Архетипна парадигма в російській реалістичній літературі другої половини ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В.І.ВЕРНАДСЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

АРХЕТИПНА ПАРАДИГМА В РОСІЙСЬКІЙ РЕАЛІСТИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

Дербеньова Лідія Вікторівна

Сімферополь-2008

Анотація

Дербеньова Л.В. Архетипна парадигма в російській реалістичній літературі другої половини ХІХ століття. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.01.02 - російська література. - Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського. - Сімферополь, 2008.

Дисертація присвячена дослідженню «несвідомої міфології», своєрідності функціонування архетипів, імпліцитних архаїчних структур. у творах російської реалістичної літератури у динаміці естетичних пошуків літературної науки ХХ століття. Йдеться не про «архаїзми» у літературі або модернізацію міфу, а про широке вивчення поетичної перцепції. Визначається місце, способи, прийоми реалізації архетипів на матеріалі російської реалістичної літератури. Архетипи залучаються для інтерпретації творів російських класиків. Особлива увага приділяється проблемі феномена архетипа: визначаються термінологічні модифікації і інновації, інтертекстуальна природа, основні функції архетипів, визначаються типи функціонування архетипів у літературному творі, встановлені універсальні й унікальні прояви архетипної парадигми у літературі реалізму. Ґенеза і трансформація архетипної парадигми потрактовується як конкретизація літературного тексту. Архаїчні складові тексту розглядаються як несвідоме творче впровадження міфу на образно-символічному і сюжетному рівні.

Ключові слова: архаїка, архетип, міф, фольклор, міфопоетика, картина світу, інтертекстуальність, текст, структура, парадигма, реалізм.

Аннотация

Дербенёва Л.В. Архетипическая парадигма в русской реалистической литературе ХІХ века. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.01.02 - русская литература. - Таврический национальный университет имени В.И. Вернадского. - Симферополь, 2008 г.

В диссертации исследуются «бессознательная мифология» (архетипическая парадигма), имплицитные мифологические структуры в литературных произведениях, ориентированных на реалистическое отражение действительности в динамике эстетических поисков литературной науки ХХ века. Объектом исследования являются произведения русских писателей-реалистов второй половины ХІХ века, образно-сюжетная поэтика которых свидетельствует о «несознательном мифологизме», о творческом совпадении архаической и индивидуально-авторской картин мира. В этом аспекте рассматриваются произведения «тенденциозных» и «немифопоэтических» писателей: Ф.М. Достоевского, М.Е. Салтыкова-Щедрина, И.С. Тургенева, А.Н. Островского, А.И. Куприна, А.П. Чехова, Л.Н. Толстого и др.

Архетипическое начало является феноменом, порождающим новые культурные смыслы, интерпретацию и «конкретизацию» текста не только внутри конкретного литературного произведения, но и на уровне «текста» эпохи. Поэтому художественный образ, мотив, жанр, поэтический прием становятся материалом исследования. Наше исследование имеет комплексный характер. В зависимости от решения конкретных задач используются литературоведческие, фольклорные, этнографические материалы. Фольклорную ситуацию рассматриваем как усиливающую мифологическое начало в литературном тексте. Акцентируем внимание не на выявлении и каталогизации архетипов в поэтике писателей-реалистов, а на способах и приемах их реализации в литературе.

Архетипическая составляющая текста рассматривается как бессознательное творческое внедрение мифа на образно-символическом и сюжетно-композиционном уровне. В этой связи выявляются новые аспекты изучения проблемы смеховой культуры, ритуальные схемы в структуре реалистических произведений, своеобразие функционирования бинарного архетипа, новые типологические схемы, новое «прочтение» традиционного литературного материала, а также установлены уникальные проявления архетипов. В диссертации решается ряд проблем теоретико-литературного характера, связанных с понимаем феномена «архетип»: выявляется синонимический ряд, модификации, инновации термина, предлагаются рестриктивные процедуры для ограничения употребления термина «архетип».

Развитие культуры представляет собой взаимосвязанные процессы постоянного изменения, обновления, сохранения и закрепления информации. Общие тексты культуры могут сохраняться и актуализироваться. При этом их актуализация совершается в пределах определенных смысловых инвариантов, позволяющих выявлять изначальный текст в контексте эпохи, то есть при всей вариативности истолкований, идентичность самому себе. Таким образом, культурная память сохраняется благодаря наличию определенных константных текстов (мифов), единством инвариантных кодов (архетипов), что ведет к непрерывности традиции, носит закономерный характер различного рода трансформаций.

Концепт культурного возврата к мифу и мифотворчеству оказывается смыслоопределяющим практически на всех этапах творческой истории. Именно он формирует многие черты в системе круговорота “фундаментальных” оппозиций. Речь идет об архетипической, инвариантной подоснове художественного текста, циклично возрождающейся в процессе культурной эволюции. Мифотворчество и мифопоэтика могут расцениваться как константы собственно поэтического плана в рамках той или иной эпохи вне зависимости от ее социально-исторической направленности.

В работе раскрывается фундаментальная роль архетипов, подчеркивается трансформационная функция фольклора в передаче древнейшей составляющей культуры. Мифопоэтическая интерпретация художественного текста связывается с проблемой объективизации коррелятивных связей мифа и литературы, границ их адаптации и интеграции.

Ключевые слова: архаика, архетип, миф, фольклор, мифопоэтика, картина мира, интертекстуальность, текст, структура, парадигма, реализм.

Summary

Derbenyova L.V. Archetype paradigm in the Russian realistic literature of the second half of the 20^th century. - Manuscript.

The dissertation attempts to reveal the “unconscious” mythology (archetypes), archaic structures of the realistic literature in the dynamics of the aesthetic search of the 20-th century's literary science. It does not concern archaisms in literature or the modernization of myths, but wide study of the poetic reception. The dissertation investigates and determines the place, ways, and means of archetypes realization in the context of the Russian realistic literature. Archetype is a means for the interpretation of the Russian classical literature. Special attention is paid to the phenomenon of the archetype: terminological modifications and innovations of the term, its intertextual nature, the main functions, types of archetypes' as they function in the literary work are being defined; universal and unique manifestations of the archetypical paradigm in literature are determined. Genesis and transformation of the archetypical paradigm are interpreted as concrete definition of the literary text. Archetypical components of the text are regarded as the unconscious fictional creation of the myth on the figurative, symbolical, compositional and plot level.

Key words: archaic, archetype, myth, folklore, mythopoetics, world picture, intertextuality, text, structure, paradigm, realism.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Вивчення глибинної семантики літературного тексту є одним із пріоритетних напрямів сучасного літературознавства. Все частіше з'являються дослідження, в яких представники різних філологічних шкіл, відштовхуючись від традиційних методологічних парадигм, звертаються до універсальних, інваріантних явищ, що генетично пов'язані з долітературною архаїкою. Йдеться не про “архаїзми” у літературі або про модернізацію міфу, а про широке вивчення поетичної перцепції. Адже культурний поступ свідчить про постійне повернення до сталих архаїчних стереотипів, міфопоетичних і метафоричних конструкцій, до універсальних першооснов культури. З цього погляду культура є процесом трансформації та пізнання культурних текстів, що редукуються до універсальних міфологічних структур і архетипів. Тому з позицій теоретичної поетики, літературної герменевтики, інтертекстуальності, структурної семіотики культурний рух розуміється не як подолання архаїчного міфопоетичного періоду, а він діалектично пов'язується із побутуванням архетипної складової. (С. Аверінцев, М. Бодкін, Г. Грабович, Е. Дюркгейм, І. Зварич, В. Іванов, К. Леві-Строс, О. Лосєв, Я. Поліщук, С. Пригодій, В. Пропп, І. Смирнов, В. Топоров, Н. Фрай, О. Фрейденберг, М. Еліаде та ін.). Ця традиція зорієнтована на потрактування міфу як передумови художньої творчості, своєрідного генетичного коду поетичного мислення. У літературознавстві посилюється інтерес до проблем відтворення міфопоетичних структур, а в зв'язку з цим уточнюється поняття архетипу як міфотворчого структурного елемента несвідомого і пов'язаною з ним “несвідомою” літературною традицією.

Введений К.-Г. Юнгом у науковий дискурс термін “архетип” вживається сьогодні як явище усвідомлене і цілком визначене. Проте надзвичайно широке тлумачення терміна, інтерпретація і практика його використання свідчать про те, що це поняття остаточно не сформоване. У світовій науці не існує загальноприйнятої концепції, класифікації архетипів, загальної точки зору на ґенезу і розвиток цього феномена, недостатньо вивчене функціонування архетипів у деміфологізовані епохи, зокрема у реалізмі, не зрозуміла трансісторична сутність архетипів, відсутні концептуальні, підсумкові роботи з проблем архетипів.

Дослідження традиційних сюжетів, образів, мотивів спирається на стабільну, випробувану методологію, сформований науковий термінологічний апарат. Проте сьогодні вже не викликає сумнівів той факт, що проторований академічною наукою шлях певною мірою вичерпав себе, особливо у вивченні класичних літературних текстів. У традиційному літературознавстві йдеться, як правило, про методи, в результаті застосування яких висновки зводяться до вже розроблених, загальних типологічних схем і положень, згідно з якими функціонує художній матеріал. Це стало причиною пошуків нових шляхів і методологічних прийомів для продовження досліджень класичних літературних текстів. Накопичений і проаналізований наукою матеріал слугує базисом для подальшого вивчення літератури на “генетичному” рівні: не тільки міфологічних, але й архетипних шарів. Такий підхід можна вважати продуктивним і актуальним для подальших наукових розвідок, адже історико-генетичний підхід доповнює і поглиблює класичні дослідження літературознавства, уможливлює по-новому розглянути проблеми традицій, новаторства, повніше розкриває шляхи творчого освоєння естетичних цінностей минулого, конкретизує текст.

Російська реалістична література ХІХ ст. вивчена у різних ракурсах біографами, текстологами, коментаторами, аналітиками, інтерпретаторами. Водночас уявлення про літературу цього періоду як про цілісне явище невизначені, хоча деколи вони формулюються досить безапеляційно. Має місце полярність оцінок літератури позаминулого століття: від потрактування її як “викриваючої” до критики “пророцтва” й утопізму реалістів-класиків. Однак творчим фундаментом письменників, як і раніше, вважається соціальний критицизм, а література характеризується жорстким детермінізмом із орієнтацією на позитивізм. При цьому недостатньо беруться до уваги універсальні основи людського існування, інтерес до ситуацій вибору позицій, до ініціативно здійснюваних вчинків, до “подій буття” (М. Бахтін), “опорних цінностей” (В. Маркович).

Проблема функціонування архетипних структур у реалістичних творах є “у певному сенсі відкритою, зважаючи на недостатню її практичну розробленість” Мелетинский Е.М. Поэтика мифа. - М.: Издательская фирма «Восточная литература» РАН, 2000. . Ця думка Є. Мелетинського залишається актуальною, хоча дослідники вже зверталися до проблем вивчення архетипної складової творів російської літератури ХІХ століття. Так, В. Топоров виявив архетипні елементи роману Ф. Достоєвського «Злочин і кара» Топоров В.Н. Миф. Ритуал. Символ. Образ. Исследования в области мифопоэтического. Избранное. - М.: Издат. группа «Прогресс» - «Культура», 1995. - С. 193-258.. І. Аврамець дослідив міфологічні мотиви повісті «Господиня» Аврамец И. Мифологические мотивы в повести Достоевского «Хозяйка» // В честь 72-летия профессора Ю.М. Лотмана: Сб. статей. - Тарту, 1992. - С. 148-160.. В. Головко проаналізував національний архетип у творчості І. Тургенєва. Головко В. Черты национального архетипа в мифологеме Христа произведений И.С. Тургенева // Евангельский текст в русской литературе XVIII-XX веков: Цитата, реминисценция, мотив, сюжет, жанр. - Петрозаводск, 1994. - С. 231-248. Ю. Доманський вивчав смислотворчу роль архетипних значень у літературі ХІХ ст. Доманский Ю.В. Смыслообразующая роль архетипических значений в литературном тексте. Пособие по спецкурсу. Изд-во 2-е испр. и доп. - Тверь: Изд-во Тверского гос. ун-та, 2001. - 94 с.. А. Большакова визначила архетипи у творах Л. Толстого Большакова А. Русский «Золотой век» у Л. Толстого (к проблеме литературного архетипа) // Литературная учеба. - 2002. - № 4. - С.112-132. . Проте підсумкові спеціальні роботи із проблем архетипної парадигми у реалістичній російській літературі відсутні.

Актуальність дисертаційного дослідження обумовлена: потребою переосмислення явищ літератури, що розглядалися з певних тенденційних позицій; доцільністю використання архетипного методу при аналізі літературної спадщини; відсутністю у русистиці спеціальних досліджень, присвячених вивченню функціонування архетипної парадигми в російській реалістичній літературі ХІХ ст.; пошуком нових шляхів і методологічних прийомів для продовження досліджень відомих літературних текстів; необхідністю вирішення низки проблем теоретико-літературного характеру, пов'язаних із невизначеністю дефініції “архетип”; потребою розширення уявлень про можливості архетипного підходу для аналізу реалістичних творів.

Архетипне в системі літературних зв'язків розглядається нами як механізм, функція якого полягає в породженні нових культурних смислів, у новій інтерпретації тексту та його “конкретизації” (термін Р. Інгардена). Тому матеріалом дослідження слугують художній образ, мотив, жанр, поетичний прийом. Наше дослідження носить комплексний характер. Залежно від вирішення конкретних завдань, використовуються фольклорні, етнографічні матеріали. Фольклорна ситуація розглядається як така, що підсилює міфологічне начало у літературному тексті. Увага акцентується не на констатації наявності архетипів у практиці реалізму, каталогізації архетипів у поетиці письменників-реалістів, а на прийомах їх реалізації у літературному тексті.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційну роботу виконано згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри теорії літератури і світової художньої культури Донецького національного університету в межах комплексної наукової теми: «Художня цілісність і природа філологічного знання: різноманітність теоретико-літературних дискурсів» - ВВ / 60 № 06. Тему дисертації затверджено Вченою радою Донецького національного університету (протокол № 5 від 12 січня 2005 р.) та схвалино Координаційною радою Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (протокол № 1 від 25 березня 2008 р.).

Мета дисертаційного дослідження полягає у виявленні “несвідомої міфології”, архетипів, імпліцитних міфологічних структур у літературних творах, зорієнтованих на реалістичне віддзеркалення дійсності в динаміці естетичних пошуків літературної науки ХХ ст.; у визначенні способів і прийомів реалізації архетипів у реалістичному літературному тексті.

Досягнення даної мети дисертації передбачає необхідність вирішення конкретних завдань:

- визначити закономірності та своєрідність функціонування архетипної парадигми в російській прозі другої половини ХІХ століття з урахуванням сучасних наукових досягнень літературознавства ХХ століття;

- розглянути доцільність реконструкції архетипного значення на матеріалі літератури й залучити архетип для інтерпретації творів російської реалістичної літератури ХІХ століття;

- з'ясувати закономірності процесів впливу міфотворення, деміфологізації, реміфологізації на специфіку реалістичного твору;

- проаналізувати семіотично-моделювальні властивості архаїчних образів, що є результатом культурної трансформації міфу, які в цьому статусі містять низку стійких фрагментів міфологічної картини світу;

- показати роль архетипів як ціннісної константи поетики російських письменників-реалістів;

- виявити понятійний спектр терміна “архетип” (синонімічний ряд, інновації, модифікації), визначити коло значень, що входять в основне поняття “архетип”;

- проаналізувати роль бінарного архетипу в російській реалістичній літературі ХІХ століття, а також своєрідні варіанти його реалізації у літературних текстах;

- визначити місце, способи і прийоми реалізації фольклорних архетипів у реалістичній літературі.

Об'єктом дослідження є твори російських письменників-реалістів другої половини ХІХ століття, образно-сюжетна поетика яких свідчить про “несвідомий міфологізм”, несвідомий творчий збіг архаїчної та індивідуально-авторської картин світу. У цьому аспекті розглядаються твори Ф. Достоєвського, М. Салтикова-Щедріна, І. Тургенєва, О. Островського, О. Купріна, А. Чехова, Л. Толстого та ін.

Предмет дослідження - різні способи і прийоми реалізації архетипів в поетиці російських письменників-реалістів.

У дисертації застосовуються методи дослідження, вибір яких обумовлений характером матеріалу й конкретними завданнями аналізу. Історико-генетичний метод використовується для з'ясування ретроспективного та перспективного планів дослідження (фольклорні, міфологічні ремінісценції у структурі літературного тексту); структурно-семіотичний метод - як формотворчий принцип для семантичного аналізу; порівняльно-типологічний метод - в дослідженні творчих форм, поетичних засобів, художніх принципів в межах фольклорних і літературних текстів, інтроспективний метод, що отримав широке застосування в роботах В. Проппа і О. Фрейденберг (“від нового до стародавнього і найдавнішого”) - для дослідження ґенези певних художніх феноменів; метод аспектного аналіз, - для визначення ідейної та художньої специфіки творів. Дослідження спирається також на філософські і культурологічні ідеї реконструкції, герменевтики, інтертекстуальності. Враховується особлива рецептивна природа літературної творчості, заснованої на міфо-фольклорних ремінісценціях, що відображає особливості міфологічної свідомості.

Теоретичну і методологічну основу дисертації складають праці дослідників проблеми “міф - фольклор - література”: М. Бахтіна, О. Веселовського, О. Лосєва, Ю. Лотмана, Є. Мелетинського, В. Проппа, О. Фрейденберг; наукові розвідки з теорії архетипу С. Аверінцева, М. Бодкін, В'яч. Іванова, І. Смирнова, В. Топорова, Н. Фрая, М. Еліаде, К.-Г. Юнга та ін.

Наукова новизна дослідження. Вперше проблема функціонування архетипів вивчається на широкому матеріалі російської реалістичної літератури ХІХ століття. У дисертації вирішується низка проблем теоретико-літературного характеру, пов'язаних із потрактуванням феномена “архетип”. Вперше пропонуються рестриктивні процедури для використання терміна “архетип”; пропонуються нові типологічні схеми і нове прочитання традиційного літературного матеріалу. В аспекті проблем вивчення бінарних опозицій вперше аналізується архетип “карнавальної пари” на широкому літературному матеріалі. Виявляються унікальні прояви бінарного архетипу. Ґенеза і трансформація архетипних парадигм розглядається як конкретизація літературного твору. Архетипна складова тексту розуміється як несвідоме творче впровадження міфу на образно-символічному та сюжетно-композиційному рівні. У зв'язку з цим вперше виявлені нові аспекти вивчення проблеми сміхової культури, ритуальні схеми в структурі реалістичних творів.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що в ній історико-літературний аспект дослідження пов'язується з методикою діахронічного аналізу поетики російських письменників-реалістів і міждисциплінарним підходом до їх творчості, спрямованим на подальший розвиток принципів міфопоетичної і культурно-історичної інтерпретації художніх текстів. Уточнюється поняття “архетип”, розширюються уявлення про можливості архетипного аналізу літературних текстів.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані для подальших наукових досліджень художніх творів доби реалізму. Матеріали і результати дисертації можуть бути використані в наукових дослідженнях, що стосуються міфопоетичної проблематики; у шкільному і вузівському викладанні фольклору, російської і зарубіжної літератури; для підготовки спецкурсів, спецсемінарів з проблем взаємин міфу, фольклору, літератури; при розробці учбових програм і навчальних посібників з теорії літератури, історії літератури.

Апробація роботи. Концепція, основні ідеї і результати дослідження обговорювалися на міжнародних конференціях, в тому числі: «VI Міжнародні Гоголівські читання» (Полтава, 2002), «VII Міжнародні Гоголівські читання» (Полтава, 2004); «Короленківські читання» (Полтава, 2001, 2003); «Проблеми загальної, німецької, романської і слов'янської стилістики» (Горлівка, 2004, 2005); «Актуальні проблеми історичної і теоретичної поетики» (Кам'янець-Подільськ, 2004, 2005, 2006); «Фольклор: традиції і сучасність» (Таганрог, Росія, 2005); «Крим і світова література» (Батіліман, 2004; Євпаторія, 2005; Севастополь, 2006, 2007); «Проблема автора: онтологія, типологія, діалог (Гродно - Екатеренбург - Донецк» (Донецьк, 2005); «Взаємодія літератур в світовому літературному процесі. Проблеми теоретичної і історичної поетики» (Гродно, Білорусь, 2004, 2006); «Актуальні питання дослідження фольклору Слобожанщини» (Суми, 2006); «Пушкінські читання» (Санкт-Петербург, Росія, 2005, 2006, 2007); «Культура народів України: література, мистецтво, релігія, народні традиції» (Тернопіль, 2007); Міжнародна наукова поетологічна конференція «Криза теорії» (Чернівці, 2007).

Особистий внесок здобувача. Дисертація, автореферат і публікації виконані автором самостійно.

Публікації. За темою дисертаційного дослідження надруковано 39 праць, із них 1 монографія (22,38 д.а.) та 38 статей (24 статті опубліковано в провідних наукових фахових виданнях України та Росії, 14 - у матеріалах конференцій).

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел (471 позиція). Загальний обсяг дисертації - 434 сторінки, з них - 396 сторінок основного тексту.

2. Основний зміст роботи

У «Вступі» обґрунтовано актуальність і наукову новизну дисертації, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет, методи дослідження, теоретико-методологічну базу дисертації, окреслено теоретичну і практичну значущість роботи.

Перший розділ дисертації «Проблеми інтерпретації і вивчення архетипів» присвячений історії питання вивчення феномена архетипів і проблемі теоретичного визначення терміна.

У підрозділі 1.1. «Міф як культурна реальність» найдавніший культурний феномен розглядається з точки зору його “етичної”, медиативної функції. Це “прасхема”, яка містить у латентному вигляді всі мотиви, сюжетні блоки і концепти, що зустрічаються в усіх міфологіях світу, а в постміфічні епохи - у фольклорі й літературі. Міф як трансісторичний феномен і реальність культури - явище багатозначне. Він є способом масового, сталого світовідчуття і світобачення людини, онтологічною даністю, “реальністю” художньої фантазії. Це культурно-історична пам'ять людства, в глибині якої сформувалися основні властивості людського мислення. Внутрішній імператив міфу етичний. Він завжди корелює із “світовим законом”. Пізнавальний аспект міфології підпорядковується гармонізуючій, “справедливій” ролі, що орієнтує міф на таке розуміння світу, яке не допускає жодного прояву хаотичності. Звідси - медиативна функція міфу. Це вислів про предмет, що має відношення до фундаментальних начал космічного і земного буття. Минуле, як універсальне джерело міфу, зберігає прототипи й духовні сили, що продовжують підтримувати гармонію у природі, суспільстві, творчості. Традиція як безперервний процес розвитку форм словесного мистецтва демонструє наскрізний зв'язок художнього мислення з міфом. Найочевидніше цей зв'язок постає у традиційних сюжетах, мотивах та образах.

Універсальний характер сутності міфу та його вплив на формування людського мислення переконує, що він є його постійною властивістю. Визначаючи це положення як принципове в дослідженні міфу, ми водночас констатуємо наявність форм, структур, елементів міфу у фольклорі та літературі.

Розвиток культури - це процес постійної зміни, оновлення (новаторство) і збереження, закріплення інформації (традиція). Загальні тексти культури можуть актуалізуватися в межах певних смислових інваріантів (архетипів), що уможливлює виявлення інваріантного тексту у контексті епохи, тобто при всій варіативності його тлумачень ідентичність самому собі. Отже, культурна пам'ять зберігається завдяки наявності певних константних текстів (міфів), інваріантних кодів (архетипів), має закономірний характер різноманітних трансформацій.

Підрозділ 1.2. «Архетип як науково-дослідницька проблема. Основні етапи вивчення архетипів» має методологічно-пропедевтичний характер. Тут визначаються основні напрями вивчення архетипів, аналізуються джерела архетипних теорій.

Спроби виявлення глибинних архаїчних основ, які з часів К.-Г. Юнга називають архетипами, робилися ще у Стародавній Греції. Вже тоді мова йшла про “першообрази”, “першоелементи”. Античні уявлення про першоджерела міфу розвивалися у подальші історичні періоди. Особливо плідним була межа XVIII-XIX століть, коли зароджувалися перші етнологічні дослідження (Дж. Віко, Ж.-Ф. Лафіто, Б. Фонтенель), а на літературній арені з'явилися преромантики і романтики. Ідею міфопоетичного (в дотермінологічному сенсі) формулює німецька романтична естетика (брати Шлегелі, брати Грімм, Ф. Крейцер, Ф. Шеллінг). Ідея Ф. Шеллінга про божественні «прототипи» мистецтва, до яких несвідомо звертаються міфотворці, знайшла подальший розвиток у теорії архетипів.

Вивчення проблеми архаїчної складової культури активізується у другій половині ХІХ століття в розвідках фольклористів і етнологів під впливом нових позитивістських ідей міфологічної школи (О. Афанасьєв, Ф. Буслаєв, М. Костомаров), компаративістики (Т. Бенфей, О. Веселовський). Висловлюються нові думки про ґенезу і сутність міфу, вказується на наявність універсальних першооснов мислення людини (А. Ленг, Е. Тайлор,). У реферованій дисертації аналізуються два основні джерела, від яких генетично походить теорія архетипів. Це ритуальна критика Дж. Фрезера і його учнів (кембріджська школа: Ф. Корнфорд, Г. Мюррей, Д. Уестон, Дж. Харрісон) і архетипна критика К.-Г. Юнга. В основу обох методологій покладено ідею про міф як про найважливіший феномен художньої діяльності людства, а також думка про загальні, єдині першооснови, що породжують феномен міфу. Вчення Юнга про колективне несвідоме і архетип фактично об'єднало історичну міфокритику з психологічним напрямом.

Основна ідея міфокритичних досліджень - визнання загальнолюдських здібностей, універсальних ідей та моделей (ідеї простору, часу, живого / неживого, життя / смерті, чоловічого / жіночого, лівого / правого). Вчених цікавлять глибинні архаїчні основи культури, універсальність і динаміка культурно-історичного процесу, механізм спадкоємності, циклічності, дифузії культури. К.-Г. Юнг поставив питання ментальної природи літератури, вказавши на основні особливості архетипів, спробував визначити поняття “архетип”. Архетипна концепція стала основою методології багатьох учених. Г. Мюррей одним із перших висловив думку про існування несвідомої літературною традиції Murray G. Hamlet and Orestes // Five Approaches of Literary Criticism -- New York, 1962.. Цю ідею активно розробляли М. Бодкин і Н. Фрай.

М. Бодкин цікавлять емоційно-психологічні моделі літературних жанрів та образів, їх психологічна метафоричність, що тяжіє до постійності. Найперспективнішим аспектом теорії М. Бодкин вважаються пошукові установки на зв'язок літератури через культурні моделі (”cultural patterns”) із реально існуючими ментальними орієнтаціями, а також ідентифікація сталих тематичних форм, моделей, зразків, “вічних образів”, “мандрівних сюжетів” тощо. Дослідниця підтримує ідею “поетичного несвідомого”.

Нові теоретично-літературні концепції архетипу з'являються у 1950-1980 роках. Н. Фрай найдокладніше охарактеризував архетип у теоретико-літературному аспекті, створивши переконливу концепцію літературного архетипу. Вчений пропонує нову критичну теорію на основі синтезу аналітичної психології з ритуально-міфологічним напрямом. Головні ідеї Фрая - циклічна схема розвитку світової літератури: від стародавнього міфу до міфу ХХ століття (“іронічного”) з одного “центру”, і думка про єдиний координуючий принцип, єдину концепцію, яка б сприяла потрактуванню різних літературних явищ як частин цілого. Такою універсальною концепцією, за Фраєм, є архетипна концепція. Вчений розглядає міф і ритуал, міф і архетип як абсолютну єдність. Ритуал - “корінь” оповіді, міф - оповідь, архетип - значення оповіді.

Міфологічний напрям в осмисленні архетипу отримав подальший розвиток у дослідженнях М. Еліаде, який звертається до архетипy і природи людської ментальності в її опорі на одвічну трагедійність історії та прагненням людини до “раю архетипів і вічного повернення”. Основна ідея наукових розвідок дослідника - виявити загальні риси в еволюції людської культури, знайти єдину ланку, що поєднує архаїку й сучасність. Такою ланкою у Еліаде є архетип і міф.

Одна з останніх теорій міфу, що вплинула на теорію архетипів, - теорія структуралістів. Французький етнолог К. Леві-Строс розробив “чуттєву” концепцію міфологічної свідомості, за допомогою якої пояснював походження міфології. З точки зору дослідника - це мислення принципово метафоричне, оперує готовим набором елементів, досягає своєї мети непрямими, обхідними шляхами за допомогою матеріалів до цього не пристосованих (бриколаж), розкриває смисл і сенс нескінченними трансформаціями. К. Леві-Строс прийшов до власного розуміння міфотворчості як колективної несвідомої діяльності. Співвідношенню інстинктивного і свідомого (Юнг) у наукових розвідках К. Леві-Строса відповідає співвідношення природи й культури.

Вітчизняне літературознавство звернулося до проблеми архетипів порівняно недавно. Проте сучасні теорії архетипів у вітчизняній науці також мають давні витоки, зокрема, досвід міфологічної і компаративістської шкіл ХІХ століття, дослідження етнологів (О. Анісімов, В. Богораз, О. Золотарьов, Ю. Францев, Л. Штернберг), класичних філологів (Я. Голосовкер, О. Лосєв, О. Потебня, І. Франк-Каменецкий, О. Фрейденберг), а також розвідки С. Аверінцева, М. Бахтіна, Ю. Лотмана, Є. Мелетинського, В. Проппа.

Стаття С. Аверінцева «”Аналітична психологія” К.Г. Юнга і закономірності творчої фантазії» стала фундаментом для вітчизняних дослідників проблеми архетипів. Вчений звернувся до проблеми “не індексного” виявлення архаїчних схем, мотивів, персонажів. Він підкреслив важливість таких феноменів як “першоелементи”, “прототипи”, “схеми”, “типи”, а також підтримав ідею дослідження архетипів у літературознавстві. С. Аверінцев розробив фундаментальні положення для сучасної архетипної науки, зокрема уявлення про архетип як комунікативну модель. Він звернув увагу на багаторівневу структуру архетипу. Стаття С. Аверінцева активізувала подальше вивчення архетипів у вітчизняній науці.

Сьогодні архетип розглядається як своєрідний синтез психобіологічної і культурної складових (Г. Грабович, І. Зварич, В Іванов, Я. Поліщук, І. Смирнов, В. Топоров). Намітилося розмежування різнорівневих видів архетипів. Український дослідник С. Пригодій вводить термін “ектип” - “людська реалізація архетипу”, що розуміється як “національно й індивідуально маркована якість” Пригодій С.М., Зіневич В.В., Матасова Ю.Р.Яковенко І.В. Архетипна критика американської літератури: навчальний посібник. - Сімферополь: Кримський Архів, 2008.--С. 13.. Архетип досліджується не тільки як психологічна (К.-Г. Юнг), міфологічна (Є. Мелетинський), але і як комунікативна модель (І. Смирнов, І. Зварич), як первинна модель ноосферичного рівня (А. Большакова).

Вчені доводять можливість несвідомого звернення письменників до міфологічних структур, ходів, форм, добре відомих і закріплених традицією; спостерігають прояв низки важливих типологічних та історичних закономірностей у сфері поетики, що прочитуються завдяки спробі комплексного наукового підходу з позицій загальної теорії комунікацій.

Підрозділ 1.3. «Архетип: проблеми інтерпретації і термінології» присвячено питанню функціонування терміна у науковому дискурсі.

Термін “архетип” нині належить до найуживаніших понять сучасної гуманітарної науки і використовується у різних значеннях: від розуміння архетипу як прототипа до конкретніших смислових домінант на рівні побудови синонімічного ряду, понятійно-термінологічних модифікацій. Архетип - “структурний елемент” (Н. Фрай), “антропологічні універсалії” (В. Халізєв), “інваріант” (І. Зварич), “символічний ряд” (Є. Лузіна), “символічні конструкції” (С. Кримський), “універсальна схема” (В. Токарєв), “арматура” (К. Леві-Строс). Є сенс говорити про певний архетипний спектр: “архетипна (або архаїчна) модель”, “архетипні риси”, “архетипні формули” (мотиви, образ, сюжет, жанри, герой, ситуація).

Архетип - це принцип, який “організує” феномен образності (Дж. Хілман), забезпечує психічну реальність специфічними патернами і звичними властивостями: універсальністю, типовістю прояву, регулярністю, постійною повторюваністю. Як міфотворчий структурний елемент несвідомого архетип є універсальним явищем. Ми можемо говорити про індивідуальну міфологію, але не про індивідуальний архетип. Енергія архетипу інстинктивна. Це “поведінковий патерн” інстинкту (Дж. Хілман), його значення, “психічний еквівалент” (К.-Г. Юнг). Кількість архетипів обмежена. Це своєрідний інваріант, здатний породжувати величезну кількість варіантів. Необхідно враховувати важливу ідею Юнга про “архетипні фігури” і “ архетипні ситуації”, а також введене Є. Мелетинським поняття “архетипного мотиву”, що безумовно розширює значення терміну “архетип”.

Широке використання терміна вимагає обмежити визначення поняття:

1. Архетип не співпадає з твором у цілому, а виявляється на певній ділянці тексту, надаючи додаткового кодування, що вимагає певної інтерпретації. В цьому розумінні архетип слід розглядати як своєрідний інтертекст.

2. Щоб уникнути термінологічного дублювання, доцільно відмежовувати архетип від інших архаїчних явищ (символів та міфів), які вибудовуються за дискретними знаковими законами. На відміну від них архетип - цілісна, безперервна єдність. Він пов'язаний з “уявним”, а не “символічним” регістром людської психіки (Ж. Лакан). Внаслідок цього вважаємо зайвим розширення застосування терміна “архетип” до будь-яких наративних схем, мандрівних сюжетів, поетичних топосів.

3. Щоб описати будь яку архетипну парадигму на персонажному рівні, необхідно виявити параметри “персонажного” архетипу: функції, властивості, атрибути. Тут доречний метод, запропонований В. Проппом.

4. Архетипне значення зберігається не тільки в сюжетах і образах, але й в мотивах. Тут, ймовірно, продуктивним було б використання вже випробуваної методики: пошук прасхем, повторюваність яких свідчить про наявність архетипу. В цілому ряді мотивів архетипне значення актуалізується завжди, незалежно від ситуації. Ці мотиви можна розподілити за такими групами:

1) мотиви, що пов'язані з описами природи, стихій всесвіту;

2) мотиви, що безпосередньо співвідносяться із циклом людського життя;

3) мотиви, що характеризують місце людини у просторі. Мотиви такого роду піддаються не тільки тематичній, але й функціональній типологізації. Реконструкція архетипного значення можлива за міфологічним матеріалом.

Проблемам вивчення феномена “архетип” присвячений і підрозділ 1.4. «Архетип як інваріантна складова оповідної структури», у якому йдеться про поліфункціональну комунікативну функцію архетипів: збереження пам'яті, передачу інформації, традиції. Архетип скеровує й регулює цей процес, відтворює спосіб зв'язків речей, їх “контур”; проявляє себе як своєрідна культурна матриця. Здатність сприймати, утримувати і передавати інформацію можлива лише за наявності певного загального коду з єдиним незмінним інваріантним ядром. Таким кодом, вважаємо, є архетип, який реалізовується в різних літературних контекстах як варіативна інваріантність. У зв'язку з цим актуальною є думка структуралістів про культурні універсальні тексти-коди, що походять від одного інваріанта. Вони реалізуються у вигляді варіантів у текстах подальших рівнів. Варіант - це свідоме виявлення в конкретному тексті архетипних підсвідомих схем (інваріантів). Архетип-інваріант, наповнюючись конкретним історичним матеріалом, виявляє свою свідому форму реалізації, яка й закріплюється в традиції. Тому “вічні” образи, мотиви завжди актуальні, завжди несуть у собі глибинну архаїчну семантику тексту-коду. У процесі культурного функціонування кожен знак тексту-коду може розгортатися у самостійну парадигму, складати власний рівень, свою єдність виразу і змісту.

Інваріантна природа архетипу, його властивість до актуалізації у творчості дає підстави визнати архетип основним елементом колективного несвідомого, яке адекватне інтертекстуальності. Це такий варіант свого роду колективного несвідомого, що існує до конкретного нового тексту, поза волею автора, який є провідником архетипів із несвідомого рівня об'єктивно-психологічного буття до сфери художньої реальності.

Сьогодні концепція інтертекстуальності охоплює широке коло проблем, які пов'язані й з теорією архетипів. Не випадково Ж. Женетт у своїй п'ятичленній класифікації типів взаємодії текстів розглядає архетип як прояв інтертекстуальності (метатекстуальний тип зв'язку), а для І. Смирнова інтертекстуальність - властивість комунікативної моделі архетипу, коли “продукований текст повторює архетипну тему пов'язаних з ним претекстів” Смирнов И. Порождение интертекста. (элементы интертекстуального анализа с примерами из творчества Б.Л. Пастернака) // Wiener Slavistischer Almanach. Sonderband 17. - Wien, 1985. - C. 65.. Функціонування архетипів як своєрідного інтертексту спостерігається на різних рівнях: жанровому, мотивному, персонажному. Тут важливо знайти архетипну модель, яка виходячи зі своєї “кореневої основи”, визначила б подальшу побудову “однокорінних” типологічних рядів. У цьому напрямі дуже плідно працювали О. Фрейденберг, Ю. Лотман, Є. Мелетинський, В. Іванов, В. Топоров, І. Смирнов. Шлях від текстової реальності до тексту-коду (смислового об'єкту тексту), а потім до архетипу можливий на рівні наукової реконструкції правил структурної організації знаків, встановлення міфологічних, фольклорних прототипів, опису структурної моделі тексту за зразком морфологічного прийому В. Проппа.

Другий розділ «Бінарний архетип в контексті російської літератури ХІХ століття» присвячений аналізу феномена бінарного архетипу в російській реалістичній літературі. Ідея бінаризму - це універсальна ідея культури. Проблеми антиномій, дилем, парадоксів розглядаються сьогодні як проблема реконструкції, відтворення загальноєвропейського розумового дискурсу. З'ясовуючи смислове коріння бінарного архетипу, ми переконались у глибокому генетичному зв'язку, що існує між різними епохами у вирішенні цих проблеми, які набувають статусу своєрідного “колективного несвідомого”.

У підрозділі 2.1. «Карнавальна бінарність в контексті російської реалістичної літератури ХIХ століття» аналізуються прояви бінарного архетипу в різноманітних культурних дискурсах (Ф. Ніцше, М. Бахтін, К Леві-Строс, П. Маранда, В. Іванов, В. Топорова), підкреслюється онтологічний характер феномену.

Бінарний архетип є логічним підтекстом європейської культури, “інструментарієм” аналізу культурно-історичного процесу. Його смисл визначається багатьма параметрами. Ідея бінарних опозицій структурує цілий спектр багатоваріантних практик антиномічного, амбівалентного типу як послідовне філософське оформлення проблем. Витоки проблеми бінаризму беруть початок у міфо-етнографічній сфері, що знаходить своє вираження у проблемі бінарних опозицій, культі близнюків, полісемантичних структурах культурно-історичного буття. Бінарний архетип - своєрідний семіотичний “код” класичної європейської культури, стрижень проблематизації мислення, основа карнавалізації та природи рефлексії. Цей архетип яскраво представлений у літературі, адже поляризація героїв є смисловим імпульсом естетичної модальності багатьох творів. Культурно-історичною основою цього феномена можна вважати архетип карнавальної пари. У літературознавстві цей архетип є одним з найбільш складних і найменш вивчених.

Традиція, що забезпечує безперервний процес розвитку форм словесного мистецтва, демонструє типологічні закономірності функціонування сюжетів і образів, які пов'язані із протоматеріалом, архетипом, що використовується, в першу чергу, у моделюванні картини світу і типології “сюжетоутворюючих” (Ю. Лотман) персонажів. Глибинні міфологічні моделі російської літератури пов'язані саме з такими персонажами. Ці персонажі є або своєрідним “двійним” (О. Фрейденберг), “подвійним” героєм (Ю. Лотман), або парою героїв, що походять від бінарного архетипу. Таких героїв ми умовно визначаємо як “карнавальну пару”. У першому випадку герой створюється “способом накладання” типів і є єдиним “подвійним” героєм. У другому випадку (у парі) виявляється опозиція, яка будується на антитезі, поляризації (Гріньов / Швабрін, Чацький / Молчалін, Моцарт / Сальєрі); або аналогія (пара персонажів розглядається як єдиний парний образ, наприклад, Онєгін - Ленський, Ростанєв - Опискин). У цьому випадку правомірно говорити про героїв-двійників. Феномен “онтологічних близнюків” підкреслює одночасно наявність у такій ситуації аспекту рівності (однаковості) і аспекту протилежності (суперечності та єдності-тотожності). Ці “парні” герої походять від пар близнюків архаїчних міфів (наприклад, за типом Арлекін - П'єро). Їм притаманні певні портретні та мовні характеристики, “кольоровий” код, “маска одягу”, карнавальна символіка, карнавальний мезальянс. Таких героїв супроводжують своєрідні авторські коментарі, ремарки.

У підрозділі 2.2. «Бінарна архетипна складова у ґенезі художніх образів» підкреслюється, що раціональне освоєння світу не зводиться до власного осмислення реальності. Авторські свідомі твердження поєднуються з певним несвідомим “світоглядним фоном” (Д. Ліхачов), що пов'язується із архаїчними образними реаліями архетипного походження. На матеріалі маленької трагедії О. Пушкіна «Моцарт і Сальєрі», роману Ф. Достоєвського «Брати Карамазови» («Великий інквізитор») аналізується бінарна архетипна складова як самих літературних образів, так і укоріненості у свідомості людини Нового часу певних світоглядних уявлень (про неможливість “злодійства” для генія, про його приреченість, ранню загибель). У підрозділі аналізуються наукові розвідки філологів, етнологів, міфологів (Є. Мелетинського, С. Неклюдова, Л. Потапова, О. Фрейденберг Л. Штернберга), що свідчать про співвідношення в архаїчних міфологіях “акту першотворення” з архетипом першопредка-деміурги - культурного героя. Цьому синкретичному бінарному герою притаманні певні ознаки: функціональність, магічна сила, приреченість, винятковість. У дисертації досліджується трансформація цього синкретичного образу в образ жерця-віщуна і образ творця (генія).

Починаючи з моменту відокремлення мистецтва від ритуалу, образ жерця й образ творця у мистецтві зберігають основні ознаки, які успадковані від загального архетипу. Функція творця світу замінюється, з одного боку, функцією творця твору мистецтва, а з іншої - функцією жрецького служіння божеству. Магічна сила перетворюється на геніальну обдарованість митця або на жрецьке володіння таємницями майстерності.

Фактом суспільної свідомості Нового часу є те, що уявлення про приреченість жерця втрачене, проте традиція стійко зберігає сприйняття геніально обдарованої людини як приреченої на ранню трагічну загибель. Отже гуманістичне етичне забарвлення образу генія чітко генетично обумовлене. Геній - носій і захисник життя. Його функція ворожа смерті, творча (звідси - “геній і злодійство - дві речі несумісні”). Функція жерця охоронна: “знання” ним здобуті (не даровані). Він хранитель сталих ідей. І пушкінський Сальєрі, й інквізитор у Достоєвського - герої з яскраво вираженими функціями жерця.

Ситуація, що відтворена у “маленькій трагедії” Пушкіна на конкретному матеріалі, втілена в іншій формі (притчовій) у романі Ф. Достоєвського. Вона актуалізує архаїчний підтекст, який є своєрідним “надсюжетом” у тексті твору. Такий підтекст дозволяє трактувати твір глобально, виходячи із загальнолюдських онтологічний уявлень про світ і людину. Бінарний архетип в цьому випадку відіграє ключову роль.

У підрозділі 2.3. «Персонажна дихотомія в романі Ф. Достоєвського “Брати Карамазови” як архетипна бінарність» аналізується унікальний прояв бінарного архетипу, який визначається нами як “подвійна дихотомія”.

Однією з основних властивостей архетипу є його типологічна стійкість і високий ступінь узагальнення, що особливо яскраво простежується на персонажному рівні. Творчості Достоєвського притаманна не просто повторюваність типів, а прагнення до системи. В основі такої системи - “епохальний” тип, на формування якого впливали соціально-історичні умови й особлива психологічна “конституція”. Такий тип проходить через всю творчість письменника. Головними його ознаками є матричність характеру, здатність трансформуватися, відтворюватися в різних ситуаціях. Він реалізується як конкретний образ, набуває “надтиповості”. Так, працюючи над “ідеальним” типом, Достоєвський створює своєрідний інтегральний образ “подвійного” героя Князя-Ідіота. Згодом цей образ втілюється в постатях “позитивних” героїв: князя Мишкіна і Альоші Карамазова. Роман Достоєвського «Брати Карамазови» вбирає в себе практично всі змальовані письменником типи, що функціонують в системі, в якій персонажі вступають у діалогічні стосунки, взаємно відображуються, створюючи своєрідні “проекції”, подані як цілісність і розраховані на ансамблеве сприйняття. Схожість і відмінність між типами можна зрозуміти лише звівши їх у певну систему. Дослідження роману «Брати Карамазови» як системи персонажів, що була задумана і вибудована самим автором, є надзвичайно важливою. У цьому романі принцип співіснування формує відчуття напруги стосунків між героями ще до сюжетних колізій. Герої протиставлені не тільки і не стільки за ідеями і вчинками, скільки за своєю людською природою, характерами, способом поведінки. Вони є носіями певних типів самосвідомості, їм властива незмінність характерів. Це своєрідні герої-монади. Кожен із героїв має свій світогляд, ідеологію, філософію, кожен є “всесвітом”, єдиним цілим уявленням про світ і людину з її незмінною роллю, що є природною суттю героя. Згідно з концепцією особистості Достоєвського, зіткнення з життям виявляє тільки сталі ознаки. Те, що завжди присутнє в характері людини. Змінити, перебудувати щось неможливо. Співіснування типів, як і саме “просторове бачення світу”, виражає загальні уявлення письменника про історію, час, людину. Тому вивчення типології героїв і системного співвідношення персонажів у даному випадку носить не локальний, а формально-класифікаторський характер. Така типологія виявляє істотні риси філософської картини світу Достоєвського, в якій людська цілісність постає розколотою, а люди є носіями окремих частинок цієї цілісності.

У романі «Брати Карамазови» співвідносяться чотири різні типи-“монади”: Федір Павлович Карамазов і троє його синів. Цією системою персонажів Достоєвський порушив традицію двочленних зіставлень (типу Гамлет - Дон Кіхот у Тургенєва) і вперше створив подвійну дихотомію, виокремивши чотири типи особистості й поведінки. Центральні образи роману утворюють систему: семантика кожного образу не автономна, а виводиться із співвідношень усіх чотирьох образів і залежить від принципів поділу. Впорядковані парною дихотомією, образи розташовані як компоненти ієрархічної структури, що має агіографічні риси в залежності від активно ціннісного відношення автора до різних персонажів. На позитивному (“небесному”) полюсі ієрархії - Альоша Карамазов - “нова”, “перспективна” людина. На негативному (“земному”) - Федір Павлович, батько, смерть якого за відомим міфологічним мотивом, дає життя роду, обіцяє принести “много плода”. Образи обох братів позначені міфологічними ознаками смерті: безумство Івана і заплановане ним самогубство, ув'язнення Миті. Альоша, у ціннісному відношенні, протистоїть всім членам свого сімейства. Саме при системному розгляді твору з'ясовується центральне “серцевинне” місце в ньому Альоші (дослідники, як правило, не звертають на це уваги). Людські риси решти персонажів подані як заперечення рис Альоші. Він є точкою відліку, а властиві йому людські особливості присутні в образах інших персонажів у “перевернутому” вигляді, негативно. У контексті роману ця “роздробленість” також сприймається у міфологічному значенні - як неодмінна умова прийдешнього синтезу людини, яка буде “зібрана” із окремих частин і відродиться подібно до стародавнього бога, що воскресає після смерті.

І. Тургенєв назвав винайдений Достоєвським прийом змалювання поведінки героїв “зворотнім загальним місцем”. Вважаємо, цей феномен можна розглядати як інверсію архетипу, яка знаходить різні форми прояву в творах письменника: як загальний принцип побудови структури, форми (В. Топоров), для зображення подій відповідно до закону найменшої вірогідності (Ю. Лотман), на рівні стилю, коли ослаблені загальноприйняті зв'язки мови і створюються незвичайні (В. Переверзєв, Д. Ліхачов). Принцип “зворотного загального місця” розповсюджується і на спосіб вираження почуттів, думок, намірів героїв: у одних персонажів “внутрішнє” виражається за принципом “загального місця”, у інших - за принципом “зворотного загального місця”. У романі «Брати Карамазови» до “загального місця” можна віднести спосіб вираження Альоші і Івана, до “зворотного загального місця” - Миті й Федора Павловича. Отже, будь-яким двом “сусіднім” героям притаманна певна загальна властивість і, принаймні, однією властивістю кожен герой протистоїть іншому.