Літературне об’єднання ВАПЛІТЕ й художньо-естетичні шукання в українській прозі 20-х років ХХ століття

У шостому підрозділі другого розділу ("Ґендерні ролі в художній прозі ваплітян") розглядається одна із "модних" у тогочасному мистецтві - ґендерна проблема. Рецепція стосунків чоловіка й жінки як двох типів світовідчування, двох філософій буття, зосередження уваги на міжособистісних стосунках та пошуках людиною себе і свого місця у світі характеризують значний пласт прози ваплітян. Аналізуються твори А. Любченка "Вертеп", Ю. Яновського "Майстер корабля", І. Дніпровського "Анатема" й "Заради неї". "Романтики вітаїзму" акцентують необхідність радикальної модернізації української культури, яка передбачає рівноправність чоловіка і жінки на шляху до елітарної витонченості, відмову від панування суб'єкта над об'єктом (чоловіка над жінкою чи взагалі людини над природою). Висока культура нації інспірує цивілізаційні стосунки між людьми й веде особистість до цільності. Ґендерний підхід до такої прози дав змогу виявити, що ця література не вимірюється лише соціальними аспектами, а є глибинно етнопсихологічною. Увага до позасвідомого, виокремлення індивідуальності з маси, поривання до ідеалу, прагнення відтворити "повну", природну людину, руйнування патріархальних ґендерних ролей - все це основні точки дотику, які вказують на спільний вектор естетично-художніх шукань письменників, що репрезентували мистецьку школу "романтики вітаїзму".

У третьому розділі - "Поетика української прози 20-х років ХХ століття" - розглянуто загальні риси модерної прози 20-х років, досліджено жанрово-стильову парадигму літератури "романтики вітаїзму", виявлено багаторівневий характер міжтекстових зв'язків.

У першому підрозділі третього розділу ("Жанрово-стильові тенденції") акцентовано, що двадцяті роки минулого століття демонструють унікальну картину органічного співіснування, взаємопроникнення художніх парадигм (жанрів, стилів) української літератури, що спостережено в творчості письменників ВАПЛІТЕ. У пошуках мистецьких синтетичних форм "олімпійці" ніколи не дотримувалися якихось догматичних канонів; у їхній художній прозі відсутня жорстка нормативність, використовуються найрізноманітніші прийоми, напрацьовані в межах різних художніх систем. У творчості майже всіх письменників, енергійно націлених на творення нового мистецтва, виявляє себе синкретизм художнього мислення. Ваплітяни пробували свій голос у найрізноманітніших художніх тональностях: риси необароко й неоромантизму характерні для прози О. Довженка, А. Любченка, Ю. Яновського; елементи імпресіонізму, символізму й футуризму наявні в Г. Шкурупія, О. Слісаренка; символізм, необароко - у Ю. Шпола, М. Йогансена, експресіонізм - в І. Дніпровського, І. Сенченка, неореалізм - у П. Панча, І. Сенченка, майже весь "набір" модерних стильових рис - у поетиці творів М. Хвильового тощо.

Створення великого "стилю перехідної мистецької епохи", що передбачало чітку "естетичну позицію", "школу", "напрямок", боротьбу за художні принципи, протистояння всій іншій сучасній прозі ("безпринципній" у художньому плані) було основним завданням українських "м'ятежних геніїв". Ця настанова зумовлювала характерні для стилю "романтики вітаїзму" як дискурсу епохи й улюблені теми, мотиви, підходи, а також повтори елементів зовнішньої організації твору.

Активно романтичний підхід ваплітян до творчості зумовив розвиток і трансформування української епічної літератури зокрема у сфері художньої форми. Цей період позначений виходом оповідань В. Вражливого ("Земля", 1925, "Життя білого будинку", 1927, "Вовчі байраки", "Молодість", 1929, І. Дніпровського "Заради неї", 1927, "Долина угрів", 1928, "Анатема", 1929, Г. Коцюби "Свято на буднях", 1927, "Змова масок", "Чекання" (1929), А. Любченка "Ніч", 1925, "Творці білого міста", 1927 та ін., І. Сенченка "Історія однієї кар'єри та ін. Оповідання", (1926), "Паровий млин", "Із записок", "Скарб", "Дубові гряди", 1927 та ін. У літературних виданнях цього періоду з'являються також нариси М. Йогансена, О. Досвітнього.

Особливо бурхливо розвиваються повістево-романні форми, самий тип романного мислення, що відкривало можливості панорамного зображення життя та всебічного (комплексного) розкриття характерів і психологічних станів. Під пером О. Слісаренка, М. Йогансена, Г. Шкурупія, О. Досвітнього, М. Хвильового та інших письменників формувалися різні жанрові та ідейно-стильові модифікації великої прози (родинно-побутові, соціальні, пригодницькі). Жанрова "палітра української повісті збагатилася мотивами політичного детективу (Ю. Смолич), світового революційного пригодництва (О. Досвітній), експериментальними формальними структурами (О. Слісаренко, М. Йогансен)"11. Важливою ознакою української прози цього часу є міжжанрова й міжродова взаємодія. Синтез епічного й ліричного, поезії і прози, єднання новели, оповідання з нарисом виявляли себе у творчості М. Йогансена, М. Хвильового, Ю. Яновського, Г. Шкурупія та ін.

Ваплітянська сторінка в історії української літератури ознаменувалася приходом у велику прозу письменників нового покоління, митців-експериментаторів, уважних і чуйних до проблем сучасності та суспільних настроїв. Майже одночасно побачили світ такі романи, як "Американці" О. Досвітнього, "Фальшива Мельпомена" Ю. Смолича, "Двері в день" і "Жанна-батальйонерка" Г. Шкурупія, "Золоті лисенята" Ю. Шпола, "Вальдшнепи" М. Хвильового, "Майстер корабля" Ю. Яновського та ін. Тим самим заперечувався песимістичний погляд Ф. Якубовського на розвиток романної епіки як такої, що віджила свій вік, але наступала, як слушно зауважив С. Пилипенко, доба "романоманії". У розмаїтті стильових пошуків прозаїків ВАПЛІТЕ досить помітною "була новаторська тенденція "лівого", "модерністського" характеру - спроба очуднення, гострого експериментування з формою, парадоксального конструювання, демонстрування "прийому" та деструкції, намагання поєднати психологізм із напруженою інтригою, з ігровим сюжетом". Тобто, авторам романів притаманне осмислене ставлення до власної творчості, що й пояснює скептичні та іронічні самохарактеристики, і нескінченну полеміку із "самим собою", і грайливість викладу тощо.

Формальне оновлення прози, зокрема за рахунок засобів інших видів мистецтва, стало ще однією заслугою ваплітян.

У другому підрозділі третього розділу ("Синтез слова, музики і кіномистецтва у творчості ваплітян") виявлено загальний рівень і форми взаємодії літератури з суміжними видами мистецтва, насамперед із музикою та кіномистецтвом. Акцентовано, що у творчій практиці ваплітян проступає владне прагнення до творення нових художніх форм і структур, витворюються нові синтетичні літературні жанри: етюд, арабеска, кіноповість, філософська проза тощо. Захоплення образотворчим мистецтвом, музикою інспірувало вихід у світ "Арабесок" М. Хвильового, "Майстра корабля" Ю. Яновського, "Пригод Мак-Лейстона, Гаррі-Руперта та инших" М. Йогансена, "Арсеналу" О. Довженка тощо. У підрозділі висвітлено процеси взаємодії слова й музики у творчій спадщині Г. Шкурупія, М. Йогансена, М. Хвильового Г. Епіка, Ю. Шпола. Письменники нерідко ставлять завдання перекодування художньої мови музики, в основі якого лежить і "зовнішнє" її наслідування (звукопис, алітерація, асонанси, рефрени тощо), і спроба відтворення її духу через слово, текст. Стиль фаустівської доби - "романтики вітаїзму"- як щось цілком нове характеризується контрапунктністю, використанням такого музичного принципу побудови твору, як фуга. Вона найбільше відповідає стилю "романтики вітаїзму", оскільки дає змогу тонше передати стан душі героїв, історію культури, її устремління в безмежний простір. Важливим є принцип композиції фуги, що передбачає розвиток у поліфонічному творі кількох тем за певним тонально-гармонійним планом, синкретизм образів - зорових, слухових, нюхових, дотикових, які повсякчас переплітаються і зливаються в одну цілість.

Прагнучи відтворити рух життя, досягти епічної широти охоплення зображуваної дійсності, письменники звертаються до мистецтва кіно. І свідченням цього є виникнення таких прозових жанрів, як кіноновела ("Мамутові бивні" Ю. Яновського, "Провокатор" Г. Шкурупія), кіноповість ("Арсенал", "Земля", "Щорс" О. Довженка), кінороман ("Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та инших" М. Йогансена, "Майстер корабля" Ю. Яновського). Монтажна композиція творів, рельєфність образів, музика окремої фрази, карбованість речення стають складовою частиною поетики творчості багатьох ваплітян.

У третьому підрозділі третього розділу ("Ігрова стратегія роману Майка Йогансена "Подорож ученого доктора Леонардо...") розглянуто роман "Подорож ученого доктора Леонардо..." в аспекті творчої гри як особливої життєдіяльності, що інспірує вітаїстичний стан душі, тобто є виявом життєвого оптимізму. Виявлено, що пародійність, іронічність, епатаж, гра з читачем, карнавальність виступають органічною складовою авторської моделі світу. Вертепна модель світу як композиційний принцип саме й була покладена в основу "Подорожі…".

Мандрівний мотив, часто практикований в епоху бароко, є суттєвою формотворчою рисою твору Майка Йогансена. Використовуючи прийом подорожі, письменник не лише знайомить читача з колоритом побуту українців, але й ніби непомітно вплітає конкретику, що цілковито узгоджується з тогочасним українським літературним буттям.

У йогансенівській "Подорожі…" основним структурним принципом композиції є розвиток дії не стільки у просторі, скільки у часі. Взагалі, у художньому світі Майка Йогансена час наділений надзвичайною рухливістю та фантастичністю метаморфоз. Філософія твору наскрізь діалектична; автор послідовно підтримує ідею циклічності історичного розвитку.

У романі возвеличується вітаїстична сила, стверджується вічний рух матерії-енерґії, акцентується на тому, що дія весь час відбувається в русі, в діалектиці суперечностей, життя безперервно змінюється. Автор, надаючи слово не персонажам, а лялькам, які відверто висловлюються про себе і світ, художньо втілює основоположну ідею руху, що зводилася до інтенсивних пошуків української перспективи людського буття.

У йогансенівському тексті весь світ сприймається у своїй веселій відносності й організований на основі сміху, який є амбівалентним: одночасно веселий і викривальний, заперечувальний і стверджувальний, такий, що ховає і відроджує. Він є одним із виявів життєспроможності України, здатності поглянути збоку на самого себе, посміятися над собою.

У третьому підрозділі третього розділу ("Міфопоетична структура роману Ю. Яновського "Чотири шаблі") нову модель світу, яка тільки-но формується, розглянуто крізь призму міфоцентричності - тієї особливості, яка актуалізується у прозі "романтики вітаїзму". Щоб подолати малий, локальний історизм і перейти до макроісторичних і метаісторичних масштабів, Ю. Яновський звертається до міфу не лише як до матеріалу, але і як до способу усвідомлення дійсності, інваріанту універсальних законів буття. "Філософія" роману народжується в площині міфопоетичної знаковості й претендує на осягнення найуніверсальніших істин буття й свідомості. Образ України Ю. Яновського й водночас світ його душі - це той сакральний простір, у якому близько сходяться небо і земля, життя і смерть, а часові виміри - це виміри вічності, космосу, що у класичному міфі трактується як нескінченна універсальна цілісність, у якій таємними зв'язками поєднані люди, каміння в земній глибині й зорі на небі.

Поставивши за мету осмислити свою національну (етнічну) спільноту як єдиний розгорнутий в універсально "відкритому" часі і просторі континуум, Ю. Яновський утверджує власну візію України, свій варіант антропоцентричного міфу із специфічним міфологічним дискурсом. У його романі мистецьки зображено почасти "позачасового" українця, який намагається віднайти своє духовне опертя у світі. Концепт ідентичності - одна із прикмет міфотворчості письменника.

У художньому часопросторі "Чотирьох шабель" актуалізується космогонічний міф і ритуал ініціації для художнього втілення виявів катастрофізму, глобальності соціальних і світоглядних потрясінь. Його широко використовували й інші ваплітяни ("Жанна-батальйонерка" і "Двері в день" Г. Шкурупія, "Гюлле" О. Досвітнього, "Вальдшнепи" М. Хвильового, "Чорний Ангел" О. Слісаренка та ін.). Міф у творах цих письменників, як і в романі Ю. Яновського, постає інструментарієм концептуалізації "хаосу" сучасної їм доби, могутнім засобом боротьби української людини з руйнівною дією історичного часу, одним із шляхів наближення до часу сакрального.

Основою міфологічного дискурсу "Чотирьох шабель" стала концепція відродження України у вигляді "азіатського ренесансу" та парадигма нової людини фаустівського типу. У художньому самоусвідомленні "м'ятежні генії" вважали себе "людьми переходової доби" (за М. Хвильовим), тим-то "Чотири шаблі" Ю. Яновського, який, завдяки міфологізму, прагнув ввести у світовий літературний контекст "провінційну" Україну, можна вважати певною мірою твором також перехідним. Автор наголошує, що частина історії відходить у минуле, але не зникає безслідно. Щось вагоме запозичується наступними епохами і переживає в них своє друге життя, вже на більш високому рівні.

Письменник оцінює традиційний міф і ритуал як своєрідне цільне втілення української душі. Історія українського героя, втіленого в образах Шахая, Остюка, Галата і Марченка, набирає обрисів класичного героїчного міфу: одруження героя на красуні, його богатирські подвиги, мудре керування і загадкова, таємнича смерть. Образ фаустівської людини органічно вписується в міфологічну модель безкінечно повторюваного циклу боротьби індивіда з хаосом.

Ю. Яновський створює модель національного героя, який в аспекті філософії чину постає активним борцем проти хаосу, що загрожує його родові й усьому етносу, вірить у відродження України; у міфологічній же площині він є одвічним учасником Великої Битви, здатен на прометеївську саможертовність заради визволення своєї нації. Живильним джерелом його пасіонарної енергії, як і героя у міфі, є, за словами Дж. Кемпбела, "воля жити".

Рецепція фаустівської душі міфологічної особистості художньо втілена у міфотворчості Ю. Яновського, зливається з естетикою віталізму, яка стверджує життєвість нації, незнищенність українського духу.

У плані становлення історичної концепції письменника вагому роль відіграє мотив прийдешнього всезагального перетворення, символами якого у творі є образи Сонця, Вічної Жіночності, Спасителя. Саме вони покликані втілити надії автора на прийдешнє духовне й моральне відродження кожної людини, а ширше - всієї України.

В історіософії Ю. Яновського майбутнє набирає обрисів міфологеми, що базується на міфологічному та біблійно-християнському архетипі й не пізнається раціонально, а почасти прозрівається. Метаісторія України вибудовується у нього по вертикальній осі за парадигмою міфології: втрачений рай, вільна козацька Україна; картина світу-як-хаосу, національно-визвольні змагання; майбутнє України у світлі візіонерства і профетизму як відродження справедливості, створення нового Світу.

У п'ятому підрозділі третього розділу ("Художня модифікація "фаустівської" людини") наявність фаустівської парадигми у літературі доби україського відродження 20-х років ХХ століття підтверджується тими модифікаціями моделі героя, які виявляють себе у метатексті художньої прози ваплітян. Це модель людини з героїчною конструктивною психікою, модель "надломленої" війною людини ("зайвої" людини), модель творчої особистості.

У художній практиці ваплітян моделюється декілька етапів становлення модерної людини, що у схематичному вигляді відтворюють еволюцію класичного Фауста: невдоволення дійсністю, розрив із минулим буттям, горда самотність, намагання наблизитися до "істини пізнання".

Тема зміни існуючих державних і соціальних форм, заперечення усталеної культурної традиції яскраво виражені в романі Г. Шкурупія "Жанна-батальйонерка" (1929). У процесі створення модерної картини світу і моделі героя письменник вдається до відвертого експерименту, заснованого на ігровому принципі. Цілком у згоді з модерністським дискурсом автор роману "Жанна-батальйонерка" іронічно обігрує авторитетні міфи про "присмерк Європи" й месіанську роль України в суспільному розвитку. Концепція європейської громадської людини, культурної тяглості європейського "духу неспокою" й парадигма Софії, Світової душі, Вічної жіночості, що актуалізуються в українській прозі 20-х років ХХ століття, в авторському дискурсі послідовно десакралізуються й пародійно обігруються. У романі Г. Шкурупія поєднуються два символи перетворення України: її жіночість, романтика вітаїзму (Україна "матеріалізується" у вигляді пристрасної Жанни д'Арк, що мріє про героїчні вчинки й намагається зазирнути в майбутнє) і соціалістичні зміни в образі-символі студента-соціаліста Стефана Бойка; насамкінець десакралізуються обидва і виникає еротичний ефект, що нейтралізує високий пафос символів.

Г. Шкурупій вдається до символічної інтерпретації дійсності, витлумачуючи її в аспекті гностичного пізнання і надаючи їй певного підтексту. Створюючи художню модель світу, він апелює в тексті до міфу про вічне повернення й есхатологічного міфу: події французької історії ХVІІ століття накладаються на сучасність, демонструючи безкінечну повторюваність історичних катастроф. Використовуючи гру як принцип побудови тексту, гру як технологію провокування певних реакцій, автор вдається до інтертекстуальних алюзій. Невипадково героїня роману не лише іменем, але й зовнішністю нагадує легендарну француженку Жанну д'Арк, реальну історичну особистість, яка втілювала душу інтелектуальної еліти свого часу та уособлювала віталістичну енергію широкої маси народу. У художньому тексті героїня тлумачиться як животворне духовне начало буття, вічність, уособлює красу як чуттєвість. Відтак в авторському дискурсі вона виявляє себе однією із стихійних сил, що набула людської подоби.

Авторський ініціаційний міф передбачає маскарадний і метафізичний простори роману. З одного боку, маємо дегероїзацію та фрагментацію героїні-богеми, а з іншого - сакралізацію її вітальної сили. Жіночі привиди, в яких Стефан Бойко бачить Жанну, стають символами циклічного повернення - відмолодження європейської ідентичності.

Однією з модифікацій "фаустівської" людини є Дмитро Карамазов із роману "Вальдшнепи" М. Хвильового з його "гамлетівськими хитаннями" і роздумами про етичну ціну вчинків. У цьому романі, як у жодному іншому творі 20-х років, художньо втілюються визначальні концепти автора: "азіатського ренесансу", європейської громадської людини, "романтики вітаїзму". Вже сама назва твору вказує на символічний підтекст твору. Вальдшнепи - це птахи, які мешкають у Європі. В Україні їх можна вполювати лише тоді, коли вони летять у теплі краї, в Азію. За світовою міфологією, птах - поширений символ духу і душі. В авторському тексті вальдшнепи втілюють зв'язок між Заходом і Сходом, виявляють себе як провісники "азіатського ренесансу".

Герой роману Дмитро Карамазов є художньою моделлю європейського громадянина Фауста як уособлення творчого життєвого активізму. Його характеризує саме фаустівське устремління в майбутнє.

Роман Хвильового "Вальдшнепи" - це один із різновидів фаустівської трагіки, яка була поривом душі, страждаючої від надлишку невтоленої і непереборної волі, "втечею" її у творчість.

Трансформація міфологеми "фаустівської" людини простежується й у пригодницькому романі Олекси Слісаренка "Чорний Ангел". В авторському дискурсі звучить мотив пошуку істини, жага пізнання, фаустівського самовизначення й самопереборення. Життєвий шлях Артема Гайдученка розшифровується як існування екзистенційного героя: він закинутий у чужий і ворожий йому світ, шукає виходу за межі надособистісного буття, віднаходить себе в ролі вільної й відповідальної особистості, хоча у художньому тексті Слісаренка він виявляє себе не стільки міфологічним персонажем з його позачасовим існуванням, скільки історичною людиною в типовій ситуації конкретної епохи.

У висновках підсумовано викладені в роботі положення, з'ясовано, що ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) сформувалася як літературно-філософське об'єднання, яке інспірувало "подвійний" зміст: поєднання в ньому двох - літературно-художнього і філософсько-естетичного - аспектів з відчутною перевагою першого. Організована під гаслом письменницької кваліфікації, ВАПЛІТЕ заявила про себе як група, товариство творчих однодумців, як школа-напрям, що об'єднана близькими поглядами на мету, місце і характер літературного мистецтва. До ВАПЛІТЕ входили поети, драматурги, прозаїки, критики, естети, культурологи, які прагнули вивести національну культуру на світовий обшир. Вони обстоювали ідею єдності культурного розвитку людства, апробуючи її у різних сферах мистецтва.

Ваплітян об'єднували пошуки спільних структуротворчих якостей сучасної їм літератури, що давало б змогу розглядати її як цілісність. Серед таких, зокрема, називалися: зміщення акцентів із соціального, ідеологічного факторів її формування на естетичний, зосередження художньої уваги не на масах, а на особистостях, з'ява нових літературних жанрів, створених на межі різних стилів, традицій, форм.

Виходячи з історичного розуміння руху мистецтва й естетичної думки, зміни художніх систем, українські "м'ятежні генії" прагнуть створити "стиль перехідної мистецької епохи", що характеризується синтезом і всеосяжним синкретичним вираженням. "Романтика вітаїзму", обґрунтована провідним теоретиком ВАПЛІТЕ М. Хвильовим, який головним чином і виступав у ваплітянському колі творчих однодумців генератором нових ідей, сміливих і ориґінальних, трактувалася як перехідна світоглядно-естетична і стильова парадигма українського відродження, що передує великому (в майбутньому) "азіатському ренесансу". Прагнення до свободи й незалежності, до створення своєї держави лягли в основу теоретичного дискурсу України М. Хвильового. Українські "м'ятежні генії" вірили, що епоха "горожанських воєн" вилонить нову людину фаустівського типу, сильну, вольову особистість, яка виведе Україну на широкий шлях цивілізації.

"Романтика вітаїзму" як естетична система постає з початку 20-х років, її філософським підґрунтям були ідеї О. Шпенґлера, Ф. Ніцше, А. Берґсона, З. Фройда, К. -Ґ. Юнґа, згодом - М. Гайдеґґера та ін. Від самого початку вона мала яскраво виражений модерністський характер. "Романтика вітаїзму" була третьою хвилею українського модернізму, якій передував ранній (дискурси Івана Франка, Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Миколи Вороного та ін.) і "декларований" модернізми (творча діяльність представників "Молодої Музи" та "Української хати"). пролетарська шукання проза вітаїзм

Незважаючи на різновекторність художньо-естетичних шукань авторів, стильове розмаїття, деконструкцію попередніх художніх орієнтирів та ієрархій, характерну для модерністичного світосприйняття, проза "романтики вітаїзму" на діахронному рівні являє собою цілісну систему. У ній стверджуються гуманістичні цінності й цілісність особистості, а тому фіксується еволюція героя в напрямку духовного зростання. Йдеться про відродження на українському ґрунті європейської громадської людини. За цією моделлю скомпоновано образи людини творчого пориву - твори Ю. Яновського, О. Довженка, О. Досвітнього, М. Хвильового, А. Любченка. Для них характерна інтенція понадчасового трактування кризового історичного досвіду, який поширюється на долю всього людства. У прозі ваплітян акцентується можливе відродження світу і стверджується ідея "вічного повернення", яка є одним із аспектів реалізації проблеми "Захід / Схід й Україна" (повість "Гюлле" О. Досвітнього).

Прагнучи передати "дух" фаустівської доби, письменники також звертаються до "екзистенційного виміру" в художніх трактуваннях образу сучасника, що, по-перше, підсилило трагічний пафос текстів, по-друге, пов'язало з загальним модусом розпачу й нестабільності буття, характерним для модерного світосприйняття. А тому таке буття повсякчасно сприймається з душевним болем, інколи зі страхом ("Без ґрунту" Г. Епіка), інколи з тупою байдужістю й ненавистю ("Вовчі байраки" В. Вражливого) тощо.

Одним із явищ, що визначали сутність естетично-художнього феномену літератури "романтики вітаїзму", була рецепція стосунків чоловіка й жінки як двох типів світовідчування, двох філософій буття. Зокрема у прозі А. Любченка, І. Дніпровського художньо інтерпретуються біологічно-ірраціональні і соціальні аспекти проблеми кохання. Еротика розглядається як віталістична ознака життєствердної моделі буття.

Література "романтики вітаїзму" продемонструвала свою типологічну близькість до літератур інших переходових періодів. Це виявилось, по-перше, в актуалізації есхатологічного міфу, по-друге, у поверненні деяких традиційних моделей сприйняття історії і сучасності.

Ваплітяни виробили власну систему кодування пізнаного всіх рівнів вираження - "активний романтизм". Цю дефініцію ввів М. Хвильовий для стислого окреслення жанрово-стильової парадигми літератури фаустівської доби. "М'ятежні" романтики вітаїзму виходили з того, що творча природа мистецтва передбачає і шукання, й експеримент, спрямовані на досягнення синтетичної всеохопності літературного матеріалу. Яскравою прикметою літературної манери ваплітян є синкретизм художнього мислення. На художньому рівні відбувається синтезування різних видів мистецтва, літературних жанрів, стилів. Поєднання публіцистичного пафосу й пародійності виявляє себе у дискурсі прози О. Досвітнього, М. Йогансена; могутнього впливу мистецтва кіно зазнали на собі О. Довженко та Ю. Яновський; до синтезу містерії з інтерлюдіями вдається А. Любченко і т.д. Це, звичайно ж, відбилося на стилі художніх творів у цілому й на з'яві таких мистецьких прийомів, як очуднення, "гра" з читачем, демонстрації способів творення тексту, іронія тощо. Подібна візія гри як феномену, що пронизує всі рівні тексту й літературного комунікування, простежується в романі М. Йогансена "Подорож доктора Леонардо...".

У прозі ваплітян модифікується нова модель світу, яка тільки-но формується. Так, у романі "Чотири шаблі" Яновський усіляко ретранслює міф: кодує його знаками сучасності, ритуально розігрує тощо.

У 20-і роки, як показав аналіз творів Г. Шкурупія, М. Хвильового, Ю. Яновського, О. Слісаренка, пропонується модель людини "фаустівського" типу, яка за своїми інтенціями відповідає добі "романтики вітаїзму". Багатоликий і майже невичерпний образ Фауста постійно бере участь у розвитку духовної культури людства і виявляє себе у різноманітних модифікаціях художнього дискурсу "м'ятежних" романтиків. Це модель людини з героїчною конструктивною психікою ("главковерх чорного трибуналу" (новела "Я (Романтика)" М. Хвильового) і Кіхана (повість "Байгород" Ю. Яновського), маленька Ю ("Китайська новела" А. Любченка), Анатема (однойменна новела І. Дніпровського), Жанна-батальйонерка ("Жанна-батальйонерка" Г. Шкурупія), модель "надломленої" війною, "зайвої" людини (Дмитро Карамазов із "Вальдшнепів" М. Хвильового, Шахай, Остюк, Галат і Марченко із "Чотирьох шабель" Ю. Яновського та ін.), модель творчої особистості (художник Чаргар із "Сентиментальної історії" М. Хвильового, То-Ма-Кі та Сев із "Майстра корабля" Ю. Яновського, Василь Трубенко із "Землі" О. Довженка, Артем Гайдученко із "Чорного Ангела" О. Слісаренка тощо). Зрозуміти дискурс мистецтва "романтики вітаїзму" можна лише з урахуванням перехідності епохи, у якій перевага надавалася естетичній парадигмі. Для глибоких теоретичних міркувань про модерну добу ваплітянам забракло часу, оскільки майже всі вони силоміць були вилучені з літературного процесу або зламані як творчі особистості. Українські "м'ятежні генії", покоління фаустівської епохи, екзистенційно переживши її, залишили по собі дух творчого неспокою й невтрачених ілюзій, пов'язаних із контекстом усього розвою України та її літератури.

Історія ВАПЛІТЕ була драмою компромісу, нереалізованою, втраченою можливістю цілої літератури. Українське словесно-образне мистецтво як світове не відбулося, нове художнє мислення не вдалося. Репресована ваплітянська енергія поступилися місцем у літературі радянському псевдонародництву, лжепафосу комуністичних ілюзій, які вбили насамперед дух творчих шукань письменників, розвиток художніх стилів і ствердження мистецьких індивідуальностей. Повернення до традицій ваплітян, дослідження їхніх художніх ініціатив дає змогу вийти на шлях постійного омолодження української літератури та науки про неї.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Монографія:

1. Кавун Л.І. "М'ятежні" романтики вітаїзму: проза ВАПЛІТЕ.. - Черкаси: Брама-Україна, 2006. - 328 с. (17,42 др. арк.).

Рецензії:

1. Просалова Віра. ВАПЛІТЕ в контексті художньо-естетичних пошуків 20 - х років // Слово і час. - 2007. - №4. - С. 86-87.

2. Зарва В.А. Нове дослідження феномену ВАПЛІТЕ // Актуальні проблеми слов'янської філології: Міжвузівський збірник наукових праць. - Ніжин: ТОВ. "Видавництво "Аспект-Поліграф", 2007. - Вип. ХІІ: Лінгвістика і літературознавство. - С. 294-297.

3. Кавун Л. ВАПЛІТЕ в українському літературознавстві // Вісник Черкаського університету. Серія: Філологічні науки. - Черкаси, 2001. - Вип. 28. - С. 82-86 (0,4 др.арк.).

4. Кавун Л. Про українського Фауста 20-х років ХХ століття // Література. Фольклор. Проблеми поетики. - К.: ВПЦ "Київський університет", 2002. - Вип. 12. - С. 76-82 (0,4 др. арк.).

5. Кавун Л. Естетичний дискурс літературного об'єднання ВАПЛІТЕ // Вісник Черкаського університету. Серія: Філологічні науки. - Черкаси, 2002. - Вип. 29. - С. 130-138 (0,5 др. арк.).

6. Кавун Л. Філософська концепція ВАПЛІТЕ // Вісник Черкаського університету. Серія: Філологічні науки. - Вип. 31. - Черкаси, 2002. - С. 135-141 (0,5 др. арк.).

7. Кавун Л. ВАПЛІТЕ і ваплітяни в літературознавстві Сергія Єфремова // Матеріали Всеукраїнських єфремовських читань. - Черкаси: Відлуння, 2002. - С. 195-198 (0,4 др.арк.).

8. Кавун Л. Історизм і міфологізм у романі Юрія Яновського "Чотири шаблі" // Українська мова та література. - 2003. - Число 38 (342), жовтень. - С. 21-24 (0,5 др.арк.).

9. Кавун Л. Літературно-естетичні шукання ВАПЛІТЕ у загальноєвропейському контексті // Зарубіжна література в навчальних закладах. - 2003. - №2. - С. 62-63 (0,45 др. арк.).

10. Кавун Л. Шевченко та шевченківські традиції в рецепції і творчості М. Хвильового // Матеріали Тридцять четвертої наукової шевченківської конференції: У 2 кн. - Книга друга. - Черкаси: Брама, 2003. - С. 74-78 (0,5 др.арк.).

11. Кавун Л.І. Україна в художній прозі 20-х років ХХ століття: словообраз, концепція // Вісник Донецького університету. Серія Б. Гуманітарні науки, 2003. - Випуск 2. - С. 21-26 (0,5 др.арк.).

12. Кавун Л. Дискурс журналів ВАПЛІТЕ // Література. Фольклор. Проблеми поетики. - К.: ВПЦ "Київський університет", 2003. - С. 38-43 (0,5 др. арк.).

13. Кавун Л. Участь ВАПЛІТЕ в літературній дискусії 1925-1928 років // Вісник Черкаського університету. Серія: Філологічні науки. - Черкаси, 2003. - Вип. 47. - С. 78-85 (0,5 др. арк.).

14. Кавун Л. Концепція людини і світу в літературі "романтики вітаїзму" // Вісник Черкаського університету. Серія: Філологічні науки. - 2003. - Вип. 49. - С. 86-91 (0,43 др. арк.).

15. Кавун Л.І. Сковорода і його філософія в літературі "романтики вітаїзму" // Григорій Сковорода. Інтерпретації: Культурологія. Філософія. Педагогіка. Літературознавство: Зб. наук. пр. - Черкаси: Брама, 2003. - С. 120-127 (0,5 др. арк.).

16. Кавун Л.І. "Романтика вітаїзму" як світобачення // Актуальні проблеми слов'янської філології: Міжвуз. зб. наук. ст. - К.: Знання України, 199. - Вип. 8: Лігвістика і літературознавство. - 2003. - С. 353-359 (0,5 др.арк.).

17. Кавун Л. Історія ВАПЛІТЕ // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. - 2004. - Вип. 15. - С. 24-26 (0,5 др. арк.).

18. Кавун Л. Світоглядно-стильова парадигма "романтики вітаїзму" // Філологічні семінари. Літературознавчі методології: практика і теорія. - К.: ВПЦ "Київський університет", 2004. - Вип. 7. - С. 61-67 (0,5 др.арк.).

19. Кавун Л. Художня модель людського буття у творі А. Любченка "Образа" // Вісник Черкаського університету. Серія: Філологічні науки. - Черкаси, 2004. - Вип. 57. - С. 75-83 (0,5 др. арк.).

20. Кавун Л. Роман Юрія Яновського "Майстер корабля": візія ідеального стану суспільства // Вісник Черкаського університету. Серія: Філологічні науки. - Черкаси, 2004. - Вип. 58. - С. 112-119 (0,5 др.арк.).

21. Кавун Л.І. Художня проза "романтиків вітаїзму": гендерний підхід // Актуальні проблеми слов'янської філології. Міжвуз. зб. наук. статей. - К.: Знання України, 199. - Вип. 9: Лінгвістика і літературознавство. - 2004. - С. 64-70 (0,5 др. арк.).

22. Кавун Л.І. Дискурс "загірної комуни" у художній прозі Миколи Хвильового // Літературознавчі студії. Збірник наукових праць. Випуск 7. - К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2004. - С. 130-134 (0, 4 др.арк.).

23. Кавун Л.І. Стиль "романтики вітаїзму" в українській прозі двадцятих років ХХ століття // Вісник Запорізького національного університету: Збірник наукових статей. Філологічні науки. - Запоріжжя, 2005. - №1. - С. 84-87 (0,6 др. арк.).

24. Кавун Л. Проблематика української художньої прози 20-х років ХХ століття // Вісник Черкаського університету. Серія: Філологічні науки. - Черкаси, 2005. - Вип. 67. - С. 45-51 (0,5 др.арк.).

25. Кавун Л. Модерна естетика української прози 20-х років // Вісник Черкаського університету. Серія: Філологічні науки. - Черкаси, 2005. - Вип. 76. - С. 8-16 (0,5 др.арк.).

26. Кавун Л. Образно-стильові особливості прози Майка Йогансена // Українське літературно-мистецьке відродження 20-х років ХХ століття: питання стилю, проблематики, поетики, мови. Збірник праць всеукраїнської наук. конференції. - Черкаси, 2005. - С. 190-196 (0,5 др. арк.).

27. Кавун Л. Жанрово-стильові шукання прозаїків ВАПЛІТЕ // Філологічні семінари. Художня форма. - К.: ВПЦ "Київський університет", 2005. - Вип. 8. - С. 117-123 (0,43 др. арк.).

28. Кавун Л. Екзистенційна проблематика повісті "Без грунту" Григорія Епіка // Вісник Черкаського університету. Серія: Філологічні науки. - Черкаси, 2006. - Вип. 95. - С. 59-63 (0,5 др. арк.).

29. Кавун Л. Гендерна проблематика у прозі І. Дніпровського // Вісник Черкаського університету. Серія: Філологічні науки. - Черкаси, 2006. - Вип. 86. - С. 67-75 (0,5 др. арк.).

30. Кавун Л. "Присмерк Європи" О. Шпенґлера в інтерпретації М. Хвильового // Філологічні семінари. Національні моделі порівняльного літературознавства. - К.: ВПЦ "Київський університет", 2006. - Вип. 9. - С. 195-201 (0,5 др. арк.).

Додаткові публікації:

1. Кавун Л. ВАПЛІТЕ: генезис, естетика, поетика // Літературознавство. Фольклористика. Культурологія. Наукові записки кафедри української літератури та компаративістики. - Черкаси: Брама, 2003. - Випуск другий. - С. 56-61 (0,5 др. арк.).

2. Кавун Л. Вітаїстичні тенденції в художній прозі Миколи Хвильового // Літературознавство. Фольклористика. Культурологія. Наукові записки кафедри української літератури та компаративістики. - Черкаси: Брама, 2004. - Випуск третій. - С. 48-54 (0,5 др. арк.).

3. Кавун Л. Художнє втілення ідеї "азіатського ренесансу" у прозі ваплітян // Українська філологія: теоретичні та методичні аспекти вивчення. Збірник праць науково-практичних читань до 80-річчя Г.Р. Передрій. - Черкаси: Брама-Україна, 2005. - С. 141-145 (0,4 др. арк.).

4. Кавун Л. Трагічна модель буття в українській прозі 20-х років ХХ століття // Літературознавство. Фольклористика. Культурологія. Наукові записки кафедри української літератури та компаративістики. - Черкаси: Брама, 2005. - Випуск четвертий. - С. 57-62 (0,5 др. арк.).

5. Кавун Л. Дискурс "фаустівської" людини у романі Олекси Слісаренка "Чорний Ангел" // Літературознавство. Фольклористика. Культурологія. Наукові записки кафедри української літератури та компаративістики. - Черкаси: Брама, 2006. - Випуск п'ятий. - С. 24-32 (0,5 др.арк.).

АНОТАЦІЯ

Кавун Л.І. Літературне об'єднання ВАПЛІТЕ й художньо-естетичні шукання в український прозі 20-х років ХХ століття. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальностями 10.01.01 - українська література, 10.01.06 - теорія літератури. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2007.

Дисертація є першим цілісним дослідженням феномену літоб'єднання ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури) в річищі художньо-естетичних шукань української прози 20-х років ХХ століття і в більш широкому історично-теоретичному контексті.

Творчий доробок письменників-ваплітян скріплений системою інваріантних мотивів, образів, художніх засобів, що дозволяє розглядати його як метатекст. Дисертацію сфокусовано на дослідженні феномену "романтики вітаїзму" як основи багатьох прозових творів й участі ваплітян у полілозі "Захід / Схід", а також у полілозі про призначення мистецтва.

У роботі досліджено стратегії і вектори пошуків нової концепції людини в українській прозі 20-х років ХХ століття, розглянуто жанрово-стильові особливості літератури "романтики вітаїзму", виявлено багаторівневий характер інтертекстуальних зв'язків, які виявляють себе при входженні тексту в літературний контекст.

Ключові слова: "романтика вітаїзму", проза, "азіатський ренесанс", текст, метатекст, модель світу, міф, концепція людини.

АННОТАЦИЯ

Кавун Л.И. Литературное объединение ВАПЛИТЕ и художественно-эстетические искания украинской прозы 20-х годов ХХ века. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора филологических наук по специальностям 10.01.01 - украинская литература, 10.01.06 - теория литературы. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2007.

Диссертация является первым целостным исследованием феномена литобъединения ВАПЛИТЕ (Вольной академии пролетарской литературы) в контексте художественно-эстетических исканий украинской прозы 20-х годов ХХ века и в более широком историко-теоретическом контексте. Творчество писателей-ваплитян объединяет система инвариантных мотивов, образов, средств изобразительности, что позволяет рассматривать его как метатекст.

В работе определены особенности художественной парадигмы, сложившейся в условиях специфического исторического контекста в эпоху модернизма.

В первой главе - "Литературная организация ВАПЛИТЕ: генезис, эстетика, поэтика" - обобщены основные факторы, влияющие на восприятие художественных произведений писателей Вольной академии пролетарской литературы как школы, систематизированы этапы их рецепции в литературоведении. Эстетика ВАПЛИТЕ изучена в контексте литературной дискуссии 1925­- 1928 годов и в типологическом ряду художественных явлений мировой культуры. Внимание фокусируется на исследовании феномена "романтики витаизма", концепции "азиатского ренессанса", художественно-эстетическом дискурсе "фаустовского" человека. Установлено, что эстетика ВАПЛИТЕ формировалась, следуя специфическим канонам, которые базировались на традиции. Одновременно "академики" создавали принципиально новую литературную школу.

Во второй главе - "Художественные модели бытия в украинской прозе 20-х годов ХХ века" - особое внимание уделено функционированию онтологических моделей в украинской прозе, отражающей как складывающуюся модель мира, так и особенности интерпретации культурного процесса Украины конца 20-х годов и актуализацию традиционных в украинской литературе мифологических структур, объясняющих "хаос" кризисного времени. Констатируется тот факт, что художественные модификации бытия трансформируются в русле шпенглеровской философской парадигмы "культура / цивилизация". В прозаических произведениях ваплитян осмысливается парадигма "Запад / Восток и Украина". Синтез многочисленных культур, представленных на территории Украины, повлиял на формирование украинского мировосприятия. При наличии в украинской психике двух составляющих: восточной и европейской - доминирует компонент западного мышления. На основании сопоставления художественных моделей бытия определяются многочисленные интертекстуальные связи в произведениях М. Хвылевого, Ю. Яновского, О. Досвитнего, А. Любченко, А. Довженко и др. В контексте развития "экзистенциального измерения" личности в литературе "романтики витаизма" определены доминирующие типы экзистенциального сознания, проявившиеся в образах героев украинской прозы 20-х г.

В третьей главе - "Поэтика украинской прозы 20-х годов ХХ века" - изучены жанрово-стилистические особенности литературы "романтики витаизма", проанализирован многоуровневый характер интертекстуальных связей, проявляющихся при вхождении текста в литературный контекст.

Исследуя жанрово-стилистические тенденции прозы ваплитян и рассматривая жанровые проблемы в модернистском контексте, исследователь акцентирует внимание на проблеме синкретизма художественного мышления. Украинские писатели исходили из того, что творческая природа искусства предполагает искания и эксперимент, которые направлены на достижение синтетической всеобъемлемости литературного материала.

"Романтика витаизма" как эстетическая система сформировалась в двадцатые годы, ее философским основанием были идеи О. Шпенглера, Ф. Ницше, А. Бергсона, З. Фройда, К. Юнга, позже - М. Гайдеггера и др. Она стала третьей волной украинского модернизма, которой предшествовал и ранний (дискурсы Ивана Франко, Ольги Кобылянской, Леси Украинки, Миколы Вороного и др.), и "декларированый" модернизм (творческая деятельность представителей "Молодой Музы" и "Украинской хаты").

В диссертации утверждается, что проза писателей ВАПЛИТЕ является важной и неотъемлемой частью украинского литературного процесса ХХ века, которая заслуживает пристального внимания литературоведов.

Ключевые слова: "романтика витаизма", проза, "азиатский ренессанс", текст, метатекст, модель мира, концепция человека.

SUMMARY

Kavun L.I. Literary Society VAPLITE and Artistic and Esthetic Searchings of the 20-ies of the 20th century. - Manuscript.

Thesis for a Doctor degree of philology. Specialty: 10.01.01 - Ukrainian literature, 10.01.06 - theory of literature. - Kyiv Shevchenko National University, Kyiv, 2007.

The Dissertation centers on the investigation of the literary society VAPLITE (Free Academy of Proletarian Literature) phenomenon within the context of the Ukrainian prose works of the 20-ies of the 20th century and in the historical and theoretical context.

The work deals with the creative work of the VAPLITE writers united by the system of invariance of motives, characters and means of ingemsity which makes it possible to regard them as megatext.

The Dissertation focuses on the investigation of the phenomena of the romanticism of vitaism as the background of many prose works and participation of VAPLITE writers in the West/East polylogue and that of the role and importance of art.

The work is devoted to the investigation strategy rectors of strivings of the new conception of human being in the Ukrainian prose of the 20th century, genre and stylistic peculiarities of literature, romanticism of vitaism and analysis of multilevel disposition of intertextual connections.

Key words: "romanticism of vitaism", prose, "Astan Rennaissance", megatext, myth, model of the world, concept of human being.

Размещено на Allbest.ru