Лірика Л. Талалая. Інтертекстуальні параметри

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лірика Л. Талалая. Інтертекстуальні параметри

поет національний спілка інтертекст

Сучасний розвиток науки, що іноді характеризується як наукова революція, супроводжується інтеграцією у створенні нової концепції світобачення ХХІ сторіччя. Проблема інтертексту та інтертекстуальності як нової інформаційної реальності, що з'єднує текст, людину й час, найбільше відповідає ідеї синтезу, тому й дозволяє по-новому оцінити природу інтертекстуальних включень, які іноді не вкладаються в межі суворих теоретичних побудов. Через недостатню повноту вивчення цього питання не розв'язано принципової задачі щодо окреслення її основних параметрів.

Вивчення літератури «перехідного періоду» потребує пильної уваги, бо саме цей період характеризується переосмисленням, руйнуванням певних штампів. Інтелектуальне оновлення, що відбулося на зламі двох тисячоліть у всіх сферах життя, передбачає, перш за все, розпад естетичних систем, що лежали в основі розвитку законів мистецтва. Тому перед сучасними дослідниками постає питання переосмислення художнього надбання письменства в історико-генетичному та історико-функціональному аспектах літературознавства.

Важливе значення для висвітлення творчості сучасного поета Л.Талалая мають спогади С.Крижанівського, краєзнавчі розвідки В.Оліфіренка, статті В. Базилевського, у яких критики докладно аналізують особливості різноманітних художніх деталей, що «розкошують» талалаївську поезію. Окремі грані еволюції автора, його художнього світу, віршового інструментарю, творчі здобутки і втрати висвітлено в розвідках Л.Новиченка, І.Дзюби, Г.Сивоконя, Т.Салиги, А.Макарова, М.Рябчука, Л.Череватенка, В.Єршова, рецензіях на збірки різних років А.Стефанського, С.Тельнюка, А.Митропольського, Г.Гордасевич.

Психологічну особливість «тихої поезії», ліричний стрижень значимості й філософської тимчасовості розглядав у своїх дослідженнях В.Моренець.

Проблему домінування інтуїтивного зображення дійсності, «об'єктивної суб'єктивності» на «інтуїтивному зрізі реальності» Л.Талалая висвітлювали у своїх наукових студіях Я.Мельник та І.Прокоф'єв. Останній у своєму дослідженні «Поетика Леоніда Талалая» Прокоф'єв І. Поетика Леоніда Талалая. Дис. канд.філол. наук: 10.01.01 / Нац.АН України Ін.-т л.-ри ім. Т.Г.Шевченка. - К., 2004. вперше зробив спробу виявити поетикальну домінанту у творчості лірика, проаналізувавши мистецький рівень досконалості його образних моделей, визначивши місце поета в сучасному літературному процесі. Дослідник зупинився й на аналізі інтертекстуальності у творчості лірика на рівні алюзій, ремінісценцій, які збагачують асоціативний ряд, слугують творенню багатошарового підтексту.

Отже, причина переосмислення творчості Л.Талалая в ракурсі теорії інтертексту обумовлена двома чинниками: недостатньою конкретизацією та систематизацією параметрів інтертекстуальності й поглибленням літературного портрета сучасного поета, який, не розриваючи зв'язків із кращими традиціями вітчизняного та світового мистецтва, від самого початку літературної творчості виступив як експериментатор, створив нові художні форми для відображення сучасного йому світу й людини.

Вивчення процесів інтертекстуальності у творчості сучасного митця дало змогу нам виявити засоби формування нового в літературі. Поєднання теоретичного та історичного аспектів дослідження визначило актуальність нашої дисертації. Пропонована студія стане частковою спробою вирішення проблем поетики інтертексту.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснено в аспекті сучасного стану проблем інтертекстуальності, у межах загального плану наукових досліджень відділу української літератури ХХ ст. Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Тему роботи було обговорено й затверджено на засіданні бюро науково-координаційної ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» 17 травня 2005 року, протокол № 130/2. Вона пов'язана з проблематикою «Слобожанщина: літературний вимір», яку розробляє група літературознавців ЛНПУ імені Тараса Шевченка, а також є комплексною темою кафедри української літератури Луганського національного педагогічного університету «Актуальні проблеми сучасного літературознавства».

Об'єктом вивчення в роботі стала лірика Л.Талалая різних років.

Предметом дисертаційного дослідження є безпосередній аналіз інтертекстуальних параметрів, які найбільш характерні ідіостилю, художнім принципам осягнення дійсності та їх взаємодії в ліриці Л.Талалая.

Мета роботи - осмислення естетичної природи, художньої специфіки параметрів інтертекстуальності лірики Леоніда Талалая на різних рівнях літературної рецепції. Для досягнення мети було поставлено низку завдань:

- з'ясувати ступінь вивчення теорії інтертексту в сучасній науці, систематизувати інтертекстуальні параметри;

- розглянути генетичний аспект різних виявів інтертексту в ліриці Л.Талалая;

- здійснити інтерпретацію «вічних» тем, образів, сюжетів, мотивів, які репрезентують авторську концепцію світу й людини;

- охарактеризувати використані автором філософсько-релігійні традиції, міфопоетичні та фольклорні елементи як універсальні позачасові інтертекстні складові, визначити взаємозв'язки між лірикою письменника та попередньою, сучасною українською й світовою літературними традиціями.

Наукова новизна та особистий внесок здобувача. Результати дослідження полягають у тому, що в роботі вперше конкретизовано міжтекстову взаємодію інтертекстуальних параметрів як цілісної системи, здійснено аналіз лірики Л.Талалая («традиційного» на сьогодні поета) у ракурсі проблем поетики інтертексту. На цих підставах визначені та узагальнені ідейно-художні особливості ідіостилю письменника через вивчення моделі світу та типологічних рис ліричного героя, їх еволюція; визначено природу, форму, функції інтертекстуальності на генетичному, інтенціональному, іманентному та рецепційному рівнях.

Теоретико-методологічні засади дослідження базуються на концепції М.Бахтіна про «діалогічність» текстів, спираються на теоретичний синтез ідей І.Арнольд, О.Астаф'єва, Ю.Барабаша, Р.Барта, Н.Бєляєва, Г.Блума, П.Бухаркіна, П.Валері, Н.Владимирова, Е.Вулфа, Р.Гром'яка, М.Гловінського, М.Гольберга, Д.Дюришина, У.Еко, Ж.Женетта, О.Жолковського, М.Зубрицької, І.Ільїна, Ю.Коваліва, Н.Корабльової, Г.Косікова, Ю.Крістевої, О.Куцевол, Ю.Левіна, Ю.Лотмана, В.Мельник, З.Мінц, М.Моклиці, А.Нямцу, М.Ріффатера, О.Ронена, І.Смирнова, М.Сороки, Ф. де Соссюра, Т.Сюти, Ю.Тинянова, П.Торопа, В.Удалова, Н.Фатєєвої, М.Фуко, Г.Хими, Т.Чонка, Р.Якобсона, М.Ямпольського та інших.

Світоглядно-методологічні позиції дисертації обумовлені студіями з історії культури, культурології, філософії, світової міфології, релігієзнавства Н.Аббаньяно, Г.Башляра, А.Бергсона, М.Бердяєва, М.Бубера, Г.-Г.Гадамера, М.Гайдеггера, А.Гурдуза, М.Еліаде, А.Камю, К.Кастанеди, К.Леві-Стросса, О.Лосєва, Г.Марселя, Є.Мелетинського, Ж.-П.Сартра, Ц.Тодорова, Н.Фрая, Дж.Фрезера, З.Фройда, А.Шопенгауера, К.-Г. Юнга, К. Ясперса та інших.

Характер поставлених завдань передбачав застосування низки методів і прийомів наукового дослідження, що дало можливість простежити еволюцію інтертексту сучасного письменника, який актуалізує літературно-художню традицію, спадкоємність та новаторство у своїй творчості.

Під час осмислення рівня вивченості теорії інтертексту, класифікації, систематизації інтертекстуальних параметрів застосовано методи наукового аналізу та синтезу.

З метою вивчення джерельно-генетичного рівня інтертекстів лірики Л.Талалая та інтерпретації традиційних тем, образів, сюжетів, мотивів застосовано герменевтичний підхід.

Аналіз філософсько-релігійних традицій, міфологічних та фольклорних складових поетики доробку автора здійснено на основі герменевтичного, структурно-семіотичного методів, а також методу архетипної критики.

Теоретична цінність дослідження полягає в тому, що висвітлені окремі питання поетики інтертексту на основі аналізу лірики Л.Талалая є певним внеском здобувача до систематизації і конкретизації сучасних уявлень про параметри та взаємозв'язок інтертекстуальних елементів.

Практичне значення отриманих результатів. Матеріали дослідження можуть бути використані в роботі наукових семінарів і спецкурсів з теорії та історії сучасної літератури, літературного краєзнавства (у Харківській області, де народився письменник, на Донбасі, де в 70-х роках ХХ століття очолював літоб'єднання, на Київщині, де зараз проживає лірик), у шкільній практиці, при написанні студентами курсових, дипломних та магістерських робіт, при підготовці навчально-методичних посібників та укладанні підручників. Результати дослідження допоможуть розширити літературний портрет самого письменника та представників «тихої» української поезії.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалась і була схвалена на засіданні кафедри української літератури Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. Основні положення викладені в доповідях на Міжнародній науковій конференції «Масова література: від давнини до сьогодення» (Бердянськ, 2006 р.), на ІІІ, ІV, V Всеукраїнських конференціях «Слобожанщина: літературний вимір» (Луганськ, 2005, 2006, 2007 рр.), на V, VІ Всеукраїнських конференціях «Українська література: духовність і ментальність» (Кривий Ріг, 2005, 2006 р.), Всеукраїнських наукових конференціях «Творчість В.Свідзінського: доба і контекст» (Кам'янець-Подільський, 2006 р.), «Творчість М.Вінграновського: доба і контекст» (Миколаїв, 2006 р.), «Поетика художнього тексту» (Дніпропетровськ, 2007 р.), «Українська література в контексті світової» (Одеса, 2007 р.), «Фольклор, література та мистецтво Сходу України в системі етнокультурних вимірів» (Луганськ, 2006 р.), «Актуальні проблеми сучасної компаративістики» (Бердянськ, 2007 р.), на І регіональній науково-практичній конференції «Внесок молодих учених у розвиток науки регіону» (Луганськ, 2005 р.).

Матеріали дисертації апробовані під час проведення лекційних та семінарських занять на І курсі денного відділення спеціальності «Українська мова і література та редагування освітніх видань» зі «Вступу до літературознавства» на базі Ровеньківського факультету ЛНПУ імені Тараса Шевченка.

Публікації. Положення дисертації відображені в 18 статтях, 7 із них містяться у фахових виданнях, ліцензованих ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Робота зумовлена логікою дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел, який становить 193 позиції. Обсяг роботи становить 187 сторінок, з них 173 основного тексту.

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, ступінь її осмислення в сучасному літературознавстві, наукову новизну й доцільність дослідження; визначено мету, завдання роботи, об'єкт, предмет, коло матеріалів; окреслено теоретико-методологічні та світоглядно-методологічні засади роботи, зв'язок з науковими програмами та планами, вагомість і практичне значення отриманих результатів; а також подано інформацію про апробацію роботи та публікації результатів дослідження.

Перший розділ «Теоретичні засади вивчення інтертекстуальності в літературознавстві» присвячений висвітленню проблем теорії інтертекстуальності, що посідає в сучасному літературознавстві одне з ключових місць.

Підрозділ 1.1. «Проблеми вивчення лірики Л.Талалая в окресленні міжтекстових зв'язків» є своєрідним вступом до з'ясування параметрів діалогізації в художньому тексті лірика.

Ліричний доробок автора було розглянуто в контексті доби. Перша збірка поета «Журавлиний леміш» уже заявила про себе своїм художньо-філософським бунтарством шістдесятництва (В.Моренець), але дотримання поетом світоглядних позицій епохи шістдесятництва, на нашу думку, слід розглядати лише як підґрунтя до еволюції художнього стилю, бо жанрово-тематична своєрідність поезії автора пройшла шлях від поверхового традиційного ліризму до імпресіоністичної філософської метафоризації. Сьогодні поет залишається в пошуку «чистої естетики».

В.Моренець, відносячи письменника до «світоглядно-духовного стану модерної літератури», визначав відмінність світогляду ліричного героя Л.Талалая від світогляду екзистенціалізму. Лірика кінця 90-х років ХХ ст. та початку ХХІ ст., зокрема зі збірок «Потік води живої», «Вибране», із ненадрукованого циклу «Неурахований час» (узято для дослідження з власного авторського архіву) часто засвідчують стирання цієї відмінності.

По-різному сприймала і сприймає вітчизняна критика ліричний доробок автора. Наслідування стильових властивостей, норм окремих письменників, літературних шкіл і напрямів як провідної проблеми теорії інтертексту у творчості Л.Талалая слід розглядати як вагомий чинник формування ідіостилю письменника. На стильову спорідненість автора з творчістю М.Рильського та В.Сосюри звернув увагу Л.Новиченко.

В.Базилевський зазначав, що «за останні роки він багато чому навчився в попередників, ніж у сучасників. Більше в російських, поетів, ніж в українських. Починаючи від Баратинського, якого він знає і любить, і пізнього Пушкіна - до майстрів ХХ століття. Йому близька зображувальність Буніна» Талалай Л. Вибране /Передмова Базилевського В.О. - К.: Дніпро, 2004. - С.7..

Я.Мельник, наголошуючи на «невдачі у сфері поезії конкретно-ситуативної»² Мельник Я. ... І поміж небом і тобою ніщо буденне не стоїть // Укр. мова і літ. в шк. - 1985. - №7. - С. 21. поета, аналізував лірику Л.Талалая в контексті творчості Олександра Олеся, І.Драча, В.Симоненка, В.Забаштанського, Д.Іванова, А.Кичинського, С.Єсеніна, Ю.Кузнєцова.

На суголосності з філософськими поглядами Г.Сковороди та фольклорними витоками медитативної лірики автора наголошував Т.Салига Салига Т. Слова - як одкровення давні // Вітчизна. - 1985. - №6. - С. 158-162..

Виявивши риси різних творчих прийомів у ліриці автора та розглянувши домінанти поетики, І.Прокоф'єв уперше зупинився на генетичних особливостях талалаївського інтертексту й асоціативності як на одному з прийомів побудови нових образів і смислів.

З метою об'єктивної оцінки міжтекстових взаємодій у ліриці Л.Талалая простежено відсутність детермінованості феномена інтертекстуальності (підрозділ 1.2. «Шляхи дослідження інтертекстуальних параметрів»).

Вихідною еволюційною моделлю теорії інтертексту постала філіація - пряме наслідування: з цієї точки зору кожне нове явище літератури прямо виходить із попереднього. Ця модель висуває на перший план фактор безперервності розвитку. Еволюція виокремлює лише класичні зразки, по відношенню до них інші тексти розглядаються як «приготування» класики, її розвиток або спад. Така модель зазнає впливу біологічних ідей: розвиток літератури розглядається в ракурсі аналогії з розвитком живого організму.

У теорії літератури модель філіації застаріла. Критикуючи її, російські формалісти висунули нову концепцію заперечення/наслідування, що носила системно-динамічний характер. Ю.Тинянов розмежовував генезис твору та еволюцію художньої системи. Генезис (часткові обставини створення тексту - біографічні факти, історичні події, потреби «соцзамовлення») збігається з явищем філіації. Еволюція - системна цілісність, що характеризує внутрішнє саморегулювання літератури. У ній виділяється домінанта - головний фактор художньої конструкції, заміна якого руйнує зміст усієї системи. Зміна домінанти - це і є суть літературної еволюції як динамічного процесу боротьби сил за першість у тексті. Ідею наслідування російські формалісти не відхилили повністю, а замінили, за визначенням В.Шкловського, наслідування авторитету від батька до сина наслідуванням від дядьки до племінника. У кожну епоху в літературі існує дві і більше традицій - «старші» і «молодші», у ході розвитку яких старші поступово втрачають силу, автоматизуються, уступають першість молодшим, які знаходяться в резерві культури. Перевага цієї моделі - динамічність: літературний розвиток трактується як конфлікт різних варіантів творчості, як ланцюг криз, що призводить до моментів переривчасті. Недолік - механічність цього процесу: два протиборчі боки. Не зрозуміло, яким чином вони можуть взаємодіяти та синтезуватися в новому, яким чином можливий еволюційний процес.

Важливою еволюційною моделлю постає і теорія Х.Блума, що стосується системи інтерсуб'єктивних відношень «старшого» і «молодшого» письменників. Ці відношення уподібнюються відношенням батька і сина за З.Фройдом. Батько для сина водночас є авторитетом, взірцем і разом з тим суперником. Письменник відчуває подвійне почуття до творчості попередника: він захоплюється ним і, в той же час, відчуває, що пряме наслідування позбавить його самого творчої особистості. Його стратегії спрямовані на те, щоб пересилити вплив попередників.

Моделлю еволюції літератури, що не брала до уваги взаємодію лише письменників, а відношення текстів незалежно від авторів, постала класифікація міжтекстових взаємодій французького літературознавця Ж.Женетта, який пропонує більш звужено й конкретно виділити п'ятичленну класифікацію різних типів взаємодії текстів: інтертекстуальність, паратекстуальність, метатекстуальність, гіпертекстуальність, архітекстуальність.

Новітньою теорією інтертекстуальності постала модель постструктуалістської поетики, висунута Ю.Крістевою. Ця концепція тотальної інтертекстуальності за першооснову бере фундаментальну ідею некласичної філософії про активну роль соціокультурного середовища в процесі смислорозуміння й смислозародження. Засади теорії інтертекстуальності філологи вбачали в трьох основних джерелах: теоретичних поглядах Ю.Тинянова, діалогічній концепції М.Бахтіна та теорії анаграм Ф. де Соссюра. Інтертекстуальність проявляється в тексті разом з несистемним, немотивованим, структурно нез'ясованим сегментом - такий сегмент дозволяє підозрювати інтертекстуальність, хоча її може і не бути (немотивований елемент може бути загадкою, елементом герменевтичного коду (за Р.Бартом), або навмисне залишеним без пояснення). Цей сегмент постструктуалісти тлумачать як цитату або ремінісценцію через зіставлення одного тексту з іншим; читацька робота над таким сегментом складається в розшукуванні їй пояснень не в межах окремого тексту, а в просторі інтертекстуальності. Привілеї концепція надає не авторові, а читачу, через рецепцію якого редукується інтертекст. Сучасні концепції інтертекстуальності фактично заперечують діахронічну спрямованість літературного розвитку, усі художні твори розташовуються не в часі, а в просторі «універсальної бібліотеки» (Х.-Л.Борхес), взаємодіючи завдяки роботі читача.

Слушною для розвідки стала теорія зв'язків між текстами М.Ріффатера, який, спираючись на семіотичний трикутник Г.Фреге, визначав найважливішим «принцип третього тексту», що репрезентований в системі - «текст - інтертекст - інтерпретанта».

Це дозволило нам стверджувати, що текст та інтертекст не пов'язані між собою, як «донор» і «реципієнт», їх відношення не зводяться до примітивного уявлення про «запозичення» і «впливи». Завдяки інтерпретанті відбувається схрещення і взаємна трансформація змістів текстів, що взаємодіють.

Близькими до концепції Ю.Крістевої є погляди Р.Барта, який уперше розглядав поняття тексту з двох позицій - автора та читача. Текст, за Бартом, - це не стійкий знак», а умови його породження - вільна «гра» гетерогенних культурних кодів Барт Р. Текстуальний аналіз “Вальдемара” Едгара По // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст./ За ред. Марії Зубрицької. - Львів: Літопис, 2002. - С.521.. Текст становить гру смислів, яка здійснюється за допомогою гри цитатами та гри цитат.

Підрозділ 1.3. «Осмислення категорії інтертексту в парадигмі «автор - читач» містить дослідження теорії інтертекстуальносі з двох позицій: авторської та читацької. Традиційно мистецтвознавство приписувало всі інтенції лише творцю тексту або тексту як іманентному утворенню. М.Бахтін зруйнував цей стереотип, він висунув ідею тексту як трансформучого поля смислів, утвореного між автором і читачем. Читацька робота при цьому повинна бути неподільною з авторськими намірами.

Голос автора не має ніяких переваг перед голосами персонажів, а читач може розглядатися як повноправний співавтор тексту. Виходячи з цих суджень, зрозуміло, що для реципієнта передбачається обов'язкова обізнаність зі світовою культурою, знайомство з різними (як у предметному, так і в етно-національному смислах) традиціями, що забезпечить йому «інтертекстуальну компетентність».

З точки зору читача, інтертекстуальність - здатність знайти в тексті інтертекстуальні примітки - пов'язана з установкою на глибше розуміння тексту за рахунок його зв'язків з іншими текстами. З точки зору автора, інтертекстуальність - це засіб створення власного тексту, ствердження своєї творчої індивідуальності через будування складної системи відношень із текстами інших авторів. Увага вчених зосереджена не тільки на розрізненні цих позицій, а й на з'ясуванні різних видів інтертекстуальності у творах письменників.

Читацька інтертекстуальність може суперечити або не збігатись з авторською позицією. У зв'язку з цим у системі читача інтертекстуальність вимірюється як взаємозв'язок між зародженням або рецепцією одного тексту та знаннями учасників діалогу текстів. Тому розуміння кодів тексту залежить від «інтертекстуальної енциклопедії» читача, вона є тим актом, до якого тяжіє інтерпретація тексту як процедура смислоутворення.

Інтертекстуальність, поняття постмодерністської текстології, залишаючись динамічною в літературі та літературознавстві, цікавить, як бачимо, багатьох учених. Сучасний поняттєво-термінологічний інструментарій цієї теорії, ґрунтуючись на попередніх терміносистемах, літературознавчих концептах, потребує більш чіткої конкретизації та систематизації. У зв'язку з цим поняття «інтертекстуальні параметри» стає дискусійним і новаторським, притягуючи до себе цілу низку традиційних і модерних понять.

Спільне в усіх дефініціях - зміст поняття «інтертекстуальність» - вихід за межі тексту, відношення «текст - тексти - система». Проаналізоване й переосмислене в дисертації розуміння категорії «інтертекст» стало основою для окреслення інтертекстуальних параметрів. Параметр - математична величина, що входить до формули і зберігає своє постійне значення лише за цих умов, це дало нам підстави визначити інтертекстуальні параметри, за яких «формула інтертексту» створить нові художні смисли.

Систему існування інтертекстуальності запропоновано уявити у вигляді піраміди (рис.1), в основі якої лежить квадрат (фігура, як відомо, з рівнозначними боками), параметри-константи в межах пірамідальної площини завжди утворюють трикутник (за математичними законами трикутник - це особлива стійка фігура, обмежена трьома прямими, які взаємно перетинаються й утворюють три кути).

До інтертекстуальних параметрів віднесено:

транстекстуальні та світоглядні коди (поняття «код» як ключ до способу розшифрування тексту є складовим елементом «субкоду» культурного (Р.Барт) - прямі ІМ та ОС, перетинаючись, утворюють центр симетрії (Т) - претекст та інтертекстуальну базисну площину з верхівками-рівнями, через які проявляється.

Рис.

Віди інтертекстуальності (сучасні вітчизняні літературознавці, зокрема Ю.Ковалів та Р.Гром'як, дозволяють, інтегруючи різні інтертекстуальні теоріі, визначити чотири базисні види інтертекстуальності: генетичний (Т'І) - зауважує лише ті прото-, архетексти, які брали участь у виникненні літературного твору; інтенціональний (Т'М) - спланований автором, усвідомлений ним; іманентний (Т'С) - визначений самим літературним твором; рецепційний (Т'О) - той, який може бути виявлений емпірично різними реципієнтами);

авторська та читацька позиції (ОТ'С та ІТ'М - інтертекстуальні надбудовні площини, крізь призму яких треба розглядати існування інтертексту).

Запропоноване визначення інтертекстуальності як системи міжтекстових взаємодій транстекстуальних та світоглядних кодів крізь авторсько-читацьку рецепцію, репрезентовановану генетичним, інтенціональним, іманентним або рецепційним видами не заперечує існування попередніх теорій інтертекстуальності. Ця модель побудови еволюції інтертексту дає змогу створити загальну теорію інтертекстуальності як своєрідної інтертеорії, що лежить в основі світосприйняття ХХ-ХХІ століть. Поняття інтертексту як інформаційної реальності відповідає тим креативним ідеям синтезу традиційного й нетрадиційного, які базуються на інваріантності та альтернативності шляхів розвитку законів мистецтва. Вивчення параметрів інтертексту невід'ємне від аналізу цього явища у творчості конкретних письменників. Наше звернення до творчості Леоніда Талалая, поета традиційної манери письма, дасть змогу розглянути еволюцію формування художнього світу митця, визначити нові тенденції, які намітились у доробку поета останніх років.

Другий розділ «Транстекстуальні «коди» - праджерело лірики Л.Талалая» дозволив з'ясувати транстекстуальні коди, які відіграли важливу роль у змалюванні природи ліричного героя автора. Дослідження дало змогу простежити міжтекстуальний рівень художньої структури інтертексту через коло текстів, інтертекстуальних включень, стилістичних фігур, тропів, із яких конструюються образи.

Аналіз лірики (підрозділ 2.1»Генетичний аспект існування «тексту в тексті») засвідчив, що автор, поєднуючи два начала - письменника й громадянина, творчо осмислює історичні факти, фольклорні, міфологічні та писемні джерела.

Визначено феномен алюзії, який у ліриці автора репрезентований класичними різноджерельними виявами: з релігійною підосновою (елементи біблійного тексту стають не тільки структуротворчою складовою загальної картини світу, вони впливають на формування ментальності, моральних ідеалів та цінностей), що ґрунтується на реаліях стародавньої історії (здебільшого античної), які завдячують своїм походженням фактам середньовічної, нової та новітньої історії, літературні, котрі мають своїм корелятом історичне минуле й сучасне України та Росії, автобіографічні (виступають у якості позначки ситуаційної моделі, з якою асоціативно співвідноситься текст із життєвим досвідом творця), алюзії з фольклорною підосновою (прислів'я та приказки, сталі народні образи (архетипи, символи), повір'я, прикмети).

Ремінісценція як інтертекстуальний прийом у ліриці Л.Талалая відшукує нові інтелектуальні припущення, на ґрунті яких автор висловлює своє ставлення до світу й сучасника в ньому, завдяки чому його поезії «інтелектуальні».

Образотворчими медитативними елементами виступають у творчості лірика ремінісценції на Пушкіна з поеми «Руслан і Людмила», Шекспіра - з поем «Гамлет», «Ромео й Джульєтта», на постулат Геракліта «не можна двічі сухим ввійти у воду», афоризми Хайяма, Лесі Українки.

У низці творів автора ремінісцируються постійні лексеми, що характеризують існування внутрішньолітературних інтертекстуальних зв'язків між текстами. Ґрунтуються вони на архетипних структурах людської психіки, концентрують вічно живі проблеми людського буття, які є спільними для всіх епох і народів. У творчості Л.Талалая умовно відокремлено дві групи образів: що позначають складові українського природного, історичного та соціального буття.

Наголошено на використанні паратекстуальних елементів: заголовків («Колискова матері», «Дід Михайло» несуть у собі автобіографічну основу, «Шевченко в Україні 1859 року» і «Надія Лесі Українки» відображають життєве кредо класиків, «Подорож Катерини ІІ по Дніпру» запозичує сюжет численних народних легенд про етимологію топонімів України, що містять у своєму складі корені «дар», «багат»); присвят (П.Мовчану - «Досвіду печаль» та «Співучий пісок», «Де човен зиму зимував» - М.Вінграновському, поезія «Чекання» присвячена пам'яті тих, хто не повернувся з боїв, «Бузина» - пам'яті загиблого діда Л.Талалая Миколи Дудки, лірики «Білий світ у мерехтінні» та «Горіла сосна» - посвяти дружині, Раїсі Петрівні, «Слово правди дорогої» - пам'яті В.Стуса, «Ще палахкоче ранній схід» присвячений В.Лопаті, «Притишено плине осінній Дінець» - М.Руденку, «Білі хорвати» - Д.Відмаровичу, «Це осінь, друже» - В.Базилевському, «Гонитва» (із ненадрукованого) присвячена В.Герасим'юку); епіграфів (вони розкривають його манеру означувати асоціативні зв'язки власних поезій з літературними традиціями П.Елюара, Г.Сковороди, О.Пушкіна, біблійними міфами); текстових приміток, які зустрічаються в тексті у вигляді прихованих маркованих цитат без авторського коментарю, іноді - курсива («Саркастична балада про браму», «А вже в моїм теремі злотоверхім покрівля розвалена...», «Що шумить, що дзвенить перед зорею ранньою?..», «За колом коло», «Літописець»); підсилюють глибину сформованих образів і натяки на персоналії («Вогнище із друзями навколо» та «Фіксує око, проявля душа» - на М.Рильського, «Зійшлися сосни, як сім'я» - майстерність лірика Сосюри, «Нарешті в горлівській газеті» - О.Блока та В.Сосюри як перших учителів багатьох поетів-початківців, «Був я вільний...» - Д.Павличка, «Осіннє марева тремтіння» та «Удосвіта дощ ущух» - М.Вінграновського).

Досліджено жанрову своєрідність фольклорних та міфопоетичних кодів лірики Л.Талалая. Розглянуто особливості стилізацій та жанрових модифікацій народних пісень, балад, поетичних молитов, історичних пісень та дум, притч, поезій, що мають фольклорну основу, зберігаючи традиційні конфлікти побутового та родинно-побутового змісту. Розглянуті різні генетичні засоби актуалізації «чужого» слова в творчості Л.Талалая допоможуть знайти стратегію аналізу сучасної поетики - простежити безперервний полілог митців різних епох.

Підрозділ 2.2 «Рецепція та трансформація традиційних образів, сюжетів, мотивів» відкривається інтерпретацією образів грецької міфології: Сізіфа у віршах «Співучий пісок», «Вершина», Прометея в поезії «Світлішим стає вночі» та поемах «Маруся», «Передова».

Лейтмотивом через усю творчість Л.Талалая проходить мотив союзу Фауста з дияволом. Трансформація трагічності фаустівської міфологеми зумовлена сьогоденням - епохою, що не може знайти втрачені моральні цінності. Продовжуючи традиції дволикості Фауста, Л.Талалай намагається відобразити його святим і гріховним одночасно, письменник розгорнув еволюцію персонажа, який, бажаючи досягти універсальності, рівноправного розвитку всіх боків особистості, гармонії духу й тіла, підводить підсумки власного життя. Фауст Л.Талалая живе, можливо, не за Божими заповідями й, скоївши гріх, не стає безпорадним, не просить у Господа прощення - він звільняється від свого пороку сам, усвідомивши все, засудивши свою душу на тяжчу покару - «зависнути між двома світами» - небом і землею, Богом і дияволом, добром і злом, пеклом і раєм. Той кривавий поєдинок не завершується, власний осуд для героя набагато вагоміший, ніж Божий (поезії «Ми відновили Божий храм...», «Дитина в церкві», «Озеро», «Змій» та ін.).

Наголошено на аксіомі філософського сприйняття триєдності Всесвіту за Сковородою: Космос (природа) - мікрокосмос (людина) - Бог (Вищий Суд правди та справедливості). Крізь усю багатолітню творчість письменника проходить лейтмотив єдності людини й природи з рідною землею, народом. «Пізнання та самовдосконалення самого себе», яке спрямовувало долю Сковороди, спрямовує й долю Л.Талалая, вивело сучасного письменника на невдячний важкий шлях осягнення сенсу - жити в гармонії з собою та світом. Талалаївський Сковорода різний: і містик, і аскет, і вчитель. Він виступає міцним ланцюгом, що з'єднує багато поколінь людської думки від Ярослава до сучасності, у ліриках «Розходиться колами», «Костур Сковороди», «Вербою гілка проросла», «Вересневі схили», «Гонитва», «Іде і минає...», «Покинуте кладовище», «Глухо в Дикому полі», «Я прахом був, у прах вернуся...», «А над степом туман...», «Сюр... сюр... сюр... сюр... сюр... тягнеться ніби услід...». Інтертекстуальний перегук лірики Л.Талалая, якому близькі духовні ідеали, символи, цінності філософа, інтерпретують сковородіану по-своєму, заглиблюючись до вихідних смислів як до адекватної для сучасного реципієнта першооснови тлумачення зразків мистецтва слова.

Окрему увагу приділено в дослідженні ремінісценціям, образним аналогіям, цитаціям зі «Слова о полку Ігоревім». Нова інтерпретація традиційних для пам'ятки елементів відповідає принципам розвитку образів у інших загальнокультурних реаліях, при цьому не порушується структура головних сюжетних традиційних матеріалів.

Третій розділ «Світоглядний «діалог» автора - читача» у якості значущого параметра інтертекстуальності розглядає філософські, релігійні, естетичні та етичні, культурологічні коди, принципи народної моралі, ті соціокльтурні чинники, які беруть участь у формуванні феноменальності інтертексту.

Дослідження підрозділу 3.1. «Філософсько-релігійний модус світобудови ліричного героя: інтенціональний аспект» побудовано на концепціях, розроблених у працях К.Юнга, Д.Фрезера, поетичних моделях світу М.Гайдеггера і Г.-Г.Гадамера. У дисертації простежено особливості розуміння ліричного доробку поета, яке дає змогу нам виділити два креативні чинники філософсько-релігійних кодів: філософсько-медитативні, духовні та інтуїтивні категорії.

Аналіз поезій циклу «Неурахований час» Л.Талалая в залежності від «чотирьох істин» призвів до визначення трьох рівнів сприйняття ліричного героя читачем або трьох рівнів прочитання: на першому рівні відбувається усвідомлення неможливості пояснити світ і причини невлаштованості в ньому, на другому - визначається істина путі (письменник зображує людину, що постійно знаходиться в пошуку смислу свого існування), на третьому - пізнання справжнього щастя.

У якості буддистських модусів розглянуто культ «третього ока», модель учителя або духовного наставника (за дзен-буддизмом - бодхисатви, що залишаються з людьми, не йдуть до нірвани), який допомагає ліричному герою знайти Істину, досягти духовного просвітлення. У ролі духовного наставника в творах лірика часто виступають історичні особистості, герої культових текстів, друзі тощо. Різноплановість персонажів призводить до певного смислового навантаження не випадково, вони допомагають сучасникові знайти психологічний комфорт у цьому світі. Використані автором алюзії та ремінісценції більш глибоко розкривають мотив путі постійного самовизначення, відмови від матеріальних цінностей, пошуку себе в натовпі, шляху самотнього мандрівника, він з'єднується зі Сковородинським «Світ ловив мене, але не спіймав» та з дзен-буддистським «усі ідеальні», протиставляючи західному «nobоdу is регfесt» (ніхто не ідеальний), що передбачає рівність людей в їх первинній чистій природі. Письменник приводить свого читача до думки: з життєвої складної ситуації завжди можна знайти вихід. Він міститься в звільненні людини від раціоналізму, інтуїтивному проникненні в природу речей, внутрішньому просвітленні, які в дзен-буддизмі називають «сатори».

Дзен-буддизм зменшує роль смерті: душа безсмертна, вона просто перероджується й переходить до іншого тіла (рослинного або тваринного). Власний суд для ліричного героя набагато відповідальніший, ніж Вищий, бо життя, як категорія біологічна, сприймає все як Божий дар.

У підрозділі 3.2 «Іманентний характер міфотворчості поета» основну увагу зосереджено на аналізові міфотворчої системи автора. Досліджено парадигми міфів, образів фольклору, культів, тотемів, які їх розкодовують. Доведено, що трансформація міфологічних кодів Л.Талалая глибоко оригінальна, прийоми стилізації, розробка мотивів чи образу яскраво відображають синтез міфологічного та авторського світобачення й своєрідного розв'язання естетичних завдань. Інтерактивом виступають культи небесних світил - люнарний, солярний та астральний.

Розглянуто міфотворчі джерела авторського ідіостилю, репрезентовані низкою архетипних образів, народних символів. В основу рослинного та тваринного паралелізму письменника ліг принцип вільних поетичних асоціацій, символіку іноді підміняє реальна побутова дійсність, що відобразила контекст єдності буття особистості й світу.

Поліваріантність інтерпретації змісту, притаманна ліриці Л.Талалая, в аспекті «діалогу» світоглядних позицій автора й читача цілком умотивована для сучасної екзистенціалістської налаштованості творчих пошуків лірика. Герой поета стає крапкою перетинання різних філософських поглядів та релігійних ідеологій, принципів народної моралі та світоглядних засад. Проаналізовані нами міжтекстові світоглядні коди на прикладі лірики Л.Талалая дають підставу стверджувати, що, завдяки їх взаємодії з транстекстуальними кодами, авторською та читацькою позиціями, різними видами інтертексту в кожному конкретному тексті співіснують «різноплощинні» художні системами, які породжують нові смисли. Саме тому такий навантажений «підтекстами» текст відкритий для різних читацьких і дослідницьких інтерпретацій.

У висновках дисертації узагальнено результати спостереження контактів між текстами світової культури, з одного боку, та текстами Л.Талалая, з другого, аналіз суперечностей у теоретичних дискусійних питаннях теорії інтертекстуальності з приводу визначення її основних параметрів, що зумовило актуальність поєднання теоретичного й історичного аспектів нашого дослідження. Такий підхід до аналізу лірики «традиційного» письменника методом інтертекстуального дослідження виявився досить результативним.

Головна перевага інтертекстуальності полягає в тому, що вона дає змогу уникнути однобічності, бо в полілогах «текст - тексти - система» та «світ - текст - світ» рівноправно діють двоє: автор і читач.

Дослідження параметрів інтертексту на прикладі лірики Леоніда Талалая відобразило межовий стан сучасного літературного процесу та тенденції його розвитку, що дозволило вважати результати роботи перспективними. Крізь взаємодію різних видів інтертекстуальності переосмислюється низка важливих аспектів літературного процесу, які базуються на картинах світу й концепції людини. Інтеграція засад різнобічних підходів до теорії інтертекстуальності дозволила спрямувати дослідження за чотирма аспектами, які не виключають, а доповнюють один одного, ілюструючи існування «діалогу текстів». Доведено:

1. Інтертекстуальність - це система міжтекстових взаємодій транстекстуальних та світоглядних кодів крізь авторсько-читацьку рецепцію, репрезентована генетичним, інтенціональним, іманентним або рецепційним видами.

2. Використання у поезії Л.Талалаєм інтертекстуальних елементів стало важливим транстекстуальним тлом стуктуротворчого фактору ідіостиля письменника.

3. Лірика Л.Талалая дозволяє дослідити два інтерактивні аспекти категорії інтертексту:

- співвідношення авторської (інваріантної, інтертекстної) в літературному творі й певної класичної (варіантної, прототекстної) моделей, як результат художньої творчості;

- процес трансформації класичного тексту (його елементів) у ході авторського опрацювання матеріалу.

4. Основна функція чинників інтертекстуальності в ліриці автора - це генерування нових художніх образів шляхом збагачення ним асоціативного ряду.

5. Складний комплекс авторських інтертекстуальних включень підлягає трансформації метафізичної ідеї, яка поєднує в собі принципи народної моралі, філософсько-релігійні концепції християнства та дзен-буддизму.

Визначені у творчості письменника елементи інтертекстуального синтезу свідчать про завершення в літературному процесі певного етапу й початок переходу літератури на якісно новий рівень. Тим самим вони окреслюють нові продуктивні напрямки дослідження поетики інтертексту в творчості українських письменників ХХ-ХХІ століть, які працювали або працюють у схожій манері письма (В.Свідзінський, В.Підмогильний, М.Вінграновський, П.Мовчан, В.Базилевський та інші).

Література

1. Негодяєва С. Осмислення інтертекстуальності в парадигмі «автор-читач» // Вісник Луган. нац. пед. ун.-ту ім. Т. Шевченка. - 2006. - № 10. - С.101-105.

2. Негодяєва С. Самотність як домінанта поетичного діалогу В. Свідзинського та Л.Талалая // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного університету. Філологічні науки: Випуск 13. - Кам'янець-Подільський: П.П.Заріцький, 2006. - С.278-284.

3. Негодяєва С. Генетичний аспект існування «тексту в тексті» (на матеріалі лірики Леоніда Талалая) // Вісник Луган. нац. пед. ун.-ту ім.Т .Шевченка. - 2006. - № 15. - С.101-107.

4. Негодяєва С. Художні аспекти інтерпретації народної символіки в ліриці Леоніда Талалая) // Вісник Луган. нац. пед. ун.-ту ім. Т.Шевченка. - 2007. - № 2. - С.78-84.

5. Негодяєва С. Трансформація біблійних міфів і прецедентного тексту в ліриці Леоніда Талалая // Актуальні проблеми української літератури і фольклору: Наук. зб. - Вип. 10. - / Редкол.: С.В. Мишанич (відп. ред.) та ін. - Донецьк: ДонНУ, 2006. - С.392-398.

6. Негодяєва С. Інтерактивний аспект культу небесних світил у міфотворчості Леоніда Талалая // Таїни художнього тексту: Збірник наукових праць. Дніпропетровськ: Пороги, 2007. - Вип. 7. - С. 361-369.

7. Негодяєва С. Інтертекст як вияв взаємодії високої і масової літератур (На матеріалі творчості Леоніда Талалая) // Актуальні проблеми слов'янської філології: Міжвуз. Зб. наук. ст. / Відп.ред. В.А.Зарва. - Ніжин: ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2007. - Вип. ХІV: Лінгвістика і літературознавство. - С.108-116.

8. Негодяєва С. Образ Донбасу в ліриці Леоніда Талалая // Слобожанщина: літературний вимір: Збірник наукових праць. - Вип. ІІІ. - Луганськ: Знання, 2005. - С.51-58.

9. Негодяєва С. Екзистенційні мотиви лірики Леоніда Талалая // Наукова молодь: Збірник праць молодих учених. - Луганськ: Альма-матер, 2005. - С.12-18.

10. Негодяєва С. Модель вивчення літературного краєзнавства Луганщини на уроках української літератури в загальноосвітній школі // Збірник праць молодих учених. Матер. І регіональної наук.-практ. конф. «Внесок молодих учених у розвиток науки регіону». - Луганськ: Знання, 2005. - Т.4. Соціально-гуманітарні науки. Фізична культура та спорт. - С.111-119.

11. Негодяєва С. Проблема співвідносності алюзії та інтертекстуальності (на матеріалі лірики Леоніда Талалая) // Слобожанщина: літературний вимір: Збірник наукових праць. - Вип. ІV. - Луганськ: Альма-матер, 2006. - С.102-108.

12. Негодяєва С. Трансформація та рецепція фольклорно-етнографічних джерел Сходу України в ліро-епічних творах Леоніда Талалая // Фольклор, література та мистецтво Сходу України в системі етнокультурних вимірів: Збірник наукових праць. - Вип. ІV. - Луганськ, 2006. - С. 126-134.

13. Негодяєва С. Міфотворчий аспект трансформації героїчного епосу в творах Леоніда Талалая // Слобожанщина: літературний вимір. Матеріали V Всеукраїнської наукової конференції. - Вип. V. - Луганськ: СПД Рєзникова В.С., 2007. - С.139-144.

14. Негодяєва С. «Ілюзія добра і щастя» Миколи Вінграновського: доля особистості в контексті доби (на матеріалі творчості Леоніда Талалая) // Науковий вісник Миколаївського державного університету. Випуск 14. Філологічні науки. Збірник наукових праць. - Миколаїв: МДУ, 2007. - С. 54-57.

15. Негодяєва С. Дзен-буддистський модус світобудови ліричного героя на матеріалі циклу «Неурахований час» збірки Леоніда Талалая «Вибране» (2004)) // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук.праць. - Вип. 21. - Ч. 2: Питання менталітету в українській літературі / Редкол.: А.В. Козлов (відп ред.) та ін. - К.: Акцент, 2005. - С.534 -544.

16. Негодяєва С. Проблеми дослідження інтертекстуальних параметрів у сучасному літературознавстві // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук.праць. - Вип. 22. - Ч. 1: / Редкол.: А.В. Козлов (відп ред.) та ін. - К.: Акцент, 2005. - С.377-378.

17. Негодяєва С. Іманентний аспект пісенно-фольклорного коду лірики Леоніда Талалая // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. - Вип. 24. - Ч.2: / Редкол.: А.В. Козлов (відп. ред.) та ін. - К.: Акцент, 2006. - С.599-606.

18. Негодяєва С. Трансформація конфесійних жанрових модифікацій у творчості Леоніда Талалая // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. - Вип.25. - / Редкол.: А.В. Козлов (відп. ред.) та ін. - К.: Акцент, 2006. - С.488-494.

1. Размещено на Allbest.ru