Ідейно-естетичний феномен творчості Г. Квітки-Основ’яненка: герменевтичний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Ідейно-естетичний феномен творчості Г. Квітки-Основ'яненка: герменевтичний аспект

КИЇВ - 2006

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Творчість Григорія Квітки-Основ'яненка - письменника першорядного, знакового, справедливо вважається явищем етапним у літературі.

Митець, як один із перших у європейській літературі творців «нової, чисто народної русько-української літератури», залишив непроминальний слід у розбудові етико-гуманістичних традицій національного письменства, зумів теоретично обґрунтувати й зреалізувати в художній практиці нові засадничі принципи української літератури.

Свого часу П. Куліш завважував: «Імена Квітки (Основ'яненка) і Т.Г. Шевченка становлю я на першому плані й залишаюся при своєму переконанні, що вони прикрасили б будь-яку літературу, за вірністю живопису з натури й глибині сердечного почуття, нестача якого особливо виявилася в сучасній російській літературі. У ній… не вистачає… того гарячого, що б'є із серця струменя, який лише й перетворює твір словесності на коштовне надбання народу».

Художня спадщина Г. Квітки-Основ'яненка, попри наявність поважної кількості досліджень різного плану потребує нині незаклішованої історико-літературної рецепції, об'єктивного визначення суті специфіки естетичних і світоглядних переконань прозаїка та драматурга, на часі, зокрема, й відстеження характеру еволюції історико-літературної думки про творчість Г. Квітки-Основ'яненка, від ще найперших спостережень (О. Бодянський, Є. Гребінка, О. Афанасьєв-Чужбинський, М. Костомаров, П. Куліш), що виявилися найвідповіднішими характеру смислової та художньо-естетичної суті мистецької спадщини Г. Квітки. Наявні історико-літературознавчі підходи в оцінці різних граней доробку митця, формуючись ось уже впродовж понад півтора століття, створили своєрідну парадигму цього розвитку, що виявляє не лише етапність та вагу студій над спадщиною письменника, але і якість, особливість поступування національної історико- й теоретико-літературної думки загалом. Ураховуючи тезу Х. Ортеги-і-Гассета, що «сьогоднішня наука коригує вчорашню, а завтрашня - сьогоднішню», вважаємо необхідним уточнити, конкретизувати, незрідка й переосмислити літературознавчі версії, зафіксовані у студіях М. Сумцова, Д. Багалія, І. Франка, С.Єфремова, П. Петренка, В. Бойка, Д. Чижевського, В. Петрова, М. Возняка, О.Білецького, Д. Чалого, О. Гончара, С. Зубкова, Є. Вербицької, О. Борзенка, В. Трофименко тощо. Зважаємо на те, що літературознавчі студії, інспіровані творчістю Г. Квітки-Основ'яненка, є, водночас, явищем, що постійно розбудовується, включаючи до своєї сфери щоразу новий спектр спостережень над творчістю митця. Цим забезпечується нове сприйняття ідейних і стильових констант цієї творчості, що, як естетичне явище, зайвий раз підтверджує: «Історія естетичного предмета - це історія його рецепції», а історія літератури - художня динаміка, надто тоді, коли це стосується концептуальної постаті в історії письменства, що явила новий «тип художньої свідомості». Сутнісно важливим у цьому разі є те, що впродовж тривалого часу науково-неупереджене пізнання творчого феномена Г. Квітки-Основ'яненка унеможливлювалося пануванням казенно-ідеологічних приписів у літературознавстві, заґрунтованих на марксистській методології, міфах про класове «чуття» митця та соціодетермінації мистецтва.

І досі письменницькі здобутки Г. Квітки-Основ'яненка залишаються відповідним чином не поцінованими ще й тому, що його ім'я звично, проте упереджено, асоціюється з сентименталізмом, літературним напрямом, який не мав на українському ґрунті чітко окресленого національного обличчя, теоретичної аргументації та першорядних талантів. У випадку з Квіткою слід радше вести мову про сентиментальний пафос, що є генетичною ознакою української національної уснопоетичної традиції. Відтак потребує перегляду теза про сентименталізм митця з актуалізацією романтичного концепту й обґрунтуванням дискурсу стильового синкретизму його творчості.

У історії літератури знаходять своє відображення сутнісні загальні закономірності поступування естетичної думки певного періоду. Маємо це і тоді, коли йдеться про характеристику найпоказовіших ознак відповідного стилю доби, мистецького напряму, в руслі яких розгортається творчість конкретного письменника. Пам'ятаємо також про те, що стиль доби акумулює в собі найбільш сутнісні художні смаки, які є синтезом ідейних та естетичних пріоритетів. Творчість Г. Квітки-Основ'яненка засвідчила: «Ґрунт, на якому воно (мистецтво. - Я.В.) виростає, - це, очевидно, життя, але само воно не є життям як таким, - а тільки одним з його моментів, естетичною його можливістю». Світ благородства, виняткової моральності, відтворений митцем, ставав ідеалом, на який орієнтувалися його сучасники. Творчі пріоритети Квітки позначилися на розвитку прози всього ХІХ століття; його художню манеру брали за взірець П. Куліш і Марко Вовчок, О. Стороженко і Ганна Барвінок, Данило Мордовець і А. Свидницький, І. Нечуй-Левицький і Панас Мирний, М. Гоголь, М.Лєсков, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін та інші. Окрім того, традиції Квітки помітні й у жанрово-стильовій та образно-тематичній структурі низки творів новітніх українських письменників. Саме тому в контексті дослідження творчості Г. Квітки-Основ'яненка значною мірою актуалізується проблема осмислення характеру впливів у найширших вимірах: на читача, та, як писав П. Куліш, «душу народу» і на подальший поступ національного письменства.

Важливим є те, що у житті, як і в своїй творчості, Г. Квітка-Основ'яненко виявляв риси української національної вдачі, постаючи попри весь обшир свого таланту, людиною поміркованою і скромною що, ймовірно, й спричинило нерозуміння дійсного масштабу особистості митця, обвинуваченню його у вірнопідданстві, в утвердженні «консервативних» патріархально-релігійних ідей чи т.зв. дворянської ідеології і под. З огляду на це, вважаємо за потрібне визначити критерії оптимізації в оцінках світоглядної орієнтації письменника. Адже довгий час домінантними конструктивами в цьому разі виступали погляди І. Франка про «ідейні грані творів» митця, які, рівнобіжно із деструктивами (обвинувачувальний пафос на адресу письменника М. Драгоманова, П. Христюка, П. Петренка), не давали можливості з історико-літературних позицій вповні об'єктивно окреслити характер етносоціальної свідомості Квітки, проблему філогенезу, зокрема, соціально-історичної зумовленості світогляду митця, характер його онтогенезу - руху по висхідній. Найпоказовішими етапами цього відрухового процесу вважаємо національні та релігійні орієнтації митця; до концептуальних моментів відносимо й осмислення духовно-творчого виміру плюралізму Квітки, а також феномен ідеалу прозаїка та драматурга.

Історико-літературний процес визначає необхідність адекватного сприйняття і, відповідно, рівноцінного витлумачення художніх творів Г. Квітки-Основ'яненка, що являє системоутворюючу суть герменевтичного осмислення творчості українського письменника. За такого обсягу рецептивного літературознавчого матеріалу, що нині співвіднесений з творчістю митця, своєрідним застереженням постає - як методологічна проблема - закоріненість досліджень саме в суспільно-історично детерміновану традиційну модель розуміння творів письменника.

Стоїмо перед необхідністю, отже, вибудови «системи надійно обґрунтованого пізнання» об'єктивних орієнтирів при оцінці мистецької спадщини Г. Квітки-Основ'яненка, що спонукає до послідовної характеристики переданої нам рецептивної традиції і в той же час дає можливість подолати «…ілюзію цієї зоднобоченої герменевтики», наголосивши на тому, що «…минулу подію не можна зрозуміти без її наслідку, а твір мистецтва відмежувати від його впливу. Історія впливів і тлумачень події чи твору минулого назагал тільки відкриває шанс зрозуміти їх у ще непрозорому для сучасників розмаїтті значень».

Наразі, абсолютно очевидним є те, що творчому портретові Г. Квітки-Основ'яненка бракує цілісності й завершеності. Існує потреба всебічного, позбавленого внутрішніх суперечностей і здійсненого на новій методологічній основі осмислення ідейно-тематичної, стильової, світоглядної систем творчості письменника, уведення цих систем до сучасного національного наукового контексту задля оптимізації адекватної картини стану розвитку української літератури першої половини ХІХ століття.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження ідейно-естетичного феномена творчості Г. Квітки-Основ'яненка здійснювалося у межах комплексного плану науково-дослідницької роботи кафедри історії української літератури і шевченкознавства Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тема роботи скоординована на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» 14 вересня 2004 року (протокол №3).

Мета роботи - системний аналіз ідейно-естетичної специфіки художнього доробку Григорія Квітки-Основ'яненка, адекватне осмислення семантики текстів, рецепцій, форм інтерпретації творчості письменника крізь призму жанрових модифікацій, стильового діапазону, традицій і новаторства та світоглядних орієнтирів митця.

Реалізація цієї мети передбачає розв'язання таких конкретних завдань:

- комплексно проаналізувати існуючі квіткознавчі студії з метою сенсуальної ідентифікації примату літературно-критичного освоєння спадщини письменника та виявлення оптимальної характеристики рецептивної парадигми його творчості;

- обґрунтувати характер ідеологічних тенденцій у літературознавчому тлумаченні проблем, пов'язаних із творчістю митця;

- дослідити літературний спадок Г. Квітки-Основ'яненка у силовому полі стильового феномена: синкретизму, впливів, мистецьких традицій і художнього новаторства;

- у контексті новітніх наукових підходів охарактеризувати специфіку змістових, структурно-композиційних, жанрових, нараційних та образотворчих засад творчості письменника;

- осмислити домінантні світоглядні принципи прозаїка і драматурга, висвітлити їх взаємозв'язки з мистецьким набутком літератора під кутом зору національної ідентичності;

- визначити національні первині ідейно-естетичного феномена творчості Г. Квітки, місце та роль письменника в процесі становлення і розвитку нової української літератури;

- визначити роль Г. Квітки-Основ'яненка у примноженні традицій української літератури як складової світової культури, вивчивши специфіку трансформаційних процесів його мистецької спадщини.

Об'єктом дослідження став художній доробок Г. Квітки-Основ'яненка. Вирішення проблеми характеристики концептуально-феноменологічних, філософсько-антропологічних та екзистенційно-персоналістських засад літературного доробку письменника, вимагає прийняття оптимальної позиції, що активізує і залучає до чину досвід історичної герменевтики, як такої, що володіє належним інструментарієм для означення суті певної мистецької свідомості згідно можливого, притаманного певній добі, а також співмірного з цією добою пошуку.

Окреслена проблема розглядається у широкому контексті національного культурного життя відповідної епохи, що представляє митця як одного з фундаторів нової української літератури. Окрім художньої (проза, драматургія), аналізується й епістолярна спадщина Г. Квітки-Основ'яненка.

Предмет дослідження - осмислена в герменевтичному аспекті своєрідність ідейно-естетичної моделі творчості Г. Квітки-Основ'яненка як однієї з форм художнього мислення першої половини ХІХ століття.

З огляду на обсяг і неоднорідність першоджерельного матеріалу, в роботі застосовуються типологічний, історико-генетичний, порівняльно-історичний, рецептивно-інтерпретаційний та естетичний методи дослідження.

Герменевтичний концепт дослідження забезпечується як особистими спостереженнями авторки, так і врахуванням наукового досвіду низки, переважно українських, а також зарубіжних вчених у галузях: історії, теорії літератури й компаративістики (П. Куліш, М. Костомаров, М. Волков, І. Франко, М. Драгоманов, М. Сумцов, Д. Багалій, С.Єфремов, М. Зеров, М. Плевако, Д. Чижевський, М. Возняк, О.Білецький, І. Айзеншток, Є. Вербицька, П. Волинський, О. Гончар, С. Зубков, Н. Крутікова, О. Кульчицький, Д. Чалий, Д. Наливайко, М. Яценко, Г.Р. Яусс та інші); структуралізму (К. Леві-Строс, Ю. Лотман), філософії (Г. Сковорода, Ф. Шлейєрмахер, Г. Гадамер, М. Гайдеґґер, П.Рікер, К. Ерберг, М. Мамардашвілі, В. Розанов,); естетики (Л. Каждан, Х. Ортега-і-Гассет, В. Сеземан); релігієзнавства (М. Брайчевський, М. Парнюк, В. Пивоєв); природничих наук (П. Капіца, М. Ожеван) тощо. Їхні праці, володіючи значним теоретико-методологічним потенціалом стали теоретико-методологічною основою дисертації, сприяли забезпеченню комплексного підходу до об'єкта аналізу, а також сприяли виявленню концептуальних ознак художньої свідомості Г. Квітки-Основ'яненка, оптимізації аксіологічних моделей, зреалізованих митцем художніх явищ, характеру та якості співвідношення в його творчості об'єкта і суб'єкта. Осмислення загальнотеоретичних понять, уміщених у студіях названих та низки інших дослідників, актуалізувало сприйняття ідейно-естетичного феномена творчості Г. Квітки-Основ'яненка, дозволило репрезентувати нову концепцію сприйняття спадщини митця для подальшої розробки як загальних, так і часткових проблем квіткознавства.

Методологічною основою дослідження є концептуальні положення сучасної історії та теорії літератури, естетики, філософії, культурології.

Основне завдання дисертації реалізується на основі герменевтичного концепту дослідження, який дає змогу осмислити ідейно-естетичний феномен творчості Г. Квітки-Основ'яненка. За допомогою типологічного методу артикулюється діапазон типового в творчості письменника: як проекція, що репрезентує добу і націю; згідно історико-генетичного методу досліджується еволюційний характер світоглядних засад зачинателя української прози; на основі порівняльно-історичного аналізується характер впливів у творчості письменника; у відповідності з рецептивно-інтерпретаційним класифікуються і систематизуються провідні настанови в класичному і новітньому квіткознавстві; за вдавання до естетичного методу здійснюється поцінування публіцистичних та літературних творів Г. Квітки-Основ'яненка як непересічного художнього явища.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що художня творчість Г. Квітки-Основ'яненка і науково-рецептивний матеріал про неї вперше стали об'єктом системного осмислення під герменевтичним кутом зору як чільним.

У дослідженні базуємося на необхідності усвідомлення ще й того, що герменевтика як учення про розуміння виходить «…не з того, що самозрозумілим є не розуміння, а нерозуміння, яке є справжньою проблемою мистецтва тлумачення». Додамо також, що ідеться, безперечно, про об'єктивність оцінок при такому розумінні.

Новизна одержаних результатів полягає також у тому, що:

уперше сформовано загальну картину сутнісних ознак історико-літературного дослідження творчості Г. Квітки-Основ'яненка, схарактеризовано якісні показники наукових досліджень спадщини письменника в контексті тих чинників, що засвідчують певні еволюційні тенденції у їх структурі;

з метою усвідомлення іманентної суті естетичного феномена творчості Г. Квітки-Основ'яненка розкрито природу і наслідки поліфонізму традиційних підходів до визначення його стильових орієнтирів;

осмислено найпоказовіші художні й стильові пріоритети митця; доведено, що вони системно розвивалися у філософсько-естетичному векторі романтичного світовідчуття;

висвітлено іманентні динамічні зв'язки праці Г. Квітки-Основ'яненка - письменника з чинниками творчості літературних попередників та сучасників;

у парадигмально новій площині літературну спадщину митця введено до синхронно-діахронного контексту національної літератури нової та новітньої доби, а також європейського письменства перших десятиріч ХІХ ст.;

виявлено і проаналізовано фундаментальні інтенції світоглядних засад митця; в історико-літературному аспекті прокоментовано розуміння ним національного онтогенезу, естетичних та моральних ідеалів українського етносу;

запропоновано нові, найбільш відповідні творчості Г. Квітки-Основ'яненка підходи до осмислення зв'язків його світогляду та загальнокультурної семантики доби; відстежено вплив світоглядної позиції письменника на окреслення персонажної системи його творчості;

здійснено спробу створення загальноцивілізаційної парадигми творчості прозаїка і драматурга, визначено її провідні змістові та структурно-функціональні ознаки.

Особистий внесок автора. Дисертація є самостійним дослідженням. Отримані результати, теоретичні положення і висновки сформульовані безпосередньо автором.

Теоретичне значення дисертації. Осмислений матеріал, висновки і результати дослідження відкривають нові можливості для вивчення історико- й теоретико-літературних проблем, зокрема, специфіки розвитку українського романтизму, співвідношення світогляду й творчості; розробки цілісної концепції творчості Г. Квітки-Основ'яненка, формування сучасних підходів до прочитання класичного українського письменства загалом.

Практичне значення одержаних результатів. Здобуті результати сприятимуть розширенню проблематики подальших досліджень, можуть слугувати матеріалом для створення нових монографічних праць, підручників і посібників з історії української літератури, культурології, психоестетики, інших галузей гуманітарних знань, що вивчають специфіку художнього мислення. Положення, оприлюднені в роботі, можуть використовуватися при читанні нормативних курсів історії української літератури та культури, спецкурсів, спецсемінарів у вищих навчальних закладах.

Апробація роботи. Основні положення дисертації були заслухані та обговорені на засіданнях кафедри історії української літератури і шевченкознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка 14 листопада 2003 року, протокол №6, науково-практичній конференції професорсько-викладацького складу КНУ (Київ, 2003), міжнародних та всеукраїнських щорічних шевченківських конференціях (2000, 2001, 2002, 2003, 2004, 2005), міжвузівській науковій конференції «Історична ретроспектива в українській літературі: від давнини до сучасності» (Київ, 2002), міжнародних наукових конференціях «Проблеми розвитку філології в Україні у контексті світової культури» (Київ, 2003), Всеукраїнська наукова конференція «Квітка-Основ'яненко та українська культура ХІХ - ХХІ ст.» Харківський державний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди (2003), Міжнародній науковій конференції «Київські філологічні школи: історико-теоретичний спадок і сучасність», 2005 рік.

Публікації. Основні наукові результати дослідження відбито у 24 друкованих роботах. Із них: монографій - 1, статей у наукових журналах і збірниках - 23.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури (509 найменувань).

Загальний обсяг роботи - 414 сторінок (369 сторінок - основного тексту).

квіткознавчий основ'яненко письменник творчість

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано основні проблеми роботи та напрямки їх розкриття, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет і наукову новизну праці, аргументовано теоретичне і практичне значення одержаних результатів, з'ясовано теоретико-методологічні засади дослідження, означено форми апробації та впровадження його загальної концепції.

У першому розділі роботи «Парадигма розвитку історико-літературного концепту в оцінці творчості Г. Квітки-Основ'яненка» розглядаються етапи сприйняття доробку знакового митця - як процес, що виявляє характерні прикмети еволюційності, поступу в напрямі осмислення творчості Г. Квітки. Сьогодні це осмислення, стаючи запорукою якості внеску цих студій у розбудову літературознавчої науки загалом, сформоване в значну галузь літературознавства. Художній рівень творчого спадку митця, як упевнюємося тоді, коли мова іде про Г. Квітку-Основ'яненка, стає прогностичним для виникнення поліфонізму акцентів у сприйнятті його творчої постаті. При цьому, переконуємося, зчаста нехтується закликом письменника до об'єктивного тлумачення творів літературознавцями, його вимогою до них забезпечити відповідність літературознавчої оцінки власне творчості митця.

У підрозділі 1.1. «Перший ступінь студій про Г. Квітку як ступінь найвищий» зауважуємо, що висока оцінка творчості Г. Квітки-Основ'яненка починається тезою М. Костомарова в його «Обзоре сочинений, писанных на малороссийском языке» (1843) про «возведення рідного слова на вищий ступінь розвитку», тобто, визначення у творчості цього письменника позицій, важливих для сприйняття всієї української літератури, й таких, що забезпечують, водночас, нашій літературі достойне місце серед літератур світу. Важить при цьому й те, що в наступній своїй праці «Малорусская литература» (1871) М. Костомаров співвідносить мистецькі портрети Гоголя й Квітки: зрозуміло, як приналежних не лише до однієї літератури, але й як таких, що художньо надаються до співмірності.

Чітка і безстороння позиція П. Куліша у погляді на українську літературу дозволяє йому в праці «Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги «Народні оповідання» Марка Вовчка» охарактеризувати місце Г. Квітки в історії нашого письменства, визначаючи основоположною, пріоритетною роль цього митця в таких напрямах розвитку української літератури: 1.аспект зображення; 2. об'єкт зображення; 3. спосіб зображення; 4. характеристика і якість впливу зображеного на читача.

Перед нами - вияв цілковитого розуміння засобів і шляхів повноти реалізації письменника та вияв можливих аспектів «віддачі» літератури.

Студії про Квітку в ХІХ ст. рухаються у своєму розвиткові кількома напрямами: біографічне квіткознавство; окреслення спадщини митця як важливого фактора розвитку української літератури; вивчення стильової особливості творчості письменника; новаторство митця в образно-тематичному розвиткові не лише української, але й світової літератури; кваліфікація художніх та естетичних якостей окремих творів письменника.

У підрозділі 1.2. «Новітні студії про Г. Квітку. Основні якості парадигми» аналізуються здобутки галузі в основних напрямах пошуку цієї доби: творча біографія митця, світоглядні засади письменника, а також особливість стильових явищ у творчості Г. Квітки.

Квіткознавство означеної доби завдячує Д. Багалієві у розбудові наукового осмислення біографії Квітки, у обґрунтуванні необхідності тематичної і стильової кваліфікації прозової спадщини Г. Квітки, а також у глибокій оцінці історіософської концепції Г. Квітки-Основ'яненка.

Пріоритетним для низки подальших літературно-критичних спостережень новітньої епохи стає прагнення побачити в письменникові свого сучасника; з цієї позиції акцентується на вадах його світосприйняття, огуджується пошук нових виражальних можливостей у творчості, соціологізується стильова парадигма тощо.

У підрозділі 1.3. «Концепція квіткознавства 80 - 90х рр. XX ст.» зауважуємо зростання її деестетизації та, відповідно, соціокультурних чинників, згідно яких творчість письменника осмислюється не лише з класових, соціологічних засад, але й піддається блокуванню в плані кваліфікації мистецького та духовного масштабу митця; впливу стагнаційних чинників зазнає і стильова амплітуда творчості Г. Квітки-Основ'яненка. Чи не найбільш ґрунтовно у 80-і рр. ХХ ст. у квіткознавстві кваліфікуються теоретико-літературні проблеми: попри стильову роль творчості митця, аналізується роль Г. Квітки у становленні прозових жанрів української літератури, здобуваються на оцінку явища поетики творчості Г. Квітки-Основ'яненка: функція комічного в творах, образ оповідача у письменника, засоби гумору та сатири.

Дедалі виразніше виявляє себе проблема зіставлення творчості Г. Квітки зі спадщиною інших митців - творчі паралелі; при цьому чи не найбільшу неспіввіднесеність (поліфонізм) думок дослідників простежуємо в оцінці літературознавцями стильової моделі творчості письменника за наявності вельми широкої амплітуди кваліфікації особливостей цієї моделі (В. Трофименко).

Для спостережень дослідників 90-х рр. особливу вагу має теза про сутність національної самосвідомості Г. Квітки (Л. Горболіс, О. Борзенко); при цьому, за нашими спостереженнями, переобтяжується залежність націєтворчого чинника у свідомості Г. Квітки від релігії. Доцільніше було б у цьому разі, гадаємо, зауважувати проникливе осягання письменником того, що в морально-етичному плані для нації ставало конструктивом, здатним доповнюватися іншими етико-естетичними програмами (окремі з яких забезпечує і релігія) - з тим, щоб явитися згодом і як, водночас, націєтворчий складник, і як загальногуманістична категорія буття. Саме тому, вважаємо, своїм розумінням національної суті особистості - як осяганням, у остаточному результаті, її достоїнства, пройшовши посередництвом власного життєвого і творчого досвіду шлях становлення національної самоідентифікації, Г. Квітка у своєму доробку і являє не тільки високий взірець розуміння української нації, але й дає відповіді на численні питання, що стоять перед елітою, насамперед, і, врешті, перед усім українським народом уже доволі тривалий час.

Українська літературна критика, зокрема, в погляді на творчість Г. Квітки-Основ'яненка, ще раз підтверджує: «значні заслуги в осмисленні й обґрунтуванні далеких шляхів розвитку літератури, організації літературного процесу в Україні», а історія літератури постає як «рух ідей», надто, коли це стосується концептуальної постаті в історії літератури.

Українська художня свідомість першої половини ХІХ ст., адекватно реагуючи на романтичні тенденції в українській літературі, виявляє, водночас, характерні ознаки синкретичності стильових явищ - навіть у коді творчості одного письменника.

У другому розділі роботи «Стильовий феномен творчості Г. Квітки-Основ'яненка» розглядаються особливості цієї парадигми, що з'ясовує еволюційну динаміку оцінок стильової природи творчості Г. Квітки.

У підрозділі 2.1. «Первісний стильовий канон в оцінці творчості Г. Квітки-Основ'яненка» як незаперечне розцінюємо те, що відмовитися від розуміння реалістичного світосприйняття, наявного в творах письменника, означає відмовитися від адекватного авторському задумові їх сприйняття, оскільки в цьому разі безперечну довіру вселяє думка такого оцінювача творів митця, як Г.Г. Вульф. Ця думка є суголосною тій концепції, що її в своїх дослідженнях репрезентують сучасники Г. Квітки - М. Костомаров та П. Куліш. Усі наступні літературознавці одностайні в твердженнях про активну життєву, громадянську позицію письменника, що зініціював низку важливих літературних подій культурного життя Харкова, коли тут своє піднесення переживає Харківська школа романтиків, творчість яких ґрунтувалася на врахуванні національної специфіки психологічного і розумового складу, тобто ментальності українського народу, що невід'ємним є від ідеї розбудження і національної свідомості українців. Це середовище стало для Г. Квітки-Основ'яненка тією духовною реальністю, в якій відбувалося становлення його художньої свідомості. Вона не тільки вбирає в себе зміст інтелектуальної насиченості епохи, але завдяки їй вступає в конфлікт із реальністю, що реалізовується посередництвом буття Г. Квітки як митця; завдяки цьому він отримує здатність до творення нової реальності, інспірованої впливом філософсько-романтичних ідей.

Оцінка літературного доробку митця з позиції, що відповідає увазі до цієї реальності, як і, утім, увазі до вдачі народу, про якого мова іде в творчості Г. Квітки, буде знехтувана, в суті, тими літературознавчими візіями, серед яких помітне місце посіла російська літературна критика, зокрема, статті М. Полевого про письменника, замітки і рецензії В.Бєлінського, статті й нотатки про Г. Квітку-Основ'яненка в журналах «Телескоп», «Северная пчела», «Современник», «Сын Отечества», «Отечественные записки» за 1831-1857 рр., а також у працях із історії літератури Пипіна, Спасовича, (1865 р.) та Петраченка, (1861 р.), в яких дедалі настійніше проводиться думка про засадничо сентименталізм як стильову орієнтацію творчості Г. Квітки. Зважимо: у цей час письменник неодноразово подає в художній формі чітко артикульовану, з елементами бурлескної манери пародію на сентиментальні твори, що спостерігаємо, зокрема, в дилогії, де головним героєм постає Шельменко.

Небезпека помилки в оцінці стильового спрямування творчості Г. Квітки полягала не лише у тому, що не враховувала національної специфіки ментальності, але й у тому, що концепція російської літературної критики будувалася на відмінних від національної специфіки української ментальності стереотипах; так виникла ситуація, коли, оперуючи іншим розумінням ментальності, літературна критика стала оцінювати творчість письменника, володіючи кліше, що відповідало способові сприйняття певного художнього явища літературною критикою, однак не способу сутнісного сприйняття цього явища, до якого це кліше застосовується.

Уже першими дослідниками творчості митця, зокрема, М. Костомаровим, визначається небезпека неадекватного сприйняття стильової манери письменника, однак - внаслідок низки відомих історичних причин, що здійснювали посутні корективи в українському історико-літературному процесі, цим застереженням було знехтувано, й українська літературна критика, услід за «великоросійськими критиками» стала бачити в авторові перших прозових творів українською мовою, надто - повістей, насамперед і тільки сентименталіста. Цей стереотип у сприйнятті творчості митця діє і досі. Проте усе зводиться не лише до цього стереотипу: у погляді на стильову спрямованість творів Г. Квітки в української літературної критики виробився на всьому історичному етапі її буття своєрідний і неоднозначний погляд, у якому означилося перекодування образно-сенсової природи творчості письменника.

Тоді як П. Куліш кваліфікує чинність різних рис стильових явищ класицизму, романтизму й реалізму в прозі письменника, В. Петров найбільшу роль у стильовій будові прозової творчості митця відводить романтизму. Принципово новим у концепції сприйняття В. Петровим стильового спрямування творчості Г. Квітки-Основ'яненка є співвіднесення стильового напряму та прояву художньої думки у слові, тобто мови, в якій виявляється і «душа народу», і душа митця; це відкриття дослідник здійснює завдяки увазі до сприйняття П. Кулішем «Квітчиної художності».

У певний спротив тезі літературознавців про Квітчин сентименталізм вступає М. Сумцов, оцінюючи стильову модель сентименталізму в застосуванні саме до творчості Г. Квітки-Основ'яненка: «Квітчин сентименталізм народний малоросійський, який виявляється і в українській народній поезії, і, в дійсності, є реалізм за вірним відтворенням основної риси народного характеру», однак згодом, визнаючи приявність стильової манери письменника до реалістичної, дослідники тут-таки можуть наполягати, що основою стильової манери письменника є сентименталізм і закріпити усю творчість митця за цим стилем. Згодом визначається - як тенденція нашого літературознавства - практика, коли стильова оцінка творчості письменника провадиться мимохідь, як супровідний чинник загальноконцептуального погляду на творчість Г. Квітки-Основ'яненка, а що питання спеціально не досліджується, то при погляді на явище зберігається лише констатація приявності стильової рубрики до творчості митця. Характерно, що цей волюнтаризм в означенні стильового напряму творчості письменника (М. Волков, А. Данилюк) дозволить згодом закріпити за митцем як проблематичну будь-яку кваліфікацію усіх наявних ресурсів стильових моделей.

Визнання квіткознавцями-попередниками вибору стильової манери письменника як реалістичної давало їм змогу, на нашу думку, попри кваліфікацію «звільнення» митця від сентименталізму, зауважити сталість художніх переконань письменника, відсутність у нього вагань і послідовність у слідуванні раз обраним принципам; так у стильовому феномені творчості митця педалювалося не на тому, що розбудовує цю творчість, а що локалізує її здобутки. Таке схематизування, як показало вивчення творів письменника, звужувало «коридор», у якому можна об'єктивно концептуалізувати явище, яким є творчість цього оригінального, самобутнього митця, не залишало місця в його доробку для провідного в українській літературі першої половини Х1Х ст. стильового явища - романтизму, що дозволяє зауважити відкидання Квітчиної творчості на маргінеси стильових шукань української літератури даної доби, з означенням стильової програми творчості митця в режимі автономності від превалюючого в першій половині Х1Хст. романтичного стильового напряму. Вважаємо, що відповідною добі стильовою основою Квітчиної творчості є романтизм, із усіма притаманними цьому явищу характеристиками.

Третій розділ роботи «Характер і роль впливу творчості Г. Квітки-Основ'яненка на подальший розвиток української літератури» присвячено з'ясуванню впливу Г. Квітки і на стильові виміри творчості письменників-наступників, й на образно-тематичний лад їхнього доробку.

Зауважуємо обмеження дослідниками Квітчиного впливу на подальший розвиток літератури двома обставинами: мірою таланту й співвіднесенням із суттю ментальності народу: його, народу, розумовим та емоційним складом вдачі. Концептуальний характер щодо впливу творчості письменника на подальший розвиток письменства М. Костомаров вбачає у тому, що з іменем письменника пов'язаний новий, вищий ступінь розвитку рідного слова. Так само й П. Куліш вважає, що сутнісний момент впливу письменника на поступ української літератури полягає у поглибленні вияву виражальних можливостей української мови, а також у здатності літератури після Г. Квітки повернутися обличчям до простолюду.

У підрозділі 3.1. «Інтерпретаційна естетика як чинник реалізації Квітчиного тексту» зауважено, що чи не найбільшою категоричністю серед літературознавців у оцінці впливів творчості Г. Квітки-Основ'яненка виділяється Д. Чижевський, який визнає, що від початку роботи письменника над оповіданнями і повістями, писаними українською мовою, уся його творчість вибудувана на засадах літературних взаємовпливів.

Наявність певних вказівок митця - «латинська побрехенька» тощо - на елементи впливу в його творчості засвідчує, гадаємо, відкритість Г. Квітки до спілкування в контексті літератур світу, надто, що письменник володів розумінням стихії життя, яку добре знав, поряд із цим трансформуючи у своєму творі те, що притаманне іншим народам. Безперечно, зближує Г. Квітку-Основ'яненка з творчістю представників інших літератур і стильова модель, і жанрова.

Зазвичай, у сприйнятті переважної більшості дослідників вплив розглядається як явище одностороннього плану, що працює лише в одному напрямі, й де Г. Квітка-Основ'яненко постає лише узалежненим від доробку або стильової манери інших митців засвоювачем, митцем вторинного плану і носієм такого впливу. При осмисленні впливів щодо стильової моделі творчості письменника концептуальною є теза дослідників про засвоєння митцем - посередництвом обробки сюжетів, змалювання образів - традицій сентименталізму; кваліфікується також вплив українського фольклору на письменника, що дозволяє вести мову про заданість позиції, очевидну цілеспрямовану кон'юнктурність у осяганні ролі та значення впливу в творчості митця.

Посутньою вважаємо таку оцінку, що, зокрема, враховує вплив письменника на культурне життя поспільства Слобожанщини, насамперед, ініціювання Г. Квіткою, внаслідок посідання високих посад, створення низки культурних закладів: кадетського корпусу в Харкові, благодійного товариства, Інституту шляхетних дівчат, публічної бібліотеки, без якої не міг існувати Харківський університет тощо. Це дозволяє оцінити Г. Квітку-Основ'яненка як етапну постать в системі української культури, яка розвивалася значним чином в такий, а не в інший спосіб і завдяки письменникові. Прикметно, що звертання І. Франка до самої лише драматургії, як до одного аспекту творчості Г. Квітки, дозволяє йому оцінити письменника як запоруку духу «тяглості творчості» серед освіченого поспільства.

Розуміючи поняття впливу достатньо широко, літературознавці-попередники в стильовому плані амплітуду між впливом та органічно властивим у письменника моделюють між явищами, що приходять у творчість Г. Квітки-Основ'яненка «ззовні» й такими, що органічно притаманні творчості митця. З такою позицією можна погодитися, коли під іншими художніми сферами, що їх звідувала творчість письменника, мається на увазі українська фольклорна і літературна традиція. Конструктивною вважаємо наукову тезу про вплив тоді, коли диференціюються у застосуванні до творчості Г. Квітки поняття про вплив і паралелі - як формо - і змістотворчі чинники, наявні в письменника, як і, загалом, у кожного митця.

Конструктивною у цьому разі мислимо і таку позицію, що здатна об'єктивно виважити характер і міру тих чинників, які працюють на зближення певних явищ, а, водночас - приводить нас до тієї думки, що окреме історичне явище, підлягаючи впливові низки певних причин і розвиваючись при цьому з відповідним багажем самодостатності, й саме - в свою чергу - виявляється достатньо активним, щоб із належною потугою впливати на середовище, котре покликало його до життя і навіть достатньо увиразнювати причини, що породили його, оскільки неможливе будь-яке осягання літератури поза історичним процесом.

Визнаючи слушність за літературознавцями (скажімо, О.Білецьким) тоді, коли вони співвідносять манеру відтворення змісту за допомогою оповідача та за вдаванням до розмовної мови, чергування фантастики й реальності та комічне зображення народних образів; огуджуємо трактування Т. Шевченка як прямого контрасту Г. Квітці, оскільки Т. Шевченко пішов далі, прокладеним прозаїком шляхом, а Шевченкові поема і повість «Княжна» і «Княгиня» - свідчення тому, що і поет поняття «панство» диференціював із, гадаємо, загальноцивілізаційних позицій: так сам, як це здійснював Г. Квітка.

Слушним визнаємо концепт Н. Крутікової, яка однією з перших у квіткознавстві в руслі традицій порівняльного літературознавства А. і В. Шлегелів, Т. Бенфея, ставить питання про наявність у певну епоху в літературах сюжетів, що виникають і розробляються цілковито незалежно, а «формальна подібність» їх пояснюється схожістю життєвих ситуацій, що їх породили; при цьому ми, однак, вважаємо полемічною тезу дослідниці про можливість на основі написаних російською мовою творів Г. Квітки залучати цього письменника до кола російських письменників, оскільки об'єктивним фактом є те, що в першій половині ХІХ ст. українська література творилася і українською, і російською мовами.

Переконуємося, що генетичний підхід у дослідженні та характеристиці взаємин певних літературних явищ у процесі становлення культури та ціннісно-орієнтованому її сприйнятті виявляє фіксацію розчленованості - як позитивну і негативну, підготовчу та завершену тощо - ціннісної художньої свідомості та національного закріплення цих ціннісних позицій відповідно орієнтирів, що в цьому разі можуть визначатися як політична ідеологія або «одержавлення» наукового підходу у вирішенні проблеми, що підпорядковувалася інтеграційним факторам найбільш стратегічної в минулому суспільстві ідеологеми. Скажімо, Д. Чалий, зауважуючи зв'язок творчості Г. Квітки з російською сатирою відмовляє, по суті, у такому зв'язку з українською сатиричною літературою, що виявляє у цього, як і у низки інших сучасних йому дослідників, приявність до заручництва від жорсткої системи приписів; це перешкоджало отриманню повної, широкоаспектної картини взаємин творчості митця з попереднім історико-літературним процесом та кваліфікації спільних закономірностей, які наявні в обох моделях.

У підрозділі 3.2. «Герменевтичний простір аналогій у квіткознавстві» з'ясовуємо, що, не обмежуючись увагою до тенденцій у творчості Г. Квітки, що дають підстави стверджувати наявність елементів впливу, запозичення тощо, в окремих випадках дослідники апелюють до аналогії, яка, відомо, є наслідком незалежного виникнення, появи окремих явищ.

Вдаючись до аналогії, дослідники-літературознавці (як от Є. Вербицька), тим виявляють іще один зразок суголосся творчості Г. Квітки зі світовою літературною традицією, яка враховує: основу тексту становить не тільки його внутрішня, закрита структура, що піддається вичерпному вивченню, а його вихід у інші тексти, інші коди, коли «текст існує лише внаслідок міжтекстових взаємин».

Размещено на Allbest.ru