Ідейно-художні шукання в українській драматургії кінця ХIХ – початку ХХ століття (проблематика, жанри, характери)

Процес становлення та розвиток на рубежі минулих століть драматургії "другого порядку". Діалектика співзв’язку традицій (реалізму) і новаторства. Жанрово-стильова модифікація як важливого чинника філософського й естетичного відтворення ідеалів авторів.

Рубрика Литература
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 29.10.2013
Размер файла 46,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 82-2 “18”/ “19” (477)

Ідейно-художні шукання в українській драматургії кінця ХIХ - початку ХХ століття (проблематика, жанри, характери)

10.01.01-українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Захарченко Алла Володимирівна

Київ 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Захист відбудеться 28 вересня 2007 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано “01” серпня 2007 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Л.О. Ткаченко

АНОТАЦІЯ

Захарченко А.В. Ідейно-художні шукання в українській драматургії кінця ХIХ - початку ХХ століття (проблематика, жанри, характери). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01. - українська література. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2007.

У дисертаційному дослідженні вперше в українському літературознавстві системно досліджується цілий ряд творів маловідомих авторів кінця ХІХ - початку ХХ століття, висвітлюються витоки становлення й саморозвиток багатьох творчих індивідуальностей, визначається їхнє місце та роль у літературному процесі. У роботі представлено спробу розгорнутого аналізу формозмісту п'єс, специфіки художнього інструментарію письменників, їхнього мистецького світу.

Вперше зроблена спроба провести конкретні паралелі в інтерпретації драматургічного доробку маловідомих письменників кінця ХIХ - початку ХХ століття, у з'ясуванні специфіки їхньої художньої практики на змістовому, формотворчому та На прикладі драматичних творів різних жанрів таких митців, як Любові Яновської, П. Саксаганського, І. Тогобочного, А. Кащенка, Г. Ващенка, А. Велисовського, В. Таля (Товстоноса), Г. Левченка, К. Ванченка-Писанецького, Надії Кибальчич, С. Яричевського, В. Потапенка висвітлено найпоказовіші проблеми, пов'язані з процесом становлення та розвитку на рубежі минулих століть драматургії „другого порядку”, а також схарактеризовано діалектику взаємозв'язку традиції (реалізм) та новаторства („вкраплення” елементів модерністських художніх систем).

У роботі досліджується умовний тріумвірат (троїстий союз) драматичних жанрів, складниками яких є історична, комедійна драматургія та модерна драма, що заявила про себе в рамках українського літературного порубіжжя. Зберігається обраний принцип аналізу, коли на тлі вершинних досягнень української драматургії того чи іншого жанру цієї доби аналізуються твори маловідомих читацькому та науковому загалові авторів, які так само внесли неоціненний внесок у формування потужного корпусу української драматургії кінця ХIХ - початку ХХ століття.

Ключові слова: модернізм, драматургія, стиль, напрям, реалізм, неоромантизм, жанр.

АННОТАЦИЯ

Захарченко А.В. Идейно-художественные искания в украинской драматургии конца ХIХ - начала ХХ века (проблематика, жанры, характеры). - Рукопись.

Диссертация представлена на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01. - украинская литература. - Киевский национальный университет им. Тараса Шевченко. - 2007.

В диссертационном исследовании впервые в украинском литературоведении исследуется целый ряд произведений малоизвестных авторов конца ХIХ - начала ХХ века, рассматриваются истоки становления и саморазвития многих творческих индивидуальностей, определяется их место и роль в литературном процессе.

В работе представлена попытка развернутого анализа формосодержания пьес, специфики художественного инструмента писателей.

На примере конкретных произведений определены идейно-тематические доминанты драматургического наследия малоизвестных авторов, раскрыты особенносты жанровых модификаций как важного показателя философского и эстетического отражения национальных и социальных идеалов. Исследовано своеобразие структурно-композиционной организации текстовых массивов проанализированных произведений, определены особенные признаки образной системы драм, специфику художественого моделирования конфликтов, национальных, социально-этических и морально-психологических коллизий, осуществлен анализ ключевых методов образования характеров.

На примере драматических произведений различных жанров таких авторов, как Л. Яновской, П. Саксаганского, И. Тогобочного, А. Кащенко, Т. Ващенко, А. Велисовского, Т. Левченко, К. Ванченко-Писанецкого, Надежды Кибальчич, С. Яричевского, В. Потапенко определены и описаны самые показательные проблемы, связанные с процессом становления и развития на рубеже прошлых веков драматургии “второго порядка”, а также дана характеристика диалектики взаимосвязей традиций (реализм) и новаторства (элементов модернистских художественных систем).

В работе исследуется условный триумвират драматических жанров, составными частями которого являются историческая, комедийная и модернистская драматургия, которая заявила о себе в рамках украинского литературного процесса рубежа веков.

Сохраняется избранный принцип анализа - на примере великих достижений украинской драматургии того или иного жанра этого периода анализируются произведения малоизвестных авторов, которые также как и (корифеи) внесли неоценимый вклад в формирование мощного массива украинской драматургии конца ХIХ - начала ХХ века.

Ключевые слова: модернизм, драматургия, стиль, направление, реализм, неоромантизм, жанр, диалектика, конструкция.

SUMMARY

Zakharchenko A.V. Ukrainian Drama of the end of XX - beginning of XXI century: Research for Ideologikal and Artistic Aspects (problems, genres, characters).- Manuscript.

Ph.D. of languages and literature. - Kyiv National Taras Shevchenko University, Kyiv, 2007.

In the Ph.D. thesis a number of works by little known authors of the end of XX - beginning of XXI century are methodically investigated for the first time in the study of Ukrainian literature. Background of formation and self-development of many creative individualities is elucidated. Their role and place in the literary process is determined. It is the first attempt to draw certain parallels in the interpretation of the little known authors' drama works as well as to analyze the specificity of their artistic practice on the content, form-making and formal levels.

The object of the research is dramatic works of various genres by such authors as L.Yanovska, P.Saksagansky, I.Togobochny, A.Kaschenko, G.Vaschenko, A.Velysovsky, V.Tal'(Tovstonos), G.Levchenko, K.Vanchenko-Pysanetsky, V.Potapenko. On the basis of above works, the most significant problems related to the process of formation and developmentof the “second level” drama (boundaries of the past centuries) are analized. The dialectics of correlation between tradition (realism) and innovation (appearance of modernistic elements) is characterized. The conventional union of three dramas: historical, comedy and modern, which appeared in the Ukrainian literary process on the boundary of the past centuries, is investigated. Taking into account a significant role of the little known authors in the formation of Ukrainian drama of the end of XX - beginning of XXI century, chosen method of analysis is preserved: the works of the little known authors are studied against background of prominent achievements of Ukrainian drama of that period.

Key words: modernism, drama, style, direction, realism, neo-romanticism, genre, dialectics, construction.

драматургія новаторство жанровий

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження визначається насамперед зверненням до творчості цілого ряду українських письменників, драматургічна спадщина яких донині позбавлена адекватної наукової оцінки у вітчизняному літературознавстві (Любов Яновська, Іван Тогобочний, Сильвестр Яричевський, Трохим Колісниченко, Адріан Кащенко, Григорій Бораковський, Архип Тесленко, Віталій Таль (Товстоніс), Антон Велисовський та інші). Попри приналежність п'єс названих авторів до “середньої полиці” (Г.Сивокінь), маємо всі підстави твердити, що вони багато в чому слугували виробленню характеру української драматургії помежів'я ХІХ - ХХ століть, визначали обрії росту й специфіку окремих жанрів, засобів характеротворення, зрештою, - віддзеркалювали загальну тональність тогочасного літературно-сценічного процесу. Відтак нині, в контексті нових соціальних, культурних та ідеологічних реалій, сучасних історико- й теоретико-літературних положень, слід неупереджено поставитися до з'ясування місця та ролі драматургів “другого порядку” в розвитку вітчизняного письменства означеного періоду.

Українська література рубежа минулих віків поступувала в силовому полі двох художніх тенденцій - традиційної (народницької) та модерністської. Саме це посутньо сприяло виробленню новітніх формозмістових вимірів вітчизняного письменства, з якими воно ввійшло в соціокультурний простір ХХ сторіччя. Осмислюючи обраний для аналізу літературний матеріал, приходимо до висновку про превалювання в ньому традиційної, реалізмоцентричної парадигми образності. Водночас добре помітними в багатьох творах є вияви новітніх (нереалістичних) форм художнього мислення, пов'язаних із європейською драматургічною традицією. Таким чином, вважаємо актуальним і відстеження шляхів перехрещення, співдії неоднакових образотворчих систем у межах одного твору чи творчості конкретного письменника. При цьому враховуємо самодостатність та право на існування як романтично-народницької, так і модерністської орієнтацій.

Як свідчать спостереження, наукове осмислення драматургічної спадщини письменників порубіжжя ХІХ - ХХ століть розпочалося вже давно. У зв'язку із цим можна назвати видану в Одесі ще 1912 року книжку М. Комарова “До української драматургії. Збірка бібліографічного знадобку до історії української драми і театру за 1906 - 1912 роки”. Певне місце проблемам розвитку драматургії зазначеного періоду відводиться у працях М. Возняка (“Початки української комедії (1619 - 1919)”, 1919), О. Дорошкевича (“20-і - 40-і роки в українській літературі”, 1922), М. Зерова (“Нове українське письменство”, 1924), О. Кисіля (“Український театр”, 1925), Д. Антоновича (“Триста років українського театру (1619 - 1919)”, 1925), В. Коряка (“Нарис історії української літератури”, 1925), П. Руліна (“На шляхах революційного театру”, 1927), Л. Дмитрової (“З історії всесвітнього театру”, 1928), В. Рєзанова (“Драма українська”, 1929) тощо. Чимало теоретичних узагальнень, аргументованих наукових положень, цінних історико-літературних спостережень уміщено, наприклад, в п'ятому томі “Матеріалів до вивчення української літератури” (1961), книжці О. Ставицького “Українська драматургія початку ХХ ст.” (1964), у четвертому томі восьмитомної “Історії української літератури” (1968), працях З. Мороза “На позиціях народності” (1971), Й. Кисельова “Майстри театральної літератури” (1976), Наталі Кузякіної “Українська драматургія початку ХХ століття: шляхи оновлення” (1979), А. Козлова “Українська дожовтнева драматургія: Еволюція жанрів” (1991) і под. Мусимо констатувати, одначе, певну міру ідеологічно-методологічної заангажованості аналогічних студій, спричиненої “партлітноменклатурним” тиском на розвиток наукового мислення. Явища мистецтва слова розглядалися крізь призму “пролетарського” етапу визвольного руху, в контексті “могутнього впливу ідей марксизму-ленінізму” та новонародженого в російській літературі зламу століть творчого методу - соціалістичного реалізму. За словами М. Наєнка, в той час “…формувалася і підтримувалась думка про “безконфліктність” в осмисленні літературного процесу, а коли й треба було на щось звернути увагу, то хіба що на потребу “поглиблення теоретичного рівня нашої поточної критики”… чи на необхідність постійно пам'ятати про ленінські уроки класового розуміння мистецтва, про комуністичну партійність художньої творчості…”. Більшовицька регламентація не передбачала інакших потлумачень, відтак писати по-іншому вчені просто не могли.

Концептуальний аналіз жанрового розмаїття п'єс, ідейно-стильових пошуків українських драматургів кінця ХІХ - початку ХХ століття в художньому збагаченні драми представлений у дослідженнях Людмили Дем'янівської, В. Івашківа, Неллі Корнієнко, Наталі Кузякіної, І. Михайлина, Лариси Мороз, Г. Семенюка, Л. Танюка, С. Хороба. Властиво, маємо справу з глибоким науковим осмисленням тогочасного драматургічного процесу в діахронному й синхронному зрізах, виявленням етапів і домінантних тенденцій його розвитку, із розкриттям ідейного змісту образів, конфліктів у драмі, характеристикою багатоаспектності життєвої проблематики й принципів її образного узагальнення, показом різновекторних зв'язків української драматургії з європейським мистецтвом тощо.

Стимулюють до нових спостережень і наукові розвідки Віри Агеєвої, В. Гуменюка, М. Кудрявцева, Леоніли Міщенко, В. Панченка, В. Погребенника, В. Працьовитого, Р. Радишевського, Л. Скупейка, присвячені творчості того чи іншого драматурга досліджуваного періоду. Тут насамперед упадає в око висвітлення художніх здобутків митців через типологічне зіставлення з відповідними явищами в літературному бутті доби, з'ясування авторських концепцій людини й світу, визначення місця та ролі творчого спадку драматургів у літературно-художньому процесі рубежа минулих віків і под.

У студіях Стефанії Андрусів, Г. Грабовича, Р. Гром'яка, Тамари Гундорової, М. Жулинського, М. Ільницького, Магдалени Ласло-Куцюк, Марії Моклиці, Д. Наливайка, Соломії Павличко, Я. Поліщука, Т. Салиги, Галини Сиваченко, М. Ткачука, Наталі Шумило літературний процес помежів'я ХІХ - ХХ століть постає в усій своїй динамічності, тяжінні до внутрішнього самооновлення образно-стильових засобів віддзеркалення життєвих реалій, у пошуках нових естетичних форм впливу на суспільний розвиток. Окрім того, вчені уважно відстежили найпоказовіші етапи становлення й поступування українського модернізму в його типологічній спорідненості із західноєвропейським. Відтак їхні праці, як і наукові висновки О. Астаф'єва, І. Дзюби, М. Ігнатенка, М. Наєнка, виявилися для нас надзвичайно цінними передовсім у загальнотеоретичному аспекті.

Із огляду на порушену нами проблему корисним стало також звернення до дисертаційних праць Олени Бондарєвої “Художня реалізація міфопоетичної свідомості в українській драмі 80-х років ХХ століття”, Олени Гудзенко “Романтичні засади української драматургії 20-х років ХХ століття (І. Дніпровський, Я. Мамонтов, М. Куліш)”, Галини Дорош “Українська психологічна драма 70 - 80-х років ХХ століття”, Галини Рубан “Українська етнографічно-побутова драма ХІХ ст. і її роль у розвитку принципів реалізму і народності”, Інни Чернової “Еволюція проблематики і поетики у драматургії Людмили Старицької-Черняхівської” тощо.

Одне слово, настав час системного літературознавчого осмислення “марґінальних” донедавна творів як самодостатнього, органічного виявлення руху української художньої свідомості зламу минулих століть. Актуалізує потребу розв'язання заявленої проблеми й культивована нині думка про необхідність відмови від апологетики та міфологізації модернізму, в процесі зародження якого наше письменство відігравало все ж не останню роль.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане як складова частина комплексної науково-дослідної теми, над якою працює кафедра новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Тему дисертації затверджено на засіданні бюро науково-координаційної ради з проблеми “Класична спадщина і сучасна художня література” при Інституті літератури імені Т. Шевченка НАН України (протокол № 3 від 14.12.2000р.).

Мета дослідження полягає в системній, концептуальній інтерпретації драматургічного доробку маловідомих письменників кінця ХІХ - початку ХХ століття, у з'ясуванні специфіки їхньої художньої практики на змістовому, формотворчому та формальному рівнях.

Реалізація цієї мети передбачала розв'язання таких завдань:

- висвітлити найпоказовіші проблеми, пов'язані з процесом становлення та розвитку на рубежі минулих століть драматургії “другого порядку”;

- схарактеризувати діалектику співзв'язку традицій (реалізм) і новаторства (“вкраплення” елементів модерністських художніх систем);

- визначити спектр драматургічно потлумачених проблем та ідейно-тематичні домінанти драматургічного спадку малознаних митців;

- розкрити особливості жанрово-стильових модифікацій як важливого чинника філософського й естетичного відтворення національних і соціальних ідеалів авторів;

- дослідити своєрідність структурно-композиційної організації текстових масивів аналізованих творів;

- окреслити визначальні ознаки образної системи драм, специфіку художнього моделювання конфліктів, національних, соціально-етичних і морально-психологічних колізій, проаналізувати провідні засоби характеротворення;

- обґрунтувати місце та роль творчості драматургів у літературно-сценічному процесі хронологічно означеного періоду.

Об'єктом дослідження є драматичні твори різних жанрів Любові Яновської, П. Саксаганського, І. Тогобочного, А. Кащенка, Г. Ващенка, А. Велисовського, В. Таля (Товстоноса), Г. Левченка, К. Ванченка-Писанецького, Надії Кибальчич, С. Яричевського, В. Потапенка, опубліковані окремими виданнями, в антологіях, хрестоматіях, періодиці чи збережені в рукописах. До розгляду залучено й малодосліджені п'єси Д. Марковича, Тетяни Сулими, Людмили Старицької-Черняхівської, Г. Хоткевича, В. Пачовського, Б. Грінченка, А. Тесленка, О. Кониського, Г. Цеглинського; твори І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Франка, С. Черкасенка, Лесі Українки, Олександра Олеся, В. Винниченка тощо, які потребують нових аналітичних підходів. За об'єкт правлять літературно-критичні студії, театральні огляди й рецензії, передмови до збірок драматургів, а також сам контекст соціокультурного буття помежів'я ХІХ - ХХ віків.

Предмет дослідження - художньо-етична, жанрово-стильова, образотворча специфіка драматургічного доробку українських письменників досліджуваного періоду; особливості творчого почерку кожного автора, відповідні домінантним естетичним концепціям перехідної доби.

Методи дослідження ґрунтуються на провідних положеннях філологічної школи та рецептивної естетики. Застосовуємо також порівняльно-історичний, генетико-типологічний, системно-естетичний, описовий та інші загальноприйняті методи теоретичного й емпіричного пізнання. До тексту роботи залучено теоретичний матеріал із філософських (М. Бердяєв, Ф. Ніцше, Х. Ортега-і-Гассет), культурологічних (М. Ігнатенко, В. Скуратівський, Р. Барт, М. Бахтін, Ю. Лотман), театрознавчих (Л. Курбас, Л. Танюк) праць, психологічних студій (К.Ґ. Юнг, Е. Фромм), феміністичної критики і под.

Теоретико-методологічною основою дисертації стали праці М. Грушевського, С. Єфремова, І. Франка, Віри Агеєвої, О. Астаф'єва, Людмили Грицик, А. Гуляка, Тамари Гундорової, Людмили Дем'янівської, Людмили Задорожної, Г. Клочека, Ю. Коваліва, Наталі Кузякіної, І. Михайлина, Марії Моклиці, Лариси Мороз, Валентини Нарівської, Г. Семенюка, А. Ткаченка, М. Ткачука, С. Хороба, П. Хропка, Нонни Шляхової, Г. Штоня, інших авторитетних дослідників вітчизняного літературного процесу.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації вперше в українському літературознавстві системно досліджується цілий ряд творів маловідомих авторів кінця ХІХ - початку ХХ століття, висвітлюються витоки становлення й саморозвиток багатьох творчих індивідуальностей, визначається їхнє місце та роль у літературному процесі. У роботі представлено першу спробу розгорнутого аналізу формозмісту п'єс, специфіки художнього інструментарію письменників, їхнього мистецького світу. Відстежені аспекти індивідуально-авторської поетики осмислюються в тогочасному літературному контексті як синкретична стильова модель, а мистецька самодостатність окремих творів репрезентується крізь виміри домінантних критеріїв художності. Явище розглядається у силовому полі реінтерпретації драматургічного канону, як один із напрямків у розвитку вітчизняного письменства перехідного періоду. До наукового вжитку вводяться деякі раритетні публікації, нові матеріали, що зберігаються у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України, Інституту рукопису та відділу історичних колекцій Національної бібліотеки України імені В. Вернадського.

Теоретичне значення роботи полягає насамперед у доповненні корпусу історико-літературних досліджень українського письменства рубежа минулих століть та методологічній синтетичності, різноаспектності здійсненого аналізу. Осмислення ідейно-тематичних домінант, жанрово-стильових ознак, образотворчих засобів драматургії становить певний внесок у висвітлення аксіологічних аспектів тогочасного літературного процесу, розкриває іманентні особливості його розвитку, посутньо збільшує можливість подальших інтерпретацій. Окремі висновки дисертації мають значення для з'ясування літературознавчих проблем, пов'язаних із драматургічним процесом, і спроможні впливати на вироблення нових підходів до вивчення класичної української драми.

Практичне значення одержаних результатів. Положеннями, окресленими в роботі, можна скористатися в курсах лекцій з історії української літератури ХІХ та ХХ століть у вищих навчальних закладах, вони можуть залучатися до укладання програм спецкурсів і спецсемінарів, до написання нових літературознавчих розвідок (монографічних праць; підручників із історії письменства, літературної критики; дисертаційних, магістерських, дипломних робіт), знадобляться у практиці вчителів-словесників загальноосвітніх навчальних закладів різних типів. Застосовані в дисертації дослідницькі прийоми можуть сприяти вдосконаленню методики літературознавчого розгляду тематично й жанрово зінтегрованих явищ словесного мистецтва, прислужаться у подальшому науковому висвітленні творчого спадку Любові Яновської, П. Саксаганського, І. Тогобочного, А. Крушельницького, А. Велисовського, В. Таля (Товстоноса), В. Потапенка, інших письменників.

Апробація результатів дисертації. Робота є самостійним дослідженням, наукова концепція та основні результати якого викладено в доповідях на наукових, науково-практичних конференціях, семінарах, читаннях різних рівнів: “Національна ідентичність української драматургії 20 - 30-х років ХХ столітття” (Київ, 2001); щорічна наукова конференція викладачів та аспірантів Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2002, 2004, 2005рр.); Наукова конференція “Дні науки” (Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка, 2004р.).

Дисертацію обговорено і схвалено на засіданні кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 10 від 25.05.2006р.).

Публікації. За матеріалами дисертації надруковано п'ять статей у наукових фахових виданнях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та джерел (246 позицій). Загальний обсяг роботи - 210 сторінок, із яких 190 - основного тексту.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об'єкт і предмет дослідження, окреслено проблематику, мету ,завдання роботи, основні методологічні засади, теоретичне і практичне значення дисертації, її наукову новизну.

У першому розділі “Драматургія кінця ХIХ - початку ХХ століття у літературно-критичному контексті доби” поряд із ідейно-тематичним оновленням спостерігається вдосконалення прийомів художнього зображення й вираження. Пов'язуємо це насамперед із приходом у літературу плеяди молодих талановитих письменників, визначних індивідуальностей з оригінальними мистецькими почерками (В. Винниченко, Ольга Кобилянська, М. Коцюбинський, Леся Українка, Олександр Олесь, В. Стефаник, Марко Черемшина та інші). Якісні зміни торкнулися й системи жанрів усіх трьох літературних родів. На конкретному художньому матеріалі було продемонстровано, що жанр є відносно сталою, проте відкритою до перманентного оновлення в процесі поступальної еволюції мистецтва категорією. Відбувалося й урізноманітнення прийомів систематизації самого художнього матеріалу; за афористичним висловом І. Франка “всюди спосіб малювання був однаковий, то значить, нешаблонований”. Оця “нешаблоновість” виявилася передовсім у самобутності й поліоб'ємності осібних талантів і розмаїтті жанрових модифікацій. Помітним оновлюючим чинником слід вважати й з'яву нереалістичних течій. Енергійні пошуки етичних цінностей були позбавлені умоглядності й спричинилися до непроминальних художніх досягнень. Саме ці шукання виявили значне число раніше невідомих “зрізів” душевного досвіду.

Помітними оновлюючими тенденціями позначена й царина тогочасного віршування. Для поетичної творчості Лесі Українки, М. Старицького, М. Вороного, В. Самійленка, Олександра Олеся, М. Філянського, Б. Лепкого характерна відстороненість від естетичної концепції “відображення життя у формах самого життя”, пов'язана перш за все з інтенсивним розвитком українського національного руху. Вітчизняна поезія тієї доби репрезентувала багатство індивідуально-стильових, версифікаційних і жанрових форм, різновекторність та історизм світобачення, глибинний психологізм у відтворенні образу особистості. Попри різного роду заборони й обмеження з боку “загребущих сусідів” (Валуєвський циркуляр (1863), “Емський указ” (1876), закриття українських театрів (1884), заборона на видання дитячої книжки 1885 р. та ін.), на рубежі минулих століть активно розвивалися український театр та вітчизняна драматургія. Властиво, театр тієї пори був чи не єдиним осередком українського національного руху. Цьому сприяв, зокрема, урядовий дозвіл на вистави українською мовою (1881). Уже 1882 року професійний український театр переїздить із Кременчука до Києва. Відтоді розпочинається його нова історія, щедра на численні художні здобутки й пов'язана з іменами корифеїв нашої сцени М. Старицького (1840 - 1904), М. Кропивницького (1840 - 1910), І. Карпенка-Карого (1845 - 1907), Марії Заньковецької (1854 - 1934), Марії Садовської-Барілотті (1855 - 1891), Ганни Затиркевич-Карпинської (1855 - 1921), М. Садовського (1856 - 1933), П. Саксаганського (1859 - 1940), Ганни Борисоглібської (1869 - 1939), інших акторів, режисерів, драматургів, організаторів театральної справи.

Найпоказовішими стильовими ознаками драматургічної й сценічної творчості театру корифеїв початкового періоду були фольклоризм та етнографізм - “могуча національна стихія” (М.Вороний). Це відігравало надзвичайно помітну роль у справі популяризації вітчизняного мистецтва із-поміж неукраїнського глядача, привертало увагу до нашої сцени як до глибоко самобутнього, ефектного й гранично емоційного видовища. Витоки вищезавваженої стильової домінанти закорінені в традиції української етнографічно-побутової драми ХІХ ст. Маємо на увазі донині маловідомі п'єси Р. Андрієвича “Побут Малоросії в першу половину ХVІІІ століття” (1831), П. Котлярова “Любка, або Сватання в с. Рихмах” (середина 1830-х рр.), К. Тополі (Тополинський) “Чари” (1834) і “Чер-чепуха” (1844), Я.Кухаренка “Чорноморський побит” (1836), Стецька Шерепері (Степан Писаревський) “Купала на Івана” (1838), Р. Моха “Справа в селі Клекотині” (1843) та “Терен-спасен” (1849), невідомого автора (Н.Д.) “Наслідство і прокляття” (1846), І. Озаркевича “Весілля, або Над цигана Шмагала нема розумнішого” (1849), І. Наумовича “Бандурист” (уривки, 1850) та ін. Ці твори присвячувалися, як правило, відтворенню селянського побуту і спрямовувалися на звеличення високих моральних чеснот звичайного українського гречкосія. Для етнографічно-побутової драми першої половини ХІХ століття була характерною “тричленна” структура (кохання двох молодих людей і їхнє бажання побратися; з'ява суперника, ще одного претендента на руку й серце дівчини; розв'язання конфлікту на користь закоханих).

Саме означеними напрацюваннями творчо скористалися представники театру корифеїв. Показовими в цьому плані є, зокрема, переробки М. Старицького “Чорноморці”, “Циганка Аза”, “Сорочинський ярмарок”, “Утоплена, або Русалчина ніч”, “Різдвяна ніч” та ін.

Нове осмислення стосунків особистості й суспільства, мистецтва та дійсності позначилося на стильовій структурі українського реалізму порубіжжя століть, на характері основних драматичних конфліктів і виборі літературного героя. У цей час відбувається й жанрове оновлення драматургії. Активно розвивається різнохарактерна драма та комедія (побутова, соціально-психологічна, психологічна), трагедія, романтична історична драма, драматична поема, водевіль тощо (В. Барвінський, Б. Грінченко, Д. Маркович, В. Мова (Лиманський), О. Огоновський, Тетяна Сулима та інші).

У порубіжну епоху помітно активізувався інтерес великої групи драматургів до проблем сучасного життя (“Лихоліття”, “На залізниці” Г. Хоткевича, “В передрозсвітньому тумані”, “Жертви” Любові Яновської, “Хуртовина” С. Черкасенка, “Патріоти” А.Тесленка, “За землю і волю!” Т. Колісниченка, “Дисгармонія”, “Щаблі життя” В. Винниченка, “Сліпий” Г. Ващенка) та історичного минулого України (“Богдан Хмельницький”, “Добуш”, “О полку Ігоревім” Г. Хоткевича, “За віру і честь…” А. Кащенка, “Павло Полуботок, наказний гетьман України” О. Барвінського, “Маруся Чурай” Г. Бораковського, “Федько Острозький” О. Огоновського, п'єси Людмили Старицької-Черняхівської, Б. Грінченка); до оновленого моделювання традиційної селянської тематики (“Лісова квітка”, “На Зелений Клин” Любові Яновської, “На перші гулі”, “Не співайте, півні, не вменшайте ночі” С. Васильченка, “Праця”, “Спокуса” Л-З. Лопатинського), показу інтелігентського середовища (“На громадській роботі” Б. Грінченка, “Людське щастя”, “Огненний змій” Любові Яновської), духівництва (“Дячиха” Тетяни Сулими) тощо.

У кращих драматичних творах В. Самійленка (“Чураївна”, “У Гайхан-бея”), А. Крушельницького (“Артистка”, “Орли”), А. Кащенка (“По закону”, “Напровесні”), І. Тогобочного (“Загублений рай”, “Вихрестка”), В. Потапенка (“Король Лір”, “Падучі зорі”, “Так гомонів Дніпр”), Л. Манька (“Мазепа”, “Живі покійники”), Валерії О'Коннор-Вілінської (“Сніговий бал”, “Візит”), не кажучи вже про п'єси більш відомих авторів, відстежується поєднання мистецького досвіду класичної реалістичної драми й концептуально нових ознак - зниження художніх функцій зовнішньої дії, внутрішня конфліктність, гострі зіткнення антитетичних поглядів і под. Нові підходи до віддзеркалення життєвих реалій, виведення нових постатей, розробка нових жанрів свідчили про якісне оновлення української драми порубіжжя ХІХ - ХХ століть.

Другий розділ “Українська мелодрама порогу віків: провідні стратегії та еволюція жанру” присвячений аналізу мелодрами, як жанру у всіх типологічних модифікаціях. Українська драма помежів'я ХІХ - ХХ століть не лише активно розширювала свої тематичні обрії, залучаючи до сфери художніх спостережень життя інтелігенції, місто, українську минувшину, буремні події 1905-1907 років тощо. Водночас збагачувалася її поетика, вищим ставав рівень образного мислення письменників-драматургів.

Мелодрама (співоча драма) як жанр виникає в другій половині ХVІІІ віку (п'єси Ж.М. Монвеля і Г. де Піксерекура). Як і драма, не тяжіючи до крайнощів, представлених опозицією трагедія - комедія, мелодрама разом із тим народжується під помітним “тиском” саме цих крайнощів. Вона прикметна відтворенням загострених почуттів, перебільшенням драматичної напруги, гостротою інтриги. Спочатку драматичні сцени доповнювалися музичними вставками, а згодом сформувалися специфічні драматургічні засоби - різкий поділ персонажів на добрих і лихих, гранична загостреність конфлікту та ситуацій, несподіваність розв'язок і под.

Близькою до традицій театру корифеїв виявилася низка мелодрам, що побачили світ у 80-90-х роках ХІХ століття. Так, дія п'єси Григорія Бораковського (1846 - 1890) “Як долі немає - то й щастя минає” (1888) відбувається на селі, а історичним тлом слугують події російсько-турецької війни. Українській мелодрамі притаманне й широке використання музичних (обрядових, народнопісенних) елементів, що цілком “виправдовує” первинне значення терміна. Цей жанр користувався великою популярністю серед найрозмаїтіших глядацьких кіл, що, властиво, зумовило його невмирущість. Не можна заперечувати й неабиякі видовищні можливості таких п'єс, силу їх впливу на емоції читача (глядача). Це свого часу добре відчула Любов Яновська. На шляху модерного переосмислення традицій мелодрами письменниця досягла помітних успіхів.

Мелодрама, використавши весь діапазон своїх жанрових можливостей, посіла помітне місце у вітчизняній драматургії зламу минулих віків і набула величезної популярності серед глядачів. Особлива багатогранність мистецької мови авторів, які плідно працювали в жанрі мелодрами, полягає в тому, що вони, гостро реагуючи на модерні спроби європейської драматургії, не безоглядно відкидали, а творчо переосмислювали, здавалося б, зужиті традиції театру українського. Це спричинилося до з'яви самобутніх зразків мелодрами, що принесли їх творцям неабиякий успіх.

Третій розділ “Художні моделі буття у вітчизняній драматургії порубіжжя століть” містить три підрозділи:

1)Історична минувшина як драматургічний концепт;

2)Образи, колізії та специфіка їх змалювання в комедійних жанрах;

3)Конфлікт і характери символістської драми (спроби образних модифікацій).

У першому підрозділі йдеться про те, що потреба творення якісно нового українського театру помітно стимулювала письменників порубіжної доби все частіше звертатися до національної історії, відшуковуючи в далекому минулому образи й ідеї, суголосні своїй епосі. Історія ставала своєрідною алегорією сучасного життя: обертаючи до минулого, вона давала змогу зазирнути в майбуття.

Маємо всі підстави констатувати наявність у вітчизняній драматургії кінця ХІХ - початку ХХ століття наявність єдиного текстуального простору, об'єднаного культурно-історичним дискурсом доби Руїни. Йдеться передовсім про п'єси Б. Грінченка “Серед бурі” (1899), Лесі Українки “Бояриня” (1910), І. Нечуя-Левицького “В диму та полум'ї” (1911), Людмили Старицької-Черняхівської “Гетьман Дорошенко” (1911) і “Милость Божа” (1919).

Історичний конфлікт став об'єктом художнього моделювання в п'єсі Людмили Старицької-Черняхівської “Гетьман Дорошенко”. Трагізм колізії виразно окреслюється вже в пролозі-заспіві твору. Основний мотив пролога, виголошуваного таємничою жіночою постаттю, є ремінісценцією Шевченкових мотивів плинності часу, загибелі свободи, нищення козаків і їхнього світу. Там, де була колись воля, лишилися нині могили й пам'ять, яку треба передати нащадкам. Бінарна опозиція козацької волі (слави) та могили трапляється постійно і в роздумах поета про минуле, і в його образному відтворенні.

Історична драматургія кінця ХІХ - початку ХХ століття (до вищезгадуваних додамо також п'єси “Сон князя Святослава” (1895) І. Франка, “Сава Чалий” (1899) І. Карпенка-Карого, “Оборона Буші” (1899) М. Старицького, “Чайковський, або Олексій Попович” (1904) М. Кропивницького, “Мазепа” (1905) В. Потапенка, “Про що тирса шелестіла” (1916) С. Черкасенка, “Ярослав Осмомисл” (1917) М. Грушевського і под.) прикметна передовсім міцною національною основою. Спираючись на попередній творчий досвід, автори історичних п'єс екстраполювали події минулого на розв'язання сьогочасних проблем своєї доби й спрогнозували в образній формі шляхи майбутнього поступу нації.

У другому підрозділі йдеться про те, що із виходом на культурну й громадську арену у 80-х роках ХІХ століття вітчизняний професійний театр активно пропагував жанр водевілю. У нашій драматургії він виник як цілком самобутній і оригінальний жанр, становлення якого відбувалося в умовах суворих цензурних утисків і заборон. Тимчасом водевіль став популярним не лише в колі численних аматорських гуртків, але й на професійній сцені, викликаючи зацікавленість і вітчизняного, і російського глядача. Унаслідок історичних обставин тематичні обрії водевілю зазвичай не сягали рамок життя села та його мешканців. Звідси черпалися гумор і комедійні ситуації, музична, пісенна, танцювальна культура.

Трансформації жанру водевілю спостерігаємо в творчості кращих українських драматургів. Переважна більшість письменників, створюючи одноактівки комедійно-музичного характеру ще в 70-ті роки ХІХ століття, обережно ставилися до визначення жанру цих творів як водевілю. Одначе їхні “етюди”, “малюнки” й “жарти” мали яскраво виражені водевільні ознаки. Розвиток театральної справи в Україні стимулював також виступи в царині популярного жанру багатьох акторів. Спочатку водевіль репрезентували літератори-“професіонали” (І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко). Із 1840-х років його авторами виступили артисти - добрі знавці сценічної творчості (І. Дрейсіх, В. Дмитренко, К. Мирославський-Винников, І. Захаренко тощо), а також драматурги, які водночас були знаними театральними діячами й організаторами театральної справи (М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий).

Імена більшості тогочасних українських водевілістів нині є маловідомими. Їхні твори були, як правило, або першими літературними спробами, або переспівами зразків відповідного жанру 20-50-х років ХІХ віку, або творами для читання. Для багатьох із них творчий шлях завершувався з виходом одного-двох водевілів. Більшість таких п'єс - слабкі в художньому плані чи просто нерепертуарні. Тому донині практично невідомими широкому колу читачів і навіть театрознавцям залишаються імена Г. Барановського, М. Буніна, М. Вейса, Г. Доброскока, І. Калмикова, О. Левицької, О. Лубенського, М. Овчаренка, Я. Остроухова, І. Пивоварського, С. Смоленського, М. Сосновського та інших.

Репертуарними й популярними вже в другій половині позаминулого століття стали водевіль актора Дмитра Дмитренка (рр. нар. і см. невід.) “Кум-мірошник, або Сатана в бочці” (вперше зіграний у Харкові в березні 1850 р.) та жарт Антона Велисовського (рр. нар. і см. невід.) “Бувальщина, або на чужий коровай очей не поривай”.

У другій половині ХІХ століття в розвитку жанру окреслюються дві протилежні тенденції. Перша - поява нового, змістовного водевілю, зумовленого потребами часу, - кардинальними змінами в суспільному житті пореформеного періоду. Друга - “продукування” авторами суто розважальних творів, що частково зумовлювалося цензурними утисками. Скажімо, повернення до традиційних форм водевілю початку ХІХ століття з домінуванням селянської тематики спостерігаємо в збірці Андрія Ващенка-Захарченка (1815 - р. см. невід.) “Малоросійський театр” (1857). Тут уміщено, зокрема, водевілі “Один порадував, другий утішив, або Хто лається, той кається” та “Оглядівся, як наївся, або Якби не вовк та не собака, був би Грицькові гарбузяка”.

Проте кращі водевілісти порогу віків, на відміну від попередників, основою сюжетів своїх творів обирали не анекдот чи народну оповідь, а конкретні факти, події, що мали місце в побуті різних прошарків суспільства. Достовірність і життєвість із часом стає провідною рисою, поступово модернізуючи жанр, перетворюючи його на комедію-етюд, комедію-малюнок, комедію-жарт, одначе міцно пов'язану з музичною частиною. Унаслідок поглиблення соціальної характеристики персонажів, ущільнення ігрових і розважальних моментів відбувається закономірна трансформація водевілю. Твір стає більш публіцистичним, соціально спрямованим, наближаючись таким чином до жанру комедії.

Тогочасна західноукраїнська драматургія на теренах комедії прикметна появою ряду творів Григорія Цеглинського (1853 - 1912). Героями його першої комедії - “На добродійні цілі” (1883) - стали обивателі невеличкого провінційного містечка, захоплені ідеєю влаштування музично-декламаційного вечора нібито з благодійною метою. Насправді ж їх хвилює лише одне - вивести на сцену своїх дочок - дівчат на виданні. Кроком уперед у творчості Г.Цеглинського слід вважати комедію “Аргонавти” (1889). Головними її персонажами виступають вихованці духовної семінарії. Після закінчення навчання вони мандрують від одного приходу до іншого в пошуках вигідної партії серед попівських дочок. У колі священнослужителів процвітає пияцтво, картярство й безсоромне гендлювання нареченими заради більшого посагу. Галицька спільнота зустріла п'єсу прохолодно, а особи духовного стану взагалі бойкотували виставу, звинувачуючи автора в наклепі на духівництво.

У третьому підрозділі наявна спроба образних модифікацій, щодо символістської драми. Наприкінці ХІХ століття стала цілком очевидною криза просвітницького раціоналізму, неокантіанства, як і вичерпаність системи філософії позитивізму, що на ній ґрунтувався класичний гуманізм. Натомість виформовувалася нова концепція сприймання особистості й соціуму, основою якої були ідеї А.Бергсона, В. Дільтея, Ф.Ніцше, З.Фройда, А.Шопенгауера і знаменні винаходи в різних наукових галузях. Це закономірно призводило не лише до зміни ціннісних орієнтирів, а й до новітньої вестернізації європейського культурного простору, зосібна й українського. Йдеться, ясна річ, про зародження модерного типу художнього мислення та модернізму як мистецького явища. Такими (модерними) спробами були позначені твори, що побачили світ уже в альманахах М. Вороного “З-над хмар і долин” (1903), О. Луцького “За красою” та М. Коцюбинського “З потоку життя” (обидва - 1905). Згодом митці, які відмовилися від традиції і стали на шлях художніх пошуків, об'єдналися довкола “Молодої Музи” й “Української хати”. “Молодомузівці” сповідували переважно культ підсвідомого, містицизму, “хатяни” - культ сильної особистості й мистецький індивідуалізм. У вітчизняній літературі зламу минулих століть дедалі активніше заявляють про себе символізм, експресіонізм, імпресіонізм, неоромантизм тощо, які в сукупності становили першу хвилю українського модернізму. Заперечуючи суспільну заангажованість мистецького слова, прагнучи “пізнать надземне” (М. Вороний), письменники (П. Карманський, Ольга Кобилянська, М. Коцюбинський, Б. Лепкий, О. Луцький, В. Пачовський, В. Стефаник, Г. Хоткевич, М. Яцків та інші) порушували проблеми психології, екзотики, сексуальності, опрацьовували теми міста, кохання й журби, запроваджували ідею Краси, одне слово, - творили “конечну артистичну культуру”.

Неважко помітити, що український модернізм зламу минулих століть посутньо сприяв розвиткові жанрових форм малої драми (одноактні драматичні етюди, сцени, діалоги, ескізи і под.). Як правило, одноактівки відбивали погляди авторів на сьогочасні проблеми доби, міжособистісні стосунки, порушували моральну, філософську, психологічну проблематику. Із-поміж п'єс Лесі Українки, Олександра Олеся, В. Пачовського, С. Черкасенка певне місце посідають і одноактівки менш відомих драматургів - “кошмар на 1 дію” І. Тогобочного “Совість” (1907), сцена-монолог В. Потапенка “Король Лір” (1912), “фантастична п'єса” Г. Левченка “Смерть” (1914) та ін.

Осмислення сценічного письменства помежів'я двох століть у силовому полі нереалістичних напрямів і течій свідчить про наявність таких самодостатніх явищ, як неоромантизм, символізм, експресіонізм, імпресіонізм. Модерністська система художнього мислення утверджувалася на українському ґрунті під впливом західноєвропейського модернізму. Відтак вітчизняну драматургію означеного періоду слід розглядати в органічному зв'язку із загальноєвропейським літературно-сценічним модерним процесом - творами Х. Ібсена, М. Метерлінка, Г. Гауптмана, Ю. Словацького, А. Стріндберга тощо.

У висновках підсумовано результати дослідження вітчизняної драматургії другої половини ХІХ століття, яка розвивалася у силовому полі загальних принципів реалізму. При цьому посутньо впливали й традиції романтичної драми з її відвертою зорієнтованістю на психологічний аналіз людських пристрастей. Таким чином, художнє осмислення реального життєвого матеріалу та драматургічне проникнення у сенс “внутрішньої людини” відбувалося в українському літературно-сценічному процесі паралельно. Зазнавала змін природа драматургічних колізій, а внаслідок цього - структура драматичних творів. Цей період був періодом проблемно-тематичного й художнього зростання вітчизняної драми. Маємо на увазі помітні досягнення в жанрах побутової, соціально-психологічної, історичної драми, трагедії та комедії, що належать С. Воробкевичу, Василеві Мові (Лиманському), Панасу Мирному, І. Нечуєві-Левицькому, О. Огоновському, І. Озаркевичу, Олені Пчілці, К. Устияновичу, І. Франку тощо.

У творчості репрезентантів нової хвилі молодих драматургів (Леся Українка, В. Винниченко, Олександр Олесь, Г. Хоткевич, С. Черкасенко, Любов Яновська, А. Тесленко) відстежується зародження тих рис, що в своїй тенденції провіщали художнє оновлення письменства ХХ віку. При цьому слід пам'ятати, що внутрішня національно-історична детермінованість стильових напрямів цілком передбачає їх безпосередній чи опосередкований зв'язок із характерними для інонаціональних літератур “стилями епохи”. У цьому аспекті, скажімо, символізм С. Черкасенка має чимало спільного з символізмом німецького драматурга Г. Гауптмана. Загалом же, порівняно з ХІХ століттям із характерними для нього романтичним і реалістичним способами художнього мислення, вітчизняна драматургія помежової епохи, розвиваючись у широкому контексті модерністських течій, демонструвала таку рису, як полістилізм - поєднання екстремів різних літературних напрямів (п'єси Людмили Старицької-Черняхівської, А. Тесленка, Б. Грінченка, В. Товстоноса, С. Яричевського та інших). Розвиток історичної драматургії на рубежі ХІХ - ХХ століть був стимульований онтологічно невідхильною у національному письменстві проблемою “воскресіння” в її державотворчій і духовній сутності. Літературна драматургія тяжіла до віднайдення такої моделі сенсу буття, яка стала б рушійною силою суспільного поступування й акумулювала в собі минувшину, сучасність та майбуття. П'єси Людмили Старицької-Черняхівської (“Гетьман Дорошенко”, ”Милость Божа”, “Останній сніп”), Г. Левченка (“Князь Хорив”), Б. Грінченка (“Ясні зорі”, “Серед бурі”), М. Старицького (“Маруся Богуславка”), І. Нечуя-Левицького (“В диму та полум'ї”, “Маруся Богуславка”) тощо прикметні насамперед ідеологічними первнями - синхронно-діахронним світосприйняттям, пізнанням історичних умов розвитку етносу, трагічним оптимізмом стосовно історичної долі нації. У своєму дослідженні ми приділили чільну увагу п'єсам “другого видання” (Д. Антонович), що разом із творами першорядних майстрів свідчили про якісне оновлення української драматургії досліджуваного періоду. За нашими спостереженнями, ці твори прикметні розширенням проблемно-тематичної сфери, екзистенційним осмисленням людського буття, тенденцією до ліризації та епізації драматичного тексту, різножанровістю (з переважанням малих жанрових форм), особливим типом персонажа, смисловою насиченістю конфлікту. Отже, на межі ХІХ - ХХ століть українська драматургія дала мистецтву цілий ряд оригінальних і розмаїтих талантів. Її розвиток позначений відчутною внутрішньою диференціацією, складним перехрещенням течій і напрямів, численними літературними дискусіями. Тимчасом без побоювання будь-яких аберацій можемо констатувати, що сценічне письменство тієї доби - помітна й надзвичайно оригінальна складова національного літературного процесу. Більше того, вітчизняна п'єса зламу минулих віків цілковито вписується в контекст світової драми ХХ століття.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВИСВІТЛЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1) Захарченко А.В. Драматургія І.Франка в контексті ідейно-художніх шукань української літератури кінця ХIХ - поч. ХХ ст.// Літературознавчі студії. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Випуск 7 (Бібліотека Інституту філології). - К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2002. - С.119-126.

2) Захарченко А.В. Драматургія Лесі Українки в контексті ідейно-художніх пошуків української літератури кінця ХIХ - поч. ХХ ст.// Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка: Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. - Випуск 14. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2003. - С.24-27.

3) Захарченко А.В. Традиції української драматургії кінця ХIХ - поч. ХХ ст. у творчості Ю.Яновського// Літературознавчі студії. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Випуск 4 (Бібліотека інституту філології). - К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2003. - С.97-101.

4) Захарченко А.В. Історичні колізії п'єси Людмили Старицької-Черняхівської “Гетьман Дорошенко”// Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка: Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. - Випуск 15. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2004. - С.19-20.

5) Захарченко А.В. Традиційні та нові сюжети в українській драматургії кінця ХIХ - поч. ХХ ст.// Літературознавчі студії. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Випуск 12 (Бібліотека Інституту філології). - К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2005. - С.202-207.

Размещено на Allbest.ru

...

Подобные документы

  • Конфлікт як екзистенційна категорія в драматургії XX століття. Конфліктність у драматичних творах В. Винниченка. Сутність характеру як реальної категорії в драматургії. Репрезентування характерів у драмах В. Винниченка. Танатологічні мотиви в драматургії.

    курсовая работа [62,9 K], добавлен 10.12.2010

  • Стан драматургії на початку XIX століття. Зв'язки Котляревського з українськими традиціями та російським літературним життям. Драматургічні особливості п'єси "Наталка Полтавка". Фольклорні мотиви в п'єсі "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'яненка.

    курсовая работа [55,1 K], добавлен 07.10.2013

  • Становлення та специфіка жанру новели. Оновлення жанрового канону в українській малій прозі кінця ХХ – початку ХХІ століття. Проблемно-тематичний поліфонізм малої прози. Образна специфіка новелістики Галини Тарасюк. Жанрова природа новел письменниці.

    дипломная работа [104,1 K], добавлен 26.06.2013

  • Аналіз специфіки художнього моделювання національного характеру в українській драматургії 20 – початку 30-х років ХХ століття. Художні прийоми при осмисленні національного характеру в драмі "Мина Мазайло". Національна соціокультурна концепція М. Куліша.

    курсовая работа [46,7 K], добавлен 22.04.2011

  • Процес становлення нової української літератури. Політика жорстокого переслідування всього українського. Художні прийоми узагальнення різних сторін дійсності. Кардинальні зрушення у громадській думці. Організація Громад–товариств української інтелігенції.

    презентация [4,1 M], добавлен 14.10.2014

  • Драматургія В. Винниченка та її роль у становленні українського театру. Художні пошуки В. Винниченка на тлі розвитку української та західноєвропейської драматургії. Ідейно-художня та концептуальна спрямованість драми "Чорна Пантера і Білий Медвідь".

    курсовая работа [53,1 K], добавлен 01.04.2011

  • Розмаїття напрямів американської поетики кінця ХІХ - початку ХХ століття. Філософські та естетичні погляди поетеси Е. Дікінсон. Поезія Е. Робінсона - ланка між "тьмяним періодом" і "поетичним ренесансом". Побудова віршів В. Ліндсея за зразком балади.

    курсовая работа [44,4 K], добавлен 19.10.2010

  • Атмосфера соціалістичного реалізму, принципів партійності та пролетарського інтернаціоналізму в українській літературі на початку ХХ ст. Характеристика "Празької школи" поетів в українській літературі. Західноукраїнська та еміграційна поезія й проза.

    реферат [34,0 K], добавлен 23.01.2011

  • Виникнення течій модернізму та розвиток європейської літератури за часів XX століття. Компаративний аналіз античної "Антігони" Софокла та брехтівської обробки. Причини порушення головних ідей трагедії. Бертольд Брехт у контексті німецької драматургії.

    курсовая работа [40,2 K], добавлен 19.11.2014

  • Розвиток дитячої літератури кінця ХХ – початку ХХІ століття. Специфіка художнього творення дитячих образів у творах сучасних українських письменників. Становлення та розвиток характеру молодої відьми Тетяни. Богдан як образ сучасного лицаря в романі.

    дипломная работа [137,8 K], добавлен 13.06.2014

  • Основні типи дискурсів у сучасній українській літературі. Поезія 90-х років XX століття. Основні художні здобутки прози. Постмодерний роман "Рекреації". Становлення естетичної стратегії в українському письменстві після катастрофи на Чорнобильській АЕС.

    реферат [23,3 K], добавлен 22.02.2010

  • Аналіз драматургії письменника І. Костецького на матеріалі п’єс "Близнята ще зустрінуться" та "Дійство про велику людину". Розкриття концепції персонажа та системи мотивів, огляд літературної практики автора як першого постмодерніста у мистецтві України.

    дипломная работа [1,0 M], добавлен 04.12.2011

  • Дослідження жанрово-стильової природи роману, модерного характеру твору, що полягає в синтезі стильових ознак та жанрових різновидів в єдиній романній формі. Огляд взаємодії традицій та новаторства у творі. Визначено місце роману в літературному процесі.

    статья [30,7 K], добавлен 07.11.2017

  • Продовження і розвиток кращих традицій дожовтневої класичної літератури і мистецтва як важлива умова новаторських починань радянських митців. Ленінський принцип партійності літератури, її зміст та специфіка. Основні ознаки соціалістичного реалізму.

    реферат [18,1 K], добавлен 22.02.2011

  • Теорія міфу в зарубіжному літературознавстві. Структурно-семантичний аналіз творів французької драматургії XX ст., написаних на міфологічні сюжети античних міфів. Елементи класичних міфів у міфологічній драмі. Звернення до міфу як шлях її оновлення.

    дипломная работа [247,5 K], добавлен 06.09.2013

  • Українська драматургія Кубані. Оригінальність кубанської драматургії, прагнення письменників вводити у свої добутки місцеву тематику. У передреволюційне десятиліття, Гаврило Васильович - козачий драматург. Арешт, архівні свідчення і протоколи допиту.

    реферат [21,9 K], добавлен 20.09.2010

  • Дослідження карнавальної традиції у драматургії англійського класика та iнтерпретацiя її крізь призму п’єс В. Шекспіра. Світоглядні засади епохи Ренесансу. Джерела запозичень Шекспіром елементів карнавалу. Наявність карнавалізації світу в драмі "Буря".

    дипломная работа [102,1 K], добавлен 14.03.2013

  • Термін "балада" в українській літературі. Основні риси романтизму як суспільного явища. Балада і пісня - перші поетичні жанри, до яких звернулися українські письменники-романтики. Розвиток жанру балади в другій половині XIX - на початку XX сторіччя.

    контрольная работа [106,2 K], добавлен 24.02.2010

  • Життєвий шлях та формування світогляду Є. Гребінки. Стиль і характер ідейно-естетичної еволюції його творчості. Поняття жанру і композиції, їх розвиток в українській літературі ХІХ ст. Провідні мотиви лірики письменника. Особливості роману "Чайковський".

    курсовая работа [55,8 K], добавлен 21.10.2014

  • Дослідження особливостей психологізму в літературі кінця XIX століття, літературознавчих паралелей творчості А. Тесленка з творами інших авторів цієї епохи. Творчі передумови написання творів "Школяр", "Страчене життя", психологічна майстерність автора.

    курсовая работа [42,3 K], добавлен 04.06.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.