Концепція нації як духовної спільноти в художній та публіцистичній творчості Миколи Костомарова

У політичних оцінках суспільних подій націоцентризм мислення, знання і розуміння історичних процесів зумовили послідовність і логічність, панорамність і перспективність мислення вченого. Він був прихильником еволюційного суспільного розвитку на засадах демократизму, противником різного роду антигуманістичних виявів, критиком імперського великодержавного шовінізму як тотального зла, що веде до морального звиродніння і гнобителів, і гноблених. Костомаров сповідував християнські засади в стосунках між людьми і народами, високо цінував релігійну моральність українського народу, духовний характер його світосприймання, вірив у високе призначення українства (”Спогади про двох малярів”, “Дві руські народності”, “З приводу статті п. Де-Пуле про українофільство”).

Найбільш повно талант Миколи Костомарова як публіциста розкрився на сторінках "Основи". Значення його виступів на шпальтах часопису для духовного і національного відродження України особливе, ґенеза їх, на нашу думку, пояснюється відгуками письменника на посилення ідеологічного та урядового тиску імперії на процеси національного відродження. Опоненти Костомарова виступали на сторінках "Русского Вестника", "Дня", "Czas'у" "Сиона" та ін. Вони у валуєвському дусі ствердили: України і українців ніколи не було, а “Малоросія” - складник Росії чи Польщі; українська ж мова буцімто лише "малороссийское наречие". Костомаров-публіцист, адекватно відреагувавши на це, дав науково аргументовані, сповнені пристрасті патріота відповіді на ці інсинуації, діяльно заопонував асиміляторській політиці царського уряду. Авторитет ученого з європейським ім'ям сприяв ширшому пробудженню національної самосвідомості, формуванню в суспільстві більш наукових уявлень про походження українського народу, самобутність його мови та культури.

"Дві руські народності" - знакова праця Костомарова, одне з перших грунтовних етнологічних досліджень, у якому на матеріалі психологічних, історичних, фольклорних, етнографічних і релігійних посвідчень визначалася типологія рис українського і російського народів, розкривалися історично сформовані відмінності між національними характерами українців і росіян. У процесі зіставлення вчений виявив і акцентував національно самобутнє, домінантне для кожного народу в системі історично зумовлених його поглядів, переконань, ідеалів, світорозуміння, побуту і звичаїв.

Коло відмінностей, окреслене Костомаровим, значне. Це етнографія, географія, антропологічна фізіогноміка, фольклор, вірування, сімейні стосунки, ментальність, мова. Такий далеко не повний, за Костомаровим, ряд охоплює основні елементи ідентифікації народу. За всіма ними автор встановив істотні відмінності українців, позитивні їх характеристики для середини 60-х років ХІХ ст., що було сміливим виявом громадянської позиції вченого. Публіцист першим виразно, послідовно і публічно оскаржив асиміляцію “інородців” у Росії. Аналогічно першим Костомаров обстояв у “Двох руських народностях” гостру потребу рідномовної освіти українців. Будучи переконаним, що "народ освічений міцніше стоїть за своє минуле, більш уперто оберігає свої звичаї і пам'ять предків", на сторінках "Основи" він ініціював збирання коштів на її організацію, встановив для цього премію з власних збережень.

Концептуально вагомим було підкреслення Костомаровим важливої ролі художньої літератури в збереженні самодостатності народу. Випередили свій час його концепти літератури як душі народного життя, як вияву самосвідомості народу. В прямий зв'язок із якістю національної літератури публіцист поставив змогу народу чинити опір ворожим обставинам історичного життя, сам ясніший вияв сутності народності. Ці слова дозволяють об'єктивніше - не як відступницьку - оцінити доктрину Костомарова “літератури для домашнього вжитку". Глибокі теоретичні засновки статті "Дві руські народності" посприяли витворенню методології національної ідеї, відкрила шляхи її освоєння сучасниками, з'ясували перспективи ліквідації ганебного поняття меншовартості української нації.

Обсягом і вагою порушених питань, новаторством ідей і сентентивністю стилю стаття далеко виходить за межі, декларовані назвою. Вперше Костомаров ствердив як науковий факт право власності України щодо назви Русь, виступив із критикою антинауковості терміну "малорос". Він завчасу порушив питання можливості національної федерації народів Росії, висловив припущення про азійську вторинність самодержавного централізму.

Костомаров-етнолог відзначив перевагу ліберально-вільнолюбного первня етнопсихології українців на противагу колективістсько-імперативного - росіян, відсутність у вдачі земляків рабських, холуйських рис. Костомаров-релігієзнавець спостеріг властиве українцям осягнення духу віри, а не її форми, релігійну терпимість, акцентував віддавну підпорядкованість російської церкви державі і історичну незалежність - української церкви та її ієрархів.

Костомаров-українознавець ствердив громадську толерантність, демократизм українців і зверхність, пиху - тогочасних росіян. Сміливим для свого часу було твердження Костомарова про ідейність, духовність, моральність визвольних змагань козацького війська і аморфну, руйнуючу, розбійницьку сутність бунтів доведеного до відчаю російського простолюду, про деструктивність стихійних соціальних револтів.

Вперше Костомаров осмислив проблематику внутрішньої специфіки українського і російського мистецтва, національних особливостей рецепції літератури, підкресливши при цьому наявність виразної антитези "внутрішня глибина сприймання - зовнішня афектація". Врешті мислитель ствердив потребу формування інтелігентної верстви нації в становленні її як духовної спільноти. Ця обгрунтована Костомаровим теза дуже актуальна сьогодні, коли інтелігенція, за висловом Б. Бакули, в постколоніальному просторі опинилася на суспільних маргінесах і втрачає можливість продукувати консолідуючі "концепції національного солідаризму", отже, здійснювати свою історичну функцію національної соборності.

Компаративні історичні гендерні студії Миколи Костомарова позначені піднесенням ролі української жінки в духовному житті нації, є свідченням цивілізованості українських подружніх стосунків і констатації рабської приниженості тогочасного російського жіноцтва. Етноментальні відмінності дослідник спроектував на сприймання природи, духовне в українців і підкорене практицизмові в росіян. Відчуття краси і побутову охайність українських селян Микола Костомаров протиставив грубому матеріалізму, практицизму в побуті тогочасного російського етносу.

Підтекстом наукової об'єктивності викладу публіциста стає захоплення Україною, гостра тривога за її асиміляцію, як і інших країв імперії, що знаходить і прямий вербальний вияв. Новаторським характером і громадянською сміливістю характеризується заклик до гармонії світової спільноти, взаємозапозичень позитивного в духовному і політичному житті. На жаль, об'єктивна незаангажованість виступів Костомарова трактувалася часто як пристосуванство, "поклони" урядові, "вдаряння в струни лояльності" (М. Грушевський). Це питання потребує окремого дослідження, але очевидно: лояльність не викликала б такого шаленого спротиву, аж до заборони і знищення писань, як це було з Костомаровим. Глибокий науковий підхід, аргументованість тверджень Костомарова вигідно відрізнялися від антинаукових випадів опонентів, що спричинилися до закриття "Основи".

Висловлені в статті "Дві руські народності" позиції Костомаров розвинув, ствердив у численних публіцистичних статтях, тому цей виступ можна вважати концентром публіцистики митця, знаковою працею в його публіцистичній спадщині. Особливої гостроти набрала полеміка Костомарова з активізацією російського панславізму як ідеологічною контракцією щодо польського національно-визвольного руху й ширення соціалістичних ідей. Розвиток згаданого руху не пішов на користь українській ідеї доби її переходу з етапу агітативного у пропагандивний (Ентоні Д. Сміт), загострення міжетнічних проблем другої половини ХІХ століття, коли Україну прагнули зробити "розмінною монетою" (Я. Дашкевич). Лабільна реакція на цю ситуацію - стаття "Правда москвичам про Русь" - прикметна ревізією постатей героїв офіційної російської історії, спростуванням створених із метою пропаганди панросійства легенд про їх виняткову роль і провіденціалізм. Опираючись на історичні факти, він, зокрема, розкрив боягузливу поведінку Дмитрія Донського під час Куликовської битви.

Костомаров умів неспростовними історичними фактами перекреслити фальсифікації опонентів. Полеміста не зупиняло переведення дискусії з наукової площини в політичну, хоча закиди опонентів ставали фактично доносами про неблагонадійність письменника. Тому видаються неслушними пізніші твердження про відхід Костомарова від попередніх позицій (С. Єфремов, Г. Грабович, О. Субтельний та ін.).

Остання дискусія з національних питань - поважне тому підтвердження. Інспірував її Ф. Де-Пуле статтею "К вопросу об украинофильстве" ("Русский вестник", 1882), в котрій виступи Миколи Костомарова стали основою для моделювання Де-Пуле сутності прагнень “українофілів-сепаратистів”. Такого типу ідейні оцінки “від супротивників” дозволяють особливо точно - в сумі тез і антитез - розкрити націєтворчу позицію Костомарова.

Таким чином, публіцистика Костомарова як органічна складова частина ідейності його художньої спадщини єднає в органічну цілість наукові пошуки та художню творчість наскрізним націоцентризмом та белетристичністю виразу, поєднанням традиції народної словесності та української полемічної літератури.

У висновках дисертації підкреслено: творчість Миколи Костомарова, багатогранна й ідейно цілісна, - видатна сторінка в історії становлення духовного єднання українців, їх національної духовної і естетичної культури.

Костомаров заклав, обгрунтував і розробив основоположні позиції націєтворення, української суспільно-історичної й естетичної думки, розвитку культури на національній основі з використанням європейських досягнень. Внесок Миколи Костомарова у вітчизняну історіософію, культурологію, історію, художню літературу та науку про неї, публіцистику, педагогіку був, безперечно, фундаментальним. Для творчості Миколи Костомарова характерне поєднання естетичного і раціонального начал, історичного факту і художнього домислу.

Наскрізна ідейна парадигма спадщини Миколи Костомарова полягає в глорифікації духовності українського народу, увиразненні її на значних ідейно-тематичних обширах. Уведення в письменство нових сюжетів з історії, побуту українського народу, розширення соціально-історичного темарію стосунків російського і українського народів з акцентуванням позитивних рис моралі і етики останнього призвели до збагачення української романтичної літератури, в т.ч. художньою обробкою чи інтерпретацією народних казок, переказів, вірувань, звичаїв тощо.

Естетичні засади спадщини і художня практика Костомарова показові широким опертям на традиції кордоцентризму, просвітництва, романтизму в українській літературі кінця ХVІІІ - початку ХХ століття. Зокрема, це підтверджується наявністю в його творах полемічної пристрасноті, наскрізної присутності авторського “я”, розмаїтті засобів його увиразнення, особливо в науковій публіцистиці та полемічних працях. Виразно звучить у писаннях морально-етичне начало. Костомаров концептуально асимілював традиції народнопісенної творчості в естетиці жанрів, опанував фольклорні багатства лексики й фразеології, довершеної образної системи, її філософської насиченості, розвинув засоби естетичної виразності - точність і адекватність слова, прозору пластику, простоту і гнучкість поетичного синтаксису, розмаїття рими і ритму, музичну гармонію і виразність звукопису, багатство народнопісенних тропів: метафор, порівнянь, епітетів тощо.

Одночасно Костомаров вибудував свою власну індивідуальну мистецько-естетичну систему, розширивши і вдосконаливши традиції і дискурс сучасного йому українського письменства, розбудував його ідейно-тематичні та жанрово-естетичні межі, проклав русло духовно та естетично новій течії інтелектуальної літератури. Об'єднуючим началом художньої системи Костомарова є концепція духовності українського народу, оживаючої нації з перспективами осягнути ширші світові простори, постати в своїй національній ідентичності наріжним каменем у духовній будові європейської спільноти народів.

У ідейно-естетичному виразі наукової і творчої діяльності Микола Костомаров спирався на розуміння духовної культури нації як головного вияву її самодостатності, розширив рамки цієї культури, ввів до неї еманацію духовного як імпліцитну ознаку, підніс творчу і громадську діяльність до рівня націєтворення. Особливе значення його праць у тому, що Костомаров першим сформував науковий погляд на націю як духовну спільноту. В обсяг поняття “національна спільнота” він увів у якості консолідуючої сили народ - виразник духовної сутності нації, висловив принципово нове розуміння народу та знаковості його присутності в потоці історії.

Творчо використавши традиції фольклору, національні первні українського романтизму, Костомаров розширив і збагатив образне мислення ХІХ століття, примножив його філософічність. Його націєтворчі ідеї на художньому рівні позначилися історіософським розширенням семантики образів, символізацією художнього виразу, виразністю поетичного синтаксису, евфонією звукопису, багатством тропів. Творчість Костомарова типологічно зіставна з художнім набутком Тараса Шевченка, П.Куліша, романтиків. Великий Кобзар здійснив духовний подвиг, Костомаров - подвиг колосальної праці в галузі націєтворення.

Особливістю поезії Миколи Костомарова є домінантність і варіативність головних націєтворчих ідей, вільне ширяння думкою в часопросторі. Увиразнення історіософських націєтворчих наукових ідей і постулатів, громадянська пристрасність характерна для різножанрової творчості Костомарова. Публіцистична полемічність знавця, багатство художніх тем, сюжетів, ситуацій, образів, естетичних засобів, “україноцентричність” письменника надають спадщині Миколи Костомарова особливого значення, а його постаті національного архістратига - пророчої прозірливості, сили і потуги вислову національної ідентичності українців.

Для наукового прочитання тексту історії епохи - “підросійського” українського тексту Миколи Костомарова 40-80-х рр. - найбільш продуктивними вбачаються п'ять кодів наративних текстів Р.Барта: акціональний (код подій, голос Емпірії), референційний (культурний, голос Знання), герменевтичний (код загадки), семний (голос Особистості), та символічний (голос Символу).

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Козачок Я.В. Українська ідея: з вузької стежки на широку дорогу (художня і науково-публіцистична творчість Миколи Костомарова). - К.: НАУ, 2004. - 352 с.

2. Козачок Я.В. Микола Костомаров. Штрихи до портрету (Кирило-Мефодіївське братство і таємні товариства в Україні першої половини ХІХ століття). - Тернопіль: ТДПУ, 1998. - 56 с.

3. Історія української літератури 70-90-х років ХІХ століття: У 2-х т.: Підручник для студентів філологічних спеціальних вищих навчальних закладів (За ред. проф. Гнідан О.Д.). - К.: Логос, 1999. - 614 с. (у співавторстві, розділи: Національно-культурний рух 80-90-х років у персоналіях; Українознавство 70-90-х років ХІХ ст. у контексті національно-визвольних змагань. Вісники національної правди (1863-1870); Наталія Кобринська; Євгенія Ярошинська).

4. Козачок Я.В. Стаття М. Чернишевського “Национальная бестактность” і українське національне питання (в контексті поглядів Миколи Костомарова) // Сучасний погляд на літературу: Збірник наукових праць НПУ імені М.П. Драгоманова. - Вип. І. - Київ: ІВЦ Держкомстату України. - 1999. - С. 31-35.

5. Козачок Я.В. Публіцистика Миколи Костомарова і українська ідея в 60-х роках ХІХ століття (“Украинский сепаратизм”) // Наукові записки. Серія: Літературознавство. - Тернопіль. - ТДПУ, 1999. - Вип.V. - С. 149-162.

6. Козачок Я.В. Про дискусію між Миколою Костомаровим і Тадеушем Падаліцею з приводу польсько-українських взаємин // Актуальні проблеми сучасної філології: Літературознавство. Зб. наук. праць Рівненського державного гуманітарного університету. - Вип. ІХ. - Рівне: РДГУ, 2000. - С. 127-134.

7. Козачок Я. В. До питання про дискусію Костомарова з Соловйовим з приводу ролі козацтва в історії України // Наукові записки. Вип. ХХVІІ. - Серія: Філологічні науки (літературознавство). - Кіровоград: РВУ-КДПУ ім. В. Винниченка, 2000. - С. 155-160.

8. Козачок Я. В. Проблеми історії української літератури ХІХ століття. Цикл статей: І. Стаття Миколи Костомарова “Тисячоліття” та суспільна думка у Росії в 60-ті роки ХІХ століття. ІІ. Про дискусію між Костомаровим і Кояловичем з приводу визначення терміну “народ”. ІІІ. Микола Костомаров та студентські заворушення в Петербурзі 1862 року. // Слобожанщина. - № 5. - Харків. - 2000. - С. 180-207.

9. Козачок Я. В. Остання дискусія Миколи Костомарова // Наукові записки. Серія: Літературознавство. Тернопіль: ТДПУ, 2000. Вип. VІІ. - С. 75-87.

10. Козачок Я. В. До питання про дискусію Костомарова з “Сіоном” // Сучасний погляд на літературу: Збірник наукових праць Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. - Вип. ІV. - Київ: ІВЦ Держкомстату України. - 2000. - С. 20-30.

11. Козачок Я. В. Про статтю Миколи Костомарова “Князь Володимир Мономах і козак Богдан Хмельницький”// Бористен. - 2000. - Грудень. - С. 20-21.

12. Козачок Я.В. Фольклор у світоглядно-естетичній генезі Миколи Костомарова // Наукові записки. Серія: Літературознавство. - Тернопіль. - ТДПУ, 2001. - Вип. Х. - С. 320-329.

13. Козачок Я.В. Микола Костомаров і українсько-польські взаємини (стаття Костомарова "Полякам-миротворцям" і його публіцистика в 70-ті роки ХІХ століття) // Вісник Дніпропетровського університету / Серія: Літературознавство. Журналістика. - Вип. 4. - Дніпропетровськ: Видавництво Дніпропетровського університету. - 2001. - С. 48-55.

14. Козачок Я.В. Проза Миколи Костомарова (до проблеми нової інтерпретації) // Рідний край. -2001. - № 2(5). - С. 57-62.

15. Козачок Я.В. Художньо-стильові особливості романтичної творчості Миколи Костомарова харківського періоду // Рідний край. -2003. - № 2(9). - С. 105-112.

16. Козачок Я.В. Публіцистика Костомарова і становлення національної ідеї // Слобожанщина. - № 22. - Харків. - 2002. - С. 203-209.

17. Козачок Я.В. Зміст і естетика національної ідеї в поезії Миколи Костомарова // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Вип. ХІІІ. - Рівне: Перспектива, 2003. - С.117-125.

18. Козачок Я.В. Проблеми рідномовної освіти і літератури в публіцистиці Костомарова // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Літературознавство. Вип. ХІV. - Тернопіль, 2003. - С. 71-82.

19. Козачок Я.В. Націєтворчий характер прозових текстів Миколи Костомарова // Наративні виміри літератури (Studia Methodologica). - Тернопіль, 2004. - С. 236-247.

20. Козачок Я.В. Українські характери і конфлікти в драматургії Костомарова // Бористен. - № 3. - 2004.- С. 22-24.

21. Козачок Я.В. Ідейно-естетичний концепт національного в російськомовній прозі Миколи Костомарова (на матеріалі повісті "Кудеяр") // Мандрівець. - 2004. - № 2. - С. 36-42.

22. Козачок Я.В. Національно-етичний компонент у повісті Миколи Костомарова "Син" // Рідний край. - 2004. - № 1(10). - С. 88-95.

23. Козачок Я.В. Публіцистика М.І. Костомарова і питання панрусизму // Наукові записки. Серія: Історія. - Тернопіль: ТДПУ, 2003. Вип. 3. - С. 240-246.

24. Козачок Я.В. Міф “воскресаючої” України в ранній творчості Миколи Костомарова // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах. - Вип. 9. - 2004. - С. 204-217.

25. Козачок Я.В. Українсько-польські взаємини в публіцистиці Миколи Костомарова // Сучасний погляд на літературу: Збірник наукових праць Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. - Вип. ІХ. - Київ: ІВЦ Держкомстату України. - 2004. - С. 250-263.

26. Козачок Я. В. Про дискусію між Костомаровим і Кояловичем з приводу визначення терміну “народ”// Образы времени - Образы міра / Вестник НХУ им. В.Каразина. - № 484. - Харьков: “Лествица Мариі” - 2000. - С. 144-120.

27. Козачок Я. В. Освіта і політика в поглядах Миколи Костомарова // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету / Серія: Педагогіка. - № 9. - 2000. - С. 47-54.

28. Козачок Я.В. Педагогічні ідеї в художній спадщині та діяльності Миколи Костомарова // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Педагогіка. - № 1. - 2004. - С. 28-34.

29. Козачок Я.В. Невичерпне джерело для романів історичних (З творчої лабораторії Пантелеймона Куліша). - Тернопіль: Поліграфіст, 1997. - 16 с.

Размещено на Allbest.ru