Польська повоєнна проза пограниччя: ідентичність, часопростір, катастрофізм

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Довжок Тетяна Володимирівна

УДК 821.162.1-3

ПОЛЬСЬКА ПОВОЄННА ПРОЗА ПОГРАНИЧЧЯ: ІДЕНТИЧНІСТЬ, ЧАСОПРОСТІР, КАТАСТРОФІЗМ

10.01.03 - література слов'янських народів

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

КИЇВ - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі полоністики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор РАДИШЕВСЬКИЙ Ростислав Петрович, завідувач кафедри полоністики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор БУЛАХОВСЬКА Юлія Леонідівна, провідний науковий співробітник-консультант Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України кандидат філологічних наук, доцент СУХОМЛИНОВ Олексій Миколайович, завідувач кафедри слов'янської філології Бердянського університету менеджменту і бізнесу.

Захист відбудеться «19» червня 2008 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.39 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14, конференц-зал.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий 16 травня 2008 р.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

повоєнна польська проза

У панорамі повоєнної польської літератури важливе місце посідає проза «малої вітчизни» - спадщина розмаїтих погранич (польсько-німецького, польсько-литовського та польсько-українського), які існували «на межах» національного культурного простору до геополітичних зрушень середини ХХ ст. Неповторна специфіка периферійних поліетнічних спільнот стала невичерпною темою творчості письменників, що змушені були покинути країну свого дитинства або стали свідками акультурації рідного терену.

Польсько-український напрям, тематично пов'язаний з південно-східними «кресами» Польщі, відіграв одну з провідних ролей у «незаангажованому дискурсі» повоєнного польського письменства. Література пограниччя завжди привертала увагу польських дослідників, стаючи для них викликом через свою культурну багатошаровість та необхідність її охоплення в межах єдиного методологічного підходу. Проте до кінця 80-х років ХХ ст. прозора інтерпретація творів, тематично пов'язаних з колишніми «кресами», була в ПНР практично неможливою, адже за тих умов вона могла стати політичним наклепом на автора. У зв'язку зі значними лакунами в рецепції література пограниччя повоєнного періоду була визначена згодом як «малофункціональна література» («literatura џle obecna»). Активне дослідження пограничної проблематики почалося після переломного для Польщі 1989 року, набуваючи подекуди навіть вимірів «кресоманії». Із перспективи сьогодення варто простежити еволюцію цього критичного дискурсу: від розбудови міфології «кресів», властивої для літературознавства 90-х років ХХ ст., коли тривав процес «віднайдення великого культурного контексту», до відкриття постколоніального виміру реінтерпретації раніше осмислених творів. Це відкриття, зокрема, пов'язують зі статтею Д.Бовуа «Міф східних окраїн, або ж як йому покласти край?» (1994), де вперше було розвінчано «ягеллонську легенду» в польській «кресовій» літературі.

У Польщі дослідження літератури пограниччя здійснюються нині в контексті різних методологічних підходів: регіоналізму, риторики, феміністичної критики, наратології, літературної антропології, інтертекстуальних досліджень, студій над гетерогенністю явищ культури тощо. В українському літературознавстві творчість повоєнних письменників пограниччя - явище маловивчене. Уперше вона стала предметом комплексного аналізу в працях О. Веретюк, якій, зокрема, належить важливе спостереження щодо визначальної ролі «етнічної поляризації» у художній системі творів. Функціональність категорії пограниччя культур у письменстві ХІХ і ХХ ст. розкривається в дисертаціях О. Сухомлинова і М. Брацкої.

Проблема осмислення процесів міжкультурних взаємин, виражених мовою художніх творів, - одна з найактуальніших у сучасному польському й українському літературознавстві. Зростаюча антропоцентричність новітнього пізнання та відкриття явищ культурно-дискурсивної домінації спрямовують інтерес дослідників на вивчення форм взаємодії Я та Іншого - в етнокультурній, епістемологічній і морально-етичній площині. Інший як представник відмінного етносу і конститутивний чинник феномену культурного пограниччя перебуває в центрі картини світу повоєнної «кресової» прози. Дослідження цього виміру творчості пограничних письменників із застосуванням сучасних культуролого-антропологічних методологій дозволяє відкрити взаємовпливи польського й українського національних образів.

Найвагоміші питання, що постали на поч. ХХІ ст. у зв'язку з осмисленням все ще актуальної «кресової» складової польської самосвідомості: «Чи за «гармонією пограниччя» в літературі не відкривається простір «керованого мультикультуралізму»? (Б. Бакула), «Чи справді література «кресів» є проявом подвійного польського комплексу водночас колонізатора і колонізованого»? (М. Яніон), «Чи уславлена «погранична ідентичність» у творах виявляється лише «прихованою маскою полоноцентризму»? (А. Ф'ют). Подібні проблеми залишаються відкритими, адже ця сфера, як акцентують польські науковці, передбачена для дослідника-Іншого. Наша дисертаційна праця є спробою відповіді на ці очікування.

Отже, актуальність теми зумовлена необхідністю нового неупередженого дослідження літератури польсько-українського пограниччя в ключових вимірах, що визначають її специфіку, а саме: дискурсу Іншого, сформованого «власним голосом» цього Іншого у творі, текстовими позиціями героїв щодо нього та застосованими наративними стратегіями, які дозволяють позиціонувати Іншого в значеннєвому полі художнього часопростору. Переосмислення «кресової» проблематики в контексті культурного плюралізму вимагає зосередження на проявах формально-тематичної гетерогенності художніх текстів, що має свої корені в пограничному феномені.

Об'єктом дослідження є прозова спадщина письменників пограниччя: «подільська трилогія» В. Одоєвського (збірка оповідань «Смеркання світу» (1962), повість «Острів спасіння» (1964), роман «Засипле все, замете…» (1973)); повісті А. Кусьнєвича «На шляху до Коринфу» (1964), «Зони» (1971), «Стан невагомості» (1974), «Урок мертвої мови» (1977); збірки оповідань З.Гаупта «Перстень з паперу» (1963) і «Чати» (1989); повісті Л.Бучковського «Вертепи» (1947), «Чорний потік» (1954), «Доричний кружганок» (1957), а також його книги-есе «Все є діалог» (1984), «Жива проза» (1986), «Живі діалоги» (1989).

Предметом дослідження є структурно-композиційний, наративний, стилістичний рівні прози пограниччя, складові дискурсу Іншого - адаптовані й трансформовані етностереотипи, наративні позиції, елементи «чужого слова»; прийоми моделювання часопростору, моделі часу, просторова топіка, пейзаж тощо.

Мета дослідження - визначити характерні світоглядні й формальні риси повоєнної польської прози пограниччя шляхом системного аналізу її часопросторової та гетерологічної складових, розкрити риси новаторства художньої інтерпретації теми «кресів» у прозі В. Одоєвського, А. Кусьнєвича, Л. Бучковського, З. Гаупта і контекст літературної течії «малих вітчизн».

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

окреслити сутність культурного пограниччя як естетичної та загальнокультурної категорії, простежити актуальну полеміку навколо понятійної трансформації корелюючих термінів: «креси» - польсько-українське культурне пограниччя;

розкрити теоретичне значення категорії Іншого в імаґології, постколоніальних студіях і літературній антропології;

проаналізувати дискурс Іншого та його складові в прозі пограниччя;

дослідити структуру і з'ясувати функціональність хронотопу, окремих часопросторових образів і мотивів у повоєнній літературі;

визначити риси катастрофічного світогляду та його естетичних еквівалентів;

виділити основні чинники ідейно-формальної еволюції пограничної прози на тлі традиції, встановити риси новаторства повоєнної польської прози;

з'ясувати роль біографізму в доробку повоєнних прозаїків, розглянути форми художньої адаптації автобіографічного матеріалу.

Теоретико-методологічною основою дослідження є типологічний, біографічний методи, метод герменевтичної інтерпретації тексту, літературознавчі прийоми інтертекстуального, семантичного та структурно-семантичного аналізу художніх текстів, а також метод «аналізу дискурсу» і метод дослідження історії ідей. У роботі використано фундаментальні праці теоретиків та істориків літератури, зокрема, М. Бахтіна, Ю. Лотмана, Р. Нича, М. Яніон, К. Бартошинського, Я. Славінського, З. Бєньковського, Ґ. Башляра, Ю. Крістевої, Ц. Тодорова, Е. Томпсон, Н. Копистянської, українських славістів - Г. Вервеса, Ю. Булаховської, В. Вєдіної, Р. Радишевського, О. Веретюк, П. Рудякова, С. Яковенка, російських - В. Топорова, Л. Софронової, В. Хорєва, істориків - Д. Бовуа, Н. Яковенко, І. Лисяка-Рудницького, філософів - М. Бубера, Е. Левінаса, а також польських дослідників явищ культурного пограниччя в літературі - С. Ульяша, В. Панаса, Е. Касперського, Е. Чаплєєвича, М. Домбровського, Б. Гадачека, А. Фабіяновського, Е. Віґандт та інших.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній вперше в українському літературознавстві здійснено спробу комплексного аналізу конститутивних складових дискурсу пограниччя в повоєнній польській літературі, якими є проблематика «розхитаної» ідентичності та Іншого в етнокультурному, етичному й епістемологічному контекстах, аркадійська топіка і катастрофічний світогляд. Здійснено аналіз творчості «кресових» письменників із застосуванням постколоніального понятійного інструментарію. Дослідження враховує контекст дискусій щодо процесів міжкультурної взаємодії на пограниччі та їх віддзеркалення в літературі.

Теоретичне й практичне значення роботи - теоретичні й методологічні основи дисертації не є частковими, а універсальними, тому можуть бути застосовані для аналізу будь-яких літературних явищ на стику культур. Результати дослідження стануть у нагоді при розробці нормативних (історія світової літератури, теорія літератури) та спеціальних (історія польської літератури ХХ століття, історія польсько-українських літературних контактів) вузівських курсів, написанні навчальних посібників.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Реферована робота лежить у річищі наукових досліджень Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вона виконувалася в рамках комплексних програм «Актуальні проблеми філології» (02 БФ 044-01), «Розвиток і взаємодія мов та літератур в умовах глобалізації» (06 БФ 044-01), зокрема, підтеми «Українсько-слов'янський мовно-літературний дискурс», яку реалізує кафедра полоністики.

Апробація дослідження. Основні положення дисертації апробовані у виступах на всеукраїнській міжвузівській науковій конференції «Адам Міцкевич і Україна» (Київ, грудень 1998 р.), сесії Міжнародної школи гуманітарних наук Східної і Центральної Європи при Варшавському університеті (Варшава, листопад 2000 р.), Міжнародній науковій конференції «Ярослав Івашкевич і Україна» (Київ, травень 2001 р.), Міжнародній конференції Центру українсько-польських студій «Україна і Польща. Стратегічне партнерство. Історія. Сьогодення. Майбутнє» (Київ, червень 2001 р.), Міжнародній науковій конференції «Українська школа» в літературі і культурі українсько-польського пограниччя» (Київ, жовтень 2004 р.), Всеукраїнській міжвузівській науковій конференції славістів «Славістичні читання, присвячені пам'яті академіка Л. Булаховського» (Київ, травень 2007 р.), Міжнародній науково-практичній конференції «Європейський вимір української полоністики. Дидактика, мова, література» (Київ, жовтень 2007 р.), Всеукраїнській науковій конференції за участю молодих учених «Діалог культур: лінгвістичний і літературознавчий виміри» (Київ, квітень 2008 р.).

Публікації. Результати дослідження викладено в 10 статтях, 9 з яких опубліковано у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дослідження - 231 сторінка, з них 198 - основного тексту та 33 - бібліографії (427 позицій).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність і наукову новизну обраної теми, визначено мету, завдання та методологічні засади дослідження, висвітлено стан вивчення проблеми, окреслено предмет і об'єкт літературознавчого пошуку. Наведено відомості про апробацію основних положень дисертації.

У першому розділі «Генеза та еволюція польської повоєнної літератури пограниччя» окреслено головні складові, що визначили її тематичну специфіку та ідейно-стильову своєрідність, а саме: феномен культурного пограниччя; автобіографічний досвід як головне джерело тем і мотивів; літературну традицію «кресів» і формальні пошуки. Розкрито зовнішні (історико-політичні) і внутрішні (літературно-естетичні) чинники еволюції прози пограниччя.

У підрозділі 1.1. «Пограниччя культур: історія та міф у світлі сучасних досліджень» висвітлено історичний контекст, механізми функціонування польсько-українського культурного пограниччя, ідеї, що формують образ «кресів» у суспільній свідомості, простежено зміну статусу корелюючих понять «креси» - «пограниччя» у сучасному польському культурологічному дискурсі.

Польське поняття «креси», що виникло у ХІХ ст. (поема «Могорт» В. Поля, 1854) та набуло статусу «аксіологічної категорії» у контексті романтичного регіоналізму, позначає колишні південно-східні окраїни Речі Посполитої, де в XVI-XVIII ст. нестабільність державного кордону і мілітарні міграції сформували відкритий регіон взаємодії різнорідних етнічних, релігійних груп. З цим феноменом пов'язана генеза важливих для польської самосвідомості уявлень, серед яких головні: Польща як antemurale christianitatis, ягеллонський міф багатонаціональної держави, суспільні ідеї «цивілізаційної місії» та «польського маєтку-форпосту на Сході», що особливо популяризуються в літературі міжвоєнного двадцятиліття ХХ ст.

Питання культуротворчої ролі польсько-українського пограниччя та термінологічної доцільності («креси» чи пограниччя?) на зламі тисячоліть породили гостру дискусію в польських наукових колах, де, з одного боку, утримується жорстка полоноцентрична позиція стосовно історико-цивілізаційної місії титульного етносу (М. Котер, Б. Гадачек, Я. Кольбушевський), з іншого - акцентовано на анахронічності асиметричного ціннісного протиставлення центр-периферія, в якому ознакою «непольських» теренів є «маргіналізація, ізоляція і культурна стагнація». Поняття «креси» нині переосмислюється передусім як «напрямок експансії», «евфемізм, утворений задля приховування своєрідності підлеглого регіону» (К. Кваснєвський), у ньому підкреслюється «квазі-географічність», «потенційна релятивність» (Е. Касперський). Переоцінюється образ «людини пограниччя» в літературі: традиційно вона розглядається як поліфонічна особистість, сформована в умовах мультикультуралізму (Ю. Хлєбовчик), а насправді може сигналізувати й «національну індиферентність» мешканців регіону (А. Ф'ют).

У підрозділі 1.2 «Роль біографізму в літературі пограниччя» з'ясовано функціональність життєпису в доробку А.Кусьнєвича (1904-1993), Л. Бучковського (1905-1989) та З. Гаупта (1907-1975), народжених на теренах Поділля й Галичини, яких об'єднує система багатонаціональної субкультури пограниччя. Визначальною рисою їхньої творчості є глибоке переплетення біографічного матеріалу з художнім вимислом (фікцією). А. Кусьнєвич практикує «стилізовані автобіографії» - варіанти можливих шляхів розвитку власної долі («автокреації», за Є. Яжембським). Мультикультуралізм Л. Бучковського постає в діалогізмі ранньої прози з її натуралістичним образом галицького села («Вертепи»). Для З. Гаупта епізоди власного життєпису - єдине джерело тем і матеріал рефлексії, він послуговується технікою застиглого в часі фрагмента дійсності, описова домінанта якого межує зі стоп-кадром фільму чи графічним ескізом, асоціативною нарацією. Його твори екзистенційні й відверті, написані «про себе» і «через себе».

Відповідно до «багатоголосся» середовища у Л. Бучковського домінує «плебейська», фольклорно-лірична та «поліфонічна» картина «кресів», руйнація якої по війні втілиться в поетиці хаосу й деконструкції («Чорний потік», «Доричний кружганок»). А. Кусьнєвич свою аристократично-інтелігентську настанову поєднує з послідовною компрометацією «міфу поляка про власну велич» (засоби - самоіронія, карнавально-гротескна образність), що руйнує стереотип «польських кресів». З. Гаупт відкриває «мозаїчну поетику» (термін К. Вики), покликану відтворити різнорідність і «дивність» культури краю.

Художній образ пограниччя В.Одоєвського (нар. у Познані 1934 р.), зрощений з центральною темою етнічного протистояння, багато в чому визначили: візит на Поділля 1943 року (в період польсько-української війни) та засвоєна літературна традиція (романтизм, романістика Г.Сенкевича). Актуалізовані елементи романтичної (готичної) естетики та світогляду (фаталізм, топос українського «раю-пекла»), втілені в новаторській формі психологічної прози, апелюють до конститутивних елементів культурної свідомості співвітчизників. Мабуть, тому його твори є такими популярними. Доробок В. Одоєвського вписується в національно-історичну матрицю трактування теми пограниччя («креси» як проблема «ідеологічної вітчизни»), відмінну від поліетнічного образу («креси» «зсередини», як досвід «малої вітчизни»), характерного для стильової палітри А. Кусьнєвича, Л. Бучковського і З. Гаупта.

Для прози пограниччя істотною є проблема «емпіричного автора»: питання зв'язку між Я біографічним і Я текстуальним. Згадане відношення завжди відсилає до «колективної біографії» поліетнічного краю, адже відбудова цілісного образу пограниччя довоєнного часу є для письменників формою реконструкції суті європейського простору культури, а разом з тим - віднайденням свого в ньому місця.

У підрозділі 1.3 «Повоєнна проза пограниччя й особливості її функціонування» простежено ідейні та структурно-композиційні трансформації в літературі «кресів» по війні.

У дисертації з'ясовано, що в повоєнній літературі пограниччя відбувся перехід від ідеологічного партикуляризму прози міжвоєнного двадцятиліття («креси» як частина Польщі) до універсалізму ціннісних орієнтирів. «Східна тема» змінює свої завдання й поетику, що зумовлено втратою «кресів», ідеологічним контекстом, повоєнною кризою світогляду європейського гуманізму.

Катастрофічна свідомість пограничної прози має насамперед морально-етичні джерела й пов'язана з почуттям «бездомності» (М.Бубер), крахом європейського цивілізаційного міфу, зруйнованого тоталітарними ідеологіями ХХ ст. Тому реінтерпретація цінностей гуманістичної антропології у повоєнний період - важлива компенсаційна функція цієї літератури, спроба відновити порушені важелі міжлюдської комунікації.

Знаком «смерті цінностей» у прозі пограниччя стає деструкція як творчий принцип реставрації колишньої цілості. Утрата аксіологічного осердя відбивається на характері відношення «автор - герой» у художньому творі: автор не може перебирати на себе функцій морального судді, оскільки істини, що творили цілісність людини часів «до-Голокосту», вже не безсумнівні, у кожній з них може критися «узурпація місця Іншого» (Е. Левінас). Водночас, як і у світовій літературі повоєнного періоду, тут зникає «позитивний герой», а відтак відсутня модель людини, згармонізованої зі світом.

Поетика цієї прози базована на деконструкції дискурсу, переході від розгорнутого в часі зображення до образу-миті: колаж (чільний метод Л. Бучковського), умноження точок зору, гра модальностей (А. Кусьнєвич), техніка фрагменту, стоп-кадру, алюзії (З. Гаупт), «нарація в нарації», потік свідомості (В. Одоєвський). Відхід від традиційних оповідних технік мотивується розпадом усталених значень, мови традиції, що вже не творять єдиного цілого в повоєнному світі.

Елементи модерністського світогляду й естетики в літературі пограниччя постають у «реквізитному» та «проблемному» вимірах. Про перший можна говорити у зв'язку з художньою реконструкцією (засобами іронії, перверзійно-гротескної образності) матеріальних знаків міфу «старої Австро-Угорщини», вкоріненого в культурі європейського декадансу. Другий визначає візія творчого акту, критерій невідтворюваності, в основі якого - відхід від міметизму на користь інтерпретації дійсності, перехід від ідеї до гри сенсів і цінностей.

Для «кресової» прози характерні гетерогенність тексту, тематизація принципів його побудови, що, зокрема, є результатом впливу на художній дискурс інтимно-автобіографічного, репортажно-документального жанрів і есеїзму (в окремих випадках можна говорити про наближення до жанру «сильв» (Р. Нич)). Поетика «відкритого твору» (у розумінні У. Еко) та «поліфонічність» (М. Бахтін, Л. Бучковський) цієї літератури є реакцією на ідеологічний утилітаризм і пов'язані з ним традиційні прозові форми та засвідчує поєднання принципів катастрофізму і різнорідності.

У другому розділі «Дискурс Іншого у прозі пограниччя» через аналіз образної системи, структури нарації, етнічних стереотипів, авторського позиціонування з'ясовано місце і спосіб трактування Іншого в даному комплексі прозових творів.

У підрозділі 2.1 «Категорія Іншого як теоретична проблема» висвітлено контексти її функціонування та зв'язок з проблемою культурного пограниччя. Згідно з антропософією М. Бахтіна, пограниччя - місце-акт зустрічі з Іншим - це єдино можливий простір здобуття ідентичності. Культура для відкриття власних глибин потребує дзеркала інших культур (В. Топоров) - необхідного підґрунтя для формування амбівалентної аксіологічної картини світу (С. Ульяш).

У дисертації розкривається зміст категорії Іншого в екзистенціалізмі Ж.-П. Сартра й Ґ. Марселя, феноменології Б. Вальденфельса (теорія респонзивності), культурології М. Бубера, з його поняттями зустрічі, горизонтального відношення Я-Ти, та Е. Левінаса (Обличчя Іншого).

З'ясовується сутність сучасних напрямів досліджень, розвиток яких пов'язаний з «культурним зламом» у літературознавчих студіях ХХ ст. і для яких проблематика Іншого в його етнокультурному вимірі виконує конститутивну роль: імаґологія аналізує образи (іміджі) культурної Чужості та Іншості і їхнє значення для образу власної культури народу/етносу, постколоніальні студії вивчають механізми формування й функціонування імперських дискурсів, в яких Іншість підміняється нав'язаною ідентичністю. Осмислення Іншості як інонаціонального перетинається також з предметом ґендерних досліджень, психоаналізом Ю.Крістевої та літературно-антропологічними студіями Ц.Тодорова.

Пограниччя є продуктивною зоною формування етнокультурних стереотипів, що виникають на стикові «свого» й «чужого» досвідів. Письменники апелюють до цих уявлень про Іншого з різною метою: усталити їх або деконструювати. Інший у прозі пограниччя найчастіше постає у взаємовіддзеркаленні стереотипу й автостереотипу, таким чином руйнуючи обидва.

Моментом, навколо якого нерідко організовується конфлікт у творах, є ситуація зустрічі із Чужим-ворожим та Іншим-своїм. Інший - форма прийняття і згоди на відмінність, Чужий - знак відсторонення й агресії: межа між Чужим та Іншим тут дуже тонка й мінлива, саме вона є специфічною рисою пограниччя і створює напругу в дослідженні різнорідності.

У підрозділі 2.2 «Мультикультуралізм у «Вертепах» Л. Бучковського» розглядається продуктивність категорії пограниччя у вимірах конкретного художнього твору. Повість «Вертепи», конфіскована цензурою 1937 р. (вийшла 1947 р.), змальовує одвічний цикл сільського життя в його «трагічній красі». Наратор - «наочний свідок» етосу спільноти, не дає оцінок дійсності, творить її в процесі оповіді, залучаючи до дискурсу неосвоєне «чуже слово» з пограничного ідіолекту. Згідно з Е. Саїдом, самй перетворення Іншого на «зрозуміле» для Я вже є формою дискурсивного поневолення, тож у повісті Л. Бучковського різнонаціональні Інші мають власний голос, непідлеглий авторському наративу.

Подільські села Долинощасна й Засереття - терен культурного пограниччя, де внутрішні етнічні межі практично не грають ролі в окресленні ідентичності. Знаком національності у творі іноді стає лише прізвище/прізвисько, рід діяльності.

Недискретність начал Я та Іншого призводить у «Вертепах» до формування особливої форми ідентичності - «тутешності», знаку приналежності до локальної громади, яка у своїх межах випрацьовує власні цінності і є герметичною стосовно зовнішнього світу. Отже, діалектика «свого» й «чужого» тут не має етноцентричної мотивації, а переноситься на опозицію тутешнє-нетутешнє. Герої на рівні мови, обряду, традиції, побутової етики виражають синтезований варіант пограничної культури. Віросповідання, що найчастіше лежить в основі ксенофобії, не є у «Вертепах» ознакою розмежування: греко-католицька і римо-католицька громади становлять єдине ціле, а перехід в іншу віру не містить ознак злочину. Поняття, витворені в просторі «тутешності», - понадіндивідуальний код, доступний членам даної спільноти, а багатомовність - форма зрозумілої всім «людської мови». Натомість, «нелюдською» є мова міських чиновників, які нав'язують етнічно недиференційованій громаді тенденційні моделі поведінки стосовно «ворожих» українців.

Міжетнічна толерантність у повоєнній польській прозі переважно функціонує як складова Габсбурзького міфу, проте у Л.Бучковського гармонійна поліетнічність не міфологізується, а включається в натуралістичний порядок речей і свідчить про «дивність» світу.

Ідейно-естетичні схеми, сформовані в літературі романтизму та прозі Г. Сенкевича, що вплинули на формування образу «кресів» у літературі міжвоєнного двадцятиліття (коли писалася повість), загалом не позначилися на образі пограниччя у «Вертепах». Митець прагне передати «дивовижну звичайність» повсякденного людського буття, його містерію, розмаїття, багатоголосся.

У підрозділі 2.3. «Пошуки ідентичності у прозі А.Кусьнєвича» визначено місце і роль Іншого в художній системі його творів. В основі прози А. Кусьнєвича, за Є. Яжембським, - реконструкція основ ідентичності через віднайдення цінностей, що заклали фундамент сучасного авторського Я. Аксіологія культурного пограниччя, в центрі якої - увага до Іншості - формує ідейно-естетичну тканину його прози. Кожна точка зору, що її виражають численні наратори, підважує усталені мисленнєві схеми. У повісті «Стан невагомості» герой, «підвішений» у меандрах власного родоводу на відтинку XVIII-XX ст., представляє ключові моменти історії народів Європи з точки зору Іншої - скривдженої сторони.

У повісті «Знаки зодіаку» (перша частина повісті «Зони») втілено концепцію «відмінності у спільноті», яку уособлює «колективний наратор» - різномовний ретроспективний дискурс поліетнічного товариства підлітків (українці, поляки, євреї, німці), колишніх мешканців галицького містечка. Повість символізує повернення до «малої вітчизни» через «заклик» Інших голосів. Для героїв А. Кусьнєвича Інший є тією необхідною складовою власного (вже дорослого) Я, що дає повноту погляду на світ з відмінних перспектив та рятує від «самозакоханості без меж».

Оповідач А.Кусьнєвича позиціонується як представник «вищого» (нерідко гротескно вивищеного) класу, висміяного засобами іронії й пародіювання («На шляху до Коринфу», «Суміш традицій»). Обриси Іншого окреслюються в конотаційному полі між стереотипом й автостереотипом, значення яких взаємно віддзеркалюються, а іноді втілені в образах-атрибутах гротескної гри-боротьби заради «утвердження» культурної переваги «на тлі Іншого». Гра усталеними уявленнями про «польське (великопанське), українське (холопське), єврейське (екзотично-метафізичне)» часто має іронічно-викривлену версію, наближену до «боротьби з формою» В. Ґомбровича. Автор у парадоксальний спосіб зіштовхує також український і польський національно-патріотичні кодекси, втілені в образах польського учителя Богачевича та українського націоналіста Волошина («Зони»).

Стереотип у творчості А. Кусьнєвича постає в межах Я його темною, непізнаною сутністю - Іншим (за Ю. Крістевою). Як наслідок маємо своєрідне «вивертання стереотипів», застосоване щодо поширених ментальних уявлень про українця й поляка. Автор вдається також до прийому «цитованого стереотипу» («расова українка з чорним піднебінням» - Олена, «Богун-Влодек» тощо). Представлено амбівалентну постать українця Євгена з рисами геніальності, лідерства й старості - пересиченості знанням. Герой є знаком «двоїстої ідентичності», властивої для «людини пограниччя». Це той Інший, який у тексті є водночас дзеркалом польського Я та втіленим символом явищ пограничного регіону.

У підрозділі 2.4. «Інший у прозі З. Гаупта» з'ясовується специфіка художнього образу етнічного сусіда та розуміння Іншості як епістемологічного критерію. Культура пограниччя формує у З. Гаупта чутливе ставлення до будь-яких форм домінації - як фізичної, так і дискурсивної. Пересторога від «поневолення словом» відчитується в наративі всіх його оповідань («Варіанти», «Полювання з Мопассаном»), виразною є інтенція пізнання світу через Іншого та настанова зайняти щодо кожного об'єкта матеріального чи духовного світу позицію порозуміння-зустрічі, а не пізнання-реїфікації (за М. Бубером) («Світи», «Чати», «Ентропія сягає нуля»).

Для З. Гаупта властива тематизація творчого процесу, рефлексія над проблемою виражальності художнього слова. Наратор символічно стає частиною описуваного світу, «розмножується» в розмаїтті його виявів, аби зафіксувати все «так, як було насправді». Текстуальне «втілення в Іншого» передається словами «це я сам» («Це я сам - Емма Боварі», «Нетота», «Що нового у кіно?»).

Універсальність пограниччя як терену зустрічі різних народів і культур («полярна Іншість») звільняє «креси» З. Гаупта від однозначності полоноцентризму. Цінності «свого» світу письменник прагне віднайти у польсько-українській говірці («балак»), у польській, українській, єврейській топонімії й антропонімії, які були «найочевиднішою візиткою» цих культур на Поділлі, в етнографічному колориті місцевого побуту («Фрагменти», «Перстень з паперу», «Апострофа до Лятичівського повіту»).

Образи етнічно Інших позбавлені стереотипності, натомість, образ поляка змальований більш критично. В оповіданні «В Парижі і в Аркадії» у сцені зустрічі двох емігрантів простежуємо деміфологізацію стереотипу одвічної польсько-української ненависті. В оповіданні «З Роксоланії» (алюзія до Ш. Зиморовича, С. Кльоновича) автор ставить під сумнів літературний міф українського раю, створюючи і водночас руйнуючи штучний образ ідилії, в якому постаті українського селянина і недорозвинутої дівчини-пастушки далекі від буколічних. У творчості З. Гаупта провиною Польщі щодо Інших культур на «кресах» є небажання їх зрозуміти. «Золота Грамота» (в однойменному оповіданні), незрозумілість якої для українського простолюду призвела до трагедії, використана як епіграф та ремінісценція в рамках іншого сюжету. Вона стає універсальним символом непорозуміння, знаком нездатності сучасної людини встановити інтерперсональні контакти.

У підрозділі 2.5 «Конфронтація та «присмерк світу» в прозі В. Одоєвського» розкриваються особливості моделювання дискурсу Іншого в «подільському циклі». Втілена у творах епопея Польщі-жертви визначає поляризацію світів: польського Я та українського Іншого. Останній набуває рис архетипного Чужого, локалізованого у сфері «темряви», уособлює метафізичне зло, ірраціональні деструктивні сили. Українці зображаються як натовп без ознак індивідуальності, а характеристика «Чернь!» в устах героїв В.Одоєвського набуває, поряд із соціальним, міфологічного забарвлення (чорне - уособлення зла).

Утіленням ментального образу українця в циклі є герой-тип - «націоналістичний ватажок» Семен Гаврилюк, що конденсує в собі риси, виділені в межах збірних понять: «дикуни», «потолоч», «набрід», «роз'юшена юрба». В «українському характері» присутні елементи романтичних ремінісценцій, проте Гаврилюк В. Одоєвського позбавлений трагічної глибини романтичних героїв. Натомість, портретна характеристика - з концентрацією на східних рисах і демонічному погляді - пов'язує його з Богуном Г. Сенкевича.

У творах В. Одоєвського відсутня оформлена дискурсивна позиція Іншого, що є типовим прикладом стратегії культурного оволодіння підкореними народами. Українець у трилогії цілком позбавлений права голосу. Павел Войнович, Пьотр Черественський, стрий Теодор та інші формують його образ «за нього», на основі власних суджень-переконань. Герої-поляки визначають себе в категоріях того, «чим вони не є». Відтак на тлі загрозливого Іншого утверджується позитивний національний образ, що поєднує цінності барокового міфу лицаря-сармата та романтичного страдника-вигнанця, закодовані в польській культурній пам'яті. Такий механізм, з іншого боку, демонструє прямий вплив на художній дискурс стереотипу й автостереотипу, які визначають ключову антитезу трилогії: протиставлення культури Заходу варварському Сходові. Письменник створює міфологічну епопею боротьби Добра і Зла, космосу і хаосу, яка, однак, на відміну від властивого для міфології пафосу творення світу, має виразно катастрофічний характер (присмерку світу).

У третьому розділі «Cтруктура та функції часопростору в літературі пограниччя» досліджено функціональність хронотопу і принципи його моделювання.

У підрозділі 1.1 «Хронотоп у літературі пограниччя» розкрито зміст понять часу і простору як категорій поетики, визначено універсальну модель хронотопу пограниччя та ключові часопросторові мотиви.

ХХ ст. у філософії визначається як ера «бездомності», досвід людини новітнього часу - це втрата відчуття дому у світі, космологічної певності (М. Бубер) та вигнання її з власної вітчизни (М. Гайдеггер), спричинені кризою ставлення до Іншого (Е. Левінас). Цей досвід, нашарований на трагічні колізії доби, формує аксіологічні критерії літератури пограниччя, де втрата поліетнічної «малої вітчизни» означає вигнання з ландшафту рідної культури, але передусім - проблему ідентичності. Для повоєнної літератури Exodus - головна категорія та система відліку у моделюванні часопростору.

Відтак «мала вітчизна» у прозі пограниччя - це «простір оселення» (Ґ. Башляр, Г. Бучинська-Гаревич), що становить суму чинників, доступних для розуміння, та складає «духовну топографію» автора. У творах втілюється універсальна ситуація «людини-на-шляху» (homo viator Ґ.Марселя), адже першорядна роль належить тут механізмам пам'яті, а головними прийомами є асоціативна, нехронологічна ретроспекція, інверсія, десинхронізація. Час набуває ознак циклічності, пов'язаної зі специфікою протікання спогаду, і втілюється в двох моделях: циклу сакрального (ідилічного), тобто міфологізованого, та циклічності-фатуму, «заклятого кола», що передає есхатологічну часову перспективу.

Модель хронотопу повоєнної прози пограниччя - це «шлях до витоків ідентичності», де ключовими мотивами є Дім і Дорога, що виражають екзистенційний досвід «кресової» спільноти. Дім - час захищеності і згоди в рідному просторі, завершений та ніби «злитий воєдино» з тереном «малої вітчизни» («часопростір ідилії» М. Бахтіна). Дорога - час хаосу і бездомності у просторі війни - виконує у творах функцію цезури, відділяючи час міфічно-ідилічний від реального («авантюрний часопростір» М. Бахтіна).

Головний структурний елемент хронотопу пограниччя - галицько-подільський пейзаж - відповідає художньо-естетичній моделі «краєвиду перед знищенням» (ідилічність, реєстрація найменших характерних деталей, знерухомлення). Значеннєва багатошаровість «кресового» ландшафту спонукає до розгляду його в категоріях палімпсесту (С. Ульяш). З іншого боку, структурно-семіотична парадигма дає можливість простежити в цій літературі ціннісне означення - з перспективи довічної віддаленості - «близького» й «далекого», «там» і «тут», «цієї» і «тієї» землі, «свого» і «чужого» світу.

У підрозділі 3.2. «Топос Аркадії у прозі А. Кусьнєвича і З. Гаупта» розкрито специфіку ідилічного часопростору, його функції та прийоми деідеалізації. Стилістику художнього образу пограниччя визначає сентиментально-ностальгічний погляд у минуле. Топос Аркадії втілюється засобами міфологізації, ідеалізації та ціннісної семантизації матеріальної культури і краєвиду галицько-подільського краю.

У прозі А. Кусьнєвича історичний час, уміщений у потік спогадів, зупиняється на вибраному епізоді минулого «малої вітчизни», яке, з волі автора, набуває ознак «часопростору ідилії», де життя і його події протікають у незмінному циклічному ритмі та «невіддільні» від рідного ландшафту. Пейзаж виконує провідну роль у створенні «аркадійського» образу. У ньому домінує символічна функція, покликана передати ідеал «єдності різнорідностей» пограниччя. Річка Стрий - головний чинник міфологізації «малої вітчизни», що окреслює межі «свого», насиченого значеннями світу. Повернення на береги спільної ріки в «Зонах», «На шляху до Коринфу», «Стані невагомості» означає для героїв різних націй повернення до першопочатку, у неконфліктний простір пограниччя. Натомість, «чужі» для них міста - Варшава, Париж, Верона, Відень - постають як простір монологічний і неозначений.

Характер персонажного образу минулого, яке протистоїть епічності, втілене засобами граматичного теперішнього часу, визначають у А.Кусьнєвича: реконструкція (відтворення наратором минулих подій) і креація (створення альтернативних версій цих же подій), тому час спогаду неможливо відділити від часу фантазійного, часу ілюзії - вони мають однаковий статус у зображеному світі: час минулий стає часом можливим. Отже, художня дійсність постає лише як спектр можливостей розвитку, породжуючи унікальну концепцію «відкритого» прозового хронотопу, в полі якого формується особистість-проект, сповна відкрита для реалізації своїх можливостей. Герой А.Кусьнєвича завдяки своїй множинності уникає реїфікації і замикання в рамках завершеної форми.

Структура хронотопу у творах З. Гаупта - нелінійна, асоціативно-алюзійна, проте укладена в систему мікропростору із центром, локалізованим у польському Домі, оточеному українськими селами. Єдність житла з навколишнім краєвидом та рікою Серет формують міф дитинства, де все сталося «уперше». Натомість, фрагменти, що відтворюють пізніший досвід митця, - шлях з Поділля через Париж до Нового Орлеану, підпорядковані хронотопові Дороги як символові бездомності й блукання людини ХХ ст. серед цивілізаційно-культурних знаків власної епохи («Чати», «Лілі Марлен», «Перекотиполе»).

Отже, пограниччя набуває у З. Гупта рис сакральних: у контексті зворотів «тут, у нас, мій край, моя земля, мої околиці», завдяки багатій різномовній топонімії вибудовується простір пограниччя культур і традицій, з неодмінною екзотикою Іншого начала як органічного елементу Дому. Він протистоїть «чужому» світові, причому ця антитеза формується у просторі та в часі: теперішнє, пов'язане з комерціалізованим світом еміграції, знаменує процеси глобальні - уніфікацію мислення і світосприйняття, зневагу до Іншого, підміну людського образу стереотипом юрби («Ентропія сягає нуля», «Сьогодні, позавчора, вчора, завтра», «Варіанти»). У зв'язку із цим виникає різка поляризація хронотопів - авторського (сучасність як час творення нарації) та сюжетного («кресове» минуле як мета наративного пошуку), що виражається в повсякчас наявній опозиції «далекого і близького», «розщеплення» художнього світу на «там» і «тут»: теперішнє (еміграційне) «тут» зображається як далеке, непізнане й ілюзорне, натомість, колишнє («кресове») «там» - як аркадійське - близьке, зрозуміле й неминуще.

А. Кусьнєвич і З. Гаупт не абсолютизують «кресової ідилії», цілком свідомі власного «сентименту» до «малої вітчизни» (пор. «Апострофу до Лятичівського повіту» З. Гаупта), і тому відверто декларують через вуста наратора, що зображений час і простір - це лише суб'єктивний відблиск свідомості героя, настрій ностальгії за втраченим «раєм», а ідилія - лише «ймовірна», пригадана версія неіснуючого вже світу, цілісність і багатовимірну повноту якого відтворити неможливо.

У підрозділі 3.3. «Катастрофізм у прозі В. Одоєвського та Л. Бучковського» встановлено відмінності їхньої «апокаліптичної поетики простору».

Моделювання часопростору у повоєнній прозі пограниччя нерідко тяжіє до катастрофічного образотворення, втілюючи світовідчуття «останніх часів», коли на зміну ідилії «згоди народів» приходить протистояння «всіх проти всіх». В. Одоєвський у трилогії створює ціннісно-просторове поняття «цієї землі», підпорядковане топосу України, пов'язаному з польським оборонним міфом. У структурі хронотопу виражається культурно-цивілізаційна опозиція Схід-Захід, де польський культурний простір - як останній рубіж - включений у межі європейського та набуває рис універсального християнсько-місіонерського символу. Характер часопростору визначається параметрами колоніального епосу - «створення світу» на «нічиїй» землі та боротьба за нього у двобої з «неприборканим» Іншим. Есхатологічна спрямованість прозового дискурсу втілюється в конвенційних образах бунту «української черні» зі сталим набором «апокаліптичних» мотивів.

У реальних географічних координатах подільського регіону В. Одоєвський вибудовує уявно-символічний хронотоп, котрий завдяки різномовній топонімії стає знаком потенційної полікультурності змальованого середовища і парадоксально протистоїть чільній ідейній настанові творів. Сюжетний часопростір відповідає жанровій природі роману-епопеї, хронотоп персонажний розгортається через «зациклену на минулому» внутрішню рефлексію. Час, «ув'язнений» у струмені тяжкого пригадування, зазнає безкінечних інверсій, має «кільцеву» структуру, форму «хронічної петлі», є «розкрученим колесом братовбивчої різанини». Художній краєвид відбиває стрижневий конфлікт твору, означений опозиційно як «свій» та «чужий». Антагоністичний хронотоп трилогії - степ (чинник міфологізації Поділля, де степу не було), атрибутами якого є безплідність та виснажлива спека, пророкує відступ «острівця» польської культури під натиском стихії українського «моря».

Для Л. Бучковського війна тотожна апокаліптичному звершенню: коли всі цивілізаційні надбання людства зазнають краху, настає «Безсвіття. Тобто світ без світу». Світоглядна криза митця виражається у трансформації мистецького образу дійсності: від поліфонічного простору співіснування культур («Вертепи») - до деконструйованого простору війни, де роздробленість означає деградацію, а уривки-уламки реальності свідчать про остаточну втрату людиною почуття часу й простору культури. Разом з тим наскрізною є глибоко етична позиція: відповідати на заклик Обличчя Іншого (Е. Левінас), аби зберегти людське обличчя в нелюдській дійсності.

У структурі часопростору повістей «Чорний потік» і «Доричний кружганок» віддзеркалено потребу захисту життя: це пошук місця прихистку на шляху безупинної втечі. Домінантами художнього образу є темрява і мертвотність, а водночас той морок, що оточує ззовні, - аналогія до занурення людської істоти в темряву зла й ненависті до ближнього. Формується хронотоп «темного шляху» - мандрівки без мети і світла надії, що водночас виступає і фігурою людської екзистенції як нескінченного шляху страждань. Пейзажні картини майже зникають з плану оповіді, домінує зображення-констатація - ковзання погляду по предметах. Скупі описи природи створюють образ запустіння, що пожирає занапащений простір Дому. Ландшафт підпорядковується «очам, які вистежують», тому є орієнтиром для ворога, захистом від нападу, тимчасовим сховком.

Розрізнені види лісу, річки, поля, розмитого тракту з'являються в мерехтінні кадрів-поглядів. Л.Бучковський прагне осягнути ці окремі відчужені елементи, аби з уламків скласти зримий образ втраченого Дому. Це образ рідної землі, яка існує попри смерть одних людей і духовне звиродніння інших, образ цілісної людини в умовах руйнування всіх одвічних гуманістичних засад. Шлях у Л.Бучковського - це не лише «існування до смерті», але й життя як вибір: чи і як бути вірним собі у страшній дійсності, адже інерція людського існування після втрати Дому неодмінно скеровує на шлях його пошуку.

У Висновках узагальнено основні результати, наведено стислий виклад здобутків дисертаційної роботи.

Література польсько-українського пограниччя - унікальне явище багаторівневої інтерференції національних світоглядів, мов, цінностей і стереотипів, реалізоване в межах польської історико-літературної традиції, у повоєнну добу засвідчує якісно нове філософсько-естетичне спрямування. Ідейно-художню своєрідність прози пограниччя по війні визначають: відхід від «ягеллонської риторики» на користь універсалізму ціннісних орієнтирів як результат руйнування «кресової» системи мислення; перехід від традиційних форм оповіді до деструкції прозового дискурсу, криза взаємин автора і героя як наслідок катастрофічного світовідчуття; відхід від міметизму на користь інтерпретації дійсності, перехід від ідеї - до гри сенсів; модерністська естетика у «реквізитному» і «проблемному» вимірах; «сильвічність» - глибокий вплив інтимно-біографічного, репортажного жанру й есеїзму на художній дискурс, поєднана з потенційною гетерогенністю пограничного тексту.

Пограничний феномен, втілений в особливій «естетиці різнорідності» (як протиставлення готовим схемам, ревізія сенсів), у «кресовій» літературі др. пол. ХХ ст. неминуче накладається на «естетику розпаду» (як вираз краху цілісності світу), прийоми фрагментарності, колажу, наративного різноголосся, усунення авторської свідомості, алюзійності, поетики миті, композиційного хаосу тощо, засвідчуючи синтез поліфонічності з катастрофічною домінантою повоєнної доби.

Інший як етико-культурна та епістемологічна категорія перебуває в центрі картини світу пограничної прози та обумовлює потенційну діалогічність її семантичних рівнів, утілюючись у цілому спектрі іпостасей: Інший як частка герметичної спільноти «тутешніх», але також - ближній, що вимагає реалізації принципів толерантності й морального обов'язку (Л. Бучковський); Інший як чинник досягнення «пограничної» ідентичності та як «темна сторона» Я, викрита в гротескній грі авто/стереотипами (А. Кусьнєвич); Інший як невід'ємна онтологічно-епістемологічна складова людської екзистенції, що уможливлює пізнання світу і себе в ньому (З. Гаупт), а також Інший-Чужий, який - через проектування на нього усталених прикмет «ворога» - постає універсальною моделлю людського комплексу відмежування від непізнаного (В. Одоєвський). Постаті пограничної прози у своїх взаєминах з Іншим - представником відмінного, але близького кола культури, виконують роль творців міфу, моделюючи ситуації міжлюдської комунікації, утворені «колись», «на початку», у ландшафті синкретичної й гуманістичної культури пограниччя, і котрі тепер, у новітньому часі, можуть (але чи можуть?) бути актуалізовані та випробувані поспішливою сучасністю.

Тож і хронотоп пограничної прози формується як «шлях до витоків ідентичності», реалізуючись у мотивах Дому і Дороги, яким у загальному відповідають ідилічна та катастрофічна моделі часопростору. Образ пограниччя у прозі А. Кусьнєвича і З. Гаупта здається зануреною в «абсолютне минуле» поліетнічною Аркадією, проте виявляється лише «ілюзією Аркадії», завдяки чому протистоїть полоноцентричній візії втраченого «спільного раю» та уникає схеми «керованого мультикультуралізму». Натомість, В. Одоєвський семантично структурує хронотоп трилогії відповідно до ідеї: «креси - форпост віри й західної культури», утверджуючи ностальгічно-колоніальний погляд на пограниччя та відповідаючи на очікування популярного «патріотичного» дискурсу. Катастрофічна домінанта визначає характер часопростору у творчості В. Одоєвського і Л. Бучковського, проте має різні джерела: у першого вона породжена перспективою «кресу польських кресів», у другого - крахом цілісності світу в самій людині, поразкою людства, що допустилося розквіту звироднілих форм самоствердження - насилля, нищення, поневолення.

Повоєнна література пограниччя культур через свій етико-філософський вимір формує далекосяжні орієнтири співіснування з ближнім у сучасному урбанізованому соціумі, де Інший нерідко стає віртуальним симулякром: позбавлений свого обличчя, статі і віку він опиняється перед проблемою відчуження й самотності, приречений на «бездомність» у багатокультурному всесвіті.