Поетика історичної прози Романа Іваничука (особливості часопросторових концепцій)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Поетика історичної прози Романа Іваничука (особливості часопросторових концепцій)

Київ - 2007

Загальна характеристика роботи

Історична проза органічно поєднує в собі два напрямки художнього освоєння буття, зумовлені відображуваним об'єктом: історію, заґрунтовану на конкретних фактах і вимозі максимальної об'єктивності в образному моделюванні дійсності та літературу, скеровану на створення фікції, де панує вимисел, а думка автора підпорядковується не принципам життєвої логіки, а, в першу чергу, - законам побудови певних типів мистецьких світів і текстової реальності. Саме таке поєднання й засвідчує співвідношення історичної правди і вимислу, активізуючи водночас появу нових жанрових різновидів історичної прози. Найбільш плідним у цьому сенсі вважається період другої половини XX століття, прикметний інтенсивним розвитком нових жанрових форм.

Дослідженню вітчизняної історичної романістики, різних її аспектів українські науковці присвятили цілу низку праць літературознавчого й літературно-критичного характеру. Помітним внеском у системний аналіз художніх творів, їх типологічні порівняння стали, приміром, монографії М. Сиротюка «Українська історична проза за 40 років» (1958) та «Український радянський історичний роман: Проблема історичної та художньої правди» (1962), хоч на них посутньо позначилися тогочасні тенденції до ідеологічної заанґажованості наукового мислення. Своєрідність шляхів, засобів художнього осягнення сьогодення крізь призму минулого розглянуто в книжках Л. Новиченка «Український радянський роман: Стислий нарис історії жанру» (1976), «Від учора до завтра: Літературно - критичні статті» (1983); М. Жулинського «Наближення: літературні діалоги» (1986). Значним внеском розв'язання проблем поетикальної еволюції історичного роману слід вважати праці М. Сиротюка «Деякі питання теорії історичного роману» (1961), С. Андрусів «Мости між часами: Про типологію української прози» (1987) та «Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х рр. XX ст.» (2000), М.Ільницького «Людина в історії (сучасний історичний роман)» (1989), А. Гуляка «Становлення українського історичного роману» (1997). Назвемо також праці, присвячені творчим доробкам окремих письменників, які працювали в жанрі історичного роману: «Істина - особистість (Проза Павла Загребельного)» В. Дончика (1984), «Роман Іваничук. Літературно-критичний нарис» М. Слабошпицького (1989), «Художня галактика Валерія Шевчука. Постать сучасного українського письменника на тлі західноєвропейської літератури» (2001) Л. Тарнашинської і под.

Різні аспекти розвитку жанру історичного роману та творчість окремих митців стали об'єктом наукових спостережень і в ряді дисертаційних праць: «Історична романістика Романа Іваничука та її місце в розвитку жанру» С. Андрусів (1987), «Поетика історичної романістики Богдана Лепкого» Б. Вальнюк (1998), «Інтелектуалізм прози Валерія Шевчука» А. Горнятко-Шумилович (1999), «Історичні романи І. Нечуя-Левицького: особливості поетики» Калинчук А.М. (2000), «Проблема історичної пам'яті в творчості Л. Костенко» Г. Жуковської (2001), «Жанрові модифікації сучасного історичного роману» Д. Пешорди (2001), «Еволюція українського історичного роману дев'яностих років XX століття» О. Проценко (2001), «Знаки необарокової культури у творчості Валерія Шевчука: компаративні аспекти» Н. Городнюк (2003), «Еволюція історичної повісті в українській літературі XIX - початку XX століття» К. Ганюкової (2003) тощо. Українська історична проза не раз ставала предметом дослідження у розвідках, присвячених з'ясуванню проблематики та поетикальної сфери окремих творів. Маємо на увазі публікації Н.Білоцерківець, Н.Бічуї, Ю. Бондаренко, В. Гориня, А. Калинчук, М. Кодака, Р. Кудлика, Б. Мельничука, М. Наєнка, В. Радовського, Л. Ромащенко, В. Соболь, М. Слабошпицького та багатьох інших.

Складні взаємини особистості та соціуму, пошуки людиною свого місця в світі є домінантними проблемами прози Р.Іваничука. Письменник народився 27 травня 1929 року в селі Трач Косівського району Івано-Франківської області. В 1948-1957 роках навчався у Львівському державному університеті імені І. Франка з чотирирічною перервою для служби в армії (Азербайджан). 1958 рік ознаменувався виходом першої збірки його новел - «Прут несе кригу». Згодом з'явилися книжки - «Не рубайте ясенів» (1961), «Під склепінням храму», «Тополина заметіль» (1965), «Дім на горі» (1969), «Сиві ночі» (1975), трилогія «Край битого шляху» (1977), «Сьоме небо» (1985). З кінця шістдесятих років минулого століття Р.Іваничук працює над історичною тематикою. Мета прозаїка - заповнити численні прогалини у висвітленні багатостраждальної української історії, передати досвід минулих поколінь сучасникам, сприяти формуванню національної свідомості. Цикл історичної прози започаткувався романом «Мальви» (інша назва «Яничари») (1968). Потім було написано «Журавлиний крик» (1968, опубл. 1988), «Черлене вино» (1977), «Манускрипт з вулиці Руської» (1979), «Шрами на скалі» (1987), «Орда» (1989, опубл. 1992), «Бо війна війною» (1989), «Смерть Юди» (1997), «Через перевал» (2004). Історична проза Р.Іваничука становить певний цикл, поєднаний спільними подіями, героями та символікою. Її концептуальне, неупереджене дослідження - саме на часі.

Актуальність дослідження. Літературний доробок Р.Іваничука є знаковим у процесі утвердження української національної культури, тим часом проблеми поетики його історичної прози донині досліджені епізодично, поверхово. Твори письменника прикметні заакумульованістю багатьох поетикальних ознак, зокрема, - складною часопросторовою організацією, і в такому аспекті ще не досліджувалися. Відтак сьогочасність теми зумовлюється потребою фахового осмислення специфіки та відтвореної в прозі митця художньої моделі світу в її часопросторових координатах, визначених передовсім авторською концепцією історії та включеної в її простір особистості.

Зв'язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна праця виконувалася на кафедрі новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка в руслі наукового напрямку «Література й історія». Тема роботи узгоджена з бюро науково-координайційної ради «Класична спадщина та сучасна художня література» при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (протокол №1 від 24. 02. 2004 р.).

Мета роботи - виконати системне дослідження поетикальних домінант історичної прози Р.Іваничука в контексті часопросторових вимірів як провідних складових художньої специфіки творчого доробку письменника.

Реалізація цієї мети передбачає розв'язання таких завдань:

обґрунтувати термінологічну базу дослідження й уточнити теоретичні поняття, якими визначаються відбиті в художніх текстах часопросторові відношення;

проаналізувати структуру та специфіку часопросторової організації творів письменника;

визначити основні риси художнього відтворення автором портретно-психологічних характеристик персонажів у їх взаємозв'язках із часопросторовою структурою текстів;

на ґрунті детального аналізу текстових масивів з'ясувати особливості історіософської концепції прозаїка;

з'ясувати новаторство Р. Іваничука в підходах до зображення історичних подій і постатей.

Об'єкт дослідження - романи «Через перевал», «Шрами на скалі»; повісті «Євангеліє від Томи», «Ренегат», «Смерть Юди».

Предмет дослідження - специфіка часопросторових вимірів у зв'язках із цією поетикальною сферою історичної прози Р.Іваничука.

Методи дослідження - історико-літературний, порівняльно-історичний, порівняльно-типологічний та системний.

Теоретико-методологічною основою дисертації є наукові праці українських істориків і теоретиків літератури Л. Александрової, С. Андрусів, Л. Грицик, А. Гуляка, В. Дончика, С.Єфремова, М. Жулинського, М.Ільницького, Г. Клочека, Ю. Коваліва, М. Наєнка, В. Нарівської, М. Слабошпицького. У своїх спостереженнях авторка спирається на висновки зарубіжних учених М. Бахтіна, У. Еко, Ю. Лотмана, В. Шміда.

Наукова новизна одержаних результатів. В українському літературознавстві дисертація є першою спробою здійснення узагальнюючого дослідження часопросторових побудов в історичній прозі Р.Іваничука. Простежено генезу художнього мислення автора, витоки і способи репрезентації ним історіософських, світоглядних концепцій, етапи формування та специфіку ідіостилю письменника; здійснено аналіз часопросторової організації текстів, вперше розкрито специфіку функціонування різних часопросторових моделей у творах Р.Іваничука; проаналізовано своєрідність поетики малодосліджених творів прозаїка; доведено полістилізм його художнього мислення. Підхід до аналізу літературних текстів ґрунтується на систематизованому літературно-критичному матеріалі, що дає змогу потлумачувати доробок митця в контексті традицій і новаторства вітчизняної прози, уможливлює осмислення особливостей художнього моделювання перебігу історичних подій у його творах.

Практичне значення результатів зумовлюється актуальністю теми дисертаційної праці. Фактичний матеріал, теоретичні положення, висновки дослідження можуть бути використані в процесі підготовки й читання нормативних курсів, спецкурсів, спецсемінарів з історії новітньої української літератури, при написанні курсових, дипломних, магістерських робіт студентами-філологами, а також у практичній роботі вчителів-словесників.

Апробація результатів дисертації. Окремі розділи та дисертацію в цілому обговорено на засіданнях кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Наукова концепція та результати дослідження апробовані у формі доповідей на щорічних наукових конференціях викладачів та аспірантів Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2003, 2004, 2005 рр.); ІІ Міжнародній конференції молодих учених «Шевченківська весна» (Київ, 2004 р.); «Тарас Шевченко: загальнолюдські та національні виміри творчості» (Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка, 2004 р.); науковій конференції «Дні науки» (Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка, 2004 р.); науковій конференції «Довженко в контексті світової культури» (Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка, 2004 р.); науковій конференції, присвяченій творчості М. Максимовича (Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка, 2004 р.); Всеукраїнській конференції «Шевченківські дні» (Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка, 2003, 2004 рр.); Шостому Міжнародному Конгресі україністів (Донецький національний університет, 2005 р.); науковій конференції «Історична ретроспектива в українській літературі: від давнини до сучасності» (Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка, 2006 р.).

Публікації. Основні положення і результати дослідження викладено в п'яти статтях, вміщених у фахових наукових виданнях, ліцензованих ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури (259 найменувань). Загальний обсяг роботи - 178 сторінок, із них 151 сторінка основного тексту.

персонаж історіософський іваничук поетика

Основний зміст дисертації

У «Вступі» обґрунтовано актуальність і наукову новизну дослідження, викладено загальні положення щодо стану наукової розробки заявленої проблеми, сформульовано мету, основні завдання, теоретико-методологічну базу роботи, зазначено предмет та об'єкт, окреслено практичне значення одержаних результатів, вказано основні етапи апробації результатів наукового пошуку.

У першому розділі «Специфіка часопросторових концепцій Романа Іваничука» характеризуються типи часопросторових відношень у художньому творі, розкриваються естетичні погляди Р.Іваничука та специфічні ознаки його історичної романістики. Досліджуючи часопросторові концепції історичної прози письменника, з'ясовано, що художній час, що заґрунтовано на пам'яті лише окремого персонажа, виявляється для автора завузьким, тому він розширює його межі до рівня історичної пам'яті поколінь, унаслідок чого відстань між часовими пластами вимірюється кількома століттями. Близькі за тематикою, проблематикою, способами характеротворення, сюжетним наповненням, романи Іваничука мають ще одну спільну рису - особливу поетику художнього часопростору. Типологічно близькі елементи, ознаки, що визначають поетику художнього часопростору на рівні авторської позиції, виявляються також на композиційному, проблемно-тематичному, персонажному й образно-словесному рівнях.

Найповніше письменницька концепція часопростору втілюється в композиційній структурі. Анахронічна, «розірвана» часова організація становить основу композиції, що полягає в суміщенні різних часових пластів, які не вкладаються в біологічний час героя і лежать за межами індивідуальної людської пам'яті. Композиція творів Р.Іваничука прикметна поєднанням автономних, паралельних або ж взаємопереплетених хроносистем із власними часовими вимірами. Це дає змогу зіставляти часові пласти з великими часовими розривами. Рамкою композиції виступає хроносистема, різною мірою віддалена від сучасності. Монтаж різночасових шарів створює можливість маніпулювання художнім часом, допомагає вибудовувати часовий каркас твору. Переходи між хроносистемами стають одним із засобів концентрації додаткової психологічної напруги, посилюють інтригу, хоча іноді й стримують розвиток подій у кожній окремій хроносистемі. Структура художнього часу творів Р.Іваничука посутньо ускладнюється також внутрішніми пропорціями сюжетного, індивідуального та соціально-історичного, подієвого і ліричного, авторського й персонажних художніх часів.

Як свідчить аналіз, до створення художньої історії України Р.Іваничука стимулював насамперед національний концепт. Адже, як відомо, за радянської доби українська історія висвітлювалася викривлено, тенденційно. Більшовицька ідеологія, успадкувавши імперські традиції царської Росії, з різкою негацією сприймала найменші прагнення народів, які потрапили в коло її «життєвих інтересів», до самостійного розвитку. Об'єктивні дослідження багатьох українських істориків оголошувалися хибними, замовчувалися, заганялися до спецфондів, а на самих учених прикріплювався звичний ярлик «буржуазних націоналістів». Прагнучи змінити такий стан речей, Р.Іваничук написав історичні романи, в яких простежив перебіг подій від початку XV століття до сучасності. Їх наскрізною ідеєю є незалежність України, увиразнена авторською концепцією «меча і мислі».

Письменник перейнявся питанням, яким чином українці за шістсот років неволі зберегли себе, залишилися нацією, що нині незалежна? Осмислюючи історію, він дійшов висновку, що наш народ упродовж віків змушений був зі зброєю в руках відстоювати власне право на життя. Коли ж шаблі тупилися, поставала незнищенна мисль, що теж була могутньою зброєю й забезпечувала самозбереження нації. Р.Іваничук добре усвідомлював, що в період ідеологічної заангажованості художнього мислення творча праця в царині історичної літератури відкривала великі можливості для мистецької реалізації сьогочасних ідей, розлогих філософських узагальнень, порушення морально-етичної проблематики. Більше того, історичне письменство до певної міри слугувало тоді своєрідним прихистком від звинувачень авторів у політичному вільнодумстві. Нові ж культурно-історичні реалії, в силовому полі яких українська література розвивається з початку 90-х років минулого століття, посутньо сприяли розширенню жанрових меж і різновидів історичної прози. Роль Р.Іваничука в цьому процесі важко переоцінити.

Історична література передбачає повсякчас оновлений погляд на відтворювані події. У зв'язку з цим, явища певної епохи, ґрунтуючись на фактах минулого, так чи інакше проектуються на сучасність і в майбутнє. Читач декодує зміст історичних творів із позицій свого часу, особливо в періоди зміни одних суспільних ідеалів іншими чи під впливом нового погляду на певні явища національної історії. Таким чином кожного разу в минуле привноситься сьогочасне, «своє», суголосне чи контрастне тому авторському «посланню» й виражене за допомогою цілої низки «голосів» із минулого та голосу автора або головного оповідача. Літературний твір так чи інакше відтворює реальний світ - природу, речі, події, людей у їх внутрішньому та зовнішньому бутті. Отже, прикметною ознакою художнього часу й простору є їх умовність. Часопростір у літературному тексті формує специфічні умови для існування персонажів і навіть самого автора. Це не лише відображення певних історичних фактів і подій у хронологічній послідовності, а засоби, якими письменник послуговується, створюючи художнє ціле, всередині якого і через яке ми можемо осягнути минувщину.

Простір у своєму побутовому значенні асоціюється з обширом, у межах якого відбувається та чи інша подія, виявлення або гра почуттів. Простір сприймається як певний каркас фундаментальної моделі світу, де містяться процеси та події. Але простір передбачає статичність, обмеженість; він ніби схоплений в один момент, призупинений, закритий. Простір буває відкритим лише в межах чогось, його зміна відбувається тільки вже у певній іншій системі.

Час виступає своєрідним елементом оживлення статичної, неживої субстанції, надихаючи в неї життя, створюючи місце для розгортання сцен кохання і баталій, «розмови» історичних персонажів із сучасними, для перевтілення та зображення вічного буття. Реальний час, якому притаманні універсальність, одномірність, безперервність, односпрямованість, лінійна впорядкованість від минулого до майбутнього, через суб'єктивне авторське сприйняття, застосування прийомів умовності трансформується в письменстві на час художній. Він може бути нерівномірним у своєму русі (передбачати прискорення або вповільнення), не одномірним (оскільки залежить від психологічних станів суб'єкта), переривчастим, дискретним, таким, що повертається назад, різноспрямованим, нелінійним (бо допускає прийоми ретроспекції та проспекції).

У другому розділі «Поетика та своєрідність часопросторових вимірів історичної прози Романа Іваничука» досліджено сюжетно детерміновані види часопростору творів письменника, зокрема, - характерні ознаки часопростору повістей «Євангеліє від Томи», «Ренегат», «Смерть Юди» та історичного роману «Шрами на скалі».

Доведено, що, поєднуючи часопросторові виміри, автор майстерно і з помітною чіткістю формує внутрішній світ персонажів історичних повістей. Беручи до уваги часопросторовий взаємозв'язок, не можна не заакцентувати компетентність письменника, який, спираючись на автентичних персонажів, дати, географічні реалії, вплітає їх у фіктивну матерію художньої прози. У першій частині триптиха «Євангеліє від Томи» осмислюється категорія сумніву. Герой твору Тома Невірний - Христовий апостол, який, долаючи різні випробування, сумнівається в Божественній сутності та всіх земних її виявах. Р.Іваничук презентує історичний час, у його повноті й тривимірності (минуле - теперішнє - майбутнє). Слідуючи власному ідейно-художньому задуму, митець надає головному героєві цілковитої свободи руху в часі. При цьому він плідно послуговується ретроспекцією та часовою перспективою. Ретроспекція дає вичерпне уявлення про минуле Томи, становлення його характеру, віддзеркалює всі важливі етапи життєвої дороги персонажа - від пізнання Христа та апостолів аж до смерті (художній час повісті об'єднує декілька десятків років).

Повість «Смерть Юди» розвиває деякі мотиви, накреслені в «Євангелії від Томи». Водночас твір є цілком самодостатнім варіантом потрактування євангельської аксіології, що постає тут у двох планах: канонічному (догматичному) та оригінально-авторському. Коли специфіка першого не потребує коментарів, то другий план являє собою складну художню модель, у якій новозаповітні онтологічні універсалії змістовно перехрещуються зі складним комплексом поведінкових виявів, багатошаровим контекстом, сформованим із елементів міфологічної, легендарно-фольклорної та культурологічної традицій.

Звичайно, цей твір не слід сприймати як адекватну панораму конкретних фактів. Тут переважають авторська вигадка та вмілі імітації (навіть у межах художньої фантазії) історичних переказів. Творча уява Р.Іваничука, органічно поєднуючись з історичним матеріалом, виформовує ілюзію «живої історії». Саме тому Тома наділяється спроможністю сперечатися, дискутувати, не погоджуватися з історією й змінюватися під її впливом.

Загалом же, історія виступає тут серйозним противником. Спираючись на історичний фактаж, прозаїк створив своєрідний трамплін для нового - вже фікційного - часопростору героя, що визначив його подальшу долю. Упродовж цілого твору постійно перехрещуються, переростають один в одного два часопростори: до певної міри побутовий, зосереджений довкола роздумів і спогадів Томи (про вчення Ісуса, побут апостолів, оріян) та динамічно-напружений (розмови з Азазелем, трагічні події знищення Єрусалиму).

У повісті «Ренегат» Р.Іваничук осмислює явище зради, породженої з тотального сумніву, безвір'я, страху, що буквально спустошила душу головного героя. Попри неточне датування, автор дотримується всіх правил жанру - історичні орієнтири, реалії, плин часу. І навіть суд має свій порядок. На відміну від повісті «Євангеліє від Томи», тут виступає не історичний, не автентичний, а вже універсальний персонаж, яким може бути кожен і в будь-якому часі. Це - надзвичайно важливий фактор, особливо коли брати до уваги специфіку часопростору твору. У сфері Ренегата, в його оповіданні, легко помічаємо відплив часу, його порядок, але в сфері суду час є динамічним. Суд переноситься в минуле лише тоді, коли це потрібно для внутрішнього порядку процесу. Понад те, «перенесення» не стосується всіх - деякі (переважно натовп) залишаються. Така позиція автора і цікава, і новаторська. Суд протягом процесу кілька разів змінює місце в часі. З одного боку, в такий спосіб активізується темп дії, а з іншого - чітко відділяється час злочину від часу його моральної оцінки. Адже зрадити можна раз у житті; це буде лише один момент. Та саме з цього часу, людина стає відступником. Власне, такий підхід і вплинув на організацію часопростору в творі.

У романі «Шрами на скалі» Р.Іваничук виявляє себе в особі оповідача (чи фіктивного автора) й водночас створює ілюзію власної безпосередньої присутності в тексті. Оповідь ведеться від імені автора, який має намір написати гіпотетичну версію історичного роману про князя Данила Галицького та співця Митусу (такий твір, за версією письменника, планував написати І. Франко). Паралельно на очах читачів розгортається розповідь про останній рік життя автора того ненаписаного роману. Елементи автотематизму наявні і в інших творах прозаїка («Манускрипт з вулиці Руської», «Через перевал»), але в «Шрамах на скалі» автобіографічні мотиви виступають уже сюжетно-композиційною віссю. Роман побудований як тексти про Данила Галицького й Митусу, розповідь про І. Франка та розмова «автора» з потенційним читачем - франкознавцем Адріаною.

Письменник постулює ідею творчості як діалогу, в якому він сам, виступаючи поряд із персонажем, вивіряє власні художні рішення, позбавляючись статусу недоторканного й усезнаючого творця. Ні Адріана, ні Майстер не усвідомлюють себе персонажами літературного твору. Вони перебувають усередині фіктивного зображуваного світу і не виходять поза його межі. Створюючи історичний роман про Франка, вони не помічають того, що самі є героями роману про роман. Новаторство прозового письма Р.Іваничука полягає саме в тому, що проблема створення історичного роману, специфіка онтологічних зв'язків між автором і персонажем переносяться зі сфери позатекстової дійсності у власне художній світ.

Роман «Шрами на скалі» побудовано на поєднанні трьох часових площин: вісімдесяті роки XІX-го, початку XX століття та XIII вік. Створюючи роман про Івана Франка та Данила Галицького, письменник використовує композиційний прийом, що передбачає недотримання хронологічної послідовності подій, що розгортаються у зворотному напрямку, до деяких із них автор не раз повертається, осмислюючи під різними кутами зору. Фактично, прозаїк грає з фабульним часом, переставляючи окремі елементи.

Своєрідним часовим стрижнем, що не дозволяє оповіді в романі «розколотися» на осібні, не пов'язані між собою фрагменти, є бесіда письменника з Адріаною, до чого періодично повертається автор у своїй розповіді. Ретроспективні плани у творі виконують функцію повторення, нагадування чи підказки, що допомагає читачеві відтворити логіку подій. Окрім того, за допомогою ретроспекції - невід'ємної складової персонажного часопростору - створюється внутрішня психологічна динаміка, що досягається перериванням подієвого часу «вкрапленнями» з минулого та їх зіставленням. Колишнє й теперішнє персонажів переплітаються в їхній свідомості, зливаються в один потік емоцій, асоціацій, думок і відчуттів, а події з минулого проживаються як такі, що відбуваються нині. Власне кажучи, в здатності людської свідомості існувати одночасно у трьох часових вимірах - минулому, сучасному і майбутньому - полягає одна з характерних прикмет суб'єктивного сприйняття часу персонажами.

Порушення хронології оповіді в історичному романі відбувається двома способами: введенням до тексту ретроспективних планів та через прийом перестановки епізодів, що відкриває простір для експериментування з сюжетним часом твору. Динаміка сюжетного руху в романах Р.Іваничука є нестабільною, характеризується пришвидшенням і сповільненням сюжетного часу, його стисненням та розтягненням. Історичний час відображається крізь призму індивідуального часопросторового виміру дійових осіб. Кожен із персонажів займає свій простір, що співвідноситься з його соціальним статусом. У такий спосіб виявляється взаємозв'язок між персонажним часопростором та соціально-історичним, однією зі складових якого є суспільна ієрархія. На загал же, поетика роману прикметна поєднанням літературних алюзій, уведенням до структури твору інших жанрів (листів, поетичних творів), використанням контрастів і оксюморонів при створенні образу персонажа, поєднанням сонних марень з візіями та утопіями. Такі елементи, як нівелювання часової дистанції між актом оповіді про подію та самою подією, введення автобіографічних мотивів, реалізовані письменником в історичній прозі, свідчать про новий етап її розвитку в українській літературі другої половини XX століття.

У творах Р. Іваничука виокремлюються такі сюжетно значущі часопростори: порогу, як часопростір кризи, життєвого вибору, як межовий простір, що окреслює рамки персонажних часопросорів; часопростір пустки й безодні, який діє на рівні простору персонажів; часопростір зустрічі, з яким пов'язаний мотив протистояння і зіткнення персонажів; часопростір війни, що виявляється в романі «Шрами на скалі» на рівнях соціально-історичного (опис перебігу українсько-польського протистояння) та персонажного часопростірів; часопростір Батьківщини - Львова («Манускрипт з вулиці Руської», «Шрами на скалі») - як «свого» простору, що опинився під загрозою завоювання його чужинцями.

Часопросторова структура творів Р.Іваничука свідчить про новаторство автора в сфері поетики історичної прози. Специфіка часопростору в творах письменника полягає, по-перше, в порушенні хронологічної послідовності зображуваних подій за рахунок використання ретроспективних планів («Смерть Юди», «Ренегат», «Євангеліє від Томи», «Шрами на скалі») і, по-друге, - прийомом перестановки епізодів, що спричиняє деструкцію сюжетного часу. Окрім того, посутньо зростає роль персонажного часопростіру поряд із соціально-історичним, що дозволяє відобразити в творі не лише об'єктивний (конкретно-історичний) вимір часу, а й суб'єктивний часовимір персонажів.

Третій розділ дисертації «Часопросторові моделі в романі «Через перевал» являє результати дослідження специфіки моделювання часопростору.

Як засвідчили спостереження, в романі «Через перевал» змодельовано три основні типи стосунків між персонажами, а також три основні аспекти світосприйняття - лінійний, циклічний та циклічно-спіральний часопростір. У лінійній моделі часопростору час фактично є засобом констатації моменту. Традиція переймання чужого досвіду раз і назавжди залишається формою існування. З'явившись одного разу, такі стосунки залишаються незмінними впродовж усього часу свого існування і втрачають актуальність у момент зникнення. У межах цієї концепції можна відстежити всю сукупність випадкових життєвих стосунків, які виникають спонтанно. Часопростір виступає місцем накопичення почуттів і подій, процесів і мрій. Незважаючи на це, основним критерієм такого вияву часу є випадковість як у появі, так і в зникненні. При обмеженні та переповненні лінійна часопросторова модель зникає в нікуди, вона не може повторитися (хіба лише в уяві суб'єкта). Основна характеристика цієї моделі - неповторюваність. Переосмислення відбувається лише після завершення, а під час свого існування залишається сукупністю випадкових подій.

Модель циклічного часопростору виявляється в стосунках, що багаторазово циклічно повторюються, але не збагачуються новим змістом і не переосмислюються. Відсутність критичного мислення призводить до постійної повторюваності, створює перешкоди для подальшого розвитку. Таку концепцію прагнули зреалізувати всі тоталітарні імперії.

Циклічно-спіральна модель часопростору передбачає наявність двох складових - вертикальної та горизонтальної. Однак зміна стосунків не відбувається випадково, а проходить через страждання персонажа і переосмислення його позицій. Кожен етап включає накопичення інформації, де випадкові події сконцентровуються в один момент, вступаючи у внутрішню дискусію з собою, перетворюються на бурхливий потік суперечностей. Та це лише початок шляху, що веде до наступного наповнення з подальших зустрічей. Циклічно-спіральний часопростір - це постійне повторення і перетворення, що переходить одне в інше, не досягаючи бажаного кінця, незважаючи на постійні прагнення до нього.

Отже, часопросторові виміри в романі безпосередньо виражаються через стосунки персонажів із оточуючим їх світом та внутрішнім «я». Часопростір у сприйнятті персонажів роману «Через перевал» - це концепція ставлення людини до оточуючого світу, сукупність форм його пізнання, розуміння інтерпретацій, як їх змін у межах певного часового періоду. За своєю сутністю різним є й діалог. Кожен суб'єкт діалогу ставиться до нього по-різному, знаходить іншу форму спілкування, по-іншому дивиться та сприймає свого співрозмовника.

Характерною рисою роману є особистісні часопростори персонажів, які органічно вливаються у потік історії, що зумовлює їхні дії, динаміку внутрішнього життя. Звідси виходять дві взаємозумовлені форми сюжетного руху цього твору - зовнішня і внутрішня, що дозволяє автору об'ємно окреслити характери, художньо дослідити механізми вчинків та почуттів персонажів. Такий спосіб поєднання героїв і соціально-історичних обставин дав можливість Р. Іваничуку відтворити історію, що виступає як надчасовий персонаж.

Роман ніби поглинає автора, забираючи до свого світу, що вже не належить людині, а просто веде. Невипадково часопростір тут виконує подвійну функцію. Із одного боку, він вводить нас разом зі світобаченнями, історичним досвідом, переданим ще з дитинства, до певного іншого світу - авторського, з іншого - митець має можливість проникнення до найпотаємніших куточків душі, долаючи навіть захисні бар'єри, поставлені самолюбством. У романі оповідач вступає в дискусію з головним героєм - Северином. Зустрічі, щораз інші, насичені новими подіями, контактами, випадковими друзями чи довгоомріяними стосунками, створюють діалог - часопросторовий вимір тексту. Застосовуючи прийом створення власного літературного двійника, Р. Іваничук відсторонюється від самого себе. Центральний персонаж роману - український письменник, який має псевдонім Майстер. Тут відчувається романтична тональність оповіді, увиразнена описом моря, «співзвучним» із зображенням людських стосунків - моря і шаленого кохання. Море подається як простір, яким пливе «Ренесанс», і як тривимірний час минулого, теперішнього та майбутнього (море дискусій, розмов, знайомств, що захоплює учасників круїзу).

Вже з перших сторінок роману читача «допущено» до внутрішнього світу Северина. Майстер піддає сумніву власну самооцінку (за словами Р. Іваничука, письменник чи не все в житті піддає сумніву). Нагадаємо, що особливо яскраво прозаїк відтворює вияви сумніву (до певної міри власне й сприйняття) у триптиху «Смерть Юди», зокрема в повісті «Євангеліє від Томи».

Як свідчать спостереження, Р. Іваничук у багатьох творах торкається сакральної теми, що, зокрема у першій частині роману «Через перевал», виявляється в зображенні стихії моря і влади Бога. Завжди, коли Северин опинявся в подорожі морем, впевненість у собі поступалася місцем відчуттю залежності від стихії, розумінню, що від Бога не сховаєшся.

Помітне місце в роздумах Северина посідає історична доля України, цікаво читати й сторінки, де зображено виступи літераторів молодшої генерації. Ставлення Северина до них неоднозначне. Творчість його покоління була однією з форм боротьби за свободу, а коли вона настала, не знаходить Майстер матеріалу для власних художніх узагальнень. Сучасних авторів він вважає переважно такими, що порсаються в бруді, пишуть про борделі, не властиві нормальним людям психічні стани, наркопритони та психлікарні.

Роман «Через перевал» прикметний психологізмом, філософічністю, інтелектуальною іронією, грою з формою та змістом. Щоправда, у творі трапляються прийоми зміщення часопростору та химерних перетворень. Майбутнє розмикається за допомогою використання містичних елементів. Романіст звертається також до індивідуальної міфотворчості, що виявляється в часопросторах дороги, дому, порогу. Образи, сюжети, мотиви, які він інтерпретує сповнені змісту, актуального для всіх епох. У такий спосіб твориться взаємозв'язок минулого і сучасного, фантастичного та конкретно-історичного.

Введенням до твору біологічного календаря, фіксації погодних умов, зовнішній простір трансформується у пейзаж душі персонажів. Таким чином, час переважно психологізується. Часто погодні умови попереджують про небезпеку.

Тривимірність історичного часу в романі забезпечується такими формами художнього часу як ретроспекція та часова перспектива. Ретроспекція, спогади персонажа чи об'єктивне авторське повістування, здебільшого виконує функцію експозиції характеру персонажа, розкриває внутрішні зв'язки життєвих явищ. Переважає асоціативна ретроспекція. Письменник уникає традиційних розповідей про своїх персонажів, ті чи інші переживання викликають із пам'яті асоціативні згадки, часто стрімко перериваючи оповідь та переключаючи увагу з одного предмету на зовсім неочікуваний.

Отже, час і простір перериваються, письменник відображає не весь часовий потік, а лише найбільш виразні з художньої точки зору моменти. Дискретність простору проявляється в тому, що часто описується за допомогою окремих деталей. Інші моменти неначе «добудовуються» в уяві читача.

Хід художнього часу нерівномірний. Він може припинятися в описових фрагментах, а може й різко прискорюватися, коли в одній-двох фразах автор змальовує кілька місяців або років з життя персонажа чи навіть все його життя.

Часова перспектива у творі виражається через міфологічний час, сон, подорож Майстра до власної внутрішньої сутності, через минуле до майбутнього (сновидіння, інтуїтивні передчуття, знаки-знамення…).

Художній часопростір роману «Через перевал» включає два пласти: концептуальний - історичний простір і час, який змальовує автор, де і коли відбуваються події, й перцептуальний - простір та час уяви персонажів.

Витримування достовірності історичних фактів диктувало Р. Іваничуку не лише географічні топоси, але й введення до тексту датування. Важливо відзначити, що в деяких випадках часова різниця між змальованими у текстах подіями і власне авторським буттям може увиразнюватись не тільки в заголовках чи датуванні в структурі творів, але й фразами, які виразно засвідчують авторську присутність.

Письменник вдається до зміщення часових пластів, використовуючи принцип монтажної композиції. Паралельно із показом часів Руїни автор звертається до сучасності у міркуваннях про свободу, новітню літературу, потребу осмислення причин поразок та перемог.

У «Висновках» узагальнюються результати проведеного наукового дослідження. Аналіз поетики історичної прози Р. Іваничука (здебільшого творів, написаних у другій половині XX ст.) дає підстави для акцентування на нових тенденціях розвитку його творчості. Особливо актуальною є проблема часопросторових категорій як системно-структурного рівня поетики. Це зумовлюється появою художніх творів із яскраво вираженою філософічністю, показом часопросторового континууму. В літературно-художньому часопросторі має місце злиття просторових і часових прикмет в осмислене та конкретне ціле. У поетикальній системі історичної прози Р. Іваничука складові художнього світу - час і простір - виявляються одними з провідних. Саме таким перетинанням рядів характеризується художній часопростір письменника.

Суміщення різночасових пластів відкриває простір для маніпулювання художнім часом, сприяє формуванню часового каркасу твору. Часопростір героїв органічно пов'язаний із реальною історією, дає Р. Іваничуку можливості плинного єднання з нею, дистанціювання або наближення.

Нові тенденції поетики історичної прози Р. Іваничука виявилися передовсім в часопросторовій побудові творів. Вони найбільш помітні в ускладненій концепції часу, що на рівні структурування романного матеріалу виявляється в таких моментах:

порушення хронологічної послідовності викладу подій, що досягається введенням у розповідь асоціативної та хронологічної ретроспекції («Смерть Юди») або свідомою перестановкою епізодів історії - часовою інверсією («Через перевал»);

поєднання в творі кількох часових площин, що розгортаються рівнобіжно або одночасно співіснують і розвиваються в тексті, де минуле й теперішнє неначе зливаються в один часовий потік. У романі «Шрами на скалі», приміром, цей прийом є чільним ідейно-композиційним елементом;

поряд із відображенням об'єктивного (конкретно-історичного) виміру часу, що реалізовується насамперед у соціально-історичному часопросторі, із зростанням ролі суб'єктивного часовиміру персонажа відбувається перехід від зовнішнього (подієвого) до внутрішнього (духовного). Це найкраще помічаємо в творах «Манускрипт з вулиці Руської», «Через перевал», «Євангеліє від Томи», «Смерть Юди».

Одним із найуживаніших письменником художніх прийомів є ретроспекція. Вона заакцентовує суб'єктивність сприйняття часу персонажами, заперечує уявлення про однобічний, незворотний, лінійний рух часу. Значне число ретроспективних планів розширює сюжетний час творів, порушує хронологію оповіді, засвідчуючи вироблення індивідуального творчого стилю Р.Іваничука та про відхід від традицій класичного історичного роману. Найчастіше автор вдається до двох видів ретроспекції - хронологічної (вводячи в дію персонажа, письменник більш-менш повно розповідає про його минуле, вмотивовуючи подальшу поведінку й розвиток характеру) та асоціативної (виникає внаслідок асоціації з якимось явищем, подією, ситуацією, розмовою).

У творах прозаїка помітно вирізняється часопростір зустрічі. Звертає на себе увагу також представлений здебільшого ретроспективно часопростір порогу, який окрім безпосереднього значення, наділений і психологічно забарвленим переносним, пов'язаним із внутрішнім світом героя. Автор усебічно репрезентує історичний час. Читач має нагоду познайомитися з минулим і теперішнім персонажів, їх думками, мріями. Неабияку роль у творах виконують сновидіння та візії головних героїв.

Отже, історична проза Р. Іваничука характеризуються насамперед чіткістю часової організації. Із часового потоку письменник виокремлює найбільш суттєві фрагменти, а на позначення швидкого його плину обмежується лише вказівками на зміну пір року. Часопросторовій організації творів романіста притаманні часові пропуски, акценти на подіях, що впливають на зміну переконань героїв. Історичний фактаж, на який спирався автор, зобов'язував його дотримуватися конкретних географічних топосів, що, однак, не обмежують просторових обширів творів. Проза Р. Іваничука характеризується постійними «часовими стрибками», які не завжди можна вмотивувати логікою самої оповіді чи ретроспекцією. Складається враження, що митець грає з читачем, примушуючи останнього встановлювати причинно-наслідкові зв'язки, відбудовувати логіку та послідовність розгортання подій, які в тексті постійно порушуються. Це дає підстави для висновку про свідомо застосовуваний автором прийом перестановки історичних епізодів всупереч хронологічному порядку. Минуле й теперішнє персонажів переплітаються в їхній свідомості, зливаються в один потік емоцій, асоціацій, думок і відчуттів, де події колишнього проживаються як такі, що відбуваються нині. Герої й оповідач наділяються спроможністю існувати одночасно в трьох часових вимірах - минулому, сучасному та майбутньому. Одне слово, для поетики творів Р.Іваничука характерне поєднання літературних алюзій, включення до структури творів інших жанрів, використання контрастів й оксюморонів при творенні персонажа, поєднанням сонних марень із візіями та утопіями.

Кожен із суб'єктів Іваничукових діалогів обирає свою форму спілкування. У зв'язку з чим виокремлюємо три основні моделі часопросторових відносин персонажів - лінійну, циклічну та циклічно-спіральну. У лінійній моделі час практично є засобом констатації моменту, що повторюється без будь-яких змін. Час може виступати як постійна наявність одномоментних зустрічей. Модель циклічного часопростору виявляється в стосунках, що багаторазово циклічно повторюються, але не збагачуються новим досвідом, змістом, не переосмислюються. Циклічно-спіральна модель характеризує часопростір, коли зміна стосунків не відбувається випадково, а мета досягається через страждання і переосмислення. Кожен етап включає накопичення інформації, де випадкові події вступають у внутрішню дискусію, перетворюються на бурхливий потік суперечностей, що призводить до наступного наповнення з додаткових зустрічей. Циклічно-спіральний часопростір - це перманентне повторення і перетворення, що взаємно переходить одне в інше, ніколи не досягаючи бажаного, незважаючи на очікування. Повнота історичного часу - це риса не лише романів («Мальви», «Шрами на скалі», «Орда»), а й повістей («Смерть Юди», «Ренегат», «Євангеліє від Томи») письменника. Новаторство Р.Іваничука виявилося насамперед у розширенні часопросторових координат історичної прози. Конкретизація художнього часу в заголовках, що заакцентовують віддаленість відтворених подій від часу автора, в структурі текстів (у формі прив'язаності подій до історичних реалій чи дат) помітно увиразнює жанрові домінанти прози митця. Циклічність, датування, сам перебіг подій виконують художню функцію фіксації тривалості сюжетного часу.

Прозаїк послуговується елементами ідилічного часопростору для увиразнення складових ментальності українців, які доти будуть непоборними, доки триматимуться рідної землі, Батьківщини, шануватимуть родину. Ідейно-художня концепція автора спрямовується на утвердження віри в самореалізацію українства, його потужний державницький потенціал. У складному процесі кардинального переосмислення української минувшини, утвердження нових соціальних моделей Р.Іваничук вирізняється посиленою увагою до національних цінностей, акцентацією їх загальнолюдської основи. Характерною ознакою авторської концепції історії виступає виразна проекція минулого на сьогодення. Асоціативні й авторські ретроспекції, фольклорні вкраплення, міфологеми, галицькі діалектизми та полонізми, оригінальні інтонаційно-синтаксичні засоби віддзеркалюють «дух» зображуваної епохи. Їх, як і неординарну побудову часопростору творів, зараховуємо до специфічних рис поетики історичної прози Р.Іваничука.

Размещено на Allbest.ru