Фольклорно-літературні взаємозв'язки: генетичний аспект

Особливу увагу приділено сутності типу порівняння, яке В.М. Жирмунський назвав “історико-типологічним”. Свій скепсис щодо надзвичайно популярних у радянських порівняльних дослідженнях “типологічних” пояснень східних явищ у “словесних культурах” навіть віддалених один від одного географічно індоєвропейських народів дисертант обґрунтовує на прикладі подібності між образами святої княгині Ольги у “Повісті временних літ” (далі - ПВЛ) і Бритомерт у поемі Е. Спенсера “Королева фей”, що пояснюється, зокрема, втіленням у них античних уявлень про Артеміду-Діану.

У розділі розглядається також методологічна своєрідність радянських досліджень російсько-українських літературних і фольклорних зв'язків, показано їх політичну ангажованість, а у фольклористичних працях - і виникнення “логічного кола”, коли існування “спільної колиски” виступає і як “безперечний факт”, і як доказ “єдності східних слов'ян”. Компартійна концепція “спільної колиски” і концепція “України-Руси” І. Франка - М.С. Грушевського вимагають, з погляду дисертанта, об'єктивної наукової перевірки, що для неї в майбутньому можуть знадобитися й спостереження над успадкуванням у “словесних культурах” східнослов'янських народів явищ усної традиції попередніх етапів їх етногенезу.

На думку дисертанта, існування спільної для східних слов'ян культурної спадщини є безперечним фактом, проблематичними ж залишаються деталі розташування її (або окремих її компонентів) на хронологічній шкалі та етнічна приналежність носіїв відповідної усної традиції. Невирішеність ж саме цих питань не позбавляє в даному випадку вивчення СЗНСК об'єкта успадкувань. Так само і можливість виникнення в процесі успадкування певних колізій - некомплектності складу учасників успадкування чи периферійності одного з них (або й усіх заразом), дискретності цього процесу або диференційності рецепції - лише ускладнює вивчення СЗНСК, а з іншого боку, обіцяє нові можливості дослідження явищ, що вивчаються.

Експериментальну перевірку можливостей дослідження СЗНСК дисертант розпочинає в розділі третьому “УСПАДКУВАННЯ МОТИФЕМ ТА ІДЕЙ”. Порівняння двох текстів XVII ст. - запису під 1636 р. у Львівському літописі і розділу з російського “Сказанія Авраамія Паліцина” - виявляє значну подібність їх як у сюжетних конструкціях, так і за ідеологічною спрямованістю: в обох втілено те ж уявлення про перевагу вояка-“простака” над вояком професіональним. Попередня експертиза цієї подібності вказала на найбільшу вірогідність генетичної гіпотези. Відбитком згаданої мотифеми в словесній культурі Київської Русі є відомий літописний переказ про кожум'яку (ПВЛ під 993 р.), усне походження якого засвідчується його аналогами в усній прозі XIX ст. - українській, російській, білоруській. Літописець притлумив антидружинне спрямування почутого ним народного переказу, збережене в інших втіленнях народного уявлення про перевагу богатиря з народу над князівськими дружинниками - у билині “Вольга і Микула” й думі “Івась Коновченко-Вдовиченко”.

Спираючись на гіпотезу Б.О. Рибакова, за якою в III-II ст. до н. е. під тиском сарматів сколотське вершництво покинуло територію теперішньої України, залишивши сколотів-орачів (як гадають, праслов'ян) беззахисними перед навалою орди кочовиків, дисертант вважає, що під час цієї етнічної кризи прадавні землероби мали висунути своїх ватажків. Ці селянські богатирі протиставили вершникам-кочовикам тактику пішого війська, а у фольклорі про них актуалізувалася мотифема про перевагу вояка-“простака” над професіоналом, яка має всесвітню поширеність. Давньослов'янський звичай битися в пішому строю, багаторазово відбитий у візантійських джерелах, утворив стійку давньоруську традицію, успадковану українським козацтвом. Первісна ж давньослов'янська мотифема, знайшовши своє втілення в літописному переказі про кожум'яку, вже на зламі розвитку словесної культури Київської Русі утворила варіант, ускладнений за рахунок сюжетної конструкції про “свого” воєначальника, що вихваляє “чужу” військову премудрість, первісно, як гадаємо, не “німецьку”, а монгольську. Саме цей усний варіант згаданої мотифеми відбився у вище зазначених українському та російському літературних текстах XVII ст.

Жорстокість, що її давні слов'яни демонстрували у війнах, виразно контрастує з миролюбством у побуті на батьківщині, яке пояснюють споконвічним землеробством, а також участю слов'янських купців у торгівлі з Римом на Заході, з Хорезмом на Сході. Міфологічне підґрунтя цієї соціально-психологічної риси давнього слов'янства доцільно відтворити за допомогою моделі, побудованої на матеріалі давньогрецької міфологеми війни - миру, вивченою О.М. Фрейденберг. До реконструкції придалися й деякі слов'янські імена, а також інтерпретація скіфського міфу про синів Таргітая в переповіданні Геродота. Але найважливішим джерелом тут виступають твори давньоруської літератури, хоч вони й потребують чіткого розрізнення втілень у них язичницької ідеології та постулатів християнства. Надійний матеріал становлять перекази ПВЛ про боротьбу з печенігами, де, як показує дисертант, втілено комплекс народних уявлень про кочовиків і про можливість мирного співіснування з ними полян-землеробів. Розкривається феодальний давньоруський ідеал “мирного” князя, а також спроби виконання його вимог реальним князем - автобіографічним персонажем “Повчання” Володимира Мономаха. Досліджуються також відбитки міфологеми миру в “Слові о полку Ігоревім”, де вони виступають у притемненому вигляді, що й не дивно в творі, який постав на ґрунті войовничої дружинної поезії. Якщо в цій пам'ятці половці зображаються ворогами, то в розповіді про траву “євшан” у Галицько-Волинському літописі не лише відбито новий, більш прихильний погляд на взаємини з кочовими сусідами, а й збережено для світової культури фрагмент їхньої усної традиції, майже поспіль знищеної після монгольського завоювання.

Таким чином, на лініях “горизонтальних” зв'язків співуспадкування, що виникали між українською літературою XV-XVII ст. та давньою російською літературою в процесі успадкування в них давньослов'янської міфологеми миру, отримуємо тепер для зіставлення - окрім згаданої гіпотетичної реконструкції - й реальні тексти “словесної культури” Київської Русі, котрі виступають у функції “посередників”. Сподівання, що на цих відтинках успадкування давньокиївського ідеологічного спадку виявляться і писемні фіксації компонентів згаданої міфологеми, які раніше функціонували лише в усній формі, підтвердилися. В обох літературах знайшлися прямі, не “прикриті” вславлення “хмелю”, язичницькі за походженням, а також мотив миру як запоруки розвитку науки та культурних зв'язків між народами. В умовах більшої свободи вимислу актуалізуються фольклорні за походженням сюжети “тюркської красуні” у шлюбі зі слов'янином і “тюрка на руській службі”, в реалізації яких виразно виявилися національні особливості двох “словесних культур”. Визначаючи ж ці останні, доводиться почати із спостереження найбільш банального, а саме з умовиводу про історичну обумовленість своєрідності успадкування давньоруських фольклорних сюжетів із тематичного комплексу про мирні відносини з тюрками в українській та російській “словесних культурах” XVI-XVIII ст. Ну справді, де взятися текстам про тюркського богатиря на українській службі, якщо не було тоді таких, а тимчасові союзи козаків з кримськими татарами виникали зовсім на інших засадах, ніж у Київській Русі або Московії? Проте виявлено й явища, де згадана обумовленість не виглядає такою прямолінійною.

Так, може здатися несподіваним той факт, що тема мирного запозичення науки й освіти зі Заходу зовсім, здається, не зацікавила українських письменників XVII ст., в той час як їхніх російських колег вона турбувала. Адже “стартова позиція” була в інтелігенції обох народів ідентичною - ті ж самі реальні факти прийняття слов'янами писемності й християнства від Візантії, спадкоємниці античної культури. Справа пояснюється фактичною вирішеністю для українського суспільства проблеми культурної орієнтації вже після "першого відродження" (термін М.С. Грушевського) і особливо по реформах Петра Могили. Для Росії ж ця проблема залишалася актуальною протягом усього XVII ст. та ще для першої третини наступного. Чергового разу переконуємося в тім, що навіть у давній літературі письменника не завжди цікавить вже естетично освоєне, масоподібне, вже тоді він часом звертався до того, що тільки хотів би побачити у своїй країні.

Натомість навряд чи традиційним буде висновок стосовно того, що саме проникнення до українського літературного процесу XVI-XVII ст. ренесансних тенденцій пояснює вільніше та яскравіше в ньому відтворення язичницького за походженням бенкетного компонента давньослов'янської міфологеми миру. Але ж це той випадок, коли навіть незначний зовнішній культурний імпульс визволяє потенції, закладені у вітчизняній моделі “словесної культури” та змушує перенести до писемної її форми компоненти, що раніше не виходили за межі фольклору. З іншого боку, не можна не брати до уваги й тієї обставини, що церковний тиск на православних України XVI-XVII ст. був набагато слабшим, ніж на росіян. У Московській Русі православна церква була державною і завзято контролювала духовне життя пастви. В Україні тих часів православні письменники користувалися, як згадувалося, більшою свободою - і не так, на нашу думку, через організаційне ослаблення православної церкви, як через те, що енергія місцевих православних ригористів і консерваторів значною мірою поглиналася боротьбою з уніатами та католиками.

Можна визначити два канали поширення в українській словесній культурі ідеї, успадкованої з прадавнього міфологічного джерела. Перший використовує фольклорні засоби усної трансмісії. Поряд з таким внутрішнім каналом успадкування поступово прокладає собі шлях наступність уже зовнішня, вже суто літературна - від писемного тексту і до писемного тексту. У XIX ст. саме цей канал успадкування прадавніх ідей давньоруської міфологеми миру остаточно виходить на перший план, і дослідження СЗНСК тут мусило би за методикою фактично збігтися з вивченням “історії ідей”, теоретично започаткованим П. ван Тігемом, а практично реалізованим у класичних дослідження П. Азара. На жаль, власне літературознавчий аспект (про фольклористичний і мови немає) у таких працях відчутно поступається місцем історико-філософському. Специфіка ж дослідження СЗНСК найяскравіше виявляє себе при звертанні до ідей, прив'язаних до певної фольклорної за походженням сюжетики.

Останній, четвертий розділ дисертації “УСПАДКУВАННЯ ЖАНРУ: “ПОТАЄМНА НОВИНА”" має виразну реконструктивну спрямованість. Такі твори світової літератури, як “Таємна історія” Прокопія Кесарійського або анонімна “Секретна історія монголів” сигналізують нам про існування якогось “наджанру”, що так само знаходиться в особливому, “наднаціональному” і розташованому ніби “понад” чітко локалізованими в часі та просторі конкретними жанровими системами колі “наджанрів”, як загальновідомі книжковий епос і пасквіль. Невивченість жанру, названого дисертантом “потаємною новиною”, змусила побудувати попередню модель його, визначивши основні жанрові ознаки апріорно як робочу гіпотезу, чию відповідність - у цілому й у деталях - реальним текстам маємо довести в ході дослідження. Отже, "потаємна новина" - це анонімна патріотична оповідь про важливі події в житті народу, яка уславлює діячів національно-визвольної (або внутрішньополітичної) боротьби та викриває злочини пануючих у країні іноземців (або соціально ворожої панівної верхівки) й "своїх" (національно або соціально) зрадників; такий твір ґрунтується на вируючій в народі усній інформації та - водночас - намагається на неї вплинути; він розповсюджується нетрадиційним для книжкової культури свого регіону й часу способом, призначено його для обмеженого кола однодумців; зображаючи ворогів, автор удається до засобів національної "сміхової" культури; захищаючи себе на випадок розкриття ворогами авторства, з одного боку, й активізуючи сприйняття твору читачем (слухачем), з іншого, він застосовує "езопову мову", а також прийом неназивання дійових осіб.

У слов'ян цей жанр тривалий час залишався суто фольклорним; в усякому разі, відбитки його в історичному письменстві Київської Русі, на які можемо здогадно вказати, не є безперечними. Йдеться про зафіксовані в ПВЛ перекази про те, як "обри" (авари) "примучиша дулhбы", а потім "помроша вси", та про хазарську данину. Дослідження ж чіткіших відбитків відбитків слов'янського фольклорного прототипу цього жанру в Галицько-Волинському літописі та у давньому російському Єрмолінському літописі переконують у доцільності пошуку в давніх українській і російській літературах яскравіших успадкувань цього прадавнього усного прототипу слов'янської “потаємної новини”. Ними виявилися українські “Новини про повстання 1630 року” і російська “Нова повість про преславне Російське царство”.

Оскільки українська пам'ятка досліджувалася не так активно, як російська, довелося спочатку відповісти й на деякі текстологічні питання її вивчення. Можна вважати за встановлене в науці, що "Новини..." було складено невдовзі по подіях, які змальовуються, тобто до літа 1631 р., і включено до складу Львівського літопису його переписувачем і, напевно, автором більшості статей львів'янином Михайлом Гунашевським приблизно в середині 40-х рр. XVII ст. Натомість питання про автора "Новин..." залишається невирішеним: коли М.С. Грушевський вважав ним самого М. Гунашевського, то О.А. Бевзо - гетьмана Т.М. Орендаренка (Оренду). У розділі критикуються обидві атрибуції та висувається гіпотеза про авторство одного із вчених ченців Києво-Печерської монастиря, що працювали в його друкарні, тобто із вченого гуртка, що зібрався навколо Памво Беринди й Тарасія Земки. На таке походження твору вказує, по-перше, його художній простір, центром якого є Києво-Печерський монастир, відбиті в тексті близькі стосунки його автора з митрополитом Іовом Борецьким і трохи іронічне ставлення до "отця архімандрита" (Петра Могили), співіснування в мові твору "простої мови" та лексики, що свідчить про високу освіченість автора, західноукраїнські діалектні риси.

Саме “потаємні новини” XVII ст. найбільш переконливо демонструють такі основоположні ознаки жанру, як вибірковість розповсюдження інформації та своєрідна поетика умовчань. Коли перша, власне позатекстова, особливість “потаємної новини” мала, безперечно, захисний стосовно автора характер, то друга належить до глибинних, сакрально обумовлених, і в текстах XVII ст. поширюється не лише на імена діючих осіб, але й на деякі події та географічні пункти, де вони відбувалися. Тут також уповні втілилася ще одна з яскравих особливостей екзистенції “потаємної новини”, а саме постання її як певного узагальнення вибуху усної інформації про події, що складають основу її сюжету. Оповідач “потаємної новини”, як правило, й сам посилається на усні джерела (відомі, на його думку, читачам) і створює всередині свого твору атмосферу усного спілкування. Це фольклорне підґрунтя виразно забарвлює в кольори національного фольклору такий постійний елемент її поетики, як застосування “езопової мови”. Ось автор "Новин..." розповідає про втрати серед "значних жолнерів" у Переяславській битві. Тут спочатку названо ротмістра Ганібалю й "поручника" його Ганібаля, потім сказано про привезені до Києва тіла "пана Паковського, пана Карського, пана Красноставського, пана Красновойського, пана Красносільського". Вибір імен і прізвищ (7 з "30") та їх компонування справляють враження невипадкових. Автор, по-перше, підкреслює, що загинули одразу два шляхтичі, названі на честь славетного полководця, який свого часу збирався завоювати Рим. По-друге, наступний монотонний перелік загиблих утворює у свідомості читача, що прислухається до внутрішніх форм їх прізвищ, підтекстну саркастичну фабулу про пана, який гарно ("красно") "пакувався" до походу на Русь, щоб "карати" козаків, "красно став" на битву і, "красно воювавши", "красно сів" ... до калюжі, наприклад.

Тут відбилися і національні психічні особливості, й загальні закономірності літературного процесу того періоду в кожній із національних літератур. Ідеться про тяжіння до традиційних середньовічних стилістичних прийомів і водночас про намагання використовувати нові засоби художньої виразності (римовану прозу) в “Новій повісті...” та про свідоме використання “простої мови” в українських “Новинах...”. У російській “потаємній новині” спостерігаємо втілення церковно-просвітницької, на візантійській ще культурній основі, тенденції, в українському ж тексті наявні тенденції гуманістичні та ренесансні. Інтерпретація в дисертації повісті 1648 р. про загибель Афанасія Филиповича як білоруської “потаємної новини” є, як гадаємо, свідченням на користь загальнослов'янського поширення усних прототипів розглянутого жанру.

Про літературну “життєздатність” жанру “потаємної новини” та про значні пропагандистські, революціонізуючі його потенції свідчить продемонстроване в дисертації втілення його в творах Нового часу - в поемах Т.Г. Шевченка “Сон (Комедія)” й “Великий льох” і в 10-му розділі “Євгенія Онєгіна” О.С. Пушкіна. Оскільки біографії авторів “потаємних новин” XIX ст. нам відомі, подібність суспільно-політичної позиції їх, з одного боку, та анонімних складачів “Новин...” та “Нової повісті...”, з іншого, виглядає ще переконливішою: всі вони змушені були зовні залишатися лояльними до гнобителів, бо так або інакше пристосовувалися до встановленої ворогами політичної системи. Пов'язаній із своєрідною позицією автора принциповій анонімності давніх “потаємних новин” відповідає в текстах крамольної поезії XIX ст. нетрадиційний для тодішнього літературного процесу спосіб розповсюдження. Звідси ж довгий, звивистий шлях зазначених поем Т.Г. Шевченка з рукописної традиції до друкарського верстата й трагічна доля 10-го розділу роману у віршах О.С. Пушкіна. Якщо фольклорною основою класичних зразків “потаємної новини” виступає певний комплекс “чуток-пліток”, усних оповідань, анекдотів про відповідні події, то обидві новітні “потаємні новини” виникають у період реакції. Саме тому письменники XIX ст. імітують виплеск цієї інформаційної хвилі: О.С. Пушкін відтворює атмосферу вільнолюбних розмов початку 20-х рр., а Т.Г. Шевченко у “Сні” ховає свого ліричного героя-оповідача за маскою балакучого “юродивого й п'яниці”. Обидва твори є сенсаційними, в обох використовуються прийоми народної “сміхової” культури, зокрема “самоосміювання”. Автори “потаємних новин” XIX ст. закономірно звертаються до “езопової мови”, насиченої до того ж образністю національного фольклору, а тому й ефективної.

Сакральний характер язичницької першоформи жанру “потаємної новини” у давніх слов'ян не викликає сумнівів. Так, “поетика умовчань”, як можна здогадуватися, походить від табу, що мали захистити своїх героїв від магічних сил ворогів-окупантів. Блюзнірство ж виконувало відразу дві функції - внутрішню (сакральна провокація своїх богів, що має викликати їх допомогу) та зовнішню, спрямовану на сміхову дискредитацію богів іноетнічних гнобителів.

У “ВИСНОВКАХ” обговорюються основні результати дисертації.

Доцільність будь-якої теоретичної новації може бути перевірена лише практикою. Такій перевірці піддано термін “словесна культура”, використаний у дисертації для означення феномена фольклорно-літературної спільності, на українському матеріалі вперше теоретично осмисленої М. С. Грушевським, під час прогнозування майбутніх перетворень фольклору і літератури. Тут, з одного боку, підтвердився загальнокультурний характер зазначеної спільності, а з іншого - виявилася поступова кристалізація у способах екзистенції літератури маніфестацій “словесного” (читай ідеального) характеру її власних знаків.

Сама ж методика вивчення СЗНСК проходить таку перевірку в дисертації, коли простежується успадкування двома національними “словесними культурами” окремої “мотифеми”, ідеологічного комплексу, що складається як із таких мотифем (власне соціально-психологічних уявлень, обтяжених стереотипною сюжетною “матерією”), так і з більш “вільних” стосовно сюжетної оболонки “ідей”; нарешті, окремого жанру, первісно фольклорного, а потім й літературного. Попереднє осмислення отриманих результатів дозволяє зробити висновок про пошукову ефективність запропонованої методики на всіх основних її напрямах, і водночас - про неоднакову цінність отриманих результатів на конкретних ділянках застосування. Так, дослідження на лініях успадкування, або “вертикальних”, виявило велику фольклорно-реконструктивну потужність методики вивчення СЗНСК, натомість дало досить невиразні результати щодо виявлення успадкованого матеріалу в текстах-спадкоємцях. Цікаво також, що певний поступ у визначенні обсягу, етнічної приналежності та часопросторових координат такого макрооб'єкта спадкоємних зв'язків української та російської “словесних культур”, як спільний усний спадок, досягнуто в дисертації за межами пропонованої методики. Проте вивчення “горизонтальних” спадкоємних зв'язків справді, як і передбачалося, вивело на суттєві риси своєрідності залучених творів національних “словесних культур”, а через них - і на певні їх національні особливості. Водночас і тут, на лініях співуспадкування, яскраво проявилися реконструктивні можливості вивчення СЗНСК. Зокрема, саме через порівняння між собою текстів XIX ст., що відбили жанрову специфіку “потаємної новини”, вдалося відтворити деякі сакральні властивості давньої праформи цього жанру.

У складних випадках вивчення СЗНСК не обійшлося без побудови попередньої гіпотетичної моделі явища усної традиції, що успадковується. Слід відзначити, що після прикладання цієї моделі до тих явищ порівнюваних “словесних культур”, де очікувалися її співуспадкування, відбиті в ній попередні уявлення дослідника про об'єкт успадкування суттєво уточнювалися й збагачувалися. У теоретичному осмисленні своєрідності побудови та подальшого збагачення такої моделі при вивченні спадкоємних зв'язків, а також у визначенні герменевтичної специфіки процесу отримання при цьому нового знання дисертант бачить найперспективніші для себе напрями продовження розробки поставленої проблеми.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Фольклорно-літературні зв'язки: Компаративний аспект. - К.: Издат.-полиграф. центр "Київський університет", 2001. - 278 с. ( 17,3 д. а.).

2. Спадкоємні зв'язки національних словесних культур. - К.: Віпол, 1997.- 232 с. (14,6 д. а.). Рец: Сулима. М. Дослідження давньої української літератури триває // Ricerche slavistiche. - Vol. XLV-XLVI, 1998-1999. - C. 258-259.

3. Про естетичне дослідження пам'яток давніх східнослов'янських літератур // Рад. літературознавство. - 1978. - № 2. - С. 15-26 (1. д. а.).

4. Устная проза XVI-XVII вв. об Иване Грозном-правителе // Рус. фольклор. Ленинград: Наука, 1981. - Т. 20. - С. 71-95 (2,2 д. а.).

5. “Слово о полку Ігоревім” у контексті спадкоємних зв'язків давньої російської та староукраїнської літератур // Рад. літературознавство. - 1985. - № 7. - С. 26-35 (1 д. а.).

6. Повесть о царе Иване и старце как памятник демократической “смеховой” культуры XVII в. // Труды Отдела древнерусской литературы. - Ленинград: Наука, Ленингр. отд-ние, 1988. - Т. 41. - С. 241-267 (2,5 д. а.).

7. Слідами Мусін-Пушкінського збірника із “Словом о полку Ігоревім” // Писемність Київської Русі і становлення української літератури. Зб. наукових праць. - К.: Наук. думка, 1988. - С. 69-86 (1,1 д. а.).

8. Идеи мира и дружбы с соседними тюркскими народами в литературе Киевской Руси // Вестник Каракалпакского филиала АН Узбекской ССР.- Нукус, 1989. - № 4. - С. 73-77 (співавтор - Г. С. Єрежепова; 0,5 д. а.).

9. Жанр бунтарський, патріотичний: Східнослов'янська “потаємна новина” на прикладі поем “Сон” (“У всякого своя доля...”) та “Великий льох” // Слово і час. - 1993. - № 1. - С. 41-47 (1 д. а.).

10. Культ однієї реліквії // Київська старовина. - 1994. - № 6. - С. 114-122 (співавтор - Ю. Б. Дядищева, 0,9 д. а.).

11. Генеза українського національного фольклору: До постановки проблеми // Література. Фольклор. Проблеми поетики. Зб. наук. праць. - К.: ІСДО, 1994. - Вип. 1. - С. 36-44 (0,4 д. а.).

12. “І день іде, і ніч іде...” Т. Шевченка: Спроба розкриття поетичного змісту // Шевченкознавчі студії. Зб. наук. праць, присвячених 180_річчю від дня народження поета. - К.: Київський університет, 1994. - С. 120-127 (0,4 д. а.).

13. Одно из стилевых течений русской беллетристики второй половины XVII - начала XVIII в. и провинциальный книжник Федор Злобин // Книжные центры Древней Руси: XVII в. Разные аспекты исследования. - СПб.: Наука, 1994. - С. 315-379 (4,8 д.а.).

14. “Великий льох” і “Стоїть в селі Суботові...”: Текстологічні спостереження // Шевченкознавчі студії. Зб. наук. праць. - К., Видавничий центр “Київський університет”, 1999. - С. 76-91 (1 д. а.).

15. Билина “Ілля Муромець і Соловій Розбійник” у культурологічному контексті. Матеріали до вивчення // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 1999. - № 6 (230). - C. 31-34 (0,5 д. а).

16. Микула Селянинович - пахарь? Бог? (Концептуальное прочтение былины) // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 2000. - № 9 (245). - C. 16-19 (0,5 д.а.).

17. Ф. М. Достоевский как режиссер спектаклей “народного театра” и как его исследователь // Русская литература. Исследования. Сборник научных трудов. Достоевский и XX век. - К.: Логос, 2000. - Вып. 2. - С. 157-162 (0,7 д. а.).

18. “Легенда про прикликання співця” і рання поезія Т. Шевченка, або Ще про кобзарське у Кобзарі // Шевченкознавчі студії. Зб. наук. праць. - К., Видавничий центр “Київський університет”, 2001. - С. 38-45 (0,5 д.а.).

19. Світова література та деякі закономірності її розвитку. Вступна розповідь. Матеріал для вчителя // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 2001. - № 8 (256). - С. 27-29 (0,5 д.а.).

20. "У неділеньку у святую..." Т. Г. Шевченка як фольклористична псевдомістифікація // Шевченкознавчі студії. Зб. наук. праць. - К., Видавничий центр “Київський університет”, 2002. - С. 56-65 (0,5 д.а.).

21. Русская беллетристика XVII в. и проза XIX в.: О некоторых подспудных факторах развития литературы // Русская литература. Исследования. Сборник научных трудов. Русская литература накануне третьего тысячелетия: Итоги развития и проблемы изучения. - К.: Логос, 2002. - Вып. 3.. - С. 130-134 (0,4 д. а.).

22. “Фейклор”, "фольклоризмус", "фолксінес" та деякі мовні аспекти їх функціонування в Україні // Актуальні проблеми української лінгвістики: Теорія і практика. - К.: Видавничий центр “Київський університет”, 2002. - С. 135-142 (0,5 д. а.).

Матеріали доповідей, виголошених на наукових конференція, і додаткові публікації:

1. Міф про народження і загибель Христа в Україні // Мова і культура. П'ята Міжнародна наукова конференція. - К.: Collegium, 1997. - Т. IV. - C. 141-146 (0,5 д. а.).

2. Побудова “Слова о полку Ігоревім” і композиція ліричної пісні // Педагог, учений, патріот. Матеріали IV науково-освітянської конференції, присвяченої М.О.Максимовичу (грудень 1994). - К.: Редакційно-видавничий центр “Київський університет”, 1997. - С. 32-37 (0, 4 д. а.).

3. Дружинна балада про самотню смерть вояка в полі як усний прототип одного з фрагментів "Слова о полку Ігоревім" // Пам'ять майбутнього. Зб. наук. праць. - К., 2001. - Вип. 1. - С. 39-47 (0,5 д. а.).

4. Українська література XVI-XVIII ст. та інші слов'янські літератури [рец.] // Рад. літературознавство. - 1986. - № 7. - С. 69-71 (0,4 д. а.).

5. “Миръ имhя къ всhмь странамъ...”: Социально-психологические и мифологические корни “мирного комплекса” восточных славян в древней русской литературе // Проблемы войны и мира в русской литературе. Тем. сб. научных трудов. - К.: УМК ВО, 1992. - С. 4-38 (2 д. а.).

6. Современный путивльский и новгород-северский фольклор о героях “Слова о полку Игореве” // Труды Отдела древнерусской литературы. - Ленинград: Дмитрий Буланин, 1994. - Т. 48. - С. 64-67 (0,4 д. а.).

7. "Песнь о Евпатии Коловрате" Сергея Есенина как опыт поэтической реконструкции средневекового мужицкого эпоса // Canadian-American Slavic Studies. - 1999. - Vol. 32. - Nos. 1-4. - P. 197-307. (0,9 д. а.).

8. “Історія української літератури” М. С. Грушевського як пам'ятка гуманітарної науки і чинник її сучасного розвитку // Грушевський М. Історія української літератури / Упорядник, автор післям. та приміт. С. К. Росовецький. - К.: Либідь, 1996. - Т. 6. - Кн. 2. - С. 268-277 (1 д. а.).

Размещено на Allbest.ru