Російська літературна казка першої половини XIX століття в жанровій системі романтизму

Використовуючи сюжети і мотиви світового фольклору, О.Пушкін створив оригінальну казку, глибоко національну за звучанням. Перший зразок роботи з фольклорним матеріалом він продемонстрував в поемі “Руслан и Людмила” (1822). Особливо цікавий у цьому контексті пролог, у якому знайшли відображення найважливіші закономірності російської народної казки і одночасно виявився індивідуальний підхід автора до переосмислення фольклору. У роботі детально розглянуті особливості побудови казкового пролога, його образна система і зроблений висновок про те, що вступ до поеми - це ланцюг мотивів російської народної казки, об'єднаних спільним місцем дії, обов'язковими для народної казки законами художньої композиції. Одночасно в епічну канву народної казки вплітається ліричне начало.

У період Болдинської осені 1830 року Пушкін створює “Сказку о Медмедихе” та “Сказку о попе и работнике его Балде”. За жанрово-стильовими ознаками до них близька і “Казка про рибалку та рибку”, написана в 1833 році. Аналіз казок дає можливість ствердувати, що Пушкін, контамінуючи різні жанри фольклору, зумів створити казки-поеми з народною стильовою основою. Кумулятивна композиція казок у тісному взаємозв'язку з повторами фольклорного характеру дала змогу авторові повною мірою використати особливості вільного вірша. У дисертації детально аналізуються джерела казок, їх композиція, особливості образної та мовної системи.

Друга група казок - казки-поеми, на відміну від народних, сповнені ліричного змісту, що зближує їх з романтичною поемою. У цих казках О.Пушкіна була подолана традиційна „замкнутість” фольклорної казки. Час і простір поступово набули реальних рис сучасності. „Зло”, яке у фольклорній казці має, як правило, фантастичне пояснення, під пером письменника набуло досить точної номінації. Можна стверджувати, що Пушкін у цьому випадку вступив у суперечність із канонами фольклорної казки, яка не допускала інакомовності. Посилення алегорії привело до появи в казках Пушкіна символічних образів (Золотого півника, Золотої рибки), цифрової символіки.

Незважаючи на велике значення фольклорного матеріалу, казки О.Пушкіна - це твори, у яких чітко виявляється авторське начало. На відміну від народних казок, епічних у чистому вигляді, у віршованих казках поета відчутне його прагнення до ліричного самовираження. Саме ця риса - ліризм - зближувала пушкінську казку з романтичною поемою, але до середини 30-х років казка як жанр у творчості О.Пушкіна була вичерпана. Отже, пушкінський фольклоризм перейшов у нову якість: він виходить за рамки конкретних жанрів і стає благодатним підґрунттям для розвитку його прози.

Продовжувачем традицій О.Пушкіна в жанрі літературної казки був П.Єршов - автор “Конька-горбунка” (1834). Аналіз казки свідчить, що цей твір - яскравий зразок контамінації сюжетів і мотивів, побудований за законами фольклорної казки. Виклад подій у казці “Конек-горбунок” стилізований під усну розповідь зі зверненнями до слухачів, поясненнями-ремарками, які поєднують сюжетну дію. Такий тип розповіді пов'язаний із фольклорною традицією, але образ персонажа-наратора у Єршова відрізняється від народного сказителя тим, що він володіє іншим культурним світоглядом. Він хоча і не виходить за рамки казкової розповіді, проте зсередини розширює його потенціальні можливості шляхом додавання нових реалій, розбудовою просторово-часових рамок зображуваного світу.

На відміну від народної казки, Єршов підсилює роль чудесного помічника (Горбоконика) який перетворюється на вірного товариша Івана-дурня. До того ж П.Єршов змальовує Горбоконика як носія певного характеру. При цьому Іван-дурень не втрачає своєї активної ролі. Підкреслюючи значимість помічника, автор одночасно акцентує увагу на провідних рисах характеру головного героя.

П.Єршов слідом за О.Пушкіним сприяв розвиткові віршованої казки. Але якщо в казках О.Пушкіна відчувається літератор, який по-своєму інтерпретує народні сюжети, то П.Єршов є ніби співавтором народних казкарів. Час і місце дії в тексті „Конька-горбунка”, як і в народній казці, не визначені. Автор весь час поєднує фантастичний простір із земним, казковий час - із реальним. Переплетення граней чарівної і побутової казки надає деяким епізодам іронічного звучання, що може сприйматися як ненавмисний жарт, а може перетворюватися у відверте знущання. Індивідуалізуючи текст, поет вносить у нього те, що було невідоме фольклорній казці, - зображення виразного жесту персонажів, - за допомогою чого розкриваються їх душевні порухи й емоційні переживання героїв.

У другому підрозділі “Інтерпретація казкових сюжетів і чарівно-казкової структури в казках-поемах В.Жуковського” аналізуються сатирична казка “Война мышей и лягушек” (1831), “Сказка о царе Берендее” (1831), пов'язана з традиціями російського фольклору, та казка “Спящая красавица” (1831), у якій автор продемонстрував майстерність перетворення німецького та французького фольклорних сюжетів на сюжет чисто російський за своїм колоритом, а також “Сказка об Иване-царевиче и Сером волке” (1845), де розробляються мотиви російського фольклору. В казках В.Жуковського тісно переплітаються традиції російської народної творчості та фольклору народів різних країн світу з традиціями російської епічної поеми. Зауважимо, що специфічно національне виявилося для В.Жуковського лише фоном, у той час, як у казках О.Пушкіна - уся суть у зображенні російського народного світосприйняття. У творчості В.Жуковського літературна казка представлена у декількох різновидах. По-перше, це літературні казки, у яких досить відчутний вплив західноєвропейського фольклору, по-друге, казки, написані за мотивами російської народної творчості.

Казка “Война мышей и лягушек” створювалась як сатиричний твір, пронизаний іскрометним, на межі з гротеском, гумором. В алегоричній формі у ній відображена боротьба представників різних поглядів на літературний процес в Росії. Як відомо, цей твір залишився не завершеним, але він є свідченням того, що народно-казкові елементи В.Жуковський включає у більш складну, літературну систему, і в цій новій системі фольклорні мотиви й образи виступають в іншому, не чарівно-казковому контексті, а тому наповнюються філософським змістом.

„Російські” казки письменника свідчать про його глибокий інтерес до національного фольклору і своєрідне ставлення до нього. Якщо в казках-перекладах позиція автора нейтральна, то в „російських” казках помітний сатиричний спосіб створення характерів персонажів, особливо добрих молодців, яким і робити нічого не треба, оскільки за них діють чарівні помічники. Цікаво, що героями їх можна вважати лише умовно: в „Сказке о царе Берендее” справжньою героїнею виступає Мар'я-царівна, в „Сказке об Иване-царевиче и Сером волке” - Сірий вовк. Світ казкових творів письменника заповнений чарівними предметами й істотами навіть більшою мірою, ніж у фольклорній казці. Проте динамізм розвитку сюжету, композиційне вирішення, характер розповіді сприяли тому, що казки Жуковського стали по-своєму захоплюючими і дотепними. Однією з особливостей його казок, що пов'язувала їх з романтичною поемою, є наявність надто довгих монологів дійових осіб, незвичайно барвистих описів природи. Навіть суто народні вислови автор переробляє у власній манері, зберігаючи при цьому єдність романтичного стилю. Отже, казки В.Жуковського мають більш тісний зв'язок з романтичною літературою, який виявляється в “облагороджуванні” фольклорних сюжетів, у наявності широких ліричних відступів, у глибоких психологічних характеристиках. Письменник висував чіткі вимоги до казок. На його переконання, вони повинні бути звільнені від народних висловлювань, побутових прозаїзмів, тому мова його казок піднесена, у ній переважають елементи романтичного стилю. Відкинувши розмовно-казковий гекзаметр, який використовувався в перекладах казок Гебеля, В.Жуковський досягнув більшої спрощеності віршів. Розширюючи просторово-часові рамки фольклорної казки, поет нерідко вводить у тексти казок реалії, притаманні його сучасності, і, таким чином, руйнує, „розмикає” хронотоп фольклорної казки.

Творча розробка казкових сюжетів привела письменників першої половини XIX століття до створення ще одного різновиду літературної казки, про яку йдеться у підрозділі “Пародіювання сюжету фольклорних творів як один із шляхів створення літературної казки (П.Катєнін, М.Язиков, М.Нєкрасов)”. Пародія є своєрідною формою літературної самосвідомості. У ній відбувається переосмислення ієрархії змістових і формально-структурних елементів того чи іншого жанру. Знаходячись у центрі літературних пошуків часу, пародія провокує переміщення художніх акцентів зображуваного світу.

М.Язиков був знавцем, збирачем і тонким поціновувачем творів усної народної творчості. Він поділяв погляди Є.Баратинського про необхідність вільного і сміливого поводження з пам'ятками фольклору. На підтвердження своїх поглядів М.Язиков написав “Сказку о пастухе и диком вепре” (1835), у якій переробив казку з лубочної збірки “Дедушкины прогулки” (1819). Аналіз казки свідчить про те, що в ній поєднуються традиційні фольклорні мотиви з жартівливими авторськими інтонаціями, коли він глузує з критики, яка на всі боки тлумачить про народність літератури. Автор підсміюється і над казковим жанром, що ввійшов у моду, маючи на увазі не лише „високі” зразки жанру, а й ті підробки і наслідування, які виникли в літературі 30-х років XIX століття. Особлива композиція казки, психологізація персонажів наближують твір Язикова до романтичної поеми.

У питаннях обробки казкового матеріалу особливу позицію займав П.Катєнін. Свою казку “Княжна Милуша” (1834) він сторив на основі поширеного сюжету про Бову-королевича, який у свій час використовували О.Радищев і О.Пушкін. П.Катенін творчо підійшов до розробки відомого сюжету, який став своєрідною підставою для полемічних роздумів автора. Його твір - це контамінація казки і билини, що виявилося передусім у зображенні головного героя Всеслава Голиці. Авторська іронія сприяє створенню дистанції між ліричним героєм і епічним світом казки. Пародійний характер “Княжны Милуши” визначається також наявністю поширених монологів, які нагадують монологи-сповіді героїв романтичних поем. Таким, наприклад, є монолог Проведи, у якому сконцентровані всі поетичні штампи романтичної лексики: вежды, ланиты, младость, сладость і т.п. Монологи контрастують з ліричними відступами, у яких автор розмірковує про свою долю, полемізує з Пушкіним. Композиція казки нагадує побудову романтичної поеми, яка інколи поділялась на пісні. На відміну від О.Пушкіна та П.Єршова, П.Катенін більше орієнтувався на романтичну поему і створив казку, у якій іронічний голос автора руйнує чарівний світ.

Плідним виявилося і звернення до фольклору М.Нєкрасова. Дві його казки “Царевна Ясносвета” (1840) і “Баба-Яга, костяная нога” (1840), безумовно, належать до казок-пародій. Перша казка “Баба-Яга, костяная нога” є своєрідним перегуком з “Русланом и Людмилой” О.Пушкіна. Її художні достоїнства незначні, хоча важливим є прагнення навчатися в О.Пушкіна, наслідувати йому в творчому використанні фольклору. Друга казка про царівну Ясносвіту спочатку мала довгий заголовок, який в остаточному варіанті замінений автором на більш лаконічний, хоча іронічна установка повністю залишилася. Казка близька до “Конька-горбунка” П.Єршова не тільки за змістом, а й за схожою системою персонажів, жартівливою манерою розповіді від імені казкаря та спільністю віршового розміру (обидві казки написані чотиристопним хореєм). Однак казковий сюжет про одруження царевича з донькою Місяця і сестрою Сонця розробляється М.Нєкрасовим своєрідно. Основна відмінність - у пародійному осмисленні подій і характерів персонажів. Так, образи царя Єлисея, його сина Романа змальовані сатирично. Навіть Ясносвіта виявилася не Місяцем, а донькою земного царя Пантелея, такого ж недалекого, як і Єлисей. Пародійно знижений і фінал казки.

Поява казки-пародії свідчить про те, що жанр літературної казки склався повністю, визначилися його канони, які й стали об'єктом пародіювання. Стилізація, „комічно мотивована” (Ю.Тинянов), стає пародією. Предметом пародіювання виявляються особливості нового жанру, стильові установки романтизму, усталені художні прийоми.

Отже, літературні казки-поеми різних письменників, як би ті не ставилися до народної творчості, не збігаються з народною казкою і не ідентичні повністю романтичній поемі. Автори літературних казок ніби запрошують читача вступити у гру, але при цьому не втратити відчуття реальності. Літературну казку з романтичною поемою зближує фігура автора-розповідача, який став жанроутворюючим центром казки-поеми. Формою емоційної присутності автора у казці можна вважати ліричні відступи, розгорнуті описи обстановки дії, емоційно забарвлені пейзажі. Загалом розвиток віршованої казки в літературі першої половини XIX століття проходить в найтіснішому зв'язку з романтичною поемою, але авторська казка шукала самобутні шляхи, що й знайшло відображення у широкому спектрі її жанрових різновидів: казка-стилізація, казка-поема, казка-пародія.

У четвертому розділі “Літературна казка і романтична повість” увага зосереджена на зв'язках авторської казки з романтичною повістю і особливостях використання в ній фольклорного матеріалу.

Романтична повість, як уже було зазначено, розвивалася в трьох напрямках. Найбільш тісно літературна казка була пов'язана з фантастичною повістю, у художній структурі якої виразно окреслюється наявність двох світів - реального і “потойбічного”, що взаємодіють між собою. Романтична „двосвітність” знаходить своєрідне втілення і в авторській казці.

У першому підрозділі “Сказова стилізація як форма синтезу літературних і фольклорних традицій в авторській казці (О.Сомов, В.Даль, М.Лєрмонтов, С.Аксаков)” йдеться про такі літературні казки, в яких поєднуються декілька казкових мотивів. При цьому сюжети або окремі казкові мотиви взаємодіють з мотивами нефольклорного характеру.

О.Сомов, як відомо, одним із перших відзначив, що література кожного народу - це передусім картина його побуту і звичаїв, способу життя, яка яскраво втілилася у фольклорі. Творчість письменника - яскрава ілюстрація різноманітного використання фольклорного матеріалу - від популяризації народних пісень і казок до створення самобутніх творів казкового характеру. Вільно поєднуючи билинні та казкові мотиви, наповнюючи їх власною вигадкою, О.Сомов написав декілька творів, які можна віднести до жанру літературної казки, хоча сам автор дещо по-іншому визначає їх жанр. Першим у цьому ряду знаходиться “Сказание о храбром рыцаре Укроме-табунщике” (1830). У ньому автор не розробляє якийсь окремий билинний чи казковий сюжет, а продовжує тему народного героїчного епосу - тему боротьби народу з ворожими силами. Композиція цього твору відповідає схемі чарівної казки: у ній є зачин, власне казка і кінцівка. Добре знаючи і високо цінуючи майстерність народних казкарів, О.Сомов використовує ритмізовану мову, притаманну народному епічному творові. Синкретизм казкових та билинних елементів спостерігається і в казці “В поле съезжаются, родом не считаются” (1832), але образ головного героя Єлесі не билинний. Він - своєрідний варіант казкового Івана-дурня, за непоказною зовнішністю якого приховані богатирська сила, розум, винахідливість, спритність. Наявність у казках однієї сюжетної лінії, сконцентрованість сюжетної дії, організованої головним персонажем, наближує казку до оповідання.

Інакше розвивається казкова тема в “Сказке о ведмеде Костоломе и об Иване, купеческом сыне” (1830), написаній за мотивами декількох народних казок. На відміну від фольклорних творів, де дія відбувається у незапам'ятні часи (“давным-давно”) і в невизначеному місці (“в некотором царстве”), у казці О.Сомова час не такий уже й далекий (“за наших дедов и прадедов”), простір визначений досить чітко (“в лесах во муромских”). Цей прийом дозволив авторові надати подіям історичної достовірності. При цьому важлива роль належить розповідачеві, який прямо оцінює події, висловлює своє ставлення до них.

До казок з оригінальним сюжетом можна віднести і “Сказку о Никите Вдовиниче” (1832). Її особливістю є поєднання реалістичного сюжету з казковим мотивом добування багатства. Трагічна розв'язка твору розкриває етичні уявлення народу - нечесно здобуті гроші не принесуть щастя людині. У цілому казкові твори Сомова тісно пов'язані з фантастичними оповіданнями і повістями, особливістю фантастики яких є те, що в поясненні таємничого позиція розповідача не відділяється від позиції персонажів. У його казках створюється особлива “реальність”, яка не викликає сумнівів у персонажів, у яку не вірить, але сприймає як заданість читач і до якої з іронією ставиться автор.

Серед прозових літературних казок приваблюють казки В.Даля, які можна розподілити на дві групи: казки для дітей і казки для дорослих. Казки для дітей створені переважно на основі традиційних фольклорних сюжетів і є стилізацією народних творів. Від них відрізняються “Русские сказки”, які були створені в 1832 році. Перша з них - “Сказка об Иване, молодом сержанте, молодецькой голове, без роду, без племени, спроста без прозвища” - має адресата - людину, котра зберегла в своїй пам'яті твори дописемної культури. Її сюжет бере свої витоки з групи фольклорних казок про чарівну дружину. Викладаючи популярний сюжет, автор, як і народний розповідач, симпатизує головному персонажеві, котрий подолав перешкоди злих і завидющих придворних. Із чарівними народними казками твір В.Даля зближується в композиційному плані: у ній є зачин, традиційна кінцівка, персонажі різко протиставлені. У сюжеті тісно переплітаються мотиви чарівної казки про мудру дружину, народних новелістичних казок, а також елементи “Повести о Петре и Февронии Муромских Ермолая Еразма” (XVII століття). Зіставлення окремих сцен повісті і казки Даля свідчить про те, що автор добре знав і свідомо використовував літературне джерело, що визначало не лише окремі ходи розповіді, але й манеру викладення.

До збірки “Русские сказки” ввійшла і “Сказка о Шемякином суде и о воеводстве и о прочем; когда-то быль, а нине сказка будничная” (1832). Сатирична повість XVII століття, з якою пов'язаний сюжет казки, творчо переосмислена В.Далем. Він підсилює соціальне звучання традиційного сюжету, вводить у розповідь нових персонажів, не характерних для фольклорної казки. Своєрідне обрамлення утворюють постійні звертання до куми Соломониди і свата Дем'яна. За допомогою цього прийому створюється сказова манера розповіді, пізніше такий прийом блискуче виявився у творах М.Лєскова.

Темою “Сказки о похождениях черта-послушника Сидора Поликарповича на море и на суше, о неудачных и привлекательных попытках его и об окончательном устройстве его по письменной части” (1832) є зображення військової та морської служби в Росії. У російському фольклорі велика група казок побудована на змаганні людини з чортом. Однак у казці В.Даля ситуація незвичайна: не людина продає душу сатані, а сама нечиста сила йде на службу до людей. Це допомагає авторові-казкареві чіткіше висловити думку про непомірні тягарі військової служби, які не витримує навіть чорт. Пряма співвіднесеність фантастичної ситуації з реальним життям утворює алегоричний зміст твору, який підкреслюється його кінцівкою.

Діаметрально протилежна ситуація виникає в “Сказке о бедном Кузе Бесталанной голове и об оборотне Будунтае”, яка не ввійшла до збірки. З циклом “Русских сказок” її пов'язує наявність образу розповідача - свата Дем'яна. Використовуючи мотиви чарівної казки, розповідач поступово підводить слухачів до думки, що досягти благополуччя на землі можна лише, продавши душу нечестивому. Так широко відома в літературі фаустівська тема продажу душі дияволові знаходить своє відображення в казці. Особливе місце в творчості В.Даля займає “Сказка о Георгии Храбром и волке” (1833), записана зі слів О.Пушкіна. У ній автор навмисне змішує часи, замінює кінцівку чарівної казки на нещасливу розв'язку, що зближує казку з повістю.

Отже, казки Даля - своєрідне явище в жанрі літературної казки. У зображенні народного життя вони близькі до “Вечеров на хуторе близ Диканьки” М.Гоголя. Єдність їх підтримується образом розповідача, який надто схожий на Рудого Панька. У казках Даля поєднуються традиції чарівної, соціально-побутової казок та сатиричної повісті XVII століття.

Серед прозових казок вирізняються ті, у яких письменники використовують реалії “чужої” культури. До таких творів належать казки “Ашик-Кериб” М.Лєрмонтова (1837) та “Аленький цветочек” С.Аксакова (1858), які дисертант виокремлює в особливу групу орієнтальних повістей-казок.

Сюжет казки Лєрмонтова має витоки у багаточисленних варіантах розповсюдженого по всій земній кулі сюжету “повернення чоловіка”, або інакше “чоловік на весіллі дружини”. Наявність різноманітних мовних елементів (турецьких, азербайджанських, іранських) дозволила М.Азадовському стверджувати, що казка була розказана Лермонтову місцевим ашугом, у репертуарі й мові якого відбилися різноманітні етнолінгвістичні особливості. Звідси і назва - турецька казка. Аналіз свідчить, що вона повністю відповідає фольклорним варіантам, тобто абсолютно очевидно, що М.Лєрмонтов зафіксував народну казку, точно відтворивши її сюжет і зберігши багато її характерних стилістичних особливостей. Специфікою цієї казки є надзвичайна точність географічних назв. Саме в цьому, на наш погляд, варто вбачати вплив літературних джерел, зокрема нарису чи повісті XIX століття.

Подібною за колоритом до казки Лермонтова є “Аленький цветочек” С.Аксакова. У ній творчо переробляється широковідомий фольклорний мотив зниклої нареченої. Казка Аксакова - це контамінована структура, яка включає в себе не тільки мотиви російської народної творчості, але й східних казок, а також французької літератури. У ній можна виділити окремі наративні сегменти, які дають можливість виявити в структурі казки явища повторюваності і симетрії, характерні для чарівної казки. Мова і стиль її близькі до народних, тобто вплив фольклору досить відчутний. Її зв'язок з літературними жанрами виявляється насамперед у тому, що вона органічно вплітається в одну з найкращих автобіографічних повістей російської літератури XIX століття і стає її невід'ємною частиною. Автор перетворюється на одного із слухачів, котрий стенографічно точно відтворює почуте. “Літературність” твору підкреслюється деякими відступами від казкового канону, вторгненням неказкових реалій у структуру казки. Автобіографічність та сповідальний характер повісті “Детские годы Багрова-внука”, з якою нерозривно пов'язана казка “Аленький цветочек”, свідчать про романтичні пристрасті письменника, який зробив помітний внесок у розвиток повісті про дитинство і для дітей.

У підрозділі “Взаємодія елементів різних жанрів у філософсько-фантастичній літературній казці (В.Одоєвський, Антоній Погорєльський (О.Перовський)” аналізуються “Пестрые сказки” (1832) та “Городок в табакерке” (1834) В.Одоєвського і “Черная курица, или Подземные жители” (1829) Антонія Погорєльського. При цьому основна увага звертається на особливості побудови оригінальних сюжетів, встановлюються зв'язки з фольклорними джерелами і фантастичними повістями XIX століття.

Головна тема “Пестрых сказок” В.Одоєвського - мертвотність тогочасного суспільства. У казках відчутний значний вплив німецького романтизму і одночасно є чимало запозичень із російського фольклору. Аналіз казок збірки, проведений у роботі, дає можливість стверджувати, що різка іронія, яка доходить до сарказму, фантастика, що переростає в гротеск, надають творам В.Одоєвського гостросатиричного звучання. Його образи значною мірою передують галереї гоголівських героїв (“Сказка о том, почему Ивану Богдановичу Отношенью не удалось в светлое воскресенье поздравить своих начальников с праздником”). Ситуація, змальована в казці “О мертвом теле, неизвестно кому принадлежащем”, нагадує випадок з повісті М.Гоголя “Нос”. Фантастика у казці В.Одоєвського не потребує мотивації і сприймається апріорно. При цьому акцент переноситься на фантастичність буденного. Майстерно змальована картина судочинства в одному повіті переростає рамки сатири на мораль провінційних чиновників і розповсюджується на весь суспільний порядок, при якому можна мати прибуток навіть з “мертвого тіла”. Пародія на виховання дворянської молоді звучить у казці “О том, как опасно девушкам ходить толпой по Невскому проспекту”. Її фантастичний сюжет ніби випереджає думки М.Гоголя про згубність сучасного міста, яке розтліває розум і почуття, витравлює з людини все живе і національне. У цьому підрозділі розглядається також казка “Игоша”, яку часто відносять до циклу “Пестрые сказки”. У ній багато побутових деталей, що зближують її з нарисом, однак присутність дитячої уяви надає їй відтінку фантастичності. На відміну від фантастичних повістей, у творах Одоєвського переважає казковість, яка, з'єднуючись з побутовим фоном, набуває алегоричного характеру. Створивши цикл “Пестрые сказки”, В.Одоєвський виступив родоначальником сатиричної казки, попередником М.Салтикова-Щедріна. Крім того, „Пестрые сказки” і „Сказки дедушки Иринея” поєднуються в єдиний смисловий ряд, в якому узагальнюючим компонентом виступає поетика містеріальності.

Водночас В.Одоєвського можна вважати першим письменником, який поєднав казковий вимисел і просвітницький пафос. Свідченням цього є казка “Городок в табакерке”. Сучасна письменникові критика порівнювала її з казками німецьких письменників-романтиків, але на відміну від них, російський письменник і його герой Миша не претендують на глибоке осягнення природи, її явищ, як це відбувається в казках Гофмана, де прийом одухотворення речей пов'язаний зі страхом перед нівелюванням людської особистості або відчуттям грізної влади речей і побуту в оточуючому світі (“Золотой горшок”, “Щелкунчик”). У науковій казці В.Одоєвського відбилися дидактичні ідеї, серед яких головною письменник вважав навчання дитини мислити, аналізувати отримані знання, бачити внутрішні зв'язки між ними, озброїти навичками самостійної роботи. Тому в його творі, крім основного сюжету, немає інших сюжетних ліній, які інколи вводяться для зацікавлення, а саме цікаве знаходиться в пізнавальному матеріалі. Сюжет казки, який розвивається досить плавно, стилістично рівне викладення матеріалу дає підстави стверджувати, що казка В.Одоєвського є класичним зразком науково-художньої літератури для дітей.

Серед прозових казок нефольклорного характеру особливе місце належить казці Антонія Погорєльського “Черная курица, или Подземные жители” (1829). Єдине, що зв'язує її з фольклорними чарівними казками, - мотив незвичайної подорожі та чарівний предмет (зернятко). У казці поєдналися реальне і фантастичне, до того ж, реальне є своєрідним обрамленням чудесних подій. У ній можна виявити ремінісценції з казок Л.Тіка, Гофмана, братів Грімм. Однак Погорєльський створює оригінальну розповідь про пригоди маленького Альоші: усі події, які відбуваються в казці, не виходять за межі дитячого розуміння. Земні картини поступово змінюються зображенням картин підземного життя, що нагадують ті ж земні. Автор уникає абстрактної інформації, а подає все через точні деталі. В описі конкретно-історичної обстановки, петербурзького побуту і міського пейзажу кінця XVIII століття багато конкретних деталей. У роботі розглядаються прийоми створення характерів, виявляється значення символізації для розкриття основної ідеї твору.

ВИСНОВКИ

Дисертація завершується висновками, у яких узагальнено результати дослідження.

Літературна казка першої половини XIX століття пройшла складний шлях становлення. Її розвиток тісно пов'язаний з народною чарівною казкою. У жанровій системі романтизму вона займає особливе місце. Виникненню авторської казки в російській літературі передувала розвинена і добре освоєна традиція фольклорної казки, значний досвід переробки уснопоетичних казкових сюжетів і мотивів. В епоху романтизму літературна казка склалася як самостійний літературний жанр, сформувалися її основні жанрові різновиди. Цьому сприяло те, що саме з розвитком романтичного напрямку значно зріс інтерес до усної народної творчості. Шукаючи нових шляхів розвитку мистецтва, письменники звернулися до національних традицій, народного світобачення, втіленого у фольклорі. Митці наслідували не лише його формальні засоби, а й проймалися духом народної творчості. Казка постала в романтичній свідомості як утілення сенсу поетичної творчості, оскільки завдяки своїм жанровим особливостям давала простір уяві і абсолютній свободі художника. Вона, відповідно до романтичного розуміння, допомагає творити автономний світ мистецтва. З такої точки зору можна стверджувати, що для російських романтиків казка виявилася тією формою, у якій глибоко розкрилися особливості романтичного світовідчуття і його специфічно національні художні принципи.

Художній світ літературної казки формується внаслідок взаємодії фольклорної традиції і провідних жанрів свого часу. Вплив народної казки на авторську, безумовно, величезний, але, розвиваючись за законами літератури, до середини XIX століття літературна казка переживає кардинальну трансформацію.

Першим етапом входження казки в літературу виявилися її переказ і обробка. Яскравим прикладом можуть слугувати спеціально написані для дітей казки В.Даля, у яких уведення дидактичних сентенцій віддаляє авторську казку від фольклорної, хоча канва народного першоджерела повністю зберігається. Одночасно все очевиднішою виявляється близькість літературної казки до провідних жанрів романтизму - поеми або повісті: більш напружений і складний сюжет, авторські ліричні відступи, поширені описи природи, психологізація персонажів. Незважаючи на це, літературна казка все ж зберігала тією чи іншою мірою особливості фольклорної казки: наявність фантастичного вимислу, особлива композиція, традиційна систему персонажів, замкнутість простору і часу, особливий тип розповіді.

Загалом для літературної казки доби романтизму властиве тяжіння до опанування типовою для народної казки поетикою та перенесення її на літературну основу. Цей процес здійснювався у кількох напрямках:

· збереження фольклорного сюжету або окремих його мотивів; замкнутість просторово-часових відносин; традиційної для чарівної казки системи персонажів і чарівно-казкової топіки;

· елімінація (відкидання) несуттєвих, з точки зору поетики романтизму, композиційних елементів чарівної казки (зачинів, кінцівок, другорядних персонажів) при збереженні окремих мотивів;

· трансформація елементів чарівної казки (композиційних, функцій дійових персонажів, поглиблення психологічних характеристик тощо) і включення їх в оригінальні сюжети.

Про характер трансформацій необхідно говорити детальніше, оскільки він міг здійснюватися в різних варіантах. По-перше, це оціночна інверсія, тобто такий процес, коли те, що було позитивне, стає негативним і навпаки. Цей вид трансформації торкнувся передусім системи персонажів чарівної казки. Так, у фольклорній традиції цар, як правило, ідеалізується, він справедливий, добрий, хоробрий. У романтичній авторській казці образ царя часто іронічно знижений. Головний персонаж фольклорної казки (протагоніст) завжди позитивний. У романтичній казці його оцінка теж може суттєво змінюватися. У композиційному центрі авторської казки може виявитися не герой, а антигерой (жадібна баба у Пушкіна, цар Дадон). Особливо цей процес помітний у казках-пародіях, де переосмислюється значна частина структурно-семантичних ознак фольклорної казки. По-друге, набуття певним явищем амбівалетного значення. Наприклад, північ у фольклорі однозначно негативна. Виняток становлять лише закляття, у яких вона набуває значення позитивного. У літературній казці, як і в романтичних творах, ніч набуває значення поетичного, піднесеного. Змінюється і значення чарівного помічника. З одного боку, він - представник потойбічного світу (у міфологічному прообразі казки - царства мертвих), а з іншого - чудесний помічник (Золота рибка, Золотий півник, Горбоконик) часто поєднується з реальним (а не фантастичним, як у фольклорі) простором. Позитивний герой романтичної казки також виявляється амбівалентним, таким, який має як позитивні, так і негативні риси (Іван-дурень у Єршова, старий із казки Пушкіна, пастух в казці Язикова та ін.). По-третє, процес поляризації, коли те, що було амбівалентне, стає або однозначно позитивним, або однозначно негативним. У романтичній казці досить важко відшукати таку однозначність. Хіба що в казках-стилізаціях В.Даля, які найбільш тісно наближаються до фольклорної традиції.

Ураховуючи все сказане, можна побудувати внутрішньо-жанрову типологію літературної казки. Серед авторських казок слід виділити насамперед літературну казку-стилізацію, зв'язок якої з фольклорними джерелами найбільш очевидний. Це поетична казка П.Єршова і прозові казки В.Даля, М.Лермонтова, С.Аксакова. Можливо, визначення “казка-стилізація” і не зовсім точне, оскільки йдеться не про пряме наслідування, а про індивідуально-авторське переосмислення фольклорного матеріалу. Але у дослідженні воно прийняте як робоче. Найближче до фольклорних форм знаходилася прозова казка-стилізація, яка за жанровими ознаками наближалася до повісті чи оповідання. Їй притаманна архаїчна наративна організація з установкою на усне народне мовлення, саме в ній виникає образ розповідача з народного середовища. Таким казкам властива імітація усного виконання, яка досягається за допомогою прямого звертання до слухачів, використання елементів розмовної мови, додаткових пояснень-ремарок, різких переходів від викладу однієї ситуації до іншої, використання елементів казкової обрядовості - типових формул, символіки чисел, традиційних приказок, зачинів, кінцівок. В основі казок такого типу лежать фольклорні сюжети про Івана-дурня, про молодильні яблука, про Жар-птицю, про продаж душі нечистому тощо. Ці авторські казки складніші за фольклорні, бо письменники доповнюють традиційні сюжети новими епізодами, які сконструйовані за їх зразком, або поєднують декілька різних сюжетів в один (наприклад, епізод битви царівни Лебеді з Коршуном у казці О.Пушкіна, не зафіксований у жодному фольклорному першоджерелі - він сконструйований автором за народними зразками).

При цьому традиційні фольклорні сюжети й образи набували у казках романтиків суб'єктивно-емоційного трактування, що найпослідовніше виражалося в казковій творчості В.Даля. Зображуючи реальну дійсність, письменник використовує при цьому пушкінський прийом - принцип подвоєння сюжету і казкових чудес. Одним із значних літературних засобів, який використовував Даль-казкар, є введення персонажа-розповідача. Саме в цьому - продовження традицій О.Пушкіна і одночасно новий крок у розвитку авторської казки. У В.Даля персонаж-розповідач - казкар-балагур зі своїм стилем мовлення, у якому перевага надається народному слову. Отже, В.Даль зробив помітний внесок у розробку різних варіантів сказової форми розповіді, розвиваючи особливий вид фольклорного сказу. Тому доцільно говорити про те, що він не тільки створив свій різновид літературної казки, а й став предтечею нової жанрової форми в літературі, яка сприяла виникненню „Левши” М.Лєскова та „Малахитовой шкатулки” П.Бажова.

У питаннях обробки фольклорно-казкового матеріалу близький до Даля О.Сомов, один із попередників М.Гоголя. Він досить вдало синтезував фольклорне і літературне начала, написавши декілька оригінальних творів в жанрі літературної казки. У російському фольклорі письменника приваблювали переважно героїчні теми, тому його творам притаманне змішування билинних і казкових образів і мотивів. У 30-і роки фольклор використовується О.Сомовим не лише як ілюстрація окремих особливостей світосприйняття народу, а й служить засобом зображення народного розуміння й оцінки різноманітних життєвих явищ. Ось чому письменник усе більше уваги приділяє зображенню побуту і, користуючись схемами романтичних творів, порушує романтичні канони (оповідання „Видіння наяву”, повість „Велетенські гори”).

Серед стилізованих казок-повістей помітне місце займають орієнтальні казки М.Лєрмонтова і С.Аксакова, у яких яскраво виділяється етнографічний елемент і досить відчутна апеляція до „чужої” культури. Їх казки - це, з одного боку, прямий переказ фольклорних сюжетів, а з іншого - цілком оригінальні твори в руслі психологічних казкових повістей, які були досить популярними у другій половині XVIII століття і одержали нове життя в романтичній літературі XIX століття. Літературна казка, ураховуючи художній досвід жанру повісті, зберігала і деякі риси традиційного фольклорного епосу. Контамінація жанру казки і фантастичної повісті надавала авторові більшої свободи і в способі викладу матеріалу, і в побудові твору.

Композиційно прозові казки-стилізації дуже близькі до народних. Їх структура виявляє пряме відношення до фольклорної традиції. Часто вони розпочинаються приказками, правда, функції їх дещо інші, ніж у народних. Так, у казках В.Даля приказка не просто готує слухача до сприйняття тексту: у ній автор декларує свої принципи, своє ставлення до світу. Зачини і кінцівки в казках-стилізаціях також нагадують фольклорні. Дія найчастіше відбувається в невизначеному місці (у деякому царстві), час дії також збігається з фольклорним. Інколи виникає посилання на певну соціально-історичну епоху, і відбувається руйнація казкового часу. Генетичні риси просторово-часових координат фольклорної казки трансформуються під дією сучасної письменникові дійсності, однак у такому типі авторської казки основа семантичного ядра казкового хронотопу все ж зберігається. Результатом стилізації є двоголосе усно-монологічне висловлювання. У той час, як монолог в народній казці характеризується однолінійною безпристрасністю, у текстах В.Даля, М.Лермонтова, С.Аксакова з'являється персонаж-оповідач, свідомість якого відмінна від авторської.

Від прозової казки дещо відрізняється віршована казка-стилізація. Яскравим прикладом є твори О.Пушкіна і П.Єршова. У них підсилюється романтична „напруженість” сюжету, який складається з поворотних вузлів, драматичних зіткнень, що створюються шляхом уведення додаткових сцен. Необхідно зазначити, що сама віршована форма віддаляє її від фольклорного зразка, хоч і в цьому випадку автори намагаються зблизити мову розповідача чи героя-оповідача з розмовною мовою, широко застосовуючи прислів'я, приказки, казкові формули. У сюжеті цих казок також чітко виявляються фольклорні мотиви, які вільно контамінуються авторами. Так, у казці Єршова поєднуються мотиви багатьох російських народних казок: про Василису Премудру, про Жар-птицю, про Сивку-бурку тощо. Поштовхом до розвитку казки-поеми слугували казки О.Пушкіна. Синтез літературного і фольклорного стилів він здійснив на основі народної казки, намагаючись відтворити її власний зміст і поетичну будову. На відміну від своїх попередників, О.Пушкін окреслив шляхи взаємовідносин фольклору і літератури не через мотиви, а через жанри, зберігаючи їх найважливіші ознаки. Значно реформуючи жанр народної казки, письменник створив ліричну казку-поему і казку-притчу. У його творах відчувається романтична роздвоєність, яка на метафізичному рівні розуміється як вічна і непримиренна боротьба добра і зла. Наступник О.Пушкіна П.Єршов створив свій варіант казки-поеми, яка тісніше пов'язана з фольклором. Індивідуалізація персонажів шляхом зображення їх виразної жестикуляції дає можливість стверджувати, що автор вносить у свій твір нові елементи, не властиві народній казці.

Казки-поеми В.Жуковського вирізняються вишуканістю і піднесеністю стилю. Це пояснюється його поглядами на дитяче виховання і навчання, оскільки більшість казок написані ним спеціально для дітей. Своєрідність Жуковського-казкаря виявилася в поєднанні традицій західноєвропейського і російського фольклору. При відборі казкових фольклорних сюжетів, виражально-зображальних засобів знайшли втілення художньо-естетичні установки Жуковського-романтика: героям своїх творів він надає витонченості, а використані ним виражально-зображальні засоби часто складні і дуже віддалені від фольклорних.

У цілому в казках-поемах відчутніші прямі емоційні оцінки зображуваного. Їм притаманний різко окреслений драматичний сюжет, характерний для ліро-епічної поеми. Художній досвід романтичної поеми давав можливість письменникам ясніше визначити авторську присутність у тексті. „Паралелізм двох ліній” (Ю.Манн) - ліричної (авторської) і епічної (яка відноситься до головного персонажа) - суттєвий і для романтичної казки-поеми. Авторська присутність в казці, як і в романтичній поемі, виявляється насамперед у вступі або кінцівці, тоді як сама дія найчастіше звільняється від неї.

До літературних казок, які набули поширення в першій половині означеного століття, ми відносимо і літературні казки-пародії М.Язикова, П.Катєніна, М.Нєкрасова, де іронія набуває характеру постійного критичного вивищення художника над власним висловлюванням. У них також широко використані мотиви народних казкових сюжетів і традиційні фольклорні образи, однак вони іронічно переосмислюються письменниками. Проте якщо в казках-стилізаціях автор прагне до найбільш точного, адекватного відтворення фольклорного „пражанру”, його стилю, розповідної манери, то в казках-пародіях відчутне значне дистанціювання від фольклорного зразка. Точка зору автора-розповідача в пародії не збігається з точкою зору персонажа, між ними виникає іронічна відстань. Можна виділити ракурс автора, який зображує істинний стан речей, і більш вузький ракурс персонажа, який його або взагалі не бачить, або не розуміє істинного змісту, що й створює комічний ефект. Іронія в таких казках не переходить зі сфери ліричної в епічну. Скажімо, у П.Катєніна іронія торкається не стільки сюжету, скільки виявляється в ліричних відступах, які пародіюють монологи романтичних героїв, в авторських оцінках того, що відбувається, своєрідною грою з ходом дії. Однак яких би форм не набувала віршована літературна казка, у ній відчутні зв'язки з романтичною поемою. Це знаходить своє вираження передусім у виведенні на перший план автора-розповідача, який, довільно розташовуючи епізоди, перемежовує їх з ліричними відступами.

Спроби створити нефольклорну літературну казку знайшли відображення в казках В.Одоєвського і А.Погорєльського. Найчастіше це твори, сюжети яких не мають аналогів в усній народній творчості, але містять у собі окремі фольклорні мотиви й образи. Такі казки нерідко мали багато спільного з повістю чи оповіданням. Закріпленість мотиву за певним сюжетом, що простежується у фольклорній казці, у цьому випадку часто порушується, комбінація мотивів і образів повністю підкоряється авторському задумові. Оповідь у таких казках не стилізується під народну розмовну мову, вони наближаються до фантастичної повісті, яка набула поширення в епоху романтизму. У такому типі казки фантастичні топоси (наприклад, підземне царство) співвіднесені і протиставлені реальним. Так, у казці А.Погорєльського Петербург - величаве місто - протиставлений підземному чарівному царству, художній час поєднує в собі історичний і біографічний, що й відрізняє його від казкового хронотопу. Для прозової казки, як і для всієї романтичної літератури в цілому, притаманний мотив втечі в інші форми життя - світ дитинства, утопії, де можливі природні реакції на суперечності реального життя („Игоша” В.Одоєвського). Однак якщо твори А.Погорєльського пов'язані з народною творчістю хоча б на функціональному рівні, то в казках В.Одоєвського такий зв'язок ледь відчутний, вони вирізняються вишуканою фантастикою і часто переходять у гостросоціальний гротеск. Казки обох письменників - це перший досвід реконструкції казкового жанру на власне літературній основі. Їх фантастичний світ сприймається як незалежна від людини даність, що простежується і в чарівних народних казках. Але фантастика казок В.Одоєвського меншою мірою пов'язана з фольклорною основою і є чистим вимислом автора. Письменник за допомогою гротеску поглиблено аналізує сучасну йому дійсність. Розвиваючи традиції нефольклорної казки, він підготував ґрунт для появи сатиричних казок М.Салтикова-Щедріна і повістей М.Гоголя. Крім того, В.Одоєвський змалював якісно новий тип розповідача - Іринея Модестовича Гомозейка, який, на відміну від фольклорного, є вченим, філософом, просвітителем. Він одночасно і „низовий” герой, як Іван Петрович Бєлкін О.Пушкіна, тільки дещо інший його варіант (столичний). Цей образ навмисне знижений, хоч у ньому відбитий власний життєвий і творчий досвід письменника.

Літературна казка в жанровій системі романтизму посідає одне з центральних місць. Романтиків приваблювала форма казки, яка давала можливість лаконічно і глибоко висловити своє ставлення до зображуваного, поєднати точки зору персонажа й автора. Вона виявилася тією формою, яка найбільш точно і глибоко передавала „дух народу”. Перенесення в казковий світ - свого роду втеча від реального світу, в той час як казкова „реальність” виявлялася аналогом романтичної „двоствітності”. Особливість літературних казок виявляється в переплетенні реального та ірреального, суб'єктного та об'єктного, їх чарівність ніби зменшується до простої незвичайності, але і цього інколи досить, щоб художній твір усвідомлювався як казка. Так авторська казка проходить в літературі романтизму етапи самовизначення і самозаперечення, що засвідчує самостійність і життєздатність цього жанру.

ЛІТЕРАТУРА

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях:

1. Русская литературная сказка первой половины XIX века. - Днепропетровск: Изд. ДНУ, 2001. - 139 с. (10,8 др. арк.).

2. Романтизм и русская литературная сказка первой половины XIX века. - Полтава: ООО „АСМИ”, 2003. - 251 с. (15,1 др. арк.).

3. Скарби нашого дитинства. (З історії публікацій українських народних казок) // Збірник наукових статей Полтавського державного педагогічного інституту імені В.Г.Короленка. Серія філологічна. - Полтава, 1998. - С. 69-73.

4. Літературна казка у творчості М.Язикова // Збірник наукових праць Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка. Серія “Філологічні науки”. Вип. 2 (5) - Полтава, 2000. - С. 18-27.

5. К вопросу об особенностях сказки П.Катенина “Княжна Милуша” // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди. Серія “Літературознавство”. Вип.1 (25). Харків, 2000. - С. 89-95.

6. К вопросу о фольклорних источниках сказок А.С.Пушкина (Синтетический характер сказки “Как весенней теплою порою...”) // Литература в контексте культуры: Сборник научных трудов. - Днепропетровск, 2000. - С. 166-172.

7. Особенности жанра сказки в творчестве П.А.Катенина // Литература в контексте культуры: Сборник научных трудов. - Днепропетровск, 2000. - С. 130-136.

8. Фантастическое и реалистическое в сказке А.Погорельского “Черная курица, или Подземные жители” // Науковий вісник Ізмаїльського державного педагогічного інституту. Вип. 10. - Ізмаїл, 2001. - С. 116-119.

9. Жанр мрії та фантазії. До поняття “літературна казка” в українському й російському літературознавстві // Рідний край: Науково-публіцистичний, художньо-літературний альманах. - Полтава, 2000. - № 1. - С. 84-88.

10. Незвичайні метаморфози казки П.Єршова “Горбоконик” // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди. Серія “Літературознавство”. Вип.2 (26). Харків, 2001. - С. 41-45.

11. Рудый Панько и Ириней Гомозейко (рассказчик в гоголевских “Вечерах…” и сказках В.Одоевского) // Збірник наукових праць Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка. Серія “Філологічні науки”. Вип. 4 (25) - Полтава, 2002. - С. 41-46.

12. Элементы волшебной сказки в “Песне о вещем Олеге” А.С.Пушкина // Литературоведческий сборник. Вып. 9. - Донецк, 2002. - С. 66-72.

13. Володимир Даль і Україна: До 200-річчя з дня народження письменника // Рідний край: Науково-публіцистичний, художньо-літературний альманах. - Полтава, 2001. - № 2 (5). - С. 134-138.

14. Категорія “пам'яті жанру” і літературна казка // Вісник Черкаського державного університету імені Богдана Хмельницького. Вип. 32. - Черкаси, 2002. - С.21-26.

15. Немецкий романтизм и В.Ф.Одоевский // Література в контексті культури: Збірник наукових праць. Вип. 8. - Дніпропетровськ, 2002. - С. 221-229.

16. Мировое дерево как центр повествования в произведениях А.С.Пушкина // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди. Серія літературознавство. Вип. 1 (33). - Харків, 2003. - С.19-23.

17. До питання про фольклорні та літературні джерела казки С.Аксакова “Червоненька квіточка” // Збірник наукових праць Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка. Серія “філологічні науки”. Вип. 3 (30). - Полтава, 2003. - С.30-35.

18. Елементи фольклорної казки у неказковій прозі В.Г.Короленка // Рідний край: Науково-публіцистичний художньо-літературний альманах. - Полтава, 2003. - № 1 (8). - С.91-94.

19. Категория „памяти жанра” в структуре сказок А.С.Пушкина // Крымский Пушкинский научный сборник. Вып. 3 (12) „Русская культура и славянский мир”. - Сімферополь, 2003. - С.13-19.

20. Синтез літературних та фольклорних традицій в казковій творчості О.Сомова // Література в контексті культури: Збірник наукових праць. - Дніпропетровськ, 2004. - С. 8-18.

21. До проблеми типології російської літературної казки першої половини XIX століття // Збірник наукових праць Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка. Серія “філологічні науки”. Вип. 1 (35). - Полтава, 2005. - С.30-35.

22. Подорож до країни наших мрій (Л.Ф.Баум “Чарівник країни Оз”) // Вікно в світ: Зарубіжна література: Наукові дослідження, історія, методика викладання. - 1999. - № 6. - С. 82-86.