Російська постмодерністська проза в східно- та західнослов’янському літературному контексті

На початку ХХI століття в українському постмодернізмі переглядається стратегія національної самодостатності України, а саме її “окремішність”. Деконструюється модель героя-естета, набуваючи виразних соціальних рис, втрачаючи барокову безтурботність (роман Ю. Андруховича “Дванадцять обручів”). Деколонізація, національні стереотипи, форми раннього постмодернізму піддаються пародизації. Активізується транскультуральна спрямованість української парадигми.

В роботі зроблено висновок про типологічну близькість раннього російського та українського постмодернізму, яку визначають обставини формування, проблемно-ідейна та жанрова спорідненість, паралельність художніх течій. Обидвом парадигмам властиві ліричний, лірико-постфілософський, меланхолійний, нарративний стилі письма, певні стратегії деконструкції. Для українського постмодернізму менш характерними є шизоаналітичний і віртуальний стилі. Українська котляревщина перегукується з гоголівською інтертекстуальністю російської парадигми.

Знакові персонажі російського та українського постмодернізму відмінні. Якщо в першому випадку це юродивий, іроніст, п'яниця, творець віртуальної дійсності та віртуальних цінностей, споглядач, то в другому - художник-естет, бродячий філософ, блазень, провидець, воїн. В обох випадках - це захисник національних інтересів, який орієнтується на модерну та постмодерну моделі світосприйняття (логоцентричну, безкомпромісну, альтернативну з одного боку, та плюралістичну, ігрову, відкриту до всіх можливостей - з іншого).

2.4. Пошуки центруючих ідей: герой, жанр, особливості інтертексту російського та українського постмодернізму. В. Пелєвін і Ю. Андрухович

Зіставлення творчості письменників показало, що у обох художня картина світу створюється на основі традиційного міфологізму, який охоплює карнавальну антитезу проявів божественного - диявольського, християнського - язичницького, життя - смерті, чоловічого - жіночого (романи “Чапаев и Пустота”, “Московіада”, “Перверзія”, повість “Рекреації”). В. Пелєвіна та Ю. Андруховича також цікавлять антропологічні ідеї ХХ століття, “згорнуті” в новітні міфологеми. Їхнім романам властиві структурний принцип меніппеї, як і карнавальність, дзеркальність, поліфонічна стилістика, жанрово-стильова гібридність, використання прийому “маски”, увага до тілесності, розширення рамкової структури, що сприяє пермутації тексту та контексту.

Твори Ю. Андруховича та В. Пелєвіна в жанровій інтертекстуальності спираються на роман-подорож, роман становлення особистості та виховання, крутійський роман. У їхній прозі за останнє десятиліття посилюється самопародіювання постмодерністського дискурсу: ґендерного, віртуального, транскультурного, поетики масової літератури. Водночас спостерігається пародіювання західноєвропейських устремлінь нації у Ю. Андруховича, потяг росіян до східної культури - у В. Пелєвіна.

Український автор деконструює орфічний міф героя-естета, російський - його символістську теургічну інтерпретацію. Природні фактори, зображені крізь призму постмодерністського тексту, у обох авторів шокують соціальною відвертістю та гостротою екологічного катастрофізму (романи “Священная книга оборотня” В. Пелєвіна та “Дванадцять обручів” Ю. Андруховича).

2.5. Жіноча проза східно- та західнослов'янського постмодернізму. У роботі проаналізовано традиції української переходовості, яка відзначалась сильним інтелектуально-художнім жіночим дискурсом, активізацією жіночого елементу в психології творчості (Леся Українка, О. Кобилянська, О. Кобринська, Марко Вовчок). Дослідження показало, що для української та російської постмодерністської прози характерною є тема тотального чоловічого насилля (морального, фізіологічного). Вона відображається в творах Л. Петрушевської, Т. Толстої, С. Василенко, О. Забужко, Є. Кононенко і не властива польській, чеській, словацькій літературам. Українська та російська феміністична проза активно деконструює тоталітарну комуністичну ідеологію та духовне насилля над людиною. У свою чергу, для героїнь польської та чеської письменниць М. Гретковської, Д. Годрової деконструкція соціалістичного минулого пов'язана з меланхолійними, ностальгійними спогадами про дитинство, юність (романи “Полька”, “Тривожне місто”).

Як свідчить дослідження, обидвом версіям властивий психологізм, психоаналітизм, експресивність, ритмічна динаміка, сповідальність жіночого письма (Л. Петрушевська, М. Гретковська, О. Забужко). Цьому сприяють звертання до жанрів щоденника, автобіографії, нотаток, розповідь від першої особи, використання розмовного стилю, настроєність на діалог і поліфонію, присутність авторського голосу, що надає жіночій прозі високого ступеню репрезентативності.

Природними для жіночого письма є фрагментарність світосприймання, фрактальність оповіді, еклектика стилів. Творча самопрезентація жінки стає провідним мотивом прози пізнього постмодернізму, що активізує метапрозову структуру у феміністичному письмі. Жіноча постмодерністська проза в обидвох версіях рухається від загостреного сприйняття ґендерних проблем (соціально-культурного конструкту статі) до тілесності, біологізму, природності жінки та її вродженого покликання.

Зроблено висновок про те, що тематизація процесів жіночої творчості, медіалізовані життєподібні наррації, увага до суспільного та природно-фізіологічного контексту створюють семіотичний механізм передачі культурної традиції - релігійної (Г. Пагутяк), соціально-духовної (Л. Петрушевська), політичної (М. Гретковська), національно-феміністичної (О. Забужко).

2.6. Техногенний катастрофізм і постчорнобильський дискурс російського, українського та білоруського постмодернізму. Постмодернізація під знаком Чорнобиля властива передовсім українській, російській, меншою мірою - білоруській літературі. Вона ознаменувалась процесами деконструкції радянського соціально-політичного і господарського утопізму, ревізії та переоцінки цінностей культури та її технократичного контексту. Метафора «культурного вибуху» (Ю. Лотман) наприкінці 1980-их років одержує пряме художнє втілення. Зміни торкнулися культури Книги, значення та естетики друкованого і усного слова. У творах, пов'язаних із чорнобильською тематикою (роману «Кысь» Т. Толстої, повістей «Очамимря» О. Ірванця, “Прости и помилуй нас, чёрный аист” В. Казько), постмодернізм у ситуації “після Вибуху” знищує топоси - просторово-культурні надбання нації, але, водночас, посилює риторичну функцію вцілілих, які знаменують основні ціннісні архетипні орієнтири національної культури. Деконструкція виявила “відпрацьовані” знаки національної культури, що потребують деієрархізації, оновлення, частково - забуття. Роман «Кысь» Т. Толстої вказав на духовні, культурно-естетичні втрати у посттравматичній мутації нації. Повість «Очамимря» О. Ірванця продемонструвала неможливість національного оновления в традиціях романтичної, модерністської, прорадянської міфології в післячорнобильський період.

На відміну від російської культурно-грайливої інтерпретації “післявибухових мутацій”, український постмодернізм опікується проблемою непередбачуваності післячорнобильських наслідків у природі, що, можливо, в подальшому стане однією з актуальних екологічних проблем української постмодерністської літератури.

В Білорусії постмодерністська проза, на відміну від поезії, не створила художнього твору, здатного постмодерністськими засобами резонансно відобразити причини та наслідки Чорнобильської катастрофи. Для національної літератури ця подія не стала концептуальним трансформаційним чинником, каталізатором постмодерністської естетики.

2.7. Особливості білоруського постмодернізму як східнослов'янської версії парадигми

У білоруській літературі постмодернізм почав формуватись на межі 1980-их - 1990-их років, каталізатором культурної постмодернізації стала сильна екзистенційна спрямованість білоруської літератури (В. Биков, О. Адамович, В. Казько), постмодернізація втілюється не модерністськими, а реалістичними, метареалістичними засобами, що свідчить про художньо-стильову відмінність білоруської постмодерністської прози від української та російської, а також про її проміжне становище в межах східнослов'янської та західнослов'янської версій.

В білоруській гуманітарній сфері залишаються нездійсненими такі процеси, як вихід із культурно-політичної ізоляції, активний обмін досягненнями європейської та світової філологічної науки, деконструкція соціалістичного способу мислення, що уповільнює постмодернізацію суспільної та індивідуальної свідомості. Інша особливість пов'язана з тим, що відрефлексований читачем обсяг текстів саме національної літератури залишається незначним, що обмежує вплив і можливості деконструкції, інтертекстуальності. Через згадані обставини у білоруській парадигмі ці стратегії пристосовуються до російської, західноєвропейських літератур.

У постмодерністській літературі цієї країни виокремлюються три художньо-стильові різновиди. Вони властиві насамперед поезії, нечітко окреслені в прозі. Для першого різновиду характерне цитатне письмо, інтертекстуальність, пародійно-іронічна поетика, синтез стилів і жанрових форм (А. Ходанович, О. Козлов, Л. Рублевська, Ю. Гумянюк, У. Гарачка, В. Мудров, І. Бабков). У другому домінує принцип гри, яка супроводжується карнавалізацією, метаморфозами, зміною масок і ролей, переміщеннями в часових і географічних координатах (З. Вішньов, С. Мінскевич, В. Жибуль, А. Турович, А. Бурсов, А. Бахаревич). Тексти третього різновиду характеризуються прийомами гротеску, абсурдизації, провокативності, антиестетизму, епатажності (І. Сидорук, І. Сін, Л. Вольський, В. Мудров).

В дисертації наголошується, що білоруський постмодернізм, розпочавшись пізніше за російський та український, виробляє іншу естетику соц-арту, деконструює розповсюджені в національних культурних моделях стереотипи провінціалізму, національної залежності, сільської ментальності. Невиявленість та невідрефлексованість модерністської естетики визначає своєрідні перспективні стратегії білоруського постмодернізму: поетику сміхової культури, фольклору, бурлеску, буфонади, травестії, анекдоту та національного жанру гутарки.

Розділ 3. Особливості стильового синтезу та переосмислення традицій. Необарокові тенденції в російському та українському постмодернізмі

3.1. Проекція бароко в постмодернізмі: теоретичні аспекти. Паралелі між бароко та іншими художніми напрямами, течіями активно досліджувались і продовжують вивчатись російськими та українськими літературознавцями Д. Чижевським, А. Ліхачовим, В. Крекотенем, Д. Наливайком, А. Мишаничем, М. Над'ярних, В. Шевчуком, М. Липовецьким, Н. Лейдерманом, І. Смирновим, Ю. Барабашем, В. Грицаєм, А. Морозовим, Б. Крисою, П. Михедом, С. Ушкаловим, І. Заярною, І Гуцуляк, Н. Городнюк, Н. Вигодованець, Л. Андрієнко та іншими. У типологічній проекції бароко на літературу постмодернізму простежується прямий та опосередкований упливи, інтертекстуальна різноманітність, необарокова модифікація постмодерністської поетики, присутність східного та західного векторів барокової стилістики. Гармонізація світу, існування універсальних констант для узгодження антиномій раціонального та ірраціонального є провідними тенденціями бароко, які вплинули на слов'янські версії постмодернізму.

Дослідження показує, що виокремлення течії необароко у російському постмодернізмі (М. Липовецький, Н. Лейдерман) не має достатніх підстав, як і теза про синонімічність постмодернізму та бароко (Г. Мєднікова). Автор дисертації вважає, що сутність барокових і необарокових явищ повинна бути розмежована. Барокові тенденції у постмодерністській літературі покликані поєднувати злет національно-патріотичного, глибоко християнського, творчого, розкутого за змістом та формами, вигадливого, конструктивного світогляду конкретно-історичної барокової культури - і кризового, просякнутого стихією хаосу, відчуттям ціннісних втрат світогляду постмодернізму. Необароко, в свою чергу, вказує на присутність принципів барокової поетики та знаків культури Бароко в інших культурних епохах - тих, які не співпадають із його історичними рамками. Необароковими є такі риси постмодернізму, як фрагментарність і дискретність світобачення, естетизація всіх сфер життя, реміфологізація знаків культури, ілюзивність, симулятивність, грайливість, повторюваність, вагання між формою і безформністю, схильність до накопичення змісту, жонглювання знаками, символами, метафорами.

Згідно з висновком дисертанта, східнослов'янський постмодернізм виявився художньо чутливим до двоїстості бароко: одночасного тяжіння як до пізнього середньовіччя (готичні тенденції, “складна” простота, ірраціональність, схильність до філософічності), так і до ренесансу. Життєствердність, універсалізм, жага діяльності, духовний синкретизм, протиставлення києво-візантійських і римо-католицьких тенденцій - ці риси східнослов'янського бароко активізувались у російському, українському, білоруському постмодернізмі.

3.2. Бароковий універсалізм у художньому мисленні російського та українського постмодернізму (на матеріалі прози П. Крусанова та Л. Дереша). Компаративний аналіз прози показав: як для українських, так і російських письменників-постмодерністів провідна знаковість барокового інтертексту пов'язана з трансформацією національної свідомості та національних цінностей, з ідеєю державності, зміцненням християнських переконань, поєднанням надбань латинської та візантійської культур, стильовим багатоголоссям письма (проза Ю. Андруховича, О. Забужко, В Кожелянка, Л. Дереша, В. Пелєвіна, Ю. Буйди).

В парадигмах обидвох літератур бароковий пошук універсальних констант поєднується з транскультурними устремліннями постмодернізму, а саме художньою деконструкцією симпатій та антипатій до російського, західноєвропейського та американського світів. Транскультуральність виявляється у художніх прийомах використання іншомовного та фонетичного письма, барокових ремінісценцій, літературних інтертекстів, містифікацій, зміни масок, у впливі вестернізації. В українській прозі пародіюються як проросійські, так і антиросійські тенденції, у російській - проамериканські та антиамериканські.

Романи Л. Дереша “Поклоніння ящірці” та П. Крусанова “Американская дырка” пародіюють бароковий слов'янський універсалізм, пафос патріотичної міфології, національні стереотипи героїзму, слави. В обидвох творах окреслено коливання свідомості від бароковості до “нового середньовіччя”. Відтворено барокову модель героя - національно свідомого, інтелектуального, філософськи налаштованого, діяльного, чуйного до стильової багатоманітності слова та світу. Але діяльність такої слов'янської натури, схильної до крайнощів, диктується консервативними культурними стереотипами, радикальними настроями. Ренесансний вектор бароковості (в українській літературі - травестійність, бурлескність) нейтралізує постмодерністський нігілізм, сприяє відродженню амбівалентної сутності героїв, їхньої архетипної схильності до самоіронїї та гри. Аналіз творів підводить до висновку, що для українського постмодернізму критерієм особистості є прагнення до свободи, розкріпаченість, протидія злу і насиллю, для російського вирішальну роль відіграє духовний фактор.

Необарокова сутність героїв в українському постмодернізмі сполучає риси козацького та релігійного бароко: в них вирізняються ознаки лицаря, ченця, художника, поета, філософа-мандрівника, містика.

Необароковість російського постмодернізму опосередкована інтертекстом авангарду та постсимволізму (поєднання античних, православних, західних символів, знаків і топосів). Бароковість роману П. Крусанова виявляється в інтертексті “Вертограду многоцвітного” та “Орла Російського”, що належать перу барокового автора початку XVII століття С. Полоцького. Українському ж постмодернізму властиві прямі звернення до барокових творів Д. Туптала, І. Вишенського, І. Галятовського, Г. Сковороди, І. Котляревського.

3.3. Прийоми барокової поетики в російській постмодерністській прозі (на матеріалі книги-циклу В. Пелєвіна “ДПП НН”). Барокові принципи російського постмодернізму повною мірою відобразились у книзі-циклі В. Пелєвіна “Диалектика переходного периода из ниоткуда в никуда» («ДПП НН»). Дисертант доходить висновку, що твір побудовано за прийомами барокового універсалізму та за філософським принципом vanitas. Художня картина світу В. Пелєвіна охоплює міфологізований кругообіг буття, спирається на російську жанрову традицію, йдучи від елегії до замальовки, оповідання, роману становлення свідомості, постмодерністської пародії, віртуальної прози. Письменник зображує росіян, пародіюючи основні мотивації постіндустріальності - “накопичення, володіння, споживання”. Але за бароковою концепцією vanitas втрата глибинного змісту існування залишається шляхом “нізвідки в нікуди”.

Силові лінії бароко в російському постмодернізмі актуалізують культуру та літературу інших “перехідних” епох: сентименталізму, романтизму, символізму, авангарду. Прозі В. Пелєвіна притаманний опосередкований вплив бароко - завдяки художньому освоєнню спадщини Д. Хармса, оберіутів. Бароковий концепт “розуму й безумства” через вплив та інтерпретацію оберіутів (“битва зі смислами”, абсурдність життя, за Д. Хармсом) сприйнятий і відтворений поетикою роману В. Пелєвіна “Числа”. Обґрунтовано появу барокової символіки чисел (“Числа”), раніше відображеної російськими філософами, символістами, постсимволістами, футуристами (П. Флоренський, В. Хлєбніков, Д. Хармс, О. Лосєв). Інтерпретація числа, за прийомами градації, починається від середньовічної містики, веде до російської теургічної духовності та гармонійної моделі всесвіту, виростаючи аж до символу віри (інтертексти Ф. Достоєвського, О. Пушкіна, Л. Толстого, В. Соловйова).

Барокові принципи художності впливають на жанр роману, який інтертекстуально базується на стильовому синтезі художніх засобів різних мистецтв. Використання В. Пелєвіним екфрасису (словесного опису іншого мистецтва) у романі створює поліфонію контекстуального художнього простору, формують полістилістику жанрової структури.

Бароковість російського модерністського роману увійшла до прози В. Пелєвіна крізь інтертекст “петербурзького міфу”, відрефлексованого в романах А. Бєлого, Ф. Сологуба. Протиставлення східних, слов'янських і західних цивілізаційних надбань, задане модерністським інтертекстом, В. Пелєвін піднімає на рівень сучасних глобалізаційних проблем. Це додає роману соціальності, політичної гостроти, актуалізує сильні барокові традиції державності, патріотично спрямованої діяльності, російський незмінний потяг до духовного абсолюту. У романі з ним пов'язаний провідний бароковий мотив самопізнання як подорожі вглиб себе (Г. Сковорода, Д. Хармс), що пародійно відтворено в тексті.

В романі задіяні основні необарокові прийоми поетики: гра словом, кириличним і латинським шрифтами, дотепність, використання апофатичної іронії (вираження вищого начала в зниженій, травестійній формі).

Здійснене дослідження дає підстави вважати, що нобарокові тенденції російського постмодернізму виступають активним деконструюючим фактором постіндустріальної культури та її товарно-ринкового наповнення, в чому проглядається спільність художніх пошуків російського та західного постмодернізму.

Розділ 4. Російська постмодерністська проза в західнослов'янському літературному контексті на межі ХХ - ХХI століть

4.1. Модернізм як актуалізована складова західнослов'янського постмодернізму

4.1.1. Польський модернізм та постмодернізм. Зіставний аналіз демонструє, що відмінність перехідного періоду від соцреалізму/модернізму до постмодерної парадигми у східнослов'янських і західнослов'янських літературах викликана різним ступенем демократизації суспільств та рівнем духовних і громадянських свобод, неоднаковою соцреалістичною уніфікацією літератур, неодночасним виникненням модернізму та якісно різними «модернізмами”, розбіжностями в поглядах на роль і завдання літератури та культури.

Дисертант приєднується до думки літературознавців-полоністів про те, що польському постмодернізму притаманні всі риси розвинутого, відрефлексованого напряму. Він не пригнічувався соцреалістичною регламентацією, не занурювався в специфічні підпільні та дисидентські форми існування такою мірою, як російський чи український. Польський модернізм знаходився під значним впливом романтизму, отже, сприйняв його національно-історичні тенденції відродження, прагнення до національної самостійності, міфологічні моделі героя, жертви, емігранта, підкресленої шляхетської “польськості”, індивідуалізму, сарматизму, але активно травестіював їх. Напрям протистояв соцреалістичному догматизму після Другої світової війни, активізував традиції “Молодої Польщі” (1894 - 1918), авангарду (група “Краківський авангард”), неокласиків (група “Скамандер”) та пізнього модернізму 1930-их - 1950-их років.

В роботі проаналізовано особливості згаданих груп, течій, які поєднували народно-визвольні задачі з вишуканим естетизмом, розвінчанням романтичного прометеївського пафосу творця-месії, сформували сильний іронічний дискурс, створили особливу стилістику чуттєвості, еротичної гри. Таким чином, польський модернізм створив значний художній плацдарм для органічного сприйняття постмодерністських новацій: поетику еклектики, умовності, пародійності, маски, дзеркальності, дистопії, ірреальності, тілесності.

В досліджуваній літературі традиційно сильними залишались упливи реалізму, неореалізму (тяжіння до епічності, історизму, жанрів автобіографії, щоденника). Модерністським претекстом постмодернізму став роман В. Гомбровича “Фердидурке”, який відзначився майстерністю перверсії, пермутації, іронії, пародії, інтересом до низової літератури, кітчу. Постмодерністські засади формувались у творчості С. Віткаці, К. Іжиковського, Є. Анджеєвського, Т. Конвіцького та інших. У польському модернізмі не були відкинуті історизм, традиція, ґетероґенність. Західного переситу «модернізмом», який призвів західноєвропейську та американську літератури до його радикального заперечення, в польському постмодернізмі немає, як і перерваності між періодами модернізму та постмодернізму, що спостерігаємо в східнослов'янській версії.

4.1.2. Модернізм як складова словацького постмодернізму. Словацький модернізм характеризується незавершеністю та невиявленістю багатьох процесів модернізації, які зазнали відчутного впливу романтизму, народницьких, національно-визвольних ідей. Напрям розвивався за традиціями ліричної прози (натуризму), що пояснюється провідною екзистенційною спрямованістю словацької літератури, її експресивністю, схильністю до міфологізму, нарративного способу письма. В рамках натуризму сформувалась течія “поетів сюжету” (1950-ті роки), з якої вийшла перша плеяда постмодерністів (Д. Татарка, П. Карваш). Значну роль відіграла і поетика сюрреалізму, який на словацьких теренах втілився як “надреалізм” (авангардистські, нігілістичні тенденції, апокаліптичне світовідчуття, формотворчість). На словацький модернізм відчутно вплинули “католицький модернізм”, європейський символізм, чеський “поетизм”, соцреалізм (творчість Я.Ц. Гронського, П. Ілемницького, М. Фігулі, Ф. Швантнера, Л. Ондрейова-Л. Містріка, Р. Фабрі, В. Рейзела).

4.1.3. Модернізм як актуалізована складова постмодернізму в чеській прозі. У дисертаційній роботі чеський модернізм (символізм, імпресіонізм, авангардна течія поетизму, сюрреалізм) розглянуто крізь призму “масариківського реалізму”, який наклав відбиток на сприйняття Модерну як кризової парадигми (утопізм, наростаючий психоз, суїцидність, зневіра, скептицизм). Т. Масарик вніс у контекст чеського модернізму зацікавленість Росією та російською літературною класикою.

В дисертації зазначено, що чеський модернізм розвивався, зазнаючи активних транскультуральних і мультикультурних впливів, які створили широкий європейський контекст чеського модернізму та заклали традицію осмислення загальноєвропейської проблематики. Дослідження демонструє, що чеському модернізму були властиві всі розвинуті модерністські форми стилю, жанру, поетики, авторських стратегій.

Відкритість форми, колажна структурованість, схильність до еклектики, гри, гіпертекстуальність, пародійність, абсурдистське бачення світу, підкреслений естетизм, войовниче несприйняття політичної та ідеологічної заангажованості літератури, - ці риси чеського модернізму були органічно сприйняті чеським постмодернізмом та визначили його суттєву відмінність від прози східнослов'янської версії.

Таким чином, у чеській та польській літературах модернізм мав можливість розвинутись більш повнокровно, ніж у “згорнутих” модерністських проектах в українській, словацькій, білоруській, російській літературах, де він поєднувався з завданнями національного відродження. Повноправною художньою стратегією в чеській, польській, білоруській літературах залишався реалізм, який у перших двох не зазнав істотного впливу соцреалістичної естетики.

4.2. Ранній російський постмодернізм та особливості виникнення чеського, словацького, польського постмодернізму

4.2.1. Соціолітературні та естетичні аспекти східно- та західноєвропейського типів культур у постмодерністській рецепції. “Новизна стилю” (у західнослов'янській версії - продовження стильової модерністської традиції) та перегляд національного світосприйняття в контексті глобалізації визначають провідні риси постмодернізму в обидвох слов'янських версіях, які розглянуто як східноєвропейський тип культури. Він прагне утримати єдність суспільного життя, національний дух, традиції, історичне мислення. Східно- та західнослов'янський світи у ситуації постмодернізації та глобалізаціїї схильні до ренаціоналізації, індивідуальної та національної ідентифікації, відмовляючись від “історичної амнезії”. Вони скептично ставляться до постіндустріальної неоміфології західної та американської маскультур.

4.2.2. Особливості виникнення польського постмодернізму. Польська література, яка розвивалась більш органічно і послідовно, практично не відчула «дистанції» між модернізмом і постмодернізмом (М. Домбровський, М. Гловіньський, М. Яніон, Б. Бакула). В ній не виникла ситуація постмодерністського “вибуху”. В польській парадигмі не проглядається пафос апокаліптичності, катастрофізму, - ні трагічного, ні пародійного, що притаманні російській та українській. Художньо-стильові елементи модернізму органічно перетекли з однієї системи в іншу. В роботі відзначено більш ранню появу польського постмодернізму (твори С. Мрожека, 1963) від російського та українського, проаналізовано шляхи становлення польської парадигми.

Свобода світосприйняття, увага до традиційної теми цінностей, фантазія, містифікація, поетика неміметичної прози, “штучність”, ліризм, використання стилістики масової прози, фольклору (гавенди шляхетської), гра “сміттям літератури” - такими є модерністські стратегії раннього польського постмодернізму (С. Мрожек, С. Хвін, А. Стасюк, Є. Пільх). Перегуки раннього російського та польського постмодернізму в дисертації досліджено в зіставленні прози Вен. Єрофеєва та С. Мрожека.

Пізній польський постмодернізм (1990-ті роки), названий К. Уніловським “постмодернізмом із людським обличчям”, деконструює консервативні аксіологічні складові національної неоромантичної моделі розвитку, стереотипи колективного несвідомого, знаходиться в пошуку нових параметрів національної самоідентифікації. Йому властиві історіософська іронія, гротеск, антиутопічність, опора на польську оповідну традицію, розвинута поетика тілесності, антиелітарність (А. Тузяк, М. Гретковська, М. Вітковський, Н. Гоерке, О. Токарчук, А. Стасюк). Його поетика відрізняється від російської всеохопної інтертекстуальності, безкомпромісної агресивної соціально спрямованої деконструктивності. Польський постмодернізм оновлює модель роману ініціації, використовуючи жанровий синкретизм історичного, пригодницького, фантастичного романів та стратегії авторської присутності (романи М. Гретковської, О. Токарчук).

4.2.3. Формування словацького постмодернізму. Особливості російського та словацького раннього постмодернізму (зіставлення прози Вен. Єрофеєва, Р. Слободи, П. Віліковського). До характерних особливостей словацького постмодернізму віднесено поєднання постмодерністської поетики (еклектика, пародія, створення палімпсесту, зрощення з жанрами масової літератури, деконструкція національної літературної традиції) з модерністською екзистенційною проблематикою. Постмодерністська деконструкція орієнтована переважно на реалістичну прозу (документальну, автобіографічну, мемуарну), яка в словацькій літературі має сильні естетичні позиції.

Зіставлення “поеми” Вен. Єрофеєва “Москва-Петушки” з раннім словацьким постмодерністським романом Р. Слободи “Нарцис” виявляє багато спільного в особливостях жанру, стилю, мотивів, героїв. Найбільш виразними є метафізична теургія духовного світу героїв, амбівалентність моральних цінностей. Для творів характерний жанровий вплив шоденникової прози, іронічність і ліризм оповіді, спорідненість символіки. Постмодерністські знахідки зіставлених творів перегукуються з класикою пізнього словацького постмодернізму - романом “Вічно зелений…”, порівняльне дослідження якого представлене в дисертаційній роботі. Узагальнення відмінностей дозволяє говорити про багату палітру шизоаналітичної іронії та пародіювання в розглянутих текстах. Юродивість, апофатичне утвердження, психоаналітика душевної та тілесної сфери направлені передовсім на деконструкцію учительного, проповідницького пафосу літератури, заперечення її рятівної ролі в справі “поліпшення” реальності.

4.2.4. Особливості постмодернізму в чеській прозі. В роботі зазначено, що чеський постмодернізм виник раніше за східнослов'янські версії (поч. 1960-их), раніше розпочались постмодерністські рефлексії у чеському літературознавстві (кінець 1980-их). Як і в польському постмодернізмі, в чеському важко увиразнити виключно постмодерністські прийоми письма, що пов'язане з традиційною для них гетерогенністю літератури, схильністю до цитатності, ремінісценцій.

В роботі зазначено два періоди чеського постмодернізму: своєрідність першого полягала в привабливості стильового хаосу, стихії, вигадки, фентезі, формотворчих пошуках, впливах масової літератури, вестерну. Другий період, який розпочався в середині 1990-их, орієнтувався на підвищення змістовної наповненості літератури (публіцистичні виступи І. Кратохвіла, М. Пілажа, П. Коуделки). Деконструкція “великих метанарративів” соціального утопізму переростає в деконструкцію проблем капіталізації та постіндустріального споживацтва. В центрі уваги постмодерністської літератури опиняється особистість, яка шукає нові орієнтири існування, але не відкидає духовно-моральну національну традицію, міжнаціональну толерантність, європейський вибір (проза Д. Годрової, І. Кратохвіла, М. Кундери, М. Вівега, Л. Вацуліка, М. Урбана, М. Айваза). Така проза звертається до проблем глобального існування світу, транскультурального досвіду нації, самопочуття “космополітичної” еміграції нової Європи, проблем інтелігенції та народу. Це повертає чеський постмодернізм до епічної художності, суспільних конфліктів, а також до психологізму, біологізму, емоційності. Ідейно-естетичні та художні пошуки чеської постмодерністської поетики вносять у літературу національно сильні традиції бароко та готики.

4.3. Готичний інтертекст у романах російського та чеського постмодернізму. Постмодерністська парадигма в східно- та західнослов'янській версіях демонструє різне сприйняття та втілення готичного інтертексту. Російська постмодерністська проза спирається на полігенетичність та поліцитатність готики, розвинуту в прозі М. Карамзіна, В. Одоєвського, О. Пушкіна, М. Гоголя. В роботі проаналізовано готичний інтертекст у постмодерністській прозі В. Сорокіна, яка виявляє деконструкцію тоталітарної свідомості та різних форм насилля. Якщо у російській прозі готика виступає духовно-містичним та жанрово-структуруючим явищем, інтертекстуально орієнтованим на літературну готику XVIII - XIX ст., то в чеському постмодернізмі виключне місце займає історичний період національного готичного стилю - Середньовіччя та притаманні йому роди та види мистецтв, празька архітектура та пов'язані з нею історичні факти, легенди, перекази. У російському постмодерністському тексті готика сприяла відображенню перверзіїї почуттів, служіння високій загальнолюдській ідеї, засад “братерського” існування суспільства. В чеському - відтворенню історичної долі чехів, національної трансценденції, родових зв'язків, привабливості готичного універсалізму, конструктивної світоглядної риторики (романи Д. Годрової, М. Урбана).

Готичний вплив у обох літературах ознаменувався актуалізацією міфу вічного повернення, міфологізацією простору, семіотизацією “міського тексту”, увагою до жанрів літопису, хроніки, щоденника та мемуарів (романи Д. Годрової), авантюрного роману, роману-подорожі. Письменники використовують готичну структуру сюжету, емоційні модуси жаху та насолоди (романи В. Сорокіна, П. Хюлле). В російському постмодернізмі готичний інтертекст поєднано з псевдо-готикою масової літератури (дамським романом, “чорним” романом), тоталітарним дискурсом соцреалістичного роману, що сприяє жанровій гібридизації своєрідного російського постмодерністського роману. Готичний інтертекст актуалізує християнські мотиви, духовну містику, що розширює ідейно-художні можливості як російського, так і чеського постмодернізму (В. Сорокін, М. Урбан).

4.4. Інтертекст російської літератури в західнослов'янському постмодернізмі. Дисертант приходить до висновку, що постмодерністська інтерпретація російського світу актуалізує його приналежність до слов'янського міфу (панславізм, слов'янська душа, слов'янська єдність, бунтарство, народність, панування християнсько-гуманістичної культури). З іншого боку, російський світ у рецепції західнослов'янського постмодернізму виступає як колоніальний, репресивний, який несе комуністичну ідеологію, нав'язує світобачення, культуру. Це свідчить про злиття “російського” та “радянського” аспектів у західнослов'янській постмодерністській імагології. У досліджуваній прозі чехів, словаків, поляків “антиросійськість” як процес антитоталітарний протікає паралельно до чеської “антинімецькості” (проза І. Топола), польської “антиамериканськості” (проза А. Стасюка), що є результатом геополітичних транскультуральних змін у Європі та світі.

Дослідження показує, що російська література (Ф. Достоєвський, Л. Толстой, О. Солженіцин, Вен. Єрофеєв) залишається одним із ключових інтертекстів західнослов'янської версії, який поширюється на широке коло проблем самовизначення нової Європи. Деконструкція колонізаторського характеру репресивно-радянського тоталітаризму із провідних стратегій переходить у розряд другорядних і “відпрацьованих”, поступаючись консолідуючим стратегіям у пошуках новоєвропейського компромісу (проза П. Груза, Д. Мітани).

Розділ 5. “Світ «після попелу»: міф творення в східно- та західнослов'янській постмодерністській прозі (на матеріалі романів Ю. Буйди, В. Пелєвіна, Ю. Іздрика, П. Хюлле, Д. Мітани, Й. Топола)

5.1. Особливості постмодерністського міфологізування. Постомодернізм деконструює універсальні та національні міфи, ідеологічні міфологеми масової свідомості. Він формує власний тип міфотворчості. Показником такого процесу в дисертаційному дослідженні обрано космогонічний міф творення. Він художньо втілюється як російський міф “кровної спорідненості” (роман Ю. Буйди), український “апостольський” (проза Ю. Іздрика), польський месіанський (роман П. Хюлле), чеський героїчний лицарський (роман Й. Топола).

У розділі розглядаються різноманітні прийоми трансформації міфу творення, а також деміфологізації (пародіювання, “мовні ігри”, авторські інтерпретативні моделі, руйнування ідеї синтезу, обігравання складових елементів розщепленого міфу тощо). Постмодерністський космогонічний неоміфологізм трансформується, спираючись на стильову еклектику та деієрархізацію культурних кодів, деконструює архаічний міф, соціалістичну міфологію та постмодерністський світоглядний хаос, створює модель множинності світів та істин. Така модифікація протиставляє апокаліптичному фіналу стильове розмаїття, жанрову креативність, динамічність духовного пошуку (проза В. Пелєвіна, Д. Мітани, М. Гретковської, Ю. Андруховича). Об'єднуючою рисою слов'янських постмодерністських літератур у процесі “повернення до джерел” залишається збереження духовної вертикалі міфу на засадах креативної хаотичної космогонії.

5.2. Неоміфологізм постмодерністського квазіісторичного роману. У дослідженні обгрунтовується наявність такої жанрової модифікації постмодерністської прози, як квазіісторичний роман. Це новоутворення веде походження з пародійних псевдоісторичних текстів доби бароко, у російській парадигмі інтертекстуально спираючись на прозу М. Осоргіна, Є. Замятіна, В. Набокова. Квазіісторичний роман грайливо оперує утопічною та антиутопічною свідомістю, пародійно використовує історичні факти та філософські конструкти для побудови можливих світів минулого та майбутнього, не ставлячи за мету визначення історичної істини чи побудову лінійно опосередкованої історії. Він уникає конкретно-історичного прочитання подій та не прагне знайти константи трансісторичної сталості. Історія міфологізується, при цьому увага зосереджується на її крайнощах, надмірностях - нереалізованих або “випадкових” кроках національного та загальнолюдського розвитку. Такий підхід дає можливість розгорнути шизоаналітичний дискурс, інші позараціональні аналітичні моделі, стилістику віртуальних світів.

Поетику постмодерністських квазіісторичних романів визначає неоміфологізм, їхні сюжет, фабула, композиція будуються за логікою нелінійного роману, “мерехтіння кліпів”, енциклопедії, словника, кросворду, карт таро, пазлу, календаря тощо (“Ведмежий роман» І. Кратохвіла, «Укус ангела» П. Крусанова, «До и во время» В. Шарова, «Путь Бро», «Лёд», «23000» В. Сорокіна, «Безодня» Є. Пашковського, «Кров на соломі» В. Медвідя, «Конотоп» В. Кожелянка, «Ханеман» С. Хвіна).

Східно- та західнослов'янська версії зосереджені на деконструкції ідей традиційної транскультуральності, спільних християнських коренів, братерської єдності слов'ян. Деконструюються такі міфологеми, як пошук нового месії, порятунок суспільства через жінку, поневіряння нації-вигнанця.

5.3. Міф книги у постмодерністській прозі. Топос книги одержав у постмодерністській літературі багато втілень - від Книги-Бога до розуміння книги як тексту культури, скарбниці звитяг людства. Постмодерністська семантика древнього топосу спирається на барокові концепти «книги всіх знань», бібліотеки, неоміфологічне переосмислення яких втілюється в моделі книги як культури з втраченим кодом. Унеможливлюється осягнення “перенасиченої” культури людства, втрачають принаду форми з незрозумілим змістом. Постмодернізм пародіює надмірно раціоналістичне сприйняття культур і вбачає “осягнення книги” в інтуїтивному, підсвідомому, метафоричному, ісихастичному, споглядальному, метафізичному, “надлітературному” пізнанні. Такі способи близькі теологічному, бароковому, постмодерністському сприйняттю (проза О. Токарчук, В. Пелєвіна, Д. Мітани, М. Айваза). Водночас, герменевтична множинність інтерпретацій книги-одкровення робить неможливою “останню істину” про світ та людство (“Шлях людей книги” О. Токарчук, “Друге місто” М. Айваза).

5.4. Інтерпретація міфу про супермена в східно- та західнослов'янській постмодерністській прозі. Постмодерністська література відтворює міф про супермена, базуючись на художньо та соціально обґрунтованих моделях буржуазної масової культури. Дослідження виявляє, що східно- та західнослов'янські постмодерністські літератури пародіюють міф супермена, створюючи антиміф: залізного лицаря - людиноподібної машини - перевертня - Антихриста. Російська модель героя-супермена найбільш активно деконструює “педагогічні здібності” вестернізованого захисника людства. Вона спирається на художні засоби міфологічної лікантропії, російського фольклору, байки, маски, містики, подвійного прочитання тексту (іронічного та серйозного), широко використовуючи прийоми аллюзії, парафразу, персоніфікації, демонструючи транзитивні, негеройські, пристосовницькі риси нового російського супермена (проза В. Пелєвіна).

Чеська модель, заснована на традиційному архетипі лицаря, трансформувала персонаж у рятівника людства від постіндустріального та терористичного зла на теренах нової Європи. Вона увібрала інтертекст лицарської балади, пригодницької прози, бойовика, вестерна, готичного роману, тим самим розширюючи можливості постмодерністської літератури. Якщо російська модель базується на фольклорному перевертництві, то чеська використовує карнавалізований тип лицаря-блазня (“Нестерпне місто” Д. Годрової), готичний тип Голема (“Сестра” Й. Топола).

Польська модель деконструює міф про супермена як новітнього месію людства. Керуючись національною міфологією месника та ідеєю Антихриста, озброєний, він може стати новою тоталітарною загрозою (роман “Вайзер Давідек” П. Хюлле). Розглянуті постмодерністські романи пов'язані з духовними пошуками героїв, про що свідчить інтертекст творів Ф. Достоєвського, широко представлений в альтернативних моделях “слов'янських суперменів”.

У “Висновках” підсумовано результати дослідження, враховано багатозначність і багатовимірність поняття постмодернізму, аргументовано відмінність слов'янського постмодернізму від західноєвропейського та американського, доведено правомірність виокремлення східно- та західнослов'янської версій парадигми.

Основна відмінність полягає у виникненні явищ постмодернізму в західноєвропейській та американській культурі на засадах постіндустріального суспільства, під якими розуміються панування наукової та життєво-прагматичної раціональності, індустріального розуму, диктат традицій та патерналізм влади, надмірна “атомізація” соціуму, жорсткі стандарти та імперативи суспільного життя. У західній культурі постмодернізм відобразив передовсім деіндивідуалізацію особистості, засновану на постіндустріальних вимірах суспільства.

Слов'янський постмодернізм формувався в іншій послідовності та під дією інших чинників. Йому передували не економічні, а соціально-політичні чинники антитоталітарного характеру, розчарування в можливостях соціалістичних перетворень та визнання утопічності комуністичної ідеології. На відміну від постіндустріальної, соціалістична деіндивідуалізація була спричинена своєрідними ідеологічними та економічними факторами: орієнтацією на етичні норми партійності та колективізму, нехтуванням підприємницької ініціативи, політизацією всіх проявів буття людини.

Суттєві розбіжності в становленні західного і слов'янського постмодернізму були спричинені різкою зміною суспільно-економічних формацій, пошуком новітніх моделей національного розвитку в умовах незалежності, шляхів європейської інтеграції. Різної інтерпретації набувають європоцентризм та глобалізаційні фактори. Несхожість західноєвропейського/американського та східно-/західнослов'янського постмодернізму простежується в культурних та безпосередньо літературних виявах - на жанрово-стильовому рівні, а також у суто постмодерністській поетиці “нонселекції”, деієрархізації тексту, пародійності, інтертекстуальності, деконструкції.

Східно- та західнослов'янська постмодерністська проза є вагомою складовою сучасного слов'янського інтелектуально-культурного комплексу, який вносить свої акценти в європейську саморефлексію постмодерністської доби.

Аналіз радикальних змін у досліджуваних літературах в епоху постмодернізму виявив у них протидію до руйнації культури, тенденції до самозбереження та стійкості завдяки сутнісній єдності культурного універсуму, що узгоджується з законами синергетики. Мова йде про своєрідний типологічний перегук із національною культурною традицією, передовсім із естетикою модернізму, авангарду, бароко, готики.

Коректність і цілеспрямованість зіставлення зумовлена відповідністю проблематики і художніх засобів у російському постмодернізмі та в слов'янському прозовому постмодерністському контексті. Такий відбір обмежив коло порівнюваних літературних явищ, надав зіставленню доцільний багаторівневий і системний характер. Порівняльними аспектами в діахронному дослідженні стали передпостмодерністський літературний та соціально-культурний комплекс, національно-літературна традиція переходовості, період появи перших постмодерністських творів, зв'язок новітньої парадигми з силовими лініями національних літератур. У синхронії аспектами порівняння було обрано течії постмодернізму, його вплив на романний жанр та на художнє міфологізування, а також на створення нових моделей героя.

Зіставлення подібних явищ у російській, українській, білоруській, словацькій, чеській, польській постмодерністській прозі надало можливість виокремлення східно- та західнослов'янської версій постмодерністської літератури. До східнослов'янської версії в дослідженні віднесено російський та український постмодернізм, до західнослов'янської - чеський, польський, словацький. Проміжне становище займає проза білоруського постмодернізму, яка перебуває в стадії формування та виявляє тяжіння до західнослов'янської версії.

Вивчення постмодерністської прози показало, що виникнення постмодернізму протікає синхронно в російській, польській, чеській, словацькій літературах (1960-ті), стається пізніше - в українській (1970-ті) та білоруській (1980-ті). Причини виникнення парадигми близькі у всіх досліджуваних літературах. В російському, українському, словацькому постмодернізмі виявились риси вибухової, кризової переходовості, спричинені гостротою національно-визвольних змагань, пануванням соцреалістичної естетики і потребою відновлення та перегляду естетики модернізму. Для перших двох літератур риси переходовості традиційно пов'язані з посиленням карнавалізації в художній сфері та спрямуванням на барокове світовідчуття і необарокову поетику.

Еволюційну переходовість демонструють чеський, польський постмодернізм, ці літератури світоглядно та художньо були підготовлені до постмодерністських зрушень. Модернізм і постмодернізм тут очевидно не протистоять один одному, а використання модерністських прийомів у постмодерністському тексті не є “відкриттям”. В цих літературах відсутня східнослов'янська гострота розриву/возз'єднання з традицією, насамперед із традицією модернізму. Якщо російська постмодерністична проза спрямовує деконструкцію на модерністські тенденції, активізуючи інтертекст символізму, постсимволізму, авангарду, то західнослов'янська - переважно на романтичні тенденції, а саме на національно-консервативні міфи.

Російський, чеський, польський постмодернізм синхронно проходить три стадії еволюції: ранню або апофатичну (1960-ті - поч. 1970-их), деконструктивну (1970-ті - поч. 1990-их) та сруктуротвірну (1990-ті - поч. 2000-их). Ранній російський постмодернізм за естетичними характеристиками близький до ранніх форм західнослов'янського, що досліджено в дисертації на зіставленні прози росіянина Вен. Єрофеєва з творами словака Р. Слободи, поляка С. Мрожека, чеха М. Кундери. Рання постмодерністська проза орієнтована на стилістику маргінальних жанрів (автобіографія, сповідь), маргінальний тип іронії (юродствування, апофатичність) та на модель героя із маргінальним типом особистості. Для цієї прози характерні експліцитний автор-оповідач із яскраво виявленим ліричним сповідальним типом емоційності, підкресленим естетизмом. Завдяки ущільненій інтертекстуальності, інтенсивності ігрових прийомів та поширенню стильової еклектики, виявленої в елементах фрактальності, мозаїчності, досліджувана проза спрямована на заміну реальності “текстом культури”. В ній переважає модерністський інтертекст, який найбільш яскраво відобразився в поліфонії російського постмодернізму та літератури “Серебряного века”.

Другий, деконструктивний період російського постмодернізму виявляється в становленні стильових течій соц-арту, концептуалізму, рос-арту. Деконструкція канонів соцреалізму та реалізму стала однією з провідних стратегій у постмодерністській російській, словацькій, українській, білоруській літературах. При цьому обидві версії розвивають стилістику соц-арту, концептуалізму, рос-арту, але водночас не поривають зв'язку з національними літературними традиціями, деконструюючи та трансформуючи їх.

В дослідженні уточнено характер деконструкції в східно- та західнослов'янській постмодерністській прозі в різні періоди її еволюції. Своєрідність процесу полягає в тому, що він не призводить до розриву постмодернізму з культурним універсумом, а також із онтологічними, екзистенційними покликаннями художнього слова. Деконструкція спрямована на перегляд, переоцінку, пошуки невтілених естетичних можливостей національних літератур.

Меншою мірою процес соцреалістичної деконструкції зачепив літератури Польщі, Чехії, де ідеологізація культури не зазнала такого розмаху, як у решти слов'янських.

Російський концептуалізм та соц-арт - схожі течії постмодернізму, які різняться спрямуванням художньої деконструкції реальності та культури. Обидві течії присутні як у російському постмодернізмі, так і в усій досліджуваній слов'янській постмодерністській прозі. В російській прозі іронічний та пародійний дискурс концептуалізму та соц-арту сприяє створенню пародичного дискурсу, який стає творчою лабораторією для нових жанрово-стильових романних форм, а саме форми російського постмодерністського роману.

Іронічна, критична, сатирична спрямованість соц-арту переважає в українській постмодерністській прозі (В. Діброва, С. Жадан, О. Ірванець), тілесно-медитативна - в польській (М. Гретковська, Д. Масловська, М. Вітковський), гротескно-пародійна - в словацькій (П. Піштянек, Д. Тарагел, Д. Капітаньова).

Порівняно з російським, західнослов'янський прозовий концептуалізм демонструє тематичне та проблемне розширення: створюються євангелічні, шизоаналітичні концепти (словак Д. Мітана), а також концепти молодіжної субкультури, сексуальних меншин (поляк М. Вітковський, словак П. Віліковський). Концептується реалістична “сільська” проза та проза “малої вітчизни” (словак П. Піштянек, полька О. Токарчук).

Стильова течія рос-арту (концептування суто російського світоглядного та художньо-стильового дискурсу) присутня не лише в російському постмодернізмі, а в обидвох зазначених версіях, спрямовуючи деконструкцію на слов'янофільську ідею в таких її складових, як панславізм і російський шовінізм. Важлива складова рос-арту - цілеспрямована орієнтація деяких письменників слов'янського постмодернізму на творчість О. Солженіцина (словак П. Груз), Вен. Єрофеєва (поляк Є. Пільх), оберіутів, російських постсимволістів (словак П. Піштянек).