Микола Устиянович і його творчість у контексті літератури українського романтизму

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

МИКОЛА УСТИЯНОВИЧ І ЙОГО ТВОРЧІСТЬ У КОНТЕКСТІ ЛІТЕРАТУРИ УКРАЇНСЬКОГО РОМАНТИЗМУ

Спеціальність: Українська література

Гулевич Ліліанна Олексіївна

Дрогобич, 2008 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Однією з найпомітніших і найцікавіших постатей у літературі романтизму на західноукраїнських землях є Микола Устиянович (1811-1885) - поет, прозаїк, громадський діяч, сподвижник і продовжувач справи “Руської Трійці” (М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич), автор відомих пісень “Верховинець” (“Верховино, світку ти наш…”) та “Піснь опришків” (“Гей, браття-опришки…”). У наш час, коли в аналізі художньої системи романтизму беруться до уваги:

- вагомі компоненти, що вилучались у радянському літературознавстві;

- - націотворчі чинники художності, категорії сакрального, філософсько-естетичне підґрунтя і т. д.;

- зростає інтерес до творчої індивідуальності митця.

Заслуги М. Устияновича у становленні нової української літератури, як стверджує дослідник “Руської Трійці” та її епохи М. Шалата, значно більші, а помилки набагато менші, як досі вважалося. Художня спадщина цього яскравого представника західноукраїнських романтиків, його світоглядні позиції ще до сьогодні належно не вивчені, хоч майже жоден дослідник літератури середини ХІХ століття не оминав увагою його творчості.

Отже, назріла потреба в новому прочитанні й переосмисленні літературного доробку М. Устияновича, в об'єктивному вписані цієї постаті в загальноукраїнський контекст романтизму, тим більше, що наближається 200-ліття від дня його народження.

Звідси й актуальність дослідження, яка полягає в необхідності сучасного системного, узагальнюючого осмислення творчого доробку М. Устияновича, у потребі з'ясування специфіки образного світу, зокрема художньої мови поезії і прози письменника, визначенні його місця в історії літератури Західної України середини ХІХ ст., і, таким чином, у доповненні загальної картини всього українського літературного процесу. Об'єктом дисертаційної роботи є поетичні та прозові твори М. Устияновича, видані в різні роки, його літературно-критичні та публіцистичні статті, епістолярій, біографічні матеріали, спогади сучасників і праці літературознавців.

У дослідженні використано рукописи письменника та документи, що зберігаються у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України, Центральному державному історичному архіві України в м. Львові та Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України (Київ).

Предметом дослідження є світоглядно-естетичні позиції М. Устияновича, його національне та християнське світобачення, художньо-естетичні особливості поезії та прози письменника.

Метою дослідження є всебічне осмислення й висвітлення творчості М. Устияновича у контексті літератури українського романтизму.

Поставлена мета передбачає розв'язання таких конкретних завдань роботи:

- визначення світоглядних домінант та естетичних координат художнього світу М. Устияновича;

- здійснення комплексного аналізу поетичних та прозових творів письменника крізь призму його національного та релігійного світобачення;

- висвітлення специфіки художньої мови цих творів;

- виокремлення місця М. Устияновича у контексті літературного та громадсько-політичного життя України зазначеного періоду.

Науково-теоретичною основою дисертації є дослідження із проблем літературного процесу ХІХ ст. (О. Огоновського, І. Франка, С. Єфремова, Д. Чижевського, М. Зерова, М. Возняка, І. Денисюка, Т. Комаринця, Р. Кирчіва, Д. Наливайка, М.Яценка, М. Шалати, З. Гузара, Є. Нахліка, Т. Бовсунівської, О. Камінчук та ін.), а також студії та наукові праці з питань аналізу художнього твору і теорії літератури вітчизняних (Г. Сивоконя, І. Дзюби, Р. Гром'яка, В. Пахаренка, Л. Краснової, А. Ткаченка, О. Галича, Ю. Коваліва та ін.) і зарубіжних дослідників (М. Бахтіна, Г-Ґ. Ґадамера, З. Фройда, К.-Г. Юнґа). У дисертації застосовано біографічний, порівняльно-історичний та психологічний методи дослідження, що дає можливість зробити різнопланові висновки про світоглядні засади творчості М. Устияновича та самобутність його творчого почерку.

Наукова новизна результатів дослідження полягає в тому, що це перша в українському літературознавстві монографічна спроба системного дослідження художньої спадщини М. Устияновича, комплексного аналізу його поетичних і прозових творів, осмислення ролі і місця письменника серед мистецьких явищ середини ХІХ століття. Вперше в українському літературознавстві здійснено спробу інтерпретації художніх творів письменника крізь призму його національного та релігійного світобачення.

Науково-практичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що її матеріали та результати можуть бути використані у дальших дослідженнях проблем українського романтизму, під час розробки навчальних курсів з історії української літератури ХІХ ст., спецсемінарів, у процесі виконання студентських курсових, дипломних і магістерських робіт, при створенні монографій, підручників і навчальних посібників зі спорідненої тематики, а також у проведенні уроків позакласного читання та уроків вивчення літератури рідного краю у школі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі теорії та історії української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені І. Франка в контексті кафедрального дослідження „Письменники Франкового краю”. Тему дисертації затверджено Науково-координаційною радою з проблем „Класична спадщина і сучасна художня література” при Інституті літератури імені Т. Шевченка НАН України (протокол № 1 від 19 березня 1998 р.), уточнено і затверджено на вченій раді Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка (протокол № 5 від 22 травня 2008 р.).

Апробація результатів роботи. На тему дисертації виголошено доповіді й повідомлення на Шашкевичівських читаннях в Івано-Франківську (1996), на наукових конференціях „Українське літературне відродження в історичному розвитку національної культури і просвіти” (Дрогобич, 1998), „Стефан Ковалів та український літературний процес” (Борислав, 1998), „Покутська трійця” й літературний процес в Україні кінця ХІХ - початку ХХ століття” (Дрогобич, 2001), на міжнародному симпозіумі „Orbis Terrarum Івана Франка” (Дрогобич, 2005), на конференції „Іван Франко та митрополит Андрей Шептицький: Мойсеї українського народу” (Київ, 2006), на ХІХ науковій сесії Наукового Товариства імені Т. Шевченка (Львів - Дрогобич, 2008), на щорічних звітно-наукових конференціях викладачів та аспірантів Дрогобицького державного педагогічного університету імені І. Франка.

Публікації. На дисертаційну тему опубліковано 10 наукових праць, із них 4 статті - у фахових наукових виданнях, включених у перелік ВАК України.

Структура та обсяг роботи. Дисертація міститься на 220 сторінках (у т. ч. - 197 сторінок основного тексту); складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури (260 позицій).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У „Вступі” обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету і завдання роботи, окреслено її теоретико-методологічну базу, визначено об'єкт та предмет наукової роботи, її новизну й практичне значення.

Подано відомості про апробацію основних положень дисертації, охарактеризовано стан досліджуваної проблеми.

У першому розділі - „Творча постать М. Устияновича в контексті українського літературного процесу середини ХІХ ст.” - розкривається специфіка розвитку літератури романтизму на західноукраїнських землях в умовах національного і загальнослов'янського культурного відродження, з'ясовуються світоглядно-естетичні домінанти творчості М. Устияновича, його національне та християнське світобачення.

У підрозділі 1.1 - „Письменство Галичини в умовах національно-культурного відродження: передумови, проблеми, контекст, значення” - розглядаються суспільні особливості доби романтизму в Галичині. Як і в інших слов'янських народів, що не мали своєї державності, він виявився у пробудженні національної свідомості, зверненні до власної історії, культури, фольклору. Формування світогляду М. Устияновича здійснювалося в умовах національно-культурного відродження, яке започаткували в Галичині представники „Руської Трійці”. М. Устияновича захоплювали погляди М. Шашкевича на народну мову як мову нової літератури, приваблювала популярна серед романтиків ідея соборності України та слов'янського братерства, а тісний зв'язок „Руської Трійці” з діячами слов'янських та інших країн спонукав до глибокого вивчення європейських літератур.

У підрозділі 1.2 - „Світоглядно-естетичні домінанти творчості М. Устияновича: національне та християнське світобачення” - досліджуються основні світоглядно-естетичні засади М. Устияновича. Найвиразніше вони виявили себе у виголошених ним промовах на Соборі руських учених, що відбувся у Львові 7(19)-14(26) жовтня 1848 р., та в передових статтях редагованого ним у 1849 - 1850 роках урядового часопису „Галичо-Рускій Вhстник”. Це час найактивнішої громадської і літературної діяльності письменника. В основі його життєвих позицій - глибокі християнські переконання. Свою місію в мистецтві письменник вбачав у пробудженні в народу національної свідомості, в боротьбі за християнську любов і справедливість. Єдино правильним шляхом, що приведе до позитивних суспільних змін, М. Устиянович вважав віру в Бога і постійну працю над власною душею. Тож головним своїм завданням (як священика, так письменника і громадського діяча) він вважав пропагувати ідеї християнства, науку мудрості Божої. Письменник висловив ряд глибоких думок щодо просвіти народу, організації народних шкіл, видання книг та навчання рідною мовою. Прагнув створення і поширення серед народу книжок, в яких подаються не лише основні правила християнської моралі, а й господарські поради. М. Устиянович підкреслював спільність мови та історії наддніпрянців та наддністрянців, закликав до миру і порозуміння в суспільстві, виступав проти усякого насильництва над народом і над особою.

Після смерті М. Шашкевича (1843) аж до появи в літературі І. Франка М. Устиянович був найпомітнішим представником українського письменства в Галичині. Однак, уже з 50-х років громадська діяльність і творче піднесення письменника поступово спадають. У 60-х роках через особливо тяжкі обставини (убоге життя на гірській парафії в Славську, неможливість забезпечити дітям належну освіту, прискіпливість австрійської влади та керівників львівської консисторії, яким невигідно було випускати письменника з глухого закутка) М. Устиянович перейшов на „язичіє”.

Після переїзду в 1870 р., до Сучави (тепер Румунія) старий уже письменник украй рідко брався за письменницьке перо, але продовжував служити простому людові корисними господарськими порадами, вирішував побутові справи своєї пастви, намагався осмислити й проаналізувати пройдений шлях.

Другий розділ - „Поетичний світ Миколи Устияновича” - присвячений аналізові поетичного доробку письменника. Розглядаються основні мотиви, ідейно-тематичне спрямування, традиції М. Шашкевича і новаторство в його поезії, простежується еволюція художнього стилю.

У підрозділі 2.1 - „Традиції М. Шашкевича в поезії М. Устияновича” - досліджується рання творчість письменника. Тут переважають характерні для М. Шашкевича та й для української романтичної літератури 1830-х років узагалі мотиви вболівання за рідну землю, нещасливу долю народу, ідеалізація давнини, роздуми про шляхи до людського щастя. Молодий поет виявляє себе в досить поширеному тоді жанрі оди, ліричній присвяті, в елегії. У творах цього періоду вчуваються окремі прямі перегуки з поезією М. Шашкевича. Як і засновник славнозвісної “Руської Трійці”, М. Устиянович починав творчість живою народною мовою, дотримуючись фонетичного правопису (“Пиши, як чуєш, читай, як бачиш”), часто використовував народнопісенні образи (“ворон закряче, зозуля закує…”) та метафори (“калинонька головоньку нахиляє”), народнопоетичні образні конструкції (паралелізми, композиційний прийом запитання і відповіді), постійні епітети (“літа молоденькі”, “вірне серденько”, “сиві хмари”) та народні вислови. Особливістю ліричної поезії М. Устияновича є наявність у ній емоційних образів-звертань (“о Маркіяне, небесний звістуне!”, “дитино красна, голубко тихенька”), риторичних запитань (“хто оніміти казав красавиці?”), образів-символів могили, сорому жебрачого, сироти, темниці - на позначення духовного сну і неволі народу - та досвіту, яри (весни), „воздуху мая”, „ранньої звіздки на неба востоці” - як сподівання кращої долі.

Уже ранні твори М. Устияновича засвідчили його неординарний поетичний талант. Вони заслуговують на увагу передовсім тому, що коли над українською долею в Галичині тяжіли, за словами М. Шашкевича „тяжкі мраки”, поет не давав “замовкнути грудям, чувствам оніміти”, “руській дитині німій і темній зостатись навіки”, утверджував своїм словом живу народну мову в літературі.

У підрозділі 2.2 - „Творчість М. Устияновича як модель культурно-національної стратегії в період революції 1848-1849 рр.” - досліджуються поезії М. Устияновича, написані під час „весни народів”. Це найінтенсивніший період його творчості. У тогочасних віршах „Дума матері руської”, „До перемишлян”, „До „Зорі галицької”, „Крася” та інших виражені основні світоглядно-релігійні й національно-патріотичні позиції письменника: він щиро прагнув відновлення державності на всіх споконвічно українських землях, утверджував у суспільстві християнські засади, намагався пробудити національний дух галичан возвеличенням історичної героїки. М. Устиянович висловив надію, що Русь-Україна, розбудовуючи своє майбутнє, буде орієнтуватись на досягнення західноєвропейської демократії.

В означений період розширюється жанрове багатство поезії М. Устияновича: крім оди, панегірика і послання, в його творчому доробку з'являються вірші-медитації, поезії баладичного характеру (“Поворот чумака”, “Сирота”), перу письменника належить перша в Галичині ліро-епічна поема “Путь на полонину”. Поява ряду творів із ліричним подієвим сюжетом свідчить про тяжіння М. Устияновича до епічності. Удосконалюється й художня майстерність поета. Характерною особливістю композиції його ліричних творів є наявність у них образів-звертань. До новаторських рис поезії М. Устияновича належить її строфічне та ритмомелодичне багатство.

Поетичні твори М. Устияновича цього періоду теж написані народною мовою. У них відчутні впливи наддніпрянської літератури, яку письменник добре знав і захоплювався нею („послухаймо громкого Шевченка!” - виголошував він на Соборі руських учених), та помітні окремі риси засвоєння європейських поетичних традицій. У мові поета трапляються бойківські діалектизми, що сприяють створенню локального колориту (“пустар”, “джума”, “яр”, “споръть”, “птичков”), слов'янізми (“зріте”, “зріниця”, “отчина”), здрібнілі слова (“кровця”, “чужинонька”, “землиця”). Для розкриття духовної сутності людини поет вдається до народнопісенних порівнянь і метафор, що засвідчує його національне образне мислення.

Загалом у поезії М. Устияновича намічається властива літературі українського романтизму 40-х років ХІХ ст., тенденція до активізації образотворчих засобів. У його поетичній творчості функціонує система поширених у романтизмі образів-символів духовного світу людини, її християнського світовідчуття. Домінуючими в поезії 40-х - початку 50-х років є символічні образи: всеперемагаюче світло правди і волі, промінь, веселка, вершина як вияв споконвічного прагнення людини до злиття з Божественним Духом та опозиційні їм символічні безодня, болота, мряки, що уособлюють злі демонічні сили. Частим є в М. Устияновича образ яри (весни), який асоціюється з духовним та національним відродженням. Із настанням років реакції після придушення революції у творах письменника звучать сумні мотиви, з'являються символічні образи нещасливої долі, сироти, жебрака, лебедевої пісні. Сентиментальна інтерпретація подібних образів - наскрізна в українській романтичній літературі (образи сироти, долі є у ряді віршів Т. Шевченка, Л. Боровиковського, М. Костомарова, В. Забіли та інших українських романтиків).

Ідейне спрямування поезії М. Устияновича 40-х - початку 50-х років, її тематичне та образне багатство, новаторські форми, високий у тодішньому літературному контексті Галичини мистецький рівень - це ті фактори, які могли задовольнити вибагливі естетичні смаки галицьких читачів середини ХІХ ст., і завдяки яким можемо відвести письменникові одне з найпомітніших місць в історії українського романтизму, на яке він заслужив як “будитель народного духу” (оцінка І. Франка).

Підрозділ 2.3 - „Теми, мотиви, образи поетичних творів М. Устияновича після „весни народів” - присвячено найскладнішому періоду життя і творчості М. Устияновича. Як уже зазначалося, від середини 50-х років письменник поступово відходить від громадського життя, в його ліриці, на противагу оптимістичним національно-патріотичним настроям 1848-1849 рр., з'являються сумні мотиви, бринять нотки розчарування. Це час пошуків, помилок і певних досягнень змученого життєвими негараздами поета. М. Устиянович філософськи осмислює сенс життя людини, розмірковує про втрату ідеалів, породжених “весною народів”, журиться майбутнім батьківщини (“Якую судьбу небесних совітів несеш ти нам?”, - ставить питання Новому рокові у поезії “До Нового року 1857”), закликає до злагоди в галицькому суспільстві („Братки”), нагадує сучасникам про минулу славу батьківщини - „лебедиці білої” („Колибель Русі”). У творах поета все частіше з'являються образи-символи, в яких відтворено емоційно-психологічний душевний стан стомленої й розчарованої життям, але не зневіреної в Божій силі і ласці людини: так могила, трумна, смерть, слеза, розпач зіставляються з такими поняттями, як ангел, невинність, молитва, праця, рай. М. Устиянович ширше, ніж у попередні роки, вживає релігійну лексику, вводить у свої ліричні твори біблійні образи (Діви Марії, Едему, Святого Миколая). Письменник навіть пробував подати в поетичній формі окремі уривки з Нового Заповіту (вірш “Св. Іоанн Євангеліст”), але ця спроба, здійснена “язичієм”, у художньому сенсі значно слабша від творів, написаних рідною “руською”, себто українською мовою. Зауважимо, що у своїх віршах (а їх близько сотні) М. Устиянович згадує Бога як всемогутнього Творця та опікуна нації більше 90 разів, Ісуса Христа - 14, церкву - 19.

Релігійні переконання М. Устияновича особливо відбилися у його поезії 60-80-х років. Своїм обов'язком поет вважав навчати співвітчизників діяти згідно з законами християнської моралі. Це знайшло свій вияв у ряді медитацій, балад та притч дидактично-моралізаторського змісту. Особливістю поетики письменника того періоду є посилення у творах психологічно-особистісного начала, широке застосування не лише фольклорних, а й літературних способів образного творення.

Мова поезій М. Устияновича після „весни народів” не завжди “чисто-народна”. Навіть у кращих творах письменник нерідко, збаламучений москвофілами, “навертав на лад мови книжной” (О. Огоновський).

У підрозділі 2.4 - „Образ княжої доби в поезії М. Устияновича” - здійснено аналіз циклу “історичних дум” про Київську Русь. Із дванадцяти написаних народною мовою в кінці 50-х - середині 60-х років поезій за життя письменника було надруковано п'ять, решта побачила світ лише в наші дні. Ці поезії засвідчують, що в основі переконань автора були не москвофільські, а глибокі патріотичні ідеї. Возвеличенням слави могутньої Київської держави та подвигів її князів поет хотів пробудити в серцях галичан приспані національні почуття й застерегти від фатальних помилок. Наскрізним у поезії М. Устияновича є зображення рідної землі - Русі-України, що представлена символічними образами “дитинки красної”, “невісти, біленької, як гусь”, “лебедиці білої”, “руської матері”, „вишневого саду”. У ряді „дум” відчутні виразні ремінісценції зі “Слова о полку Ігоревім”.

У підрозділі 2.5 - „Повернення до ідеалів молодості. Автобіографічна поема “Вспомини” та лірична рефлексія “Сон внучки” - розглядається творчість М. Устияновича після переїзду в м. Сучаву. Поодинокі нові вірші та статті письменника на літературні й господарські теми, написані „язичієм”, тепер рідко з'являються на сторінках львівської та буковинської періодики. З них особливої уваги варті статті „Початки литературы руской в Галичин” та „Возрожденіе Галицкой Руси и Маркіян Шашкевич”.

У кінці життя М. Устиянович знову повернувся до ідеалів молодості. Його останні твори - автобіографічна поема „Вспомини” та вірш „Сон внучки” - написані народною мовою. В боротьбі народної мови і „язичія” перемогла перша. Поет заявив, що „ідеалів своїх не змінив”, підкреслював, що, як і колись, уболіває за Україну і бачить її єдиною державою, шкодує, що ніхто не розуміє причин його відступництва від „напряму й змагань сорок осьмих літ”.

У художньому мисленні М. Устияновича, як у дзеркалі, відбито мистецький рівень галицьких поетів того часу. Вивчення його поезії дає можливість не тільки глибше проникнути у світогляд письменника, осмислити його роль і місце в літературному процесі середини ХІХ ст., а й чіткіше уявити ті складні процеси, що відбувалися в літературі Західної України означеного періоду.

У третьому розділі - „Художньо-естетичні парадигми та стильові особливості прози письменника” - досліджуються основні параметри поетики прозових творів М. Устияновича: філософія буття і морально-етичні сентенції в оповіданні „Старий Єфрем”, художня майстерність у змалюванні життя і побуту бойків у повістях „Месть верховинця” та „Страстний четвер”, стильові особливості нарису „Ніч на Бержаві” та оповідань „Допуст Божий” і „Толкущему отверзеться”, з'ясовуються риси новаторства у його прозі та вплив творчої манери письменника на дальший розвиток української художньої прози ХІХ ст.

У підрозділі 3.1 - „Філософія буття і морально-етичні сентенції в оповіданні „Старий Єфрем” (1849-1850) - простежено, як письменник у першому своєму прозовому творі устами головного героя висловив у художній формі власні світоглядні позиції. В центрі оповідання - улюбленець громади, простий, майже столітній селянин Єфрем, який протягом усього твору навчає молодого чоловіка життєвої мудрості і в розлогих монологах викладає ключові питання своєї життєвої філософії. Манера розповіді - дидактично-повчальна. Утвердження в оповіданні таких чеснот, як християнська любов, вірність закону, виразна ідеалізація родинного життя, дає підставу говорити про наявність у ньому ознак бідермаєру, а ідилічність життя Єфрема, його чуттєвість, розчуленість у характеристиці сирітки Ганнусі - про елементи сентименталізму та вплив творів Г. Квітки-Основ'яненка, із якими М. Устиянович був знайомий.

У підрозділі 3.2 - „Проблематика та поетика романтичних повістей М. Устияновича” - аналізуються найкращі прозові твори письменника - „Месть верховинця” (1849-1850) та „Страстний четвер” (1852) р., що становлять своєрідну дилогію з життя бойків. Уперше в літературі Західної України письменник відтворив яскраві і неповторні типи представників цієї етнічної групи.

В основу повісті “Месть верховинця” покладений мотив суперництва двох парубків на ґрунті кохання до дівчини. Конфлікт розгортається на тлі Карпатських гір і знаходить своє вираження у своєрідних, деякою мірою навіть екзотичних образах. Герої наділені романтичними рисами, сприймають світ крізь призму християнських ідей. Саме релігійні переконання зупинили Продана Наливайка від злочину: він переслідує свого суперника Федора Медуляка, але в кульмінаційну хвилину замість того, щоб убити („До Бога належит суд, і в єго руках месть”, - шепнув єму ангел душі єго), рятує його від розлюченого пораненого звіра. Романтичним ореолом овіяний і образ коханої Продана - Молани, вразлива душа якої розкривається через сновидіння, молитви і повір'я.

У дисертації здійснено порівняльний аналіз двох варіантів твору „Месть верховинця”. Зроблено висновок, що повернення М. Устияновича через 30 років до повісті, написаної в часи його найбільшого творчого підйому, намагання „поліпшити” її, свідчить, що в душі письменника не згасли давні ідеали, породжені М. Шашкевичем.

У повісті „Страстний четвер” уперше в українській літературі створено образ опришка. В цьому романтичному образі вловлюються окремі риси Олекси Довбуша. У центрі уваги - кохання ватажка опришків Алексія Добоша, споконвічні мотиви помсти, страждання, фатальності людської долі.

Ця повість - „своєрідний сплав” (О. Петраш) романтичних вальтерскоттівських мотивів із бойківськими фольклорними джерелами. Є в повісті й елементи різних художніх систем: готики, сентименталізму, бідермаєру, просвітництва. Опришківський рух у повісті зображено неоднозначно. З одного боку, віддаючи данину тодішній офіційності, письменник називає опришків розбійниками, Добоша - „ізвергом людства”, а з другого - визнає їх широку підтримку народними масами.

Повісті „Месть верховинця” та „Страстний четвер” засвідчили майстерність М. Устияновича у змалюванні життя, побуту і звичаєвості бойків, у зображенні елементів архаїки, що збереглися у бойківських селах ще з поганських часів. Відзначено також майстерність письменника в описах карпатських пейзажів.

У дисертації констатується факт впливу повістей М. Устияновича на творчість Ю. Федьковича та І. Франка.

У підрозділі 3.3 - „Інша „мала проза” М.Устияновича” - аналізуються нарис „Ніч на Бержаві”(1852) та оповідання „Допуст Божий” (1865) і „Толкущему отверзеться” (1865).

Підкреслено новаторство М. Устияновича як автора одного з перших нарисів на західноукраїнських землях. Нарис „Ніч на Бержаві” - твір із виразною авторською настроєвістю, з майстерним змалюванням етнографічно-побутових подробиць та мальовничих карпатських краєвидів Бойківщини і Мараморощини (Угорщина).

Відзначено, що в оповіданнях „Допуст Божий” і „Толкущему отверзеться”, написаних після тривалої перерви в прозовій творчості М. Устияновича, основна увага приділена морально-етичним питанням. Їх трактування супроводжується дидактичними повчаннями розповідача, в якому вгадується автор.

В оповіданні „Допуст Божий” письменник порушив проблеми виховання дітей та високого призначення матері. У творі переплелись морально-дидактичні й соціально-викривальні тенденції. Оповідання пронизане релігійним моралізаторством: устами героїні, богобоязливої Лесихи, письменник виголосив християнські дидактичні сентенції, спрямовані проти лихослів'я. У творі пропагуються віра в Бога і моральне самовдосконалення через спокуту і кару.

Дидактично-моралізаторський, релігійний тон розповіді переважає і в оповіданні „Толкущему отверзеться”. Основна ідея твору - сила молитви: школяр переборов труднощі й досяг значних успіхів у навчанні саме завдяки молитві. Великий інтерес становить зображення тодішньої школи та методики навчання в ній - зокрема способів покарання та заохочення дітей.

ВИСНОВКИ

У „Висновках” викладено основні результати роботи. Визначено головні літературно-мистецькі координати творчості Миколи Устияновича, окреслено його місце в українському літературному процесі середини ХІХ століття.

На творчості М. Устияновича позначилися тенденції, характерні для романтичної літератури того часу. У виборі життєвої орієнтації вирішальне значення мали для нього національні погляди письменників „Руської Трійці”, передусім Маркіяна Шашкевича. Як громадський діяч та священик М. Устиянович дотримувався думки, що позитивних змін у суспільстві можна досягти не насильницьким шляхом, а вдосконаленням власної душі та дієвим сповідуванням християнських цінностей. Великого значення надавав розвиткові народної освіти та мови, утверджував єдність українців по обидва боки кордону.

Найактивнішим періодом літературної та громадської діяльності М. Устияновича були роки, пов'язані із європейською революцією 1848 року. У кінці 40-х - на початку 50-х років письменник створив кращі поетичні та прозові твори. В середині 50-х років через складні обставини перейшов на „язичіє”, хоч послідовним у цьому не був. Ніколи не відмовлявся від ідеалів, породжених „весною народів” - революцією 1848 р.

У 60-ті роки написав народною мовою цикл „дум” про княжі часи, а за рік до смерті створив - теж народною мовою - ліричну рефлексію „Сон внучки”, яка свідчить про соборне мислення письменника, та автобіографічну поему „Вспомини”, в якій рішуче засудив пагубну діяльність москвофілів.

Поетичний доробок М. Устияновича відзначається тематичним і жанровим багатством. Кращі ліричні вірші, медитації, послання, оди, балади, елегії, „думи”, притчі, байки письменника написані живою народною мовою, насичені національними, зокрема історичними образами. Його поезіям властиві як епічне начало (поема „Путь на полонину”, історичні „думи” про княжі часи, балади з яскравим динамічним сюжетом), так і схильність до лірики малих форм - із заглибленням у внутрішній світ людини, із зображенням її роздумів і переживань.

Творчість М. Устияновича розвивалася в тісному зв'язку із загальним розвитком європейського літературного процесу середини ХІХ ст., про що свідчать його переклади поезії чеських, польських, хорватських романтиків, переклади і переспіви з латинської, німецької, російської літератур.

У ранній творчості М. Устияновича відчутні впливи української фольклорної поетики та поезії Маркіяна Шашкевича. У віршах 40-х - початку 50-х років переважають громадянські й патріотичні мотиви. Композиційна структура поезії М. Устияновича часто базується на фольклорних за походженням паралелізмі і циклізації. У поета вони нерідко ускладнюються, отримують образно-синтаксичну орнаментацію. До властивих М. Устияновичеві композиційних прийомів належать повтори, контраст, звертання, сюжетний та психологічний паралелізм. Письменник поступово відходить від фольклорних традицій (такий відхід є характерною рисою еволюції усієї української романтичної лірики).

Найчастіше у своїй поезії М. Устиянович використовував версифікаційні форми, характерні для романтичної поезії: хорей, чотиристопний та п'ятистопний ямб, трискладові віршові розміри. Проте є в нього чимало творів, написаних силабічним віршем (найчастіше це декасилабік: відчутний вплив польської версифікації).

У прозі М. Устияновича теж знайшли свій вияв основні тенденції розвитку літератури в Західній Україні середини ХІХ ст.

Як і в інших письменників того часу, його художня проза позначена синкретизмом - поєднанням ознак різних художніх напрямів. Таке явище було характерним для Галичини, а також для Буковини й Закарпаття, куди різноманітні літературні впливи й традиції (романтичні, просвітницькі, реалістичні, сентиментальні, бідермаєру) проникали часто з великим запізненням. Цей своєрідний сплав різнорідних елементів із домінуючим романтичним началом зробив художню творчість М. Устияновича новаторською і неповторною.

Майстерність М. Устияновича прозаїка базувалась на живому народному ґрунті. Пишучи живою народною мовою, він вживав численні діалектизми, за допомогою яких відтворював локальний колорит.

М. Устиянович започаткував нові жанри прози на західноукраїнських землях. Це насамперед „повістки” „Месть верховинця” та „Страстний четвер” - твори, в яких скристалізувались ознаки повісті, оповідання та новели. Перу письменника належить один із перших у Західній Україні нарисів „Ніч на Бержаві”. М. Устиянович розвинув також жанр історичної повісті („Страсний четвер”).

У прозових творах М. Устиянович здебільшого порушував морально-етичні проблеми і пропонував їх розв'язання у романтичному плані, в дусі християнської моралі. Особливо це стосується повісті „Старий Єфрем” та оповідань „Допуст Божий” і „Толкущему отверзеться”, що пронизані релігійним дидактизмом.

М. Устиянович-прозаїк був новатором і в поетиці. Його улюбленим композиційним прийомом є розгалужений сюжет із докладними описами, екскурсами в минуле, ліричними авторськими оціночними вставками, звертаннями до читачів, інтригуючи початками розділів, натяками на подальші події, уповільненням (ретардацією) розвитку подій у найгостріших ситуаціях із метою тримати увагу читача в напрузі, з динамічною, часто новелістичного характеру розв'язкою.

Образи персонажів повістей та оповідань М. Устияновича наділені типовими романтичними рисами. Це виняткові особи, що діють у виняткових обставинах. До властивих письменникові засобів зображення персонажів належать портрет, пейзаж, самохарактеристика в діалогах і монологах, пряма й перехресна характеристики, мовна індивідуалізація. Все це робить творчість М. Устияновича своєрідною, цікавою і художньо вартісною. Письменник не лише продовжив започатковані М. Шашкевичем традиції нової української літератури в Галичині, а й підготував ґрунт для дальшого розвитку поезії та прози на західноукраїнських землях. Він був талановитим попередником і сучасником Ю. Федьковича, торував дорогу для нового літературного етапу, найяскравішим представником якого став Іван Франко.

літературознавчий письменник поетичний

ПУБЛІКАЦІЇ

Гулевич Л. Карпатські пейзажі у прозі Миколи Устияновича / Л.О. Гулевич // Шашкевичіана: збірник наукових праць. - Вип. 3-4. - Львів-Вінніпег, 2000. - С. 175-181.

Гулевич Л. Два варіанти повісті М. Устияновича “Месть верховинця” / Л.О. Гулевич // Проблеми гуманітарних наук: наукові записки Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. - Дрогобич: Коло, 2001. - С. 222-231.

Гулевич Л. Опришківський рух в українській романтичній літературі (урок позакласного читання в 10-у класі) / Л.О. Гулевич // Українська мова та література: Іван Франко за контурами „шкільного” автора. - 2004. - № 36 (388). - С. 21-27.

Гулевич Л. Бойківська тема у прозі М. Устияновича / Л.О. Гулевич // Слово і Час: науково-теоретичний журнал. - 2006. - № 9. - С. 40-45.

Гулевич Л. Княжа доба в поезії М. Устияновича (до питання про світогляд письменника) / Л.О. Гулевич // Філологічний збірник: наукові праці Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. - Вип. І. - Дрогобич, 1998. - С. 153-161.

Гулевич Л. Рефлексія “Верховинця” М. Устияновича у новелі Марка Черемшини “Верховина” / Л.О. Гулевич // “Покутська трійця” й літературний процес в Україні кінця ХІХ - початку ХХ століть (до 130-річчя від дня народження Василя Стефаника і Леся Мартовича): матеріали наукової конференції (Дрогобич, 2001 р.). - Дрогобич: Вимір, 2001. - С. 95-103.

Гулевич Л. Романтична символіка у творах Миколи Устияновича / Л.О. Гулевич // Верховина: збірник наукових праць на пошану професора Олекси Мишанича. - Дрогобич: Коло, 2003. - С. 86-93.

Гулевич Л. Релігійно-дидактичні мотиви поезії М. Устияновича / Л.О. Гулевич // На обширах культури і духовності: збірник на пошану професора Людмили Краснової (Козловської). - Дрогобич: Коло, 2004. - С. 130-153.

Гулевич Л. Громадська та літературна діяльність М. Устияновича в оцінці І. Франка / Л.О. Гулевич // Франкознавчі студії: збірник наукових праць. - Вип. 3. - Дрогобич: Коло, 2005. - С. 156-167.

Гулевич Л. Образ священика в оповіданні І. Франка „Чума” та „повістках” М. Устияновича „Месть верховинця” і „Страстний четвер” / Л.О. Гулевич // Франкознавчі студії: збірник наукових праць. - Вип. 4. - Дрогобич: Коло, 2007. - С. 102-109.

Размещено на Allbest.ru