Размещено на http://www.allbest.ru/

Життевий і творчий шлях І.Я. Франка

1. Біографія Франко

франко поет збірник

Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856р. у підгірському виселку Нагуєвичі Дрогобицького повіту в родині сільського коваля. Вчився він у сільській школі, спочатку в Нагуєвичах, а потім у Ясениці Сільній, у Губичах; з 1864 по 1867 рік -- у Дрогобицькій школі василіян, а далі у гімназії, яку закінчив 1875р.

Його батько, Яків Іванович, помер, коли І. Франкові було лише близько одинадцяти років. Саме про смерть батька у 1871 р. Франко написав свій перший вірш. Вітчим добре поставився до свого пасинка і дав йому змогу продовжувати навчання. Та невдовзі у молодого гімназиста померла і мати (1872 року), яку він дуже любив і присвятив їй свої згадки у вірші «Пісня і праця» (1883р.), у поемі «Гадки на межі» (1881p.). І після смерті матері Івана Франка вітчим, одружившись вдруге, не змінив свого ставлення до пасинка і допомагав йому продовжувати навчання. 26 липня 1875 року Іван Франко закінчує Дрогобицьку гімназію і одержує атестат зрілості. Вже з дитячих років «Кобзар» Т. Шевченка став його улюбленою книгою. В гімназії Франко глибоко цікавиться і знайомиться з літературою польською, німецькою, французькою, з латинськими класиками. Влітку 1874 року І. Франко подорожує вперше самостійно по Підкарпаттю (Лолин, Тур'я, Волосенки і т. д.) і робить фольклорні записи, а восени 1875 року вступає на філософський факультет Львівського університету.

Ще гімназистом він друкує свої перші літературні твори в студентському університетському журналі у Львові «Друг». Вступивши до студентського «Академічного гуртка», Франко став активним працівником і автором його органу «Друг»: вміщує поезії, переклади, друкує першу велику повість «Петрії і Довбущуки», з особливим запалом знайомиться з російською революційно-демократичною літературою, друкує в «Друзі» (1877р.) переклад роману М. Чернишевського «Что делать?», перекладає вірші Пушкіна «Ворон к ворону летит» та «Русалка», що ввійшли в першу збірку поезій «Баляди і росказы» (1876р.). Доноси галицьких реакціонерів спричинилися до першого арешту І. Франка та членів редакції журналу «Друг». Після звільнення з тюрми (він просидів у тюрмі майже 8 місяців до суду, а засуджений був на 6 тижнів арешту) І. Франко, що був до того «соціалістом по симпатії, як мужик», включається в соціалістичний і робітничий рух Галичини, стає на шлях активної боротьби з австрійською монархією, з носіями соціального і національного гніту в ній. Разом з М. Павликом І. Франко починає видавати журнал «Громадський друг», у якому друкує свої вірші «Товаришам із тюрми», нарис «Патріотичні пориви», початок повісті «Boa constrictor». Коли ж поліція конфіскувала журнал (після другого номера), назву журналу було змінено на «Дзвін». Тут Франко друкує свій знаменитий програмний вірш «Каменярі» та оповідання «Моя стріча з Олексою». Четвертий -- останній номер журналу вийшов під назвою «Молот». В ньому закінчив І. Франко друкування повісті «Boa constrictor», сатиричний вірш «Дума про Наума Безумовича», свою знамениту статтю «Література, її завдання і найважніші ціхи». Він студіює праці К. Маркса і Ф. Енгельса, перекладає розділ «Капіталу» та розділи з «Анти-Дюрінга» для видання їх окремими брошурами, пише передмови до цих брошур. В кінці 1878 року І. Франко став редактором органу друкарів «Praca» і перетворює його на орган всіх робітників Львова. Він починає видавати «Дрібну бібліотеку», пише для віденського «Слов'янського альманаха» ряд новел, серед них «Муляра» для нової задуманої газети «Нова основа», «Борислав сміється», працює над перекладами «Німеччина» Г. Гейне, «Фауст» Гете, «Каїн» Байрона і т. д., укладає «Катехізис економічного соціалізму...» У березні 1880 року І. Франко виїжджає в Коломийський повіт.

В дорозі письменника вдруге заарештовують у зв'язку з судовим процесом, що його вів австрійський уряд проти селян в Коломиї. Три місяці просидів І. Франко у тюрмі, після чого його було відправлено у супроводі поліцая до Нагуєвичів і ще раз по дорозі посаджено у Дрогобицьку тюрму, що її описав потім І. Франко в оповіданні «На дні». Повернувшись після таких «мадрівок» до Львова, І. Франко бере участь у робітничій газеті «Praca», пише соціалістичну програму «Чого хоче Галицька робітницька громада». У газеті «Praca» латинськими буквами опублікував І. Франко свій знаменитий вірш «Гімн» («Вічний революціонер»). У 1881р. І. Франко видає польською мовою брошуру «Про працю. Книжечка для робітників». З цього ж року він починає видання журналу «Світ», у якому від номера до номера друкує повість «Борислав сміється» (повість так і не була закінчена в зв'язку із закриттям журналу), тут же друкує свою відому статтю «Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка». У журналі «Світ» І. Франко друкує ряд своїх революційних поезій, що ввійшли потім у збірку «З вершин і низин». Після припинення виходу журналу «Світ» І. Франко змушений був заробляти на шматок хліба у «Ділі» та в «Зорі» -- народовських органах. B цей період І. Франко публікує в журналі «Зоря» історичну повість «Захар Беркут», велику статтю «Іван Сергійович Тургенєв». Мріючи про видання власного журналу, письменник двічі виїжджає до Києва (1885, 1886 pp.), щоб отримати від київської «Громади» матеріальну допомогу.

Та київські ліберали обіцяні гроші віддали «Зорі», а не Франкові. В 1886 році в Києві, в колишній колегії Галагана (тепер середня школа № 92) «у позиченому сурдуті» І. Франко обвінчався з курсисткою Ольгою Хорунжинською і повіз молоду дружину до Львова. Викинутий із «Зорі», без всякого заробітку, автор мусить шукати для себе будь-якої роботи. 1887 року Франко стає співробітником прогресивної на той час польської газети «Кур'єр Львовський». Цього ж року виходить збірка «З вершин і низин». Скрутне матеріальне становище письменника змушує його працювати в народовській «Правді». В травні 1889p. він пориває з «Правдою» і у відкритому листі «Кому за цесаром» виступає проти націоналістичної замкненості «правдян». В серпні 1889 року в Галичину приїхала група студентів з Pociї. І. Франко вирушив з цією групою у туристську подорож. Австрійська влада побачила в цьому намагання письменника відторгнути Галичину від Австрії і приєднати її до Росії. Заарештований разом з студентами, І. Франко знову просидів у в'язниці десять тижнів і був випущений без суду. У 1890 році разом з М. Павликом І. Франко видає двотижневик «Народ», що став органом заснованої цього року «Української радикальної партії». Тут письменник друкує такі відомі сатиричні оповідання, як «Свиня», «Як то згода дім будувала». В цьому ж році вийшла збірка оповідань автора «В поті чола» з передмовою М. Драгоманова та автобіографією І. Франка. І. Франко організував у Львові «Наукову читальню», в якій виступав і сам з питань теорії наукового соціалізму, політекономії, історії революційної боротьби.

Боротьбу І. Франко проводить і на науковій ділянці. Він задумав написати докторську дисертацію, обравши собі темою політичну поезію Т.Г. Шевченка. Львівський університет, в якому керував кафедрою української літератури О. Огоновський, не взяв написану І. Франком дисертацію до захисту. Та своєї мети автор не залишає, він виїжджає в Чернівці, а коли й там нічого певного не накреслюється, перебирається восени 1892 року у Відень, слухає там лекції відомого славіста проф. Ягича і пише свою докторську дисертацію «Варлаам і Йоасаф» -- старохристиянський духовний роман і його літературна історія». В червні 1893 року йому присуджено науковий ступінь доктора філософії. 1893 року І. Франко видає друге, доповнене, видання збірки «З вершин і низин». 1894 року, коли помер проф. О. Огоновський, І. Франко пробував посісти кафедру української літератури у Львівському університеті. З великим успіхом прочитав він пробну лекцію, але до кафедри його не було допущено.

На останнє п'ятиріччя ХІХ ст. припадають три поетичних збірки І. Франка: «Зів'яле листя» (1896р.), «Мій Ізмарагд» (1898р.) та «Із днів журби» (1900р.). В цей період І. Франко починає видавати журнал «Житє і слово» (журнал виходив з 1894 по 1897 рік). В ньому вміщує письменник свої прозові і поетичні та науково-публіцистичні твори, а також переклади. Так, у журналі І. Франко опублікував свої повісті «Основи суспільності» та «Для домашнього вогнища», драматичні твори «Учитель», «Сон князя Святослава» та сатиричні оповідання «Чиста раса», «Опозиція», переклади з сербської епічної поезії, переклад поеми М.Г. Чернишевського «Гімн діві неба» та інші. Журнал «Житє і слово» знайшов широкий відгук у тодішній пресі. На його появу відгукнулось і російське «Этнографическое обозрение». В цей же період галичане тричі висували хлопського сина до австрійського парламенту та галицького сейму (1895, 1897, 1898 pp.). Але кожного разу, внаслідок різних виборчих махінацій, видатного письменника обрано не було.

Свідченням високого авторитету письменника є святкування 25-річного ювілею літературної діяльності І. Франка, влаштоване з ініціативи прогресивної молоді. На відзначення ювілею було видано збірник «Привіт д-ру Івану Франку в 25-літній ювілей літературної його діяльності складають українсько-руські письменники» (Львів, 1898р.) та «Спис творів Івана Франка за перше 25-ліття його літературної діяльності 1874 -- 1898», зроблений М. Павликом. У збірнику взяли участь Л. Українка, Карпенко-Карий та інші. На другий день після свята, 31 жовтня 1898 року, у Львові відзначався столітній ювілей І.П. Котляревського. Ювілей розпочався читанням «Великих роковин» І. Франка і був ніби продовженням ювілею його автора. У ювілейний рік І. Франко видає збірку поезій «Мій Ізмарагд». На цей же час припадає і написання ряду інших великих поетичних творів І. Франка, зокрема поеми «Похорон» (1899р.). В цей же період, за свідченням В. Бонч-Бруєвича, І. Франко зав'язує листування з російськими соціал-демократами, посилає свої твори для друкування в перекладах на російську мову в журнал «Жизнь», цікавиться нелегальною марксистською літературою та нелегальними на той час творами російських письменників. В той же час відомо, що І. Франко шкодував за молоддю, що віддала своє життя боротьбі з царизмом, а не боротьбі за національне визволення України. На початку 90-х років виходять збірка поезій «Із днів журби» (1900р.), повість «Перехресні стежки» (1900р.) та інші. З 1898 року у Львові починає виходити журнал «Літературно-науковий вісник». І. Франко стає одним з найактивніших співробітників журналу, фактично його робочим редактором і друкує тут свої літературознавчі статті «Із секретів поетичної творчості», «Леся Українка» та інші. На революцію 1905 року в Росії І. Франко відгукується своєю знаменитою поемою «Мойсей», віршами із збірки «Semper tiro» (згадаймо хоч би вірш «Конкістадори»), закликаючи «на все підле й гидке бистрії стріли пускать» («Стріли», 1903р.).

В цей же час І. Франко пише статтю «Нова історія російської літератури», яка являє собою рецензію на книжку О. Брюкнера «Історія російської літератури». Він виступає також з своєю знаменитою статтею «Ідеї» і «ідеали» галицької москвофільської молодіжі», опублікованою в «Літературно-науковому віснику», в якій викриває реакційність галицьких москвофілів. B 1904 році, влітку, І. Франко викладає історію української літератури на «Наукових курсах» у Львові (вісімнадцятигодинний «Огляд української літератури від найдавніших часів до кінця XIX віку»), цього ж року пише статтю для російського словника Брокгауза і Єфрона «Южнорусская литература». Різке протистояння встановлюється між Франком та українськими націоналістами, особливо Грушевським. В 1907 році І. Франко знову пробував посісти кафедру у Львівському університеті, але на свою заяву не одержав навіть відповіді. Моральну підтримку знаходить письменник у громадських колах Наддніпрянської України і Росії. В 1906 році Харківський університет присудив йому почесний ступінь доктора російської словесності, представники Російської Академії наук підносили питання про обрання письменника членом цієї академії. М. М. Коцюбинський виступає в Чернігові з рефератом «Іван Франко», у якому називає письменника людиною могучого голосу і дзвінкого поетичного слова, реалістом у кращому розумінні цього слова. В 1906 році виходить його збірка поезій «Semper tiro», в 1907 році -- повість «Великий шум», в 1910 році -- «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890p.». І. Франко пише і друкує статті про О. Герцена (1911р.), О. Пушкіна (1914р.), Т. Шевченка і т. д. В 1913 році розпочались ювілейні святкування сорокаліття літературної діяльності письменника, готувалися до видання ювілейні збірники. Та перша імперіалістична війна обірвала їх видання (збірник «Привіт Іванові Франкові в сорокаліття його письменницької праці 1874 -- 1916 pp.» вийшов у Львові 1916p.). Здоров'я письменника все гіршало. Він виїжджав на лікування в Карпати, був у Києві, в Одесі (1913p.), коли йому ставало легше, знову гарячково брався до роботи. Так, статтю про драму Пушкіна «Борис Годунов» І. Франко написав 1914р., цього ж року написав статтю «Тарас Шевченко» та поеми «Євшан-зілля», «Кончакова слава» і чимало поезій. За весь час своєї діяльності І. Франко видав сім збірок поезій та цілий ряд поем і величезну кількість перекладів з світової літератури. Чимало його поетичних творів не друкувалися у збірках, а лише у періодичній пресі або ж залишилися в рукописах. У 1915 році здоров'я письменника різко погіршало. Весною 1916 року хворий письменник переїхав до свого будинку у Львові. Тут він склав заповіт 9 березня 1916 року, в якому всю свою рукописну спадщину і бібліотеку просив передати Науковому Товариству імені Т.Г. Шевченка. 28 травня 1916 року Іван Якович Франко закрив навіки свої світлі стомлені очі. 31 травня 1916 року труна з тілом Франка була тимчасово поставлена в орендованому склепі. Лише через десять літ, 1926 року, останки Франкові були перенесені на вічний спочинок у могилу на Личаківському кладовищі. На могилі письменника був споруджений пам'ятник: висічену на камені фігуру робітника-каменяра. 1964 року перед фронтоном Львівського університету імені Івана Франка поставлено йому пам'ятник.

2. Збірка «З вершин і низин»

За весь час своєї діяльності І. Франко видав сім збірок поезій та цілий ряд поем і величезну кількість перекладів з світової літератури. Чимало його поетичних творів не друкувалися в збірках, а лише в періодичній пресі або ж залишилися в рукописа 1893 року І. Франко видає друге, доповнене, видання збірки «З вершин і низин».

Збірка «З вершин і низин» -- це складна мистецька будова з віршів, писаних у різний час і з різного приводу. «Укладаючи матеріал для цієї книжки, -- писав І.Франко у «Передньому слові», -- я покинув думку про хронологічний порядок, зовсім не пригожий в книжці так різномастого змісту, котрій, проте, хотілось мені придати яку-таку артистичну суцільність». Збірка складається з семи великих розділів, які умовно розподіляємо тут на дві нерівні частини. У перших трьох розділах -- «De profundis», «Профілі і маски» та «Сонети» -- зібрано ліричні твори, в чотирьох останніх -- «Галицькі образки», «Із жидівських мелодій», «Панські жарти» та «Легенди» -- твори епічні.

На час виходу першої збірки «З вершин і низин» (Львів, 1887) Франко був уже відомим громадським діячем, знаним письменником і ученим, твори якого читали й перекладали в Києві, Петербурзі, Варшаві, Відні. У цій збірці вміщено значну кількість поезій першого десятиліття літературної діяльності письменника.

Прологом до збірки подано «Гімн» («Вічний революціонер»). Покладений на музику М. Лисенком у 1905 р., цей вірш став справжнім гімном українського національного відродження.

Перший цикл збірки «З вершин і низин» -- «Веснянки», в яких ліричні описи природи, весняного пробудження землі чергуються зі сподіваннями на пробудження й визволення людського духу. Поезія «Каменярі», вміщена у збірці, стала художнім узагальненням визвольної боротьби, а образ людей, які пробивають крізь скелю шлях до нового, цільного життя, -- символом прагнень самого Франка і його однодумців.

Цикли «Осінні думи», «Скорбні пісні», «Нічні думи» виявляють багатогранність ліричного героя. У них відчутно смуток, але це смуток дужої, незламної людини. У циклі «Профілі і маски» вражають задушевністю й ліризмом автобіографічні замальовки.

Два розділи збірки написано сонетами. В «Сонетах», сповнених апологій до класичних європейських зразків, їхніх авторів та образів, -- у вступному вірші («Сонети -- се раби») поет відзначає, що й ця форма може бути використана для «свідомої одної мети». У «Тюремних сонетах» перед читачем проходять великі мученики, мужні герої, які віддали життя за ідеї: Бруно, Пестель, Каракозов, Перовська, Достоєвський і Тарас. Революційне ідейне спрямування поезій збірки «З вершин і низин», різноманітність тем, багатство жанрів і ритмічної будови визначили першорядне її значення в українській поезії другої половини XIX ст. Після Шевченкового «Кобзаря» це була найзначніша за змістом і формою поетична книга.

Поезія «Гімн» -- програмний твір не тільки збірки «З вершин і низин», а й усієї творчості І. Франка. У великих поетів серед безлічі геніальних творів є такі, де сказано найсокровенніше, де втілено погляди на життя і суспільний прогрес (для прикладу візьмемо «Заповіт» Т. Шевченка). До таких творів належить і поезія «Гімн» -- могутній вибух революційної думки і почуттів Каменяра. «Гімн» має спільні мотиви із такими творами як «Кавказ» та псалми Т. Шевченка, з вільнолюбним твором молодого О. Пушкіна «К Чаадаеву», з поемою М. Лєрмонтова «Демон», з творами М. Некрасова «Железная дорога», «Размышление у парадного подъезда», кінцівкою поеми «Кому на Руси жить хорошо».Поезія вперше була надрукована в польському журналі «Ргаса» в 1882 році. Слово «гімн» походить з латинської мови, означає хвалебну пісню. Але не оди бундючним «добрим білим» царям, роям військових баталій співає Каменяр. Це пісня революційному духу, вічному прагненню народних мас до волі й незалежності. До речі, слово «революціонер» в дожовтневій класичній поезiї Франком уживається вперше. ГІМН Замість пролога Вічний революцйонер -- Дух, що тіло рве до бою, Рве за поступ, щастя й волю, -- Він живе, він ще не вмер. Ні попівськiї тортури, Ні тюремні царські мури, Ані війська муштровані, Ні гармати лаштовані, Ні шпіонське ремесло В гріб його ще не звело. Він не вмер, він ще живе! Хоч від тисяч літ родився, Та аж вчора розповився І о власній силі йде. І простується, міцніє, І спішить туди, де дніє; Словом сильним, мов трубою, Міліони зве з собою, -- Міліони радо йдуть, Бо се голос духа чуть. Голос духа чути скрізь: По курних хатах мужицьких, По верстатах ремісницьких, По місцях недолі й сліз. І де тільки він роздасться, Щезнуть сльози, сум нещастя, Сила родиться й завзяття Не ридать, а добувати, Хоч синам, як не собі, Кращу долю в боротьбі. Вічний революцйонер -- Дух, наука, думка, воля -- Не уступить пітьмі поля, Не дасть спутатись тепер. Розвалилась зла руїна, Покотилася лавина, І де в світі тая сила, Щоб в бігу її спинила, Щоб згасила, мов огень, Розвидняющийся день? [1880]

На зорі суспільного розвитку людина, виділившись з космічних апокаліпсисів та хаосу, почала прагнути справедливості -- ще від зародків формування її розуму. У суспільстві гнобителів і гноблених пригнічені люди, тисячі людей, поневолені народи виробили в собі дух правдоборства. Лилася безвинна кров, падали в Тартар часу деспотичні імперії, на зміну їм приходили інші, а «дух, що тіло рве до бою» жив у вічній боротьбі з багатоликим злом. Ця незламність духу перемін знайшла поетичне утвердження у вірші «Гімн».

Ні мури царських тюрем, ні бліді обличчя ведених на ешафот, ні надривне «Плі!» у людей не збороли того воістину революційного перетворювального духу, що з кожною грядущою хвилею «і протстується, й міцніє». Множиться рать борців, бо і як «голос сильний» з «Каменярів», так і втілення людської справедливості, рівності і братерства «словом сильним, мов трубою, міліони зве з собою». Звичайно, не в королівських палацах і золотоверхих замках та церквах витають революційні думки, а «по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких, по місцях недолі й сліз». Далі рядки поезії виражають кредо революціонера: «Не ридать, а добувати».

Хто ж такий цей «вічний революціонер»? У чому його сила? Сила його як вічного Добра в тому, що його підтримує як виразника своїх сподівань народ, котрий вистраждав і виробив у собі цей дух у довговіковій боротьбі з насильством і тиранією. Нехай тремтять кати! Як нестримний вулкан, як кара за знущання над народом та вчинені святотатства гряде грім революційного оновлення, провіщаючи тиранам невідворотну загибель:

Розвалилась зла руїна,

Покотилася лавина,

І де в світі тая сила,

Щоб в бігу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день?

Письменник шукає свій суспільний ідеал не тільки в поезії. У кінці повісті І.Франка «Захар Беркут», як і в «Гімні», звучить свята віра в перемогу соціальної справедливості, без якої не може жити людина: «Давнє громадство давно забуте і, здавалось би, похоронене. Та ні! Чи не нашим дням судилось відновити його? Чи не ми се жиємо в тій щасливій добі відродження, про яку, вмираючи, говорив Захар, а бодай у досвітках тої щасливої доби?»

(Слово поступ - розвиток, просування вперед; огень - діал., вогонь). У поезії вдало підкреслюють ставлення поета до сил реакції слова-образи: тортури, мури, війська муштровані, гармати лаштовані, шпіонське ремесло, пітьма поля, зла руїна. Дух правди показаний у постійному русі і всеоновленні (родився, розповився, йде, простується, міцніє, спішить, зве, не уступить, не дасть). Анафора «ні» у першій строфі ще більше підкреслює силу й міць бойового духу. Поезія написана чотиристопним хореєм, що надає маршового характеру творові, немовби посилює устремління «вічного революціонера» вперед, до світлої зорі прийдешнього.

Франко наче передчуває майбутні переміни, що потрясуть світ.

«І де в світі тая сила, щоб в бігу її спинила...» -- ставить риторичне запитання поет. Винесене в кінець вірша, воно звучить як нещадний вирок панівним класам тогочасного суспільства. Вселюдський образ титана-революціонера справив величезне враження і на сучасників, і на наступні покоління поетів (досить згадати знамените тичининське: «Вдарив революціонер -- захитався світ...»).

Покладений на музику М. Лисенком у 1905 р., цей вірш став справжнім гімном українського національного відродження. Дві нерозлучні музи -- поезія і музика -- переплелись у ньому, щоб хвилювати серця наступних поколінь.

3. Любовна тема у творчості поета. Збірка «Зів'яле листя»

Іван Франко сенс людського покликання на землі вбачав передусім у «діланні для добра суспільного», а тому, як той каменяр, докладав титанічних зусиль, аби «одним ривком витягти і літературу, й театр, і науку… на тверду й широку дорогу культури, цивілізації, свободи». Проте поступу не було видно. А тому Франко на якийсь час зневірився в доцільності тієї каторжної праці, висловивши свій біль у рядках «Зів'ялого листя”.

Перші поетичні «жмутки» були надруковані ще до виходу збірки, у збірці «З вершин і низин» і відразу ж з'явилися перші критичні зауваження. Автора звинувачували в трусості, «втечі з борні», декадентстві, песимізмі.

У 1896 році вийшла збірка поезій Івана Франка «Зів'яле листя”, яка ще до цих пір викликає дискусії серед франкознавців. Причиною цих суперечок був сам автор, який до першого видання, тобто 1896 року, зробив припис, що збірка написана на основі щоденника самогубця пана Супруна, який покінчив із життям через нерозділене кохання. А вже в другому виданні, яке світ побачив у 1911 році, сам автор говорить, що поезія його власна, а не того самогубця, і що той щоденник взагалі є літературною підробкою. Хоча вченими доведено, що такий щоденник дійсно існував, Франко його читав і під впливом емоцій від прочитаного дещо переніс на сторінки збірки.

Але збірка, що має підзаголовок «Лірична драма», перш за все постала з невимовного болю Франкового серця. А тому й пісні в ній то «голосні ридання», «підстрелені пташки», зойки враженого серця і душі.

Під тягарем життєвих обставин 40-річний поет втомився, знесилився, почувався «зраненим звіром», що тікає у нетрі. Особиста любовна драма невзаємної любові, що тричі з'являлася йому, надломила його морально, надірвала душу. Були ще невдачі і в громадському житті - переслідування письменника польською і українською реакцією, його третє ув'язнення, недопущення викладання у Львівському університеті, нерозуміння його ідей та внутрішнього світу братами по перу.

Особисті і громадські мотиви переплелись у душі поета і знайшли поетичне відображення у збірці «Зів'яле листя”.

Збірка складається із трьох жмутків. Три «жмутки» - це три дії, зміст яких - життя і нещасливе кохання ліричного героя. Це результат 10-річної титанічної фізичної і душевної праці автора. До неї ввійшла інтимна поезія, що певною мірою відбивала віддалені в часі моменти особистого життя автора.

Об'єктом зображення є ліричний герой, що через нерозділене кохання, душевні муки прокляв життя і поклав йому край “Замерзли в серці мрії молодечі, ілюзії криниця пересохла».

Та не слід ототожнювати ліричного героя поезії із автором. Автобіографічні мотиви посідають у збірці чемне місце, але це не означає, що її героєм слід бачити тільки самого Франка. Душа ліричного героя поезії ніжна, але безвольна. А Франко - це людина, що долаючи негаразди громадські і особисті, залишається борцем.

З мотивом нерозділеного кохання пов'язані інші: туги, смутку, песимізму. Лірична драма - це внутрішня драма, яка розігрується в душі ліричного героя. «Се мого серця драма», - так визначає герой стан власної душі, природу самої збірки. Кохання було таким сильним, що поетові часом не хотілося жити.

Також слід зауважити, що для поета кохання - це ще неповний зміст життя. Поруч з цим почуттям - обов'язок перед державою, народом, самим собою.

Три кохання, три шалені пристрасті: Ольга Рожкевич, Юзефа Дзвонковська, Целіна Журовська. Це вони стали причиною невимовних душевних мук. Саме завдяки останній Журовській і з'явилась збірка “Зів'яле листя”. Про це говорив і сам поет.

Отже, інтимна лірика Франка - це лірика глибоких почуттів пристрасного кохання, що підносить героя, оволодіває його думками і почуттями. Це - зойк зраненого серця: така вона ніжна, прекрасна і водночас сумна.

Герой, переборовши образу, пройшовши через прощення, відчуває емоційне переживання, що змінює людину, підносить на вищий рівень. Бо свою кохану жінку він любить безкорисною любов'ю і не звинувачує її у тому, що вона не кохає його. Від цього його почуття не згасає, він його не вимагає від неї, що не часто, на жаль, можна зустріти. Ну хіба що…

О, ні!

Являйся, зіронько, мені

Хоч в сні!

Поезію І. Франка «Чого являєшся мені у сні?» було перекладено російською мовою Володимиром Колотом. Особливо чарівним є романс К. Даньковича на слова цієї поезії. Також на ноти покладено поезії «Безмежнеє поле», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Твої очі, як те море».

Збірка «Зів'яле листя” цікава тим, що в ній відображені любовні страждання непересічної, могутньої духом людини. Ліричний герой - це жива, багатюща, гаряча й глибинна натура. І.Франко малює любов як діяння, як найвищий витвір душі.

4.Поема “Мойсей” - одна з вершин творчості поета

1905 р. написано поему «Мойсей». Саме тоді І. Франка обирають членом Празької Академії наук, а 1906 р. Вчена Рада Харківського університету присвоює йому звання доктора російської словесності.

Образ біблійного пророка Мойсея з'являється у творчості І. Франка не випадково. У свідомості поета мотив пророчої самозреченості визрів давно. Про це засвідчують збірки його віршів «З вершин і низин», «Мій ізмарагд» та ін. Цікавими є спогади Ганни Франкс Ключко, доньки поета, яка, згадуючи про поїздку батька до Італії, писала: «Надзвичайне враження на тата зробила там відома статуя Мойсея. Він довго вдивлявся в ту горду постать, в це розумне суворе лице, високе, натхненне чоло під кучерями волосся, що, немов два роги, стриміло вгору, -- це був провідник народу, поневоленого єгипетськими володарями. Він вивів єврейський народ з неволі і 40 літ блукав з ним по пустелі, учив і картав, і довів його до границі обітованої землі; народ в цю землю ввійшов, та не ввійшов в неї його вождь. Ця історія величного мужа впилася татові в душу і вона інспірувала його до написання величного твору «Мойсей». Тато з поїздки привіз альбоми з малюнками визначних малярів і інші пам'ятки, а також образ із статуї Мойсея. Цей образ зараз же повісив у себе в спальні над ліжком».

М. Коцюбинський, відвідавши І. Франка уже під час роботи над поемою, згадував: «У своїй убогій хатині сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті і писав поему “Мойсей” «.

А ось що писав сам І. Франко у передмові до одного з видань свого твору: «Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ся поема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні».

А після виходу поеми довго будуть порівнювати Франка з його героєм, віддаючи тим самим шану «найкращому синові України, неустрашимому борцеві і світлому своєму провідникові, який, як Мойсей, 40 літ вів свій народ через пустелю тодішньої безідейності і темряви… Який «сорок літ, мов коваль, клепав серця і сумління» своїх братів, коли не зрозуміли, чим вони є і куди їм прямувати»… (Северина Хабаровська, з книги «Спогади про Івана Франка»).

Отже, очевидно, що Мойсей, як провідник народу, борець за свободу і збереження високих духовних цінностей нації, був для Франка психологічно близьким, а біблійна тема осмислювалась і відтворювалась поетом на національному грунті, з урахуванням особливостей історії і психології рідного народу.

Поет проводить свого героя тими шляхами сумнівів і сподівань, боротьби з собою і навколишнім світом, які в пошуках істини пройшов сам.

За жанром «Мойсей» -- ліро-епічна філософська поема. Саме глибоким філософським змістом вона наводить на роздуми про місце окремо взятої людини в житті, про роль кожного народу в історії світової культури.

Біблійна основа поеми пов'язана з легендою про пророка Мойсея, який сорок років, незважаючи на складнощі і долаючи всілякі перешкоди, муки і страждання, вів єврейський народ до землі обітованої. Хоча й з чималими труднощами, але Мойсею вдавалось упродовж цього часу підтримувати в народі ентузіазм у пошуках цієї землі. Але люди так довго йшли, що стомилися вірити й чекати, часто ошукані у своїх сподіваннях. Вони збайдужіли і стали ледачими. Задоволення сьогоденних потреб для них стає жаданішим, ніж здійснення мрії про волю, що потребує тяжкої, тривалої праці і терпіння.

Підбурювані Датаном і Авіроном, люди перестають вірити пророку, дорікаючи йому за своє нужденне існування. Слова Мойсея про те, що обітований край близько (вони вже тоді наблизилися до заповітної Палестини), не знаходить відгуку серед ізраїльтян:

Ті слова про обіцяний край

Для їх слуху -- се казка;

М'ясо стад їх, і масло, і сир --

Се найвищая ласка.

Мойсей розуміє, що в народі говорить рабська психологія, бо за довгі роки неволі його народ втратив почуття відповідальності і національної гідності. Пророк не виконує вимог Єгови знищити всіх євреїв з рабськими переконаннями. Він терпляче зносить усі образи, залишаючись вірним узятому на себе обов'язку.

Мойсеїв намір вивести людей з пустелі до землі обітованої Датан називає «безумством». Мойсей не висуває ніяких аргументів, щоб переконати людей у послідовності своїх дій, у вірності обраного шляху. Він тільки говорить про те, що його дії -- то «Божий наказ». Але люди вже не слухають пророка. Слова Датана здаються їм переконливішими, бо вони безпосередньо відповідають їхнім сьогоденним потребам про «м'ясо стад їх, і масло, і сир». Тому настає момент, коли слова пророка розбиваються об глуху стіну нерозуміння:

І на поклик його у похід:

«Наші коні не куті».

На обіцянки слави й побід:

«Там войовники люті».

На принади нової землі:

«Нам і тут непогано».

А на згадку про Божий наказ:

«Замовчи, ти, помано!»

І врешті-решт Мойсея під свист знавіснілої юрби проганяють у пустелю. Страждаючи у вигнанні, Мойсей намагається розібратися у своїх помилках, знайти відповідь на болючі питання свого сумління. Він виходить на розмову з Богом. Але молитва не допомагає пророку, не дає розради роз'ятреній душі. Під впливом «темного демона пустелі» Азазеля, на якийсь час зневірившись у правоті своєї священної справи, у слові Божому і вишій місії Ізраїля, Мойсей був покараний Єговою:

А що ти усумнивсь на момент щодо волі моєї.

То, побачивши сю вітчизну, сам не вступиш до неї.

Тут і кості зотліють твої

На взірець і для страху

Всім, що рвуться весь вік до мети

І вмирають на шляху!

Лише після смерті Мойсея люди зрозуміли істинність його дій. Щоб продовжити шлях, вказаний пророком, вони обирають собі нового вождя з народу -- конюха Єгошуа -- і невдовзі досягають обіцяної пророком землі.

Трагізм образу Мойсея в тому, що він помирає напередодні досягнення мети, майже дійшовши до «пречудної долини», але не ступивши на неї.

Певне, така доля пророка, як її розумів І. Франко і яку мав сам. Усе життя вболівав він за свій знедолений народ. Сорок років, як і Мойсей, був проводирем його, мріючи про щасливе майбутнє, так і не ^діждавшись його. І так само палко любив поет свою землю, свій народ:

О Ізраїлю! Якби ти знав.

Чого в серці тім повно!

Якби знав, як люблю я тебе!

Як люблю невимовно!

Ти мій рід, ти дитина моя,

Ти вся честь моя й слава,

В тобі дух мій, будуще моє,

І краса і держава

……………………………….

Я люблю тебе дужче, повніш,

Ніж сам бог наш Єгова.

Останні слова Мойсея, звернені до народу, -- це пристрасний монолог пророка, не прийнятого своїм народом, у жертву якому він приніс своє життя. Тут, як і в пролозі до поеми, відчувається не тільки біль поета, а і його надія, віра в майбутнє України, її державність. І заради цього не жаль йому нічого, чим було пожертвовано в ім'я цих святих ідеалів -- майбутньої свободи і щасливого життя народу.

Смерть Мойсея повернула його народові втрачений ідеал. З легковірного натовпу він стає народом, єдиним у своєму прагненні -- свобода рідного краю, заповідана предками.

І Франко, звертаючись до біблійної теми про Мойсея, неначе закликає український народ теж бути єдиним у цій священній боротьбі, пророкуючи йому перемогу.

Размещено на Allbest.ru