Празька літературна школа: текст, контекст, інтертекст

У п'ятому розділі - “Художня проза в аспекті інтертекстуальності” - здійснюється співвіднесення понять тексту і контексту, тексту і його інтертекстуального поля, тексту й інтертексту; простежується розмаїття міжтекстових зв'язків у прозових творах, що синтезували пошуки авторів у інших сферах діяльності. У зверненні письменників до прози виявляються певні закономірності: йдеться про часову дистанцію між пережитим і зображеним, відтворення у текстах діалогу свідомостей (автора і героя чи героїв).

Перший підрозділ “Текст і літературний контекст: поетика полілогу” присвячений діалогічним контактам між творами, виявленню безперервності взаємодії, що охоплює нові й нові тексти. Проблема взаємодії художнього твору з літературним контекстом, без сумніву, не нова і може видатися навіть нав'язливою з урахуванням значної кількості літературознавчих розвідок, побудованих на зіставленні творів із контекстом. При всій розмаїтості виявлених аналогій, спільною видається інтенція розглядати художній твір на тлі інших, у чомусь подібних і водночас відмінних. Як оригінальність, так і подібність тем, образів, формальних засобів встановлюються шляхом зіставлення. Синхронічне чи діахронічне співвіднесення художніх явищ дозволяє врахувати динаміку змін, зумовлених певним літературним контекстом, що нерідко визначає чи корегує авторську стратегію.

Літературна полеміка, суперництво є своєрідним виявом інтертекстуальності і втягує у своє силове поле різні твори. При цьому міжтекстові зв'язки набувають розмаїтих відтінків, виявлення яких потребує врахування позатекстових чинників, що допомагають зрозуміти суть полеміки, причини суперництва. Знання діалогічно зв'язаних між собою текстів - “Тараса Бульби” М.Гоголя і “Вогнем і мечем” Г.Сенкевича - змусило Ю.Липу реагувати, тобто відповідати польському письменнику, підтримавши традицію українського, хоч і зросійщеного. Своєю відповіддю Ю.Липа не повторив свого попередника, а лише зберіг прагнення творити монументальні постаті. Як повість М.Гоголя, так і роман Ю.Липи не претендують на достовірність зображення історичних подій, проте яскраво відтворюють національні характери, патріотичні діяння героїв, які постають у розімкнутому просторі і численних випробуваннях. При цьому слід врахувати, що Ю. Липа вважав “Тараса Бульбу” М. Гоголя “самовиправданням”, а переродження його героя в “тристакільового Довгочхуна” - звичайним наклепом. Отже, сходження спостерігаються і у творах, які виникли внаслідок полеміки авторів.

Літературним тлом “Козаків у Московії” був, як уже відзначалося, популяр-ний свого часу роман Г.Сенкевича “Вогнем і мечем”. Насаджувані польським письменником стереотипи (буцімто козаки - дикуни і гультяї), хоч і не були сприйняті однозначно, проте у Польщі мали значний резонанс. Спотворення історичної правди, довільне трактування вирішальних битв і замовчування перемог, здобутих козаками, зумовлювали необхідність відсічі. Тому вже на початку свого роману Ю.Липа дав цілком протилежні, ніж у Г.Сенкевича, картини: могутній, упевнений у собі Григорій Трембецький поводиться з Киршем так, наче перебуває у себе вдома, а не в німецькому Данцігу. У творі простежується опозиція своя / чужа земля. Чужа земля, як і в “Канітферштані” Л.Мосендза, - це місце ошуканства й оманливих сподівань.

Роман “Козаки в Московії” будувався за схемою, виробленою західноєвропейською літературною традицією, і відтворював, по суті, міф про щасливе повернення. Для письменників Празької літературної школи цей рух був омріяним, але меншою мірою художньо осмисленим, адже жодному з них не вдалося повернутися в Україну назавжди. Національна специфіка тексту виявилася в історико-культурних, побутових подробицях, з якими мали справу герої-мандрівники. Збіг відправного і кінцевого пунктів руху у творі глибоко символічний: Україна - це той сакральний простір, що має бути відвойований і повинен стати новим Ханааном. Міфологема шляху, виявлена у багатьох творах письменників Празької літературної школи, дає можливість спресувати події на невеликому просторі тексту. Прикметною рисою цих художніх текстів є відірваний від рідних місць герой, що шукає виходу. Пережита “спізненим” поколінням (за висловом Є.Маланюка) травма породжувала однотипні схеми побудови сюжету і відповідно героїв - шукачів скарбів. У “пражан” основоположна ідея руху зводилася до інтенсивних пошуків сенсу існування. Герой і Л.Мосендза, і Ю.Липи, і Є.Маланюка шукає свою “землю обітовану”, навіть не знаючи, де вона знаходиться. Тема покидання рідної землі трансформувалася в її віднайдення і знайшла вияв у “Козаках в Московії”, у поемі Л.Мосендза “Канітферштан” та в інших творах. Таким чином, заповітне, бажане знаходило художню реалізацію, відкривало героям нові духовні орієнтири.

Тексти, що варіювали тему еміграції/ рееміграції, складали єдиний метатекст, пронизаний інваріантами: покидання - віднайдення. Рецидиви метатексту мали місце і в інших текстах, проте найбільш виразну смислову окресленість здобули у Ю.Липи, Л.Мосендза, у творах із часовим типом сюжетного розвитку. Ці твори дають підстави для виявлення паралелей із міфічними і літературними сюжетами про героїв-мандрівників, проте на відміну від міфічних відзначаються часопросторовою конкретністю.

Наведені спостереження не вичерпують усіх аспектів аналізованої проблеми. Залучення ширшого контексту, зокрема майбутнього, дозволить віднайти нові міжтекстові зв'язки. Майбутній контекст твору становлять плідні пошуки Валерія Шевчука, Романа Іваничука, Романа Федоріва, Юрія Мушкетика та інших сучасних прозаїків у царині історичної романістики, проте зіставлення з їхніми творами претендують на окреме самостійне дослідження.

У другому підрозділі “Інтертекстуальне поле і текст” простежується формування інтертекстуального поля тексту. Поняття “інтертекстуальне поле” тлумачиться як частина літературного контексту, що оточує твір, як “фрагмент” (В.Миловидов) потенційно безмежного інтертексту. Це поняття має вужчу сферу застосування, ніж “контекст”, що використовується на позначення суспільно-політичних, історичних, біографічних, літературних та інших реалій. Текст співвідноситься з інтертекстуальним полем як одиничне з множинним, і це співвідношення встановлюється за принципами смислової зумовленості і доцільності. Твір, формуючи своє інтертекстуальне поле, переглядає культурний досвід людства, “перечитує” попередників.

Виявлення інтертекстуального поля тексту дозволяє з'ясувати його міжтекстові зв'язки, простежити жанрово-стильову еволюцію автора, його творчі контакти з іншими письменниками. Проза Юрія Клена цікава тим, що зберігає “сліди” поетичної організації матеріалу, рецидиви самовираження, виявляє поступове збагачення епічними засобами зображення. Мова вже відомого поета в епічних творах змінюється: інтелектуально насичена й емоційна в поезії, у прозі вона стає мовою про емоції і пережиті відчуття. Письменник у нарисі “Черга” не лише, скажімо, описує, а й висловлює своє розуміння зображеного, вдається, по суті, до поетичних принципів організації художнього тексту.

Життєві явища постають у Юрія Клена не в їх природній послідовності, а в порядку осмислення, зчеплення асоціацій. “Мідь дзвенящая”, наприклад, будується як ланцюг душевних переживань і думок, як монолог свідомості, що вбирає в себе проблеми всього світу. Самоусвідомлення відбувається шляхом виходу за межі свого “я”, оцінювання його з іншої перспективи. У творі виявляються діалогічна установка, багатовимірність, що вирізняють ліричну прозу від епічної. Тут домінує самовираження від імені колективного “ми”, в якому індивідуальне “я” емігранта злите з колективним і виражає позицію національно свідомих кіл, які прагнули і могли в тих умовах рятувати лише свою душу. Для творів Юрія Клена характерні високий рівень заглиблення в першоджерело, прагнення відтворити дух оригіналу. Навіть самі назви текстів (“Мідь дзвенящая”, “Пригоди архангела Рафаїла”) виконують функцію ремінісценції, відкриваючи читачеві горизонт сподівань.

В інтертекстуальному полі Юрія Клена не лише його власні твори, а й Л.Мосендза. Обом авторам притаманні експліцитна інтертекстуальність, численні культурологічні рефлексії. Якщо епічні спроби Юрія Клена ще викликали сумніви щодо того, чи це проза прозаїка, чи проза поета, то твори Л.Мосендза відповідали “законам” епічних жанрів. Його збірка “Людина покірна” - це складна багатовимірна структура, що складається з відносно самостійних текстів, які перетинаються, взаємодіють один з одним на різних рівнях. Окремі елементи, як, наприклад, оцінка “вівце-людей”, неодноразово входять у конструктивні контексти і набувають при цьому численних конотацій, що характеризують багатоманіття реального світу. Перетини підструктур відображають химерну безсистемність навколишнього світу, яка створює, на думку Ю.Лотмана, ілюзію ідентичності художнього тексту і відтворюваної реальності. Усі оповідання збірки будуються на зміні мовця, завдяки чому збільшується обсяг поданої інформації, передаються різні точки зору на зображуване. Інтекст, що виникає внаслідок зміни мовця, порушує стилістичну однорідність твору, привертає увагу до семантично значущих фрагментів тексту, активізує структуру. Інтексти виявляють свідому діалогічну установку Л.Мосендза, дають можливість художньо синтезувати різні часові зрізи: минуле постає з уст оповідача, теперішнє - як реакція слухачів на почуте. Читач має можливість зіставляти точки зору оповідача і членів клубу.

Ідейно-художню спорідненість Юрія Клена і Л.Мосендза не варто розглядати як наслідування, а як вияв творчих зв'язків, спільних пошуків. Проза Л.Мосендза вписувалася частково як у контекст прози Юрія Клена, так і Ю.Липи. Означені полюси окреслені не за принципом протиставлення, а домінанти, бо кожен із авторів не вкладається у “прокрустове ложе” певних зразків, творить свій текст, який вступає у тисячі зв'язків з іншими і формує своє інтертекстуальне поле.

Третій підрозділ “Текст як вияв інтертексту” присвячується виявленню віртуального міжтексту в окремому тексті. При цьому враховується, що перипетії національно-визвольної боротьби знайшли відображення переважно у новелах, оповіданнях і повістях колишніх учасників подій. Фрагментарність вражень, що збереглися в пам'яті, динаміка боротьби були, отже, адекватними “малій” прозі.

Ю.Липа назвав три книги нарисів і повістей “Нотатником”, підкреслюючи стислість здійснених записів, достовірність зображеного, інколи репортажний характер творів. Це об'єднане спільною назвою трикнижжя варто розглядати не як сукупність текстів, а, згідно з авторським задумом, як “нотатки” з письменницького записника, як віртуальний інтертекст, що обростає додатковими і новими значеннями, входить у літературний контекст і формує його. Підставами для цього є те, що книги “Нотатника”, по-перше, мають спільну назву, по-друге, об'єднані тематично і навіть подеколи хронологічно, по-третє, могли бути підготовчим етапом для створення великого епічного полотна про національно-визвольну боротьбу. У текстах “Нотатника” локус дому майже відсутній: герої кинуті у вир суспільно-політичних катаклізмів, перебувають на межі життя і смерті, борються, шукають виходу з гнітючого vae victis. Мотив дороги як самореалізації, самоздійснення, прориву в інший, вільний світ осмислювався автором у гострих життєвих зіткненнях, запеклому протиборстві шовіністично настроєних кіл і проукраїнських сил. Типаж творів загалом неоднорідний і колоритний, як і доба, що їх породила. Нерідко ім'я героя, скажімо Самсон, вписує його у типологічний ряд наділених незвичайною силою персонажів. Якщо старозавітний Самсон переміг філістимлян фізичною силою, то герой Ю.Липи (оповідання “Номер двадцять восьмий”) - кмітливістю.

Ю.Липа не вивів у “Нотатнику” цільного образу свого посередника: його романтичний Гринів з однойменного твору загинув у розквіті сил, розважливий Моренко розкривався в одному епізоді, Єрлець із новели “Література” - уже поза текстом. У діалозі персонажів, однак, виявилися спроби “латентної” критики, роздуми про те, яким має бути літератор у той час, коли ллється кров. Alter ego автора, отже, не має цільності, а реалізується відразу в кількох персонажах.

Своєрідність “Нотатника” у тому, що окремий текст постає у контексті інших, які разом відбивають мозаїку національно-визвольної боротьби та гнітючої адаптації після поразки. У розташуванні творів у трикнижжі помітна певна закономірність, що свідчить про роботу автора над їх групуванням. Твори про виняткових борців - сильних, відважних - відкривали кожну книгу “Нотатника”: “Рубан” - першу, “Коваль Супрун” - другу, “Гринів” - третю. Таким чином, читач налаштовувався на героїчний лад, на сприйняття трагічних подій крізь призму героїчного. Більшість творів відзначалася чіткими просторовими координатами, часовою конкретикою.

Інтертекстуальність “Нотатника” виявлялася у жанровій зумовленості текстів-нотаток, у перегуку творів, що відбивали події в основному зі збереженням хронологічної послідовності, у творенні образів за кодом фольклорних зразків, у зверненні до народнопоетичної образності, палімпсестичності письма. Помітні, крім того, ситуаційні збіги з іншими текстами, зокрема з повістю Г.Мазуренко “Не той козак, хто поборов, а той козак, хто “вивернеться”...”, що, як і “Нотатник”, складається з окремих, відносно самостійних новел. У тексті повісті взаємодіють такі компоненти, як заголовок-цитата, кілька епіграфів, сам текст і присвята. Письменниця дає читачеві численні “підказки”: зберігає біографічні деталі, особливості своєї вдачі, коло зацікавлень, називає героїню ім'ям своєї матері. Інтертекстуальність повісті має виразно експліцитний характер. Вона починається низкою цитат із різних джерел, що виявляються маркерами інтертекстуальності, які встановлюють семантично релевантні взаємини між різнорідними елементами. Накопиченням цитат досягається ефект діалогу між голосом минулого, який репрезентується текстом М.Гоголя, і голосом очевидця національно-визвольних змагань українського народу. Різнорідність цитованих текстів справляє враження багатоголосся і стає ключовим моментом авторської стратегії, що змушує і у ворогові бачити людину. Поєднання епіграфів у формі цитат не лише передує тексту, а й екстраполюється на зображене.

Звернення Г.Мазуренко - авторки багатьох поетичних збірок - до прози характерне для письменників Празької літературної школи загалом: Л.Мосендза, Юрія Клена, Ю.Липи та інших. Якщо у прозі Юрія Клена виразно простежувалися ліричні елементи, навіть у способі організації художнього матеріалу, то Г.Мазуренко у повісті “Не той козак, хто поборов, а той козак, хто “вивернеться”...” виявила хист прозаїка. Це типово прозовий твір, що має напружений сюжет і будується на міцній фактологічній основі. Оскільки повість ніби “про себе”, то це певною мірою обмежило творця зображенням пережитого, прив'язало до життєвих перипетій “біографічного” автора; з іншого боку, така побудова твору дала змогу пригадати і художньо відтворити особисте, осмислити його з позиції зрілої людини.

Тексти про національно-визвольну боротьбу репрезентують дві тенденції: об'єднання окремих творів Ю.Липою у три книги “Нотатника” - інтеграцію, а виокремлення новел у повісті Г.Мазуренко “Не той козак, хто поборов, а той козак, хто “вивернеться”...” - дезінтеграцію. “Нотатник” завдяки вдало віднайденій формі дозволяв приєднувати нові й нові тексти, тобто відзначався принциповою незавершеністю.

Проза поетів, таким чином, підтвердила різноспрямованість авторських інтенцій, дала можливість простежити, як відбувався перехід від одних форм художнього мислення до інших. Справжнім прозаїком зарекомендував себе Л.Мосендз; унікальність прози Ю.Липи полягала в тому, що вона, хоч і виросла з віршової стихії, стала таки прозою в епічному значенні цього слова, чого не можна сказати, наприклад, про прозову спадщину Юрія Клена, яка зберегла ознаки перехідності, рецидиви ліричного самовираження.

Інтертекст щодо інтертекстуального поля виконує смислорозрізнювальну функцію, прояснює його структурність, проявляє міжтекстові зв'язки. Він визначає напрямки, за якими здійснюється сприйняття твору, дозволяє крізь призму одного тексту розглядати інші, комунікативно з ним зв'язані.

У висновках підсумовано викладені в роботі положення, встановлено, що система інтертекстуальних зв'язків у художніх творах письменників Празької літературної школи настільки розгалужена і міцно взаємозв'язана, що дозволяє розглядати їх доробок як єдиний гетерогенний текст.

Творчість авторів Празької літературної школи - це цілісне явище, пронизане системою інваріантних мотивів, образів, художніх засобів, виразними тенденціями зближення, взаємодоповнення і розходження. Окремий текст співвідноситься з контекстом як часткове з цілим, що має не застиглий, а динамічний характер. Зазначений аспект аналізу (текст - контекст - інтертекст) виявляє взаємодію тексту з контекстом і формування на цій основі інтертексту. Інтертекст підтверджує онтологічну зв'язаність тексту з багатьма іншими, проте не має закріпленості в жодному з них. Він прояснює структурність контексту, виявляє багатий змістовий потенціал міжтекстових зв'язків, про всебічний аналіз яких не йдеться, а лише про показові форми інтертекстуальної взаємодії у творчості “пражан”.

Міжтекстові зв'язки виявляються у присвятах творів, розвитку чи запереченні думок побратимів, відгуку на події з їхнього життя, варіюванні однотипних образів тощо. Подібність текстів пояснюється як позатекстовими чинниками, так і наявністю прямих чи опосередкованих контактів між представниками школи. Безпосередні зв'язки із західноукраїнськими письменниками розглянуто як шлях поповнення літературних сил, із польськими “скамандритами” - як спосіб розширення контактів, що лишалися локальними.

Письменникам Празької літературної школи властиві стійкість мотивів (відходу / повернення, переживання поразки у національно-визвольній боротьбі тощо), подібність образів (Третій Рим, див, бронтозавр та ін.). Повторюваність мотивів, образів, ситуацій не означає тотожності, адже подібність поєднується з індивідуально-авторськими відмінностями.

У дисертації виявлено форми діалогу тексту з літературним контекстом, участь “пражан” у полілозі про Захід/ Схід, а також про призначення мистецтва; проаналізовано способи засвоєння “чужого” слова: від простого запозичення тем, мотивів, сюжетних ситуацій, образів, художніх засобів і прийомів - до глибокого переплавлення і відштовхування. Фрагменти прототексту, інкорпоровані в інший текст, набували не властивих попередньому смислових відтінків. Народжувався, отже, текст, у якому відоме поставало в іншому світлі, зазнавало трансформації. При цьому враховано атрибутивність/ неатрибутивність запозичених елементів, експліцитний/ імпліцитний характер взаємодії, спосіб і обсяг подачі вихідного тексту в новому. Доведено, що полюсами у синтезі “чужого” виявилися еклектичність М.Чирського і стилізаторська майстерність О.Лятуринської празького періоду.

Палімпсестичність письма виявлена у прагненні письменників зберегти національну ідентичність як священний текст, що проступав крізь профанні реалії емігрантських буднів, негаразди невлаштованого побуту. Звідси послідовне нагадування авторами про язичницьких богів, атрибути українського простору (степ у Є.Маланюка, гори в І.Ірлявського), наполегливе осмислення постатей національної культури: Т.Шевченка, П.Куліша, І.Франка, Лесі Українки.

Аналіз інтертекстуальних зв'язків Празької літературної школи підтверджує численні вияви автоінтертекстуальності в Ю.Липи, О.Ольжича, Г.Мазуренко, Л.Мосендза, Є.Маланюка, Юрія Клена. Бажання ствердити осягнуте, переконати у його значущості призводило до виділення ними національних пріоритетів, послідовного нагнітання ключових слів, повторення окремих фрагментів тексту. Те, що могло лишитися непоміченим в одному творі, акцентувалося у кількох і тому ставало помітним. Автоповтори, авторемінісценції супроводжувалися варіаціями, що увиразнювали сказане. Автоінтертекстуальність відбивала генезу письменницького “Я” через складну систему ідентифікацій і опозицій з тими текстами, які діяли вже в структурі письменницького ідіостилю. Основою для розгляду творів про національно-визвольну боротьбу як своєрідного інтертексту була співвіднесеність із позатекстовими чинниками (змалювання перипетій боротьби, історичних осіб), текстуальні відповідності, палімпсестичність письма, творення за міфологічними, фольклорними зразками, композиційне членування творів (“Нотатник” Ю.Липи, “Не той козак, хто поборов, а той козак, хто “вивернеться”...” Г.Мазуренко), багатовимірність художнього слова. Твори про національно-визвольну боротьбу формують інтертекст, який прояснює структурність контексту.

Інтертекстуальний підхід до осмислення художньої творчості письменників Празької літературної школи дозволив, по-перше, підійти до сфери внутрішньоконтактних зв'язків між авторами як до того простору, що став сприятливим ґрунтом для поширення націєтворчих ідей. По-друге, цей підхід дав можливість розглядати творчість представників школи як діалог з іншими і собою, простежувати таким чином їх творче становлення. По-третє, через окремий текст з'ясовувати його взаємодію з іншими, внаслідок чого відбувалося нарощування смислових відтінків. Твори про національно-визвольну боротьбу склали своєрідний текстовометатекстовий корпус: вони експлікували семантичні перетворення, інтегрували смислові відтінки інших. По-четверте, виявлення численних міжтекстових сходжень показало, що художній доробок письменників Празької літературної школи - це єдине гетерогенне ціле, у межах якого тексти взаємодоповнюють один одного, а подібні сюжетні схеми, образи набувають індивідуально-авторських відтінків.

Твори чільних представників Празької літературної школи підтвердили свою прецедентність: їх цитували, про них відгукувалися, писали. У поліетнічних умовах інтертекст як віртуальна єдність текстів виявляє етнічні особливості авторів, увібраний ними історичний досвід нації і реалізується у системі взаємозв'язків тексту з літературним контекстом, що характеризується множинністю художніх втілень. Інтертекст відбиває спорідненість текстів, контекст - їх неоднорідність і відмінність.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Просалова В. Текст у світі текстів Празької літературної школи. - Донецьк: Східний видавничий дім, 2005. - 344 с. (16,8 др. арк.). Рец.: Дзюба І. Рецензія // Схід. - 2005. - № 4 (70). - С.75-76. Кузьменко О. Обнадійлива мандрівка “світом текстів” // Донеччина. - 2005. - 9 листопада. - С.3.

2. Просалова В.А. До проблеми інтертекстуальності і типології інтертекстуальних зв'язків: на прикладі творів Юрія Клена і Леоніда Мосендза // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. - Харків, 2005. - Вип. 2 (42). - С. 91-98 (0, 5 др. арк.).

3. Просалова В.А. Спільність відмінного: “неокласики” і “пражани” в аспекті типологічних зіставлень // Літературознавчий збірник. - Донецьк: ДонНУ, 2002. - Вип. 10. - С.110-121(0, 52 др. арк.).

4. Просалова В.А. Проза поета чи проза прозаїка: Модуси наближень // Вісник Донецького національного університету. Серія Б. Гуманітарні науки. - Донецьк, 2002. - Вип. 2. - С. 7-12 (0, 45 др. арк.).

5. Просалова В.А. Парадигми української історії в творчості Юрія Клена // Вісник Донецького університету. Серія Б. Гуманітарні науки. - Донецьк, 1999. - Вип. 2. - С.122-130 (0, 5 др. арк.).

6. Просалова В.А. Драматична доля роману Л.Мосендза “Останній пророк” // Актуальні проблеми літературознавства: Збірник наукових праць. - Дніпропетровськ: Навчальна книга, 2003. - Т.15. - С.152-163 (0, 6 др. арк.).

7. Просалова В.А. Очима очевидця: Із спостережень над “Нотатником” Ю.Липи // Вісник Донецького університету. Серія Б. Гуманітарні науки. - Донецьк, 2001. - Вип. 2. - С. 7-14 (0, 58 др. арк.).

8. Просалова В.А. Празька поетична школа: історія та перспективи вивчення // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. - Харків, 2003. - Вип. 2 (34). - С. 120-127 (0, 49 др. арк.).

9. Просалова В.А. Повість Г.Мазуренко “Не той козак, хто поборов, а той козак, хто “вивернеться”...” в інтертекстуальному прочитанні // Вісник Донецького національного університету. Серія Б. Гуманітарні науки. - Донецьк, 2003. - Вип. 1. - С. 23-28 (0, 42 др. арк.).

10. Просалова В.А. “Skamander” і “Танк” в аспекті літературних зв'язків // Вісник Луганського державного педагогічного університету ім. Тараса Шевченка. - Луганськ, 2003. - Вип. 5 (61). - С.122-130 (0, 5 др. арк.).

11. Просалова В.А. Інтертекстуальність збірки Л.Мосендза “Зодіак” // Филологические исследования. - Донецк: Юго-Восток, 2002. - Вип. ІV. - С.176-183 (0, 45 др. арк.).

12. Просалова В.А. Празька поетична школа в аспекті контактних зв'язків // Вісник Черкаського університету. Серія Філологічні науки. - Черкаси, 2003. - Вип. 49. - С.92-98 (0, 5 др. арк.).

13. Просалова В.А. Оповідання Л.Мосендза та їх інтертекстуальне тло // Вісник Луганського національного педагогічного університету ім. Тараса Шевченка. - Луганськ, 2004. - Вип. 3 (71). - С.83-91 (0, 5 др. арк.).

14. Просалова В.А. Дихотомія своє/ чуже у художньому світі Є.Маланюка // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. - Харків, 2004. - Вип. 3 (39). - С. 87-95 (0, 52 др. арк.).

15. Просалова В.А. Стилізація і пародія як вияви інтертекстуальності у збірці Порфирія Горотака “Дияболічні параболи” // Вісник Донецького національного університету. Серія Б. Гуманітарні науки. - Донецьк, 2003. - Вип. 2. - С. 7-14 (0, 49 др. арк.).

16. Просалова В.А. Світ крізь призму культури: “Каравели” Юрія Клена як “текст про тексти” // Вісник Черкаського університету. Серія Філологічні науки. - Черкаси, 2004. - Вип. 57. - С.35-43 (0, 57 др. арк.).

17. Просалова В.А. Феномен художнього профетизму у творчості празької поетичної школи // Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. праць. - К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004. - Вип. 9. - С.143-152 (0, 5 др. арк.).

18. Просалова В.А. Ю.Дараган і О.Лятуринська: перегуки і паралелі // Актуальні проблеми слов'янської філології: Міжвуз. зб. наук. ст. - К.: Знання України, 2004. - Вип. 9: Лінгвістика і літературознавство. - С.176-183 (0, 49 др. арк.).

19. Просалова В.А. Заголовок як чинник міжтекстової взаємодії: зі спостережень над дебютами “Празької школи” // Літературознавчий збірник. - Донецьк: ДонНУ, 2004. - Вип.17-18. - С.116-126 (0, 5 др. арк.).

20. Просалова В.А. Роман Ю.Липи “Козаки в Московії”: барокові традиції і типологічні сходження // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. - Харків, 2004. - Вип. 4 (40). - С. 106-115 (0, 6 др. арк.).

21. Просалова В.А. Інтертекстуальний аналіз: pro et contra // Філологічні семінари: практика і теорія. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2004. - Вип. 7. - С.54-60 (0,45 др. арк.).

22. Просалова В.А. Ліричний цикл у творчості О.Ольжича // Вісник Луганського національного педагогічного університету ім. Тараса Шевченка. - Луганськ, 2004. - Вип. 7 (75). - С. 129-140 (0, 51 др. арк.).

23. Просалова В.А. Праобрази у художньому світі Празької поетичної школи // Вісник Донецького національного університету. Серія Б. Гуманітарні науки. - Донецьк, 2004 . - Вип. 1. - С. 7-14 (0, 6 др. арк.).

24. Просалова В.А. Поема Л.Мосендза “Волинський рік” в інтертекстуальному просторі // Филологические исследования. - Донецк: Юго-Восток, 2004. - Вип. VІ. - С.106-114 (0, 43 др. арк.).

25. Просалова В.А. Пророцтва у поезії Ю.Липи // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. Серія Філологія. - Харків, 2004. - Вип. 42. - С.286-290 (0, 4 др. арк.).

26. Просалова В.А. Поема Юрія Клена “Попіл імперій” в аспекті інтертекстуальних зв'язків // Вісник Черкаського університету. Серія Філологічні науки. - Черкаси, 2005. - Вип. 67. - С.52-60 (0, 6 др. арк.).

27. Просалова В.А. Ритуальні праформи Празької літературної школи // Філологічні семінари. Художня форма. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2005. - Вип.8. - С.139-146 (0,5 др. арк.).

28. Просалова В.А. Л.Мосендз - О.Ольжич: діалог поетів і текстів // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. Серія Філологія. - Харків, 2005. - Вип. 44. - С.188-193 (0, 52 др. арк.).

29. Просалова В.А. Автоінтертекстуальність і провіденціалізм: кореляція понять // Вісник Дніпропетровського університету. Серія Літературознавство. Журналістика. - Дніпропетровськ: вид-во Дніпропетровського національного університету, 2005. - № 4. - С.98-105 (0, 6 др. арк.).

30. Просалова В.А. Інтертекстуальне поле і контекст: диференціація понять // Слово і час. - 2005. - № 12. - С.28-34 (0,49 др. арк.).

31. Просалова В.А. Поезія “Празької школи”: Навчальний посібник. - Донецьк: Веда, 2000. - 80 с. (5 др. арк.). Рец.: Гризун А. Корисне видання // Дивослово. - 2001. - № 12. - С.56; Гризун А. Видання актуальне і бажане // Слово “Просвіти”. - 2001. - 7 грудня. - С.11.

32. Просалова В.А. Біблійні ремінісценції у прозі Юрія Клена // Творчість Юрія Клена в контексті українського неокласицизму та вісниківського неоромантизму / Ред. кол. Л.Кравченко (гол. ред.), В.Винницький та ін. - Дрогобич: Відродження, 2004. - С. 134-140 (0,41 др. арк.).

33. Просалова В.А. Проза “спізненого покоління” // Празька школа: Хрестоматія прозових творів / Упоряд. В.Просалової. - Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. - С.3-21 (0, 9 др. арк.).

34. Просалова В. Варшава у творчому житті представників літературної групи “Танк” // Dziedzictwo przeslosci zwiazkow jezykowych, literackich i kulturowych polsko-balto-wschodnioslowianskich. - Bialystok (Poland), 2000. - Т.V. - С. 157-167 (0, 5 др. арк.).

35. Просалова В. Феномен літератури української діаспори в слов'янському оточенні // Изучаване словенских jезика, книжевности и култура у инословенскоj средини. - Београд (Сербія), 1998. - С.374-378 (0,4 др. арк.).

36. Просалова В.А. Історіософська символіка в поезії О.Стефановича і О.Лятуринської // Категорія символу та проблеми художньої комунікації: Збірник наукових праць. - Дрогобич: Коло, 2004. - С.141-150 (0, 5 др. арк.).

37. Просалова В.А. Концепція митця у творчості Є.Маланюка і В.Стуса // Актуальні проблеми української літератури. - Донецьк, 1998. - Вип.2. - С.88-92 (0, 3 др. арк.).

38. Просалова В.А. Поети “вісниківської квадриги” і Д.Донцов // Євген Маланюк: Література. Історіософія. Культурологія. Матеріали міжнародної наукової конференції. - Кіровоград, 1997. - Част. 1. - С.87-89 (0,2 др. арк.).

39. Просалова В.А. Празька літературна школа в аспекті міжтекстових сходжень // Культурні зв'язки Донеччини з українським зарубіжжям: Матеріали науково-практичної конференції. - Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. - С.123-141 (0, 9 др. арк.).

АНОТАЦІЯ

Просалова В.А. Празька літературна школа: текст, контекст, інтертекст. - Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.01.06 - теорія літератури. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2005.

Дисертація є першим цілісним дослідженням художньої творчості письменників Празької літературної школи. Творчий доробок авторів розглядається як гетерогенний текст, скріплений системою інваріантних мотивів, образів, художніх засобів. Наукова новизна дисертації полягає в тому, що багато творів у інтертекстуальному аспекті досліджується вперше, виявляється участь “пражан” у полілозі Захід/ Схід, а також у полілозі про призначення мистецтва.

Триєдність текст - контекст - інтертекст служить виявленню розгалуженої системи інтертекстуальних зв'язків, які простежуються при входженні тексту в найближчий літературний контекст. Наслідком контекстуального побутування тексту постає інтертекст, який прояснює структурність контексту. Тісні інтертекстуальні зв'язки підтверджують ідейно-змістову спорідненість творів Празької літературної школи, вироблення письменниками спільної метамови.

Ключові слова: текст, контекст, інтертекст, прототекст, інтекст, інтертекстуальність, автоінтертекстуальність, інтратекстуальний/ інтертекстуальний зв'язок, своє/ чуже слово.

Просалова В.А. Пражская литературная школа: текст, контекст, интертекст. - Рукопись. Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.01.06 - теория литературы. - Киевс-кий национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2005.

Диссертация посвящена теоретическому исследованию проблем текста, контекста, интертекста на материале художественного творчества писателей Пражской литературной школы. Интертекстуальное взаимодействие рассматривается как следствие актуализации интертекстуальных связей, как основа формирования целостного гетерогенного текста.

В первой главе - “Внетекстовая реальность и рецепция текстов” - обобщены основные факторы, влияющие на восприятие художественных произведений писателей Пражской литературной школы, систематизированы этапы их рецепции в Украине, определены особенности современного этапа с присущим ему ярко выраженным компенсаторным характером. В связи с этим изложены точки зрения современников, отечественных литературоведов и учёных диаспоры на анализируемый феномен. Текст рассматривается как место пересечения различных дискурсов: социально-политического, идеологического, этнокультурного, литературного и других.

Во второй главе - “Формы и типы интертекстуальности” - с учётом существующих классификаций (Ж.Женетт, Дж.Кроче, И.Смирнов, Н.Фатеева), не претендующих, однако, на универсальность, анализируется проблема интертекстуального взаимодействия, разграничиваются интратекстуальные и интертекстуальные связи, определяется специфика художественной реализации обозначенных Ю.Лотманом структур “текста в тексте” и “текста о тексте”. В творчестве писателей Пражской литературной школы выделены различные формы интертекстуальности: пересказ или дописывание прототекста, вариации на темы прецедентных художественных призведений, цитирование, заимствование, интерпретация/ реинтерпретация известных литературных героев (Одиссей, Эней, Фауст, Мефистофель), стилизация и другие.

В третьей главе - “Своё/ чужое слово в тексте и парадокс новизны” - прослеживается глубинный и многоступенчатый характер интертекстуальных связей, подчёркивается интенсивное освоение “чужого” слова с целью подчинения собственным авторским интенциям, выясняется, что благодаря синтезу своего/ чужого достигается неожиданный художественный эффект. Отличительной чертой авторской стратегии писателей Пражской литературной школы считается сильная позиция “чужого” слова в тексте.

Четвёртая глава - “Профетические интенции и резонантное пространство” - является, по сути, продолжением анализа тех вариаций, которые имели место в текстах-видениях, и нашли воплощение не в словесном совпадении, а в эквивалентности высказываний. В этой связи подчёркивается каузальность пророческой ипостаси писателя в творчестве украинских авторов. На основании сопоставления художественных пророчеств и автопророчеств определяются многочисленные интертекстуальные связи в произведениях тех писателей, которые благодаря личным контактам создавали резонантное пространство, способствующее, по мнению В.Топорова, распространению профетических интонаций, уподоблению других авторов пророкам.

В пятой главе - “Художественная проза в аспекте интертекстуальности” - соотнесены понятия текста и контекста, текста и его интертекстуального поля, текста и интертекста. Взаимосвязь этих понятий прослеживается на материале эпических произведений, синтезировавших поиски писателей в поэзии, литературоведении, публицистике. Особенность прозы Л.Мосендза, Ю.Липы, Г.Мазуренко состоит в том, что она соответствует “законам” эпических жанров, прозы Юрия Клена - в присущих ей рецидивах самовыражения. Внетекстовая реальность воспринимается как основание для формирования интертекста, а отдельный текст - как его частичное проявление.

Диссертация является первым целостным исследованием художественного наследия писателей Пражской литературной школы. Творчество этих авторов объединяет система инвариантных мотивов, образов, средств изобразительности, что позволяет рассматривать его как гетерогенный текст.

Триединство текст, контекст, интертекст подчинено осмыслению разветвлённой системы интертекстуальных связей, проявляющихся при вхождении текста в литературный контекст. В различных контекстах актуализируются определённые свойства текста, его связь с контекстом рассматривается как соотношение единичного с целым. Следствием контекстуального функционирования текста оказывается интертекст, служащий прояснению контекста. Тесные интертекстуальные связи свидетельствуют об идейно-содержательной общности произведений Пражской литературной школы, создании писателями общего метаязыка.

Ключевые слова: текст, контекст, интертекст, прототекст, интекст, интертекстуальность, автоинтертекстуальность, интратекстуальная/ интертекстуальная связь, своё/ чужое слово.

Prosalova V.A. The Prague literary school: the text, the context, the intertext. - The Manuscript. Thesis for a Doctor degree of philology. Speciality code 10.01.06 - theory of literature. - Shevchenko Kyiv University, Kyiv, 2005.

This thesis is the first integrated scientific research of the Prague literary school creations. The artistic legacy is regarded as a heterogeneous text connected by the sistem of invariant motives, images and artistic means. Its scientific novelty lies in the following: many works in the intertextual aspect under study are investigated for the first time. The participation of Prague literary school representatives in the polylogue West/ East about the importance of Art is also revealed in it.

The unity of three key-points - text, context, intertext - are aimed at understanding the branchy system of intertextual links, which can be observed when the text enters the literary context. In different contexts the text is able to actualize various properties. Its link with the context is considered as the racio of the part to the whole. The intertext is conseqens of the contextual eхistense of the text clearing up the structural character of the context. Tight intertextual links confirm the unity of ideas and content in the works of Prague literary school representatives the creation of common metalanguage by them.

Key words: text, context, intertext, prototext, intext, intertextuality, autointertextuality, intertextual link, one's own wo

Размещено на Allbest.ru