Жанрова система лірики Івана Франка

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Львівський національний університет

імені Івана Франка

10.01.01 -- Українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Жанрова система лірики Івана Франка

Клим'юк Юрій Іларіонович

ЛЬВІВ - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі класичної української літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.

Науковий консультант: доктор філологічних наук

Кодак Микола Пилипович,

Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка

НАН України, провідний науковий співробітник

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, доцент

Корнійчук Валерій Семенович,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

професор кафедри української

літератури імені професора М.Возняка

доктор філологічних наук, професор

Прісовський Євген Миколайович,

Одеський національний університет

ім. І.І.Мечникова, професор кафедри української літератури

доктор філологічних наук, професор

Ткачук Микола Платонович,

Тернопільський національний педагогічний

університет імені Володимира Гнатюка,

завідувач кафедри історії української літератури

Провідна установа:Національний педагогічний університет ім. М.П.Драгоманова

Міністерства освіти і науки України, м. Київ

Захист відбудеться 23 березня 2007 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35. 051. 13 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, Львів, вул. Університетська, 1).

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий „21” лютого 2007 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Д 35. 051. 13

кандидат філологічних наук, доцент Я.І.Гарасим

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Франкознавство як наука формувалося, в основному, впродовж двадцятого століття. Загалом воно включає в себе позитивні і негативні моменти цього періоду розвитку українського літературознавства. Якщо говорити про вивчення лірики І.Франка, то про неї було написано багато, особливо в радянський час, але написане позначене однобоким (часто соціологічним) підходом до оцінки, а звідси - тенденційним тлумаченням, обмеженнями у постановці проблем і неповнотою у підборі творів для аналізу.

Новітнє українське літературознавство намагається віднайти справжні ціннісні параметри творчості І.Франка, пов'язані з його неординарною постаттю та європейським рівнем розвитку поетичної думки. Відбулося чимало наукових конференцій, опублікована велика кількість статей з проблем його творчості. Основоположними у цьому аспекті можна вважати праці І.Денисюка, М.Ільницького, М.Жулинського, Т.Гундорової, Е.Соловей, М.Кодака, Т.Салиги та ін. Нові підходи в оцінці його літературної спадщини окреслюють монографії О.Вертія “Народні джерела творчості Івана Франка” (1998), Я.Мельник “З останнього десятиліття Івана Франка” (1999), В.Микитюка “Іван Франко та Омелян Огоновський: мовчання і діалог” (2000), Б.Бунчука “Віршування Івана Франка” (2000), М.Ткачука “Жанрова структура прози Івана Франка (бориславський цикл та романи з життя інтелігенції)” (2003), В.Корнійчука “Ліричний універсум Івана Франка: горизонти поетики” (2004), Б.Тихолоза “Психодрама Івана Франка в дзеркалі рефлексійної поезії” (2005), Р.Голода “Іван Франко та літературні напрями кінця ХІХ - початку ХХ століття” (2005) та ін. Однак при всій глибинності цих досліджень і попри значну кількість інших нових праць у галузі франкознавства безліч аспектів багатющої спадщини письменника залишаються ще не висвітленими. Потребує переоцінки відповідно до нового рівня українського літературознавства й лірика Івана Франка.

Українське жанрознавство як галузь літературознавства розвивається в чотирьох напрямах. Перший пов'язаний зі збором довідкової інформації про жанри, що знайшло відображення у літературознавчих словниках та енциклопедіях; другий напрям - це вивчення окремих жанрів з теоретичного та історичного погляду; третій напрям стосується розробки загальної теорії жанру та визначення критеріїв жанрового аналізу художнього твору; четвертий напрям пов'язаний з вивченням жанрових систем окремих письменників та епох. Цей напрям найбільш синтетичний - розбудовуючи загальну теорію жанру, він залучає до аналізу великий обсягом фактичний літературний матеріал, виділяє окремі жанри та їх групи, розкриває закономірності функціонування жанрів у певні епохи, їх зв'язок з напрямами в літературі та індивідуальним стилем письменників і, найголовніше, визначає принципи формування жанрових систем.

Жанрова система лірики І.Франка ще фактично не досліджувалася у своїй цілості, саме це визначає актуальність пропонованої роботи.

Дисертаційне дослідження виконане як складова частина комплексної теми “Загальноукраїнський літературний процес та розвиток національного письменства і фольклору на Буковині: історія, питання теорії, літературної критики і публіцистики”, яку розробляє колектив кафедри української літератури та журналістики Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича.

Мета роботи полягає у створенні науково обґрунтованої класифікації жанрів лірики І.Франка, її зв'язку з особливостями його поетичного мислення, розкритті художнього значення ліричних творів на широкому історико-культурному тлі.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

- історично репрезентативне осмислення ліричної ситуації у творчості І.Франка шляхом зіставлення її статусу в історико-літературній ретроспективі і в сучасному культурно-мистецькому континуумі;

- встановлення характеру залежності між жанровим (ліричним) мисленням та психологічним, кореляційним типом творчості;

- пояснення продуктивності жанрового мислення І.Франка у світлі історико-естетичного досвіду української та світової літератури;

- здійснення термінологічної кваліфікації системогенези ліричних жанрів творчого доробку І.Франка як результату диверсифікації його авторської свідомості. жанрова лірика франко творчий

Об'єктом дослідження є лірика І.Франка. Не включені до аналізу ліро-епічні та сатирико-гумористичні вірші, тобто ті твори, у яких домінує епічне начало і які за своїм походженням є фабульними.

Предметом дослідження виступає лірична ситуація й естетична природа ліричних жанрів І.Франка, їх системогенеза з урахуванням авторської свідомості та типів творчості.

Дисертаційне дослідження має кілька аспектів новизни:

1. Робота відзначається повнотою в охопленні жанрових типів лірики, що зумовлено орієнтацією на весь корпус ліричних творів Франка, тобто, дисертантом беруться до уваги всі твори цього літературного роду, в тому числі й ті, які тривалий час з ідеологічних міркувань обминалися дослідниками.

2. Ліричні вірші І.Франка після опублікування зазнавали різних тлумачень, часто навіть викривлених на догоду панівній ідеології. Визначальним у дисертації є об'єктивно-історичний підхід, унаслідок якого зроблено крок до відновлення наукових принципів розуміння творчості письменника.

3. У дисертації чітко поставлене питання про індивідуальний стиль І.Франка, його ставлення до загальних художніх стилів, які здобули вияв в історичному розвитку літератури, та його взаємозв'язок із формуванням жанрової системи лірики.

4. Уперше в українському літературознавстві жанри лірики І.Франка розглядаються як єдина система, що склалася впродовж усього періоду його творчості.

5. У дисертації досліджуються жанри, які ще не знайшли належного теоретичного осмислення в українському літературознавстві - епітафія, станси, вперше виділено жанр прощального посмертного слова.

6. Переважна більшість жанрів лірики І.Франка вперше розглядається в широкому літературознавчому контексті - літературна пісня, літературна веснянка, романс, думка, лірична дума, послання, присвята, епістола, поминальник, гімн, сонет, вірш-алегорія, вірш-медитація, станси, елегія.

7. У дисертації вперше застосовано єдиний підхід до визначення розрядів жанрів лірики І.Франка, а саме: за видовими ознаками ліризму (експресивності, вокативності, репрезентативності).

8. На основі поділу жанрів лірики І.Франка на розряди розроблена класифікація груп, у якій враховано їх походження (жанри фольклорної генези і жанри літературного походження), а також типологічна близькість (виражальні жанри, референсні жанри, некрологічні жанри, жанри умовної адресності, жанри власне літературного походження, жанри тропової структури, медитативні жанри).

9. Виникнення підгруп пов'язане з модифікаційним багатством жанрів лірики І.Франка.

Теоретико-методологічною основою дослідження є системно-цілісний аналіз лірики І.Франка. Він дав можливість провести повну ідентифікацію жанрів лірики поета, визначити групи жанрів, а також підгрупи, що виникли внаслідок появи модифікацій. Вивчення груп та модифікацій привело до розкриття ієрархічних зв'язків між ними. У дисертації застосовано і жанровий аналіз художнього твору, тобто дослідження типу ліричного сюжету, пафосу та стильової специфіки. У зв'язку з цим виникла необхідність звернутися до елементів порівняльного літературознавства, що передбачає вивчення принципів інтерпретації сюжетів та образів у творах світової літератури, а також до традиційно-стилістичного аналізу, оскільки жанр корелюється з певним мовним строєм твору.

У своїх дослідженнях ми спиралися, насамперед, на досягнення українських дослідників-жанрологів, учених в галузях франкознавства і стилістики, представників української діаспори, а також на здобутки провідних зарубіжних літературознавців, що займаються вивченням жанрів і поетичного мистецтва.

Застосування згаданих методів зумовило, на наше переконання, повне розкриття жанрово-стильової єдності лірики І.Франка.

Теоретичне значення дисертації полягає в тому, що її основні положення розкривають принципи формування жанрової системи лірики І.Франка, показують шляхи розвитку окремих жанрів в українській поезії та виникнення їх модифікацій. Основні положення роботи можуть бути використані у процесі зіставлення і вивчення жанрових систем інших авторів цього періоду, а також слугувати теоретичним і практичним матеріалом, зрештою, зразком для створення наукового дослідження про жанрову систему української лірики кінця ХІХ - початку ХХ століття та визначення основних тенденцій розвитку стилів і жанрів української лірики ХХ ст.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дослідження знайшли своє застосування в курсі “Історія української літератури другої половини ХІХ ст.”, “Принципи та методи аналізу художнього твору”, спецкурсах “Жанрова система лірики Івана Франка”, “Лірика Івана Франка в контексті сучасних літературознавчих досліджень”, “Аналіз художнього твору”, які читає автор тривалий час у Чернівецькому національному університеті. Вони можуть бути використані у справі розробки нових історичних і теоретичних курсів вищої школи, у підготовці дисертаційних та дипломних робіт, а також враховані при написанні підручників та посібників для вищих і середніх навчальних закладів, нових досліджень, присвячених вивченню творчості І.Франка.

Особистий внесок здобувача. Всі ідеї роботи та її висновки належать авторові. У тих випадках, коли використані дані з праць інших дослідників, це щоразу обумовлюється.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено і схвалено на засіданні відділу класичної української літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Основну концепцію та результати дослідження викладено в 19 доповідях на наукових конференціях різних рівнів, у т. ч. П'ятому Міжнародному конгресі україністів (Чернівці, 2002), міжнародних конференціях - “Іван Франко - письменник, мислитель, громадянин” (Львів, 1996), „Біблія і світова література” (Чернівці, 1999), “Міф і легенда у світовій літературі” (Чернівці, 2000), “Українська література в загальноєвропейському контексті” (Ужгород, 2001), “Кобзар. Каменяр. “Покутська трійця” (Івано-Франківськ, 2001), “Проблеми жанру, стилю, літературного напряму” (Запоріжжя, 2003), “Іван Франко і Буковина” (Чернівці, 2006), трьох франківських конференціях - ХVІ щорічна наукова конференція, присвячена 145-річчю від дня народження Івана Франка (Львів, 2001), ХVІІ щорічна наукова франківська конференція (Львів, 2002), ХVІІІ щорічна франківська наукова конференція (Львів, 2003), дванадцяти республіканських, всеукраїнських, міжвузівських конференціях - “Іван Франко і національне відродження” (Криворівня, 1991), “Сатира і гумор в українській літературній традиції” (Чернівці, 1994), “Роди і жанри літератури” (Одеса, 1997), “Роди і жанри літератури” (Одеса, 1999), “Розвиток української філології на Буковині у загальноєвропейських зв'язках ХІХ - ХХ ст.” (Чернівці, 2000), “Українська література в контексті світової літератури” (Одеса, 2001), “Актуальні проблеми слов'янської філології” (Бердянськ, 2001), “Українська література в контексті світової літератури” (Одеса, 2002), “Актуальні питання зарубіжної літератури та теорії літератури” (Чернівці, 2002), “Поетика художнього тексту” (Херсон, 2003). За матеріалами дисертації видано монографію та надруковано тридцять сім наукових статей.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, восьми розділів, висновків та списку використаних джерел (253 позиції). Обсяг роботи без списку літератури - 368 сторінок, повний обсяг - 388 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” доведено актуальність пропонованої теми, сформульовано мету, окреслено ряд завдань, що спрямовані на її реалізацію, визначено предмет дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення дисертації, методи аналізу матеріалу, етапи апробації результатів дослідження, подано структуру роботи.

Тут також висловлені загальні міркування про жанр, як видову одиницю родової єдності творів. Жанр - це смислово-емоційний код поетичної мови. Зокрема, вказується на його історичну зумовленість. Поява самих жанрів розуміється як синтез змісту з різними художніми елементами творів. У зв'язку з цим пропонується ввести таке поняття, як концепція жанру. Провідними у ній виступають пафос, що складається з тону, інтонації, настрою твору, сюжет, модальність, тобто його стильова визначеність. Концепція жанру дає можливість у межах родового поняття говорити і про специфіку його модифікацій.

У першому розділі “Основні фактори формування жанрової системи лірики І.Франка” розкрито процес вивчення жанрового складу лірики поета в українському літературознавстві та визначено основні закономірності укладання жанрів його лірики в типологічні ряди.

1.1. Українське жанрознавство і проблема вивчення жанрової системи лірики І.Франка. В історії питання досліджень жанрової системи лірики І.Франка виділяються три напрями. Перший пов'язаний із вивченням окремих жанрів (Д.Павличко, А.Добрянський - сонета; А.Каспрук - притчі). Другий напрям - це праці, присвячені жанровому складу поетичних книг творів та творів поза збірками І.Франка (А.Каспрук, В.Корнійчук); третій напрям - це розгляд жанрів лірики І.Франка за групами, насамперед за тематикою (І.Дрималовський), а також за тональністю творів певної збірки (В.Корнійчук ).

Оглянуті нами праці згаданих авторів закладають певну базу під визначення жанрового складу лірики І.Франка, а також засвідчують назрілу необхідність дослідження її жанрової системи, а це означає не тільки ідентифікацію жанрів, але й поділ їх на групи і підгрупи, виявлення зв'язків між ними і головне - встановлення принципів їх жанрово-стильової єдності.

1.2. Жанровий системогенез лірики І.Франка. Виникнення будь-якої жанрової системи визначається специфікою художнього мислення письменника. Отже, це складний процес, на формування якого мають вплив багато факторів, нерідко один із них виступає головним, а інші підпорядковуватися йому. У випадку з лірикою І.Франка таким головним фактором виступає принцип жанрової еволюції. Лише в комплексі з іншими естетичними факторами він створює передумови функціону-вання генологічої системи лірики поета.

Найскладнішою проблемою вивчення жанрів є проблема поділу їх на розряди. Широкого визнання набула теорія, розроблена російським ученим Г.Поспєловим. Він вважає медитативність основною рисою лірики. У зв'язку з цим вирізняє три її види: медитативну, медитативно-зображувальну і зображувальну. Відповідно і жанри поділяє на три розряди: медитативні, медитативно-зображувальні і зображувальні Поспелов Г.Н. Лирика среди литературных родов. - М.: Изд-во Московского ун-та, 1976. - С. 64.. В українському літературознавстві теоретичний підхід Г.Поспєлова до лірики знайшов подальшу розробку в працях В.Шубравського, М.Бондаря, Н.Левчик, В.Корнійчука та ін. Розроблена Г.Поспєловим теорія пов'язана, як бачимо, з певними досягненнями в українському жанрознавстві, але, на жаль, не є універсальною і має недоліки. По-перше, медитативність дуже умовно можна вважати основною ознакою лірики. Існують види лірики, які не мають стосунку до поняття медитація, це жанри, у яких визначальною рисою є риторичність (вірш-заклик), дидактичність (повчання, притча) тощо. Виникає проблема і в ідентифікації самих жанрів за цим принципом (можуть наближатися до медитації такі визнані жанри, як послання і присвята).

Відштовхуючись від теорії Г.Поспєлова, ми еволюційним шляхом дійшли думки, що у визначенні розрядів жанрів лірики необхідно виходити з головної її ознаки - ліризму, який є багатогранним явищем і має три основні видові форми, пов'язані зі способом поетичного висловлювання, що характеризує взаємини ліричного героя й об'єкт змалювання - це виражальність, коли явище, предмет, суб'єкт стає об'єктом його емоційно-логічного сприйняття з яскраво визначеним ставленням до нього, що передається як сукупність переживань ліричного героя (експресивність); звернення, коли явище, предмет, суб'єкт стає об'єктом, до якого спрямована емоційно забарвлена мова ліричного героя (вокативність); зображальність, коли явище, предмет, суб'єкт входять в поетичне висловлювання ліричного героя, стають засобами вираження його думок про людину і світ (репрезентативність). Згідно з цим жанри лірики діляться на розряди: експресивні жанри (літературна пісня, веснянка тощо), вокативні жанри (послання, присвята тощо), репрезентативні жанри (гімн, ідилія тощо). В межах кожного з цих розрядів існують жанри за походженням, скажімо, жанри фольклорної генези, жанри літературного походження - ті, що ввійшли в певну літературу з європейських літератур, а також групи жанрів за іншими ознаками, залежно від способів і форм вираження ліризму в художніх творах, скажімо, медитативні жанри тощо.

Треба мати на увазі, що лірика як рід художньої літератури має загальні естетичні закономірності свого існування, а також специфічні, що визначаються історичною епохою та рівнем таланту письменників. До таких загальних ознак належить ліричність, історичність, суб'єктивізм, а також ліричний сюжет, який, як і епічний, є способом реалізації теми.

Незаперечним є факт стильової поліфонії лірики І.Франка (романтизм, неоромантизм, реалізм, натуралізм, експресіонізм, імпресіонізм, неокласицизм). Все ж головним у розвитку української літератури другої половини ХІХ - початку ХХ виступає не її стильова поліфонія, а процес всезростаючої в ній психологічності. З нею пов'язані поетичні принципи, які є визначальними для лірики І.Франка, - це сугестія й асоціативність.

В історії української літератури лірика І.Франка вирізняється своїм інтелектуалізмом. Це знайшло насамперед вираження у рецепціях його віршів. Якщо говорити про глибинні рецептивні джерела творчості І.Франка, то на перший план виходить давня українська і старохристиянська література, український фольклор та антична література.

Жанрова система лірики І.Франка має досить складну конфігурацію. Вона об'єднує жанри фольклорної генези і жанри літературного походження і поділяється на групи експресивних жанрів (літературна пісня - “Зелений явір, зелений явір...”, “Червона калино, чого в лузі гнешся?” та ін., літературна веснянка - “Дивувалась зима”, “Гріє сонечко” та ін., романс - “Ой ти, дівчино, з горіха зерня...”, “Якби знав я чари...” та ін., думка - “Думка” (“Розпустила над водою верба довгі віти”), диптих “Думка” (“Ой погляну я на поле...”), лірична дума - диптих “Журавлі” (“Понад степи і поле, гори й доли...”, “Післанці півночі в далекім юзі...”, “Непроглядною юрбою...”), вокативних жанрів, до яких входять жанри, що мають конкретного чи уявного адресата - це референсні жанри (послання - “Декадент”, “Сідоглавому” та ін., присвята - “Моєму читачеві”, “Посвята Михайлові Петровичу Драгоманову”, “Зоні Юзичинській” та ін., віршова епістола - “Лист до Стефанії”, “Лист із Бразілії”), некрологічні жанри (епітафія - “Авмрозію Яновському”, прощальне посмертне слово - “На смерть молодого поета”, “На смерть М.Павлика. Дня 26 січня 1915 р.” та ін., поминальник - “В ХХІІІ-ті роковини смерті Тараса Шевченка”, “В двадцять п'яті роковини смерті Тараса Г[ригоровича] Шевченка”), вокативних жанрів, що мають умовного адресата (вірш-заклик - “Не журись, що на світ осінь сумрачна йде!..”, “У непам'ять” та ін., повчання - “Коли обід хтось славний зготував...”, “Сам лицемірствує з собою...” та ін.), репрезентативних жанрів - власне традиційні жанри (гімн - “Гімн”, “Не пора, не пора, не пора...”, сонет - “Сонети - се раби. У форми пута...”, “Ні, наш тюремний домовий порядок...” та ін.), вірші-тропи (вірш-алегорія (символ) - “Каменярі”, “Христос і хрест” та ін.), медитативні жанри (вірш-медитація - “Рефлексія”, “Серцем молився Мойсей...” та ін., станси - “Кожда кичера в млі...”, “Дівчино, моя ти рибчино...” та ін., елегія - “Весно, ти мучиш мене! Розсипаєшся сонця промінням...”, “Бачив рисунок я десь і забув уже, де його бачив...” та ін.).

Треба розуміти, що будь-яка система, в тому числі і жанрова, має схематичний, навіть умовний характер. Можливо, не уник цього й автор дисертації при визначенні жанрової системи лірики І.Франка. Головним для автора був пошук робочої схеми, зручної для аналізу Франкової лірики.

У другому розділі “Експресивні жанри” досліджується процес функціонування жанрів фольклорної генези в українській літературі та дається характеристика таких жанрів у ліриці І.Франка.

Жанри літературної пісні, літературної веснянки, романсу, думки, ліричної думи були введені в літературу українськими поетами-романтиками. Подальший розвиток цього процесу пов'язаний із диференціальною структуризацією естетичної думки, що визначається актуальністю громадських думок та авторських сентенцій, проголошуваних у поезії, що веде до вибору певного жанру фольклорного походження, який під їх впливом оновлюється, еволюціонує.

Жанри лірики І.Франка відбивають новий етап взаємозв'язків літератури з фольклором

2.1. Літературна пісня. Наслідуючи у збірці “Зів'яле листя” народні пісні (“Зелений явір, зелений явір…”, “Червона калино, чого в лузі гнешся?”, “Ой ти, дубочку кучерявий…” та ін.), І.Франко застосовує сюжети оспівування краси милої, передачі любовного почуття через образи природи. Ці твори є емоційно-логічним осмисленням певних життєвих ситуацій. Ліричний пафос, що поєднується в них зі смутком та стражданням, творить одухотворену атмосферу переживань індивіда (ліричного героя). Саме зв'язок засобів ліризму з сюжетом віршів визначає їх зміст, надає видової своєрідності, загалом формує їх жанрову концепцію.

Характерна для них народнопісенна мелодійність визначає їх художньо-стильові прийоми (вживання властивих для народного мовлення фразеологізмів, тропів, інтонаційне виділення слів та ін.). Справжні події у віршах-піснях І.Франка набувають суб'єктивного характеру, любовні муки ліричного героя абсолютизуються і можуть сягати межі його життя і смерті.

2.2. Літературна веснянка. У підрозділі наголошується на тому, що сюжети веснянок І.Франка мають певні конструктивні особливості, пов'язані з оспівуванням весняного пробудження природи і надіями на краще життя людей (“Дивувалась зима...”, “Гримить! Благодатна пора наступає...” та ін.), звертанням до сил природи, які мають укріпити міць ліричного героя для боротьби за кращу долю свого народу (“Земле моя, всеплодющая мати...”, “Розвивайся, лозо, борзо...” та ін.), паралеллю між могутністю природи і наснагою людини (“Ой, що в полі за димове?..”, “Vivere memento!” та ін.), розквітом природи й бідуванням народу - “Лице небесне прояснилось...”, “Ще щебече у садочку соловій...” та ін.). У “Веснянках” І.Франка оспівується конкретна пора року, ставляться актуальні суспільні проблеми загальноукраїнського значення, але в галицькому контексті.

Своєрідним є і стиль веснянок. Письменник вибирає характерні мовні означення та висловлювання, пов'язані з весняною погодою, тропи, часто вживає риторичні звертання до весни. З їх допомогою малюються картини весни і передаються суспільні настрої.

2.3. Романс. Романси поета, що входять до збірки “Зів'яле листя”, хоч і пройняті народнопісенним мелосом, стоять ближче до загальноєвропейських літературних традицій. Пафос “красивого любовного страждання” знаходить вираження у сюжеті, суттю якого є лірико-драматичний аналіз історії переживання різних фаз і форм любові, зокрема, любовне почуття породжує “хвилю пісень”, тобто віршів (“По довгім, важкім отупінню...”), любов приносить ліричному героєві відчуття сили і щастя (“Не знаю, що мене до тебе тягне...”), любов ліричного героя до дівчини настільки сильна, що він готовий віддати душу за неї (“За що, красавице, я так тебе люблю…”) та ін.

Стиль романсів І.Франка визначається їхніми жанровими ознаками, що відтворюють крайнє нервове напруження, одухотворене почуттям нерозділеної любові. Засоби художнього вираження пов'язані з підбором лексичних одиниць, які у формі сугестії передають нестримну силу любові, що охопила ліричного героя, відповідних фразеологізмів, характерних епітетів, порівнянь, гіпербол, а також протиставлення та психологічний паралелізм, риторичні фігури, умовна діалогічність, яка виникає між ліричним героєм і його коханою.

Романси І.Франка відбивають світогляд тодішнього інтелігента, естетичні уподобання якого виходять з народної культури, але стають виразниками нових поглядів на любов і мораль, відбивають процес психологізації образного сприйняття вже урбанізованого світу.

2.4. Жанр думки. Думка, споріднена з елегією, як правило, сумовита за своїм тоном, який може підніматися до пророчого і повчального.

Жанр думки у творчості І.Франка представлений такими зразками, як “Думка” (“Розпустила над водою верба довгі віти...”) і диптихом “Думка” (“Ой погляну я на поле...”).

Головним для жанру думки в І.Франка виступає вболівання за важку долю свого народу. Для нього характерна публіцистичність - критична спрямованість поезії приватного, навіть камерного характеру. Загостреність уваги на злигоднях народу створює у ньому основні драматичні моменти.

Стиль думок І.Франка визначається зв'язком з народнопісенними творами: звертанням до відповідних висловлювань, ремінісценцій, тропів, психологічних паралелізмів, антитез.

2.5. Лірична дума. Лірична дума близька до думки за своїм жанровим значенням. У трьох циклах І.Франка, що іменуються “Осінні думи”, “Нічні думи”, “Думи пролетарія”, лише окремі вірші можна віднести до жанру вірша-думи. У циклі “Осінні думи” - це “Тихенько річка котить хвилі чисті...”; “Паде додолу листя з деревини...”; диптих “Журавлі”; із циклу “Нічні думи” - “Догорають поліна в печі...”, “Непроглядною юрбою”, “Місяцю-князю!..”. Серед віршів циклу “Думи пролетарія” немає жодної думи, це вірші-заклики і медитації. Тут на заголовний номінатив “думи” покладено не жанровизначальну, а предметно-психологічну функцію.

Сумовитого настрою ліричним думам І.Франка надають сюжети про переживання ліричного героя у зв'язку з убогим життям хлібороба, бідними селами. Породжений цими обставинами біль викликає в нього бажання рішучих змін на краще.

Стильова своєрідність ряду ліричних дум пов'язана з народнопісенними формами звертання до журавлів, до місяця, образності (використанням порівнянь, метафор, постійних епітетів). Вони виступають тими засобами, що творять емоційно-смислову основу, яка в поєднанні з ліричним сюжетом формує просторове і часове обрамлення вірша, що і дає змогу говорити про його належність до певного жанру.

У підсумку зазначається, що жанри фольклорної генези в ліриці І.Франка відбивають новий ступінь естетичного освоєння поезією народної поетичної свідомості. Відбувається трансформація як самих жанрів, так і образу ліричного героя, йде процес переосмислення тропів, які в сукупності з фігурами художнього синтаксису та мелодикою піднімають на вищий естетичний ступінь відображення дійсності, співвідносний концепції неофольклоризму, що творить новий художній контекст епохи.

Третій розділ “Референсні жанри як вид вокативної лірики” присвячений одній із груп прикладних жанрів, які перебувають у тісному зв'язку з давньою українською літературою.

Зміст і спосіб викладу в прикладних жанрах визначилися їх призначенням. В епоху Давньої Русі цей принцип охоплював жанри ораторського й учительного спрямування: проповідь, послання, слово-прощу, епітафію і т. п.

Давньоукраїнська література починає інтенсивно видозмінюватися з періоду Нових часів. Трансформується відповідно і її жанрова система. Широкого поширення набувають жанри послання, присвяти, епістоли, епітафії, “вірша на жалосний погреб” та ін.

Більшість цих жанрів мають прикладне значення, тобто виникли відповідно до якоїсь життєвої потреби і спрямовані, як правило, до якогось конкретного адресата.

І.Франко, звернувшись до прикладних жанрів, пристосував їх до нових історичних умов.

3.1. Жанр послання. Адресність - головна передумова виникнення жанру послання. І.Франко збагатив модифікаційну структуру послання. Більшість його послань належать до громадянської лірики і спрямовані на пробудження національної свідомості (послання-заклик “Товаришам із тюрми” та послання-відповіді “Данилові Млаці”, “Декадент”, “Антошкові П. (Азъ покой)” та ін.). Серед них є і любовне послання “До Целіни Журовської”.

Загалом сюжети віршів-послань І.Франка мають міметичну основу.

Для них також властивий антиномічний спосіб викладу матеріалу. Поряд з ним може вживатися аналогія та антитезність як прийом, а також діалогічність, умовна діалогічність, полемічність та декларативність поетичного висловлювання. Прямий та антонімічний способи викладу думки найчастіше у посланнях І.Франка поєднуються з тропами. Емоційна напруга віршів твориться прийомами перенесення, стикування, повторами, сентенціями і ремінісценціями, виразнішою поетичну мову роблять риторичні фігури: звертання, розгорнуті звертання, запитання, ствердження. Всі ці засоби підносять рівень асоціативності послань І.Франка, а отже посилюють їх наративну функцію.

3.2. Віршова присвята. Для віршових присвят І.Франка властиве тяжіння якогось першообразу, як правило, це адресат. Він визначає естетичні устремління епохи. Загалом у цьому виявляється традиціоналізм поезії І.Франка, її зв'язок із творчістю попередників, зокрема Т.Шевченка.

Модифікаційні зразки жанру присвят І.Франка відповідають певній життєвій ситуації, яка функціонально визначає їх змістову своєрідність: присвяти-заклики (“Анні П.”, “Посвята Михайлові Петровичу Драгоманову” та ін.), присвяти-звертання (“Олі”), посмертні присвяти (“Котляревський”, “Олександр Яковлевич Кониський [Некролог]”), вірші-присвяти читачам (“Моєму читачеві”), вірші-присвяти Музі (“До Музи”, 1906; “До Музи”, 1908), вірші-присвяти літературним героям (“Тетяна Ребенщукова”, “Гриць Турчин”), присвяти-повчання (“Послухай, сину, що премудрість каже...”, “Епілог”), філософські вірші-присвяти (“Молодому другові”, “Честь творцеві тварі”), любовні вірші-присвяти (“На день 11 юлія 1875”, “Михалині Р.” та ін.), присвяти-викриття (“О. О.”, “N. N.”, “Новий пролом”).

Сюжети присвят І.Франка в переважній більшості випадків пов'язані з конкретними особами (адресатами) і суспільними та моральними проблемами, що потребують розв'язання, інколи поет вдається до сюжетів, запозичених з античної словесності (давньогрецький міф про Музи) та давньохристиянської літератури (біблійний міф про відгадування снів фараона Йосифом Прекрасним, історія зради Юдою Ісуса Христа, житійна легенда про Марію Єгипетську та ін.), виражаючи при цьому з їх допомогою актуальний зміст.

Стильова своєрідність віршових присвят І.Франка формується жанровою специфікою та змістовою спрямованістю і має свої складові компоненти. Вони, як правило, написані у формі розгорнутого звертання, умовного діалогу, монологу-самовикриття, “рольової” лірики, оповіді від третьої особи. У віршах часто використовується антиномічна форма вираження думки, їх текст насичується тропами, що мають тенденційне забарвлення, фігурами художнього синтаксису, що відбивають особливості авторського мовлення та служать засобом вираження колізій творів. Таким чином, кожна присвята включає оригінальні художні засоби зображення, що виражають її жанрову цілісність.

3.3. Жанр епістоли. Жанрову концепцію віршового листа творять описовість викладу матеріалу, деталізування, відтворення манери висловлювання адресата, звіряння власних думок адресатові.

Поетичними епістолами є вірші І.Франка “Лист до Стефанії” та “Лист із Бразілії” з циклу “До Бразілії”, в якому ставиться проблема еміграції.

Міметичний тип сюжету в обидвох віршах пов'язується з реальними фактами і вказує на бідність як причину, що жене людей із рідної землі і віддає їх у руки різних пройдисвітів.

Сам виклад історій у віршових епістолах І.Франка, їх стильове оформлення розраховане на створення відповідного враження. Нагнітання подробиць, натуралізованих фактів, перипетій, відвертих висловлювань про пережите створюють емоційну атмосферу, розраховану на подолання селянської забитості, наївної довірливості. Чистота душі має набути в них нових якостей, підняти їх над пороками цього світу, укріпити природну мудрість і дати силу на боротьбу з несправедливістю за краще життя у своєму краї.

Референсні жанри як вид вокативної лірики І.Франка, відбиваючи принцип еволюції, вирізняються з-поміж інших спорідненістю, яка базується на рефлективних стосунках між ліричним героєм (автором) й адресатом, що в сукупності складають їх зміст і відповідають естетичним запитам епохи.

Четвертий розділ “Некрологічні жанри в контексті вокативної поетики” присвячений розглядові літературних жанрів, що розвинулися у зв'язку з похоронними і поминальними звичаями.

Літературні жанри цієї групи своєю основою мають першометафору смерті. Вона, як і самі обрядові дійства, є узагальненим вираженням дійсності. Закладена в ній полісемантичність знаходить інваріантні трактування в метафорах плачу, їжі, пам'яті про людину та її добрі діла і т. д. Вони можуть комбінуватися між собою, творячи сюжетну основу споріднених жанрових форм.

Жанри епітафія, прощальне посмертне слово, поминальник стали надбанням й українського письменства, збагатившись художніми досягненнями язичницьких за походженням погребового і поминального плачів та телеологічним змістом народно-церковних посмертних обрядів.

Некрологічні жанри вокативної лірики І.Франка (епітафія, прощальне посмертне слово, поминальник) написані, як правило, у зв'язку зі смертю якоїсь близької, знайомої авторові людини або днів відзначення її пам'яті. Ця група прикладних жанрів має конкретного адресата і відзначається не тільки наскрізним пафосом суму, але й піднесеним змалюванням героя твору (В.Барвінський, В.Навроцький) як зразка подвижницької діяльності, що надихає наступників.

4.1. Епітафія. Епітафія - один з найдавніших жанрів світової літератури. В українській словесності відома ще з часів панування в ній бароко.

У новій українській літературі - це твори, як правило, громадянської лірики.

Епітафія І.Франка “Амврозію Яновському” присвячена відомому педагогові та громадському діячеві. Пафос смутку поєднується в ній з сюжетом про невсипущу працю й вік, які беруть своє. Автор стверджує, що і після смерті він залишається постаттю, яка захищає інтереси рідного народу.

Вірш-епітафія І.Франка має антиномічну конструкцію, в основі якої лежить порівняння, спрямоване на прославлення адресата.

4.2. Прощальне посмертне слово. Жанрова концепція прощального посмертного слова визначається традиціями народного погребового плачу. Як літературний жанр, воно зародилося в давній українській поезії ХVІІ ст. Прощальні слова І.Франка “На смерть молодого поета”, “На смерть Володимира Навроцького, автора “Пропінації”, “Народних шкіл”, “Подвійної крейдки”, і др.”, “На смерть бл. п. Володимира Барвінського дня 22 січня (3 лютого) 1883 р.”, “На смерть М.Павлика. Д[ня] 26 січня 1915 р.” пройняті пафосом смутку, що трансформується в пафос посмертної пам'яті про покійного.

Скажімо, вірш І.Франка “На смерть М.Павлика. Д[ня] 26 січня 1915 р.” - прощальне слово на могилі друга і соратника. Пафос посмертного смутку розгортається в сюжет унаслідок перечислення чеснот покійного. Висловлюється впевненість, що історія оцінить його заслуги, а хиби візьме у небуття могила.

Ускладненість поетичної мови прощальних слів І.Франка пов'язана з багатьма чинниками. Визначальною в цьому процесі є постать автора, а також естетичні параметри епохи. Для прощальних слів І.Франка властиві казковість оповіді, умовність композиції. Завдяки метафоричності й алегоричності образів створюється розповідь про достоїнства адресата, високе почуття справедливості.

4.3. Поминальник. Народний і церковно-християнський звичай поминати померлих у день їх смерті послужив поштовхом до утвердження в українській поезії особливого жанрового виду - поминальника (в Ю.Федьковича - поменника). В ньому синтезуються ознаки ряду жанрів: народного погребового плачу, давньоукраїнського геральдичного вірша й особливо панегірика, а також вірша-присвяти. Поминальники мають, як правило, громадянський зміст.

У творчому спадкові І.Франка є три поминальники “В ХХІІІ-ті роковини смерті Тараса Шевчанка”, “В двадцять п'яті роковини смерті Тараса Гр[игоровича] Шевченка”, “Спом'янім! В перші роковини смерті Володимира Барвінського”. Сюжети двох перших віршів - це звернення автора до Т.Шевченка з поклоном як до співця народного горя й духовного виразника боротьби за волю. Вони спрямовані на пробудження національної свідомості та політичної активності українського народу. У поминальнику, написаному на перші роковини смерті Володимира Барвінського, звертається увага читачів на світлий образ борця, невгамовного трудівника.

Експресивність висловлювання у віршах-поминальниках І.Франка зумовлює наявність риторичних тверджень та заперечень, які разом з епітетами і метафорами творять атмосферу пієтету перед Т.Шевченком і викриттям брехливості адептів російського великодержавництва. Образи, запозичені з Біблії (“огненного стовпа в пустині”, “духовного хліба” та ін.), ремінісценції з “Кобзаря” Т.Шевченка (“І хто розбудить нашу “правду п'яну”? та ін.), риторичні запитання, ствердження, звертання розкривають значення спадщини поета для збереження етнічної самобутності народу, його боротьби за власне місце у світовій історії. Висока оцінка цілеспрямованої праці на благо свого народу в поминальнику на смерть В.Барвінського знаходить афористичне вираження і містить заклик пам'ятати про таких людей.

Поява некрологічних жанрів вокативної лірики І.Франка пов'язана з потребою відгукнутися на смерть адресатів, виявити своє ставлення до постійної змінності суспільних обставин, вирватися з лабет існуючих норм життя, спрогнозувати майбутнє свого народу.

У п'ятому розділі “Жанри умовної адресності як форми вокативності” розглядається проблема зміни жанрового складу лірики у зв'язку з відходом від конкретності адресата. Художня реальність у такому разі відповідає наративним установкам агітаційно-закличного та філософсько-дидактичного змісту.

У другій половині ХІХ століття формуються нові вимоги до індивіда як до суспільно активної особистості, що має перебувати у стані перманентної боротьби, спрямованої на вирішення політичних проблем через колективну дію. Саме її естетизація і спричинює появу такого жанру, як вірш-заклик.

5.1. Вірш-заклик. Слово “заклик” багатозначне, але насамперед воно може містити в собі звернення до всіх або групи людей чи індивіда з провідною політичною ідеєю, що відповідає вимогам часу, ставити якесь завдання, при чому формувати його у вигляді відозви чи гасла. Закладена в ньому велика агітаційна сила впливу на реципієнта має художнє структурне значення, а тому може виступати жанроутворюючим засобом, тобто містити у собі жанрову концепцію.

Виразних жанрових ознак вірш-заклик в українській поезії набуває у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. (А.Свидницький, С.Воробкевич, М.Старицький, П.Грабовський, Леся Українка та ін.).

Вірші-заклики І.Франка - це твори громадянської лірики (“Не журись, що на світ осінь сумрачне йде!..”, “Сльозами личенько ти не вмивай!..”, “Не бійтеся тюрми! (Сонет)”, “У непам'ять”, “Розвивайся ти, високий дубе...”, у яких прагнення людини до особистого щастя поєднується з боротьбою за кращу долю свого народу. Пафос закличності є визначальним для них.

Сюжети віршів-закликів І.Франка - звертання до уявного адресата, зокрема, співрозмовника. Ритміка таких творів закодована переважно на карбованість фраз.

У віршах-закликах І.Франка політизовані тропи виражають конфліктні, позитивно-негативні відношення між поняттями, що виступають проміжними у стверджуванні якогось суспільно значущого ідеалу. Часто художньо-синтаксичні фігури (інверсії, анафори, повтори, перенесення) з'єднуються з тропами, творячи ущільненість поетичного висловлювання, розширюючи при цьому асоціативні можливості віршів.

Риторика цих творів не відзначається багатством форм: риторичне розгорнуте звертання доповнюється риторичними твердженнями та запитаннями.

Вірші-заклики І.Франка - яскравий зразок агітаційної поезії, спрямованої на формування національної свідомості українця.

5.2. Жанр віршового повчання. В основі жанру лежить первісна метафора повчання, що зародилася ще в доісторичні часи і є художнім узагальненням певної життєвої ситуації. Повчання увійшло в колективну свідомість як необхідність передачі від однієї людини іншим мудрих порад, здобутих емпіричним досвідом або шляхом філософського заглиблення в таємниці світу.

В І.Франка віршоване повчання двох типів: релігійне і світське.

Пафос релігійного повчання, з одного боку, спирається на Біблію, або висловлювання святих отців, на якісь повчальні історії переважно в християнському дусі (також залучаються джерела інших релігій давнього Сходу), що виникли в епоху середньовіччя, а з другого, трансформується в певний сюжет - художній спосіб висловлення думки зі своїм початком, розвитком і завершенням, може мати стислу, лаконічну, тобто згорнуту форму і прямувати до гномічного вірша, або шляхом доведення, передачі суперечки, різних видів аргументації набувати ознак розгорнутого філософського ліричного твору.

Релігійні повчання І.Франка (“Коли обід хтось славний зготував...”, “Хоча б ти і муки тяжкі потерпів...”, “Навіть той милосердя не має...”, “Анастасій Синаїт говорить...” та ін.) спрямовані на утвердження віри в Господа та благочестиве життя людини.

Світські повчання поета мають те ж книжне джерело, але тематика їх виходить за межі ідеологічних настанов християнства. Вони поділяються на дві підгрупи: перша - це вірші, що містять поради загального морального змісту (“Покинь одного для родини...”, “Бережи маєток про чорну годину...”, “Хто в першій чвертині життя...” та ін.) і друга - це світські повчання, спрямовані до конкретної людини (“В тім високість душ високих...”, “Як промінясто гарний цвіт...”, “Себе самого наперед...”, “Чиє життя без добрих діл проходить...” та ін.). Мета їх - піднести духовний рівень соціуму й індивідуальні якості особистості.

Загальні етичні норми визначають існування людини у першій підгрупі. Зробити досвідченішим, а отже, сильнішим кожного в життєвій боротьбі покликані світські вірші-повчання, що вказують на шлях морального самоудосконалення. Філософські питання, що в них піднімаються групуються навколо глобальних проблем - людської мудрості, боротьби зі злом, утвердження моральних чеснот, суспільної етики.

Іншими за поетичною структурою, але ідентичними за своєю жанровою концепцією є вірші І.Франка, що входять до циклу “Стріли” (порушують питання морального удосконалення людини, протиставле-ння людській глупоті, марності людських поривань, необхідності суспільної активності людини). Для них характерним є зв'язок з давніми античними та християнськими джерелами, лапідарність висловлювання, філософічність та дидактизм.

У формуванні сюжету повчань І.Франка головним виступає доказ (аргумент) і пов'язані з ним засоби поетичного висловлювання, насамперед антитетичність.

Особливу виражально-смислову роль відіграють тропи, що демонструють різноманітність підходів до вирішення проблем, а також для підсилення значення висловленої думки, виступають засобами оцінки моральних якостей людини.

Фігури художнього синтаксису у віршових повчаннях І.Франка сприяють стислій формі поетичного мовлення. Риторичні засоби творять їх емоційну виразність.

Домінування думки у віршових повчаннях І.Франка зумовлює перевагу в них логічної структури.

У прикладних жанрах лірики І.Франка умовний адресат визначається способом поетичного висловлювання - до реципієнта і до загалу, але у першому і другому разі заради формування певної колективної свідомості.

Шостий розділ “Гімн і сонет як жанри репрезентативної лірики”. Група жанрів власне літературного походження лірики І.Франка кількісно не чисельна, зате дуже вагома за художнім значенням. До неї належать гімн і сонет. Саме в цій групі виявляються суттєві ознаки двох основних стилів: реалістичного і натуралістичного.

Жанри власне літературного походження як родові види художньої творчості дуже давні і закріплені процесом історичного розвитку літератури. Аналоги їх могли виникнути ще в доісторичні часи, закріпитися в усній народній творчості, звідти перейти в писемну літературу, канонізуватися, як це сталося з багатьма жанрами античної літератури. Поширюючись країнами Європи, їх класичні зразки набували національної варіантності, творили нову традицію, що відображала процес їх еволюції.

Жанри гімну і сонета функціонували в українській поезії і до І.Франка, але він продовжив жанрові традиції українських поетів попередніх епох, наповнив їх новим змістом, тому в них поєдналися усталені жанрові ознаки й тенденції, породжені змінами форм суспільного життя та естетичними потребами його часу.

6.1. Жанр гімну. Жанр гімну відомий з найдавніших часів (санскритські веди, Стародавній Єгипет, Греція, середньовіччя). З XIX ст. виникають державні гімни різних країн. Отже, гімн - це урочиста пісня-символ на честь героя, визначної події, країни громадянського чи релігійного змісту.

Жанр гімну представлено такими видатними зразками лірики І.Франка, як “Гімн” і “Не пора, не пора, не пора...”.

Часто у віршах І.Франка образи, що мають, на перший погляд, побутову основу й виникли внаслідок осмислення поетом реалій тодішнього життя, насправді є складними асоціативними утвореннями, що поєднують у собі на українському ґрунті образи світової літератури і проблеми тогочасного життя. Не є винятком у цьому відношенні й образ “вічного революціонера” у вірші І.Франка “Гімн”. Можна припустити, що він виник за аналогією до образу “Вічного жида” з популярної в середньовіччя старохристиянської легенди про Агасфера. Сюжет вірша І.Франка “Гімн” будується як пояснення, що таке “вічний революцйонер”. У кінцевому результаті - це уніфіковане вираження “незмінної людської натури”, що поєднує в собі одвічний потяг до забезпечення вищого рівня життя “Хоч синам, як не собі”.

Запереченням тодішніх політичних реалій і визначення перспектив на майбутнє є сюжет вірша І.Франка “Не пора, не пора, не пора...”. Автор не просто наголошує на волі, але й на щасті, тобто доброму житті й честі - повазі інших народів до українського народу.

Обидва вірші стверджують високі принципи національної свідомості. В них закладена думка про початок нового відліку історії українського народу, тому в душі кожного мають відбутися зміни. Розрахунок робиться на пробудження колективної свідомості народу, опроміненої глибоким патріотичним почуттям.

Жанр гімну в І.Франка - це твори великої мистецької сили, що набули значної популярності серед читачів, стали виразниками найвищих поривів української душі. Їх закличний пафос поєднується з бадьорим пісенно-урочистим ритмом. Автор звертається до символічних образів, викривальних епітетів. Енергійна мелодика твориться підбором художньо-синтаксичних фігур: повторів-аналогій, анафор, хіазмів, анадиплосисів, синтаксичних паралелізмів, антитез, поєднанням ритмічних засобів мовлення.

Політична спрямованість гімнів виражається в запереченні одних суспільно значущих моментів і ствердження інших, надає антитетичної форми поетичному висловлюванню, закличності, що межує з декларативністю.

Гімни І.Франка завдяки своїм художнім ознакам стали шедеврами української поезії.

6.2. Сонет як віршова форма і як жанр лірики. Жанр сонета у творчості І.Франка представлений великою кількістю зразків. Це засвідчує уважне ставлення поета до популярної у світовій літературі віршової форми.

Появу сонета пов'язують з ХІІІ століттям, особливої популярності він набув в епоху Відродження. В українську літературу сонет вводять поети-романтики (О.Шпигоцький, М.Шашкевич та ін.). З того часу плеяда сонетярів поповнюється все новими і новими іменами. Достатньо згадати таких поетів, як Ю.Федькович, Б.Грінченко, Уляна Кравченко, В.Самійленко, Леся Українка, М.Рильський, П.Тичина, М.Зеров, Б.-І.Антонич, В.Мисик, М.Бажан, Є.Маланюк, С.Крижанівський, А.Малишко, Д.Павличко та ін.

Остаточно не розв'язаним, залишається питання про тверду строфічну форму та жанрове значення сонета, тобто про його жанрову концепцію. Хоча вже тепер більшість дослідників сходяться на думці про подвійну роль сонета: будучи твердою строфічною формою, він може виступати і як жанр (А.Добрянський, А.Каспрук, Б.Іванюк, О.Цюман та ін.).

Стабільність форми сонета впорядковує саме поетичне висловлювання, створює ситуацію пафосної піднесеності.

Сонети в ліриці І.Франка мусимо розділити на ті, які є лише носіями твердої строфічної форми, і ті, які становлять окремий жанр. У нього є ряд сонетів, котрі належать до жанру вірша-присвяти (“Котляревський”, “Галицьким сонетистам”), вірша-заклику (“Не бійтеся тюрми! (Сонет)”), вірша-романсу (“За що, красавице я так тебе люблю...”) і т. д., у такому разі ми маємо справу з твердою строфічною формою. У жанровій системі лірики І.Франка до сонета як жанру належать твори, котрі не мають ознак інших жанрів. Можна сказати, що жанрова концепція таких віршів визначається естетичними параметрами власне сонета.

...