Типологія характерів українських інтелігентів у романах В. Винниченка 1910-х років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Типологія характерів українських інтелігентів у романах В. Винниченка 1910-х років

винниченковий інтелігент роман

Актуальність нашого дослідження зумовлена тим, що шляхи та засоби характерології Винниченкових героїв-інтелігентів у романах 1910-х років вивчені недостатньо. У В. Винниченка домінують рефлектуючі герої, які «вимагають нових способів зображення характерів, зокрема, невласне прямого мовлення, внутрішніх монологів, складної структури діалогів та полілогів, динамічних портретів. Прийоми ці мали «оголювати» всю складну (часом навіть надламану!) психіку персонажів, розкриваючи процес їхнього безупинного самоаналізу».

Формування характеру нового українського інтелігента постійно хвилювало В.Винниченка й становило одну з провідних тем його творчості. Письменник створив цілу галерею найрізноманітніших типів інтелігентної української людини. За твердженням Г.Костюка, «без знання цих типів, тобто без вивчення і знання цих В.Винниченкових творів, ми ніколи глибоко й всебічно не пізнаємо соціальних, культурних і моральних стосунків цих людей доби між двох революцій, не пізнаємо психологічної атмосфери, що формувала й деунапрямлювала спільноту. Особливо це стосується тих різних соціалістичних середовищ, що на початку ХХ сторіччя виступили»². В.Винниченко був активним діячем і організатором соціалістичного руху і водночас засуджував догматизм. Він ніколи не ідеалізував ні партійних програм, ні партійних діячів. Навпаки, письменник завжди глибоко вдивлявся в їх психіку, в їх людський образ, в їх ідеї та практику. Неузгодженість між ідеями й реальною дійсністю його глибоко насторожувала.

У романах 1910-х років В. Винниченко випробовує характери героїв-інтелігентів на можливість досягнення внутрішньої гармонії й цільності, вдаючись до концепції «чесності з собою. Модерністський дискурс В.Винниченка складається на основі «нігілістичної» структури мислення, в якій відкривається можливість імовірної реальності. Зокрема, ігрова проекція визначає значною мірою експериментальність його художнього зображення. Способом переключення реальності в структури релятивного плану стає ідея «чесності з собою, що співвідноситься з методом відношення до життєвих явищ.

У романах 1910-х рр. В.Винниченко розбудовує власну мистецьку лабораторію психологічного аналізу, зображує найтонші нюанси мислення та дій персонажів в умовах реально зміненого життя. Модерністська структура зображення героїв значною мірою засновується на використанні принципу відносності, варіативності й множинності картин світу. Дискурсивна практика, що оформляє таку модель у творчості В.Винниченка, засвідчує формування психоаналітичного й екзистенційного типів дискурсу.

Я. Поліщук, аналізуючи драматургію В.Винниченка, слушно зауважує, що внутрішня дисгармонія характеру переважно стає відправним пунктом релятивного волевиявлення героя у п'єсах В.Винниченка. Це волевиявлення прямо пов'язане з емансипацією особистості, з її раніше приховуваними чи замовчуваними, тіньовими сторонами (інстинктами, підсвідомим, рефлексами статі і под.). «Звідси - протест проти суспільних норм та обов'язків, який набувається шляхом особистісного досвіду, але є засадничо зумовленим [...]. Немає обов'язків, є лише визнання власного бажання, немає обставин, що змушують робити вибір, є лише власне ego, цілком вільне в такому виборі...»1. У романістиці 1910-х років В.Винниченко дотримується саме такого принципу у творенні характерів.

Потребує окремої розмови проблема функціонування морально-етичної концепції «чесності з собою» в романах В.Винниченка 1910-х рр., з якою органічно пов'язана поетика характеротворення й типологія персонажів-інтелігентів.

Типи характерів і засоби їх творення у В.Винниченка цілком відмінні від того, що вже було в нашій літературі. Для письменника основний принцип характеротворення - це екзистенційна ситуація вибору, котра визначає логіку викладу подій у тексті. Саме тому першорядного значення набуває сюжет, сюжетна ситуація. В.Винниченко не стільки творить, скільки конструює характери, вдаючись до експериментування. Центральний принцип його поетики - перевірка людини концепцією «чесності з собою», саме так він виважував свої творчі й етичні принципи. Тому в творенні характерів письменник може видатися одноманітним: у нього не знайти традиційних, доведених до рівня досконалості засобів і прийомів характеротворення, які маємо в класичному реалізмі. В.Винниченко домагається не правди характеру, а правдоподібності ситуації, в якій виявляє себе характер. Тому деякі його образи відзначаються певною схематичністю, перетворюються в образи-символи. Для В.Винниченка першорядного значення набувають вигадані, сконструйовані на основі нових морально-етичних засад сюжетні ситуації, колізії, які дають змогу випробовувати характери і перевіряти тим самим життєздатність концепції «чесності з собою», розбудовувати нову етику. Важливу роль тут відіграє принцип «рівноваги», можливість чи неможливість примирення індивіда з самим собою, альтернатива самоствердження чи самозаперечення. Традиційні засоби характеротворення або не беруться В.Винниченком до уваги, або мають інше функціональне призначення.

Отже, актуальність пропонованої теми незаперечна, вона зумовлена потребою дослідження шляхів і способів зображення характерів українських інтелігентів у романах В.Винниченка вказаного періоду відповідно до концепції «чесності з собою». Це завдання необхідно здійснити передусім на рівні осмислення поставлених у В.Винниченкових текстах морально-етичних, психологічних, суспільних проблем, що їх розглядаємо крізь призму світоглядної еволюції письменника. З'ясування логіки формування характерів інтелігентів може допомогти по-новому прочитати романи В.Винниченка 1910-х років.

Об'єкт дослідження - романи «Чесність з собою», «Рівновага», «Заповіт батьків», «По-свій», «Божки», «Хочу!» та «Записки Кирпатого Мефістофеля», а також «Щоденник» В.Винниченка, його листи, літературно-критичні та публіцистичні праці.

Предмет дослідження - засоби характеротворення у романах В.Винниченка 1910-х років.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація пов'язана із загальним напрямком досліджень кафедри української літератури Ужгородського національного університету в руслі проблеми «Шляхи оновлення української літератури в її історичному розвитку». Тему дисертації узгоджено з Науково-координаційною радою НАН України «Класична спадщина і сучасна художня література» при Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України.

Мета роботи - простежити типологію характерів українських інтелігентів у романах В.Винниченка 1910-х рр. крізь призму морально-етичного принципу «чесності з собою», його впливу на свідомість та долю героя, проаналізувати засоби характеротворення письменника.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких конкретних завдань:

- заглибитися у лабораторію психологічного аналізу автора й з'ясувати вплив на свідомість героя раціональних та ірраціональних чинників;

- розглянути образи-характери романів у світлі екзистенційної філософії, ніцшеанства та фройдизму;

- з'ясувати рівень рецепції письменником мотивів та образів світової літератури;

- висвітлити на основі творів еволюцію поглядів В.Винниченка на психологію «нової» людини, простежити, як зміна поглядів автора визначила розбудову його концепції «чесності з собою»;

- проаналізувати основні засоби характерокреаційної поетики, використаної в романах;

- виявити риси художнього новаторства В.Винниченка у творенні характерів інтелігентів, зіставити позиції автора й персонажів;

- зробити типологічне зіставлення образів-характерів інтелігентів романів В.Винниченка з героями творів інших письменників.

Теоретико-методологічною основою роботи є праці європейських філософів і культурологів (М.Бердяєва, С.де Бовуар, Г.-В.-Ф.Гегеля, М.Гюйо, І.Канта, А.Камю, С.К'єркегора, М.Мерло-Понті, Ф.Ніцше, Х.Ортега-і-Гассета, Ж.-П.Сартра, З.Фройда, М.Хайдеггера, А.Шопенгауера, К.Ясперса), дослідження з питань поетики прози (Б.Ананьєва, А.Аннінського, М.Бахтіна, Б.Гаспарова, Л.Гінзбург, І.Денисюка, Ю.Кузнєцова, В.Лапшина, В.Левітан, А.Нямцу, Р.Піхманеця, І.Руснака, Т.Сільман, М.Ткачука, В.Фащенка, Н.Шумило), історії та теорії модернізму (В.Агєєвої, Т.Гундорової, В.Мельника, М.Моклиці, В.Моренця, С.Павличко, Я.Поліщука, Е.Соловей, О.Турган). У роботі використано спеціальні розвідки про В.Винниченка (М.Вороного, В.Гуменюка, Д.Гусар-Струка, А.Ґорчакова, М.Данька, О.Дорошкевича, М.Євшана, Г.Костюка, Лесі Українки, В.Львов-Рогачевського, М.Мольнара, Л.Мороз, В.Панченка, С.Погорілого, І.Свєнціцького, Г.Сиваченко, М.Сріблянського, П.Христюка, І.Франка та інших) та наукові дослідження вузлових проблем історії української літератури періоду 1900-1920 рр. ХХ століття (О.Білецького, О.Грушевського, І.Денисюка, С.Єфремова, М.Зерова, О.Лубківської, А.Шамрая та ін.).

Основими методами дослідження є типологічний, порівняльний, біографічний, психоаналітичний, герменевтичний.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в комплексному аналізі характерів інтелігентів романістики В.Винниченка 1910-х рр. у світлі екзистенціальної філософії та психоаналізу. У дослідженні вперше в українському літературознавстві вмотивовано використання письменником концепції «чесності з собою» як визначального фактора характеротворення, простежено формування й еволюцію типу «нової» людини в романах В.Винниченка 1910-х рр., зроблено типологічне зіставлення образів-характерів цих романів із персонажами творів І.Франка, М.Яцкова, А.Кримського, О.Плюща, Л.Андреєва, Ф.Достоєвського.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що результати його можуть бути використані при читанні історико-літературних і теоретичних курсів, спецкурсів і спецсемінарів з історії українського письменства, при написанні дипломних і курсових робіт з історії української літератури та проблем компаративістики, а також при підготовці монографічних праць про творчість В.Винниченка.

Апробація роботи. Матеріали дослідження були апробовані в доповідях на щорічних звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Ужгородського національного університету в 1999, 2000, 2001, 2002 рр., на Міжнародній науковій конференції «Модернізм зі столітньої відстані» (Рівне, 2001), Міжнародній науковій конференції «Українська література в західноєвропейському контексті» (Ужгород, 2002), Всеукраїнській науковій конференції «Поетика художнього тексту» (Дніпропетровськ, 2002).

Основні положення дисертації відбито в 7 публікаціях.

Структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (197 позицій). Загальний обсяг роботи - 184 сторінок. Текстова частина викладена на 169 сторінках.

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об'єкт і предмет роботи, її мету, завдання і методи, джерела й теоретико-методологічну основу, окреслено наукову новизну та практичне значення дисертаційного дослідження, подано відомості про апробацію його результатів.

У першому розділі - «Типи українських інтелігентів початку ХХст. в романістиці В.Винниченка 1910-х років»- аналізуються образи-характери романів «Чесність з собою», «Рівновага», «Заповіт батьків» у світлі екзистенційної філософії, ніцшеанства та фройдизму.

Увага до внутрішнього світу людини є найбільш прикметною особливістю європейської літератури початку ХХ століття. Саме в цей час набуває поширення філософія екзистенціалізму, що має значний вплив на розвиток літератури. В українській літературі в її руслі розвивалась творчість В.Винниченка, О.Плюща, М.Яцкова, О.Шпитка та ін.

В.Винниченко відмежовується від поетики й типажу героїв реалістично-побутової школи й виводить на сторінках своїх романів тип нового героя, на думку багатьох тогочасних дослідників, антигероя, який відкидає існуючі моральні цінності й пропонує інший шлях до щастя й внутрішньої гармонії: власну мораль - «чесність з собою». Позиція письменника узгоджується з твердженням Ж.-П.Сартра: «Людина створює себе сама. Вона не створена попередньо й творить себе, вибираючи мораль»¹. Герої В.Винниченка прагнуть зробити оптимальний вибір.

У першому підрозділі «Художній експеримент у дусі філософії екзистенціалізму (образи-персонажі роману «Чесність з собою»)» увагу зосереджено на головних засадах виникнення нової структури світобачення й світовідчування В.Винниченка. Мається на увазі передусім інтенсивний пошук письменником нових принципів художнього освоєння дійсності, що пов'язується із модерністським рухом у європейському письменстві та мистецтві, а також із своєрідною реакцією на естетичну регламентованість натуралізму та реалізму.

У центрі роману «Чесність з собою» ми бачимо сильну, цілеспрямовану, активну особистість, майже надлюдину - Мирона Купченка. Він з'являється перед читачем із уже сформованим характером. Як героєві вдалося досягти такого рівня свідомості, залишається таємницею, він зображується з точки зору суб'єктивної самореалізації і виступає суб'єктом естетичної дійсності твору.

Мирон Купченко стоїть по той бік добра й зла, ці категорії для нього відносні, він поділяє думку : що для одного добро, те для іншого зло. Персонаж керується власними «істинами», але не виключно особистою користю. Керівництвом до дії для нього стає доцільність, необхідність даної акції в певній ситуації. Мирон Купченко переконаний, що ніколи не помиляється. Він сам є законодавцем моралі для себе, й це ставить його в опозицію до суспільства та влади, які, згідно з положеннями екзистенційної філософії, відчужують особистість, прагнуть перетворити її в знаряддя, засіб чи функцію.

В.Винниченко, так само як філософи-екзистенціалісти, вбачає в свободі людини вищу життєву цінність і тлумачить людське існування як драму свободи, бо на кожній фазі самоствердження особистості існування залежить від її конкретного вибору й рішення. Мирон Купченко є екзистенціальним героєм, який відчуває відповідальність за те, що відбувається з ним самим і з іншими людьми. Реалізація свободи інших людей і своєї передбачає для Мирона Купченка можливість переступити через закон і постулати суспільної моралі: 1) він прискорює смерть матері, щоб позбавити її страждань, 2) грабує поміщиків Кисельських з метою допомогти родині Щербин, 3) закликає громадськість переглянути своє ставлення до проституції й визнати цю «професію» потрібною й не гіршою за інші. Отже, в систему морально-психологічної характеристики героя письменник вводить мотив учинку, його соціального значення.

У романі «Чесність з собою» В.Винниченко «проголошує» гімн силі й цільності, малює на прикладі Мирона Купченка той ідеал, до якого у відповідності з логікою характеру персонажа слід прагнути. Інстинкти, розум, совість перебувають у гармонії, на шляху Мирона немає таких перешкод, які могли б зупинити його, він виходить переможцем з усіх «кризових» ситуацій. І хоча залишається осторонь колективу і стає об'єктом осуду й зневаги багатьох, це не виводить його зі стану рівноваги, він є самодостатньою особистістю. Очевидно, в реальному житті таких типів не існує. Купченко є носієм певної сконструйованої тези, яка стає рушієм у стилі його поведінки. В.Винниченко створив образ героя з власною моделлю особистісного буття, який своїм життям декларує основний етичний принцип, який на той час склався в письменника - «чесність з собою».

В.Винниченко, зав'язуючи нитки стосунків головного персонажа з іншими, апробує теорію «чесності з собою» в різних ситуаціях, «приміряє» її до різних людей. До чого це призводить, бачимо в кінці роману. Згідно з художньою логікою автора, люди, хворі душевно, які страждають від неврозів і психопатологій, не можуть бути «чесними з собою» і саме тому помирають, визнавши свою непристосованість до життя й внутрішній розлад (Віра Кисельська, Тарас Щербина). Але ж не Мирон Купченко штовхає їх в обійми смерті! Навпаки, він намагається вселити в Тараса віру в життя, допомогти йому позбутися мук сумління й досягти внутрішньої гармонії. Однак Тарас прагне розділити неподільне єство людини на тіло й душу, яку відкидає. І саме факт переконаності у відсутності в людей духовних цінностей, у їх незмінному лицемірстві наближає його до смерті.

На прикладі Дари ми бачимо поступове моральне відродження людини під впливом ідеї «чесності з собою». Її характер подається в розвитку, вимальовується ступенево. Але, оскільки героїня робить тільки перші кроки до «чесності з собою», вона не може «коригувати» долі інших людей, як Мирон Купченко. Щоб прийти до «нової моралі», Дара вдається до експерименту.

Мирон Купченко і Дара протиставляються всім іншим персонажам. Вони приречені на самотність і відірваність від загалу, вивищуються над соціумом, який не здатний зрозуміти їх. Це, на думку В.Винниченка, люди майбутнього, адже тільки сильні, цілеспрямовані особистості можуть творити революції й будувати новий лад. Щоб змінити віджилий соціальний устрій, необхідно самому змінитися. Через самовдосконалення людини можливе вдосконалення суспільства загалом.

«Оскільки світ неостаточно такий, який він є, - зазначає К.Ясперс, - людина сподівається знайти спокій уже не в трансцендентності, а в світі, який вона може змінити, вірячи в можливість досягнення довершеності на землі»¹. У дусі екзистенціалізму «нові люди» В.Винниченка відмежовуються від стереотипів закостенілої моралі, прагнуть самовдосконалення й живуть згідно з теорією «чесності з собою». Можна сказати, що вони керуються такою екзистенційною тезою: «те, що жоден бог за тисячоліття не зробив для людини, людина робить сама»².

Дисертант зіставляє образи героїв В.Винниченка з персонажами інших письменників: Мирон Купченко - Родіон Раскольников (роман «Злочин і кара» Ф.Достоєвського), Дара - Анеля Ангарович (повість «Для домашнього огнища» І.Франка).

У романі «Чесність з собою» В.Винниченко намагається утвердити закон життя, який гарантує психічне й тілесне здоров'я особистості. Він, як і філософи-екзистенціалісти, вбачає в свободі людини вищу життєву цінність і тлумачить її існування як драму свободи, бо на кожній фазі самоствердження особистості існування людини залежить від її конкретного вибору, окремого рішення.

У другому підрозділі - «Закон рівноваги як модель людського щастя (роман «Рівновага»)» - досліджується етико-філософська категорія й наскрізний образ -рівновага, що у творчості В.Винниченка займає одне з центральних місць як альтернатива розбалансованого, дисгармонійного існування людини. Роман «Рівновага», як і інші твори В.Винниченка, своєрідно моделює власний внутрішній світ письменника в його органічному, опосередковано вираженому прагненні до гармонії. Зокрема, аналізуючи свій психічний стан, В.Винниченко згадує в щоденнику (27.Х.1914) про два обличчя своєї душі: світле й темне. «Так, я теж слабкий, я не завжди маю сили здержати шалнір, на якому вертяться два обличчя моєї душі, - зізнається собі письменник. - Ні, не думай, що темне обличчя неправдиве, що треба ніколи не повертати його до себе. О ні! Воно, може, ще правдивіше, ніж ясне. І не в тому біда, що воно повертається до світла. Це нормально, це потрібно й необхідно. Але ненормально й непотрібно, коли шалнір зовсім псується й душа весь час стоїть поверненою до світла тільки темним обличчям»¹.

У «Рівновазі» майстерно змальована широка картина поневірянь політичних емігрантів, вигнаних реакцією з Росії, які без грошей та заробітку страждають і фізично , й духовно в столиці Франції.

Герої твору подовжують ціннісні шукання персонажів роману «Чесність з собою», однак у інший спосіб : намагаються згармонізувати різні сторони своєї душі , узгодити їх відповідно до якогось ідеалу. Ми бачимо цікаві, сильно й правдиво виписані сторінки з життя емігрантів, широку картину відносин, інтересів і подій. Персонажі твору вступають у різні фракції , гуртки, секти, які ворогують між собою, паралізуючи цим свою діяльність. Однак відірваність від Батьківщини часто робить конфлікти між ними штучними й надуманими.

Назва роману ілюструє закон життя, відкритий однією з героїнь - Мері, яка дійшла висновку, що кожна людина постійно врівноважує в своїй душу чесноту і гріх, добро й зло. « Все дурниці, - каже вона.- І революції наші , і соціалізм, і моралі, і мужчини, любові, сухоти, смерть . Все це - тільки незначні коливання життя»². Автор устами своєї героїні заперечує ідею прогресу як руху до певної мети і пов'язує прогрес із гармонійним розвитком людської особистості.

В.Винниченко поглиблює у творі психологічний аналіз, шукає нових засобів, зазирає в темні закутки людської душі. З метою увиразнення він певним чином перебільшує потворні риси людської психіки, намагається нічого не приховувати у прагненні сказати правду про людину. Але, можливо, тому й втрачає міру, схиляється до моделювання таких духовних монстрів, як Хома, Шурка, Аркадій, - у цих героїв є певні прояви й садизму, й мазохізму. Варіантом образу Мирона Купченка в романі «Рівновага» є образ Хоми. Це теж тип сильної особистості, який, однак, набув досвіду відчуження, розчарування в найближчих людях. Домінуючою рисою характеру героя стає егоїзм, який штовхає його на жорстоке експериментування. Хома ставить людей у штучно створену ним жорстку ситуацію вибору, змушуючи їх робити крок у бік добра або зла (випадок з Танею, Аркадієм). У такий спосіб герой визначає своє ставлення до особи, яка зацікавила його. Спонтанна поведінка персонажа, з яким має справу Хома, здобуває свій ціннісний зміст через активне життєве співвідношення (підтвердження чи протистояння) з первісними уявленнями експериментатора. Характер героя поданий у розвитку: в кінці роману заради кохання Хома зважується на небезпечний експеримент, який стосується його самого: він услід за Танею їде в Росію, незважаючи на те, що на нього там чекає смертна кара.

Письменник випробовує персонажів роману також матеріальними труднощами, голодом, змушує їх ставити на вагу переконання й спокусу зради.

У творі утверджується думка, що змінити людську природу неможливо, оскільки вона суперечлива, амбівалентна. Досягти того, що Мирон Купченко, для персонажів «Рівноваги» нереально, вони слабкі, ущербні люди, показані в ситуації поразки. Тож «рівновага» - це новий, можливо, вдосконалений або пристосований для середньої людини варіант «чесності з собою».

У романі наголошується ідея: людина повинна урівноважити себе, аби мати можливість існувати. За цією категорією формується ієрархія духовних здобутків і втрат персонажів: Мері досягла рівноваги, створила її «теорію», Таня - натура дисгармонійна, розбалансована, їй властиве те ж лицемірство, що й більшості, Хома виходить із стану зневіри й цинізму через кохання, Шурка - абсолютний антипод урівноваженої людини. Поняття «рівновага» - це свого роду критерій оцінки людини (як і «чесність з собою»), через нього проходять усі екзистенційні проблеми, які В.Винниченко ставить у романі.

Ідеали героїв роману виявилися ілюзорними, а це свідчить про безперспективність ідеї перебудови світу і самої людини. З'являється категорія рівноваги, котра має примирити особистість саму з собою.

У третьому підрозділі « Спроба розбудови нової етики та моралі («Заповіт батьків») зроблено спробу з'ясувати вплив на свідомість героїв раціональних та ірраціональних чинників.

У романі «Заповіт батьків»сконденсовано проблеми, пов'язані з прихованою, тіньовою стороною людської натури - інстинктами, які інколи опускають особистість до рівня тварини.

У центрі роману не революціонер-соціаліст (цей тип тут проходить другим або третім планом), а поміркований, заглиблений у себе й свій фах, стримано-сором'язливий, доброзичливий молодий лікар Петро Семенович Заболотько. Коло проблем, яке стає об'єктом інтересів героя, практично те саме, що й у Мирона Купченка. В.Винниченко створює типологічно споріднений образ, щоб переконливіше обґрунтувати ту ж теорію, але не повторювати характер. Від статичності, від уже сформованого характеру героя, переконаного в своїй правоті (Мирона Купченка), творча думка рухається в напрямку необхідності логічно й художньо переконливо вмотивувати теорію, довести її право на існування чи навіть потрібність: «чесність з собою» дає можливість людині досягти внутрішньої гармонії й критично підійти до життя суспільності з метою його вдосконалення.

Петрові Семеновичу необхідно пройти через ряд випробувань, життєвих ситуацій, щоб змінити свої ціннісні орієнтири. Змальовуючи героя в такий спосіб, автор, очевидно, намагається наблизити його до читача.

У цьому творі ми простежуємо поступове моральне переродження людини, її шлях до усвідомлення необхідності жити згідно з принципом «чесності з собою». Петро Семенович відкидає «заповіт батьків» - приписи пануючої моралі, які руйнують життя його близьких, а для нього унеможливлюють досягнення внутрішньої гармонії. Фах героя передбачає близьке знайомство не тільки з фізичними недугами людей, але й з психологічною обумовленістю хвороб. Заболотько проводить між ними паралель і приходить до висновку, що перш ніж лікувати тіло, треба «оздоровити» душу.

В.Винниченко показує нежиттєздатність «заповіту батьків», виписавши ряд художніх картин: «уривки» з життя сім'ї Гарбузенкових, дивацтва її членів, «падіння» Тоні, психологічний злам у свідомості повій, помилки суспільства у вихованні молоді (на прикладі Данька Заболотька). Письменник також осмислює проблему евтаназії.

Петро Семенович продовжує шукання Мирона Купченка, стає проповідником нової моралі й етики, однак зміна ціннісних орієнтирів не є для нього радісною й безболісною. Проповідь героя майже ніхто не сприймає всерйоз, він не знаходить підтримки серед знайомих, і сам собі змушений доводити виголошені тези, вдаючись до неординарних вчинків.

Дисертант проводить паралель між образом Петра Семеновича й головним героєм оповідання Л.Андреєва «Пітьма» - Олексієм, наголошуючи на їх ставленні до пануючої моралі й простежуючи психологічний злам у свідомості обох персонажів.

Принцип «чесності з собою» у «Заповіті батьків» звучить уже не так настійливо, як у першому романі В.Винниченка. Тут усі характери подані в розвитку, виявляють себе у вчинках, через монологи, діалоги й опосередковано. Особливістю героїв «Заповіту батьків», як і «Рівноваги», порівняно з персонажами «Чесності з собою», є те, що більшість із них (майже всі) страждають від внутрішнього розладу чи неврастенії, пов'язаних із статевим інстинктом.

Вивівши на сторінках романів «Чесність з собою» та «Рівновага» цілий ряд дисгармонійних особистостей і протиставивши їм кількох «нових» людей, В.Винниченко утверджує пріоритет принципу «чесності з собою», який, однак, уже в «Заповіті батьків» піддає сумніву.

У другому розділі - «Пошуки шляхів подолання душевної дисгармонійності»- простежується творча еволюція В.Винниченка, переосмислення письменником філософсько-етичних цінностей. У романах «По-свій», «Божки», «Хочу!»письменник ширше розкриває неоднозначність цього принципу «чесності з собою», показуючи болючі шукання головних героїв, їх спроби подолати нігілізм і духовну дисгармонійність.

У «Щоденнику» (запис за 02.01.1915) В.Винниченко розмірковує про здатність людини раціонально керувати своїм життям: «Я вірю в деяку творчу будівничу спосібність розуму. А через те вірю в те, що він може іноді зруйнувати привичне й гниле. Не може бути, щоб людина, прагнучи всіма силами, всім розумінням і волею чого-небудь, що в її силі, не здійснила б того»¹. У романах «По-свій», «Божки», «Хочу!» ми бачимо, до чого приходить особистість, керуючись раціо і відкидаючи інстинкти. У цих творах В.Винниченко вдається до творчого експерименту: намагається з'ясувати, чи здатна людина, яка керується раціональною схемою й відкидає почуття, досягти внутрішньої гармонії.

У першому підрозділі «Еволюція характерів у дилогії «По-свій» і «Божки» дисертант шляхом аналізу текстів простежує, як теорія «чесності з собою» випробовується за допомогою категорій краси/потворності. Ми бачимо неприпустимість тимчасового благодіяння щодо нещасних, шкідливість його, огидність експериментів із почуттями інших людей. «Чесність з собою» в її ідеальному варіанті передбачає не відкидання інстинктів, а визнання їх важливості, значущості в житті людини - про це згадує В.Винниченко в щоденнику (27.VI.1911), полемізуючи з тезою, яку поділяли Ваґнер і Ренан - про можливість убити звіра в людині на користь розуму. «Але для чого розум? Чи не для того, щоб усі інстинкти всіх людей були задоволені? Убивши ж інстинкти, чи не вбиваємо ми самих себе?»², - припускає В.Винниченко. На прикладі долі Вадима Стельмашенка, головного героя дилогії, ця теза знаходить собі підтвердження. Ігнорування статевого інстинкту, патологічна деформація його приводить героя до розчахнутості психіки, що унеможливлює гармонійне існування людини.

У романі «По-свій» принцип «чесності з собою» вимагає від Вадима Стельмашенка жертовності й насильства над собою. Герой вдається до експериментування: робить некрасиву, зневажену жінку своєю коханкою і в такий спосіб переступає через стереотип краси й огиди до потворності. Наміри в Стельмашенка якнайкращі - хоч ненадовго ощасливити людину, але результати їх виявляються катастрофічними. Принцип «чесності з собою» не спрацьовує, і тоді герой цілеспрямовано намагається змінити свій характер: виховує в собі байдужість до людей, імморалізм, прагне викорінити зі своєї свідомості всі емоції. Далі, у романі «Божки», Стельмашенко, зустрівшись зі своєю родиною, не може опертися синівському інстинкту, й почуття любові до батьків потужним потоком вривається в його життя. Заради сім'ї Вадим Стельмашенко жертвує своїм особистим щастям - відштовхує кохану жінку, свій ідеал. І саме тут виявляється патологія його психіки: він не намагається повернути Олесю Микульську, хоч може зробити це, а звертається до попередніх спроб змінити свій характер - знову прагне вступити в любовний зв'язок з потворною жінкою, щоб упевнитися у власній байдужості до «божків» старої моралі. Стельмашенко, таким чином, стає заручником принципу і не досягає цілісності особистості.

Майже всі персонажі романів «По-свій» ї «Божки» (крім Вадима Стельмашенка) з'являються на сторінках твору вже сформованими, а їх характери вимальовуються ступенево, відповідно до їх вияву в поведінці та вчинках. Всепоглинаючій свідомості героя В.Винниченко протиставляє лише один об'єктивний світ - світ інших рівноправних із ним свідомостей. Ми бачимо героя в ідеї та через ідею, а ідею бачимо в ньому й через нього. Як слушно зазначив О.Дорошкевич, «кожний герой дилогії, як у грі «по-свій», знаходить свій соціальний куточок, своє місце, і заслуга В.Винниченка в тому, що він соціологічно проаналізував передреволюційне українське суспільство».

Зображення побуту, інтересів індивідів та освітлення персонажів цілком у згоді з етичною філософією В.Винниченка: тут і акцентування уваги на ролі інстинктів у житті людини, і проблема гармонізації шлюбу, й вимога «чесності з собою». Ось чому деякі типи героїв тут нагадують нам персонажів попередніх творів: і Модест, що часто робив якраз протилежне тому, про що говорило йому чуття й бажання, і Юрій з його «обручами» й «мотором», і «нові люди» - Вадим Стельмашенко та Ріна, й усі ті герої, в яких занадто виразно виявляються поряд з партійною роботою вимоги тіла (інстинкту).

Персонажі відрізняються один від одного своїми зовнішніми прикметами (портретом, рухами, жестами), психологічно та мовно. Характеристика їх пряма, іноді опосередкована (Іван Михайлович Серединський, Водосвятський, Валя Микульська, Скалозуб, Пампущенко). Портрети героїв В.Винниченко подає своїм традиційним засобом: виділяє характерну рису, повторює, нагнітає та доповнює її. Психологічні й соціальні характеристики персонажів подаються в авторській мові (рідко) та в монологах-сповідях (Юрій Микульський, Модест Мукульський, Степанида Рибацька, Ріна, Стельмашенко).

Ставлення В.Винниченка до головного героя дилогії цілком інше, ніж до раніше створених постатей «нових» людей: з ідеальної, із залізною волею надлюдини (Мирон Купченко, Дара). Вадим Стельмашенко перетворюється на звичайну й навіть відштовхуючу своїм психологічним комплексом людину.

У дилогії посилюється аналітичний струмінь, з'являється критичне ставлення до принципу «чесності з собою», увага письменника концентрується на пошуках шляхів подолання дисгармонії. Стельмашенко її не подолав, а Ріна та Юрій частково вирвалися з тенет умовності, еволюціонували в напрямку до природності, щирості почуттів.

У другому підрозділі - «Становлення характеру свідомого українця в романі «Хочу!» - увага акцентується на процесі переродження людини, трансформації її світогляду під впливом відкриття своєї національної приналежності. Головний герой твору - Андрій Халепа - спочатку постає перед нами як людина абсурду, що усвідомлює безперспективність свого існування й світу загалом. Він має в собі щось від Заратустри Ніцше, але позбавлений волі до життя, до влади, не здатний втекти у самотність. Герой стоїть по той бік добра і зла, спостерігає за людьми й життям ніби збоку, як сторонній глядач, і не намагається втрутитися в хід подій, залишається бездіяльним. Всі його спроби подолати абсурд своїм раціональним мисленням виявилися сізіфовою працею. І принцип «чесності з собою» штовхнув Халепу від переоцінки цінностей до заперечення реальності самогубством. Але згодом той самий принцип з нігілістичного перетворюється на конструктивний, творчий, стає етичною проекцією новознайдених цінностей, уподібнюється «волі до влади» Ніцше. Така метаморфоза світосприйняття героя відбувається під впливом національного прозріння, усвідомлення свого обов'язку перед рідним народом. Халепа виховує в собі сильні бажання і завдяки силі волі втілює їх у життя. Для нього справжнє, шляхетне життя - це життя, обернене в дисципліну. Халепа є яскравим прикладом того, що для людини немає нічого неможливого, що вона може стати такою, якою хоче бути.

На прикладі Вадима Стельмашенка («По-свій», «Божки») і Андрія Халепи («Хочу!») ми бачимо моральне перетворення людини за рахунок сублімування сексуальної енергії для досягнення вищих, ідеальних, альтруїстичних цілей. Характери цих героїв сконструйовані за однаковою схемою: розум згідно з концепцією «чесності з собою» намагається подолати статевий інстинкт, підпорядкувавши його собі.

У процесі трансформування характеру Вадим Стельмашенко проходить такий шлях: саможертовність - нігілізм - саможертовність, Андрій Халепа дещо інший: нігілізм - пробудження національної свідомості - апатія (крах мрій про соціальну перебудову суспільства).

Вадим Стельмашенко і Андрій Халепа - поети, однак герой дилогії однозначно усвідомлює свій зв'язок з рідною нацією, йому бракує лише відновлення синівського інстинкту, а Халепа на початку роману постає перед нами зрусифікованим українцем, для якого не існує такого поняття, як Вітчизна. Подолати нігілізм Халепі допомагає саме усвідомлення своєї приналежності до українського народу, пробудження національної ментальності. Стельмашенко віднаходить сенс життя у відданості родині, Халепа - рідній нації. Але обидва герої страждають від психічно-сексуальних патологій: Стельмашенко прагне зв'язку з потворною жінкою заради доведення собі, що він здатен здійснювати подвиги, підпорядковувати свої вчинки раціонально вмотивованим бажанням, Андрій Халепа взагалі притуплює статевий інстинкт, вбачаючи в ньому причину своїх нещасть, перешкоду на шляху досягнення ідеальних цілей. Він теж намагається використати свою сексуальність з метою ощасливлення близьких йому людей, навіть більше - цілої нації (думки про можливий любовний зв'язок з пристаркуватою міліонеркою). І саме ці спроби раціоналізувати біологічні прояви людської природи приводять героїв обох романів до неможливості досягнення щастя. Таким чином, концепція «чесності з собою» зазнає краху.

У третьому розділі - «Спроба художнього синтезу» (роман «Записки Кирпатого Мефістофеля»)» -- простежено еволюцію поглядів В.Винниченка на психологію «нової» людини, з'ясовано , як зміна поглядів автора визначила розбудову його концепції «чесності з собою». Тут розглядаються морально-етичні проблеми, які хвилювали на той час В.Винниченка, крізь призму свідомості головного героя - Якова Михайлюка (Кирпатого Мефістофеля), аналізується характерний для нього підхід до життя як до гри.

Характер центрального персонажа розкривається у трьох аспектах: він прагне стати надлюдиною, набути статусу «вільного розуму» і реалізувати свій ідеал - знайти місце серед людей, не поступаючись своїми поглядами. Але жодне з трьох прагнень у житті не реалізується. Ніцшеанські постулати не спрацьовують: письменник подає оригінально трактовану історію безсилля людини перевершити себе. Надлюдина в практиці повсякдення зазнає краху й віч-на-віч зіштовхується з абсурдністю світу. Кирпатий Мефістофель В.Винниченка залишається таким же самотнім, як і Вадим Стельмашенко («По-свій», «Божки»): обидва герої відмовляються від кохання, відштовхують кохану жінку. Кирпатий Мефістофель - заради дитини, а герой дилогії - щоб дістати необхідні його родині гроші. Але якщо в Стельмашенка немає дороги назад, то у Михайлюка відсутнє навіть бажання зробити крок до свого щастя. Героя дилогії не покидає потяг до експериментування, до заперечення суспільної моралі екстраординарними вчинками. І Стельмашенко, і Михайлюк як люди абсурду зберігають конфлікт між своєю свідомістю й світом: Яків - одруженням з нелюбою жінкою, а Вадим - роздумами про можливий зв'язок із Саламандрою. Але між цими персонажами є суттєва різниця: Стельмашенком і надалі продовжує керувати раціональна схема, а Михайлюк безповоротно кориться своєму інстинкту.

Яків Михайлюк («Записки Карпатського Мефістофеля») не прагне реформувати суспільство, він у більшій мірі індивідуаліст, ніж Стельмашенко й Халепа. Герой сприймає життя як гру, в якій бере участь у ролі Кирпатого Мефістофеля: то кепкує над своїми знайомими (Дмитро Сосницький, Нечипоренко), то прагне допомогти їм (Панас Павлович Кривуля й Олександра Михайлівна). Однак особисті бажання в нього на першому місці: герой мріє про кохання жінки, яка стала б органічним доповненням його істоти. Доки ж її немає, Яків дозволяє біологічним чинникам заволодіти ним: віддається своїй пристрасті до випадкової жінки (Клавдії Петрівни) і стає заручником власного вибору. Народжується дитина і руйнує мрію-казку про ідеальне кохання, яке було вже зовсім близько. Михайлюк двічі намагається вбити сина, а коли не зміг цього зробити, смиренно скорився долі, батьківському інстинкту й одружується з Клавдією Петрівною.

Теорія «чесності з собою», яка не згадується в романі, є внутрішнім законом героя - саме вона керує його вчинками й, трансформувавшись у бік гуманності, дозволяє йому зробити правильний вибір, ставить життя дитини понад усіма іншими чинниками.

Дисертант проводить паралелі між образами Якова Михайлика та Юрія Криси (повість М.Яцкова «Блискавиці»), Вандергудом, Фомою Магнусом (роман Л.Андреєва «Щоденник Сатани»).

Отже, головному героєві «Записок Кирпатого Мефістофеля», незважаючи на те що він намагається коригувати долі інших людей, власне життя спланувати не вдається. Михайлюк перестає бути вільною особистістю, коли дозволяє інстинктам заволодіти собою, саме вони не дають йому досягти внутрішньої гармонії й цільності, але водночас рятують від падіння до рівня справжнього жорстокого й безжального Мефістофеля. Михайлюкова «чесність з собою» виявляється не у підпорядкуванні життя раціональній схемі, а в узгодженні своєї свідомості з ідеалами гуманізму.

У Висновках дисертації узагальнено результати спостережень над типологією характерів українських інтелігентів у романах В.Винниченка 1910-х років, здійснено їх класифікацію.

Володимир В.Винниченко прагнув окреслити характер українського інтелігента початку ХХ століття в усіх його можливих проявах. Соціальне й біологічне, свідоме й несвідоме, вічне й злободенне, загальнолюдське й індивідуальне - перехрестя, на яких постають «варіації» змодельованих характерів, типів, образів. Світ ідей та персонажів автора націлений на широке охоплення соціально-політичних і морально-етичних реалій епохи. Через ці найважливіші об'єкти художнього дослідження проглядається духовно багата особистість письменника, завжди щирого й чесного, готового братися до найважливіших тем, порушувати найскладніші питання. А звідси - багатюща галерея характерів та образів, що репрезентують В.Винниченкове розуміння людини в її соціальній та духовній неповторності.

Моделі характерів В.Винниченка тяжіють до неореалізму: в них значно потужніше, ніж у традиційно реалістичних, виявлене авторське суб'єктивне начало, вони є носіями ідеї, а тому більш узагальнені. Такі моделі характеротворення письменника постали на ґрунті модернізму, його естетичних засад і художніх принципів.

Для всіх романів В.Винниченка 1910-х рр. характерна певна модель образу героя: це інтелігент, який здійснює переоцінку моральних цінностей, прагне перебудови світогляду людини й суспільного устрою, намагається бути законодавцем власного буття. Письменник вдається до творчого експерименту: створивши «нову мораль» - теорію «чесності з собою», прагне з'ясувати, чи здатна людина досягти щастя, внутрішньої гармонії, коли керуватиметься власним моральним законом. У центрі кожного роману стоїть інтелігент - проповідник концепції «чесності з собою», яка, однак, варіюється, розглядається в тому чи іншому ракурсі, реалізується по-різному. Центральний персонаж роману з'єднаний ниточками інтересів з усіма іншими дійовими особами, яких так чи інакше стосується теорія «чесності з собою», що є провідною ідеєю й засобом конструювання характеру «нової» людини в романах В.Винниченка 1910-х рр. Письменник перевіряє істинність думок і уявлень своїх персонажів, вибудовуючи такі сюжети, в яких його герої дістають можливість «на практиці» перевірити свої припущення. Таким чином, В.Винниченко визначає межі свободи особистості в кожному конкретному випадку і прагне в епіцентрі художнього дослідження дійсності поставити питання про співвідношення особи й суспільства.

У кожному персонажі романів зримо проступає його людська індивідуальність - вроджена й набута, тобто органічно закладена від природи й зумовлена всіма пережитими перипетіями. Ідейно-емоційна спрямованість характерів у романах В.Винниченка особливо відчутна й відображає переконання самого письменника. Освоєння характеру інтелігента з точки зору його спроможності до самоорганізації й самовдосконалення приводить В.Винниченка до думки розкрити психологічну складність цього характеру, в якому закладені можливості вияву й реалізації різних психічних типів і моделей поведінки.

Герої романів, які сповідують «чесність з собою», у ставленні до інших персонажів керуються критерієм корисності: чим більше «егоїзмів» вони здатні задовольнити, тим більше їх будуть любити й поважати. «Нові люди» В.Винниченка, попри те, що наполегливо займаються самоаналізом і самоорганізацією, також беруть участь у житті тих індивідів, що поряд з ними, прагнуть допомогти їм уникнути «нечесності з собою», досягти гармонії думки, почуття й вчинку, переступаючи при цьому через стереотипи закостенілої моралі. Мирон Купченко виступає благодійником родини Щербин («Чесність з собою»), Петро Заболотько намагається допомогти Данькові, Тоні, сім'ї Гарбузенкових, Маєвських («Заповіт батьків»), Таня - Шурці («Рівновага»), Вадим Стельмашенко - Наташі і своїм рідним («По-свій», «Божки»), Андрій Халепа хоче бути корисним цілому народові, своїй нації («Хочу!»), Яків Михайлюк втручається в життя Панаса Павловича Кривулі й Олександри Михайлівни, Нечипоренка й Клавдії Петрівни («Записки Кирпатого Мефістофеля»). Але «допомога» кожному персонажеві має своє підґрунтя й відтінки, дає різні результати. У такий спосіб В.Винниченко виявляє доцільність «чесності з собою» в тій чи іншій ситуації.

Художня система характеротворення у романах В.Винниченка заснована на детальному відтворенні внутрішнього світу особистості, авторському вмінні виразити за допомогою багатозначних ресурсів образного слова найтонші моменти психологічної природи, емоційної, мисленнєвої сфери людини. Прикметно, що характерокреаційна поетика В.Винниченка кореспондує з його концепцією «чесності з собою», згідно з якою письменник розглядає особистість, у характері котрої сублімуються біопсихічні, соціальні, морально-етичні вияви, спричиняючи комплекс внутрішніх суперечностей, амбівалентних психологічних переживань, ситуацію розчарування й морального відродження людини.

Література

1.Проблема національного самовизначення і свободи волі у романі В.Винниченка «Хочу!» // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства: Збірник наукових праць. - Ужгород, 2000. - Вип.3.-С.316-326.

2.Образи-характери українських інтелігентів у романі В.Винниченка «Заповіт батьків»у світлі психоаналізу // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. Міжнародна наукова конференція «Українська література в західноєвропейському контексті». - Ужгород, 2002. - Вип. 5. - С.124-129.

3.Патологія психіки героїв як прояв закону «рівноваги» (роман В.Винниченка «Рівновага») //Вісник Ужгородського університету: Збірник наукових праць. - Ужгород, 2003. - Вип.6. - С.

4.Герой-гравець у романах В.Винниченка й Л.Андреєва // Всеукраїнська наукова конференція «Поетика художнього тексту». - Дніпропетровськ, 2002. - T. 13. - C. 140-148.

5.Характери героїв у дилогії В.Винниченка «По-свій» і «Божки» крізь призму концепції «чесності з собою» // Наукові записки Тернопільського педагогічного університету ім.Гнатюка. Серія: Літературознавство. - Тернопіль. 2002,-Вип.12.-С. 121-129.

6.Вияв принципу «чесності з собою» в романі В.Винниченка «Заповіт батьків» та в оповіданні Л.Андреєва «Пітьма» // Acta Hungarica. Збірник наукових статей.-Ужгород: Ліра, 2003.-С.170-174.

7. Тип сильної особистості в романі В.Винниченка «Чесність з собою»// Південний архів. Філологічні науки: Збірник наукових праць. Вип. ХХІ.- Херсон: Видавництво ХДУ, 2003.- С.165-168.

Размещено на Allbest.ru