"Итальянские новеллы" та повість "Микеланджело" Д.С. Мережковського: стилізація, міфопоетика, інтертекст

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

“Итальянские новеллы” та повість “микеланджело” д.с. мережковського: стилізація, міфопоетика, інтертекст

Вальченко Інна Вікторівна

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Творча спадщина Д.С. Мережковського - одного із засновників російського модернізму - за останні два десятиріччя усвідомлюється як неординарне явище літератури “срібного віку”, що викликає все більший дослідницький інтерес. Увага літературознавців на початковому етапі вивчення творчості письменника зосередилась на трилогії романів-міфів “Христос и Антихрист” (1895-1904) та ліриці Мережковського, пізніше об'єктом дослідження стала його драматургія. У поле зору науковців потрапили також теоретичні та літературно-критичні роботи Мережковського - “О причинах упадка и о новых течениях современной русской литературы” (1893), “Вечные спутники” (1897), “Л. Толстой и Достоевский” (1901) та інші. Останнім часом зріс інтерес до емігрантської прози Мережковського 1925 - 1941 років, особливо до творів біографічного жанру - “Наполеон” (1929), “Лютер” (1937), “Паскаль” (1939) та інших.

Мала проза Мережковського - цикл “Итальянские новеллы” (1895-1897) та повість “Микеланджело” (1902) до цього часу не привертали уваги дослідників. Це можна пояснити тим, що масштабні твори, написані в цей же період, “відтіснили” їх на другий план. Праця над “Итальянскими новеллами” та їх публікація співпадала з роботою Мережковського над другою частиною трилогії “Христос и Антихрист” - романом-міфом “Леонардо да Винчи”, а робота над повістю “Микеланджело” велася водночас зі створенням фундаментального та концептуально важливого твору “Л. Толстой и Достоевский”. Таким чином, означена частина літературного доробку Мережковського випала з поля зору як його сучасників, так і пізніших дослідників творчості письменника. Однак, існують достатні підстави вважати, що створення новелістики та повісті нового типу було важливим етапом становлення як художнього світу Мережковського, так і російської літератури “срібного віку” загалом. Усе це зумовлює актуальність вивчення “Итальянских новелл” та повісті “Микеланджело” як невід'ємної складової “тексту” Мережковського та російської прози кінця XIX - початку XX століття.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана у рамках наукової теми кафедри історії російської літератури Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна “Проблеми методу, поетики і жанру російської літератури XIX - XX столітть”.

Мета дослідження - виявити художню специфіку та авторську концепцію “Итальянских новелл” та повісті “Микеланджело”, з'ясувати їх місце у творчому доробку Мережковського і літературі “срібного віку”.

Для досягнення цієї мети слід вирішити такі завдання:

– визначити та обґрунтувати стратегію дослідження;

– здійснити аналіз поетики творів, що входять до складу циклу “Итальянские новеллы” та повісті “Микеланджело”;

– виявити передтексти “Итальянских новелл” та “Микеланджело”;

– схарактеризувати різновиди інтертексту та дослідити його функції в “Итальянских новеллах” та повісті “Микеланджело”;

– проаналізувати особливості та функції міфопоетики у новелах та повісті Мережковського;

– дослідити специфіку та функції стилізації в “Итальянских новеллах” та “Микеланджело”;

– схарактеризувати особливості жанрової структури творів, що входять до циклу “Итальянские новеллы”, циклу в цілому, а також повісті “Микеланджело”;

– на всіх етапах дослідження вказані твори розглянути у контексті трилогії “Христос и Антихрист”, збірки статей “Вечные спутники”, книги “Л. Толстой и Достоевский”, поезії Мережковського 1890-х років, а також творчості символістів названого періоду;

– визначити зв'язок між повістю “Микеланджело” та біографічною прозою Мережковського емігрантського періоду, перш за все книгою “Данте”;

– з'ясувати місце та роль новелістики і повісті у творчості Мережковського 1890 - 1900 років, а також у російській літературі кінця XIX - початку XX століття.

Об'єкт дослідження - цикл Мережковського “Итальянские новеллы”, що містить п'ять новел, опублікованих в 1895 - 1897 роках, та повість “Микеланджело” (1902).

Предмет дослідження - поетика та жанрова специфіка названих творів Мережковського.

Теоретико-методологічну основу дослідження складають праці вітчизняних і зарубіжних учених з проблем поетики. До уваги взято здобутки методики мотивного, інтертекстуального, міфопоетичного, цілісного та порівняльно-типологічного аналізу художніх творів.

Наукова новизна результатів дослідження полягає в тому що:

– уперше здійснено всебічний аналіз малої прози Мережковського 1890-х років (“Итальянских новелл”) та повісті “Микеланджело”. Виявлено і схарактеризовано їхні художні особливості, запропонована інтерпретація закладеної в них авторської концепції;

– визначено ряд передтекстів новел та повісті “Микеланджело”, які належать до російського та європейського фольклору (казки та паремії), античної літератури (Овідій), літератури епохи Відродження (Данте, Боккаччо, Луіджи Аламані, Банделло, Саккетті, Вазарі, Страпарола, Шекспір, Сервантес), бароко (Кальдерон), романтизму (Е. По, брати Грімм, Тютчев та ін). Визначено також напрямки та стилі живопису різних епох, що виконували у новелах Мережковського функції інтертексту або зразків для стилізації (від полотен Філіппо Ліппі та Леонардо да Вінчі до Ель Греко);

– схарактеризовано особливості та функції автоінтертексту у новелістиці та повісті Мережковського, у тому числі функціювання символічних та міфопоетичних мотивів (любові, смерті, обручки, нитки, прялки та ін.);

– доведено неоміфологічну природу циклу “Итальянские новеллы” та повісті “Микеланджело”, їх тісний зв'язок з романом-міфом “Леонардо да Винчи”;

– продемонстровано функції іронії та інших форм сміхового начала у “Итальянских новеллах”;

– схарактеризовано жанрову своєрідність новел та повісті Мережковського, модифікованих у руслі пошуків російської літератури межі століть. Запропоновано типологію жанрових різновидів новел, що входять до циклу “Итальянские новеллы” та схарактеризовано принципи їхньої циклізації;

– “Итальянские новеллы” та “Микеланджело” вперше інтегрованні в контекст творів Мережковського 1890 - 1900-х років та біографічної прози емігрантського періоду;

– уточнено уявлення про роль Мережковського у розвитку російської літератури кінця XIX - поч. XX століття - створенні малої прози та повісті нового типу, де важливу роль відігравали стилізація, міфопоетика та інтертекст.

Практичне значення. Матеріали та висновки роботи можуть бути використані при вивченні творчості Д.С. Мережковського у вузівському курсі історії російської літератури кінця XIX - початку XX століття, у спецкурсах та спецсемінарах, а також при подальшому дослідженні творчості Мережковського.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалась на засіданні кафедри історії російської літератури Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Основні положення дослідження викладені в доповідях на 2-х міжнародних наукових конференціях: “Дискурс як об'єкт філологічної інтерпретації” (Харків, травень 2001), “Підсумки і перспективи розвитку літератури та літературознавчої думки XX ст. До 200-річчя Харківського університету і філологічної школи факультету” (Харків, жовтень 2003).

Публікації. Результати дослідження відображено в 5 наукових статтях у фахових виданнях, ліцензованих ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, що включає 186 позицій. Загальний обсяг роботи 177 сторінок, із яких 161 сторінка основного тексту.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, сформульовано мету та завдання роботи, визначено основні методи аналізу, предмет і об'єкт дослідження, висвітлено зв'язок дисертації з науковими програмами та планами, продемонстровано наукову новизну та практичну значущість отриманих результатів.

У першому розділі “Проблеми вивчення прози Д.С. Мережковського” подано огляд критичної та наукової літератури за темою дисертації і визначено теоретичні й методичні принципи дослідження.

У підрозділі 1.1. “Історія вивчення та актуальні питання специфіки прози Д.С. Мережковського” розглянуто основні етапи вивчення творчого доробку автора як його сучасниками, так і дослідниками нашого часу. Сучасниками Мережковського (В. Розановим, А. Білим, Н. Мінським, К. Чуковським та ін.) були відзначені ерудиція письменника, вражаюча широта його творчого репертуару та зусилля культуртрегера, який прагнув представити світову літературу без розподілу на вітчизняну та західноєвропейську. Рідкісним для російського письменника того часу була й популярність Мережковського за межами країни. Академічне вивчення творчості Мережковського теж почалося на Заході, але його твори як до революції, так і після неї, отримували там неоднозначні оцінки.

Радянськими дослідниками творча спадщина Мережковського довгий час ігнорувалася, а якщо і згадувалась, то оцінувалася досить упереджено. Перш за все причина цього полягає у причетності письменника до еміграції. Відродження інтересу до цього талановитого та самобутнього автора виникло наприкінці 1980-х років разом з публікацією цілої низки його творів. Тоді ж з'явились і праці дослідників, які прагнули осмислити особливості творчого доробку Мережковського. Загальний лейтмотив цих досліджень можна схарактеризувати як незаперечне визнання значного внеску Мережковського в літературу, публіцистику та літературну критику межі століть. Однак ставлення до письменника читачів і науковців залишалося неоднозначним, що зумовило необхідність проведення фундаментального та всебічного аналізу його художнього світу.

Більша частина сучасних досліджень присвячена романам Мережковського. В них переважно розглядаються різні аспекти трилогії “Христос и Антихрист”. Це статті З.Г. Мінц, Л.О. Колобаєвої, С.П. Ильйова, Д.М. Магомедової, О.К. Созиної, О.М. Ваховської. Ціла низка досліджень присвячена порівняльному аналізу творів Мережковського та Ібсена, визначенню впливу драматичної трилогії Ібсена “Кесарь и Галилеянин” на формування задуму “Смерти богов”. У зв'язку з цим слід назвати роботи З.Г. Мінц, Г.М. Фрідленедера, О.Л. Бейліної, Г.М. Храповицької. Особливо цікавими є запропоновані дослідниками інтерпретації проблеми особистості у творах Мережковського, які важливі й для осмислення її відображення у новелах та повісті “Микеланджело”.

Значна кількість праць (О.А. Андрущенко, М. Єрмолаєва, Я.В. Саричева, І.С. Приходько, П. Карден та ін.) присвячена аналізові методу Мережковського-критика. Не обійшли увагою дослідники (О.А. Андрущенко, Ю.К. Герасимов) і драматургію Мережковського, яка розглядається в контексті всієї його творчості як невіддільна частка єдиного “тексту” письменника. На наш погляд, у цих роботах важливими видаються такі аспекти дослідження драм, як стилізація, специфіка та функції цитації і автоцитації, історіософська проблематика.

Заслуговує на увагу і перша колективна монографія про Мережковського “Мысль и слово” (1999). В основі книги матеріали міжнародної конференції, присвяченої Мережковському, що відбувалася в Інституті світової літератури РАН в 1991 році. У монографії репрезентовані статті не тільки провідних російських та українських дослідників (Л.А. Колобаєвої, І.В. Корецької, І.С. Приходько, В.А. Келдиша, С.П. Ильйова), але й відомих зарубіжних дослідників творчого доробку Мережковського (Т. Пахмусс, М. Задражилової, П. Карден та ін.).

Таким чином, сьогодні інтерес зарубіжних та вітчизняних літературознавців до творчого доробку Мережковського не викликає сумніву. Однак при досить широкому спектрі досліджуваних тем “Итальянские новеллы” та повість “Микеланджело” залишились поза увагою літературознавців. Єдину згадку про новели Мережковського знаходимо у статті О.М. Грачової, яка розглядає “Итальянские новеллы” у зв'язку з апробуванням російськими символістами прийому тотальної стилізації. На погляд автора дисертації, це досить прямолінійна та спрощена оцінка малої прози Мережковського. У дисертації буде доведено, що особливості поетики циклу не зводилися тільки до тотальної стилізації, оскільки у ньому вироблялась міфопоетика Мережковського та функціював широкий інтеретекст. До того ж “Итальянские новеллы” разом з повістю “Микеланджело” були важливим етапом у становленні концепції особистості (в тому числі художника-творця) у художньому світі Мережковського 1890-х - початку 1900-х років, а також у визначенні важливих напрямків подальшого розвитку його творчості.

У підрозділі 1.2. “Теоретичні основи дослідження” викладено основні теоретичні засади, які стали підґрунтям аналізу “Итальянских новелл” та повісті “Микеланджело”: сучасні уявлення про символізм, міфопоетику, стилізацію, інтертекст, жанри новели та повісті.

Суттєвим внеском у розвиток та осмислення російського символізму є роботи К.О. Мочульского В.О. Келдиша, О.В. Ермілової, В.О. Саричева, С.П. Ильйова, Л.К. Долгополова, З.Г. Мінц, Л.О. Колобаєвої та ін. Важливими також є праці таких зарубіжних дослідників, як А. Пайман, Э. Клюс, О. Ронен, А. Ханзен-Леве, Х. Баран та інших. Підсумкові уявлення про російський символізм (причини його появи, етапи розвитку, авторські художні системи символістів, їх внесок в літературу та мистецтво) подано у фундаментальних працях - “История русской литературы: XX век: Серебряный век” (1995), “Русская литература рубежа веков (1890-е - начало 1920-х годов)” (2000-2001). Йдеться зокрема про те, що ідея синтезу була однією з домінуючих в модернізмі межі століть. Втілюючи її, символісти прагнули створити “нове мистецтво” XX століття.

Біля витоків цього явища стояв і Мережковський. Поряд з іншими “старшими” символістами йому належить першість у створенні лірики, прози та драматургії нового типу, які були покликані виконати роль неоміфології XX століття, спроможної пояснити та перетворити (врятувати) людство, що “гряде” до свого кінця. Вироблення символістами принципів міфопоетики, її специфіки та функцій усебічно вивчені З.Г. Мінц, Д.Є. Максимовим, Л. Сілард, О.Є. Нямцу. Завдяки цим дослідникам сьогодні зрозуміло, що жанрова структура неоміфологічної прози вирізняється багаторівневістю та багатазначністю.

У зламні епохи важливу роль відіграє і стилізація, що розширює можливості літератури та інших видів мистецтва. Вивчення суті, засобів та функцій стилізації має свою історію. Цій проблемі присвячено роботи Ю.М. Тинянова, М.М. Бахтіна, В.Ю. Троїцького, О.В. Алпатова та ін.

Аналізуючи специфіку стилізації в малій прозі та повісті Мережковського, не можна залишати поза увагою проблему міжтекстових зв'язків, що в наш час визначаються як “інтертектуальність” та “інтертекст” і трактуюється як властивість твору асоціюватися з іншими творами. Найбільш значущими для розгляду цього питання є концепції М.М. Бахтіна, Ю. Кристєвої, М. Ріффаттера, І.П. Смірнова, Н.А. Фатєєвої. Динаміка визначення терміну “інтертекстуальність” може бути представлена як зміна основних тенденцій: від розширення значення (1970-ті роки) до подальшого звуження (1980-ті роки) та диференціації (1990-ті роки). Конкретизація поняття “інтертекстуальність” залежить від прояснення семантичних меж між поняттями “текст”, “твір”, “контекст”, “метатекст”, що співвідносяться з поняттям “інтертекст”.

При осмисленні новацій Мережковського-новеліста та специфіки його повісті “Микеланджело” слід враховувати також жанрові різновиди малої прози та художньої біографії, про які йде мова в роботах С.С. Авєрінцева, Г.О. Винокура, Ю.В. Манна, Є.М. Мєлетинського та інших дослідників.

Різноманітний аналіз творів Мережковського потребує урахування методики цілісного аналізу літературного твору, розробленої М.М. Гіршманом, В.М. Жирмунським, Д.С. Ліхачовим, Ю.М. Лотманом, Б.О. Успенським, Г.М. Фрідлендером, О.П. Чудаковим. На думку дослідників, категорія цілісності належить не тільки до всього естетичного об'єкту, але й кожної його значущої частини, яка несе на собі відбиток художнього світу твору. Тому дослідження новел та повісті Мережковського передбачає аналіз організації оповіді, хронотопу, предметного світу, сюжету, системи персонажів. При цьому сам аналіз буде проводитися з метою подальшого синтезу, який дозволить виявити специфіку і тип художньої цілісності (жанру) та авторську концепцію, втілену в малій прозі та повісті Мережковського.

Другий розділ “Поетика “Итальянских новелл””, який складається з шести підрозділів, присвячено історії створення циклу та цілісному аналізу кожної з новел, що входять до нього.

У підрозділі 2.1. “Історія створення циклу “Итальянские новеллы” та шляхи його вивчення” розглянуто процес формування циклу та обґрунтовано підхід до аналізу названих творів. Доведено, що інтерес Мережковського до жанру новели виявився ще на початку його творчого шляху, коли він перекладав твори Е. По (“Ворон”, 1890; “Лігея”, 1893). Характерний для письменників межі століть пошук нових жанрових форм спонукав звернення Мережковського спочатку до новелістики романтизму, а потім і до витоків жанру - до новели епохи Відродження. У 1895 році в журналі “Северный вестник” з'явився його переклад новели А. Франса “Святий сатир”, стилізованої під італійську новелу Ренесансу. Із цього часу Мережковський від перекладів переходить до написання творів, стилізованих під італійську новелістику епохи Відродження. У 1902 році Мережковський об'єднав новели в збірку під назвою “Любовь сильнее смерти”. До неї увійшли новели “Любовь сильнее смерти”, “Наука любви”, переклад новели А. Франса “Святий сатир” та повість “Микеланджело”. Новели як цикл були остаточно сформовані Мережковським в XIX томі Повного зібрання творів (1914 р.). Саме в цьому виданні цикл отримав остаточну назву (“Итальянские новеллы”), та було визначено його склад.

При вивченні циклу перш за все виникає питання про послідовність розгляду новел. Найбільш просто і зручно було б дотримання хронології їх створення. Однак Мережковський, формуючи новели як цикл, порушив цей принцип. Тому дисертаційне дослідження базується на такій послідовності розташування новел циклу, яку запропонував сам автор: “Любовь сильнее смерти”, “Наука любви”, “Железное кольцо”, “Рыцарь за прялкой”, “Превращение”. Береться до уваги типологія жанру новели, запропонована Є. Мелетинським. Крім того, продуктивним виявився спосіб їх класифікації за типами передтекстів та особливостями інтертекстуальних зв'язків, розроблений Н. Фатєєвою.

Підрозділ 2.2 “Любовь сильнее смерти” присвячено аналізу твору, який відкриває цикл “Итальянские новеллы”. Використовуючи такі назви циклу та першої новели, Мережковський одразу ж викликав у читача певні асоціації з новелами Боккаччо про трагічне кохання, несподівану смерть, дивовижне воскресіння та щасливе поєднання закоханих. Недаремно мотив любові, сильнішої за смерть, дослідники “Декамерона” визначають як центральний у новелах четвертого дня. Таким чином Мережковський починає не тільки стилізувати свої твори під новелістику італійського Ренесансу, але й вводить цю новелістику у свій твір у якості інтертексту. При цьому письменник розраховув на співтворчість із читачами. Все це дозволяло авторові розширити семантику малої прози.

Новела “Любовь сильнее смерти” відіграє роль зачину у циклі та виконує функцію рамки, допомагаючи читачам потрапити до “чужого” для них світу. З цією ж метою Мережковський більш детально, ніж у передтекстах, виписує предметний світ та хронотоп, в якому розгортається фабула, змальовує вулиці, ринки, площі Флоренції, приділяє багато уваги описові звичок своїх героїв та ін.

Водночас, в новелах Мережковського, на відміну від новел XV - ХVI ст., важливу роль відіграють символи. У новелі “Любовь сильнее смерти” виявляється ціла низка таких шифрів-кодів, що інтертекстуально пов'язані із міфопоетичними елементами трилогії Мережковського, насамперед з романом-міфом “Леонардо да Винчи”. Джиневра носить на шиї талісман у вигляді камеї з зображенням кентавра, а Касандра з роману “Леонардо да Винчи” різьблену печатку з зображенням бога Діоніса. Змальовуючи кохання, що виникло між Антоніо та Джиневрою, письменник згадує античний міф про Пігмаліона та Галатею. У свою новелу Мережковський вводить також інтеретекст світової літератури: імена відомих філософів та істориків, які супроводжують майже всі твори Мережковського (Тит Лівій, Салюстій, Аристотель, Платон), імена відомих письменників (Гомер, Овідій, Петрарка) та назви їх творів. Крім того новела викликає певні асоціації з творами Е. По, в яких функціонує мотив несподіваної та передчасної смерті (“Лігея” “Падіння дому Ашерів” та ін.).

Таким чином, новела “Любовь сильнее смерти” є не тільки майстерною стилізацією під новелістику епохи Відродження, але й демонструє цілу низку ознак “нової” літератури кінця XIX - початку XX століття. Важливу роль у ній відіграють міфопоетика та інтертекст, які “переводять” фабулу на філософський рівень осмислення. Це дозволило Мережковському вже в “зачині” “Итальянских новелл” окреслити коло основних проблем, мотивів, типів героїв та художніх способів їх зображення в циклі. Це “вічні проблеми” життя, любові та смерті, пов'язані з ними символіко-міфологічні мотиви смерті та відродження, плоті та духу, язичництва та християнства.

Підрозділ 2.3. “Наука любви”. Назва цієї новели одразу ж виявляє свою інтертекстуальність та викликає асоціації з “Наукой любові” Овідія. Однак, незважаючи на те, що овідієвський інтертекст відіграє в ній важливу сюжетотвірну роль (професор навчає студента, як завоювати серце молодої дами, керуючись твором Овідія, наче інструкцією), ця новела, як і всі інші, стилізована не під античний зразок, а під італійську новелістику епохи Відродження. Таким чином, обидві назви - і циклу, і самої новели - виконують функцію “кодування” щодо подальшої оповіді, тим самим зумовлюючи специфіку поетики твору Мережковського. Художнє осмислення проблеми любові письменник межі XIX - XX століть здійснює за допомогою двох “призм”: роздивляючись її мовби з точки зору новелістів епохи Відродження, що в свою чергу актуалізує ракурс, характерний для античного автора. Саме тому ступінь інтертекстуальності (“літературності”) “Науки любви” дуже високий.

Автор розповідає цікаву історію в дусі Боккаччо (як вчений муж допоміг учню стати коханцем своєї дружини, не здогадуючись про це), “граючи” чужими художніми формами, що було характерним для модернізму “срібного століття”. Необхідно також відзначити анекдотичний характер сюжету, співвідносного з поширеною сюжетною моделлю новел XIV - XV століть про обдуреного чоловіка. Окрім цього вона вирізняється багатим інтертекстом не тільки Боккаччо та Овідія, але й Страпароли, Сервантеса, фольклору. Важливу функцію в новелі виконує “сміхове” начало (поважний професор носить капелюх, що нагадує смачний пиріг з варенням), у тому числі і самоіронія, оскільки “Наука любви” має автобіографічний підтекст. Мережковський називає професора “царем силогізмів”, в той час як він сам серед сучасників отримав титул “короля цитат”. Отже, фабула, що віднесена до XV сторіччя, виявляла вічний, злободенний сенс, який мав відношення і до самого автора. В цілому ж “Наука любви” являє собою “нову” інтертектуальну, іронічну прозу XX столітя, стилізовану під новелу італійського Відродження.

Підрозділ 2.4. “Железное кольцо”. Як виявило дослідження, “Железное кольцо” також стилізовано під італійські новели, але при цьому асоціюється з багатьма іншими передтекстами: казками (“Тисяча і одна ніч”), комедією Шекспіра “Приборкання норовливої” та новелою Л. Аламані “Б'янка, дочка Тулузського графа”, в основі яких були подібні фабули; знаменитою новелою про Гризельду з “Декамерону”. Назвою своєї новели Мережковський не повторює жодного із згаданих передтекстів, але вона відіграє важливу роль, оскільки мотив обручки у творі стає центральним, структуротвірним та концептуальним. Завдяки асоціаціям з міфологією, російською психологічною прозою та лірикою XIX сторіччя (насамперед Тютчева з його мотивом любові як “поединка рокового”), а також з образною системою лірики символістів (перш за все це твори самого Мережковського “Любовь-вражда”, “Проклятье любви” та ін.; З. Гіппіус “Брачное кольцо”, “В черту” та ін.), мотив залізної обручки набував широкого, наповненого різноманітними відтінками змісту. Він символізував любов як священий Ерос, що дарує людині сенс життя, і як стихійну силу, що поєднує темні, ірраціональні, егоцентричні, руйнівні імпульси з жагою до цілісності, самовіддачі та ін. Таким чином, новела “Железное кольцо” становить цікавий зразок стилізації під новелу Відродження, ускладнений низкою літературних прийомів, характерних для літератури межі століть. Серед них - символічний мотив залізної обручки, легко пізнаний психологізм, міфопоєтичні елементи, інтертекст. У новелі можна відчути й автобіографічні інтонації: сюжет міг бути підказаним складною ситуацією в особистому житті Мережковських в 1896 - 1897 роках, про що свідчать щоденники З. Гіпіус.

Підрозділ 2.5. “Рыцарь за прялкой”. Ця новела, написана у 1895 році, по суті започаткувала цикл: вона ще не визначалась Мережковським як італійська, але мала підзаголовок “Новелла XV в.”. Назва новели одразу ж викликає ряд асоціацій, у першу чергу з відомими казковими сюжетами, що у фольклорі наводяться під загальною назвою “Про вірну дружину”. Окрім цього, ситуація, позначена у назві новели, викликає усмішку та свідчить про пародійність щодо середньовічного лицарського роману. Головний герой, лицар Ульріх, має звички філософа: у вільний час він охоче сидить біля каміну з книжкою, вирощує сад, наче римський імператор Діоклетіан, насолоджується тишою та самотністю. Лицарі Альберт та Владислав не співають серенад прекрасній дамі, а підписують договір, де оговорено час, який їм потрібен, щоб звабити її. Таким чином, вже в назві новели Мережковського позначено коло основних пародійованих та стилізованих передтекстів. Аналіз поетики новели підтверджує це припущення та читацькі сподівання. Однак у творі є і такі деталі, що не були характерними для новелістики XV століття.

Перш за все, привертає увагу велика кількість русизмів (покоївка Діанори заспокоює лицарів, що попали в пастку, російськими прислів'ями; Ульріха Мережковський називає поміщиком, який не уміє збирати оброки) та інтертекст російської літератури (головний герой своїми звичками нагадує російського поміщика Обломова, а його методи вирішувати фінансові проблеми нагадують відомого персонажа роману “Анна Кареніна” - Облонського), а також наявність авторських оцінок, далеких від позиції оповідача XV століття. Особливості поетики “Рыцаря за прялкой” дозволяють виявити за “маскою” новеліста епохи Ренесансу обличчя російського письменника “срібного століття”. У назві новели Мережковський використав образ-символ прялки, який відіграє центральну роль у розвитку сюжетної лінії та підкреслює ще один важливий аспект авторської концепції. Як відомо, образи прялки, веретена, нитки, походять з міфології, де вони позначали атрибути володарок людської долі. Мотиви веретена, прялки та нитки у “Рыцаре за прялкой” поєдналися з мотивами любові та долі. Діанора руками Альберта пряде нитку не тільки його, але й своєї долі, а другий лицар плете з цієї пряжі “полотно” свого життя.

Підрозділ 2.6. “Превращение”. Новела є заключною в циклі і має підзаголовок “Флорентийская новелла XV века”. Вона не тільки структурно, але й змістовно орієнтована на одну з багатьох анонімних новел про товстого столяра (“Novella del Grasso legnaiuolo”), яку було написано в другій половині XV століття. Оскільки події останньої новели, як і першої, розгортаються в тому ж самому місті - Флоренції, - кільце з п'яти новел остаточно замикається в цикл. Відмінністю ж останньої новели стає факт зображення як героїв реальних та широко відомих історичних особистостей - скульптора Донатело та відомого архітектора того часу Філіппо Брунеллєски. Це зближує “Превращение” з наступним твором, що увійшов до збірки новел 1902 р., - повістю “Микеланджело”. Тому останню новелу можна вважати своєрідним містком від циклу до повісті про великого громадянина Флоренції. Крім того, в “Превращении” важливу роль відіграє автоінтертекст, який поєднує новелу з романами-міфами Мережковського, насамперед, “Леонардо да Винчи”.

В той же час, від “Новеллы о Грассо” та новели Відродження як жанру “Превращение” відрізняє ціла низка особливостей. Самою назвою твору Мережковський підкреслив, що в центрі уваги автора - процеси, що відбуваються в душі велетня Манетто, а не талант організаторів розіграшу. Це наближує новелу до повісті “Микеланджело”. У “Превращении” яскраво та змістовно змальовано душевний стан головного героя із застосуванням загальних досягнень сучасної Мережковському літератури (внутрішніх монологів та роздумів героя, характеристики його іншими персонажами та ін.). Крім того, важливу роль відіграє інтертекст літератури та мистецтва XVII століття, романтизму, психологічної прози XIX ст. (зокрема, Кальдерона, Ель Греко, Якоба Ван Рейса та ін.). Окрім цього, “Превращение” вирізняється великою кількістю персонажів, що характерно для повісті, а не для новели.

Третій розділ “Міф про Художника-Творця у повісті ''Микеланджело''” складається з двох підрозділів, у яких повість Мережковського розглядається в контексті творів Д.С. Мережковського “Вечные спутники” (1897), “Л. Толстой и Достоевский” (1902), “Данте” (1939) та Дж. Вазарі “Жизнеописания наиболее знаменитых живописцев, ваятелей и зодчих” (1550).

Підрозділ 3.1. Два митці: Мікеланджело у Вазарі та Мережковського. Співставлення повісті “Микеланджело” з главою, присвяченою Мікеланджело, з книги “Жизнеописания наиболее знаменитых живописцев, ваятелей и зодчих”, дозволило дійти висновків, що Мережковський хоча і був знайомий з твором Вазарі, однак його повість у жодному разі не дублює попередника. Твір Вазарі - це біографія, що була характерна для епохи Відродження, в якій збереглись деякі ознаки сакралізації, але на перший план виходив опис життя світської людини. Повністю відповідаючи назві книги, глава присвячена Мікеланджело, дійсно є життєписом відомого художника та скульптора. Автор починає оповідання з моменту народження Мікеланджело, потім розповідає про те, де і у кого він навчався майстерності, і далі докладно крок за кроком відтворює весь життєвий та творчий шлях свого героя. Окрім цього, Вазарі змальовує та характеризує художні особливості (фактуру, композицію, особливості виконання) його творів з точки зору художника та мистецтвознавця.

Мережковський же в своїй повісті намагався відтворити не стільки життєвий шлях великого флорентійця, скільки сутність та масштаб його особистості, і завдяки цьому підійти якомога ближче до розв'язання таємниці творчості та творця. Саме тому Мережковський приділяє велику увагу найбільш визначним, з його точки зору, подіям у житті Мікеланджело: будівництву гробниці для папи Юлія II, розпису стелі в капелі Сикста, а також останнім рокам життя видатного митця. При цьому Мережковський зосереджує увагу на внутрішніх колізіях та мотивах поведінки героя. Специфіка образу Мікеланджело у Мережковського в його концептуальній суті мініфестується в епіграфі. Він презентує не історію житія святого або талановитого художника, а “новий міф” про богорівного Героя, який повстав проти рока, біблійного Демона та ніцшеанської надлюдини. Всі ці три іпостасі поєдналися в образі великого флорентійця. Таким чином, епіграф містить в собі квінтесенцію концепції художника-творця, втілену в повісті-міфі Мережковського.

“Микеланджело” Мережковського являє собою зразок прози письменника-модерніста межі століть, у якому важливу роль відіграють міфопоетичні елементи та система символів. Гробниця Папи Юлія II гротесково поєднує скульптури античних та християнських богів; Папа уподібнюється Юпітеру, а його спальнічий - Ганімеду та таке інше. Особливістю повісті є також широке використання інтертексту (в тому числі і автоінтертексту), що було характерним і для романів-міфів трилогії “Христос и Антихрист”, і циклу “Итальянских новелл”.

Повість “Микеланджело” була етапною у творчості Мережковського. У творі узагальнено роздуми про художника та мистецтво, до яких письменник прийшов на початку 1900-х років. За Мережковським, здібності людини до художньої творчості даровані божественним провидінням, тому такій людині дозволено те, у чому відмовлено пересічній людині. У той же час художник-творець приречений на вічне прагнення до досконалості, що й віддаляє його від людей і від Бога, прирікаючи на екзистенціальну самотність. Отже “Микеланджело” становить собою твір, у якому автор, використовує ті самі художні принципи, що й у трилогії “Христос и Антихрист” та циклі “Итальянские новеллы”. Окрім того, повість можливо вважати своєрідним етапом на шляху розвитку біографічної прози Мережковського.

Підрозділ 3.2. ““Микеланджело” в контексті творів Мережковського про “вічних супутників””. Повість Мережковського стала закономірним результатом його роздумів про роль неординарної, титанічної особистості в історії людства, ще однією спробою синтезувати християнство та культуру. Саме тому “Микеланджело” органічно вписується у контекст творів різних періодів творчості Мережковського, у яких означена така проблема. Цей контекст включає збірку статей “Вечные спутники” (1897), книгу “Л. Толстой и Достоевский” (1898-1902), а також книгу “Данте” (1939), що була написана в еміграції.

До збірки статей “Вечные спутники” спочатку увійшли нариси про Марка Аврелія, Плінія Молодшого, Кальдерона, Сервантеса, Гете, Флобера, Ібсена, Достоєвського, Гончарова, Майкова, Пушкіна. Протягом наступних років Мережковський буде постійно додавати до них нові нариси, розширюючи таким чином коло своїх “вічних супутників”. Деякі з “супутників” стали героями його роману (Леонардо да Вінчі), поеми (Франциск Асизький), вірша, а згодом і повісті (Мікеланджело). Відтак, повість “Микеланджело” не стоїть осторонь від загальної концепції пошуку “вічних супутників”. У подальшому Мережковський продовжує розмірковувати на цю тему, але вже в інших жанрових формах.

Дослідження “Л. Толстой и Достоевский” створювалось одночасно з роботою над романом “Леонардо да Винчи” та повістю “Микеланджело”, і зв'язок між цими творами знаходить своє підтвердження в тексті. Осмислення одного кола проблем під різними кутами зору, в різних жанрових формах сприяло виробленню загальної концепції художнього твору Мережковського, яка в свою чергу контекстуально збагачувала кожен із цих творів. Для дисертаційного дослідження особливо актуальною є сьома глава першої частини книги, де Мережковський проводить паралелі між “демонами Відродження” (Леонардо да Вінчі та Мікеланджело) та “демонами російського Відродження” (Л. Толстим та Достоєвським). Роздуми, наведені Мережковським в цьому творі, доповнюють та уточнюють все те, що було сказано в романі-міфі “Леонардо да Винчи”. Цікаво, що в цій книзі, написаній тридцятирічним Мережковським, намічені напрямки філософських пошуків всього його подальшого життя.

Постать великого Данте Мережковський виділив ще на початку свого літературного шляху (у 1885 році він написав два вірші, які були навіяні дантовськими мотивами: “Уголино” та “Франческа да Римини”), але повне осмислення долі та творчості ще одного великого флорентійця стало можливим тільки в останні роки життя письменника. Книга “Данте” складається з двох частин, перша називаєтся - “Жизнь Данте”, друга “Что сделал Данте”. Окрім цього, Мережковський починає книгу вступом, в якому декларує мету, заради якої вона написана. Автор називає цей вступ “Данте и Мы”. Таким чином, вже з перших рядків книги стає зрозумілим, що це не лише біографія Данте. Мережковський, нарешті, знайшов в творчості Данте те, до чого сам так довго йшов. Обидві частини книги тісно пов'язані між собою головною ідеєю Мережковського: найбільшим досягненням Данте перед людством він вважає те, що її автор ближче, ніж інші, підійшов до вирішення проблеми “нової релігії” та зумів розв'язати “таїну трьох”. Аналізу саме цього феномену і присвячена книга. На прикладі життя і творчості Данте Мережковський розвиває свої улюблені філософські мотиви: любові-смерті та любові-ненависті, примирення духу та плоті, двоякість натури творця та вічне незадоволення досягнутим результатом. Фігура Данте важлива для Мережковського ще й тому, що, на його думку, синтез, до якого має прагнути кожен творець, здійснив Данте.

У Висновках узагальнено результати проведеного дослідження. “Итальянские новеллы” та повість “Микеланджело” - оригінальні зразки модерністської прози кінця XIX - початку XX століття, які вирізняються високим рівнем художності та концептуальності. Вони являють собою органічний, логічно необхідний фрагмент “тексту” та естетичної концепції Мережковського (“нового мистецтва” та художника-творця) на зламі XIX та XX століть, а також його філософсько-релігійних пошуків та художнього світу у цілому (включаючи біографічну прозу емігрантського періоду). Нарешті, було встановлено, що мала проза та повість Мережковського своєрідно відбили загальні тенденції розвитку літератури “срібного століття”: процес оновлення історично сформованих жанрів новели та повісті за рахунок стилізації, інтертексту та міфопоетики. Усе це дозволяє уточнити роль письменника-символіста у виникненні та розвитку “нового мистецтва”.

Появу стилізованих оригінальних зразків малої прози з багатим неоднорідним інтертекстом (“Итальянские новеллы”) не слід розглядати як випадкове та периферійне явище на творчому шляху письменника-символіста. Мережковський, напевно, спочатку інтуїтивно відчув, а трохи згодом (в своїх статтях про “вічних супутників”) теоретично обґрунтував продуктивність та рятівну роль кращих зразків мистецтва для сучасного стану літератури. Він був одним з тих діячів “срібного століття”, хто стояв біля витоків могутнього потоку стилізацій, що заполонили не тільки літературу, але й живопис, музику, театр, архітектуру.

Визначаючи роль Мережковського у розвитку малої прози, слід брати до уваги, що така характерна риса поетики його новел, як поєднання стилізації з інтертекстом та міфопоетикою, які вирізнялись полігенетичністю, виявилося дуже продуктивним, та стало фундаментальною основою модерністських стилізованих текстів межі XIX та XX століть. Як показали результати дослідження, письменник залишається “королем цитат” не тільки у своїх романах-міфах, але й у неоміфологічній малій прозі. Передтекстами його “Итальянских новелл” були не тільки твори Боккаччо, Аламані, Страпароли, Шекспіра та Сервантеса, але й кращі літературні зразки попередніх епох (античні автори) та пізніших за Відродження (від Кальдерона до Е. По, Тютчева та Достоєвського). Окрім цього, як передтексти виступали твори живопису різних епох та стилів (Ель Греко, Якоба Ван Рейса та ін.). Такий концентрований, але майстерно введений інтертекст, не “обтяжував” новели, а додавав їм бажану письменником-символістом семантичну глибину.

Символістський “міф про себе”, тобто про Художника-Творця, втілювався Мережковським не тільки в естетизованих літературно-критичних працях (збірці статей “Вечные спутники”, книзі “Л. Толстой и Достоевский”) та романах-міфах трилогії “Христос и Антихрист”, але й в його повісті-міфі “Микеланджело”. Ця повість стала важливою ланкою у розвитку концепції художника-творця та його ролі в житті своєї нації і всього людства. В той же час, співставлення повісті про Мікеланджело з книгою, присвяченою Данте, що була написана в 1930 роках в еміграції, виявила в останній домінування релігійно-філософського над художнім. На цьому фоні “Микеланджело” виявляє таку рівновагу (синтез) релігійно-філософської та художньої складових, який дозволяє високо оцінити естетичний рівень повісті. Мережковський хоча й робить центральними проблемами свого твору проблеми художника-творця та ролі мистецтва в житті людини і людства, все ж лишається художником, який тільки що завершив свої “Итальянские новеллы”. Повість була близька новелам як своєю концептуальною сутністю (розвивала пунктирно позначені образи художників та зв'язані з ними мотиви), так і художньою тканиною (в якій важливу роль відігравали інтертекст та міфопоетика).

Здійснене дослідження дозволяє вважати, що стилізація, міфопоетика та інтертекст, відроджуючи ідеї та художні форми “канонізованої” літератури різних епох, з одного боку, перевіряли їх на міцність на новому витку історії та культури, а з другого боку - начебто віддаляли від найближчої традиції реалізму другої половини XIX століття. Це створювало для письменників-модерністів особливий, вільний, експериментальний простір, в якому условність, імітація, ігрова природа мистецтва виходили на перший план. Таким чином, “Итальянские новеллы” та “Микеланджело” органічно вписувалися в загальні тенденції літератури та мистецтва “срібного століття” та дозволяли Мережковському вільно експериментувати у нових для нього жанрах новели та повісті, що стало важливим внеском в розвиток цих жанрів.

Основні положення дисертації відображені в таких публікаціях

мережковський новела повість стилізація

1. Вальченко І.В. Новеллистический дискурс в художественной системе Д.С. Мережковского 1890-х годов // Вісник ХНУ. - № 520. - Серія Філологія. - Вип.33. - Харків, 2001. - С. 371 - 375.

2. Вальченко І.В. ”Наука любви” Д. Мережковского: стилизация и интертекст // Вісник ХНУ. - № 583. - Серія Філологія. - Вип.37. - Харків, 2003. - С. 70 - 73.

3. Вальченко І.В. Поэтика новеллы Д. Мережковского ”Рыцарь за прялкой” // Вісник ХНУ. - № 595. - Серія Філологія. - Вип.38. - Харків, 2003. - С. 37 - 40.

4. Вальченко І.В. Стилизация и интертекст в новелле Д.С. Мережковского ”Железное кольцо” // Вісник ХНУ. - № 627. - Серія Філологія. - Вип.40. - Харків, 2004. - С. 156 - 159.

5. Вальченко І.В. Два взгляда на Творца (повесть Д.С. Мережковского ”Микеланджело” и ”Жизнеописания наиболее знаменитых живописцев, ваятелей и зодчих” Джорджо Вазари) // Вісник ХНУ. - № 666. - Серія Філологія. - Вип.45. - Харків, 2005. - С. 70 - 74.

Размещено на Allbest.ru