На ситуацію зламу віків літературно-критична діяльність прореагувала і в тематично-проблемний, і в функціональний спосіб. Ускладнення проблематики і форм мистецтва потягло за собою, з одного боку, спробу синтезу (синтетичний компонент - суттєва складова мистецтва другої половини ХІХ ст.) та волю до радикального відокремлення - з другого. Ідеологічна атмосфера доби характеризувалась напругою доцентрово-відцентрових сил. Суб'єктивно-художня критика межі ХІХ - ХХ ст. була передмодерністським виразом нового способу мислення в гуманітарних науках, що відбивав кризу культурно-історичного інструментарію дослідження. Д.Мережковський писав про неї так: “Це поезія поезії, можливо, бліда, примарна, безкровна, але проте невідома ще жодному з попередніх віків, нова, плоть від плоті наша - поезія думки, виплід ХІХ віку з його безмежною свободою духу і невтомною скорботою пізнання”.

Найбільш виразно в українській літературі означеного періоду заявила про себе критика публіцистична, що обстоювала прогресистську та національно-культурну ідеологію, відзначалась прагматичним підходом до оцінки художніх текстів. С.Єфремов убачав її завдання у формуванні громадської думки, котра могла б регулювати літературний процес. Палким прихильником наукової критики був І.Франко. Автор трактату “Із секретів поетичної творчості” захищав той тип “рухомої естетики”, що спирався на засади індуктивної психології. Строго позитивістське підгрунтя цієї позиції засвідчувало розрив з галицько-українською освітньою традицією в особі О.Огоновського, Г.Цеглинського, В.Щурата. Однак в реаліях українського зламу віків панівним був еклектичний тип критики з домінантою громадського ангажементу.

На відтинку переломного двадцятиліття проблематично знайти в українському письменстві щось подібне до “Книги масок” Р.де Гурмона, до кількатомного твору Жуля Леметра “Сучасники”, до “Книги відображень” І.Анненського. І все ж цікавим документом мислення непересічної особистості перехідного часу є стаття І.Франка “Ювілей Івана Левицького (Нечуя)”, опублікована в одному з чисел ЛНВ за 1905 р. Умовно її можна поділити на дві частини, перша з яких становить яскравий зразок наукової критики, друга - напрочуд несподівана для Каменяра спроба у річищі художньої критики. Оскільки предметом декадентської літератури був світ виняткової душі, то критик, діючи у цьому річищі, за власною подобою у процесі співтворчості створоював образ митця-деміурга. За ритмотворчою функцією повторів, - до речі, попередньо тут було вказано на декадентську перевагу “змислів” слуху над “змислами”зору, - невласне-прямою мовою, символікою статті проступає щось більше аніж ювілейна риторика, а саме: альтернативний спосіб осягнення художнього світу.

Третій розділ - “Ніцшеанство як самосвідомість декадансу в українській літературі” - присвячено з'ясуванню чинності ніцшеанства як однієї з форм антидекадентської свідомості в українській літературі “зламу віків”.

У підрозділі 3.1 - “Українська ніцшеана декадансу” - розглядаються рівні рецепції творчості Ф.Ніцше на матеріалі текстів українських письменників вказаного періоду.

Декадентський інтертекст ніцшеанства полягав у відторгненні генетичної першооснови шляхом антиромантичної самооцінки (antiromantische Selbstbehandlug). Передумовами функціонування ніцшеанства в режимі самосвідомості занепадництва були, водночас з усвідомленням власної причетності до цього явища, визнання історичної доцільності декадансу й потреба виходу за його межі. К.Ясперс вважав, що сутність ніцшівської філософії - у вихрасто-нескінченному русі-за. Вона вимагає творчої співпраці, постійного діалогу в незавершальному становленні остаточного слова. В європейському та українському зокрема літературному русі така позиція, котра б адекватно покривала первинну основу трапляється рідше, аніж войовничий індивідуалізм a la Заратустра чи моралістика християнського/позитивістського гатунку. Вульгарному ніцшеанству бракує складності, внутрішньої суперечливості первообразу, його ж поборникам - волі до самоаналізу.

На зорі ХХ віку сприйняття творчості Ф.Ніцше тривало на масовому, колективістському, езотеричному рівнях. Ознаки образного перегуку з фрагментом “Нічна пісня” з популярної вже тоді поеми про Заратустру наявні в ліричній мініатюрі Марка Черемшини “Сумно одинокому” (1898). На відміну від першовзірця процес духовного пошуку спрощено у творі українського письменника до ситуації марного залицяння. На думку Д.Донцова, П.Христюка та ін., вульгарним ніцшеанством пройнята романістика В.Винниченка і тому “діалог В.Винниченка і Ф.Ніцше не був особливо продуктивним”, хоча такі твори, як “Базар”, “Момент” мають перспективу виходу на езотеричний рівень. Натомість франківський волюнтаризм, попри неодноразові антиніцшеанські заяви, був суголосний колективістській доктрині богобудівництва (А.Луначарський, М.Горький, О.Богданов), де соціум, етнос, колектив урівняно з надлюдиною, соціалізм щеплено модерним індивідуалізмом. Ніцшеанство О.Кобилянської також не мало моменту саморефлексії, бо скеровувалось проти консервативного міщанства. Неоромантичний характер рецепції О.Кобилянської мав не стільки декадансовий, скільки модерністський акцент. Езотеричних рис набула в художньому світі Кобилянської міфологема полудня, що символізує стан довершеності, духовного апогею. В структурі художнього міфу письменниці меланхолія як знак декадансу - ніби перехідна стадія неподоланої залежності від природи на шляху до жіночої емансипації, витлумаченої в координатах одухотворення природного стану. Слід сказати, що вказані рівні рецепції незрідка співіснують в рамках однієї авторської свідомості.

У підрозділі 3.2 - “Ніцшеанство в художній практиці О.Плюща” - досліджується зв'язок ніцшеанства з художньою практикою і антидекадентською свідомістю О.Плюща.

Важливе місце в інтерпретації О.Плющем ідей Ф.Ніцще посідає релігійний аспект. “Переоцінка всіх цінностей” осмислювалась українським письменником через опозицію Христос/надлюдина, де представлено різку етичну поляризацію, що оперта на традиційний, не властивий Ніцше спосіб мислення. В автора “Сповіді”, як в тодішньому літпроцесі панує тенденція до ототожнення декаденства з ніцшеанством в сені однієї з його форм.

Незважаючи на гостру антизанепадницьку свідомість О.Плюща, його персонажі являють подеколи прикмети нігілістичного естетизму. Саме завдяки цьому фактові трагічний індивідуалізм, перечуленість і ключова роль музики в оповіданні “Плач шаленого”, напевно, видалися б авторові есе “Шопенгауер як вихователь” близькими й зрозумілими. Проте загалом основний етичний принцип німецького філософа - імморалізм - лишився О.Плющеві чужим. Про неусталеність духовного горизонту письменника свідчить, на нашу думку, притча “Палкий мисленник і учитель”. Фіксація етичного позитиву на образі Христа парадоксально поєдналась з мимовільним самоототожненням автора з об'єктом власної ж іронії в особі мисленника, що підтверджується зіставленням фрагментів названого твору і ліричної медитації “Моя Муза”. Тому не заперечуючи гармонізаційних, етичних інтенцій О.Плюща, прагнемо проте акцентувати досить відчутне порушення балансу між етичним та естетичним началами його творчості. Більше того, іноді маємо цілком очевидне декадентське отожнення зла і краси (притчі Євгена Верхівського з повісті “Великий у малім, і малий у великім”, замилування свавільною величчю орла в оповіданні “Палкий мисленник і учитель”), подибуємо відразу до умиротвореної вічної краси природи з боку авторських alter ego. Центральний філософсько-психологічний конфлікт прози О.Плюща полягає в зіткненні етичних настанов і естетичних уподобань, котрий закінчується переконливою, але не катарсисною перемогою етичного. Смиренне сповідування практики малих справ може бути ознакою величі, але не бажаної свободи і краси. Початком самодеструкції головного персонажа в кількох випадках постає смерть коханої або розчарування в об'єкті колишньої пристрасті. Жіночі образи, як правило, виконують роль примарної чи недосяжної краси. Не випадково, герой твору “Моя Муза” виносить можливість синтезу етичного з естетичним на дегуманізовані високості духу. Вочевидь лише тоді буття в творчості О.Плюща отримало б смисл. Нігілізм Євгена Верхівського продиктований зневірою у чисту красу, що була б наслідком етичної досконалості.

У підрозділі 3.3 - “Перекладацтво В.Стефаника і український декаданс” - розглядається альтернативне трактування декадансу в українській літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст. і альтернативний спосіб його усунення.

Стефаникова рецепція декадансу була своєрідною і несподіваною. Її своєрідність вияскравилась на тлі загальної негативної оцінки цього явища рубежу віків в українському письменстві. Його позиція випереджала літературний процес майже на два десятиліття і наближалась до критичного дискурсу “Української хати”, однак без “хатянського” націоцентризму.

Перекладацтво у В.Стефаника не було складовою просвітянської діяльності, як, приміром, у Лесі Українки чи І.Франка, а тривало в річищі зацікавлень модерним літпроцесом. Його перекладацька спадщина - це уривки з творів Г.Успенського, П.Верлена, Ф.Ніцше, оповідання Л.Тома, повість А.Гарборга “Загублений батько”. В цих творах новеліста приваблювала нарисовість, що балансує між прозою і фактографією, відсутність ідеалізації селянства, проблема роздвоєності між патріархальним укладом життя і міським, естетизація занепаду.

Особливу увагу привертає переклад фрагмента з монологу штукаря з четвертої частини поеми Ф.Ніцше “Так казав Заратустра”. Річ у тому, що ніцщівський підтекст образу поета-блазня, культурологічно-публіцистична стаття В.Стефаника разом з його листуванням останнього п'ятиліття ХІХ віку досить вигідно проектується на тодішню ситуацію в українській літературі. Впадає у вічі, ніцщівське, гранично широке трактування “декадентизму”, де С.Пшибишевський та І.Франко постають в одній площині. Слово “декадентизм” Стефаник використовує передовсім як синонім самозречення на містичний, соціалістичний чи націоналістичний лад.

Зіставивши Стефаникове листування 90-х років ХІХ століття, де наявні початкові варіанти неопублікованих поезій у прозі, де помітна естетизація страждань на декадентський взірець, і монолог штукаря, неважко простежити суто особистісний вимір цього епізоду. Якщо поет-блазень у Ф.Ніцше активно творив і використовував ілюзію, аби потішити своє марнославство, то українська інтелігенція, на думку В.Стефаника, перетворила літературу на ритуал, а поета - на жерця, аби вивищитись за рахунок потворної сакралізації народу.

У розділі четвертому - “Ранньомодерністська перспектива декадансу в Україні” - простежуються варіанти взаємодії занепадництва з модерністською естетикою.

У підрозділі 4.1 - “Занепадницькі мотиви поетів “Молодої Музи” - досліджуються форми співдії декадентської та символістської моделей в українській поезії.

Декаденти і символісти як представники неміметичного мистецтва однаково рухались у напрямку від реальності, але по-різному прагнули рівноваги. “Різниця ...між обома літературними напрямами, - слушно зазначає російський літературознавець Г.Косиков, - найяскравіше виявилась у тому, що “декадентська душа” прагнула відгородитись від огидної для неї реальності, замкнутись у власній шкаралущі ...тоді як “символістська душа” ...шукала злиття індивідуальних “я” як один з одним, так і з “душею світопорядку ...”. У ліриці декадентський умонастрій представлено сукупністю мотивів, центральний серед яких мотив резигнації, втоми від життя, taedium vitae.

Занепадницькі мотиви молодомузівців переважно не мали ситуативного підгрунтя, радше - наслідувальне або світоглядне. Ці мотиви були сповнені пафосу децентрації людського буття. У багатьох віршах П.Карманського поетизується не дійсність-казка, як, наприклад, в О.Олеся (“І в казці дійсність відіб'ю”), а знебуття, де місце тільки двом, де “...дійсність буде нам байдужна, Як буря бачена крізь сон”. Символістський гедонізм і символістська мова автора поетичного збірки “Розсипані перли” ускладнюється декадентськими обертонами в наступних книгах і саме там, де межує з місогінізмом. У віршах С.Твердохліба “Пропасть”, “Самотня сосна”, “Як я вибирався з журбою...” заявлений, з нашого погляду, мотив резигнації. Наче згідно з формулою А.Рембо “Я - це інший”, ліричний герой (“Йду по вселенній путник-монада”) поривається за межі утриваленого ego, навіть етнічної приналежності (вірш “Як я вибирався з журбою...”), лишаючись всюди в становищі маргінала.

На матеріалі поезії молодомузівців очевидно, що декаданс як умонастрій найефективніше прогресує на рівні тематики, мотивів, тональності, компліментарно співіснуючи з символістською технікою письма.

У підрозділі 4.2 - “Антидекадентська позиція критиків “Української хати” - присвячений особливостям перебігу конфлікту занепадницької естетики з ідеологією зрілого модернізму.

Конструктивна програма “хатян”, спрямована проти декадентів-митців і “декадентів”-українофілів, формувалася на базі ніцшеанства, де головним рецептованим моментом була філософема сили як вітальності. Провідні літератори “Української хати” в особі М.Євшана, М.Сріблянського, А.Товкачевського активно творили майбутнє, заперечуючи в такий спосіб “присмеркові” настрої попередників. А.Товкачевський всупереч занепадницькому фаталізму проголосив еру антропологічної історії. М.Сріблянський закликав трансформувати індивідуалістичне письмо в життєтворчість. М.Євшан утверджував об'єднавчу доктрину артистичної культури, тобто рафінованої, проте не зманеризованої творчої потуги.

У Висновках синтезовано результати дослідження.

Генерація fin de siecle'у явила світові героя “присмеркового” часу, декадента або, мовою тієї доби, “проклятого поета”. Тип декадента характеризується крайнощами духу і плоті, світоглядним песимізмом, “інстинктивною ненавистю до реальності” (Ф.Ніцше) як наслідками крайньої вразливості, спустошеністю душі, яка усвідомлює себе водночас винятковою і маргінальною. Занепадницькі тенденції передбачають високий статус митця в національній культурі. Їхнім носієм може бути лише високорозвинена індивідуальність. Безпосередньою передумовою українського декадансу вважаємо маргінальний стан українського інтелігента, зумовлений колоніальними обставинами.

Ключова постать І.Франка відіграла важливу роль в осмисленні й художній трансформації європейського декадансу на українському грунті. Художня практика поета засвідчує активне використання декадентських топосів божевілля, двійника, демонічної жінки, зів'ялого листя, самогубства. Проте міцний етико-персоналістичний стрижень Франкової поезії був чужий новітнім етичним експериментам. Всупереч занепадницькому естетизму в художньому світі І.Франка домінує все ж категорія величного, панують цінності закону, обов'язку.

Нечувана раніше в українській літературі центрованість на особистих переживаннях митця виявилась у листуванні В.Стефаника останнього п'ятиліття ХІХ віку, в нав'язливій автобіографіяності прозових і поетичних творів А.Кримського, в гіперчутливості alter ego автора оповідання “Плач шаленого”.

Так звана імпресіоністична критика “кінця віку” поєднує в собі елементи і імпресіонізму, оскільки фрагментарність композиції, яскрава довільність характеристик вочевидь враженнєві; і символізму, бо художній світ для критика ставав суцільним символом автора; і декадансу, тому що проблематика обмежувалась стосунками митця з реальністю, а сама критична діяльність була практикою естетизму як стилю життя. В Україні кінця ХІХ - початку ХХ ст. критик, що свідомо й цілеспрямовано продукував би естетське письмо, не з'явився.

Ніцшеанство в українській літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст. не стало, хіба за винятком В.Стефаника, фактом декадентської самосвідомості, почасти через обмеженість рецепції, почасти всупереч войовничому пафосу та аристократизму, що виявились чужими для народницького середовища. В О.Кобилянської, В.Винниченка, О.Плюща воно мало з більшим чи меншим ступенем вульгаризації чи у вибірковому сприйманні, нехтуючи стрижневими ідеями, радше естетську, феміністську або антиміщанську, неоромантичну спрямованість. І лише “хатянам”, подолавши декадентське роздвоєння між громадським і особистим, вдалось прищепити ніцшівський волюнтаризм не древі українського державотворення.

Враховуючи паралельне, більше того - компліментарне символізмові розгортання декадансу на його історичній батьківщині, у Франції, пізній симбіоз символізму з декадансом у поезії молодомузівців видається природним. Основні мотиви поетів “Молодої Музи” безперечно занепадницькі, але так само важко заперечити значний пласт суто символістської техніки, особливо у В.Пачовського.

Декаданс - це потенційно актуальна, з екзистенціального погляду, іманентна можливість авторської свідомості, що особливо загострюється в перехідні періоди історії. Місце і роль декадансу як духовного феномену в процесах авторської свідомості українських письменників межі ХІХ - ХХ ст. було складним і неоднозначним. Незважаючи на те, що занепадництво викликало полярні, здебільшого негативні оцінки, воно разом з тим послужило стимулом до росту динаміки внутрішнього життя творчої особистості. Активність осмислення цього явища, незалежно від полюсу поцінування, об'єктивно доводить зрілість української літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст., вказує на її задіяність у процеси оновлення картини світу.

Основні результати дослідження висвітлено у таких публікаціях:

1. Ткаченко Р. Перекладацтво В.Стефаника і український декаданс // Слово і час. - 2002. - №5. - С. 52 - 59. - 0,5 д. а.

2. Ткаченко Р. “Андрій Лаговський” - покутний шлях декадента // Слово і час. - 2002. - №8. С. 68 - 74. - 0,4 д. а.

3. Ткаченко Р. Творчий діалог І.Франка та В.Щурата з приводу збірки “Зів'яле листя” // Літературознавчі обрії. Випуск 2. - К., 2002. - С. 286 - 292. - 0,45 д. а.

4. Ткаченко Р. Актуалізація продекадентських тенденцій в українській літературі // Українська література в загальноосвітній школі. - 2003. - №3. - С. 34 - 39. - 0,5 д. а.

5. Ткаченко Р. Ніцшеанство в художній практиці О.Плюща // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених України. Випуск 4. - К., 2003. С. 111 - 115. - 0,3 д. а.

6. Ткаченко Р. Синтез волі та інтелекту як засіб подолання декадансу (І.Франко проти Ф.Ніцше) // Вісник Київського національного університету ім. Т.Шевченка: Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. Випуск 14. - К., 2003. С.40 - 43. - 0,4 д. а.

7. Ткаченко Р. Літературно-критичний аспект українського fin de siecle'y // Українська мова і література в школі. - 2004. - № 2. - С. 43 - 46. - 0,4 д.а.

АНОТАЦІЯ

Ткаченко Р.П. Декаданс як проблема авторської свідомості в українській літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01. - українська література. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ,2004.

Дисертація присвячена дослідженню декадансу як проблеми авторської свідомості ряду українських письменників межі ХІХ - початку ХХ ст., що зазнали впливу занепадницької літератури, в аспектах її художньої та літературно-критичної рецепції. Особливу увагу, з цього погляду, привертає творчість В.Стефаника, А.Кримського, О.Плюща, авторська свідомість яких позначена пережитим декадентським досвідом і збагачена моментом рефлексивності. Важливу роль в українському літературному процесі “кінця віку” відіграла поміркована позиція І.Франка, де поєднувались симпатія до художніх новацій з етико-ерсоналістичною тенденцію. Розглядаються також питання передумов українського декадансу, його сутнісних характеристик як духовно-інтелектуального феномену, художнього напряму, проблема ніцшеанства як форма самосвідомості декадансу, перспективи взаємодії занепадницької естетики з естетикою модернізму.

Ключові слова: декаданс, авторська свідомість, літературний процес, рецепція, ніцшеанство.

АННОТАЦИЯ

Ткаченко Р.П. Декаданс как проблема авторского сознания в украинской литературе конца ХІХ - начала ХХ ст. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01. - украинская литература. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2004.

В первом разделе “Предпосылки и культурно-исторический контекст украинского декаданса” сделана попытка установить генезис, философско-эстетическое содержание, а также описать европейский контекст украинского декаданса в художественном и теоретическом аспектах. В центре внимания - пробема адекватного определения упаднической литературы в связи с родственными явлениями в эстетике конца ХІХ - начала ХХ ст. Социальные корни украинского декаданса уходят вглубь исторической почвы, на которой основывался неопределённый маргинальный статус украинского интеллигента. В свою очередь, эстетика упадничества зиждется на культе исключительной личности, гения, крайнего индивидуалиста эскапистского толка.

В втором разделе “Украинская литература “конца века” и проблема идентичности искусства” анализируется рецепция эстетизма в художественной литературе и литературной критике, её влияние на пробематику и типологию литературно-критической деятельности в Украине. Рассматривается известная полемика И.Франко и В.Щурата, сущность которой заключалась в несходстве интерпретации принципа “искусство для искусства”. Как однородные явления воспринимаются главным героем романа А.Крымского “Андрей Лаговский” декадентское искусство и болезненный эгоизм. Упаднический момент почти не выраженной в Украине времён fin de siecle субъективно-художественной критики имел место при редуцировании художественного мира к совокупности переживаний утончённой души художника.

В третьем разделе “Ницшеанство как самосознание декаданса в украинской литературе” рассматривается возможность и особенности функционирования ницшеанства в качестве одной из форм упаднической рефлексии. Утверждается, что идеи Ф.Ницше в украинском литературном процессе этого периода осваивались на разных уровнях рецепции. В лучшем случае осуществлялись попытки адаптировать творчество Ницше к запросам национальной жизни, идеалам духовной свободы, социальной справедливости, украинской государственности, в худшем и доминирующем - вульгаризовать до уровня воинствующего эгоцентризма. Как форма самосознания ницшеанство отслеживается в творчестве В.Стефаника, который вслед за немецким философом считал декаденство отсутствием воли к власти, потерей индивидуальности.

В четвёртом разделе “Раннемодернистская перспектива декаданса в Украине” исследуются закономерности взаимодействия упаднической и модернистской эстетик. Упаднические мотивы поетов-молодомузевцев выразились в поетической децентрации человеческого бытия. Эти мотивы зачастую взаимодействовали с типически символистской техникой стиха. Критики “Украинской хаты” не воспринимали “сумеречных” настроений своих предшественников, синтезируя ницшеанство с национальной идеей.

В Выводах утверждается, что в связи с острым антидекадентским сознанием упадничество в украинской литературе имело место как переходное явление в болезненной центрированности художника на собственных переживаниях, в навязчивой автобиографичности, в невротическом раздвоении чувств.

Ключевые слова: декаданс, авторское сознание, литературный процесс, рецепция, ницшеанство.

ANNOTATION

Tkachenko R.P. Decadence as a problem of author's consciousness in the Ukrainian literature of the end of the XIXth. - beginning of the XXth. centuries. - Manuscript.

A thesis for a Candidate of Philological Science's degree in speciality 10.01.01. - Ukrainian Literature. - Kyiv National T.H.Shevchenko University, Kyiv, 2004.

The thesis is dedicated for study of art, literary and critical forms of the Decadense reception in the Ukrainian literature on the verge of the XIX - XXth. centuries. In this aspect, an especial attention is paid for V.Stefanyk, A.Krymskyy, O.Plyushch's works, whose creative consciousness is marked by personnaly experienced spirit of Decadense and enriched by reflexivity. An important role in the Ukrainian literary process of “the end of the century” was played by I.Franko's moderate position that combined a sympathy for art innovations with an ethical and personalistic tendency. The author analyzes also such problems as the Ukrainian Decadense pre-conditions, its essential features as a cultural and intellectual phenomenon, art tendency, the problem of Nietzscheanism considered as a form of Decadense self-consciousness, prospects of Decadense interaction with the aesthetics of Modernism.

Key words: Decadense, author's consciousness, literary process, reception, Nietzscheanism.

Размещено на Allbest.ru

...