Типологія жіночих характерів у прозі та драматургії Володимира Винниченка 1902-1923 рр.

У роботі зазначено, що Ріна й Калерія стали проявом “авторського нарцисизму”. Це виявляється у певній штучності представлених В. Винниченком моделей характерів і поведінки - вони репрезентують його переконання й моральні принципи, але, так би мовити, в “жіночому варіанті”. Розгортаючи сюжетні колізії, пов'язані з долями своїх героїнь, автор разом із тим показує несумісність таких жінок з героями-чоловіками - носіями принципу “чесності з собою” - Вадимом Стельмашенком (іронічне ставлення до Ріни) й Родіоном Лобковським (його самогубство). Припускаємо, що тут має місце внутрішній конфлікт самого В. Винниченка: бажання мати поруч таку жінку й підсвідомий страх власної недосконалості, невпевненість у власній “силі”, у своїй любові. Таку драматичну колізію невідповідності “чесного з собою” чоловіка своєму жіночому ідеалові, неможливість щастя з ним В. Винниченко розгортає й у своїх творах. Це образи-маркери авторського ідеалу жінки, т. зв. “білі” жінки - Олеся Микульська (“Божки”, “По-свій”) та Ганна Забережна (“Записки Кирпатого Мефістофеля”). З'ясовано, що ці жіночі образи є проекцією нарцисизму героїв-чоловіків, адже з ними пов'язані насамперед любовні переживання “чесних з собою” Вадима Стельмашенка і Якова Михайлюка. Ці героїні стають втіленням їхніх духовних бажань, що передається через акцентовану кольорову домінанту. “Білість” набуває символічного значення: це знак їхньої душевної цнотливості й величі, невинності думок і бажань, відкритості світові, щирої довірливості, чистоти суджень і переживань, багатства внутрішнього світу.

Відмовляючись від зображення героїнь у предметно-конкретному вимірі, де обов'язковою була б присутність ознак сексуальності, тілесності, акцентуючи увагу на домінанті духовного, В. Винниченко ідеалізує цих жінок. Цей тип його героїнь є втіленням чеснот і якостей характеру, бажаних для чоловіків, котрим не вдається дотримуватися проголошуваного принципу “чесності з собою”. Але і у цьому випадку, за В. Винниченком, єднання чоловіка-надлюдини і жінки-емансипантки неможливе. Тому автор шукає альтернативних шляхів вирішення цієї проблеми.

Ідеальна жінка для письменника - це реальне “дзеркальне” відображення мужчини ніцшеанського типу, проте митець усвідомлює, що об'єктивно такого ідеалу не існує. Тому, втілюючи традиційну модель ґендерних відносин, у художньому доробкові митець реалізує колізію “Пігмаліон і Галатея”, де модерний чоловік формує особистість своєї обраниці, виховуючи її та поступово “вивільняючи” з полону патріархальних переконань та моральних обов'язків. Такими є героїні драми “Щаблі життя” (Аня), романів “Чесність з собою” (Дара). Вони генетично пов'язані між собою, як пов'язані й самі твори. Так образ головної героїні в “Щаблях життя”, де увага акцентується на її зовнішній привабливості (“струнка, білява, з чорними бровами, гарна”), в “Чесності з собою” психологічно увиразнюється, втілюючи авторське уявлення про ідеал жінки - письменник акцентує увагу на внутрішній красі героїні, її особливому душевному стані, емоційній палітрі її темпераменту, в якій жіноча звабливість і кокетство поєднується з ніжністю й тремтливістю чистої дитинної душі. Аня, кохаючи Мирона, тільки стає на шлях духовного визволення, тоді як Дара демонструє процес такого звільнення і набуття внутрішньої цілісності під керівництвом головного героя (типологічно близька їй і Таня з роману “Рівновага”). Дара опиняється у складній психологічній ситуації роздвоєння: з одного боку, вона обтяжена стосунками з чоловіком, який не має бажання розвиватися й змінюватися - героїня у цьому випадку змушена коритися виробленим у суспільстві моральним законам і обов'язку, приносячи в жертву можливість бути щасливою з Мироном, а з іншого, - вона відчуває свою “чесність з собою”, яка душевно пригнічує, порушує її внутрішню цілісність. В. Винниченко зображує цю героїню крізь призму активного внутрішнього життя й внутрішньої боротьби - шляху народження надлюдини. Здобувши внутрішню свободу (перетворившись на суб'єкта), вона освідчується Миронові, відчуваючи свою духовну рівність із ним і переконаність у силі своєї життєтворчості.

У Висновках узагальнено результати дослідження.

Зауважено, що художні розробки В. Винниченка у сфері створення образу “модерного героя” торкнулися постаті жінки. Здобутки митця у цій площині такі значні, що його ім'я можна сміливо поставити в ряд із О. Кобилянською та Лесею Українкою - визнаними у літературознавстві творцями образу нової жінки в українській літературі доби fin de siecle.

У результаті дослідження доведено, що для модерної літератури межі століть притаманні дві тенденції у розгортанні образу героїні: оновлення підходів у зображенні жінки та створення нового жіночого типу. Прояви першої спостерігаємо у творчості М. Коцюбинського., І. Франка., Г. Хоткевича, та ін., які, зберігаючи традиційність сприймання жінки як об'єкта, надали її образові нових значень, представили новий ракурс її сприймання (акцент на звабливості й еротизмі жінок-вамп, фатальних жінок). Тим самим вони втілюють архетипно чоловічий (суб'єктивний) погляд на жінку як на сексуальний об'єкт. Натомість О. Кобилянська й Леся Українка переакцентували увагу з жінки-об'єкта на жінку-суб'єкта, що зумовило відповідні зміни в підходах до зображення героїні, ідейно-смислових акцентах у характерах героїнь та адекватну модернізацію зображально-виражальних засобів і прийомів. У їхніх творах постає образ емансипантки-інтелектуалки, яка відкидає або прагне модернізувати традиційні жіночі ролі, бажає внутрішнього зростання і самовдосконалення, активно шукає шляхів своєї самореалізації. Ці героїні протиставляються чоловікам: вони цілісні натури, наполегливі у досягненні своєї мети, духовно багаті. Така зосередженість на психології жінки, її рівноцінності чоловікові була властива і В. Винниченкові. Його здобутки у цій сфері суголосні з результатами творчих шукань російської (М. Арцибашев, Ф. Достоєвський та ін.) та європейської (Г. Гауптман, Г. Ібсен, Гі де Мопассан, А. Стріндберг та ін.) літератур.

З'ясовано, що специфіка жіночого образотворення у В. Винниченка зумовлюється та визначається світоглядними переконаннями, розгорнутими в його щоденнику та епістолярії, які засвідчують спостережливість митця та вдосконалення ним методики психологізації портрета жінки, де вагому роль відіграє психологічна деталь, що майстерно використовувалося ним і в оповіданнях, і в романах, і у драмах, засвідчуючи його високий поетикальний дар. Записи письменника демонструють також постійне вивчення ним жіночої натури: її психології, світосприймання, поведінки. На сторінках щоденника розгорнуто концепцію жінки-мрії - гарної, вольової і творчої особистості, реальним втіленням якої для В. Винниченка стала Розалія Ліфшиць.

Модерні погляди на жінку позначилися на створенні відповідних художніх образів, що засвідчено вже дебютним оповіданням “Краса і сила”, де В. Винниченко модернізує традиційний образ: психологічно увиразнює портрет Мотрі, акцентуючи увагу на силі волі, холеричності як ознаці дієвості та пристрасності її натури; наділяє її правом вибору партнера. Ці особливості характеротворення автор апробував і на героїні повісті “Голота” Килині.

Дійсність давала письменникові багатий життєвий матеріал, за яким він уважно спостерігає і скрупульозно вивчає. Це - тип жінки-емансипантки, появу якого спровокували революційні перетворення в суспільстві. Боротьба за рівність представників обох статей, за можливість активної участі жінки у суспільних рухах за спостереженнями митця обертається деформацією її психіки або нищенням природного в ній. Для цього типу характерна аскетичність, маскулінізація жіночого характеру. Такі героїні йдуть проти законів і принципів природи, і саме це наштовхує В. Винниченка на трактування емансипації як штучно створеної необхідності підміни природного самоствердження можливістю суспільної самореалізації. Поряд із цим у творах В. Винниченка виведена галерея образів - пародій на жінок-революціонерок. Для них властива невиробленість світогляду, відсутність життєвої позиції, що підкреслюється прийомами сатири та іронії. Іноді революційна діяльність та емансипація відіграють роль психологічної і соціальної компенсації, що стає проявом життєвої драми жінок, яких доля не обдарувала вродою.

В. Винниченко приходить до висновку, що участь жінки у громадянсько-політичному житті не мусить заперечувати її фемінну сутність. Активні жінки привертають до себе увагу вже тим, що виявляють прагнення вийти за межі своєї іманентності, бути соціально корисними. На противагу їм виступають “пушисті самочки”, котрі є втіленням традиційної жіночої сутності, а в основі їх життєвих пріоритетів лежить створення родини і народження дитини. Їм властиві інфантилізм та кволість темпераменту, що зумовлено статичністю і розміреністю їхнього буття. Проникаючи глибше у психологію “пушистих самочок”, В. Винниченко звертає увагу на такі рольові модифікації цього типу як жінка-хижачка та жінка-мати. Для першої групи героїнь притаманна гіпертрофована жіночність, яскраво виражена (часто штучно підкреслювана) сексуальність, яка стає засобом зваблення чоловіків; джерелом їхньої поведінки є інстинкти. Біологічністю поведінки у Володимира Винниченка відзначаються і жінки-матері. Вони тісно пов'язані з духом і волею роду, тому метою їхнього життя є народження дитини. У художніх творах митця вони є ідеологічними супротивниками “чесних з собою” героїв: виконують функцію індикатора нежиттєвості раціоналістичних побудов й умоглядних життєвих концепцій чоловіків, утверджують пріоритет природного в людині. Митець дослідив також причини (мораль та бажання дати культурні цінності) і наслідки переборення жінкою материнського інстинкту (трагічне саморуйнування та самознищення).

Митець вдається також до моделювання образу-ідеалу “нової жінки”, суголосного принципам “нової моралі”. Він змоделював і дослідив психологію та поведінку жінок, пов'язаних зі сферою духовного - мистецтвом (тип гетери-Музи), вказав на домінування духовного над тілесним, зосередженості на чоловікові - творцеві культурних цінностей, честолюбстві. Альтернативним типом Музи є куртизанка - втілення демонічної, руйнівної для чоловіка сили.

Шукаючи ідеального варіанту жіночої поведінки, в якій би поєднувалася жіночність і сила волі, традиційність і модерність характеру, В. Винниченко створює свій жіночий ідеал. Він з'являється у творах, присвячених розробці теми нових форм шлюбних стосунків. Письменник створює тип “незалежної жінки” - бунтарки проти всіх морально-етичних законів патріархального суспільства, внутрішньо вільної особистості. Модерність характеротворення жінок цього типу полягає в акценті на їхній внутрішній емансипованості - свободі від моральних догм, які суперечать їх внутрішнім потребам, бажанням і вимогам. У поглядах на подружжя вони виступають носіями та ретрансляторами поглядів самого В. Винниченка: обстоюють раціональне підґрунтя існування сім'ї, прагнуть спільної творчості у ній, ініціюють пробний шлюб.

В галереї Винниченкових жіночих персонажів виокремлено і тип “нової” ідеальної жінки - художню проекцію нарцисизму “чесних з собою” чоловіків. Оскільки наявність таких жінок в реальному житті сумнівна, митець моделює шляхи їх виформовування чоловіками, що досягли гармонії почування і принципів.

Таким чином, у результаті спостережень над прозовим і драматургічним доробком В. Винниченка 1902-1923 рр. утверджено актуалізацію ним жіночого дискурсу. Жінка стала невід'ємною частиною його пошуків у сфері етики, естетики, моралі. Величезний життєвий досвід, здатність до глибинного психологічного аналізу дозволили митцеві обсервувати й художньо втілити розмаїття типів, рольових моделей, психологічних станів, емоційних та вольових виявів представниць “другої статі”. При цьому домінантою бачення митцем жінки незмінно залишається ґендерна толерантність, коли вона не за постулатами тієї чи іншої ідеї, а апріорі - рівня чоловікові.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИСВІТЛЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Ковалик М. На шляху до краси: проблема вибору героїні (не загублена п'єса В. Винниченка “Дорогу красі”) // Вісник Житомирського педагогічного університету. - Випуск 15. - Житомир: РВВ ЖДПУ імені Івана Франка, 2004. - С. 189 - 192.

2. Ковалик М., Михида С. Дискурс жіночого образотворення у драмах В. Винниченка: прояви авторського духовного світу // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. - Вип. 18. - Ч.1: Аспекти духовності української літератури. - К.: Акцент, 2004. - С. 203 - 213. (Ковалик М.О. - 0,3 д.а., Михида С.П. - 0,2 д.а.).

3. Ковалик М. Різними шляхами до краси // Слово і Час. - 2004. - № 4. - С. 79 - 81.

4. Ковалик М. Драматургія Володимира Винниченка: проблема вибору персонажів // Наукові записки. - Випуск 61. - Серія: Філологічні науки (літературознавство). - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2005. - С. 106 - 112.

5. Ковалик М. Жінка як об'єкт обсервації у “Щоденнику” В. Винниченка (1911 -1925 рр.) // Наукові записки. - Випуск 62. - Серія: Філологічні науки (літературознавство, мовознавство). - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2005. - С. 57 - 63.

6. Ковалик М. І. Франко і В. Винниченко: у пошуках модерної героїні // Наукові записки. - Випуск 69. - Частина 1. - Серія: Філологічні науки (літературознавство). - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. - С. 231 - 240.

7. Ковалик М. Це болюче “жіноче питання”: Модерна жінка в драматургії Лесі Українки та Володимира Винниченка // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2007. - №2. - С. 122 - 129.

8. Ковалик М. Тема жіночої саможертовності у творчості Лесі Українки та Володимира Винниченка // Наукові записки. - Випуск 70. - Серія: Філологічні науки (літературознавство). - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2007. - С. 121 - 128.

письменник винниченко твір

СПИСОК ДОДАТКОВИХ ПУБЛІКАЦІЙ

1. Ковалик М., Михида С. “Весталка краси” // Вежа. - № 17. - 2005. - С. 119 - 127. (Ковалик М.О. - 0,2 д.а., Михида С.П. - 0,1 д.а.).

2. Ковалик М. Підготовка до друку та примітки до недрукованої за життя В. Винниченка драми “Дорогу красі” // Вежа. - № 17. - 2005. - С. 118 - 179.

Размещено на Allbest.ru