Наративний дискурс у прозі мистецького українського руху

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

10.01.06 - теорія літератури

Наративний дискурс у прозі мистецького українського руху

Лященко Олеся Анатоліївна

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Астаф'єв Олександр Григорович, професор кафедри теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник Соловей Елеонора Степанівна, провідний науковий співробітник відділу компаративістики Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України

кандидат філологічних наук, доцент Семків Ростислав Андрійович, доцент кафедри філології Національного університету „Києво-Могилянська академія”

Провідна установа:

Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, Міністерство освіти і науки України

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Л.О. Ткаченко

Анотація

наративний дискурс література художній

Лященко О.А. Наративний дискурс у прозі Мистецького Українського Руху. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук, спеціальність 10.01.06 - теорія літератури. - Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - Київ, 2006.

У роботі проаналізовано специфіку наративного дискурсу в прозовій творчості Ю. Косача, І. Костецького та В. Домонтовича на двох рівнях літературної комунікації: інтратекстовому та інтертекстовому. Охарактеризовано основні внутрішньотекстові розповідні структури, функціональні позиції наративних інстанцій. Встановлено типи використаних наративних дискурсів (нараторського і персонажного) та контекстуальні прийоми, за допомогою яких ці дискурси втілюються в тексті. Визначено типи міжтекстових зв'язків та види інтертекстуальних одиниць на метатекстовому комунікативному рівні.

Встановлено такі спільні ознаки модерністичного наративного дискурсу в прозовій творчості Ю.Косача, І.Костецького та В.Домонтовича: суб'єктивізація письма, текстова інтерференція нараторського і персонажного дискурсів, зміщення кута зору з нараторського на персонажний, використання „відкритих” сюжетів, активний діалог із „сильними” текстами інших митців.

Ключові слова: Ю.Косач, І.Костецький, В.Домонтович, наративний дискурс, інтратекстовий рівень комунікації, інтертекстуальність, текстова інтерференція.

Аннотация

Лященко О.А. Нарративный дискурс в прозе Художественного Украинского Движения. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук, специальность 10.01.06 - теория литературы. - Институт филологии Киевского национального университета имени Тараса Шевченко. - Киев, 2006.

В работе анализируется специфика нарративного дискурса в прозаическом творчестве Ю.Косача, И.Костецкого и В.Домонтовича на двух уровнях литературной коммуникации: интратекстовом и интертекстовом. Дана подробная характеристика основным внутритекстовым повествовательным структурам, функциональным позициям нарративных инстанций. Исследованы типы нарративних дискурсов и контекстуальные прийомы, с помощью которых эти дискурсы воплощаются в тексте. Проанализированы типы междутекстовых связей и виды интертекстуальных единиц на метатекстуальном коммуникативном уровне.

Установлены следующие признаки модернистического нарративного дискурса в прозаическом творчестве Ю.Косача, И.Костецкого и В.Домонтовича: субьективизация письма, текстовая интерференция нарраторского и персонажного дискурсов, смещение точки зрения с нарраторской к персонажной, использование „открытых” сюжетов, активный диалог с „сильными” текстами других писателей.

Ключевые слова: Ю.Косач, И.Костецкий, В.Домонтович, нарративный дискурс, интратекстовый уровень коммуникации, интертекстуальность, текстовая интерференция.

Annotation

Lyaschenko O.A. Narrative discourse in the prose by Yu. Kosach, I. Kostetsky, and V. Domontovych. - Manuscript.

The paper is aimed at receiving Ph. D. in philology, speciality 10.01.06 - theory of literature. - Institute of Philology at Kyiv National University named after Taras Shevchenko. - Kyiv, 2006.

Dissertation is devoted to the research of communicative model of narrative discourse in the prose by Yu. Kosach, I. Kostetsky, and V. Domontovych.

The problem of textual communication is extremely topical in a contemporary literary-critical thought. A large number of various currents and schools in narratology proves the importance of such issues as narrative discourses classification, the implied author, narrator, intertextual dialog between texts of different cultural epochs etc. Hence, the researcher raises crucial narratologic problems in her thesis being aimed at both demonstrating innertextual models of narrative discourse and featuring intertextual interpretation of so called week and strong texts. As illustrative materials the prose by Yu. Kosach, I. Kostetsky, and V. Domontovych has been chosen.

Yu. Kosach, I. Kostetsky, and V. Domontovych were members of Art Ukrainian Movement (MUR) during 1945-1948 in Germany, and took an active part in literary discussions about the way Ukrainian literature had to develop. Unlike conservative writers (U. Samchuk, I. Bahryanyj etc.), they positively accepted modernism in Europe in the early XX-th century. Foreign art experience having become more familiar, the new narrative structures appeared in the works by these three authors. In their prose, Yu. Kosach, I. Kostetsky, and V. Domontovych tried to combine narrative traditions of native literature with contemporary European trends.

On the innertextual level of narrative discourse Yu. Kosach and I. Kostetsky revisited traditional image of omniscient narrator. They change it to implied narrator who does not comment fictional events and actions of characters and allows a reader to interpret the senses of composition by himself. In the prose by V. Domontovich, heterodiegetic narrator is overt; he openly judges the characters, expresses his attitude toward social and ethical norms, art and literature of his epoch. Characters' discourses are aimed at revealing the ideas of narrator's discourse. Texts by V. Domontovich contain a diversity of authorial, narratorial, and characterial voices creating significant contrasts and tensions. The result is a polyphonic or dialogic text. Yu. Kosach tends to use traditional `closed' structures, while I. Kostetsky and V. Domontovych opt for `open' finals in their fiction. While consrtucting the discourse of narrator and characters the last often uses free indirect discourse to show internal psychological characteristics of an individual. Yu. Kosach is mostly stuck to direct and indirect discourses. I. Kostetsky experiments with discourses and uses mixed voices of characters in a flow of consciousness form.

On the extratextual level of communicative model writers actively incorporate allusions and reminiscences from the texts of other authors into their works. Thus, there are a lot of atributive allusions in the prose by Yu.Kosach, elements of parody and architextual adoptions in I.Kostetsky's compositions, unatributive allusions in the novels by V.Domontovich. The common tendency is usage of both Ukrainian and foreing texts. Hence, great literature concept popular with members of Art Ukrainian Movement was excepted by these artists as an attempt to demonstrate the equel value of both Ukrainian and Western European literatures.

Analisis of narrative discourse, its communicative model, innertextual schems and intertextual dialog with other authors' strong and week compositions revealed such common features in the prose by Yu.Kosach, I.Kostetsky, V.Domontovych: interference of narrator's and character's voices, narrator's point of view replacing by the character's one, active adoption and reinterpretation of various cultural myths, images, themes etc. These features are more natural in the prose by I.Kostetsky and B.Domontovich being less frequent in the novels and short stories by Yu.Kosach.

Key words: Yu.Kosach, I.Kostetsky, V.Domontovych, narrative discourse, communicative model of narrative discourse, textual interference.

1. Загальна характеристика роботи

Упродовж останніх десятиріч ХХ ст. у низці гуманітарних наук зросла увага до процесів комунікативної взаємодії, типів суб'єктності та специфіки їхнього втілення в різноманітних дискурсивних практиках. Структуралістська концепція „свідомість як текст” трансформувалася у „свідомість як наратив”, про що свідчать праці Т. ван Дейка, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко та ін. У контексті динамічного переплетення різноманітних культурних семіосфер наративний дискурс не лише іманентний іншим - він є панівним механізмом комунікації, що формує етноментальну картину світу, передає людський досвід, встановлює стосунки Я та Інший у канонічних та неканонічних інтерактивних ситуаціях.

Вивчення теорії оповіді стало життєвим ґрунтом українського літературознавства (дослідження В. Балдинюк, І. Бехти, І. Гижого, Р. Гром'яка, Т. Гундорової, М. Кодака, О. Капленко, Л. Козакової, М. Легкого, І. Папуші, В. Поліщука, М. Руденко, В. Сірук, В. Смілянської, О. Ткачука та ін.).

Як можна бачити з багатьох вітчизняних праць, на сьогодні ще малодослідженою залишається низка теоретико-методологічних питань: функціональна та ідеологічна позиція різнорідних суб'єктів оповідного дискурсу, конструкції з „чужим” мовленням, зокрема непрямий мововияв у дієгезисі та екзигезисі як чинник багатоплановості й полімодальності тексту, контекстуальні прийоми переходу між нараторськими і персонажними „партіями”, „зовнішнє” і „внутрішнє” мовлення комунікантів, їхній вплив на сюжетно-композиційні структури. Істотним видається наратологічний метод для аналізу творів української літератури періоду Мистецького Українського Руху (1945-1949 рр.), адже саме у цей час відбувалися помітні зрушення та оновлення наративних традицій, зміни модальних структур текстів, зміщення меж суб'єктних зон.

Творчість представників модернізму в МУРі - Ю. Косача, І. Костецького, В. Домонтовича - в наратологічному аспекті досі не досліджувалася, хоча були спроби вдумливого проникнення у „технологію” їхніх текстів, особливо на такій широкій і рухливій площині, як оповідна (Ю. Шерех та Г. Грабович). Окремі аспекти стилістики, сюжетно-композиційної будови текстів, комунікативного зв'язку автор-текст-читач висвітлювали В. Агеєва, О. Астаф'єв, А. Біла, Н. Бернадська, Ю. Боярчук, А. Гуляк, В. Державин, М. Гірняк, Н. Загоруйко, С. Павличко, М.-Р. Стех та ін. Але поряд із цим досі нема ґрунтовних, комплексних досліджень оповідного дискурсу як особливої форми комунікації між наратором і нарататором художнього світу. Таким чином, актуальність дослідження обумовлена потребою системного вивчення специфіки наративного дискурсу в прозі Ю. Косача, І. Костецького та В. Домонтовича.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації затверджена Вченою радою Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, пов'язана з науковою темою „Актуальні проблеми філології” (Державний реєстраційний номер 02 БФ 044-01, науковий керівник: д. філол. н., проф. Семенюк Г.Ф.).

Об'єктом дослідження є новели, оповідання й повісті Ю. Косача та І. Костецького 1930-1940-х рр., оповідання й експериментально-психологічні романи В. Домонтовича 1920-1940 х рр.

Предметом дослідження є інтра- та інтертекстові моделі реалізації наративного дискурсу, комунікативні функції різних типів оповіді в прозових текстах мурівських модерністів.

Мета дослідження - визначити основні інтратекстуальні моделі та інтертекстуальну організацію наративного дискурсу у прозі Ю. Косача, І. Костецького та В. Домонтовича. З цим пов'язане вирішення низки конкретних завдань, зокрема:

уточнити сенсогенез наративного дискурсу, його типологічні й функціональні особливості;

розкрити внутрішню взаємозумовленість основних компонентів художньої комунікації;

охарактеризувати основні шляхи оновлення наративних практик у модерністичній літературі мурівського періоду;

виявити специфіку наративних інтратекстуальних моделей у прозі Ю. Косача, І. Костецького та В. Домонтовича;

визначити функціональну позицію наратора, його оповідну компетентність, ступінь експліцитності/ імпліцитності у текстах;

проаналізувати контекстуальні прийоми втілення дискурсу наратора і персонажів;

з'ясувати типологічні особливості та функції інтертекстуальних одиниць у структурі твору;

простежити стратегії вживання інтертекстем у творчості мурівських модерністів, виникнення нових смислів.

Методологічною основою роботи є поєднання наратологічного, структурно-семіотичного, описового, порівняльно-історичного та типологічного підходів, окремих засад рецептивної естетики, герменевтики й феноменології. У дисертації використано теоретичні напрацювання Р. Барта, У. Бута, В. Державина, М. Джана, Л. Долежела, Г. Грабовича, Т. Гундорової, Ж. Женетта, Ю. Коваліва, Н. Кожевнікової, Ю. Лотмана, С. Павличко, В. Смілянської, А. Ткаченка, М. Ткачука, В. Тюпи, С. Четмена, Ю. Шереха, Н. Шляхової, В. Шміда, Ф. Штанцеля, Г. Штоня та ін.

Наукова новизна результатів дослідження. Узагальнено основні категорії сучасної наратології, встановлено та впорядковано зв'язки між ними, вибудовано понятійний простір, що забезпечує ідентифікацію інтерпретованих явищ. З'ясовано магістральні тенденції у тлумаченні наративного дискурсу, розширено його типологію. Визначено механізми оновлення наративних практик у модерністичній літературі мурівського періоду. Вперше комплексно проаналізовано внутрішньотекстові наративні моделі у творчості І. Костецького, Ю. Косача та В. Домонтовича, функціональні позиції й типи втілення дискурсів різних комунікативних інстанцій, вперше встановлено класифікацію контекстуальних переходів між їхнім мовленням у першоособовій нарації, окреслено параметри взаємонакладання суб'єктних зон у тексті як чинник полімодальності. Вказано на основні шляхи синтезу українського та західноєвропейського естетичного досвіду в умовах еміграції періоду МУРу й прокоментовано інтертекстуальний рівень наративного дискурсу.

Практичне значення результатів дисертаційного дослідження зумовлене, по-перше, можливістю використати одержані висновки при подальшому вивченні дискурсу модернізму в українській літературі ХХ ст.; по-друге, напрацьований матеріал може бути задіяний у навчальному процесі, осмислений при написанні посібників та розробці нормативних і спеціальних спецкурсів з відповідних тем; по-третє, в дисертації поставлено низку конкретних проблем щодо створення перспективних наукових розвідок з питань методології наратологічного аналізу.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації викладені в доповідях на наукових конференціях і семінарах: „Літературознавчі методології: теорія і практика” (Київ, 2003 р.), „Художня форма” (Київ, 2004 р.), „Мови та літератури народів світу в контексті глобалізації” (Київ, 2005 р.), „Київські філологічні школи: історико-теоретичний спадок і сучасність” (Київ, 2005 р.), ІІ Всеукраїнській конференції „Історична перспектива в українській літературі: від давнини до сучасності” (Київ, 2006 р.), „Теоретичні й методологічні проблеми літературознавства” (Київ, 2006 р.), Міжнародній науковій конференції студентів та молодих учених „Шевченківська весна” (Київ, 2007 р).

Основні положення та результати дослідження викладено у 7 публікаціях (загальний обсяг 3,5 друк. арк.) у фахових виданнях ВАК України.

Структура дисертації. Дисертація загальним обсягом 203 сторінки складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел (264 позиції).

2. Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, його актуальність, з'ясовано ступінь вивченості проблеми, окреслено мету й завдання роботи та конкретні методи їх втілення. Розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, подано відомості про їх апробацію та публікацію праць.

У першому розділі „Наративний дискурс: множинність інтерпретацій, комунікативна природа, типологічні особливості” досліджуються сенсогенез поняття „наративний дискурс”, його основні типи, комунікативна модель, особливості структури в модерністичній прозі першої половини ХХ ст.

У підрозділі 1.1 „Наративний дискурс: парадигма осмислення” проаналізовано рецепцію наративного дискурсу в працях представників різних філологічних шкіл і напрямів: чеського структуралізму (Л. Долежел, Р. Якобсон, Я. Мукаржовський), англо-американської типології техніки розповіді (С. Четмен, П. Лабок, М. Джан), німецької комбінаторної типології (Ф. Штанцель, В. Фюгер), французького структуралізму (Р. Барт, Ж. Женетт, А.-Ж. Греймас, Ж. Курте, Ц. Тодоров), російської наратології (Є. Падучева, В. Тюпа) та ін.

У рамках структуралістської методології 1960-х рр. поняття „наративний дискурс” осмислювалося у зв'язку з категоріями „сюжет” і „фабула”, популярними серед російських формалістів. На думку С. Четмена, „кожна оповідь складається з двох частин: історії (historie), сукупності подій та екзистентів (персонажів, часово-просторових деталей); і дискурсу (discours), що є засобом, за допомогою якого зміст історії здійснює комунікативну функцію. Іншими словами, історія це що в наративі відображено, а дискурс - як” Chatman S. Story and narrative // Literature in the modern world. Critical essays and documents. / Ed. by D. Walder. - New York. - 1998. - P. 21.. Однак більшість сучасних дослідників заперечують дворівневу структуру наративного дискурсу та вирізняють такі його складові: події, історія, акт нарації, вербалізація (М. Бахтін, Ж. Женетт, В. Шмід та ін.). На думку дослідниці, слід ураховувати першопричину породження оповіді - творчу інтенцію автора, без якої неможливий жоден комунікативний зв'язок. Основними компонентами дискурсу є мовлення наратора і персонажів. Залежно від репрезентованих у тексті типів мовленнєвих актів, характеру співвідношень між голосами інтратекстових інстанцій на основі теорії побудови тексту чеського структураліста Л. Долежела встановлено основні інваріанти оповіді: мова розповідача, пряма мова персонажа, невизначено-пряма, невласне-пряма мова, причому остання має кілька різновидів: змішане мовлення наратора і персонажа, яке виникає тоді, коли розповідач уводить у свій дискурс мовленнєві партії персонажа на рівні так званих семантичних сигналів, тобто окремих думок, філософських узагальнень, що відбивають кут зору персонажа відповідно до його наративної компетенції („Доктор Серафікус” В. Домонтовича); змішана мова персонажів, яка найчастіше виявляється в „потоці свідомості”, коли у внутрішньому мовленні одного комуніканта звучать голоси інших („Тобі належить цілий світ”, „Бомбардування” І. Костецького): та змішане мовлення персонажа і наратора, де в першоособовій нарації помітні семантичні ознаки вищої наративної інстанції, що узагальнює сказане персонажем, має ширший ракурс бачення, перебуває, користуючись термінологією М. Бахтіна, „над текстом” („Коли б сонце раніше зійшло” Ю. Косача, „Дівчинка з ведмедиком” В. Домонтовича).

У підрозділі 1.2 „Комунікативна модель наративного дискурсу” розглянуто інтер- та інтратекстові комунікативні рівні мовної організації твору, з'ясовано основні функціональні й типологічні особливості внутрішньотекстових комунікантів.

Міжтекстова літературна комунікація полягає в презумпції інтертекстуальності, у тому, як автор використовує у своєму тексті компоненти змістової структури чужого твору.

Внутрішньотекстова комунікація багаторівнева. Як правило, вчені визначають її рівні за типом самої оповіді: екзигезис, дієгезис, метадієгезис (Ж. Женетт); матричний наратив, наратив першого рівня, другого (Ш. Ріммон-Кенон, М. Джан), де комунікантами виступають наратор і нарататор. Однак у структурі літературного твору, нарівні з оповіддю, функціонують нерозповідні елементи, вони також сприяють зв'язку автор-читач. Врахувавши цю обставину, можна вирізнити такі рівні внутрішньотекстової комунікації: 1) літературного твору, до якого належить корелятивна пара абстрактний автор - абстрактний читач, 2) зображуваного світу з вигаданим наратором - вигаданим нарататором і 3) оповідуваного світу, де комунікація здійснюється між персонажами (В. Шмід). Абстрактний автор у тексті виступає проекцією реального автора, що створюється в уяві реципієнта під час конкретизації твору. В свою чергу, абстрактний читач є образом адресата, яким його бачить конкретний автор. Наратор у тексті - сконструйована автором фіктивна особа, що здійснює оповідь у прозі, суб'єкт нарації, де представлено вигаданий світ твору, персонажі та події. Таку комунікативну інстанцію можна схарактеризувати за низкою критеріїв: 1) суб'єктивністю/ несуб'єктивністю викладу, 2) типом вираження авторської/ „чужої” свідомостей, 3) характером співвідношення у художньому творі авторського та нараторського кутів зору, що можуть збігатися чи бути протилежними, 4) рівнем нарації. Тип наратора може свідчити про коло використаних у творі розповідних стратегій, ступінь референтності повідомлення тощо. Адресатом оповіді наратора виступає нарататор. Персонажі художнього твору можуть набувати статусу наратора, корелювати свої морально-естетичні ідеали з ідеологією вищих розповідних інстанцій.

Художня комунікативна модель будується на зв'язках реального автора та абстрактного (імпліцитного), наратора, нарататора, персонажів, абстрактного і конкретного читача. Характер цих зв'язків залежить від дистантних позицій вказаних інстанцій, від типу викладу, кута зору або множинності ракурсів відтворення художньої дійсності, представлених у тексті. Загалом, комунікативна модель твору значною мірою залежить від естетичного наміру автора, його зорієнтованості на певного читача, соціо-культурний контекст, художні традиції, які формують естетичні смаки митця і його читацької аудиторії.

У підрозділі 1.3 „Оновлення наративних стратегій у модерністичному дискурсі” йдеться про процес поляризації світоглядних та естетичних настанов письменників Мистецького Українського Руху в умовах дискусій про „велику” літературу та виникнення різностильових художніх практик.

У другій половині ХХ ст. діалог різних естетико-філософських концептів, мистецьких напрямів динамізується від оновлення тематичного репертуару, виражально-зображальних художніх засобів до радикального заперечення усталених літературних норм. У результаті зростає роль експерименту з художньою формою, традиційними наративними практиками, комунікативними стратегіями. Можна відзначити такі зрушення в тодішній оповідній техніці: у площині співвідношень між риторичними модальностями - домінанта „говоріння” над „показом”, звідси - явище інтерференції дискурсу наратора і персонажа, переважання персонального типу нарації, зміщення кута зору з нараторського на персонажний, у плані сюжетобудування - тяжіння до „відкритих” сюжетів. Твори мурівців свідчать про активне залучення та реінтерпретацію текстів попередників та сучасників, пошук нових ракурсів осмислення проблем своєї епохи з урахуванням досвіду життя в еміграції.

У другому розділі „Дискурс наратора і дискурс персонажа: інтратекстова комунікація” реконструйовано внутрішньотекстові розповідні структури у прозовій творчості Ю.Косача, І.Костецького та В.Домонтовича, з'ясовано функціональні позиції нараторів, досліджено типи дискурсів та контекстуальні прийоми їхнього втілення.

Підрозділ 2.1 „Функціональна позиція наратора в інтратекстуальній структурі”. Вибір розповідних стратегій у творчості мурівських модерністів обумовлений низкою чинників: впливом українських та західноєвропейських мистецьких традицій, досвідом нестабільного життя на еміграції, зацікавленням різними художніми стилями, головним чином експресіонізмом та сюрреалізмом. Крім того, в прозі Ю. Косача простежується захоплення поетикою романтизму та готичним романом, в І. Костецького знаходимо елементи дадаїзму, В. Домонтовича цікавить теорія культурно-історичних епох, питання цивілізаційного прогресу, певні аспекти психоаналізу, його проза відбиває тенденцію до зближення літератури і філософії, як спостерігаємо в текстах Ж.-П. Сартра, А. Камю та ін. Щодо специфіки використання наративних структур, то в їхній творчості переважає модель, коли олімпійський наратор провадить третьоособову розповідь. У прозі Ю. Косача та І. Костецького він, як правило, „прихований”: його роль здебільшого зредукована до нотування подій, передачі психологічних станів персонажів, їхніх думок, емоцій тощо. „Відкритими” носіями різних кутів зору постають герої художніх творів. Життєвість їхніх поглядів підтверджується або руйнується конкретними діями, обставинами вигаданого світу („Остання атака”, „Вечір у Розумовського”, „Бунчужний Ширяй”, „Запрошення на цитеру”, „Коли б сонце раніше зійшло”, „День гніву. Повість по 1968 рік” та ін. Ю. Косача; вставлені наративи в циклі „Чорноліський переказ”, „Історія ченця Гайнріха”, „Поет і його женщини”, „Ціна людської назви” та ін. І. Костецького). Таким чином, ідеологічна функція наратора зведена до конструювання послідовності оповідних сегментів, реконструкції мовленнєвих партій. У такий спосіб актуалізовано інстанцію нарататора, що має самостійно, без нав'язування авторського кута зору, осягати морально-естетичні ідеали художнього твору. Щодо прози В. Домонтовича, то у третьоособовій розповіді внутрішньотекстовий суб'єкт мовлення виявляється відкрито: він коментує репліки і вчинки персонажів, роздумує над морально-естетичними проблемами своєї епохи. Порушені наратором теми про суспільні вартості розгортаються через діалоги і міркування персонажів як множинність кутів зору, таким чином, нарація набуває ознак поліфонічності („Доктор Серафікус”, „Трипільська трагедія”, „Приборканий гайдамака”, „Розмови Екегартові з Карлом Ґоцці” та ін.). Ідеологічна функція розповідача полягає, як правило, в розвінчуванні соціокультурних міфів епохи техніцизму (конфлікт штучне/природне, інтелектуальне, цивілізаційне/емоційно-чуттєве, біологічне, проблема стосунків людина-соціум, емансипації жінки, нівеляції соціального інституту шлюбу і т.д.), перегляді мистецьких, у тому числі й літературних, традицій та новацій. При цьому наратор не нав'язує альтернативної шкали цінностей, а пропонує нарататорові дійти самостійних висновків на основі прочитаного і власного досвіду.

Я-нарація втілюється в творчості мурівських модерністів через голос „відкритого” комуніканта. У прозі Ю. Косача оповідач здебільшого характеризується обмеженою компетенцією, лаконічністю викладу нарації („Нитка Аріядни”, „Життя Енея та інших”). У творчості І. Костецького та В. Домонтовича першоособовий наратор займає олімпійську позицію активного коментатора описуваних подій („Зіновій Бережан”, „Без ґрунту”).

Твори Ю. Косача („Змія”, „Вітряк”, „Сентиментальна історійка” та ін.) та В. Домонтовича („Без назви”, „Помста”, „Доктор Серафікус”, „Дівчинка з ведмедиком”) є лінійно розгорнутими наративними структурами Нерідко в прозу В. Домонтовича вкраплено пояснювальні наративи (так, оповідь про Линника розкриває проблему „безґрунтярської” епохи, де протиставлено процес творення справжнього мистецтва бюрократичному животінню Комітету охорони пам'яток). Новелам та оповіданням І. Костецького притаманне калейдоскопічне поєднання основного та вставлених наративів, часто не пов'язаних між собою („День і ніч”), що відбиває захоплення письменника художньою практикою сюрреалізму, прийомами „кінонапливу”, „потоку свідомості”, „автоматичного письма”, „учуднення”, „зсуву” („День святого”, „День і ніч”, „Поет і його женщини”, „Ціна людської назви”). В. Домонтович та І. Костецький вдаються до сюжетів „відкритого” типу, тоді як Ю. Косач - до традиційних, „закритих” сюжетних структур.

У підрозділі 2.2 „Типи реалізації дискурсів наратора і персонажа в тексті” на основі типології Л. Долежела визначено такі контекстуальні прийоми їхнього втілення у розповіді: різкий перехід за схемою мова наратора>пряма мова персонажа; ступінчатий - мова наратора>неозначена персонажа > невласне-пряма персонажа; пом'якшений у двох виявах а) мова наратора>невласне-пряма персонажа, б) мова наратора>неозначена персонажа; динамічний - а) мова наратора>змішана наратора і персонажа (або персонажів)>неозначена пряма персонажа (або персонажів), б) мова наратора>змішана наратора і персонажа (або персонажів)> невласне-пряма персонажа (персонажів). В оповіді: 1) різкий перехід мова персонажа>мовлення наратора, 2) пом'якшений перехід мова персонажа>змішана персонажа і наратора, коли наявність „другого” голосу простежується в семантичних „чужих” сигналах, 3) динамічний перехід: мова персонажа>змішана персонажа і наратора > невласне-пряме мовлення, коли нараторський голос у структурі персонажного можна вичленувати за граматичними ознаками. Та спільні контекстуальні прийоми для третьо- і першоособової нарації: 5) індивідуально-авторські переходи, що не вкладаються в запропоновані схеми і мають складну багатоступінчасту структуру, 6) механічне поєднання обох зазначених дискурсів.

Мурівські модерністи в своїй художній практиці найчастіше звертаються до безпосередньої мови наратора і прямої персонажів з різким переходом між ними. Невласне-прямі мовленнєві конструкції письменники використовують для передачі внутрішніх переживань та роздумів персонажів, вкраплення нараторського голосу в дискурс персонажів.

Ю. Косач вдається до гри різними шрифтами для зовнішнього членування тексту, розрізнення дискурсу наратора і персонажа („Еней та життя інших”); до механічного поєднання мови наратора і персонажа („Ноктюрн b-moll”); а також до прийому невласне-прямого мовлення (як правило, мовленнєві партії персонажа в структурі нараторських) для показу внутрішніх станів комуніканта („Юра цісарського роду”, „Ноктюрн b-moll”, „Вечір у Розумовського”). Основний контекстуальний прийом письменника - різкий перехід між говорінням наративних інстанцій, також пом'якшені та динамічні переходи.

У прозі В. Домонтовича важливе місце займає змішане мовлення розповідача і персонажа, при цьому третьоособова нарація стає більш суб'єктивною та емоційно забарвленою („Доктор Серафікус”, „Трипільська трагедія”, „Розмови Екегартові з Карлом Ґоцці”, „Професор і Іван Закутній діють”, „Приборканий гайдамака” та ін.). Динамічні переходи породжують поліфонічне звучання художніх текстів, тут розповідач звик ховатися за персонажем, прикриватися його мовним „щитом”. Це особливо помітно в „Докторові Серафікусі”, „Приборканому гайдамаці” та „Апостолах”. Випадок змішаного мовлення персонажа і наратора маємо в романі „Дівчинка з ведмедиком”, де в оповіді консервативного інженера Іполіта Варецького звучать улюблені філософеми В. Домонтовича-літературознавця.

Щодо новел та оповідань І. Костецького, то в них автор використовує невласне-пряме мовлення у двох виявах: словесні синтези наратора і персонажа („Ціна людської назви”, „Поет і його женщини”), або кількох персонажів („Опришок і крива дівчина”, „Тобі належить цілий світ”). Так формується „потік свідомості” героїв твору в межовій ситуації. При цьому письменник, крім згаданих контекстуальних прийомів, конструює індивідуально-авторські для передачі складності внутрішнього життя індивіда, психологічні конфлікти, архетипічні спогади, асоціації тощо („Бомбардування”, „Ціна людської назви”). Тут стають у пригоді метод „автоматичного письма” („Божественна лжа”), засоби „потоку свідомості”, „кінонапливу” („День і ніч”, „Поет і його женщини”).

За допомогою контекстуальних прийомів письменники оновлюють традиційні наративні техніки української літератури, сполучають „зовнішню”, сюжетно-композиційну канву тексту з інтровертним світом героїв, таким чином увиразнюючи явні та приховані смисли тексту. За використанням наративних стратегій мурівці органічно вписуються в модерністичний ландшафт західноєвропейської літератури, де відчутні тенденції до суб'єктивізації письма, поліфонії голосів наратора і персонажів, а, отже, й полімодальності тексту, вживання внутрішнього монологу героїв для висвітлення їхніх почуттів і мотивації поведінки.

У третьому розділі „Інтертекстова комунікація в художньому творі” предметом уваги стають базові підходи до феномену інтертексту (авторська та читацька інтертекстуальність), типологічні особливості та функції інтертекстуальних одиниць у структурі розповідного твору, стратегії втілення інтертекстем у творчості мурівських модерністів.

Підрозділ 3.1 „Феномен міжтекстової комунікації” присвячено питанням міжтекстових зв'язків, типології інтертекстем у художньому творі на основі теоретичних напрацювань Л. Біловус, Ж. Женетта, Н. Кузьміної, С. Кураша, Х. Торопа, Н. Фатєєвої та ін.

Інтертекстуальність у розумінні діалогічності культурно-історичних епох, різних дискурсивних практик стала невід'ємною рисою культурософії ХХ ст. Це поняття протягом останніх десятиліть значно розширило свої семантичні межі від ідеї М. Бахтіна про „чуже” слово в авторському дискурсі до концептів панмовної організації людської свідомості, суспільного досвіду як нашарування текстів (М. Фуко, Т. ван Дейк, Ж. Дерріда та ін.).

Більшість дослідників розглядають інтертекстуальність як накладання різних текстів у процесі креації нового твору автором та декодування інтертекстуальних зв'язків реципієнтом. „З погляду автора, інтертекстуальність - це спосіб генезису власного тексту і постулювання власного поетичного „я” через складну систему опозицій, ідентифікації та маскування з текстами інших авторів (тобто інших поетичних „я”)”. В свою чергу, інтертекстуальність з погляду читача є „настановою на (1) поглиблене розуміння тексту і (2) подолання нерозуміння тексту (текстових аномалій) за рахунок встановлення багатовимірних зв'язків з іншими текстами” Фатеева Н. Интертекстуальность и ее функции в художественном дискурсе // Изв. РАН. Сер. лит. и яз. - 1997. - Т. 56. - № 5. - С. 12-15..

На основі концепцій Ж. Женетта та Х. Торопа в дисертації запропоновано таку класифікацію інтертекстуальних зв'язків та одиниць: власне інтертекстуальність (цитати, алюзії з атрибуцією/без атрибуції, центонні тексти); паратекстуальність (цитати-назви, епіграфи), метатекстуальність (інтертекст-переказ, дописування „чужого” тексту, варіації на тему прототексту, коли чужі ідеї, рядки і т.д. стають поштовхом до написання нового твору), гіпертекстуальність (пародія), архітекстуальність як жанровий зв'язок прототексту і метатексту (Н. Фатєєва), оскільки така типологія адекватна щодо інтертекстуальних зв'язків у текстах Ю. Косача, І. Костецького, В. Домонтовича.

У підрозділі 3.2 „Інтертекстеми в структурі наративного дискурсу” схарактеризовано процес трансформації українських культурних кодів, тем, образів, проблематики у сфері міжтекстової комунікації, їхню відкритість до європейського культурного досвіду.

Специфіка інтертекстуальної комунікації в творчості Ю. Косача, І. Костецького та В. Домонтовича обумовлена й життєвими обставинами: відірваність від етнічної батьківщини, невизначений соціальний статус, невпевненість у майбутньому, важкі умови адаптації в чужому середовищі. Тому наскрізними в їхній творчості є теми „безґрунтярства”, втрати генетичної пам'яті, самотності людини. Відтак письменники звертаються до окремих концептів філософії екзистенціалізму: людського буття як фатуму, втечі від дійсності у саморефлексії, вибору в межовій ситуації.

Мурівські митці розвивають окремі традиції модернізму, що склалися на материковій Україні, а також апробують новий досвід, засвоєний в умовах еміграції та безпосередніх контактів із західноєвропейською культурою. Свої погляди вони активно викладали в публіцистиці і втілювали в художній практиці. Концепти інтелектуалізму, фемінізму, філософії життя Ф. Ніцше у їхній прозі та публіцистиці є органічним продовженням тенденцій українського модернізму. Мотиви антеїзму, „безґрунтярства”, місія творення „великої літератури” - це спроби синтезувати традиції рідної культури з наративними практиками Заходу. Прикладом такого симбіозу може бути рання творчість І. Костецького. У циклі старобутніх повісток („Чорноліський переказ”) переплітаються елементи дадаїзму, сюрреалізму, наративної техніки дворівневої оповіді Е. Гемінґвея („В наші дні”), „потоку свідомості” з архаїчними епічними формами.

Прозі Ю. Косача притаманна власне інтертекстуальна комунікація, тобто колаж атрибутивних та неатрибутивних цитат і алюзій з текстів українських та зарубіжних письменників. Митець збагачує своїх персонажів портретними характеристиками та атрибутами світових образів (напр., Еней, Дон Жуан, донна Анна та Дольорес у повісті „Еней та життя інших”), щоб органічно включити український культурний досвід у світову циркуляцію.

І. Костецький схильний до архітекстуальності (запозичення наративної структури з роману „В наші дні” Е. Гемінґвея у збірці „Чорноліський переказ”, алюзії та ремінісценції із „Слова” про Ігорів похід, поезії І. Величковського в оповіданні „Стукіт в порожнє помешкання”), гіпертекстуальності (пародія на „Іліаду” Гомера в повісті „Зиновій Бережан”, сюжет кримінального роману в оповіданні „Стукіт в порожнє помешкання”, інтерпретація образу Доктора Серафікуса в „Історії ченця Гайнріха” та ін.), метатекстуальності, коли один текст розгортає інший („Божественна лжа”, „Історія ченця Гайнріха”). Тут І. Костецький переносить новітні наративні техніки на вітчизняний матеріал, щоб деавтоматизувати читацьке сприйняття, оновити зображально-виражальних репертуар.

В. Домонтович ніби навмисне демонструє розвій інтертекстуальних стратегій, де запорукою художності є прихованість закладених у тексті інтертекстем. Поряд з атрибутивними алюзіями, які легко вичленувати з текстів (напр., порівняння доктора Серафікуса із Фаустом, Гординського з Бобчинським), деякі інтертекстеми він ретельно приховує, що створює додаткове поле сенсів у текстах (напр., архітекстуальна проекція сюжету про життя Витвицького на повість „Старосвітські поміщики” М. Гоголя, приїзд у Дніпропетровськ Ростислава Михайловича (роман „Без ґрунту”) як „ревізора” з однойменної п'єси класика та ін).

Автори активно включають у свою прозу і українські (літературні, фольклорні, історичні), і зарубіжні інтертекстеми, тим самим постулюючи рівнозначну естетичну цінність національної літератури та європейської. Інтертекстуальний рівень мурівської творчості свідчить про високу ерудицію, відкритість до новітнього художнього досвіду, переосмислення доктрин філософії життя, екзистенціалізму та ін. Разом з тим Ю. Косач, І. Костецький та В. Домонтович порушують проблему „безґрунтярства”, переносячи її у глобальний загальнолюдський контекст. Таким чином, їхній проект „великої літератури” полягає у збереженні генетичної пам'яті та показу рівноцінності української та європейської культурологічних парадигм.

У результаті здійсненого дослідження дисертант дійшла таких висновків:

- наративний дискурс - це вербалізація ментальної моделі тексту, що формується уявою митця відповідно до творчого задуму, мистецьких уподобань, характеру селекції подій для вигаданого світу художнього твору, типу конструювання певної історії і застосованих розповідних стратегій, що в сукупності конституюють комунікативний зв'язок між репродуцентом (автором) та реципієнтом (читачем).

- основними складовими розповідного дискурсу є мовлення наратора й персонажів. Залежно від співвідношень між голосами інтратекстових інстанцій визначено інваріанти наративного дискурсу: пряма мова персонажа, мова оповідача, невизначено-пряма, невласне-пряма у таких різновидах: змішана мова наратора і персонажа, персонажа і наратора, кількох персонажів. Переходи між різними типами оповіді забезпечуються такими контекстуальними прийомами: 1) різкий перехід, 2) ступінчатий, 3) пом'якшений, 4) динамічний, 5) індивідуально-авторські переходи з багатоступінчастою структурою, що не вкладаються в запропоновані схеми, 6) механічне поєднання дискурсу наратора і дискурсу персонажа.

- Ю. Косач, І. Костецький та В. Домонтович на внутрішньотекстовому рівні комунікації тяжіють до вибору розповідної структури, де третьоособовий наратор намагається забезпечити об'єктивність викладу. Оповідач у творчості Ю. Косача та І. Костецького перетворюється в імпліцитного свідка подій. У прозі В. Домонтовича представлено розповідача „відкритого” типу, а висловлені ним ідеї нерідко розвивають персонажі, проте його ідеологічна функція, як і в творчості Ю. Косача та І. Костецького, позбавлена дидактизму - наратор не нав'язує альтернативної шкали цінностей, а лише висловлює своє ставлення до суспільних, мистецьких та інших орієнтирів своєї доби. Оповідач має, як правило, обмежену наративну компетентність.

- Ю. Косач на рівні міжтекстової комунікації тяжіє до атрибутивних цитат і алюзій. У прозі І. Костецького переважає архітекстуальність. В. Домонтович „захований” за атрибутивні та неатрибутивні алюзії, цитати, інтертексти-перекази. Мурівські модерністи осмислюють проблеми сучасності через інтерпретацію вічних тем (двійництво, зрада Ісуса Христа Юдою, боротьба людини із спокусами диявола) та образів (Дон Жуан, Донна Анна, діва Марія).

- спільними ознаками модерністичного наративного дискурсу в прозовій творчості Ю. Косача, І. Костецького та В. Домонтовича є суб'єктивізація письма, зміщення кута зору з нараторського на персонажний, текстова інтерференція, використання „відкритих” сюжетів, активний діалог із „сильними” текстами інших митців. Більшою мірою ці риси представлені у творчості І.Костецького та В.Домонтовича. У прозі Ю.Косача ці ознаки спорадичні. Об'єднує мурівських модерністів пошук нових зображально-виражальних засобів з урахуванням інноваційних художніх практик, експерименту в літературі першої половини ХХ ст.

Опубліковані праці за темою дисертації

1. Лященко О.А. Ідея полімодальності Ж. Женетта і творча практика І. Костецького // Філологічні семінари. - Вип. 7. - К.: ВПЦ „Київський університет”, 2004. - С. 187-197.

2. Лященко О.А. Інтерференція дискурсу наратора і дискурсу персонажа в експериментальній прозі гетеродієгетичного типу І. Костецького та Ю. Косача // Актуальні проблеми слов'янської філології. К.: Знання України, 2005. - Вип. 10. - С. 359-368.

3. Лященко О.А. Наративні дискурси у прозі представників МУРу (Мистецького Українського Руху) // Літературознавчі студії. - К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2005. - Вип. 12 - С. 296-299.

4. Лященко О.А. Фреймова структура наративного дискурсу в романі „Доктор Серафікус” В. Домонтовича // Філологічні семінари. -К.: ВПЦ „Київський університет”, 2005. - Вип. 8. - С. 283-289.

5. Лященко О.А. Контекстуальні прийоми реалізації дискурсу наратора і персонажа в повісті „Еней і життя інших” Ю.Косача // Літературознавчі студії. -К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2006. - Вип. 13. - С. 244-247.

6. Лященко О.А. Інтертекстуальна комунікація в ранній творчості І. Костецького // Філологічні семінари. - К.: ВПЦ „Київський університет”, 2006. - Вип. 9. - С. 219-224.

7. Лященко О.А. Образ „нової” жінки у творчості Ю.Косача, І. Костецького та В. Домонтовича // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Літературознавство / За ред. проф. М. Ткачука. - Тернопіль: ТНПУ, 2007. - Вип. 21 - С. 88-97.

Размещено на Allbest.ru