Теорія роману як жанру в українському літературознавстві

З іншого боку, роман з жанру неканонічного переростає в канонічний. За певною схемою пишуться, скажімо, українські виробничі романи - “Роман міжгір'я” І.Ле (про велике іригаційне будівництво), “Море відступає” О.Донченка (про нафтовиків), “Нові береги” Г.Коцюби (про будівництво греблі з найдетальнішим розглядом теорії і практики спорудження об'єкта), “Крила” В.Кузьмича (про першопочатки радянського літакобудування) тощо. Вони відзначаються сконденсованим техноцентризмом, поетикою лозунгів і плакатів. Покликані до життя індустріалізацією, культом машини-механізму, ці твори часто нагадують ретельно підготовлені журналістські матеріали.

Правда, ще в 1926 році лунають об'єктивні думки про стан розвитку літератури й мистецтва загалом, але з часом установлюється суворий ідеологічний контроль навіть у такій специфічній галузі, як генологія. Відбувається це паралельно із згортанням процесів творення незаанґажованого мистецтва в усьому багатстві його стилів і художніх стратегій, жанрового експериментаторства. Хоча утверджується думка, наскрізь фальшива, про людину як об'єкт і суб'єкт літератури, але вона перекреслюється цинічним втручанням партійно-владної верхівки в царину творчості, осердям якої стають партійність, класовість, соціальне замовлення. Класово-ідеологічні підходи в галузі мистецтва уніфікують і суворо регламентують літературний процес, зокрема жанрову систему, у якій мають переважати “правильні” жанри: виробничий, побутовий, історичний і його різновид - інтернаціонально-пролетарський, перспективний, утопічний. Їх сутність визначається не з позицій змістово-формальних, художніх, а партійно-класових.

В умовах, коли в літературі, прозі зокрема, панують пафосні та прямолінійні характери, передбачувані сюжети, колізії, фінали, годі говорити про жанрове новаторство, проте воно існувало - не завдяки соцреалістичному канону, а всупереч йому. На початку 60-х років нова моральна атмосфера, інспірована хрущовською “відлигою”, торкається і літератури. Спочатку відбувається переакцентування на рівні тематико-проблемному, а з часом зазнає змін поетика творів, їх жанрова матриця. Ці процеси охоплюють і найбільш канонізовану форму соцреалізму - роман. Якщо в кінці 50-х років лише намічається розхитування нормативної моделі світу шляхом переакцентування конфліктів, поглиблення їх морально-етичної і морально-психологічної сутності, проте із збереженням художніх кліше та панівних ідеологем, то в 70-і відбувається трансформація романних різновидів: виробничий та історичний роман набуває “людських” вимірів, ідеологічний роман починає тяжіти до філософського, інтелектуального. Зростає питома вага часових зміщень, сюжетних моделей дискусії, роздумів, фольклорно-міфологічних елементів. Чи не найбільш “революційну” роль в розхитування соцреалістичного романного канону відіграє український “химерний” роман, який набуває статусу популярної форми осмислення сучасності з позицій вічності, філософської постановки питань людського буття, “народознавчих” проблем. Його продуктивність засвідчується цілою низкою різновидів - іронічно-“коментувальний”, історико-“легендний”, гротесково-фантастичний, притчевий, алегорично-поетичний, казковий, міфологічно-поетичний. Ліризація також сприяє тому, що український роман поволі “виламується” з соцреалістичного канону: поглиблюється філософічність письма, зростає увага до людини, її самобутності й самодостатності.

2.5. “Жанрові проблеми постмодерністського роману”. Постмодерністський стан культури певною мірою зумовлює її звільнення від усіляких канонів, обмежень, стереотипів. Для поетики постмодернізму характерна актуалізація так званих “другорядних” форм: есе, мемуарів, житій, апокрифів, літописів, коментарів, трактатів, “мутація” жанрів високої і масової літератури. Також спостерігається суперечність між основними постулатами постмодернізму і категорією жанру. Якщо постмодернізм прагне зруйнувати будь-які ієрархії, то жанр - це сукупність певних константних характеристик.

У дисертації підкреслюється, що твори Ю.Андруховича викликали і викликають найрізноманітніші думки щодо їх жанрового коду. Безперечно, “Рекреації” та “Московіада” - це повісті за цілою низкою класичних ознак цієї форми. “Перверзія” уже суттєво відрізняється від попередніх творів, хоча й у ній простежується детективний сюжет - розслідування зникнення поета Стаса Перфецького, але певного жанрового коду тут не знайти, оскільки в тексті поєднано різножанрові елементи (подорожній щоденник, нотатки, слідчу хроніку, газетне інтерв'ю тощо). І цей вітраж письменник свідомо не намагається скріпити, а творить “хаосмос” (М.Липовецький) як естетичний ідеал постмодерністської поетики. Твори ж таких представників української постмодерністської прози, як Є.Пашковський, В.Медвідь, Ю.Іздрик, О.Ульяненко, - це тексти, позбавлені жанрового коду, своєрідні оповідні потоки, складність яких пояснюється, з одного боку, відтворенням хворобливої свідомості сучасної людини, розгубленої і зневіреної в абсурдному світі повсякденного життя, а з іншого, - ускладненим синтаксисом, метафоричністю. Проте говорити про занепад жанрового мислення у постмодерністів передчасно. На наш погляд, тут спостерігається певна закономірність. Якщо змістовий аспект творів меншою мірою піддається деконструкції, то царина жанрова, формальна стає полем експерименту, тієї самої деконструкції більш помітно. Цей процес нагадує художні пошуки кінця ХІХ - початку ХХ ст., коли інтенсивно відбувається новелізація роману, а ще більше - 20-і роки ХХ ст., позначені трансформацією жанрових форм, їх сміливим поєднанням, відштовхуванням від традиції і водночас плідним її використанням. Принциповим у зв'язку з цим видається тлумачення проблеми автора. В постмодернізмі вона знімається - автор вже не є виразником певної індивідуальної, художньо-естетичної чи соціальної позиції. Замість особи автора з'являється “маска автора”, залучаючи читача в певну “гру в текст”. Принцип “ігрової реальності” спричиняє кілька важливих моментів. По-перше, зумовлює “точку зору, яка пливе”, котра виражається в утвердженні відносності зображуваного, відсутності ідейних констант твору. По-друге, літературна гра набуває поліфункціональності: вона розкривається як тема художнього твору, оскільки персонажі залучені до певної гри; як проблема - спосіб самоідентифікації та самопізнання персонажа, як спосіб його характеристики, як композиційний принцип, особливий тип сюжетобудування. Разом з грою в постмодерністському творі часто театралізується сама дійсність, виступаючи одним із способів створення ігрових ситуацій. Постмодерністська проза також орієнтується на використання досвіду світової художньої культури, зокрема шляхом її “іронічного цитування” (Н.Маньковська). В результаті цього сам процес асоціативної гри, фантазування викликає не менший інтерес, ніж твір як цілісність. Усі згадані моменти не можуть не впливати на жанрову природу твору: напружена інтелектуальна праця автора, помножена на провокативно-епатуючі сюжети, особливий колорит гри, іронії, інтертекстуальності, часто породжують еклектичність, мозаїчність, пародійне переосмислення традицій, зокрема жанрових. Якщо інтертекстуальність постмодерністського тексту виявляється в прихованому цитуванні, перекладі, плагіаті, алюзіях, використанні епіграфів, то на рівні жанровому - в “інтержанровості”, в запозиченні жанрових кліше минулих епох, їх примхливому поєднанні, модифікації, розчиненні один в одному, навіть у своєрідній грі з читачем - нав'язуванні йому думки про “безжанровість” твору. Таким чином, розуміння тексту як ігрового художнього простору зумовлює нові параметри постмодерністської літератури, роману зокрема: сюжетну непередбачуваність і незавершеність, схильність до полістилістики, неакцентованість ролі автора, інтермедіальність та інтертекстуальність, активізацію ролі читача, відсутність ідеологічної мети. Водночас у ньому обов'язковими є традиційні структури - мотиви, сюжети, образи, а також запозичені елементи окремих жанрів. Так, в українській постмодерністській художній практиці експлуатується жанрова схема роману еротичного, авантюрного, роману-щоденника, роману-подорожі, роману-жахів. Очевидна орієнтація на романні різновиди світової літератури від античності до ХVІІІ ст. і свідоме ігнорування класичною романістикою ХІХ ст. Це явище пояснюється просто: саме романістика більш віддалених епох з їх установкою на розважальність дає широкий простір для гри, а романи - вершини ХІХ ст. дарують багатоаспектний матеріал для розвінчування міфів, пошуків істини у світі абсурду, бездуховності, руїни.

Розділ третій “Роман як теоретична проблема”. 3.1. “Становлення жанрових номінацій в українській літературі та їх сучасне трактування”. Теорія жанрів починає розвиватись в Україні доволі пізно, хоча можна стверджувати, що осмислення автором і читачем жанрової природи літературного твору відбувається уже з появою самих цих творів.

Теоретична рефлексія супроводжує усю історію давньоруської літератури, починаючи з “Ізборника” 1073 року, а XVI ст. можна назвати часом кодифікації книжності. В епоху бароко відбувається усвідомлення форми як самостійної цінності.

Спостерігається своєрідний парадокс: з одного боку, бурхливий розвиток оповідної прози в XVII-XVIII ст., а з іншого відсутність у ній повісті і роману, які в російській літературі означеного періоду міцно вкореняються. В давньому українському письменстві створено художні передумови для становлення великої епічної форми, але цей, здавалося б, закономірний та органічний процес гальмується. Народження українського роману й усвідомлення його як окремого утворення, відмінного від повісті, відбувається одночасно. Так, П.Куліш в епілозі до “Чорної ради” вказує, що ставить перед собою завдання створити історичний роман рідною мовою, він же започатковує традицію трактування роману як літературного роду. Виділення роману поряд з іншими двома родами літератури, безперечно, означає його особливе місце в тогочасному літературному процесі. З часом відбувається переосмислення природи роману і його співвідносять не з родом, а визначають як форму поезії (наприклад, В.Горленко) чи вужче форму літературного твору (М.Стороженко).

Реально розмежування термінів “жанр” і “рід” відбувається у 20-х роках ХХ ст. В українському літературознавстві термін “жанр” запроваджується пізніше. Якщо в російському словнику це поняття фіксується у 60-і рр. ХІХ ст., то в “Словнику української мови” (1907-1909) Б.Грінченка його ще немає.

В українському академічному літературознавстві, ґрунтовні генологічні розвідки в якому починає І.Франко (до речі, він часто ототожнює поняття “рід” і “жанр”), М.Петров досить чітко класифікує твори найновішої української літератури за їх жанровими характеристиками, а головне під родами літератури розуміє епос, лірику, драму. О.Барвінський оперує поняттями “оповідання”, “повість”, “роман” (зокрема “роман суспільний”), вважаючи їх формами літературними, тобто ототожнюючи терміни “вид” і “різновид”. О.Огоновський привертає увагу до естетичних властивостей творів з боку їх родової визначеності, відтак намагається структурувати сам літературний процес з суто художніх позицій, а не лише у зв'язках із соціально-політичним і національним життям народу.

В українському літературознавстві 20-30-х років ХХ ст. продовжується нелегкий пошук генологічного інструментарію, зокрема в поетиках Д.Загула, В.Домбровського, С.Гаєвського.

3.2. “Стратегія літературознавчої науки ХХ ст. в галузі жанрової теорії”. На відміну від ХІХ, в ХХ ст. ведуться системні дослідження з генології, і пальма першості тут, без сумніву, належить російським формалістам, жанрова теорія яких зазнає певної еволюції, хоча незмінним залишається їх основний постулат: жанри це типи художніх конструкцій, які охоплюють більш-менш широкі групи творів за умови, що художній твір становить собою сукупність, суму прийомів. Апріорні закони жанру, сповідувані російськими формалістами, з одного боку, привертають увагу до проблем структури, а, з іншого, абсолютизація прийомів приводить до заперечення чи, вірніше, нівелювання змісту художнього твору.

У 20-ті роки М.Бахтін, на відміну від формалістів, порушує проблему “тематичної орієнтації жанру в дійсність”, переконливо доводячи, що жанрова форма здатна виразити певні аспекти життя, його “змісту”.

У 40-і роки Г.Поспєлов здійснює спробу систематизувати жанрові явища, розмежовуючи серед них “зовнішні” та “внутрішні” форми. Під першими він розуміє “замкнене композиційно-стилістичне ціле”, під другими “специфічно жанровий зміст” як принцип “образного мисленння” і “пізнавального трактування характерів”. Основа жанрової концепції Г.Поспєлова розуміння жанру як категорії змісту. В працях М.Бахтіна та Г.Поспєлова з позицій естетичних накреслюються два теоретико-методологічні підходи до розуміння жанру як змістової категорії: змістово-формальний і змістово-проблемний, які і сьогодні перебувають в опозиції один до одного.

У 70-х роках ХХ ст. активізуються вивчення жанру структуралістами (Ж.Женетт, Ц.Тодоров).

Із найновіших досліджень цієї проблеми заслуговує на увагу герменевтична концепція жанру В.Головка, який, враховуючи досвід російського літературознавства у галузі генології, ставить мету інтеграційного вивчення пізнавальних і моделювальних функцій жанру загалом і повісті зокрема. Вчений аналізує жанр як цілісність на основі диференціації та інтеграції “жанрозумовлювальних, жанроформівних, жанроутворювальних чинників і жанроутворювальних засобів”, а також виявляє їх співвіднесеність один одному й цілому.

В українському літературознавстві останнього десятиліття помітний інтерес до осмислення категорії жанру з урахуванням найновіших досягнень генології. Зокрема активізується вивчення жанру як категорії філософської, культурологічної (С.Овчаренко). Стосовно суто літературознавчої проблематики генології, то вона є центральною у статтях К.Фролової, Н.Шляхової останнього часу. Продуктивно до питань жанру підходить Б.Іванюк. Уперше у вітчизняній науці про літературу він уводить у широкий обіг (ідеться про літературознавчі словники) найповніший реєстр генологічної термінології, зокрема обґрунтовує поняття “жанрології” як розділу поетики, об'єкт дослідження якого жанрово-родова змістовність словесного мистецтва.

Незважаючи на різноманітність генологічних концепцій, які постають у ХХ ст., сьогодні немає стрункої та аргументованої теорії жанру. Проте досить помітні зрушення в цій галузі літературознавства вже відчутні, адже розвиток жанрової теорії відбувається шляхом поглиблення уявлення про сутність жанру.

3.3. “Проблема жанрових меж роману й повісті”. Специфіка роману досі вивчена недостатньо, що особливо помітно, коли порівняти визначення роману та повісті. Найчастіше ці визначення зводяться до формули “більше-менше”, тобто за основу береться формальна ознака обсяг, кількість сторінок.

Логічно припустити: якщо переосмислюються засади реалізму як літературного напрямку, то відповідних операцій має зазнати й реалістичний роман. У руслі досліджуваної проблеми не можна забувати і про те, що, поряд з реалістичним, існують такі жанрові різновиди роману, як, наприклад, романтичний, символістський, постмодерністський, які мають специфічне філософське підґрунтя. Наприклад, у феноменологічній естетиці, заснованій на філософії Е.Гуссерля, естетичних засадах Р.Інгардена, Ґ.Шпета, О.Лосєва, акцент робиться на рефлексії переживань, образі індивідуальності, а не типі, на пошуці прихованого й втраченого смислу, на відмові визнати ідеологічність і соціальність як пріорітети в мистецтві. У сучасному літературознавстві навіть виділяється такий різновид роману, як феноменологічний.

Отже, художнє дослідження взаємозв'язків особистості з соціумом притаманне найперше для реалістичного роману, це його жанрова домінанта. Відповідно в інших жанрових різновидах ці взаємозв'язки можуть послаблюватись. Хоча, зрозуміло, особистість немислима без контактів з суспільством.

Думка про переважне осмислення досвіду реалістичного роману в теоретичних дослідженнях з проблем жанру підтверджується тим, що в найґрунтовніших монографіях, присвячених цьому питанню, їх “прикладна” частина це перелік імен реалістів-класиків ХІХ ст. Проте паралельно з позитивізмом, який у той час спрямовує розвиток фізики, біології, психоаналізу, формуються інші інтелектуальні підходи до вивчення людини.

Найновіші досягнення в галузі природничих і гуманітарних наук, факти історії культури, міфології, релігії, мистецтва, філософії, теології зумовлюють сьогодні такі виміри феномену людини, як космічний, біологічний, соціальний, культурний, психологічний, метафізичний. Отже, в згаданих підходах до вивчення людини її соціальний вимір не тільки не є основним, а одним із можливих. Сучасна соціологія розглядає людину як універсальну істоту, яка не зводиться до соціуму. Увага акцентується на взаємодії людини та універсуму, макро- і мікрокосмосу.

Сучасне осмислення феномену людини, особистості важливе для визначення сутності роману, оскільки дозволяє говорити про його теоретичну модель, враховуючи не лише досвід роману реалістичного, відтак не перебільшуючи зв'язків людини з соціумом. Та й в реалістичному романі людина зіставляється не лише з життям суспільства, а й з космічними началами, універсальними законами світобудови і вищими силами буття. На противагу класичній епопеї, характерна риса якої колективний герой, у романі дія зосереджується на змалюванні долі приватної людини у її найрізноманітніших зв'язках з буттям. І це не лише макросередовище, середовище, мікросередовище, середовище особистості структурні рівні суспільства, як стверджує А.Есалнек, а й зі світом як універсумом, про що говорилось вище. Відповідно епічний зміст роману може бути потрактований як авторська концепція особи та універсуму (а не лише дійсності), як зображення стосунків, взаємозв'язків і взаємовідштовхувань між суб'єктом та об'єктивним і надприродним світом (а не лише реальністю).

Отже, зображення людини як приватної особи вважаємо жанроутворювальною ознакою роману, незалежно від епохи чи літературного напряму. Але ця риса не є самодостатньою тільки в поєднанні зі специфічними структурними ознаками вона творить теоретичну модель жанру. Формальними ознаками роману як жанру є його здатність до численних ретардацій, виокремлення певних завершених фрагментів, множинність точок зору на основну подію.

3.5. “Жанрові модифікації роману ХХ ст.”. На початку ХХ ст. в українському літературознавстві активізується вивчення романних різновидів найперше шляхом узагальнення уже відомого світового досвіду, зокрема Д.Загул і С.Гаєвський продовжують франківські традиції у вивченні еволюції жанру. Більш оригінальний у поглядах на роман і його різновиди В.Домбровський. Він уперше в українському літературознавстві намагається розділити критерії класифікації романних різновидів, за “багатством сюжетів і тем” визначаючи романи історичні (сюжет запозичено з минулого) та побутові (зображено сучасне життя і побут). Цікаве спостереження цей дослідник висловлює щодо історичного роману: у ньому “вірне зображення змальованої епохи” не настільки важливе, як “внутрішні, духові мотиви ділання дієвих осіб”, як “одноцільні, живі постаті” із зрозумілими для сучасного читача почуттями, емоціями, думками, поглядами, бажаннями й настроями.

Важливим є психологічний аспект і в побутових романах, вважає В.Домбровський. У них автор також звертає увагу на внутрішні, душевні переживання героїв, на душевні конфлікти, зумовлені відмінностями у їх поглядах, думках, ідеях. Серед побутових романів автор відтак виділяє психологічні, соціальні. Синонімом до поняття “соціальний роман” у В.Домбровського виступає термін “суспільно-психологічний роман”, окремий різновид якого творить “філософічний роман” (у ньому автор в уста героїв вкладає власні погляди на світ, на сенс життя).

Як й інші автори українських поетик 20-х років ХХ ст., В.Домбровський окремо виділяє етапи історичного розвитку роману, також ідучи за схемою І.Франка, але систематизує значно більшу кількість творів з різних національних літератур англійської, французької, німецької, російської, польської, української, данської, норвезької, шведської. І це закономірно, бо з часу появи Франкової розвідки “Влада землі в сучасному романі” проходить більше тридцяти років, відтак світова проза збагачується новими творами. В.Домбровський, характеризуючи роман межі ХІХ і ХХ ст., називає його “модерністичним”, “символічно-містичним”, зосередженим не на зображенні середовища, а на змалюванні внутрішніх, душевних переживань, відтворенні містичного, загадкового зв'язку між людською душею і світом трансцендентних явищ.

Класифікація романних різновидів за літературними напрямками використовується і сучасними літературознавцями. Однак пропонуються й інші підходи, різноманітність яких пояснюється розгалуженою системою різновидів новітньої романістики.

Сучасні класифікаційні виміри мають право на існування, оскільки кожен з них розкриває певний аспект історичної моделі роману. Проте особливу проблему становлять ті твори, які постають як видо-родові чи міжвидові. Скажімо, в ХХ ст. з'являється такий різновид роману, як ліричний. Він широко використовує внутрішній монолог, сповідь, щоденник, різноманітні хронологічні зміщення. Отже, його “праосновою” можна вважати роман-сповідь, роман-щоденник, тобто основу епічну. Романне начало поєднується з ліричним і знаходиться в стані “діалогу” з ним. За твердженням М.Бахтіна, співвідношення ліричної та епічної форм у романі забезпечує авторська позиція. Тому можна засумніватись у цьому терміні як схрещенні міжвидових ознак, але тоді ще більший подив викликає поняття “епічний роман”, яке не фіксується у словниках, але зустрічається на сторінках літературно-критичних публікацій. Адже епічний роман змістовий алогізм, термін (швидше поняття) дуплет, повтор ознак, оскільки родові властивості включаються і врешті-решт визначають специфіку видових. Епічний роман протиставляється ліричному, і це протиставлення вербалізується в алогічному понятті, як і в терміні “роман-трагедія” лише підкреслюються змістові домінанти твору.

Руйнування родо-видової підпорядкованості шкодить теорії жанрів, науковим пошукам у цій галузі, оскільки ця підпорядкованість є однією з її методологічних основ. Інша справа реальний літературний процес і жанрологічні рефлексії письменників.

Проте найбільш дискусійним у сучасному літературознавстві є питання про роман-епопею. Аналіз своєрідності тематики й проблематики “Волині” У.Самчука, а також історії пошуків виваженого й точного визначення жанрової сутності “Війни і миру” Л.Толстого переконують, що подібне “метажанрове” утворення є породженням соцреалістичного канону, а епіку вивершує (і вивершував) роман, який і в минулому, і сьогодні визначає шляхи й перспективи розвитку літератури.

ВИСНОВКИ

У “Висновках” реферованої дисертації формулюються підсумкові положення роботи.

Літературні джерела українського роману закорінені в давньому письменстві. Передумови виникнення українського роману, їх формування виявляють типологічну спільність з процесами ґенези західноєвропейського роману нового ренесансного типу - роману типу “novel”.

Український роман, запізнившись у своєму становленні, інтенсивно долає ті етапи, якими раніше і протягом тривалішого часу проходять інші європейські літератури. Свідченням цього є російськомовні романи українських авторів, роль яких полягає не лише в пропагуванні української теми серед російських читачів, а й у засвоєнні поетики західноєвропейського роману в широкому діапазоні його різновидів. Досить пізнє виникнення українського роману в контексті світової романістики дає йому шанс достойно реалізувати і врахувати попередній досвід, що зокрема виявляється у відсутності “чистого” жанру і в існуванні жанрових сплавів.

Перші спроби теоретичного осмислення роману в українському літературознавстві постають паралельно з виникненням цього жанру у вітчизняному письменстві. Рецензії на “Чорну раду” П.Куліша М.Костомарова, М.Максимовича, М.Драгоманова, зауваження самого автора засвідчують ґрунтовне обговорення проблем історичного роману в контексті прози М.Гоголя, В.Скотта, Еркмана-Шатріана. У них акцентуються такі проблеми, як співвідношення роману та хроніки, історичних фактів та їх художнього відтворення.

До осмислення жанру роману звертається й І.Білик, пропагуючи думку про необхідність утвердження в українській літературі великих прозових форм, естетична природа яких дозволяла б відтворити складність і суперечливість народного життя. Як і І.Білик, В.Горленко висловлює слушні міркування з приводу соціально-психологічного роману, справедливо вважаючи, що першість у його створенні належить вітчизняному письменству.

До осмислення теорії роману звертається й академічна наука, зокрема викладачі університету святого Володимира, проте лише теоретичний і літературно-критичний доробок І.Франка знаменує собою новий етап у вивченні роману вітчизняними вченими. Український письменник, враховуючи досвід світової та української літератур, досягнення тогочасної літературознавчої думки, створює цілісну й струнку систему поглядів на роман, його еволюцію, етапи становлення, розвитку та трансформації.

Постать І.Франка поєднує в собі талант теоретика літератури та романіста новітнього часу. Саме з його великих прозових форм починається відлік такого роману.

Загалом в історії становлення та розвитку українського роману закономірно виділяється кілька етапів:

перший - середина - друга половина ХІХ ст., коли постає та утверджується питомо національний варіант цього жанру, представлений романістикою П.Куліша, А.Свидницького, Панаса Мирного, І.Нечуя-Левицького, талант яких дозволяє подолати відчутне відставання української літератури в цьому жанрі. Проте тенденція до національного переосмислення загальноєвропейських форм роману, до їх трансформації в реаліях українського літературного процесу виникає раніше - в російськомовних романах українських авторів. Відтак європейський роман стає одним із важливих естетичних чинників формування українського варіанту цього жанру з обов'язковим врахуванням національних потенцій літературного процесу, внутрішньої логіки розвитку жанру роману;

другий - кінець ХІХ - початок ХХ ст. - романістика І.Франка, О.Кобилянської, А.Кримського, В.Винниченка засвідчує залучення великої епічної форми до модерністських пошуків, відхід від соціальних орієнтирів як домінуючих, а відтак і зміну художніх параметрів. Формується цілісна система жанру, яка в аспекті змістовому знімає будь-які табу, а формальному - відкриває широкі горизонти для художнього пошуку;

третій - романістика 20-х років ХХ ст., яка розвивається двома магістральними шляхами - орієнтуючись на класичну традицію та модернізуючи її, а також заперечуючи естетичний досвід минулого залученням в тексти елементів гри, іронії, епатажу, використанням інтертекстуального тла. Вона демонструє багатство жанрових пошуків і знахідок, найперше в оновленні форми. Зрілість жанру підтверджується і його здатністю до пародіювання попереднього романного досвіду. Такий інтенсивний розвиток української романістики цього періоду породжує цікаве явище: закони окремих різновидів не встигають закріплюватися, перетворюватися у традицію і, незважаючи на це, український роман стрімко входить у європейський контекст;

четвертий - 30-і - кінець 80-х років ХХ ст. - позначений пануванням соцреалістичного канону, який найменше вивчений в аспекті об'єктивної інтерпретації творів як естетичних феноменів. Безумовний інтерес тут представляють романи, написані і в руслі соцреалістичної традиції, і як виклик їй;

п'ятий - постмодерністський український роман, жанрова сутність якого виявляє ті типологічні процеси, які притаманні для постмодернізму загалом.

Запропонована схема становлення та розвитку українського роману відбиває й етапи його теоретичного осмислення. Якщо в другій половині ХІХ ст. спостерігаються лише окремі спроби дослідження роману, переважно в історико-літературному плані, з постановкою певних теоретичних проблем, то вже в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. можна говорити про академічне вивчення роману зокрема та жанрології в цілому, яке започатковує І.Франко. В перші десятиріччя ХХ ст. виникає посилений інтерес до проблем теорії роману - і в академічній науці, і в критиці, зокрема до питань форми. Стратегія науки про літературу будується за принципом “від новели до роману”. Проте такий сплеск геологічних досліджень, як і різноманіття жанрово-стильових пошуків, припиняється під тиском ідеологічно заангажованої доктрини соцреалізму. Досить численні наукові розвідки 30-х - кінця 80-х років з жанрових проблем позначені притаманними їй партійністю, класовістю, відтак - антиестетичністю, хоча в багатьох історико-літературних та теоретичних працях цього періоду зібрано значний матеріал щодо осмислення феномену українського роману. Невипадково український постмодерністський роман постає як заперечення тоталітарного мислення, художнього зокрема. Сучасна літературна ситуація (і романістика) характеризуються експериментальними пошуками не стільки нових формальних прийомів, скільки їх переосмисленням, несподіваним поєднанням. Проповідуваний українськими постмодерністами жанровий еклектизм, а то й нігілізм насправді є елементом гри, епатажу читача, відштвовхуванням від традиції і водночас запереченням та пародіюванням її.

Загалом для літературознавства ХХ ст. характерне зацікавлення жанрологічною проблематикою. Розмаїття жанрових теорій і підходів зумовлюється тим, що й досі залишаються невирішеними методологічні проблеми сучасної генології, зокрема співвідношення історичної та теоретичної моделі жанру, його канонічних і неканонічних різновидів, недосконалості літературознавчої наукової бази для інтерпретації змістових параметрів художнього твору. Водночас ці теорії поглиблюють уявлення про сутність жанру, який сьогодні найчастіше трактується як змістово-формальна цілісність, у якій взаємодіють постійні та змінні ознаки, котрі, в свою чергу, забезпечують її основу та модифікації; або ж як тип тексту, “кодувальна модель”, яка дає змогу порозумітися авторові й читачеві, тобто здійснює функцію “жанрової домовленості”.

Варто підкреслити, що в запропонованій сучасними літературознавцями теоретичній моделі жанру дається взнаки орієнтація на реалістичний роман, хоча створення теоретичної моделі жанру неможливе без врахування естетичного досвіду інших різновидів роману (скажімо, романтичного, символістського, постмодерністського тощо), у яких послаблюється або не є жанроутворювальною рисою художнє дослідження взаємозв'язків особистості з соціумом.

Не можна не враховувати і той факт, що в ХХ ст., на відміну від ХІХ, активізується переосмислення людської особистості, як і уявлення про реальність.

Найновіші теорії в галузі природничих і гуманітарних наук обґрунтовують такі виміри феномену людини, як космічний, біологічний, соціальний, культурний, психологічний, метафізичний, етичний. Вони важливі для визначення сутності роману, оскільки дозволяють створити його теоретичну модель, враховуючи не лише досвід роману реалістичного. Отже, зображення людини як приватної особи у різноманітних вимірах її буття є жанроутворювальною ознакою роману, незалежно від епохи чи літературного напряму. Але ця риса не є самодостатньою - тільки в поєднанні зі специфічними структурними ознаками (здатністю до численних ретардацій та до виокремлення певних завершених фрагментів як самостійних цілісних частин, множинність точок зору на основну подію) вона творить теоретичну модель жанру, адже дифузія і контамінація жанрів, пародіювання романних зразків і, навпаки, наповнення інших жанрів, скажімо, повісті чи новели, “романною” проблематикою переконує у тому, що таких параметрів, як обсяг, сюжетна багатолінійність, складна оповідна та хронотопна організація, не досить для визначення роману.

Вивчення романних різновидів у вітчизняному літературознавстві започатковує І.Франко, особливо ж інтенсифікується цей процесу в 20-х роках ХХ ст., найперше шляхом узагальнення вже відомого світового досвіду в поетиках Д.Загула, С.Гаєвського, В.Домбровського. Розроблена ними класифікація романних різновідів з незначними змінами та доповненнями, зумовленими сучасною розгалуженою жанровою системою, використовується у науці про літературу й сьогодні, проте критерії виділення піджанрів розширилися: за тематикою, за літературним напрямом, школою, епохою, за формою оповіді, функціональною настановою на читача, особливостями поетики, зв'язками з іншими родами і жанрами, за кількістю книг (томів). Авторські означення жанру - від несподіваних до епатажних (наприклад, роман-опера, роман-робітня, роман-феєрія тощо), незважаючи на свою строкатість, дозволяють помітити кілька тенденцій: уточнення чи деталізацію визначень у межах давно відомих номінацій, а також намагання романістів якнайточніше окреслити сутність власних жанрових пошуків, їх новаторський зміст. Однак класифікаційні виміри - й авторські, й обґрунтовані фахівцями - мають право на існування, оскільки кожний з них розкриває певний аспект історичної моделі жанру.

Окремого дослідження вимагають типи роману, які постають, на думку сучасних літературознавців, як видо-родові чи міжвидові утворення (синтези). Однак основа подібних різновидів - романна, отже, епічна, а риси інших родів чи видів виявляються не стільки в концепції людини, скільки в поетиці її зображення, а також у сфері змістовій. Відтак замість терміну “ліричний роман” логічніше використовувати ”роман з ліричним компонентом” (чи “з трагедійним” тощо).

ЛІТЕРАТУРА

Бернадська Н. Український роман: теоретичні проблеми та жанрова еволюція. Монографія. - К.: Академвидав, 2004. - 368с.

Рецензії: Орос Ярослав. Перша любов українського роману. - Українська газета. - 2005. - №14. - С.10; Зборовська Н. Роман як дзеркало української літератури. - Русская литература. Исследования. Сборник научных трудов. - 2005. - Вып. 7. - С.320-325

Бернадська Н. Іван Багряний // Українська мова та література. - 1999. - Ч.38. - С.1-4

Бернадська Н. Юрій Яновський // Українська мова та література. - 1999. - Ч.45. - С.1-3

Бернадська Н. Літописець українського життя ХХ ст. (Улас Самчук) // Українська мова та література. - 2000. - Ч.5. - С.4-5

Бернадська Н. Орнаменталізм прози М.Хвильового // Вісник КНУ. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. - 2000. - Вип.8. - С.7-10

Бернадська Н. Романізовані біографії В.Петрова (Домонтовича) як новий тип прози // Актуальні проблеми слов'янської філології. Міжвузівський збірник наукових статей. - К.: Знання України, 2003. - Вип.8. - С.231-236

Бернадська Н. Жанрові “шахрайства” українських постмодерністів // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки. - 2003. - №10. - С.178-181

Бернадська Н. Новаторський характер роману Ю.Яновського “Майстер корабля” // Літературознавчі студії. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2003. - Вип.4. - С.14-19

Бернадська Н. Жанрова своєрідність роману Уласа Самчука “Волинь” // Вісник КНУ. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. - 2003. - Вип.14. - С.11-13

Бернадська Н. Російські романи українських авторів і їх роль у становленні жанру // Русская литература. Исследования. Сборник научных трудов. - К.: ИПЦ “Киевский университет”, 2003. - Вып. 4. - С.6-18

Бернадська Н. Літературні джерела українського роману в “Літописі” С.Величка // Вісник Київського міжнародного університету. Літературознавчі студії. - 2003. - Вип.5. - С.68-79

Бернадська Н. Реалістичний роман в оцінці Д.Чижевського // Філологічні семінари. Література як стиль і спогад. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2003. - Вип.6. - С.63-70

Бернадська Н. Роман як жанр: сучасні проблеми інтерпретації // Літературознавчі студії. Збірник наукових праць. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2004. - Вип.7. - С.20-23

Бернадська Н. Сучасні дискусії навколо роману-епопеї та “Війна і мир” Л.Толстого // Русская литература. Исследования. Сборник научных трудов. - К.: ИПЦ “Киевский университет”, 2004. - Вып.5. - С.4-13

Бернадська Н. Проза Івана Франка: проблема жанрових меж повісті й роману // Українська мова та література. - 2004. - Ч.36. - С.30-32

Бернадська Н. Ольга Кобилянська. “Через кладку”. Спроба жанрової характеристики // Літературознавчі студії. Збірник наукових праць. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2004. - Вип.9. - С.4-13

Бернадська Н. Перші спроби осмислення роману як жанру викладачами університету святого Володимира // Дивослово. - 2004. - № 10. - С.64-67

Бернадська Н. Стратегія літературознавчої науки ХХ ст. в галузі жанрової теорії // Філологічні семінари. Літературознавчі методології: практика і теорія. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2004. - Вип.7. - С.101-110

Бернадська Н. Василь Горленко як теоретик роману // Русская литература. Исследования. Сборник научных трудов. - К.: Логос, 2004. - Вып. 6. - С.61-69

Бернадська Н. Романи Валеріана Підмогильного: традиції і новаторські пошуки // Українська мова та література. - 2004. - Ч.42. - С.20-23

Бернадська Н. Жанрова специфіка роману Ю.Шпола “Золоті лисенята” // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. Серія літературознавство. - 2004. - Вип. 4(40). Ч.3. - С.86-93

Бернадська Н. Канон соцреалістичного роману // Слово і час. - 2005. - №2. - С.44-52

Додаткові публікації:

Бернадська Н. Вступ до літературознавства. Хрестоматія. Упорядкування та примітки. - К.: Либідь, 1995. - 276с.

Бернадська Н. Дмитро Чижевський і російська література // Вища школа. - 2002. - №1. - С.72-76

Бернадська Н. Українська література. Навчальний посібник для старшокласників та вступників до вищих навчальних закладів. 2-е видання, виправлене і доповнене. - К.: Знання-прес, 2004. - 271с.

Бернадська Н. Жанрові модифікації роману ХХ ст. // Актуальні проблеми слов'янознавства. - 2004. - Ч.1. - С.183-188

Размещено на Allbest.ru