Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка

ЛЕБЕДІВНА Лариса Іванівна

УДК: 821.161.2

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА ПРОЗА 20-30-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ: ПРОБЛЕМА НЕОРОМАНТИЗМУ (О. Турянський, Р. Купчинський, А. Чайковський, А. Лотоцький, Б.-І. Антонич, К. Гриневичева)

10.01.01 - українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі літератури ХХ століття Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України

Науковий керівник: - доктор філологічних наук ШУМИЛО Наталія Микитівна, Інститут літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України.

Офіційні опоненти: - доктор філологічних наук, професор КОВАЛІВ Юрій Іванович, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри новітньої української літератури;

- кандидат філологічних наук КАПЛЕНКО Оксана Миколаївна, Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя, доцент кафедри української літератури.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М.Грушевського, 4).

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У 20-30-х роках ХХ століття активно розвивалася західноукраїнська проза, яка мала неоромантичне спрямування. Це був час складних літературних процесів, формування національно-визвольного руху, патріотичного піднесення та осмислення політичних подій 1918-1920-х років, що й стали основними суспільними чинниками відповідних літературних процесів.

Незважаючи на зацікавлення ряду науковців, зокрема праці С. Андрусів, М. Ільницького, Н. Мафтин та ін., українська проза 20-30-х років минулого століття залишається недостатньо вивченою. Цим і зумовлена актуальність запропонованого дослідження, в якому здійснено прочитання прози західноукраїнських письменників 20-30-х років Богдана-Ігора Антонича, Катрі Гриневичевої, Осипа Турянського, Романа Купчинського, Андрія Чайковського та Антіна Лотоцького.

Мета й завдання дисертації полягає у розкритті особливостей розвитку західноукраїнської неоромантичної прози 20-30-х рр. ХХ ст. в межах цілого неоромантичного літературного напряму. Тому в роботі ставляться і розв'язуються такі завдання:

1) простежити формування світоглядного та літературно-естетичного підгрунтя неоромантизму;

2) з'ясувати типологічні риси неоромантизму та їхню своєрідність в українській прозі міжвоєнного періоду;

3) окреслити ідейні та стильові чинники неоромантичного художнього мислення в українській прозі даного періоду;

4) визначити національні питомі риси цього напряму в українському літературному процесі;

5) показати особливості індивідуальних стилів українських письменників “нового покоління” в контексті неоромантичного літературного напряму.

Об'єктом дослідження є художня проза О. Турянського (“Поза межами болю”, “Син землі”), Р. Купчинського (“Заметіль”), Б.-І. Антонича (“На другому березі”), К. Гриневичевої (“Шестикрилець”, “Шоломи в сонці”), А. Чайковського (“На уходах”, “За сестрою”) та А. Лотоцького (“Княжа слава”), літературно-критичні статті Лесі Українки та Б.-І.Антонича, листування, щоденникові записи та спогади О. Кобилянської. Проза згаданих українських неоромантиків зіставляється з відомими творами того часу європейських прозаїків, зокрема: М. Пруста, А. Камю, Ф. Кафки, Ж.-П. Сартра, В. Вулф, К. Гамсуна, Е. Хемінгвея, Е.-М. Ремарка, А. Барбюса, С. Мірівіліса, О. Гріна, С. Лагерлеф, Р. Стівенсона).

Предмет дослідження - національна своєрідність неоромантичного літературного напряму в українській прозі 20-30-х рр. ХХ ст.

Методи дослідження - в дисертації використано здобутки сучасного системного, історико-порівняльного, конкретно-історичного аналізу, психоаналітичної критики, методики культурно-історичної, психологічної та рецептивно-естетичної шкіл.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній:

1) з'ясовується спільне та відмінне між неоромантизмом як великим стилем доби і неоромантизмом як власне стильовим напрямом; визначається світоглядне підгрунтя останнього;

2) розкриваються суспільно-історичні та культурно-мистецькі умови для формування неоромантичного літературного напряму як у цілому, так і конкретно на теренах Західної України;

3) виокремлені основні типологічні риси неоромантизму як літературного напряму взагалі та українського зокрема;

4) розмежовано такі поняття, як “неоромантизм”, “революційна романтика”, “романтика вітаїзму”;

5) творчість О. Турянського, Б.-І. Антонича, Р. Купчинського, А. Чайковського, А. Лотоцького, К. Гриневичевої розглядається у річищі неоромантичного літературного напряму;

6) осмислюються культурно-історичні, психологічні та літературно-естетичні аспекти художнього мислення письменників у світлі неоромантичного літературного напряму;

7) розглядається проза О. Турянського, Б.-І. Антонича, К. Гриневичевої порівняно із західноєвропейськими письменниками-модерністами зазначеного періоду;

8) визначаються особливості індивідуального неоромантичного стилю у творчості кожного з українських прозаїків.

Робота виконана згідно з науковими планами відділу української літератури ХХ століття Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, пов'язаних зі створенням академічної “Історії української літератури” (№ РК 0101 U 002080).

Практичне значення. Здобуті наукові результати можуть бути використані при читанні історико-літературних курсів і спецсемінарів з історії української літератури у вищих навчальних закладах, а також у подальшому дослідженні західноукраїнського літературного процесу між двома світовими війнами (20-30-х років ХХ століття).

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації викладені у виступі на VII Міжнародній конференції молодих учених (Київ, 2004 р.), на VІІІ Міжнародній конференції молодих учених (Київ, 2005 р.). Додатково: на ІV Всеукраїнській конференція “Буття українців” (Київ, 2007 р.).

За темою дослідження опубліковано шість статей.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури (202 позиції). Загальний обсяг дисертації 214 сторінок, із них 197 основного тексту.

неоромантизм турянський антонич купчинський чайковський

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У "Вступі" обґрунтовано актуальність та новизна дисертаційної роботи, сформульовано її мету та завдання, окреслено методологічну основу і практичне значення.

У першому розділі “Неоромантизм: передумови, формування та процес становлення” окреслюються основні типологічні риси неоромантизму, які визначають духовно-моральні основи його естетики та філософське підґрунтя. Увага зосереджується на історичних, філософсько-мистецьких та літературно-критичних аспектах, які сприяли формуванню неоромантичного світогляду.

Неоромантизм як літературний напрям розглядається як складова великої загальної естетичної системи початку ХХ століття. Має свої передумови виникнення, що сягають, як зазвичай не вважалося, історичних подій ХVІ - ХVІІІ століть в Україні. Козацька держава першою у Європі заявила про появу нових цінностей: волі, рівності, громадянських прав, демократії, національної гідності (І.Крип'якевич). Пізніше ці демократичні суспільні надбання знайшли своє відображення у гаслах французької революції.

Велика заслуга письменників неоромантичного спрямування виявилася у тому, що вони переосмислили проголошені гасла й перевели їх із рівня соціальних вимог на рівень духовних цінностей (свобода соціальна трактувалася як свобода духовна, емансипація особистості; рівність класова як рівність гендерна на основі морально-духовних цінностей; братерство між народами як братерство між рівними духом). Таким чином, суспільно-історично-національний світогляд визначає мистецьке світорозуміння, а з часом стає засадничою основою неоромантичного літературного напряму, передусім неоромантичної концепції особистості.

Згадані світоглядні ідеї, здобуваючи розвиток у подальшому філософському та мистецькому дискурсі (Г. Сковорода, українська школа “академічної філософії” (П. Юркевич, С. Гогоцький, П. Ліницький, О. Козлов, О. Гіляров, Д. Болдашевський, М. Грот, Г. Челпанов), Д. Чижевський, М. Грушевський, Д. Донцов, А. Шопенгауер, Р. Вагнер, Ф. Ніцше, Б. Кроче), також впливали на формування неоромантизму вже як літературного напряму. Формулюючи власні світоглядно-мистецькі настанови, українські неоромантики сприйняли “філософію серця” Г. Сковороди як пошук щастя через самовдосконалення, “пізнання самого себе” тощо.

Слід зазначити, що, увиразнюючи неоромантичний літературний напрям, неоромантична концепція творчості не обмежувалася однією філософською школою (наприклад, культурологічними поглядами Ріхарда Вагнера), а інтегрувала все те, що могло збагатити морально-духовну основу цієї концепції. Приміром, українських неоромантиків не торкнувся постулат “світового песимізму” А. Шопенгауера, хоча вони активно підтримали його ірраціональний спосіб пізнання дійсності, що розкриває приховані глибини й несвідомі прояви внутрішнього світу особистості, культ творчості та генія. Це стосувалося і філософії Ф. Ніцше, яка означила новий етап в історії світової думки як етап переоцінки цінностей і пошуків нового шляху розвитку. Саме так і сприйняли її неоромантики, по-своєму інтерпретуючи нові ідеали “високої культури”, “надлюдини”, “аристократизм духу”, масову культуру.

Значну увагу в першому розділі присвячено розкриттю історії формування європейської літературно-критичної думки про неоромантизм. На основі багатьох праць уже згаданих критиків та літературознавців простежуються зміни й уточнення змістових параметрів самого терміну “неоромантизм”, його використання в європейських літературах, складний процес тогочасного осягнення суті цього поняття, осмислюються його історико-культурні та літературознавчі характеристики. Зокрема, йдеться про те, що досі поняттям “неоромантизм” означували ряд різнорідних літературних явищ з огляду на метод, світоглядне підґрунтя, засоби художнього вираження, - і модернізм, і декаданс, і символізм, й імпресіонізм та експресіонізм, і неокласицизм, і прерафаелізм, і ніцшеанство, і сецесію, і вагнеризм, й еготизм тощо. Крім того, неоромантизм розглядали не як літературний напрям, а як мистецьке явище, що об'єднує різні течії та тенденції романтизму.

Визначення неоромантизму як літературного напряму, що має власне ідейно-світоглядне підґрунтя, дає підстави провести розмежування між ним і романтизмом і виявити відмінності од символізму, експресіонізму, імпресіонізму та інших стильових складників модернізму. До речі, Д. Чижевський у “Порівняльній історії слов'янських літератур” зауважував, що поняття “неоромантизм” виявилося не найкращим для означення почасти різновекторних мистецьких явищ початку ХХ століття.

На зламі ХІХ і ХХ століть Леся Українка першою окреслила “новоромантизм” як літературний напрям. Попри те, що письменниця не залишила спеціальних праць із цього питання, вона у розрізнених статтях зуміла напрочуд точно вказати основу неоромантичного художнього мислення, що стосується емансипації особистості, її винятковості, активності й самовдосконалення, “пориву у блакить”, демократизму.

На підставі виявлення типологічних рис неоромантизму у першому розділі підтверджується висновок про те, що неоромантизм - це літературний напрям, який сформувався на художньому досвіді романтизму та реалізму, витворюючи власну світоглядну концепцію особистості та спосіб розв'язання колізії / конфлікту. Водночас має ряд визначальних рис, що базуються на духовно-моральних основах філософії й естетики і під кутом зору неоромантичного героя параметризуються таким чином:

- етичність як утвердження загальнолюдських моральних цінностей - основи духовного розвитку людини;

- естетичність як пошуки “гармонії” та “краси” у духовних цінностях;

- націоналізм як утілення одвічних ідей незалежності України та її духовного розквіту, як прагнення піднести до високого ідеалізму живий образ національного Духу й Душі;

- флюктуація як вагання і пошуки особистістю себе та свого місця в суспільстві, коли робиться вибір на користь морально-духовних засад; як художні візії, що коливаються між “правдою краси” і “моральною красою”; як мінення тривожних роздумів митця над прагненням людини до самовдосконалення і “кризою” панівної думки;

- синтетичність як прагнення митця бачити світ цілісною системою, окремі підсистеми якої взаємопов'язані на усіх рівнях (неоромантичного світогляду, неоромантичної концепції героя, мовно-стильових засобів тощо), як властивість вбирати у себе деякі формотворчі риси інших літературних напрямів, підпорядковуючи тій “внутрішній наповнюваності” (неоромантичній домінанті), що створює цілісність цього літературного напряму;

- ідеалізм як бачення світу неоромантиками, в якому первинним є дух (Бог), свідомість (Душа), ідея (Слово / Логос) та безкорисливість і відданість високим моральним ідеалам;

- індивідуалізм як прагнення до власного духовного самовдосконалення та саморозкриття, що мало на меті не вивищення власних інтересів над “іншими”, а прагнення піднести “маси” до себе, на вищу духовну сходинку;

- містицизм як відчуття світу в єдності людини й природи, розкриття їхніх таємних / езотеричних властивостей, спрямованих на пізнання Божественного начала;

- символізм як вияв неоромантичного світобачення у Божественних знаках, які в змозі розкрити “духовне світло” в Душі людини;

- психологізм як заглиблення у людську свідомість (Душу), що допомагає самоусвідомленню і вказує власний шлях морально-духовних пошуків Бога / Світла / Логоса;

- історизм як звернення до історії власного народу з метою зміни його суспільної свідомості, утвердження почуття власної гідності і, понад те, формування свідомості державницької.

У другому розділі “Ранній український неоромантизм і його послідовники” на основі творчості О.Кобилянської та її послідовників О. Турянського, К. Гриневичевої, Б.-І. Антонича, Р. Купчинського, А. Чайковського, А. Лотоцького простежується спадкоємність у розвитку неоромантизму як художнього напряму. У їхній творчості визначаються загальні риси неоромантизму та їхні відмінності в індивідуальних стилях митців “старшого” й “нового” поколінь.

Про неоромантизм ранніх творів Ольги Кобилянської писали: Леся Українка, М. Євшан, С. Павличко, Ю. Бойко-Блохин, О. Гаєвська, І. Демченко, С. Кирилюк, В. Мельник, Р. Чопик та ін.). Серед сучасних наукових праць найгрунтовнішими є розвідки Т. Гундорової.

У розділі розглядаються такі прозові твори О. Кобилянської, як “Царівна”, “Valse melancolique”, “В неділю рано зілля копала” та “Апостол черні”, з погляду їхньої суголосності епосі та особливостям неоромантизму “перехідної доби”. На перший план тут виступає проблема емансипації морально-етичних начал у людині, що мали стати передумовою відродження українського суспільства; герої О.Кобилянської перебувають у силовому полі пошуку гармонії, прямуючи до вдосконалення як власного життя, так і тогочасного суспільства.

Позитивний неоромантичний герой О.Кобилянської вирізняється здатністю мирно співіснувати у багатонаціональній Австрійській імперії і при цьому зберігати свою національну ідентичність на противагу антигерою-зраднику. Він - свідомий українець - часто бере на себе завдання допомогти й іншим співвітчизникам відчути любов, обов'язок та відповідальність за свою націю. Саме тому письменниця зосереджує увагу на таких рисах характеру, як сила волі, моральна стійкість, віра в ідеали. Отже, О. Кобилянська мала на меті показати життєздатність героя-ідеалу та неспроможність антиідеалу - людини духовно деградованої, морально слабкої.

Із представників “нового” покоління неоромантиків найближчим до традицій О. Кобилянської був О. Турянський, несправедливо забутий роман якого “Син землі” є яскравим прикладом неоромантичної прози свого часу й має кілька прочитань: увага автора зосереджується не тільки на образі “нової жінки”, а й “нового чоловіка”, які у гармонійному поєднанні творять “нову людину” - неоромантичний ідеал.

Головний акцент у своїй творчості письменник робить на питанні морального та духовного вдосконалення людини. Його “ідеальна людина” не тільки виступає взірцем чеснот для інших, сповідує християнську концепцію любові, а й відчуває свою духовну спорідненість із природою.

Метафізичну єдність із Всесвітом / Богом автор передає через відчуття головних героїв глибинної єдності / тотожності із “душею лісу”, яка тут виконує роль Праматері - Землі, що вчить і повертає власних дітей (синів і дочок землі) у своє “творче лоно”. Автор стверджує думку про те, що “світові” наразі необхідне духовне зцілення любов'ю, первинною чистотою, закодованою не тільки у “лісі”, а й у всій земній природі (відчуття спорідненості з лісом бачимо як у Олени та Івана з “Сина землі” О.Турянського, так і в Марка з “На другому березі” Б.-І.Антонича, Дужа з “Шоломів в сонці” К.Гриневичевої та ін.).

Творчість “нового” покоління західноукраїнських неоромантиків 20-30-х років зосереджує свою увагу на героєві, який прагне подолати хаотичний стан соціуму. Він проявляє себе активним серед народу, але не зливається з натовпом, а залишається морально сильною особистістю, яка усвідомлює своє покликання підносити до власного духовного рівня інших. Отже, з'являється якісно новий лідер, який, хоча й підвладний флюктуативним тенденціям, сповідує загальнолюдські цінності (ідеал), шукає себе, пізнаючи світ і своє місце в ньому. Однак ці пошуки (хитання від надії до сумнівів, від оптимізму до песимізму) не спричинюють роздвоєння особистості, а навпаки, посилюють її тяжіння до цільності й гармонійності на шляху виборювання ідеалу для себе й для інших.

Звертається увага й на підпорядкованість у межах неоромантичної нарації художньої структурної та стильової домінанти. Динамічний і напружений сюжет розгортається тут через низку випробувань; неоромантичний герой проявляється у незвичайних і складних обставинах. Зав'язка часто починається з безнадії або ж просто містить її у собі, але розв'язка неодмінно закінчується перемогою добра над злом, незалежно від того, залишився головний герой живий чи ні. Основний конфлікт - між мрією і дійсністю, між добром і злом. Позитивний неоромантичний герой долає його, знаходить вихід із важкого становища, бо він - особистість цільна та гармонійна, із сильною волею й непохитними морально-духовними настановами. Отже, вся структура оповіді сприяє втіленню у творі неоромантичної авторської ідеї.

В ідейному плані ціннісними залишаються питання моралі, духовних пошуків України. Та якщо О.Кобилянська зосереджується на проблемі самоусвідомлення українців як нації (“Царівна”, “Апостол черні”), то перед представниками “нового” покоління письменників таке питання вже не виникає. Для них на часі виборювання державності. Звідси - великий масив творів, присвячених Україні (минулій, теперішній і майбутній). Цей мотив акцентується у другому розділі, а поряд з цим - національні особливості українського неоромантизму: історизм / національний патріотизм / релігійність / оптимістичність. Остання риса не була властива західноєвропейським неоромантикам саме у зв'язку із післявоєнними суспільними “кризами” у країнах Європи. Оптимізм неоромантичних творів українських письменників пов'язаний передусім з тогочасними історичними творами патріотичного змісту, в центрі яких поставала Україна: її героїчне минуле й боротьба за державність. Релігійність, особливо притаманна українцям Галичини, також сприяла утвердженню такої риси неоромантизму, як “моральність”, що становила двоєдність етичного й естетичного.

Визначення типологічних рис неоромантизму, властивих всій європейській літературі, а також особливостей української неоромантичної прози, дасть можливість у другому розділі обґрунтувати думку про те, що проза М. Хвильового та Ю. Яновського не є неоромантичною, хоча тривалий час вважалася такою. У цьому зв'язку в дисертації порушується проблема “феномену революційно-комуністичної літератури” як явища культурно - політично - соціально - психологічного. По суті, чи не вперше здійснюється спроба розмежувати поняття “неоромантизму”, “революційної романтики”, “романтики”, “романтики вітаїзму”. Рання творчість М. Хвильового (оповідання “Вступна новела”, “Кіт у чоботях”, “Силуети”, “Синій листопад”, “Кімната ч.2”, “Легенда”, “Заулок”, “Арабески”, а також публіцистичний памфлет “Камо грядеши”) та Ю. Яновського (“Майстер корабля”, “Чотири шаблі”), яку Ю. Бойко-Блохин, С. Гординський, В. Агеєва, Р. Мовчан найчастіше трактують як неоромантичну, переконує в тому, що “революційна романтика” - це лише піднесений настрій часу революційних подій, а “романтика вітаїзму”, за М. Хвильовим, - це пролетарська / комуністична романтика, яка “мислиться як революційний пафос” і навіть “фанатизм”. Неоромантизм” же як літературний напрям, як цілісна художня система із згаданою романтикою має мало спільного, оскільки вона не акцентує на таких рисах неоромантизму, як моральність, духовне вдосконалення, віра і перемога добра. І тут немає нічого дивного, адже модернізм М. Хвильового та Ю. Яновського поставав у контексті “кризи культури” (що притаманне більше західноєвропейському модернізму).

Риси, які характеризують морально-духовне єство неоромантичного героя, увиразнюють у своїх творах західноукраїнські неоромантики, про що йдеться у третьому розділі “Неоромантичні колізії прози 20-30-х років”.

У підрозділі 3.1. (“Україна як текст”) розглядається конфлікт двох начал характеру душі українського народу (“хлібороба” і “лицаря”), що є складовою одвічної колізії неоромантичного стильового напряму між впорядкованим Космосом / Гармонією / Добром і дисгармонійним Соціумом / Хаосом / Злом.

Неоромантики вірили в можливість подолання хаотичного стану в соціумі, людині, універсамі, в народження гармонії із хаосу. На українському ґрунті глобальність зображуваних суперечностей знайшла втілення у питанні державності України. Для багатьох українських письменників (як і письменників інших колоніальних народів) національна батьківщина асоціювалася з упорядкованим Космосом / Гармонією / Добром, а все, що могло її заперечувати, - із дисгармонійним Соціумом / Хаосом / Злом. Це болюче українське питання стало, отже, джерелом багатьох конфліктів у художніх творах та роздумах.

Україна з усіма пов'язаними з нею супровідними проблемами стала домінантною темою у неоромантичній прозі 20-30-х років, з якої починалися й закінчувалися всі особистісні конфлікти героїв.

Варто підкреслити, що суспільно-культурна ситуація Галичини початку XX ст. була періодом формування нової національної свідомості українця, відтак особливо важливим поставало питання створення міфу ідеального національного героя, лідера держави, відважного лицаря, “адміністратора”.

Тогочасний міф мав відіграти не так компенсаційну, як прагматичну роль, агітатора політичної активності мас: через міфотворчість - до виборювання власної держави. Ще й тому в 20-30-ті роки XX століття вся “культурна Галичина” (зокрема й історична белетристика) була заангажована на створення конструктивних міфів (С.Андрусів), які б сприяли самоорганізації українців. У цьому важливу роль відіграли й мистецько-літературні угруповання 20-30-х років і їхні друковані органи (“Митуса”, “Логос”, “Листопад”, “Горно”, “Дванадцять”, журнали “Митуса”, “Поступ”, “Дзвони”, “Вісник”, “Назустріч”, “Дажбог”, “Вікна”, “Нові шляхи” тощо), а також видавництва, зосібна “Червона Калина”, яке взяло на себе ініціативу видрукувати великий масив літератури у двох найважливіших на той час тематичних напрямках: висвітлення правдивої історії України та осмислення поразки національних змагань під час першої світової війни (участь у війні на боці Австрії, формування УСС та УГА, їхнє завдання і роль).

У першій половині ХХ століття майже кожен український письменник мав за честь більшою чи меншою мірою художньо розробляти питання національно-державницького характеру. Для таких письменників, як О.Турянський, А. Чайковський, К. Гриневичева, А.Лотоцький, Р.Купчинський, тема України стала домінуючою у творчості. Оскільки українська ментальність надає перевагу соціотипу “Миротворець” / хлібороб, то стає очевидним, чому українські митці з таким захопленням створювали у прозі соціотип “Адміністратора” (за І.Каганцем), адже тільки лицар здатен відвоювати українську державність. У кожного письменника лицар “свій”, але завдання, які вони ставлять перед собою - спільні.

“Нове” покоління західноукраїнських неоромантиків також вирізняється патріотичною налаштованістю до проблем своєї нації. Тому “Україна як текст” прочитується у переважній більшості творів. Якщо Б.-І. Антонич у своєму творі тільки торкається питання дискримінації українців, то О. Турянський ставить його в центрі роману “Син землі”. Письменник подає Івана Куценка (“сина землі”) як “невільничу” душу України в час між двома світовими війнами. Він асоціює себе із стражденною долею України-Галичини, за якою Європа не хоче визнати право на соборність, прийняти до своєї родини навіть “наймитом”. У романі О.Турянського відносини Галичина-Європа постають на протиставленні рефлексії станів головних героїв. Між ними така ж “прірва”, як між Оленою та Іваном, головними героями роману. І хоча вони й доклали всіх зусиль, щоб бути разом, “зло” (антигерой) убиває їхні тіла, але не може вбити “дух”. У цьому по-своєму виявилося передбачення ще однієї світової війни, яка сплюндрує й Україну, і Європу, залишивши людям лише надію на відродження.

Україна Р. Купчинського - це Україна сучасна й конкретна, із дійсними подіями, осмисленими автором у дусі національної галицької традиції. Це Україна дійова, активна і політизована. Описуючи події першої світової війни на західних землях, автор другим планом подає постійну присутність Великої України. Цією присутністю починається “Заметіль” (мета УСС визволити російських українців з-під гніту російського царя і об'єднати всі українські землі) і нею закінчується (братання стрільців із полоненими наддніпрянцями), що великою мірою пояснює “феномен духу українського стрілецтва” (Т.Салига). У творі Р.Купчинського Україна / Галичина / стрілецтво виступають синонімічно. Стрільці відчувають себе не просто галичанами, а українцями, синами тієї “великої” землі, яка зараз розділена між різними державами.

Ідентифікують себе з долею України й герої історичних повістей А. Чайковського “За сестрою” і “На уходах”, що охоплюють період козацьких часів. У повісті “За сестрою” письменник умовно поділяє світ на мій /наш / свій і твій / ваш / чужий, що відображає колізію між Світом й Антисвітом, де “світ” - це Україна, а “антисвіт” - це Крим, “світи татарських поселень” (С. Андрусів). Але в А.Чайковського “свій” - це не просто українець, а перш за все “побратим”, а “чужий” - це не тільки татарин, а найперше “зрадник”.

Провідною ідеєю повісті “На уходах” також є “воля”, свобода, але не тільки від зовнішнього ворога (татар), як у повісті “За сестрою”, а насамперед свобода від власного ворога (місцевої влади), яка і штовхнула людей покинути рідні домівки та вирушити зимовим степом на пошуки “кращої долі”.

У центрі авторського макро- (Україна) й мікро-світу (сім'я) - ідеальний герой, який втілює письменницьку утопічну ідею про ідеальне суспільство. Головним символом України в повісті виступає образ Тараса Партиченка - мужнього та мудрого народного лідера, з яким зв'язані всі найважливіші події в житті уходників.

Новаторство Андрія Чайковського, Романа Купчинського та Антіна Лотоцького полягає не в стильових характеристиках (як це є в Богдана-Ігора Антонича, Катрі Гриневичевої чи Осипа Турянського), а в ідейно-тематичних. Їхні твори - приклад кращих зразків масової літератури 20-30-х років ХХ ст. Саме така література відіграла важливу роль у становленні патріотичної свідомості пересічного українця, а також навернула до української культури багатьох польськомовних українців. Творчість А.Лотоцького і А.Чайковського - неоромантична за концепцією героя та характером розв'язання конфлікту / колізії, давала широкі можливості авторам для польоту їхньої фантазії та великою мірою відтворювала суспільно-політично-культурний “дух” міжвоєнного періоду, але за засобами вираження була традиційною і мала наслідувальний характер.

Історична белетристика А. Лотоцького “Княжа слава” є дотичною до “Шестикрильця” та “Шоломів в сонці” К.Гриневичевої за своєю тематикою, часом написання та історичними джерелами. Але якщо А.Лотоцький у зображенні подій переказує, слідує за Київським літописом, то К. Гриневичева моделює не так історичний, як художній образ України з усіма його атрибутами. Тому в письменниці він не тільки новітній, а й змальований у тогочасному річищі науково / езотерично / містичних віянь, що є ознакою модернізму.

Питання державності України в цих творах тісно пов'язане із “духовним заповітом” і “моральним табу” першопредка Андрія Первозванного. Звідси і колізія між “недотриманням” (відступом, хаосом, поразкою, занепадом) та “дотриманням” (порядком, законом як запорукою успіху і процвітання). Письменники прагнули перепрограмувати негативний національний код недалекоглядності / осібності у психіці українця на позитивний. Тому провідна ідея цих творів - засудження міжусобиць та ворожнечі й пропаганда злагоди та любові до своєї батьківщини. Характерними рисами для такої прози були релігійність і патріотизм.

У цьому випадку доречно говорити про позитивний вплив згаданих тенденцій на формування свідомості митця міжвоєнного періоду ХХ ст. Західної України. Серед них твори не тільки національно-визвольного спрямування, а й духовно / релігійно / містично / езотеричного. Саме К. Гриневичева була серед когорти тих письменників, які прагнули вийти за межі видимого / матеріального й відчути той невловимий “перехід”, який поєднує два світи - “нижчий” / видимий і “вищий” / невидимий. Підтвердженням цього є й підсвідоме (а може, свідоме?) вживання письменницею слів “пів”, “напів” (“півволхв”, “півлікар”, “напівгра”, “півосміх”, “півсон”, “півспівом”, “півмовою”, “півживе серце” тощо), які ніби підкреслюють тонку межу двох світів і свідчать про дуалізм усіх земних речей. Язичницьке та християнське вірування героїв в історичній белетристиці К.Гриневичевої, як два духовні напрямки, не є взаємозамінні, а становлять єдину гармонійну світоглядну концепцію письменниці. Митці, що писали для масового читача, розробляли тему Бога у традиційно-церковному плані. Їхні твори були розраховані на підтримку усталених релігійних традицій, які мали забезпечити об'єднання усіх верств населення навколо державотворчої ідеї.

Історична проза неоромантичного звучання А. Чайковського, К. Гриневичевої й А. Лотоцького, неоднорідна за своїми мистецькими характеристиками, але в цілому - це явище, де спостерігаємо гармонійне “співжиття” масової та модерної літератури. І, до всього, один із уроків Галичини 30-х років, коли, як слушно зауважує С.Андрусів, панувала “взаємна відкритість і взаємний інтерес та взаємоповага високої і низової культури, можна сказати, створення ідеальної моделі культури...”¹

Аналіз індивідуальних стилів прози згаданих письменників дає підстави дійти ще одного висновку про те, що в межах одного літературного напряму (неоромантичного) можуть співіснувати новаторські твори за рівнем художнього виконання і такі, що представляють “добротну” масову (С.Андрусів) літературу. Різниця між ними помітна не тільки на мовностилістичному рівні художнього викладу, а й на його внутрішній організації (психологічність, багатогранність ідейного та образного трактування).

У підрозділі 3.2. (“Трагедійне увиразнення авторської дихотомії “я” - “світ””) колізія між Космосом / Гармонією / Миром / Добром та Соціумом / Хаосом / Війною / Злом увиразнює трагедійність авторської дихотомії “я” - “світ” у творах про війну О.Турянського та Р.Купчинського, де “я” - це людина, особистість, а “світ” - це хаотичний соціум.

Тут письменники втілили неоромантичну ідею порозуміння і контакту зі світом, коли герой, з одного боку, відчуває вплив всесильних “космічних сил”, а з другого, починає усвідомлювати велику значущість людських учинків і власну відповідальність за все, що коїться на землі.

У дисертації повість-поема “Поза межами болю” О.Турянського вперше простежується у порівнянні із найвідомішими творами про першу світову війну Е.-М. Ремарка, А. Барбюса, С. Мірівіліса, Е. Хемінгвея, котрі воювали, як і О. Турянський та Р. Купчинський, на фронтах цієї війни. Але повість-поема “Поза межами болю” вирізнялася серед згаданих західноєвропейських письменників іншими настроями, ніж твори “втраченого покоління”, вірою в перемогу добра і світла над злом, “духу” над “тілом”, любові над ненавистю. Усвідомлення ваги моральних цінностей, духовного вдосконалення людини допомогло О.Турянському щонайглибше зрозуміти природу війни як катастрофи.

Якщо твір Р.Купчинського “Заметіль” як літопис стрілецького війська має важливе значення для відтворення тогочасних історично-культурних процесів на Галичині, то повість О.Турянського - це серйозний внесок українського письменника в художнє осмислення світовою літературою подій першої світової війни.

У четвертому розділі “Неоромантизм як синтетичний стиль міжвоєнної доби” розглядаються такі важливі його риси, як синтез та флюктуація.

У підрозділі 4.1. (“Стильові особливості історичної прози Катрі Гриневичевої”) іде мова про стильові особливості історичних творів К. Гриневичевої “Шестикрилець” та “Шоломи в сонці”.

Необарокові стильові засоби у творчості письменниці (за О. Мишаничем) зумовлені особливостями художнього світогляду мисткині. Стиль письменниці досі належно не досліджувався в українському літературознавстві. Художня модель К.Гриневичевої, маючи системну цілісність, відповідає такій рисі її індивідуального стилю, як флюктуаціонізм (Ю. Шерех).

У прозі К. Гриневичевої ця риса проглядається на поетикальному (мовно-стилістичні особливості), психолінгвістичному (вплив індивідуальних стильових особливостей на психіку читача) та метафізичному (надчуттєве сприйняття художнього світу митцем і читачем) рівнях. Усі три рівні становлять єдине ціле.

Творчість Катрі Гриневичевої збагатила західноукраїнський літературний процес 20-30-х років, а точніше, загальноукраїнський, не лише стильовими пошуками, а й патріотичними мотивами, що гармонійно співіснували в українському варіанті неоромантизму.

Показовою щодо синтетичності неоромантичного стилю є розглянута у підрозділі 4.2. ("Феномен Б.-І. Антонича (повість “На другому березі”)") проза Б.-І.Антонича. “Мирне співіснування” в одному творі різних мовностильових спрямувань, підпорядкованих неоромантичній домінанті - талановите відкриття письменника.

Проза Б.-І.Антонича майже не досліджувалася, бо вважалася “слабшою” порівняно з поезією. Здійснений аналіз (у порівнянні з творчістю Ф. Кафки, А. Камю, Ж.-П. Сартра, М. Пруста) дозволяє твердити протилежне. Письменник, постійно перебуваючи у творчих пошуках “нового”, прагнув знайти у поєднанні різного гармонію у стильовому синтез. Свідчення щодо цього знаходимо в літературно-критичних та мистецьких статтях, відгуках, рецензіях Б.-І.Антонича (“Криза сучасної літератури”, “Сто червінців божевілля”, “Література безробітної інтелігенції”, “Як розуміти поезію” та ін.), це підмітив і Є.Ю.Пеленський (“Сучасне західньо-українське письменство: Огляд за 1930-1935 рр.”).

Оригінальне мистецьке сприйняття світу Б.-І.Антонича потребувало і неповторного художнього вираження. Письменник широко експериментував, чим змушував дослідників нерідко зараховувати його твори до різних стильових напрямів. У прозі Б.-І. Антонич досяг поставленої творчої мети - гармонії у стильовому синтезі - зумівши знайти в провідному мотивові повісті “На другому березі” (а він звучав як “привітання життю”) відповідний стиль з характерною неоромантичною домінантою.

Аналіз незавершеного роману Б.-І. Антонича “На другому березі” поповнює наші уявлення про український літературний процес як один із найталановитіших зразків прози міжвоєнного періоду.

Неоромантизм як літературний напрям унікальний тим, що є синтетичним і синтезуючим. На макрорівні синтез означив прагнення письменників побачити світ цілісною системою, а на мікрорівні - виявився домінантною основою багатьох стильових явищ, починаючи від барокових і закінчуючи експресіоністичними тенденціями.

У Висновках узагальнюються основні результати дослідження. У роботі встановлено, що 20-30-ті роки були одним із досить прикметних періодів ХХ століття і в суспільно-політичному, і в культурному сенсі. Він, доволі складний в історії України, позначений активними пошуками українців себе в межах свого національного простору, серед численних європейських держав і народів.

Переосмислення в Європі після першої світової війни політичних і культурних цінностей розпочато ще в кінці ХІХ - на початку ХХ століття, й у міжвоєнний період заявило про себе досить виразно. Особливо це було помітно в Галичині, яка, перебуваючи під гнітом Польщі, все ж мала порівняну свободу та демократію, про що свідчила наявність великої кількості партій, літературно-мистецьких угруповань і видань, які творили сприятливу атмосферу для культурного самовираження.

Поразка в Україні визвольної війни 1918-1920-х рр. спричинилася до появи великого масиву літератури національного спрямування, в якій знаходимо осмислення історичного минулого України, причини втрати державності після першої світової війни. В атмосфері, що склалася, на грунті романтичної природи українця постав “феномен оптимізму” галичанина, який і далі не припиняв боротьбу за незалежність, вірячи в її перемогу. Отже, в дисертаційній праці простежується те, що у 20-30-х роках на західних теренах нашої країни розвивався неоромантизм, що було зумовлено відповідними суспільно-політичними та культурно-історичними умовами.

Висновки роботи полягають у тому, що:

- український неоромантизм за концепцією героя та характером розв'язання колізії / конфлікту є власне літературним напрямом;

- за формою вираження це - явище синтетичне, оскільки неоромантизм використовував деякі формотворчо-стилістичні риси експресіонізму, імпресіонізму, необароко, що постали на грунті романтизму;

- для неоромантизму в західноукраїнській прозі характерні ідеалізм, духовность та морально-етичні цінності християнства;

- однією з визначальних рис виступає гармонійність / баланс між двома тенденціями українського літературного процесу: неоромантичною ідеєю любові та відповідальності митця за долю своєї нації та зосередженням на формально-естетичних пошуках;

- проблему масової та модерної літератури неоромантизм розв'язує таким чином, що за характером колізії та концепцією героя вона (масова література) може бути неоромантичною, але за засобами вираження - традиційною літературою наслідувального характеру;

- виступаючи як літературний чи мистецький напрям, котрий ми розпізнаємо за стилем, неоромантизм є водночас і світоглядом, який має глибоке культурно-історичне коріння і ґрунтується на оптимістичній вірі та християнських принципах, характерних для епохи міжвоєнного періоду - епохи відродження і самоусвідомлення української нації, а також її боротьби за державність.

Основні положення дисертації відбиті в таких публікаціях:

Лебедівна Л. Одвічний пошук гармонії (три іпостасі О.Кобилянської в оповіданні “Valse melancolique”) // Слово і час. - 2003. - №7. - С. 70 - 75 (0,3 др. арк.).

Лебедівна Л. Україна як текст (за романом Осипа Турянського “Син землі”) // Мандрівець. - 2004. - №6. - С. 54 - 58 (0,3 др. арк.).

Лебедівна Л. Українське обличчя війни (Повість-поема О.Турянського “Поза межами болю. Картина з безодні”) // Слово і час. - 2004. - №12. - С. 50 - 56 (0,5 др. арк.).

Лебедівна Л. Чайковський - міфотворець: Повісті А.Чайковського “За сестрою” і “На уходах” // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах”. - 2005. - №4. - С. 142 - 148 (0,4 др. арк.).

Лебедівна Л. Історична проза Антіна Лотоцького і Катрі Гриневичевої // Дивослово. - 2005. - № 9. - С. 62 - 65 (0,5 др. арк.).

Лебедівна Л. Стильові особливості історичної прози Катрі Гриневичевої // Слово і час. - 2006. - № 11. - С. 30 - 37 (0,6 др. арк.).

АНОТАЦІЯ

Лебедівна Л.І. Західноукраїнська проза 20-30-х років ХХ ст.: Проблема неоромантизму (О. Турянський, Р. Купчинський, А. Чайковський, А. Лотоцький, Б.-І. Антонич і Катря Гриневичева). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю - 10.01.01 - українська література. - Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, Київ, 2007.

У дисертації досліджується західноукраїнська проза 20-30-х років ХХ ст. під кутом зору виявлення в ній рис і особливостей неоромантизму. Показано розвиток неоромантизму в українській прозі, починаючи від О. Кобилянської аж до 20-30-х років ХХ ст., тяглість традицій і спільне та своєрідне в неоромантиків “старшого” й “нового” поколінь. Осмислюються філософсько-психологічні, культурно-історичні та літературно-естетичні аспекти художніх світів О. Турянського, Р. Купчинського, А. Чайковського, А. Лотоцького, Б.-І. Антонича, К. Гриневичевої, малодосліджений доробок яких розглядається у порівняльно-типологічному плані із творами західноєвропейських письменників-модерністів того періоду, а також визначаються особливості їх індивідуальних стилів.

Неоромантизм розглядається як літературний напрям, базований на літературно-естетичних та світоглядних засадах, які представляють загальнолюдський світогляд, що має глибоке культурно-історичне коріння і грунтується на оптимістичній вірі та християнських принципах, характерних для цілої епохи міжвоєнного періоду - епохи відродження і самоусвідомлення української нації, а також її боротьби за державність, що виражало її національну своєрідність, створило позитивні умови для формування цього літературного напряму на теренах Західної України.

У роботі зосереджується увага на синтетичному характері неоромантичного літературного напряму та аналізі типологічних рис неоромантизму. Звернення до неоромантичної творчості прозаїків 20-30-х рр. ХХ ст. дає можливість повніше представити літературний процес у міжвоєнній Галичині, визначити його особливості, тенденції, пріоритети.

Ключові слова: неоромантизм, неоромантична колізія, неоромантичний світогляд, духовно-моральні основи, категорія етичності, гармонія, національна своєрідність, флюктуація, синтез, дихотомія.

АННОТАЦИЯ

Лебедивна Л.И. Западно-украинская проза 20-30-х гг. ХХ ст.: Проблема неоромантизма (О. Турянский, Р. Купчинский, А. Чайковский, А. Лотоцкий, Б.-И. Антонич и Катря Гриневичева). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Институт литературы им. Т.Г.Шевченко НАН Украины, Киев, 2007.

В диссертации исследуется западно-украинская проза 20-30-х гг. ХХ в. в общем потоке неоромантического литературного направления. Показан путь развития неоромантизма в украинской прозе, начиная с периода творчества Ольги Кобылянской и заканчивая 20-30-ми гг. ХХ в. Прослеживаются приемственность и непрерывность традиций, а также общие и отличительные черты в неоромантиков “старшего” и “нового” поколений. Осмысливаются философско-психологические, культурно-исторические и литературно-эстетические аспекты художественных миров Осипа Турянского, Романа Купчинского, Андрия Чайковского, Антона Лотоцкого, Богдана-Игоря Антонича, Катри Гриневичевой, до сих пор мало исследованное творчество которых рассматривается в сравнительно-типологическом плане с западноевропейскими писателями-модернистами (Э.-М. Ремарком, Э. Хемингуэем, А. Барбюсом, С. Миривилисом, В. Вулф, К. Гамсуном, М. Прустом, А. Камю, Ф. Кафкой, Ж.-П. Сартром), при этом определяются особенности их индивидуальных стилей.

Неоромантизм рассматривается как литературное направление, основанное на литературно-эстетических и мировоззренческих началах, которые являются основой общечеловеческого мировоззрение, имеющего глубокие культурно-исторические корни и базирующегося на оптимистической вере человека и христианских принципах, характерных для целой эпохи рассматриваемого периода.

Это была эпоха возрождения и самоосознания украинской нации, ее борьбы за свою государственность. Взаимодействие этих факторов создало позитивные условия для формирования этого литературного направления на землях Западной Украины, которое выразило себя с неповторимым национальным своеобразием.

Ключевое значение для изучения вопроса неоромантизма имеет наследие Леси Украинки. Она первая заявила о том, что неоромантизм является литературным направлением, сформировала основные характеристики этого художественного мышления: эмансипация личности, ее исключительность, самоусовершенствование, активность, “порыв к небесам”, демократизм, которые трактовались в рамках морально-духовных ценностей человечества. Следует заметить, что творчество самой писательницы дало богатый материал для изучения неоромантизма в отечественном литературоведении (С. Хороб, С. Козак, М. Кодак, О. Забужко и др.). На основании многих исследований таких известных критиков и литературоведов, которые, как и Леся Украинка, касались этого вопроса (Д. Мережковский, А. Белый, М. Евшан, З. Геник-Березовская, М. Неверли, Д. Царик, М. Ильницкий, Д. Наливайко, Т. Гундорова. Н. Шумило и др.), прослеживается нелегкий процесс становления этого понятия в литературе, что нашло отражение как в историко-культурных, так и в литературоведческих характеристиках.

В работе также сосредоточено внимание на синтетическом характере неоромантического литературного направления, которое, сохраняя свое неоромантическое мировоззрение (концепция героя, характер решения коллизии / конфликта), использовало некоторые формально-стилистические черты экспрессионизма, импрессионизма, необарокко и др.

Анализ типологических черт неоромантизма дает основание утверждать, что неоромантическая проза 20-30-х гг. ХХ в. базировалась на гармоничном соединении как национального, традиционного, так и новаторского, что свидетельствует о воплощении на всех уровнях неромантической идеи гармонии / баланса между различными аспектами творчества.

Обращение к неоромантическому творчеству прозаиков 20-30-х годов ХХ века дает возможность более полного исследования литературного процесса в Галичине в период между двумя мировыми войнами, а также анализа его особенностей, тенденций и приоритетов.

Ключевые слова: неоромантизм, гармония, неоромантическая коллизия, неоромантическое мировоззрение, синтез, духовно-моральные основы, категория этичности, национальная своеобразность, флюктуация, дихотомия.

ANNOTATION

Lebedivna L.I. West Ukrainian prose of 20-30th years of the 20th century.: Problem of neo-romanticism (O.Turians'kyi, R.Kupchyns'kyi, А. Chaikovs'kyi, A.Lotots'kyi, B.-І.Аntonych and Katria Hrynevycheva). - Manuscript.

Dissertation for a master degree in Philology, speciality - 10.01.01 - Ukrainian literature. - Institute of literature named after Taras Shevchenko, National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2007.

In the thesis West Ukrainian prose of 20-30th years of the 20th century is investigated in the view of neo-romanticism literary tendency. Development of neo-romanticism in Ukrainian prose is shown in the thesis beginning from О. Kobylyans'ka's works up to 20-30th years of the 20th century. There are also continuity of the traditions, and common and distinctive features for the neo-romanticisms of “senior” and “new” generations described. The philosophic-psychological, cultural and historical, aesthetic literary aspects of the worlds of art of Turians'kyi, Kupchins'kyi, Chaykovs'kyi, Lotots'kyi, Antonych, Grynevycheva are comprehended. Their scantily explored works are examined in a manner of comparative typology with the West European modernist writers of that period, and also the features of their individual styles are determined.

Neo-romanticism is considered as a tendency in literature that is based on world outlook and aesthetic literary principles, which present a common to all mankind worldview. This view has profound cultural and historical roots and is based on an optimistic faith and Christian principles that are in nature of the whole epoch of interwar period - epoch of revival and self-perception process for the Ukrainian nation and its fight for the state system. The process expressed national originality and formed favourable conditions for development of this literary tendency in Western Ukraine.

Keywords: neo-romanticism, neo-romanticism collision, neo-romanticism worldview, spiritual and moral basis, harmony, category of ethics, national originality, fluctuation, synthesis, dichotomy.

Размещено на Allbest.ru

...