Епічні стильові домінанти художньої прози Уласа Самчука

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Епічні стильові домінанти художньої прози Уласа Самчука

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Процес національного відродження, що посилився в Україні на поч. 90-х років ХХ століття, закономірно викликав потребу відновлення цілісної та об'єктивної картини нашого письменства. Відтак у посттоталітарних умовах з'явилася можливість внести суттєві корективи у вивчення літературного процесу, що пов'язано з уведенням у широкий науковий обіг творчого доробку тих митців, на чиї імена довгий час було накладено табу. Одним із таких письменників є Улас Самчук - обдарований прозаїк, публіцист, чия творчість припала на складний період у вітчизняній історії та у розвитку української літератури.

Творчість У. Самчука привертала увагу науковців за межами України постійно, але їх розвідки мали переважно ознайомлювальний, надто загальний характер або зосереджувалися на соціальній чи національній проблематиці. В Україні ім'я письменника, його творчість були надовго вилучені з ужитку, що не сприяло відтворенню справжньої картини літературного процесу ХХ століття.

Твори митця тривалий час в Україні не видавалися в усій повноті, а опубліковані читалися й трактувалися по-різному. Дослідження художньої прози У. Самчука, що розпочали його сучасники А. Власенко-Бойцун, Г. Костюк, І. Кошелівць, Б. Кравців, Я. Розумний, О. Тарнавський, Ю. Шевельов та ін., не втрачає актуальності й зараз. Творчість письменника стала об'єктом вивчення сучасних науковців - С. Бородіци, І. Бурлакової, М. Гона, М. Жулинського, Ю. Мариненка, С.Пінчука, Я. Поліщука та ін. Однак з огляду на великий обсяг творчого доробку письменника, на ознайомчо-описовий характер багатьох досліджень, на зосередженість дослідників переважно на ідеологічно-змістових особливостях творів У. Самчука можна говорити про те, що у літературознавчих студіях до сьогодні не досліджені окремі аспекти (насамперед - формальні) його творчості, що зумовлює необхідність її поглибленого і системного вивчення.

Актуальність дослідження зумовлена, по-перше, потребою комплексного і науково-об'єктивного вивчення художньої спадщини українських письменників ХХ ст., зокрема й представників української діаспори, творчість яких за умов тоталітарного режиму була вилучена з досліджень літературного процесу; по-друге, існуванням лакун у вивченні художньої прози У. Самчука, браком ґрунтовних системних досліджень її жанрово-стильових особливостей; по-третє, суперечністю ряду положень самчукознавства, різнорідністю трактувань і дискусійністю окремих висновків, передовсім пов'язаних з питаннями індивідуального стилю митця, що вимагає подальшого всебічного аналізу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалось у межах комплексної теми «Поетика художнього твору», яку розробляла кафедра теорії літератури й журналістики Запорізького національного університету.

Мета роботи - виявити епічні стильові домінанти художньої прози У. Самчука, з'ясувати особливості їх художньої реалізації та функціонування.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

простежити діахронію і синхронію вивчення понять «поетика», «стиль» і ті їх компоненти, які в сукупності характеризують художні особливості творів конкретного автора;

подати огляд наукової літератури, яка за об'єкт дослідження обирала жанрово-стильові та інші аспекти індивідуального стилю У. Самчука;

визначити стильові домінанти романістики письменника;

з'ясувати найбільш характерні ознаки епічного мислення У. Самчука в процесі аналізу творчого надбання письменника;

охарактеризувати засоби досягнення епічної розлогості у творах письменника;

визначити в аналізованих творах письменника різні часопросторові плани і подати характеристику кожного з них, проаналізувати їх взаємозв'язки та дослідити функції хронотопної системи;

встановити взаємозв'язки між епічністю як стильовою рисою і хронотопом та ідейно-естетичними домінантами романістики У. Самчука.

Об'єктом дослідження є опубліковані твори У. Самчука: трилогії «Волинь» та «Ост», романи «Кулак», «Марія», «Гори говорять!», «Юність Василя Шеремети», «Чого не гоїть огонь», «На твердій землі».

Матеріалом для дослідження також частково стали книги спогадів і мемуаристики «На білому коні», «На коні вороному», «Плянета Ді-Пі».

Предметом дослідження є епічні стильові домінанти художньої прози У. Самчука.

Методологічно-теоретичною основою дисертації є основні положення теорії літератури про зміст поняття «поетика», про структуру художнього твору та зв'язки між її компонентами, сформульовані у працях українських і зарубіжних літературознавців С. Аверінцева, М. Бахтіна, Т. Денисової, В. Дончика, Л.Єршова, Д. Затонського, Р. Зобова, М.Ільницького, Г. Клочека, М. Кодака, Н. Копистянської, Д. Лихачова, Д. Медриша, А. Мостипаненка, Т. Мотильової, Б.Нічева, Л. Новиченка, В.Піскунова, А. Ткаченка, Б. Томашевського, Г. Фрідлендера, К. Фролової, В. Халізєва, М. Храпченка, Л. Цилевича, О. Чичеріна та ін.

Методи дослідження. З метою багатогранного і багатоаспектного аналізу особливостей індивідуального стилю У. Самчука у дисертації реалізовано поєднання порівняльно-типологічного, історико-функціонального та структурального наукових методів. Застосовано описово-аналітичний підхід, який полягає у підборі, систематизації та аналізі матеріалу.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що при чималій кількості праць про творчість У. Самчука значна кількість проблем індивідуального стилю письменника, які стосуються особливостей форми його творів, майже не бралися до уваги. За основу аналізу романістики письменника уперше системно беруться епічні стильові домінанти (епічність та властивості хронотопу), які були об'єктом лише побіжних зауваг науковців. Такий підхід до проблеми дає можливість вписувати творчість У. Самчука в традиції української та світової літератури, наголошувати на оригінальності індивідуальної творчої манери письменника, дозволяє визначити місце і роль його художньої спадщини в історії української літератури ХХ століття.

Практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що результати дослідження можуть бути використані при написанні відповідних розділів підручників, у лекціях з історії української літератури ХХ ст., при проведенні семінарських занять, спецкурсів і спецсемінарів «Українська література письменників-емігрантів», при написанні курсових і дипломних робіт студентами-філологами.

Апробація дослідження. Основні положення та результати дослідження доповідалися на щорічних підсумкових наукових конференціях викладачів і студентів Запорізького національного університету (1999-2005 рр.). Практичні результати було також висвітлено в доповідях, виголошених на Всеукраїнській науковій конференції «Поетика художнього твору» (Запоріжжя, 2000), «Дерманський світильник», присвяченій творчості У. Самчука (Рівне, 2002), Міжнародній науково-теоретичній конференції «Проблеми жанру, стилю, літературного напрямку» (Запоріжжя, 2003). Окремі розділи та дисертація в цілому були обговорені на засіданнях кафедри теорії літератури й журналістики Запорізького національного університету.

Публікації. Аспекти досліджуваної проблеми відображені у шести публікаціях у фахових виданнях.

Структура роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків і бібліографії. Обсяг роботи - 196 сторінок, з них 174 сторінки основного тексту, бібліографія включає 302 найменування і подана на 22 сторінках.

Основний зміст дисертації

стильовий романістика самчук епічний

У «Вступі» обґрунтовано актуальність обраної теми, її теоретичне та практичне значення, визначається об'єкт, предмет, мета, завдання, методи дослідження та наукова новизна, подаються рекомендації практичного застосування отриманих результатів, відомості про апробацію результатів дослідження.

Перший розділ «Історія та теорія питання» складається з двох підрозділів. У першому підрозділі «Стильові складники індивідуальної поетики» розробляються основні наукові засади роботи, розглядається зміст понять «поетика», «стиль», «стильова домінанта». Зазначено, що, незважаючи на значну кількість досліджень, одностайності у трактуванні поняття «поетика» немає. Як літературознавчий термін воно неоднозначне і нестійке, що ускладнює вивчення поетики окремого автора.

Спектр дії індивідуальної поетики надзвичайно широкий, від тематичного й ідейного задуму до остаточного словесного оформлення. Але практично дати такий вичерпний опис творчості письменника неможливо.

Не зовсім з'ясовані у нашому літературознавстві взаємини таких двох понять, як «стиль» і «поетика». М. Храпченко пропонує виділити поетику як окрему літературознавчу науку, а теорію стилю вважати частиною цієї науки.

Термін «стиль» є багатозначним, тому навколо нього часто панує плутанина і невизначеність. У найширшому розумінні цього слова під стилем розуміють напрям, течію чи мистецтво певної епохи, вважаючи ці терміни синонімами або вважаючи стиль складовою частиною цих понять. Послідовно звужуючи значення цього терміну, під ним мають на увазі певні особливості художньої творчості митців одного часового проміжку, літературної школи, естетичних уподобань, зрештою, індивідуальні особливості творчості одного митця чи одного твору мистецтва. Нас цікавить цей термін саме у такому вузькому значенні.

Шляхом систематизації та узагальнення найвагоміших наукових поглядів на категорію стилю, виходячи з теоретичних розробок (Л. Кисельової, О. Кухаря-Онишка, О. Соколова), стильовою домінантою вважаємо ту особливість індивідуального стилю, яка переважає за частотністю прояву, за функціональним значенням у творах даного письменника.

У другому підрозділі «До історії розвитку самчукознавства (генологічний і стилістичний аспекти)» зазначається, що хронологію дослідження творчої спадщини У. Самчука умовно можна поділити на три етапи. Перший становлять розвідки літературознавців 30-их років ХХ століття, які характеризуються тим, що аналіз здійснюється в руслі окреслення парадигм художнього мислення письменника, тематичних аспектів, класифікації проблематики, образів та мови творів письменника.

Для другого етапу (40 - 80-і рр.) властиві різкі, контрастні оцінки творчості письменника, що було пов'язано з відомими історичними подіями. В еміграційній критиці та літературознавчих дослідженнях про письменника написано чимало. Переважна кількість матеріалів-досліджень про У. Самчука подана у формі оглядового аналізу його творів із наголошенням на превалюванні національних мотивів (А. Власенко-Бойцун, Г. Костюк, Є. Онацький). Належним чином оцінивши талант прозаїка, літературознавці вказують на стильові особливості його творчості, зокрема монументальність.

Офіційна радянська критика відводила У. Самчуку роль оспівувача буржуазної дійсності. Відповідно до цього подається різко негативна оцінка його творів (Ю. Мельничук, Ю. Омельчук).

Третій етап (з 90-их рр. ХХ ст.) характеризується активним аналізом творчості У. Самчука, що зумовлено поверненням його письменницької спадщини до читачів. Вилучений на довгий час із літературного процесу ХХ ст., письменник отримує належну оцінку літературознавців. Елементи стилю стають пріоритетними напрямками аналізу. Зазначене є характерним для робіт С. Бородіци, Ю. Мариненка, С.Пінчука та ін. Ці роботи позначені прагненням виявити у творах письменника їх естетичну вартість та з'ясувати особливості поетики.

Другий розділ «Епічність як іманентна стильова риса романів Уласа Самчука» складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі «Поняття епічності в літературознавстві» дається історія розвитку поняття епічності в літературознавстві та власне її трактування, на основі чого характеризуються найяскравіші риси жанрової природи епічних творів письменника.

Під епічністю розуміємо об'єктивовану оповідну манеру, зовні нейтральний, спокійний, розлогий тон викладу, продиктований широтою і багатоплановістю оповіді, а також єдність особистого і загального, збіг інтересів людини і народу, широту погляду на світ і його сприйняття як певної цілісності. Справжня епічність досягається тоді, коли художник стоїть на одних позиціях зі своїм народом. Але і тоді, коли життєва позиція автора не відзначається чіткістю, із великої кількості епізодів можна скласти картину побуту, вдачі, долі народу.

Отже, один шлях досягнення епічності - відтворення життєвих пластів, панорамність, епопейність. Інший шлях - створення епічності через широке застосування умовності, узагальнення.

У другому підрозділі «Епічна модель світу у творах У. Самчука» зазначено, що у прозі письменника на епічному соціально-побутовому тлі відображено історію життя, зростання свідомості української людини. Творчість митця засвідчує появу нової концепції людини й дійсності. Роздуми про сенс життя, про відповідальність кожного перед історією, епохою - стильова домінанта романів митця. Усі зусилля прозаїка зорієнтовані на творення нового образу українства як духовно самостійного й самодостатнього суб'єкта історії.

У. Самчук показує становлення життєвої філософії своїх героїв, вироблення в них працьовитості як життєвої звички. Немає такої роботи, якої не переробив би Самчуків герой, і все це заради того, щоб хоч на старість «у люди вишкребтися».

Здавалося б, нічого монументального у цих образах немає. Герої першого тому «Волині» - «Куди тече та річка» - живуть у своєму власному світові, до речі, як і герої багатьох творів української літератури, де невідомо, що діється за їхнім селом, вони переймаються тільки власними господарськими та родинними клопотами. Однак, на відміну від творів такого типу, Самчук не зосереджує нашу увагу лише на побутових клопотах, родинній ворожнечі, сварках тощо. Письменник намагається заперечити перш за все популярну на той час думку про українця, а особливо українського селянина, як про людину апатичну, інертну і навіть ліниву.

Герої Уласа Самчука нові у своєму активному ставленні до праці та здобуття землі, до боротьби з життєвими негараздами чи деморалізацією. Ставлення до землі, праці - найважливіший критерій оцінки людини. Нетрудове життя спустошує, морально знецінює людину. Майже завжди як контраст до наповненого працею життя хутора Матвія Довбенка («Волинь»), Григора Мороза («Ост») чи господарства Федора Шеремети («Юність Василя Шеремети») письменник протиставляє господарство їх предків або односельців, де панує лінь, пияцтво.

Відірваність від землі є дуже небезпечною, може призвести до морального зубожіння, яскравим прикладом якого є Максим Перепутько («Марія»). Розкол родинних традицій набуває у романі У. Самчука форм трагедійного перевороту, тобто переростає у синовбивство.

Процес самовиявлення Самчукового героя полягає не у кривавих бунтах, а у творчій господарській ініціативі, високій духовності. Атмосфера душевної рівноваги, що панує у більшості його творів, забезпечується відчуттям віри в те, що в упорядкованому, зрозумілому світі можна завжди чогось досягти. Тут завжди є перспектива розвитку.

У. Самчук з різних позицій намагається дослідити зміни дійсності, його герой майже завжди захоплюється різними ідеями. Однак «спокуса Сходом», яку майже завжди переживають Самчукові персонажі (Лев Бойчук «Кулак», Володько Довбенко, Йон Пацюк з «Волині», Іван Мороз із «Осту»), щоразу закінчується навіть не розчаруванням, а крахом ідей-ілюзій. Загалом «схід» у художній концепції прозаїка - це завжди щось близьке, романтичне, а разом з тим він нереальний, ілюзорний.

Традиційні історичні образи (євангельського, фольклорного, літературного походження) засвідчили характерну ознаку художньої прози митця - інтертекстуальність. Своєрідне осмислення «вічних образів» і традиційних сюжетів дає підстави стверджувати, що іманентною рисою стильової манери письменника є свідоме поєднання двох тенденцій: архаїки і модерну, тобто, захоплення художніми здобутками минулого та прагнення їх оновлювати.

У «Марії» втілена ідея євангельського воскресіння. Смерть Марії є початком неодмінного відродження. Вона є необхідним моментом переоцінки пережитого, найважливішою умовою доступу до іншого рівня буття. Момент смерті усвідомлюється помираючим. Смерть - це момент істини, момент ініціації, після якого обов'язково настає відродження. Вона констатує перехід до чогось нового, що народжується. Людина звільняється від умовностей і набуває цілковитої свободи.

Хоча в аналізованих творах майже немає сторінок, не пов'язаних із головними персонажами, все-таки справжнім героєм цих романів є узагальнюючий образ українського народу, він є цілісним і сюжетно самостійним. Це образ зі своїм характером, який «росте і розвивається», образ, у якого своя композиція, свої зав'язка, кульмінація і розв'язка.

У романі «Гори говорять!» сила Самчука-художника виявилась у тому, що, розгортаючи на незвичайному тлі ніби суто любовний сюжет, вмонтовуючи етичні проблеми, глибокі внутрішні переживання у розповідь про гуцульське життя, він зробив це в такий спосіб, що зображені явища не тільки сприймаються як щось органічне для Гуцульщини, а й звучать по-сучасному, перегукуючись із суспільним життям початку ХХ століття. У творі постає не просто опис життя гуцулів, але й історія їхньої душі, їх трагедія - як особиста, так і громадська.

Образ гуцулів подається прозаїком за принципом контрасту, постійного протиставлення. Письменник ставить своїх героїв у таку ситуацію, вихід із якої вимагає мобілізації всіх ресурсів людської психіки. Розщеплення внутрішнього «я», зображення різних сторін людської душі, що протиборствують між собою внаслідок кризових ситуацій конкретного історичного періоду, стають об'єктом Самчукової прози. Тут підкреслено, з одного боку, ідею духовної й національної єдності розшматованої української землі, а з іншого, - початок національного відродження Закарпаття.

Подібний принцип задекларований в основі трилогії «Ост». «Морозів хутір» (перша частина трилогії «Ост») наповнений філософськими роздумами. Герої роману в пошуках істини стають своєрідними «проповідниками». Письменник акцентує увагу на незрілості свідомості, невизначеності життєвого ідеалу, типових для початку ХХ століття. Силою обставин селянин стає лише об'єктом дії (пасивною силою), зіткнення інтересів різних, нерідко ворожих до нього сил.

Разом із тим письменник дає зрозуміти, що нація наблизилася до тієї межі, за якою мають початися зміни, а можливо, і відродження.

У третьому підрозділі «Форми і засоби досягнення епічної розлогості у прозі У. Самчука» зазначено, що апеляція письменника до національної ментальності показала прикметну ознаку його стильової манери - тяжіння до відтворення величних, масштабних полотен. Масштабності письменник прагне досягти різними засобами: філософсько-політичними відступами, діалогами, монологами, у яких персонажі роздумують про долю народу; широкою соціальною узагальненістю образів, прямими історичними довідками, екскурсами у довоєнне минуле міста, села, хутора.

Намагаючись передати панорамну картину подій, відтворити сталінський різновид тоталітаризму, письменник не уникнув переказу найбільш характерних для цього часу подій. Так, це зображення арештів, переслідувань, сталінських радгоспів, табірних поневірянь, особливостей політичного та літературного життя країни. Документальність у цьому сенсі ставала синонімом до правдивості.

Письменник «зсередини» розкриває, аналізує соціальні й національні проблеми буття. Але події творів У. Самчука виходять за межі поля бачення героя-наратора, обмежуючи його оповідні можливості. Це спонукає письменника використати «аукторіальну розповідь» з епічно всезнаючим автором.

Звернувшись до масштабної теми показу зростання свідомості, письменник осмислює події в епопейних вимірах як справу цілого народу. Для збільшення епічної узагальненості митець постійно використовує у своїх творах займенникові дисонанси «ми - вони». Суть задуму зводиться до того, щоб охопити все. Епічна широта - одна з домінант стилю У. Самчука. Головні герої його творів - не окремі особи, а маса осіб, не «я», а «ми». Тому і ворог - це не окрема особа, це сукупність, «вони».

Головним героєм у творах Самчука стає людина активної дії, котра внутрішньо не приймає «новий (як і старий) порядок» і виступає на боротьбу. Деколи це збройна боротьба («Гори говорять!», «Чого не гоїть огонь»), інколи - моральна. Йдучи за правдою життя, у більшості своїх творів У. Самчук показав, що герої романів «Кулак», «Марія», «Волинь», «Морозів хутір», «Темнота», «Втеча від себе» вступають переважно у «моральний» двобій із новою системою.

У романах «Волинь», «Ост» У. Самчуку потрібно було поєднати десятки індивідуальних хронотопів із хронотопом історичних подій. У багатьох випадках це йому певною мірою вдалося, в інших - художнього простору не вистачило для аналізу характеру. Природно, що у своїй багатолінійній і занадто жорстко розпланованій розповіді письменник зміг наділити життям далеко не всіх персонажів: поряд із колоритно зображеною сім'єю Морозів («Ост»), члени якої «розходяться» по різних політичних таборах, поряд із повнокровними образами Івана, Андрія Морозів досить схематичними, одноплановими є образи Сопрона, Водяного та Тані Мороз, деякі образи селян, в'язнів, політичних діячів. «Просяться», дуже явно, у герої роману «Темнота» та «Втеча від себе» Василь та Михайло Морози. Деякі образи писалися підкреслено грубо, сатирично (Мишко Калиниченко).

Проте не можна забувати, що у романах-епопеях головна увага закономірно зосереджувалася на образі народу. Це в свою чергу вимагало застосування не форм поглибленого характеротворення окремого персонажа, а пошук тих узагальнюючих форм, які б давали можливість створити цей образ. Сам принцип типізації тут інший: підкреслюється не розвиток, а відносна статика характеру, причини, якої можуть бути різними, але в будь-якому випадку ця особливість персонажа робить його своєрідним дзеркалом певного середовища, його моральних, естетичних норм. Ці персонажі, по суті, виконують перш за все репрезентативну функцію. Зважаючи на це, У. Самчук не створює окремого, цілісного, багатогранного, глибоко індивідуалізованого образу пролетаря (люмпена), на відміну від образу господаря Матвія Довбенка («Волинь»), Корнія Перепутька («Марія»), Григора чи Івана Морозів («Ост»). Для розкриття такого явища, як люмпенство, письменникові достатньо індивідуальних штрихів, які він поєднує в один образ.

Важливу структурну роль для епічного зображення дійсності у романах У. Самчука відіграють також такі форми саморозкриття персонажів, як діалоги, монологи, внутрішні монологи, невласне пряма мова. Він виявив себе оригінальним митцем у відтворенні процесів мислення й переживання героїв.

Діалогічно пов'язані між собою майже усі герої, але характер діалогів різний. Письменник комбінує мовлення своїх персонажів так, що воно набуває форми то запиту-відповіді, то взаємодоповнень, іноді - діалогів-двобоїв. Одні герої - перш за все Іван, Мар'яна («Морозів хутір») чи Павло та Марійка («Гори говорять!») - ведуть, умовно кажучи, «інтимні» діалоги, які нагадують довірливі бесіди. Зовсім іншого характеру набирають діалоги між умовними і реальними супротивниками в сім'ї, наприклад, між Іваном та Сопроном, Андрієм та Сопроном («Морозів хутір»), про шляхи розвитку українського суспільства. Не менш гострими є діалоги у «Волині» між Володьком та Матвієм, Володьком та Йоною; у «Марії» між Максимом та Лавріном; у «Втечі від себе» між Нестором Седоруком та Іваном Морозом. Це вже діалоги-суперечки, діалоги-двобої. Особливо вони характерні для таких творів, як «Кулак», «Волинь», «Морозів хутір», «Юність Василя Шеремети».

Зовсім інший характер діалогу між представниками різних класів, класу «куркулів» та пролетарів, хоча це, по суті, і не діалог, а лише вимога «правильної» відповіді. Така форма мовлення має місце уже у «Волині», «Марії», «Втечі від себе», але найкращі зразки - у «Темноті». Для «Темноти» вже не характерні діалоги-суперечки, діалоги-двобої. Адже для діалогу обох названих типів головна умова - відкритість позицій, чіткість формулювань своїх ціннісних орієнтацій героями. Внутрішнє мовлення у таких творах У. Самчука, як «Марія», «Темнота», «Втеча від себе», є основним засобом розкриття характеру головного героя. За його допомогою ми проникаємо в найпотаємніший світ персонажа.

Завдяки внутрішнім монологам яскраво простежується конформізм Андрія Мороза («Ост»). Спостерігається конфлікт між внутрішнім і зовнішнім світом, породженим антиноміями світу, станом суспільної свідомості. Врешті настає такий момент, коли і внутрішній світ людини зникає, тому що людина перетворюється на механізм.

У. Самчук завжди спрямовує розвиток художнього конфлікту так, щоб якомога рельєфніше показати читачеві справедливість національних амбіцій персонажів-українців мати власну державу. Як епік, він намагається бути об'єктивним у відтворенні минулого. Роздуми про сенс життя, про відповідальність кожного перед історією, епохою - стильова домінанта прози письменника. Його роздуми про людину, її суть епічні за своїм характером. Мислення митця характеризується епічною синтетичністю, злиттям особистого з загальним.

Третій розділ «Хронотопічні особливості трилогії Уласа Самчука «Ост» складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі «Час і простір у художній літературі: теоретичний аспект» зазначено, що художні твори розгортаються у часі. Часопростір потрібен для їх сприйняття і написання. Основні теоретичні дослідження про час і простір у літературному творі зводяться до твердження про те, що хронотоп - це відображення, образна модель об'єктивного і соціально-історичного часу реальної дійсності.

Дослідники підкреслюють умовність і специфічність художнього часу у відношенні до об'єктивного часу. Внутрішня специфіка художнього часу (порушення хронології, здатність конденсуватися і розтягуватися, затримувати свій хід і зупинятися) пояснюється вченими як результат складної взаємодії об'єктивного, соціально-історичного часу з різними формами сприйняття і відображення його людиною. Виділяють також художньо-естетичну функцію часу.

Хронотоп поєднує в собі дві самостійні й незалежні, на перший погляд, категорії - простору і часу. Але розмежування цих категорій має доволі умовний характер. Тому, аналізуючи поетику простору і часу романів У. Самчука як самостійні категорії, ми ще раз підкреслюємо відносність і умовність такого розділення.

У другому підрозділі «Часова організація трилогії У. Самчука «Ост» зазначено, що письменник іде класичним для епопей шляхом концентрації різних соціально-психологічних і навіть культурно-національних типів в одній родині. Численні члени сім'ї Морозів - від патріарха й засновника, старого Григора, до малого Василька (онука) - виявилися втягнутими у вир складних і не одразу зрозумілих подій.

Тривалість подійного часу у романі «Морозів хутір» становить період з 1917 до 1920 року. Епічний розмах у «Морозовому хуторі» забезпечується не епохальним зображенням життя, а розглядом, з'ясуванням значимості змін, що відбуваються.

У романі «Морозів хутір» помітне зображення так званого «ідилічного» часопростору. Ідилічне життя на хуторі протиставляється чужому, ворожому світові. З ідилічним хронотопом пов'язана певна замкнутість сюжетного часу.

У романі «Морозів хутір» простежується певна нерівномірність естетичного функціонування динаміки сюжетного часу. Прискорення часоплину забезпечується як використанням просторово-часового континууму епічного оповідача, де художній час протікає швидше, ніж реальний, так і концентрацією великої кількості подій на відносно малому часовому проміжку. У такому випадку спостерігається своєрідне накладання різних часових рядів.

Рецепція нагнітання «нервового часу» виразно простежується на прикладі образу Івана Мороза. Якщо інші персонажі твору майже завжди мають чітку позицію щодо змін у суспільстві (Андрій - впевнений самостійник, Сопрон - прихильник більшовиків, Афоген Васильович - старого, царського устрою), то Іван Мороз довго не може визначитись. Автор також виявляє досить чітку позицію у ставленні до зображуваних подій, але при тому залишаючи доволі місця для найрізноманітніших смислових та логічних асоціацій та роздумів, які проходять переважно у свідомості Івана.

Відкритість подійного часу в історію досягається шляхом зацікавленості героїв в історичних подіях 1917-1920 рр. Це, зокрема, виявляється у намаганні персонажів з'ясувати причини революції, переваг однієї системи влади над іншою тощо. Не можуть герої роману залишитись і осторонь вирішення національного питання. Майже кожен з них має чітко визначену політичну позицію. Однак на першому місці в романі «Морозів хутір» є зовсім не політичний герой, а «нутряний українець», яким є Іван Мороз. Він досить індиферентний до навколишніх політичних реакцій, але наділений величезною вітаїстичною силою, стихійною діловитістю, якій знаходиться місце за будь-яких обставин.

З розвитком сюжетного часу набирає чіткості позиція Івана. Він не сприймає поділу Росії, бо йому потрібен простір, щоб розвернути своє господарство. До більшовицької влади ставиться поблажливо, однак із застереженням, бо розуміє, що коли й зміниться влада, «хліб сам рости не буде».

У романі «Темнота» основні персонажі ті ж, що і в «Морозовому хуторі», однак герої проходять значну духовну й не лише духовну еволюцію. Андрій Мороз, письменник, скалічений конформізмом, змушений фальшивити й прославляти сталінську деспотію. Пристосовницьке сприйняття готових стандартів, безапеляційне визнання існуючих порядків, норм і правил, безумовне схиляння перед авторитетами, незважаючи на свої колишні переконання, призводять до трагедії.

Якщо в романі «Морозів хутір» майже всі герої говорять і діють з постійною думкою (дружньою чи ворожою) про більшовицьку владу, соціалізм, Україну та її долю, то у романі «Темнота» зіткнення цих полярних поглядів, зіставлень деяких сторін життя людей при капіталізмі і соціалізмі проектуються на головний задум твору: піддавати всебічному аналізові пролетарську ідеологію, що породила сталінський репресивний уряд, вказати на її помилковість та антилюдський характер. Людське, індивідуальне начало в характері відходить на задній план. Нова система перетворює Андрія Мороза у своєрідний рупор ідеологічних догм, а також знаряддя їх втілення в життя. Однак ідеології підпорядкований не стільки характер Андрія, Івана, скільки сама модель дійсності. Усе в романі (побутові сцени, протистояння точок зору, реплік тощо) підпорядковане одному: дати загальну картину сталінської дійсності у всіх її проявах і відтінках.

Іван Мороз - монументальна постать, у трилогії показано його життя від молодості до глибокої старості, залишається головним персонажем і в третій частині трилогії, хоч на передній план вже виходить нове покоління - дочка Івана Віра, її чоловік Сашко Рокита, Нестор Седорук. У романі «Втеча від себе» автор протиставляє дві системи (фашизм і тоталітаризм), які, на його думку, майже не мають відмінностей. Вони ідентичні і воюють тільки тому, що «двоє подібних тіл не можуть вміститися в тому самому просторі».

Продовжуючи традицію, започатковану в «Морозовому хуторі», у «Темноті» та «Втечі від себе» Улас Самчук також подає точне, історико-хронологічне визначення подій. Рух історичного часу в романі відбитий насамперед документальними матеріалами, історичними подіями і фактами, які вводяться в художню структуру твору з метою встановлення точних хронологічних меж та створення історичного тла. Така відкритість сюжетного часу в історію допомагає встановити співвідношення зображуваного часу з реальним. Життя героїв прив'язане до історичних подій (колективізації, українізації, Другої світової війни тощо), які розвиваються у хронологічній послідовності.

У романах «Темнота» та «Втеча від себе» широко використовується ретроспективне зображення, яке є своєрідним «відмотуванням» часу, що сповільнює розвиток дії. Ретардація стає важливим елементом цих романів. Екскурс у минуле героя розширює подієву основу розповіді, іде інтенсивне наповнення твору матеріалом.

Властивість здійснювати прокурсивний або рекурсивний рух, тобто випереджувати події, змальовувати їх існування або зазирати у минуле, є тією особливістю, що була характерна для «Морозового хутора», однак у «Темноті» і «Втечі від себе» вона несе більше навантаження. Використання цих прийомів, особливо у взаємодії з історичним і біографічним часом, найбільшою мірою сприяє задуму автора.

Для У. Самчука важливим є зіставляти різні часи - минуле й сучасне, але робить він це з різною метою. У «Морозовому хуторі» - щоб відтворити героїку побутового життя, в «Темноті» - щоб показати трагічну долю окремої людини і нації в цілому, у «Втечі від себе» - щоб ототожнити дві системи і показати їх антилюдський характер.

Закиди авторові, що він хоч і поводиться як реаліст, а насправді просто колажує, потрібний йому «реалістичний» антураж з тим, щоб читач не мав його текст за вигадку, на наш погляд, є безпідставними. Мистецтво не потребує визнання його творів за дійсність, тотожну до об'єктивної, оскільки при критичному погляді на нього з'ясовується, що зображуване ніколи не робиться об'єктивно тотожним до зображеного, яке завжди об'єктивно освоюється автором, перетворюючись на дійсність авторську, на образ автора.

Формування героя, його становлення і розвиток йде шляхом постійного «самоналаштування», відбуваються «мікроподії» внутрішнього життя людини, що визначають характер її поведінки. Ці мікроподії протікають у часі, який можна назвати внутрішнім часом персонажа. Саме у «Темноті» відбувається часте переключення персонажів із просторових об'єктів на психологічні роздуми і навпаки. Для «Морозового хутора» це було менш характерним, оскільки позиції героїв тут з'ясовувалися переважно у діалогах-дискусіях.

Принцип роздвоєності постійно цікавить У. Самчука. В одній людській індивідуальності паралельно діють немов би дві особи, дві свідомості. Дивергентні компоненти пояснюють усю складність людської душі, співіснування в людині протилежних начал, уподобань і пристрастей.

Аналіз творів переконує, що роман характеризується особливою масштабністю та співвіднесеністю з історичним часом. Не лише сюжетний (епічний) час, а й час кожного персонажа вписується романістом у загальний час епохи, підтверджуючи тим самим думку, що в літературі переважають твори «відкритого» часу.

Час у аналізованих романах У. Самчука пливе повільно, а просторові картини постають об'ємними, з дещо інтенсивним втручанням автора у внутрішній світ героїв.

У третьому підрозділі «Художній простір у трилогії У. Самчука «Ост» вказується на те, що у романі У. Самчука «Морозів хутір» найбільш повторюваними є такі топоси: порога, зустрічі, дороги, салону (хутора) тощо.

Центральним топосом перетинання часових і просторових прикмет у романі «Морозів хутір» є метафорично розгорнутий образ дороги. Торування власного шляху - складний психологічний процес, якому автор намагається дати національну й соціальну характеристику. Цей образ входить у твори письменника багатопланово і динамічно: кожен із персонажів трилогії «Ост» вибирає свою дорогу. Дорога Івана Мороза пов'язана з працею на землі.

Свою дорогу обирає й Андрій Мороз. Прагнення стати українським письменником, віра в українську ідею, якою він живе і захоплюється, бажання воювати за Україну - такі риси характерні для Андрія у «Морозовім хуторі». У романі «Темнота» Андрій - уже відомий радянський письменник, що пережив голод, революцію і зумів пристосуватися до обставин, щоб вижити. Однак будь-яке пристосування до тоталітарної системи неминуче тягне за собою необхідність її обстоювання.

Мотив дороги у трилогії є наскрізним, а у третій частині («Втеча від себе») виноситься навіть у заголовок. Вже з перших рядків роману «Втеча від себе» бачимо, що шлях тут є не окремим, одиничним просторовим образом - він осмислюється в тексті на рівні метафори: головного героя завжди оточує атмосфера пошуків втраченого часу, необхідність осмислення нової системи історичних координат.

У заключній частині трилогії дорога і відповідно вибір героїв набувають усе чіткіших рис. Якщо у перших двох частинах для Андрія Мороза ще був властивим пошук, вибір свого шляху, то у «Втечі від себе» сам герой вважає себе «механізмом» та «масою», що пливе у загальній течії. Вільний вибір властивий для молодого покоління, яке швидше зорієнтувалось у перипетіях нових історичних обставин.

Істотне значення для створення концепції людини і світу роману має хронотоп зустрічі. Він виявляє настрої, що панують у суспільстві, забезпечує наявність діалогів, у ході розгортання яких художньо вирішується порушена проблематика. Для розкриття образу Андрія Мороза та його роздвоєності надзвичайно важливими є його зустрічі з М. Бичем. Складність мислення Самчука проявляється у двоплановості розповіді, у діалектичному співвідношенні зовнішнього і внутрішнього стану героя, його дій і переживань. Характерним для творення образу Андрія є те, що внутрішнє життя героя роману не завжди знаходить своє відображення у зовнішній поведінці. У результаті драматизм зовнішніх зв'язків з'єднується з драматизмом прихованих відносин і створює психологічно напружену атмосферу твору.

Принцип двоплановості є одним із засобів характеротворення і образу Івана Мороза. Хронотоп зустрічі дає можливість письменнику з'ясувати, що людський індивід із його думками та вчинками починає відходити на другий план, бо виявляється, що він на кожному кроці залежний від тисячі зовнішніх впливів.

Двоплановість характерна і для організації розповіді: події і герої подані у сприйнятті оповідача, але позиція оповідача підпадає під авторську корекцію і часто постає як обмежена, упереджена. Однак така побудова твору необхідна для того, щоб ввести філософсько-історичний діалог героїв про долю України, її історію, долю людини в період революційних змін.

Взаємодія хронотопу дороги і хронотопу зустрічі забезпечує метафоризацію хронотопу дороги, трансформує його в метафоричний хронотоп історичного шляху українського народу.

Герой роману У. Самчука «Втеча від себе», який тривалий час не був у рідних місцях, де пройшла його молодість, хоче повернутися в рідні краї. В Івана Мороза виникає ілюзія, що він переміг час, зумів повернути його назад. Він прагне повернутися туди, де народився, і тому може вибирати. Однак ілюзії в котрий уже раз зазнають краху. Показовими тут є зображення письменником дороги додому колишніх острайбатерів і їхня зустріч із відділенням танкістів, що перетворюється у розправу.

Письменник ставить питання перед своїми героями, чи правильно вони вибрали свою дорогу. У послідовній антитезі українського селянина та більшовицької дійсності є момент виявлення істинної сутності кожного. Незважаючи на деяку плакатність наочності, ми не відчуваємо зумисності епізоду. Ми ніби чекали на щось подібне і сподівалися на таку розв'язку. Лінія протиставлення, наростаючи, мусила сягнути свого апогею. Зміна симпатій героя ніби супроводжує зміну реальної дійсності, хронологію подій.

Автор трилогії навмисно створює для свого героя такі життєві колізії, які дають можливість розставити всі крапки над і.

Одним із найважливіших топосів перетинання часових і просторових прикмет, особливо у «Морозовому хуторі», є кімната-салон (дім) та хутір. Просторово-часова структура кожного із трьох романів трилогії «Ост» будується за подібною схемою, центр якої - дім (хутір): центр світу, замкнутий, захисний простір, від якого починається сюжетний хронотоп і яким закінчується. Така локальність подій твору дозволяє ніби зі сторони оцінити нову модель суспільства.

Самчук свідомо протиставляє побутовий час, у якому розкриті звичаї, повсякденне життя героїв тощо, історичному часові, і таке протиставлення стає структурною особливістю твору. Кімната-салон (хутір) - це вихідна ситуація, «я» головного героя, масштаб його світогляду. Це центральна точка у побудові життєвого простору персонажа. Подорож Івана Мороза замкнута у просторі: він повертається туди, звідки вирушив у дорогу. Початкова і кінцева точки збіглися. Однак і на цьому епізоді подорож не завершується. Герой усвідомлює, що повернутися до «старого» хутора неможливо. Розуміння безперспективності повернення спонукає Івана шукати і знаходити іншу землю, закладати інший хутір. Іван Мороз усвідомлює, що революція, Друга світова війна виявили певну незахищеність людської цивілізації від знищення. Людина переживала гіркий масовий досвід перетворення її у мотлох.

У трилогії, фактично, існують два складники просторової опозиції. Це близький, зрозумілий світ хутора і протилежний - за його межами. Зображуючи політично непретензійного героя, У. Самчук вказує на те, що українці не мають глибоких національно-патріотичних переконань, тому й програють. Однак вони наділені великою життєздатністю, тому їх не вдається знищити остаточно.

Вагоме місце у хронотопічній системі аналізованих творів займає хронотоп порога. Він наявний у романах як у прямій, так і в переносній (імпліцитній) формі. На наш погляд, хронотоп порога виконує роль «межової ситуації» - усвідомлення конфлікту зі світом, причетності до нього, що й призводить до самоаналізу, пізнання та вибору власних життєвих вартостей у подальшому своєму житті.

Хронотоп порога камери характеризує своєрідний злам, кризу персонажа. Замкнутий простір в'язниці - це поріг, переступивши який, герой осмислює пройдений шлях, повертається до свого «я».

Порушені У. Самчуком у романі «Втеча від себе» проблеми набувають філософського змісту. Чи був взагалі такий час і простір, чи буде такий час і простір, у якому людина з нормальними і природними людськими проблемами і почуттями почувала б себе постійно у своєму хронотопі? Це питання стає домінантою творчості У. Самчука.

Одним із найважливіших хронотопів в аналізованих романах є хронотоп очікування. Він тісно переплітається з такою просторовою деталлю, як темнота. В аналізованих романах У. Самчука темнота відіграє роль своєрідного інформаційного сигналу, попередження персонажам і читачам. Кожен із персонажів твору говорить про прихід чогось нового. Ця дрібна образна деталь таїть у собі величезну силу узагальнення, підносячись при цьому до рівня символу. Образ темноти стає певним лейтмотивом у характеристиці героїв, у побудові складного образу епохи.

З розгортанням сюжету образ темноти набирає все чіткіших рис. Для її означення письменник використовує такі слова, як північ, схід. Врешті-решт це можна визначити як топос темноти (півночі, сходу, Росії). Цей топос є символічним і метафоричним. Він майже завжди стоїть на заваді сімейно-ідилічного життя героїв. Якщо топос хутора проникнутий відчуттям побутового щоденного часу, що вимірюється насолодою і працею людини на землі, то топос темноти наповнений неприйняттям такого життя. Зіткнувши між собою ці два простори, письменник зміг повніше розкрити суперечності тогочасного суспільства.

У романі «Темнота» топос очікування майже відсутній, натомість превалює топос пустоти (порожнечі). Тісно пов'язуючись із внутрішнім світом персонажів, він є відкритим простором для розвитку дії в часі.

Роман «Темнота» завершується топосом порожнечі, який активно функціонує впродовж усього розгортання сюжету. Порожнечу духовну і просторову письменник не розділяє.

Важливим для розуміння роману «Втеча від себе» є внутрішня форма слова «втеча». Воно є своєрідним ключем до розуміння твору. Назва роману «Втеча від себе» сконцентрована, на наш погляд, не стільки на понятті провалля, хоча і воно наявне у творі, скільки на понятті переродження, втечі, відриву від старих ілюзій. Втеча від себе виявляється поступом до нової реальності. Наскрізним мотивом звучить віра, що настане час повернення, якщо не фізичного, то духовного.

У «Висновках» узагальнено результати проведеного дослідження.

Романістика У. Самчука являє собою визначне й оригінальне явище в розвитку української прози ХХ ст. Продовжуючи кращі традиції класичної спадщини, письменник правдиво й всебічно зображує українську дійсність своєї доби. Головний герой його творів - український народ, який роздумує над важливими подіями, стає на шлях національного самоусвідомлення. Письменник стверджує ідею сильної особистості, яка, переживаючи злети і падіння, втрати і розчарування, черпає життєву снагу в рідній землі. Праця на землі є домінантою її життєвого світу. Творам У. Самчука притаманний масштаб художнього задуму. Роздуми митця про людину, народ, їх сутність епічні за своїм характером.

Письменник скрупульозно, як середньовічний літописець, фіксує різноманітні факти, епохальні й нібито малозначимі, у їх часовій послідовності, навіть якщо вони не мають між собою безпосереднього зв'язку, інколи навіть можуть видаватися випадковими і зайвими. Такий виклад подій дуже чітко узгоджується з календарно-сезонним способом життя селянина. Земля, праця біля землі диктують авторові не лише моральні устрої героїв, але й сюжетно-композиційні та нараційні особливості його «автобіографічної» романістики.

Твори У. Самчука насичені питальними інтонаціями. У них оживають сумніви і думки головних персонажів, що постійно дає можливість автору переключати розповідь про найінтимніші переживання героїв у загальний, історичний план і навпаки. А принципова незавершеність розмови про історію, про життя людини в суспільстві дає можливість робити висновки як героєві, так і читачеві.

Виклад подій У. Самчук найчастіше будував на хронологічному, однолінійному способі розгортання сюжету, в якому визначальними є соціальні і побутові виміри, розлогі описи-пейзажі, деталізовані способи-розкриття образів персонажів. Детальний аналіз прози митця показує, що вона постає звільненою від етнографічної та соціально-побутової описовості, але не від описового інгредієнта загалом. Це свідчить про те, що новаторські елементи прози письменника глибоко імпліковано у загалом традиційну реалістичну манеру літератури.

Прикметною стильовою особливістю епічних творів У. Самчука є введення у художню структуру тексту документа, який є не тільки переконливим аргументом, а й предметом для довгої і ґрунтовної бесіди, характеристики певної суспільної ситуації. Захоплення письменника історичним матеріалом призвело до збіднення і спрощення характерів у творі, до появи образів, мета яких - лише ілюструвати ту чи іншу подію (товариш Андрій, «Кулак», Калиниченко, «Темнота»). Авторська присутність робить художні тексти тенденційними.

Романом «Марія» У. Самчук довів, що «монологічний роман», тобто з одним героєм у центрі, може бути не менш епічним, панорамним, ніж роман, що складається із багатьох сюжетних гнізд, людських доль, однаково зображених першим планом. Все залежить від того, наскільки широко мислить герой, як він діє, з ким зводить його автор.

Аналіз художнього часу і простору дає підстави говорити про особливості хронотопу у творчості У. Самчука, про масштабність авторського осмислення дійсності, коли діяльність окремої людини чи певного колективу постає у глобальних масштабах. Ця глобальність і духовна висота не просто проголошуються у творі, а випливають як закономірність із зображуваного.

Домінантою часової площини хронотопу в трилогії «Ост» є постійне наголошення на спадкоємності у розвитку суспільства. Характер поведінки головного персонажа визначається часом епохи. На відміну від «Морозового хутора» в романах «Темнота» та «Втеча від себе» спостерігається інтенсивніший вияв цієї ознаки, що зумовлено прагненням письменника максимально глибоко проникнути в сутність вагомих історичних реалій, адекватного пізнання і окреслення минулого, сучасного та майбутнього України. Зв'язок часів здійснюється різними способами: інколи через спогади та розповіді головних персонажів, інколи через зіставлення, переплетення часових планів або парадоксальне порівняння різних історичних епох.

Перцептуальний час у романах «Темнота» і «Втеча від себе» часто переривається, наявне забігання вперед або звернення до минулого. Час у них постійно зазнає певних деформацій залежно від авторського задуму.

Категорія часу в аналізованих романах У. Самчука стає фактором не тільки стильовим, а й смисловим. Сюжетний час у цих творах виступає як такий, що організовує, зв'язує матеріал.

Семантика просторової площини хронотопу творів У. Самчука пов'язана з семантикою топосів порогу, хутора, кімнати-салону, темноти та реалізацією в його художньому просторі мотиву дороги, яка здебільшого є метафорою життя людини.

Топоси темноти, міста пов'язуються з простором хаосу і протиставляються при цьому семантиці топосу хутора.

У системі ідіостилю художньої прози У. Самчука домінує аналітико-реалістичний та хронікальний спосіб зображення дійсності, що простежується на всіх рівнях художнього тексту.

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях

1. Стасик М.В. Художнє вирішення проблеми землі (на прикладі роману-трилогії «Волинь» та роману «Марія» У. Самчука) // Вісник ЗДУ: Збірник наук. статей: Філологічні науки. - Запоріжжя: ЗДУ, 2000. - №1. - С. 181 - 183.

2. Стасик М.В. Формування національної свідомості та еволюція характерів персонажів у романі У. Самчука «Чого не гоїть огонь» // Вісник ЗДУ: Збірник наук. статей: Філологічні науки. - Запоріжжя: ЗДУ, 2001. - №2. - С. 123 - 125.

3. Стасик М.В. Традиції Т. Шевченка у творчості У. Самчука // Вісник Луганського пед. університету ім. Т. Шевченка. - Луганськ, 2002. - №3 (47). - С. 135 - 142.

4. Стасик М.В. Хронотопічні особливості романів У. Самчука «Морозів хутір» та «Темнота» // Вісник ЗДУ: Збірник наук. статей: Філологічні науки. - Запоріжжя: ЗДУ, 2003. - №2. - С. 147 - 157.