Поезію П. Гулака-Артемовського виправдано розглядати в аспекті стихійного культурно-естетичного руху, в якому питання літературної школи хоч і важливе, та все ж не визначальне. Тут на перший план виходить самовираження особистості та етнічного колективу, з яким вона, ця особистість, себе ототожнює. Відповідно набувають більшої ваги ментальні чинники, що в певному сенсі перекривають вимоги поетичної школи. За умов вимушеної локалізації українського життя артистизм і театральність починають переважати в літературному самовираженні письменника й частково компенсують тематичну бідність: пріоритет віддається ігровому моментові, пошукові пози й маски, значної ваги набуває експериментаторство, високо цінується мовна вправність, посилюється замилування у фразі і слові.

Тематичну бідність творів П. Гулака-Артемовського правомірно розглядати також як відображення своєрідної життєвої філософії, що передбачає прийняття наявного порядку речей як певної даності. Мовляв, важливо не змінювати світ, не впливати на нього, а знайти в ньому своє місце, прийняти цей світ як даність і до нього призвичаїтись. Поетичне слово виконує тут ще й важливу психологічно-адаптаційну функцію: головний персонаж поезій П. Гулака-Артемовського - простак і дивак, герой маленького, майже лялькового, маріонеткового світу, який володіє здатністю спростити складне, емоційно його засвоївши, іронічно дезавуювати офіційне й парадне, надати побутовим принадам щоденності філософського сенсу й потім так само легко, з посмішкою розвінчати своє наївне філософствування. Емоціоналізм і артистизм у творах П. Гулака-Артемовського набувають певної самодостатності й виступають як своєрідна самоатестація української людини перших десятиліть ХІХ ст. - людини, яка, приймаючи світ як даність, прагне водночас зберегти себе як приватну особистість, занурившись у театрально-ігровий простір старосвітського побуту.

П'ятий розділ - "Родина, рід, народ" в аспекті літературного творення (Григорій Квітка і становлення нового українського письменства)" - складається з двох підрозділів.

У підрозділі 5.1 - "Становлення особистісних пріоритетів письменника у зв'язку з українськими культурно-мистецькими процесами" - вивчається формування психологічного і творчого профілю Г. Квітки в погодженні з фамільною традицією та слобідсько-українським середовищем. Важливо підкреслити, що родина як ключова сентименталістська тема у світлі Квітчиного життя набуває особливого значення, оскільки виходить за межі власне індивідуальної біографії. Зумовлені ідеологією українського патріотизму родинні цінності відчутно вплинули на його національну й літературну самосвідомість. Приналежність до одного з давніх та найбільш відомих на Слобожанщині козацько-старшинських родів і пов'язане з цим усвідомлення фамільної причетності до колонізацію краю підживлювали відчуття особистої відповідальності за збереження місцевої національно-культурної автономії. Тенденція до міфологізації слобожанського простору та трактування його як простору власне родинного знайшла яскраве відображення у нарисі "Основание Харькова", що був створений письменником на основі родинного літопису. У ньому заснування міста (а значить - усього краю) приписується двом братам, від яких нібито пішов рід Квіток, - Андрієві та Григорію. Розлучені в дитячому віці, через тривалий час, уже дорослі, вони зустрічаються там, де згодом буде засноване місто, і за взаємною згодою розподіляють між собою соціальні функції: старший Андрій бере до рук громадський провід, а молодший Григорій засновує монастир та опікується духовним життям.

Переказ фіксує психологічні уявлення переселенців, що передбачають розрив із попередньою історією, - недарма наголошується на природності (визначенні Провидінням) вибору нової батьківщини. Важливішими стають уже не династичні, а особисті заслуги: діяльність з упорядкування краю, його збройний захист від ворогів, турботи про духовне життя та освіту місцевого населення - такими постають взірцеві моделі поведінки. Погоджені з поширюваними на той час просвітницькими ідеями, що заохочували діяльну позицію особистості, ці моделі сприяли творенню престижних і схвалюваних сценаріїв публічної поведінки. Правомірно говорити про формування Г. Квіткою власної біографії за певною програмою, яка великою мірою зумовлювалась сімейною хронікою. Зафіксована в ній модель розподілу фамільних обов'язків і повноважень вплинула на визначення родинної ролі Григорія Квітки та його стосунків зі старшим братом Андрієм (якраз ідеальне бачення цих стосунків викладене в нарисі "Основание Харькова"). Оскільки підтримання громадського проводу випало на долю старшого брата, який був однією з перших осіб Слобідсько-Української губернії, молодший, відповідно до встановленого в родині розподілу обов'язків, мусив дбати про духовний розвиток краю. Громадська роль письменника, осмислювана в аспекті широкої суспільно значущої просвітницької діяльності, добре координувалась із тим розмежуванням функцій, що його пропонував родинний переказ. Погоджуючи власний біографічний досвід із взірцевою моделлю, яка культивувалась у родині, а також співвідносячи його з просвітницькими настановами, Г. Квітка поступово приходив до усвідомлення й остаточного визнання свого літературного покликання.

Сімейна ситуація, підпорядкована підтриманню кар'єрних намірів старшого брата, вплинула на рішення майбутнього письменника вступити до монастиря. Однак, розчарувавшись у монастирському побуті, він мусив шукати інших прийнятних шляхів життєвого влаштування. Листування Г. Квітки свідчить про складний період сумнівів та вагань, коли він, ніби простуючи за течією, іноді з неприхованою самоіронією, готується приміряти ту чи ту зумовлену обставинами соціально-рольову маску. Залишивши монастир, Г. Квітка звертається до пошуку альтернативних варіантів самореалізації у сфері гуманітарної діяльності. Логічного пояснення набуває його щире зацікавлення організацією Благодійного товариства та надзвичайно серйозне й відповідальне ставлення до роботи в ньому.

Співробітництво в Благодійному товаристві не одразу, та все ж досить швидко стало для Г. Квітки чимось значно більшим, аніж просто громадська чи службова діяльність. Практичний, а ще більше емоційний досвід, набутий у цей період, зумовив цікаві з огляду на його творче самостановлення спостереження й висновки. Усе це згодом сформувало його як письменника-мораліста і знайшло яскраву практичну реалізацію як у власне художніх творах, так і в досить характеристичних "Листах до любезних земляків". Однак література на початку радше була для Г. Квітки важливою, але все ж таки складовою частиною ширшої просвітницько-гуманітарної діяльності. Квітчині змістовні інформації та звіти по справах Благодійного товариства з подяками доброчинцям і сентиментально-моралістичними відступами, що почали з'являтися в періодиці, власне, й були його першими літературними, чи то пак літературно-публіцистичними виступами. Із Благодійним товариством пов'язане заснування Харківського інституту шляхетних панн, можливо, найголовнішої справи Квітчиного життя, на яку він передав більшу частину своїх матеріальних статків.

Так було зроблено вибір на користь благодійної й гуманітарної діяльності, безпосередньо пов'язаної з крайовим життям. Відмовившись від перспективи чернецтва, Г. Квітка натомість звернувся до пошуку інших варіантів, які б, з одного боку, добре погоджувались із родинною традицією та рольовим розподілом, а з другого, дозволяли б йому залишатися собою, не розчиняючись цілком у загальному образі фамілії. Звідси інтерес до гуманітарної праці, організація благодійних акцій і участь у заснуванні жіночого інституту, звідси й основний мотив наступного захоплення журналістикою та літературою.

Другий підрозділ - "Г. Квітка між "Фалалеєм Повинухиним" та "Грицьком Основ'яненком": український автор на шляху національного самопізнання" - присвячено вивченню тих чинників, що зумовили творчу еволюцію письменника.

Літературний шлях Г. Квітки можна описати як, на перший погляд, дещо хаотичний рух-коливання між двома, умовно кажучи, полюсами - його російськомовним Фалалеєм Повинухиним та вже цілком українським Грицьком Основ'яненком. Цей рух супроводжувало поступове національне самоусвідомлення автора, віддзеркалюючи характерні культурно-естетичні й ментальні особливості перехідного етапу - становлення нового українського письменства.

Як зазначалося, Квітчина діяльність по справах Благодійного товариства та Харківського інституту шляхетних панн мала літературне вираження в численних напівофіційних звітах. Ті самі просвітницько-гуманітарні мотиви визначили зміст його журнальних виступів у жанрі листів до видавця чи певної фіктивної особи, що побачили світ на сторінках періодичних видань під псевдонімом Фалалей Повинухин. Автор заховався за маскою балакучого простакуватого поміщика-провінціала зі своєрідною життєвою філософією, що передбачає споглядально-покірливе ставлення до поворотів долі. Невдовзі Г. Квітка залишив журналістику, віддавши перевагу виборній громадській праці. На його думку, посада предводителя дворян Харківського повіту за своїм суспільним спрямуванням не суперечила журналістським завданням і розглядалась як один із варіантів гуманітарної діяльності.

Від ранніх аматорських журнальних виступів, від тодішнього Фалалея Повинухина поступово накреслюється шлях до майже професійної творчості, а згодом - і до відкриття Грицька Основ'яненка. Плідно використавши громадянський складник здобутого на дворянській посаді досвіду, наприкінці 20_х рр. Г. Квітка виступає з рядом драматичних творів. Уже в другій частині комедії "Дворянские выборы" з'явився персонаж, що представляв народне середовище. Наступним кроком у засвоєнні народної тематики стала повість "Ганнуся" - одна з версій сентименталістського образу "панночки-селянки". Тут представлено кількох із симпатією змальованих простолюдинів, а головній героїні твору народна мова лише додає милих і привабливих рис. Авторська позиція цілком погоджена з сентименталістською традицією: письменник призначає повість для певної читацької аудиторії, висловлюючи побажання побачити її у форматі "дамської книжечки".

Хай яким важливим цей твір був для Г. Квітки, проте не він, а написана українською мовою повість "Маруся" відкрила нову літературну перспективу. Як і в російський, в українській прозі письменник обирає для себе літературну маску дивака - простакуватого Грицька Основ'яненка. Однак апробований раніше художній прийом, переростає суто літературні межі й виступає важливим чинником особистісного самопізнання. Це ігрове пізнання себе в іншому, в образі простої людини, яка поєднує ознаки сентименталістської "природності" й водночас належить до емоційно близького українського простору. Це великою мірою ще й національне самопізнання автора, який поширює умовні межі власної "літературної особистості", відкриваючи в собі як органічні й незаперечні духовні та ментальні зв'язки зі стихією народного життя.

У літературній практиці Г. Квітки, можливо, найбільш виразним постає шлях самоподолання, самотворення й самопізнання, у якому, умовно кажучи, визначаються особливості становлення українського інтелігента, що усвідомлює необхідність подолання культурної неоднорідності в межах соціуму не в останню чергу шляхом естетичного осмислення, засвоєння і прийняття духовного змісту народної традиції.

Випадок Г. Квітки цікавий тим, що добре ілюструє, як на основі родинних цінностей кристалізуються цінності національні, а на основі родинного патріотизму формується вже патріотизм загальноукраїнський. Усвідомлення приналежності до певного національно-культурного простору стимулювало рух до патріотичного самоусвідомлення письменника. Врешті-решт творчість Г. Квітки ніби перебуває на межі між початковим періодом нового письменства з його зрозумілим і пояснюваним пошуком шляхів та орієнтирів та якісно новою, в національному сенсі чіткою й послідовною, стратегією повноцінного самостійного розвитку українського письменства, яка була згодом - у період Кирило-Мефодіївського братства - визначена представниками романтичної літературної генерації.

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження дозволяє виділити у зв'язку з проблемою формування нової української літератури такі висновкові моменти.

Становлення нового письменства збіглося в часі з помітними змінами в житті українського суспільства. Утрата колишньої політичної автономії й посилення інтеграційних імперських процесів, з одного боку, та широкий загальноєвропейський рух культурного оновлення, з другого, виступили ключовими чинниками, що стимулювали в нових історичних умовах пошук оптимальних форм українського національного життя. Новий час вимагав породження більш ефективних механізмів протистояння української культури імперським централістичним тенденціям. Відтак на зміну втраченій політичній автономії приходила стратегія автономії духовної, інакше кажучи, за умов вимушеної бездержавності важливою постала настанова "жити духом", самостійним культурним і літературним життям.

Літературні явища частково поставали саме як породження стихійного культурно-естетичного руху, в якому виразно проглядаються такі риси української національної ментальності, як емоціоналізм та пов'язаний із ним естетизм, індивідуалізм, психічна рухливість. Саме вони великою мірою зумовлюють своєрідність власне українського вибору, становлять певний код, що ніби програмує особливості національної перспективи, впливаючи на визначення долі українського етносу на переломному історичному етапі.

Ментальні прикмети яскраво розкриваються в усій життєдіяльності перших представників нового українського письменства, яка засвідчує помітну залежність від стихійного культурно-естетичного руху. Літературна творчість виступає для І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського та Г. Квітки ще й своєрідним шляхом самопізнання. Український письменник поступово проходить шлях глибшого осягнення своїх ціннісно-символічних основ, зокрема й етнічних, національних. Той самий шлях проходить і український читач - шлях усвідомлення національної ваги художнього слова: відстань між автором і читачем на початковому етапі нового письменства зовсім незначна, між ними встановлюється тісна і в багатьох випадках плідна взаємодія.

Найбільш показово це відобразилось у випадку І. Котляревського, літературне становлення якого проходило під значним читацьким впливом. У стихійному читацькому русі "Енеїда" І. Котляревського була сприйнята як яскрава картина українського світу - не в останню чергу завдяки емоційному змісту й тому позитивному душевному стану, що формувався ментальною специфікою українського слова. Особистість письменника зазнала посутнього впливу читача, ширше - споживача українського культурного продукту. Очевидно, не лише літературний текст, незалежно від емпіричного процесу читання, несе в собі образ ідеального читача - своєрідний зразок, за яким частково проходить формування читача реального. Діє також і зворотній процес, коли в читацьких запитах складаються основні риси очікуваного тексту, а також, що важливо, з'ясовуються прикмети "ідеального автора". У зв'язку з І. Котляревським якраз і слід підкреслити особливу роль читацької сторони: читач відчутно впливає на формування певних рис особистості українського письменника, визначаючи не лише своєрідність його творчої практики, але в деяких випадках навіть зумовлює специфіку його соціального позиціонування.

У громадській та службовій діяльності І. Котляревського помітні, умовно кажучи, ті самі стильові прикмети, що властиві його творчості. Ця діяльність так само зосереджена навколо українських громадських інтересів, серед її ідейних мотивів на першому плані стоять просвітницькі гуманітарні чинники, досить виразно в ній виявлений емоційний компонент. Література для І. Котляревського виступає чи не своєрідним корелятом гуманітарної громадської справи: тут просвітницький, виховний момент відіграє особливу роль, а образи письменника, крайового громадського діяча й доброчесного чиновника якщо не ототожнюються, то принаймні розглядаються як дуже близькі. При цьому конкретна гуманітарна діяльність збагачується емоційним, творчим компонентом, натомість літературний твір набуває виразного гуманітарного звучання. Подекуди навіть віртуальний світ літературного твору або театральної вистави розглядається як метафора соціального простору, а самі соціальні стосунки нерідко сприймаються і трактуються в аспекті авторитетних книжних уявлень. Віддана праця на користь рідного краю - чи то в ролі службовця або громадського діяча, чи то в ролі письменника - виступає ключовим складником особистості І. Котляревського. Він керується в основі патріотичними уявленнями і ніби втілює у своїй життєдіяльності (як у службово-гуманітарній, так і в літературній) таку модель соціальних стосунків, що тяжіє до ідилії, в якій між "справжніми полтавцями" просто не може виникати серйозних суперечностей і конфліктів, будь-які проблеми вирішуються "по-домашньому", в дусі миру і злагоди: навіть порушники перевиховуються й навертаються на добро, виявляючи свою в цілому позитивну внутрішню основу.

Мистецький продукт І. Котляревського постає в цьому контексті як питомо український, тісно пов'язаний із конкретними обставинами українського життя й побуту. Робота над "Енеїдою" розпочалася для автора не лише з потреби заповнити свій вільний час, але й щоб збагатити дозвілля дружнього кола однодумців, "Пісня на Новий 1805 год..." з'явилась як подарунок на свято шанованій впливовій особі, драматичні твори постали як полемічна відповідь російському драматургові, а ще більш імовірно, з конкретної потреби розширення репертуару Полтавського театру - немов доповнення до директорських обов'язків, кантата на честь імператора Олександра І писалась вочевидь на замовлення місцевого дворянства під певну нагоду, а "Ода Сафо", можливо, теж задумувалась як подарунок або як привід для приємного спілкування. У своїй діяльності І. Котляревський майже не виявляє прагнення виходити за межі національного культурного простору, а якраз навпаки, демонструє досить виразну тенденцію до зосередження в умовному колі українського буття, ніби провокуючи свого читача до занурення у привабливий світ простих і людяних стосунків, приємного дозвілля, іноді гострого, але не злого гумору та щирих сердечних розмов. Ця тенденція сприяла актуалізації української народної тематики та підтримувала подальше використання народної мови в літературній сфері, суттєво позначаючись на своєрідності літературного автопортрета української людини тих часів.

У цьому автопортреті однією з помітних рис є широке використання ігрового компонента, іронії та самоіронії. Згадана прикмета надзвичайно виразно проступає в особистості П. Гулака-Артемовського. Вражають подиву гідні непостійність і непослідовність письменника. Завоювавши в приятельському колі славу неперевершеного знавця народної мови, він водночас виступає із запереченням ширших літературних можливостей цієї мови, бувши одним із найбільш знаних українських авторів свого часу, він разом із тим досить скептично ставиться до перспективи розвитку окремого українського письменства. Особливо на ранньому етапі своєї літературної діяльності поет виявляє схильність до пошуку та експерименту, однак ці пошуки, зазвичай, так і припиняються на самому початку, не приносячи більш-менш вагомих літературних результатів. У багатьох випадках він ніби відповідає на психологічні очікування читача, який сприймає український твір поза літературними умовностями як своєрідний ігровий феномен, що творить емоційну основу спільного етнічного простору. Нерідко сама мова, вислів, тон, нарешті мовна гра приваблюють читача, і це інтуїтивно усвідомлюється авторською стороною. Не випадково П. Гулак-Артемовський, працюючи над переробками чужих творів, над усе ставить посилення місцевого колориту, захоплення мовним штукарством, не завжди враховуючи при цьому, наскільки погоджується, скажімо, нагромадження побутово-етнографічних елементів або підкреслено простакуватий тон із жанровими й тематичними вимогами першоджерела.

Взагалі впадає в очі тематична вибірковість і навіть деяка одноманітність поезій П. Гулака-Артемовського. Уже в його переспівах із Горація наперед виходить побутова тематика, співвіднесена з гораціанським культивуванням приватного життя людини. Образ українського життя звужується до меж старосвітської побутової щоденності, персонажі набувають певної маріонетковості, а ліричний герой вживається в роль наївного, дещо інфантильного дивака й ніби занурюється у затишний і комфортний простір позаісторичного буття, в якому культивується "мале" й "наближене", де дрібні побутові принади створюють зміст людського життя, набуваючи особливої цінності у світлі гораціанського уявлення про неминучу смерть і примхливу долю. література національне ментальна біографічний

В особистості П. Гулака-Артемовського таке "малоросійське гораціанство" загалом добре співіснувало й погоджувалось з образом чиновника-кар'єриста. Характерно, що офіційний складник особистості письменника знаходила яскравий супровід у його поетичних творах, які дуже часто навіть не функціонували самостійно, а виступали частиною офіційного чи напівофіційного листа, виконуючи певні стилістичні завдання. Поезії "на нагоду" становлять своєрідний літопис кар'єрних і родинно-побутових переживань, зберігаючи дуже тісний зв'язок із конкретними побутовими ситуаціями й розкриваючись повною мірою тільки з урахуванням специфіки цих ситуацій. Деяка тематична обмеженість таких поезій компенсується посиленням ігрового, артистичного компонента - власне, сама емоція, захоплення від гри нерідко виходять у них наперед. Великий світ героєм творів П. Гулака-Артемовського приймається як неминуча даність - до нього легше пристосуватися, знайти в ньому своє місце, виділити власну обмежену територію, а потім закритися в ній, створивши на її основі власний світ душевного комфорту, до якого включені й дитячі спогади, й "родинна" мова - тут навіть проникнення офіціозу супроводжується його ігровим спрощенням та пародійним розвінчуванням. Важливо, що така поезія з усіма її безперечними, часто вимушеними літературними втратами виконує необхідну адаптаційну функцію, дозволяючи письменникові в умовах імперського тиску не лише зберегти себе як приватну особистість, а ще й обстоювати власну національну та духовну самобутність.

Якщо більша частина поезії П. Гулака-Артемовського нагадує своєрідний літопис його щоденного буття, то у творчості Г. Квітки межі приватного, "фамільного" простору суттєво поширюються. Родинна традиція, зафіксована у фамільному літописі, живить національне й літературне самовизначення письменника, стимулює його діяльність по захисту українських інтересів передусім у духовній та культурній сфері. Бувши на початку основним мотивом гуманітарної і творчої праці, з часом фамільне почуття ускладнюється й поступово трансформується в яскраво виражений загальноукраїнський патріотизм. Національна емоція для Г. Квітки тісно пов'язана з родинними переживаннями, а усталений порядок фіксації історії родини й роду виступає додатковим обґрунтуванням вибору літературної діяльності як однієї з пріоритетних.

Зазнавши відчутного просвітницько-сентименталістського впливу, Г. Квітка багато сил віддає гуманітарній діяльності, співпрацюючи то в Благодійному товаристві, то в Інституті шляхетних панн; характерно, що його перші літературні, а точніше літературно-публіцистичні виступи на сторінках харківської періодики є органічною частиною ширшої праці, пов'язаної з функціонуванням згаданих установ. Із часом літературний компонент особистості Г. Квітки поступово емансипується від конкретних функціональних завдань гуманітарного плану, однак ці зв'язки не зникають зовсім, лише дещо затушовуються, постійно про себе нагадуючи.

Особистість Г. Квітки виявляє високу здатність до змін, однак важливо враховувати, що ці зміни мають загалом еволюційну природу. Його пізній, на шостому десятку життя дебют в ролі українського письменника не може розглядатися як спонтанний, навпаки, є свідомим і продуманим. "Суплика до пана издателя", що відкриває першу публікацію Квітчиної української прози, засвідчує, сказати б, акцію продуманого самотворення письменника. При цьому він не лише вибудовує власний образ, а ще й вписує цей образ у контекст окремої літератури, подаючи майже системний огляд нечисленних на той час творів, написаних народною мовою. Вже на шостому десятку свого віку Г. Квітка переописав, умовно кажучи, переінтерпретував себе як Грицька Основ'яненка й водночас запропонував проект окремого українського письменства, чітко визначивши його межі та включивши до нього певне коло авторів, зокрема, І. Котляревського та П. Гулака-Артемовського.

У цілому можна стверджувати, що загальна картина світу, сформована у творчості перших представників нового українського письменства, відіграла важливу роль у переході до нового типу національної свідомості, зорієнтованої на пріоритет етнолінгвістичних вартостей, а тісна взаємодія інтелігентських ідейних пошуків із народною стихією сприяла визначенню обрисів такої словесності, яка на основі осмислення й засвоєння ментальних та духовних особливостей народної традиції постала врешті-решт як "література національного відродження".

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДБИТО В ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Сентиментальна "провінція" (Нова українська література на етапі становлення). - Харків: ВЦ Харківського національного ун-ту ім. В.Н. Каразіна, 2006. - 322 с. - Рецензії: Галич О.А. Сентиментальна провінція досі? // Освіта Донбасу. - 2006. - №6. - С. 197-109; Безхутрий Ю.М. Парадокси становлення // Вісн. Харк. ун-ту. Сер. філол. - 2006. - №745. - С. 207-208; Борисенко К. Жити духом, не жити царством // Книжник-Ревю. - 2007. - №4. - С. 20.

2. Книжка Д. Овсянико-Куликовського про М. Гоголя в контексті українсько-російських літературних взаємин // Вісн. Харк. ун-ту. Сер. філол. - 1998. - №411. - С. 135-140.

3. "Петро мужик непоказний...": стиль і стилізація в житті і творчості П. Гулака-Артемовського // Вісн. Харк. ун-ту. Сер. філол. - 1999. - №426. - С. 257-261.

4. П. Гулак-Артемовський: мовна карта особистості письменника // Вісн. Харк. ун-ту. Сер. філол. - 2000. - №473. - С. 263-271.

5. "Порівняльні життєписи": біографічний аспект становлення нової української літератури // Вісн. Харк. ун-ту. Сер. філол. - 2000. - №491. - С. 471-474.

6. Провінційний читач і становлення нової української літератури // Дивослово. - 2001. - №2. - С. 15-16.

7. До біографії Григорія Квітки (обставини вибору літературної кар'єри) // Південний архів. - 2001. - Вип. ІХ. - С. 182-185.

8. Провінційне культурне середовище і становлення нового українського письменства // Вісн. Харк. ун-ту. Сер. філол. - 2001. - №519. - С. 51-60.

9. Провінціалізм у дискурсі нової української літератури // Вісн. Харк. ун-ту. Сер. філол. - 2001. - №520. - С. 338-343.

10. Квітка і Плетньов: історія сентиментальної дружби // Актуальні пробл. слов. філол.: Міжвуз. зб. наук. ст. - К.: Знання України, 2001. - Вип. 6. - С. 128-135.

11. Становлення нової української літератури і рецепція народного слова // Наук. зап. Терноп. пед. ун-ту. - 2001. - Вип. ІХ. - С. 356-362.

12. Петро Гулак-Артемовський і українсько-польські літературні контакти перших десятиліть ХІХ ст. // Наук. вісн. Волинськ. держ. ун-ту. - 2001. - №9. - С. 149-153.

13. Іван Котляревський і генерал-губернатори // Вісн. Харк. ун-ту. Сер. філол. - 2002. - №538. - С. 402-411.

14. Театр і театральність в житті Івана Котляревського // Актуальні пробл. слов. філол.: Міжвуз. зб. наук. ст. - К.: Знання України, 2002. - Вип. 7. - С. 241-246.

15. Благодійність, мідні гроші та українська література (коментар до біографії Івана Котляревського) // Вісн. Харк. ун-ту. Сер. філол. - 2002. - №557. - С. 300-307.

16. "Енеїда" І. Котляревського в українському національно-культурному дискурсі // Вісн. Харк. ун-ту. Сер. філол. - 2002. - №572. - С. 160-169.

17. Григорій Сковорода і становлення нової української літератури // Вісн. Харк. ун-ту. Сер. філол. - 2005. - №647. - С. 62-65.

18. Літературна постать Івана Вернета в аспекті становлення нового українського письменства // Вісн. Харк. ун-ту. Сер. філол. - 2005. - №659. - С. 122-125.

19. Тарас Шевченко і Григорій Квітка: своєрідність міжособистісного діалогу // Вісн. Харк. ун-ту. Сер. філол. - 2005. - №666. - С. 50-54.

20. Культурно-естетичні особливості української літератури перших десятиліть ХІХ ст. (До проблеми становлення нового українського письменства) // Вісн. Харк. ун-ту. Сер. філол - 2005. - №707. - С. 104-107.

21. Сентименталізм і становлення нової української літератури // Вісн. Харк. ун-ту. Сер. філол. - 2006. - №727. - С. 197-200.

22. Авторство української "Енеїди" в аспекті духовних тенденцій доби // Вісн. Харк. ун-ту. Сер. філол. - 2006. - №742. - С. 89-96.

23. Творчість П. Гулака-Артемовського в аспекті національної ментальності // Вісн. Харк. ун-ту. Сер. філол. - 2006. - №745. - С. 146-150.

24. Проблема творчого становлення І. Котляревського у зв'язках із культурно-мистецькими тенденціями української провінції // Актуальні пробл. слов. Філол.: Міжвуз. зб. наук. ст. - Ніжин: ТОВ "Вид-во "Аспект-Поліграф", 2007. - Вип. ХІІ. - С. 102-108.

Додаткові публікації:

1. "Енеїда" І. Котляревського як ключовий компонент українського Просвітництва // І.П. Котляревський - перший класик нової української літератури: Зб. наук. ст. - Полтава: ПДПІ, 1998. - С. 152-156.

2. Григорій Квітка-Основ'яненко: правдива недостовірна біографія // Зб. Харк. іст. -філол. тов-ва. - Харків, 1998. - Т. 7. - С. 57-74.

3. Становлення нової української літератури в аспекті національної ментальності // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. - К.: Твім інтер, 2002. - Вип. 14. - С. 414-421.

4. Іван Котляревський у "домашньому інтер'єрі" (до проблеми становлення нової української літератури) // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. - К.: Акцент, 2005. - Вип. 22. - Ч. 2. - С. 62-69.

АНОТАЦІЯ

Борзенко О.І. Становлення нової української літератури в аспекті національної ментальності та біографізму (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2007.

У дисертації досліджується становлення нової української літератури у зв'язках з етнопсихологічними та біографічними чинниками. Висвітлюються провідні культурно-естетичні тенденції кінця XVIII - перших десятиліть ХІХ ст. та визначається специфіка ментальної сфери, у якій формувався письменник, а також і читач - споживач власне українського культурного продукту. Основна увага зосереджується на постатях І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки, твори яких викликали найбільший резонанс у середовищі читачів-сучасників. Розкриваються шляхи національного самопізнання й самоусвідомлення українського інтелігента (письменника і читача) та вивчається своєрідність культурного простору, в межах якого відбувалося становлення нової української літератури й рівночасно - формування нової картини українського світу.

Ключові слова: нова українська література, національна ментальність, біографізм, самототожність письменника, Просвітництво, сентименталізм, картина світу.

АННОТАЦИЯ

Борзенко А.И. Становление новой украинской литературы в аспекте национальной ментальности и биографизма (И. Котляревский, П. Гулак-Артемовский, Г. Квитка-Основьяненко). - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко, Львов, 2007.

В диссертации исследуется становление новой украинской литературы в связи с этнопсихологическими и биографическими факторами. Освещаются ведущие культурно-эстетические тенденции конца XVIII - первых десятилетий XIX ст. и определяется специфика ментальной сферы, в которой формировался автор, а также и читатель - потребитель собственно украинского культурного продукта. Основное внимание сосредоточено на личностях И. Котляревского, П. Гулака-Артемовского, Г. Квитки, произведения которых вызвали наибольший резонанс в среде читателей-современников. Раскрываются особенности национального самопознания украинского интеллигента (автора и читателя), а также изучается своеобразие культурного пространства, в рамках которого проходило становление новой украинской литературы и одновременно - формирование новой картины украинского мира.

Ключевые слова: новая украинская литература, национальная ментальность, биографизм, самотождественность писателя, Просвещение, сентиментализм, картина мира.

SUMMARY

Borzenko O.I. Formation of new Ukrainian literature in the aspect of national mentality and biographism (I. Kotlyarevsky, P. Gulak-Artemovsky, G. Kvitka-Osnovjanenko). - Manuscript.

Thesis for the Degree of Doctor of Science (Philology) in Speciality 10.01.01-Ukrainian Literature. - Ivan Franko Lviv National University, Lviv, 2007.

In this dissertation the formation of new Ukrainian literature is investigated in connection with ethnopsychological and biographic aspects. It is marked, that in the system of the Ukrainian culture of the beginning of XIX century the literature took a very special place. In this have resulted on the one hand, universal processes of the European art, and from the second side, - mechanisms of adaptation which operated in the Ukrainian society in connection with the loss of a political autonomy when in conditions of colonial dependence and absence of national state institutions the literature has been obliged to execute whole line of functions not absolutely peculiar for verbal art. The literature has acted simultaneously as one of the most powerful aspects in creations of national life of new time, being in the same time the bright reflection of ethnic mentality.

It is emphasized, that the new Ukrainian literature was formed in conditions of appreciable changes in the life of Ukrainian society. After the loss of old Cossack-seniority elites in the head of national-cultural movement there was a new social layer-intelligence. Specifically intellectual movement was distinctive sign of the era of Education because then it has declared itself as the basic force of historical, public and cultural transformations. Ideas of Education have found for themselves good basis in the Ukrainian cultural environment as in conditions when the task of ethnic self-preservation left on the foreground, educational-sentimentalistic the ideological complex could be used as the effective tool for normalization of relations with the imperial center, insisting on the humanitarian rights and national-cultural originality of the Ukrainian province. Key sentimentalistic opposition "natural - not natural", projected in a public and humanitarian plane, was essentially reflected in all system of valuable reference points. Accordingly, especial weight in sentimentalistic mastering of social phenomenon, the person, a literary work accept such criteria, as "naturality", "simplicity", "sincerity". From this fact proceeds the sentimentalistic tendency not only of narrowing of the world from here proceeds within the framework of private space of kind and sincere relations, but also simultaneous attempt to humanize and to simplify "the big world" to fill social institutes with sincerity or to simplify and adapt their image for the natural phenomena, to allocate in civil institutions their humanitarian component. As the important attribute of this tendency at a level of creation of the literary work the simple and direct manner of narration dialogue acts of sentimental author with the reader which is ready to open for frank conversation.

Here is underlined the general orientation of sentimentalism on "sincerity", "naturality", and "simplicity" has caused interest to a life of the simple person, "the person of the nature", in a concrete Ukrainian variant to the peasant with his "natural" vital way. Attraction of the national-spoken language in literary sphere became the logic and justified step which is explained not only by historical and social circumstances, but also by general tendency to sentimentalism in search of "natural" forms of personal self-expression.

In this context the language material, even without dependence from the content of concrete product, was considered already as a certain value.

The pragmatism of the national word it was most clearly showed in its comic properties which are one of the brightest displays of national specificity of Ukrainian sentimentalism.

Researches of initial stage of new Ukrainian literature is carried out in the close coordination with the history of mentality which focus the attention to the realized and especially not realized reference points on which develop typical for this or that epoch of point of view of people. Association of Ukrainian emotionality and individualism with sentimentalistic orientation on localization and "intimization" of the world has allowed to generate and first of all in literary sphere, the attractive image of "sentimental province" which has acted in a role of virtual territory of an independent life of Ukrainian ethnos.

In this work it is emphasized, that during formation of new literary stage writers acted as those persons, in individual biographies and the literary practice of them was reflected action of adaptable mechanisms which during long time were the integral part of Ukrainian spiritual life. Representatives of initial stage of new Ukrainian literature reflected historically caused modification of national mentality which has been recognized and accepted by the significant part of ethnic collective.

In this research the basic attention is focused to the persons I. Kotlyarevsky, P. Gulak-Artemovskiy, G. Kvitka because the literary products of these persons caused the greatest resonance in the environment of modern readers. Ways of adaptation of the Ukrainian intellectual (the writer and the reader) to imperial cultural space within the framework of which there is a becoming of new Ukrainian literature are opened and in too it is high time - formation of a new picture of the Ukrainian world.

Key words: the new Ukrainian literature, national mentality, the self-identifying of writer, the Age of Enlightenment, sentimentalism, picture of the world.

Размещено на Allbest.ru