Жанрово-стильові особливості української історичної повісті 20–30-х років ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Жанрово-стильові особливості української історичної повісті 20-30-х років ХХ століття

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Українська історична проза є своєрідним комплексом художньої інтерпретації минулого нашого народу. Її витоки йдуть ще від фольклору, житійної літератури, літописних хронік, віршів, поем і драм на історичну тематику. Упродовж тривалого часу сюжети з нашої минувшини були чи не єдиною можливістю заявити про себе, донести своє розуміння історичної правди цивілізованому світу. Звернення письменників до історичного минулого зумовлювалося реаліями життя українського народу, яке було насичене справді значними подіями. Найбільше уваги історичні белетристи приділяли тим періодам історії України, коли вона виступала як формально незалежна або автономна держава, тобто вони намагалися протиставити минуле сучасному. Оскільки історична проза є одним із найпродуктивніших і найпопулярніших виявів художньої свідомості, то саме їй належало відіграти значну роль у формуванні та вихованні читача-громадянина. Можливо, саме цим пояснюється розквіт української історичної прози 20-30-х рр. ХХ ст., представленої жанрами повісті, роману, оповідання та нарису.

Вітчизняне літературознавство досягло значних успіхів у дослідженні історії та поетики історичної прози (Л. Александрова, С. Андрусів, Є. Баран, А. Гуляк, З. Голубєва, І. Денисюк, В. Дончик, М. Ільницький, Ф. Кейда, Г. Павленко, М. Сиротюк, В. Фащенко, В. Чумак та ін.). Значний внесок у системний аналіз історичної прози здійснили на початку ХХІ століття науковці Т. Блєдних, К. Ганюкова, І. Голубовська, Н. Горбач, С. Дзюрман, В. Ніколаєнко, Д. Пешорда, В. Поліщук, О. Проценко, Л. Ромащенко, О. Тарасова та ін.

І все ж історична повість як оригінальний епічний жанровий різновид, що має міцні національні традиції та багату історію розвитку, лише недавно стала об'єктом наукових досліджень. Першою спробою системного висвітлення еволюції української історичної повісті ХІХ - першої чверті ХХ ст. є дисертація К. Ганюкової. Авторка наголошує на її дидактичності, притчовій основі, виділяє окремі різновиди. У своїх пошуках К. Ганюкова опирається на аналіз трансформації історичної достовірності в художній системі повісті. Інші дослідники розглядають цю жанрову форму або в контексті вивчення творчості окремого автора, або в аналізі специфіки історичної прози взагалі, або у висвітленні певної теми чи інтерпретації певної історичної постаті.

Вибір теми зумовлено відсутністю в сучасному літературознавстві цілісного аналізу, системного осягнення української історичної повісті 20-30-х рр. ХХ ст. Незважаючи на наявність публікацій, присвячених жанровій специфіці повісті, певних творів чи особливостям поетики та стилю окремих авторів, історична повість як жанровий різновид складає малодосліджений пласт української літератури, бо в аспекті цілісної жанрової системи здебільшого аналізувалися твори історичної романістики, а не повістярства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах наукового напрямку «Література та історія», включеного до комплексного плану науково-дослідних робіт Запорізького національного університету, деякі аспекти дослідження історичних повістей пов'язані з науково-дослідною темою «Запорозьке козацтво в літературі». Тему і план-проспект дисертації затверджено на засіданні бюро науково-координаційної ради з проблеми «Класична спадщина і сучасна художня література» при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України 14 вересня 2004 р. (протокол №3).

Мета дослідження полягає у визначенні основних напрямів художнього руху, типології жанрових різновидів та в системному аналізі особливостей поетики української історичної повісті 20-30-х рр. ХХ ст.

Поставлена мета визначає такі завдання роботи:

охарактеризувати основні проблеми жанрової специфіки повісті взагалі та провідні чинники виокремлення і функціонування жанрового різновиду української історичної повісті;

розглянути усталені класифікації історичної прози в аспекті їхньої проекції на жанр історичної повісті;

окреслити поняття «домисел» та «вимисел» у контексті літературо-знавства досліджуваного періоду;

дослідити основні питання трансформації історичної правди в художню, особливості функціонування принципу історизму, удосконалення його параметрів, авторських інтерпретацій історичних реалій;

з'ясувати роль художніх засобів у зображенні персонажів, особливості композиції, сюжету, концентрації художнього часу і простору, мовленнєвої стилізації як основних змістово- і формотвірних елементів історичної повісті.

Об'єктом дослідження є сукупність (понад 40 повістей 20 авторів) творів української історичної повісті 20-30-х років ХХ століття, зокрема твори Г. Бабенка («В тумані минулого», «Шляхом бурхливим»), В. Бірчака («Проти закону»), С. Божка («Над колискою Запоріжжя»), В. Будзиновського («Гримить», «Осаул Підкови», «Під одну булаву», «Пригоди запорозьких скитальців»), М. Горбаня («Козак і воєвода»), В. Ґренджі-Донського («Петро Петрович»), К. Гриневичевої («Шоломи в сонці», «Шестикрилець»), Ф. Дудка («Стрибожа внука»), Я. Качури («Іван Богун»), Н. Королеви («Сон тіні»), І. Крип'якевича («Під прапори Хмельницького», «Спільними силами, або ж План майстра Дмитра»), Б. Лепкого («Вадим», «Каяла», «Крутіж», «Орли», «Сотниківна»), А. Лотоцького («Кужіль і меч», «Лицар в чорнім оксамиті»), О. Назарука («Роксоляна»), Ю. Опільського («Вовкулака», «Золотий лев», «Ідоли падуть», «Іду на вас», «Танечниця з Пібасту»), С. Ордівського («Багряний хрест»), Г. Смольського («Олекса Довбуш»), Л. Старицької-Черняхівської («Діамантовий перстень»), В. Таля («Незвичайні пригоди бурсаків»), І. Филипчака («Будівничий держави», «Дмитро Детько», «Іванко Берладник», «Княгиня Романова»), А. Чайковського («Козацька помста», «На уходах», «Сонце заходить», «Богданко», «Полковник Михайло Кричевський», «Перед зривом»).

Предмет дослідження - жанрово-стильові особливості української історичної повісті 20-30-х рр. ХХ ст. як системного літературного явища.

Теоретико-методологічну основу дисертації склали праці українських та зарубіжних літературознавців про діалектику пізнання, світ і людину, про літературу як вид мистецтва М. Бахтіна, О. Білецького, В. Бурсова, П. Волинського, Г. Грабовича, Р. Гром'яка, М. Гуляєва, В. Новікова, Г. Поспєлова, А. Ткаченка, В. Фащенка, про національну специфіку літератури Д. Донцова, В. Дончика, М. Жулинського, Є. Маланюка, М. Сиваченка, про історизм у художній творчості, зв'язки літератури й історії, співвідношення історичних реалій і художньої інтерпретації М. Ільницького, М. Кодака, Г. Ленобля, Б. Мельничука, А. Ніковського, В. Оскоцького, Б. Реїзова, М. Слабошпицького, про літературні напрями, школи, роди, види, жанри, зокрема про історичні, Л. Александрової, Ю. Андреєва, С. Андрусів, А. Баканова, Є. Барана, О. Білого, І. Варфоломєєва, А. Гуляка, І. Денисюка, І. Дзюби, С. Єфремова, Д. Пешорди, Л. Чернець, В. Чумака, А. Юриняка, історіографічні праці М. Аркаса, М. Грушевського, М. Котляра, М. Костомарова, І. Крип'якевича, Д. Яворницького.

Для реалізації поставленої мети та завдань використано історико-літературний, порівняльно-історичний та системний методи дослідження.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вона є першим системним дослідженням української історичної повісті 20-30-х рр. ХХ ст. У дисертації розвинено й поглиблено вивчення зв'язків історіографії та художньої творчості, жанрової специфіки та диференціації, зображально-виражальних засобів і типології історичної повісті, розглянуті як аналізовані, так і малодосліджені твори репресованих чи заборонених письменників з урахуванням авторських світоглядних і естетичних позицій.

Особистим внеском здобувача є з'ясування специфіки художньої інтерпретації історичних реалій, художнього моделювання, історичних постатей, тематики і проблематики, жанрових особливостей, провідних засобів образотворення, конструювання художнього хронотопу, словесної майстерності. Робота доповнює й конкретизує літературознавчі погляди на спільні й відмінні формозмістові чинники, художньо-естетичну, пізнавальну та виховну цінність історичного повістярства 20-30-х рр. ХХ ст.

Теоретичне значення дисертації полягає в уточненні й доповненні літературознавчої характеристики понять «повість», «історична повість», у спробі системного вивчення й аналізу поглядів на еволюцію жанру і жанрових різновидів, на індивідуально-авторські ознаки творчості. Наукові судження і висновки роботи можуть сприяти поглибленню знань про ідейно-тематичний комплекс і жанрово-стильові особливості літературного процесу 20-30-х рр. ХХ ст.

Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані під час читання лекцій з історії української літератури ХХ ст., у спецкурсах і спецсемінарах, присвячених проблемам розвитку історичної прози, при написанні дипломних та курсових робіт студентами-філологами, а також у факультативних курсах з історії української літератури в школах і закладах нового типу з поглибленим вивченням філологічних дисциплін.

Апробація роботи. Окремі розділи та дисертацію в цілому обговорено на засіданнях кафедри української літератури Запорізького національного університету.

Основні положення й висновки дисертації знайшли відображення в доповідях, виголошених на міжнародній науково-теоретичній конференції «Проблеми жанру, стилю, літературного напряму» (Запоріжжя, 2003), ХV Міжнародній науковій конференції ім. проф. Сергія Бураго «Мова і культура» (Київ, 2006), міжнародній науковій конференції «Масова література: від давнини до сучасності» (Бердянськ, 2006), міжвузівській науково-практичній конференції «Російсько-український філологічний дискурс» (Запоріжжя, 2006) та на щорічних наукових конференціях Запорізького національного університету (2004, 2005, 2006).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 7 статей у виданнях за фахом, затверджених ВАК України.

Структура роботи визначається завданнями та методикою дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів із підрозділами, висновків і має обсяг 167 сторінок основного тексту. Список використаних джерел містить 238 найменувань, його подано на 18 сторінках.

Основний зміст дисертації

жанровий проза повість історичний

У «Вступі» розкрито сутність і стан вивчення наукової проблеми, обґрунтовано вибір теми, її доцільність і актуальність, визначено мету, завдання та методи дослідження, його предмет та об'єкт, висвітлено зв'язок дисертації з науковими програмами, планами й темами, установлено наукову новизну, теоретичне значення і практичну цінність, особистий внесок здобувача, подано інформацію про апробацію та публікації, структуру й обсяг роботи.

Перший розділ «Теоретико-літературні проблеми жанрової специфіки історичної повісті» має у своїй структурі три підрозділи, у яких cхарактеризована жанрова природа історичної повісті, її різновиди, особливості художньої інтерпретації подій і моделювання історичних постатей, здійснено їх ретроспективний розгляд у теоретичних й історико-літературних працях.

У підрозділі 1.1. «Теоретичні аспекти визначення жанру» висвітлено провідні чинники цієї жанрово-стильової єдності та розроблено основні наукові засади роботи. Розглянуто історію функціонування терміна «повість» в українській літературі, запропоновано визначення історичної повісті як жанрового різновиду.

Відзначено, що історична повість 20-30-х рр. ХХ ст. - явище малодосліджене. Установлено, що в сучасному українському літературознавстві термін «повість», незважаючи на досить тривале його функціонування, однозначного витлумачення, що б сприймалося більшістю науковців, не має. Відсутнє також і визначення жанрового різновиду історичної повісті, яке б мало формальну фіксацію в словниках та довідниках, тому запропоноване своє розуміння його суті.

Українська історична повість - один із різновидів жанру, що здебільшого має сукупність ознак, які утворюють систему, що моделює події минулого, які віддалені від автора (наратора) відстанню життя хоч би одного покоління. Персонажами такої повісті є як історичні, так і вигадані особи, але вони виглядають статичнішими порівняно з персонажами романів. Історична повість дидактична за своє суттю, здатна «укрупнити» предмет художнього моделювання, показати його, ніби під збільшувальним склом. Якщо історичний роман намагається відтворити в художній формі певну епоху чи важливу історичну подію в цілому, то завдання повісті значно вужчі. Вона є своєрідною хронікою життя певного суспільного середовища в межах вибраного письменником історичного періоду.

Історична повість у 20-30-х рр. ХХ ст. була в стані активного розвитку, який виявився в кількісному зростанні, розширенні тематики, освоєнні нових географічних просторів. Загальний масив творів цього жанрового різновиду постає перед дослідником як велике і неоднорідне ціле, про єдність якого свідчить домінування ідеологічного чинника. На формуванні жанрових засад позначилося те, що письменники досліджуваного періоду були розділені не лише адміністративно польсько-радянським кордоном, а й світоглядними позиціями. Орієнтація на різні ідеологічні настанови призвела до виникнення в історичній повісті

20-30-х рр. ХХ ст. двох її типів: східноукраїнського (радянського) та західноукраїнського. Різниця між ними полягає не у формі, а в змісті. Вона виявилася у відборі матеріалу для художньої інтерпретації та специфіці трактування історичних реалій. Письменники зі сходу і півдня України прагнули поставити на перший план під час відображення будь-якої епохи соціальні протиріччя. Їхні західноукраїнські опоненти, незалежно від політичних уподобань, надавали перевагу відтворенню національної, державницької ідеї.

У літературознавчій думці 20-30-х рр. ХХ ст. відсутні чіткі критерії розмежування термінів «повість» і «роман», що утруднює визначення жанру окремого твору, не мають чіткого розмежування й авторські назви жанру. Письменники зі сходу і півдня України та західноукраїнські представники старшого покоління (В. Будзиновський, А. Чайковський), даючи їх, орієнтувалися на обсяг творів. Молодші (Ю. Опільський, І. Филипчак та ін.) до повістей відносили лише побудовані на історичному матеріалі твори, де фактографія переважала вигадку. Усі інші твори, які за своєю жанровою суттю були повістями, мали авторське визначення «історична картина», «нарис із життя» або ж «історичне оповідання». Автори історичної прози 20-30-х рр. ХХ ст. намагалися надавати перевагу факту над домислом і вимислом, але стара романтична традиція була ще досить відчутною, тому розмежування повісті, роману та оповідання як самостійних епічних жанрів часто було інтуїтивно-еклектичним.

У підрозділі 1.2. « Ретроспектива розгляду зв'язків історіографії та художньої інтерпретації у вітчизняному літературознавстві» проаналізовані праці українських науковців, присвячені вивченню наукового і художнього трактування історичних реалій.

Проблема використання у творі історичних та неісторичних чинників активно дискутувалася у 20-30-х рр. ХХ ст. У статтях, оглядах та рецензіях М. Гнатишака, В. Державина, М. Кодацького, М. Кордуби, Ю. Опільського, Л. Старинкевич, В. Сухино-Хоменка серед інших теоретичних питань жанрової природи історичного твору порушувалася й проблема історичних реалій та авторських версій.

Частково торкався її і А. Ніковський, який чи не першим із пореволюційних критиків намагався дослідити та оцінити феномен популярності серед сучасників української історичної прози та розглянути причини її виникнення.

Аналіз літературно-критичних публікацій доводить, що літературознавча думка сходу та півдня України у 20 - 30-ті рр. ХХ ст. у питанні співвідносності історичних реалій та художніх версій у творах історичної белетристики вимагала від письменника опиратися на глибоке знання фактичного матеріалу, але водночас не заперечувала використання авторського вимислу чи домислу. Однак в аналізі деяких творів критика надавала перевагу тим із них, автори яких, спираючись на конкретні факти, прагнули відтворити достовірність історичної минувшини та національних характерів певної доби.

Аналогічні судження домінували й у західноукраїнському літературознавстві. Унаслідок певної свободи творчості там літературна критика й жанрово, й тематично була неодноріднішою, різноманітнішою, чому сприяла наявність літературних угрупувань, члени яких часто сповідували діаметрально протилежні погляди. Вони широко представлені в місцевих літературних часописах у вигляді статей, оглядів, рецензій, що з'являлися під впливом виходу з друку відповідних творів (Я. Гординський, М. Галущинський, О. Дніпровський, А. Коломієць, Ю. Косач, А. Нивинський та Ю. Редько).

Оцінюючи наукову вартість публікацій західноукраїнських авторів, скористаємося влучним зауваженням С. Андрусів: «Попри справді повсюдну популярність історичної белетристики в тодішній Галичині, західноукраїнська критика реагувала на неї цілком об'єктивно і професійно…».

Визначення понять «історична» та «художня правда» набуло форми чіткої теоретичної дефініції вже в працях одного з найперших дослідників української історичної прози М. Сиротюка. Надалі ці визначення підлягали уточненню в працях Л. Александрової, С. Андрусів, Б. Бурсова, І. Варфоломєєва, М. Ільницького, Г. Ленобля, Б. Мельничука, В. Новікова, В. Оскоцького, Б. Реїзова, М. Слабошпицького, В. Чумака та ін.

Доводиться, що в розумінні вітчизняних критиків історична правда як один із важливих мистецьких чинників тяжіє до науковості, бо базується на об'єктивній реальності - конкретних історичних фактах. Авторська правда виступає як кінцевий продукт художнього освоєння дійсності, у якому взаємодіють різні засоби. На кожному історичному етапі суспільного розвитку художня правда має своє специфічне втілення, яке залежить від методу, стилю і жанру твору. Виділити її з тексту як суму ідей або ж звести лише до правдивості характерів, ситуацій чи конфліктів неможливо. Однак найяскравіше вона виявляється саме в цих чинниках.

У підрозділі 1.3. «Жанрова диференціація історичних повістей» розглянуто наявні класифікації історичної прози та можливості їхньої адаптації до жанру повісті, проаналізовано схеми й варіанти, запропоновані Л. Александровою, С. Андрусів, А. Бакановим, І. Варфоломєєвим, І. Дзюбою, Д. Пешордою, М. Слабошпицьким.

Відзначено, що характерний для початку ХХ ст. процес жанрової диференціації історичної прози позначився й на історичній повісті 20-30-х рр. Опора на класифікації попередників (С. Андрусів, К. Ганюкова) та аналіз значної кількості творів дозволили виділити три жанрові різновиди тогочасної української історичної повісті: історико-пригодницький, власне історичний та історико-біографічний. Такий поділ ґрунтується на співвіднесенні історичних реалій та художніх версій. Установлено, що наявна також його певна узгодженість із тематикою творів.

Домінуючою була тема козаччини. Вона широко представлена як радянськими (Г. Бабенко, С. Божко, М. Горбань, Я. Качура, В. Таль), так і західноукраїнськими авторами (В. Будзиновський, С. Даушків, Ю. Косач, Б. Лепкий, А. Лотоцький, О. Назарук, Ю. Опільський, С. Ордівський, М. Ценевич, А. Чайковський). Хронологічно твори про козацькі часи охоплюють увесь період існування Запорозької Січі: від її заснування («Над колискою Запоріжжя» С. Божка) до цілковитого знищення («Надзвичайні пригоди бурсаків» В. Таля) і навіть після нього («Пригоди запорозьких скитальців» В. Будзиновського). Найплідніше історичні повістярі висвітлили часи Визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. на чолі з Б. Хмельницьким та часи Руїни.

Друга тема - княжа доба - розроблена лише західноукраїнськими повістярами. Серед авторів слід виокремити імена К. Гриневичевої, Ю. Опільського, І. Филипчака як найталановитіших та найпродуктивніших. Основою їхніх творів є висвітлення життя та діянь князів Галицько-Волинської династії. Привернула увагу авторів і діяльність князів Київської Русі.

Третю групу складають повісті, у яких інтерпретована тема інонаціонального історичного минулого. Вона досить умовна, оскільки охоплює твори, що хронологічно та географічно розірвані між собою. Її репрезентують повісті Г. Бабенка, Н. Королеви, А. Лотоцького та І. Сенченка. Найбільші творчі здобутки в освоєнні цієї теми належать Ю. Опільському.

Окрему групу становлять історико-біографічні повісті С. Васильченка, О. Ільченка, В. Петрова, Л. Смілянського, В. Чередниченко та ін. Їхні автори переважно зі сходу і півдня України, але працювали в цьому напрямку й західноукраїнські письменники, зокрема Г. Хоткевич.

Лише декілька творів виокремлюються із зазначених тем: «Олекса Довбуш» Г. Смольського (розповідь про ватажка карпатських опришків ХVІІІ ст.), «Бунтарі» О. Соколовського (у центрі твору герої-народовольці), «Діамантовий перстень» Л. Старицької-Черняхівської (події пов'язані з угорською революцією 1848 р.).

Загальний доробок авторів історичних повістей досліджуваного періоду складає понад 80 творів. Тематично вони сконцентровані навколо подій козаччини, княжої доби та інонаціонального життя. Значну частину складають також історико-біографічні повісті. Порівняно з початком століття, коли історична повість була переведена в пригодницьку сферу й обмежувалася лише висвітленням подій із козацьких часів, можна твердити про значне розширення тематичних обріїв.

Враховуючи особливості співвідношення між документом, вимислом і домислом до історико-пригодницьких повістей відносимо твори, зосереджені на висвітленні подій часів козаччини та інонаціонального життя, а також ті, що виокремлюються за тематикою; до власне історичних - повісті, хронологічно прив'язані до художнього літопису життя Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Вони є втіленням еволюції західноукраїнської історичної прози до документалізму.

Другий розділ «Співвіднесення історичних реалій і художніх версій» присвячено дослідженню проблеми інтерпретації історичного факту в художньому тексті. Проаналізувавши співвідношення реальних подій та авторської вигадки в українській історичній повісті 20-30-х рр. ХХ ст., установлюємо, що тогочасні письменники, як східноукраїнські, так і західноукраїнські, опиралися на досягнення історичної науки. Та все ж міра покликання на зафіксований джерелами факт у белетристиці виявлялася по-різному. Автори українських історичних повістей, створених у цей час, відзначалися скрупульозним і ретельним ставленням до першоджерел, документів, історичної фактографії, наукових досліджень зображуваного часу, до авторських пошуків, відбору й осмислення історичного матеріалу.

До повістей 20-30-х рр. ХХ ст. не варто підходити надто схематично: відповідає історичній матриці зображуване чи не відповідає. В оцінці відповідності художньої версії історичній достовірності слід робити поправку на час і умови написання того чи іншого твору, ідеологічну орієнтацію авторів. Явного ж фальшування історичних подій, умисного їх перекручування письменники намагалися не допустити.

Загальною рисою досліджуваних творів стала посилена увага до рівня науковості матеріалу, до історичних документів та історико-побутових реалій, що конкретизує жанрову та стильову своєрідність цього літературного масиву. Основним чинником, що сформував авторську версію в інтерпретації подій минулого, став ідеологічний.

У тогочасних історико-пригодницьких повістях менша опора на історичні джерела, переважало моделювання долі вигаданих персонажів. Тематично воно було втілено в художніх формах відтворення епізодів з історії козаччини та інонаціонального життя. У ранніх повістях А. Чайковського присутній лише своєрідний відгук історичних подій. Вони не мають історичного підґрунтя, а будуються на ідеалізованих козацьких поняттях честі, відваги, благородства, на засудженні розбрату, старшинських міжусобиць, виснажливої боротьби за владу.

Повість «На уходах» А. Чайковського, ніби продовжуючи традиції «Захара Беркута» І. Франка, містить своєрідний міф досконалої української громади. Авторська художня модель далека від історичних реалій, хоч письменник досить об'єктивно відобразив і причини уходництва, і татарські напади, і боротьбу з ними. Відчувається обізнаність автора в темі, в описах життя уходників він опирався на праці М. Грушевського.

У повістях В. Будзиновського наявна міцна історична основа, що ґрунтується на реальних фактах та джерельній базі. Водночас у них великої сили набувають розважальні, пригодницькі елементи. У художніх версіях історичних подій автор надає ваги складному, вигадливому сюжету та різноманітним авантюрам, що дають змогу моделювати певні риси персонажів, якими він мав намір захопити молодого читача.

Зокрема в повісті «Осаул Підкови» історичним тлом слугує молдавський похід козацького отамана Івана Підкови 1557 року. Але в центрі авторської версії - не подія, що зафіксована багатьма історичними джерелами, а розповідь про невеликий загін під керівництвом галичанина Андрія Бродича - осаула Глинки - Левина (у творі герой діє під різними іменами). Постать головного героя не має історичних аналогів, але відтворені в повісті події здаються цілком імовірними і вписуються в контекст доби. Особливо вдало письменник моделює реалії тогочасного буття - історію життя потурнака Манах-Манаховського, збагачення турка Ібрагіма за рахунок грабунків місцевого населення, тяжке становище вугляра. Хоч наскрізь авантюрний сюжет дуже наївний і будується на неймовірному збігу обставин: Глинка потрапляє в полон до турка Сагафа, який зруйнував два роки тому оселю Сави, батько Сагафа Ібрагім тримає в бранках матір і сестру Бойкінова. Звичайно, що вся ця епопея випадковостей закінчується щасливим одруженням Глинки та сестри Сави Софійки.

Історичний матеріал слугує в повістях А. Чайковського та В. Будзиновського лише тлом для пригодницького сюжету.

Власне історичні повісті, у яких виявилося характерне для західноукраїнської прози прагнення до документалізму, хронологічно прив'язані до літопису життя Київської та Галицько-Волинської Русі. Намагання авторів художньо втілити націотвірні, державницькі ідеї зумовило їх звернення до монументальних історичних подій та постатей (Святослав, Володимир, Ігор Святославович, Володимирко, Іванко Берладник, Роман Мстиславович, Анна, Данило Галицький, Юрій ІІ, Петро Петрович Петенька, Дмитро Детько), якими насичений цей історичний період.

Установлено, що процес співвіднесення дійсного факту та художньої версії здебільшого відбувався відповідно до обраної історичної концепції та особистих уподобань і симпатій митця. Намагання письменників спішно заповнити прогалини в історичній белетристиці призвели до певної невідшліфованості, недовершеності форми творів, похибок у побудові сюжету й характеротворенні. Досить часто трапляється авторська інтерпретація образу того чи іншого реального персонажа, що не зовсім відповідає фактам. «Потрібні» риси та дії посилюються, а «невідповідні» ретушуються чи затушовуються, унаслідок чого домисел допомагає письменнику подавати бажане як реальне.

У третьому розділі «Особливості внутрішньої і зовнішньої форми творів», присвяченому дослідженню виражально-зображальних засобів жанрового різновиду історичних повістей, акцентовано на визначальних структуротвірних елементах, особливостях персонажної сфери, художнього часопростору та історичній стилізації мови.

У підрозділі 3.1. «Композиція, сюжет» установлено, що українська історична повість 20-30-х рр. ХХ ст., використовуючи традиційні європейські сюжетні схеми, відзначалася тенденцією до зображення широких картин модельованої епохи, проте переважно авторська увага зосереджувалася на висвітленні певних явищ чи особистостей минулого, інтерпретація яких зазнавала значного ідеологічного впливу.

Власне ідеологічний чинник призводить до виникнення опозиції свій/чужий, що яскраво виявилася у творчості всіх українських історичних белетристів. Хоч причини, що її спровокували, суттєво різняться, однак завдання, поставлені громадськістю перед письменниками, що були прихильниками різних політичних сил, мали спільні особливості. Історичний матеріал слугував доказом правильності вибраної лінії, забезпечував процес тяглості тій чи іншій політичній ідеї, обґрунтовував закономірність її появи. Це призводило до певної фільтрації фактів, що підлягали художній інтерпретації.

Під час аналізу повісті Я. Качури «Іван Богун» та С. Ордівського «Багряний хрест» розглянуто вплив ідеологічного чинника на композицію твору.

Суттєвою різницею в західноукраїнській та радянській історичній повісті є розуміння історії, власне самого історичного процесу. Письменники зі Східної України сприймали його крізь призму подій 1917 р. Для них утвердження соціалістичного ладу - найпрогресивніший крок у розвитку людства. Звідси всі інтерпретовані у творах події, який би негативний відтінок вони не мали, усе одно залишають у читача позитивне враження, бо спрямовані на досягнення вже реалізованої кінцевої мети.

Повістярі Західної України розглядають історичні події дещо в іншому ракурсі. Якщо для авторів зі сходу і півдня України сучасне становище - історична закономірність, то для них - кричуща несправедливість. Не маючи змоги на сучасному етапі розвитку утвердити почуття власної національної гідності та значущості через визнання інших, західноукраїнські автори намагаються подати їх через інтерпретацію подій давніх часів. Звідси характерне для багатьох творів бажання висвітлити суспільні стосунки, державний устрій чи просто визначних осіб минулого в ідеалізовано утопічному ключі з проекцією на майбутнє.

У центрі повісті досліджуваного періоду стоїть національно/класово (західноукраїнська/східноукраїнська) свідома особистість, громадянин, або ж людина, що прагне такою стати. Для такого персонажа характерним є домінування суспільного над приватним. Звідси, на відміну від європейської історичної прози, значно менший вплив на розвиток сюжетної лінії чи в композиції твору любовної інтриги. Вона, якщо наявна у творі, виглядає досить схематичною і співвідносна переважно з периферійними сюжетними лініями.

Сюжет досить часто розгортається навколо якоїсь подорожі: поїздка на Січ юного Дороша Наливайченка («Шляхом бурхливим» Г. Бабенка), повернення групи козаків, що залишилася з якоїсь причини на чужій території, до своїх («Осавул Підкови», «Подорож запорозьких скитальців» В. Будзиновського), втеча молодих бурсаків Самка та Марка до Запоріжжя («Незвичайні пригоди бурсаків» В. Таля), відвідини римським імператором Адріаном єгипетського міста Александрії («Сон тіні» Н. Королеви), виправа львівських купців з товарами до Молдови та Туреччини («Спільними силами, або План майстра Дмитра» І. Крип'якевича), мандрівка колишніх бурсаків Омелька та Степана до Києва для продовження навчання («Під прапори Хмельницького» І. Крип'якевича), або ж навколо пошуків якогось важливого об'єкта (предмета чи людини): висліджування вбивці чорнокирейника Торговицького («Багряний хрест» С. Ордівського), розшуки угорського революціонера-змовника («Діамантовий перстень» Л. Старицької-Черняхівської) чи дорогоцінного каменя («Злощасний самоцвіт» М. Ценевича), що є типовим і для європейської авантюрної прози.

Головні художні вади, які характеризують історичні повісті 20-30-х рр. ХХ ст., полягають у схематичності любовної інтриги, прогнозованому фабульному розвитку, канонічних сюжетних колізіях, психологічно недосконалому, інколи навіть поверховому зображенні характерів головних героїв із не досить умотивованими вчинками.

У підрозділі 3.2. «Форми конкретизації художнього часу і простору» відзначено, що для творів цього періоду характерна конкретизація часових координат, яка набуває ознак чіткої організованості й виявляється у структурі текстів, зокрема в співвіднесеності дії з історичними орієнтирами, реаліями і датами. Часова різниця між модельованими в повісті подіями і власне авторським буттям фіксується в підзаголовках чи, точніше, жанрових визначеннях творів та ключових фразах.

Зміни, пов'язані з конкретизацією художнього часу та простору, увиразнюються в повістях авторів із Західної України, де літературний процес не переривався політичними подіями. У повістях письменників старшого покоління А. Чайковського та В. Будзиновського, подібних за композиційною схемою до грецького роману, час - авантюрний. Реальну прив'язку до життєвого шляху героїв мають лише дві точки сюжету: вихідна (їхня зустріч) і завершальна (одруження). Проміжок між ними, на якому власне й розгортається дія твору, М. Бахтін називає «зіянням», бо він лежить поза біографічним часом. Підтримуємо думку, що це «зіяння» нічого не змінює в житті персонажів, навіть їхній біологічний вік, бо воно є лише своєрідним відступом від нормального розвитку подій, позбавленим реальної тяглості.

У повісті В. Будзиновського «Пригоди запорозьких скитальців» наявні лише дві пов'язані з біографічним часом героїв вихідні точки: їхня зустріч у садку турецького готелю біля солунського порту і момент, коли вони залишають володіння султана. Усе інше - суцільні авантюри, у яких ініціатива належить не персонажам, а долі, випадку. Низку пригод можна звузити чи розширити до безкінечності, що ніяк не позначиться на основному змісті твору. Звичайно, ці події відбуваються в певному часовому просторі, але він не має якихось конкретних рамок і залишається невиміряним, необчисленим. Це дні, ночі, години, які технічно фіксують час у межах кожної окремої авантюри. Він не має історичних маркерів, позбавлений природної циклічності і не впливає на реальний біографічний вік персонажів.

Скрупульозним ставленням до циклічного часу відзначаються твори Ю. Опільського. Наприклад, у повісті «Вовкулака» дія триває упродовж 8-9 місяців. Конкретні датування чи опис подій, які могли б у свідомості читача асоціюватися з ними, у творі відсутні. Однак плинність часу точно визначена вказівками на зміну пір року.

Спираючись на літописні та інші джерела, письменники, чиї повісті відносимо до власне історичних, намагалися відтворити географічний простір, де відбуваються події, цілком відповідно до історіографічних досліджень. У «Роксоляні» О. Назарука вимушені мандри головної героїні після татарського полону до Стамбулу географічно точно відповідають шляху, яким туди потрапляли українські бранки: піша подорож півднем України до Перекопу, де відбувався поділ і попередній перепродаж військової здобичі, далі Бахчисарай, Каффа - найбільший тогочасний невільничий ринок, потім поїздка галерою до Туреччини.

Автори, чиї твори відносимо до історично-пригодницького різновиду, теж намагаються зберегти і точно передати географічні орієнтири. Якщо ж події є вигаданими, то письменники вільно обирають місце дії, але прагнуть його узгодити з якимись історично зафіксованими географічними топосами. А. Чайковський у повісті «На уходах» умовне сільце Тарасівка, засноване уходниками, розташовує на березі невеличкої річки Висунь, що живить Інгулець, який вливається в Дніпро. Одночасно автор використовує ще дві реальні географічні прив'язки: громада вийшла з Канева, а приїздить у село для збору данини підстароста з Черкас.

Важливу роль в історичній повісті відіграють архетипні часопросторові образи степу й дороги. Вони пов'язані з мотивом зустрічі, який є характерним майже для всіх тогочасних творів. Ці два образи малосумісні, радше навіть взаємовиключні. Дорога - ознака постійної присутності людини, осілості, певної просторової обмеженості, а сповнений несподіванками степ символізує абстрактне безмежжя. У степу дороги таємні, недоступні, а то й взагалі відсутні, бо не може бути в нестабільному світі ознак стабільності.

У підрозділі 3.3. «Специфіка образотворення» виявлено, що образна система української історичної повісті 20-30-х рр. ХХ ст. вибудовується за традиційною схемою. У центрі твору стоїть головний герой, який її й формує. Зазвичай маємо відносно невелику кількість самостійних дійових осіб, решта - епізодичні. Усі інші персонажі подані в певному ставленні до нього - позитивному або негативному, або ж до ідеї, яку він уособлює. Він виконує роль своєрідного каталізатора, бо саме у відносинах із головною дійовою особою виявляються ті риси характеру інших персонажів, що надають їм неповторності та індивідуальності й найбільше запам'ятовуються читачем. Здебільшого головний герой повісті - носій позитивного ідеалу. Однак бувають і винятки, наприклад, повість І. Филипчака «Іванко Берладник» названа за іменем персонажа, чиї діяння автор оцінює негативно. У повісті В. Бірчака «Проти закону» поведінка обох персонажів-антагоністів не знаходить ні авторської, ні читацької підтримки. Що ж до вибору автором тієї чи іншої історичної постаті для художньої інтерпретації, то хоч на сході України й існував спеціальний перелік певних тем і подій, письменники переважно керувалися власними світоглядними засадами та особистими вподобаннями.

Установлено, що західноукраїнські автори використовували обидва типи окреслення характеру героя: класичний і романтичний. У першому з них персонаж повісті виступає як остаточно сформована особистість, яка не потребує ніяких змін. Від початку оповіді він наділений тими рисами, які автор вважає найвизначальнішими задля його історичної характеристики. Події минулого, які інтерпретує письменник, слугують лише своєрідним каталізатором, що допомагає герою виявити свої особистісні якості. Таким виглядає князь Роман у повісті К. Гриневичевої «Шестикрилець». Тут головну художню цінність складає власне сама доля героя. У другому типі визначальну роль у творенні характеру відіграє не доля, а ідея. Герой у творі виступає як її живе втілення, а події його життя - це своєрідні сходинки в процесі її здійснення.

Здебільшого у конкретному творі письменники використовують обидва типи, але один із них у залежності від прихильності автора до романтичного чи реалістичного стильового спрямування набуває домінантного становища, а інший відіграє роль своєрідного додатка. Так, наприклад, у повісті Ю. Опільського «Ідоли падуть» превалює реалістичний тип характеротворення, життєвий шлях князя Володимира й основна подія - хрещення Русі відтворені відповідно до літописних документів. Хоч тут наявний і романтичний, звичайно ж вигаданий, елемент, який охудожнює написане, скажімо таємне побачення Володимира та його майбутньої дружини Анни.

До якої теми з національної історії не зверталися б автори, образна система західноукраїнської історичної повісті має обов'язковий атрибут - образ «взірцевого громадянина», яким марило все тогочасне галицьке суспільство. Це людина, яка, забуваючи про особисте, своє життя кладе на вівтар служіння Вітчизні, громадським справам. Такий герой, чітко усвідомлюючи своє призначення, у певному сенсі одержимий великою благородною ідеєю. Вона може набувати різних форм вираження: від захисту торгових прав українських купців зі Львова («Спільними силами, або План майстра Дмитра» І. Крип'якевича) до розбудови та утвердження Галицько-Волинського князівства («Будівничий держави» І. Филипчака), але за своєю суттю завжди спрямована на соціальний та національний захист українського народу, на його право на самовизначення аж до створення незалежної самостійної Української держави.

У підрозділі 3.4. «Історична стилізація мови» з'ясовано, що в українській історичній повісті 20-30-х рр. ХХ ст. майстерності відтворення чи вироблення особливої мови, яка б ототожнювалась із зображуваними подіями, досягнуто за допомогою насичення тексту архаїзмами, фольклорними та літературними елементами, що асоціюються в читача з модельованою епохою. Важливим атрибутом також є стилізація мови окремих персонажів.

Особливо активно автори української історичної повісті користувалися першим прийомом, адже саме він створює в читача ілюзію належності до зображуваної епохи, допомагає йому відчути себе сучасником описуваних подій. Вживання архаїчної лексики та термінології характерне як для історико-пригодницьких, так і для власне історичних творів, оскільки їхнє головне завдання - адекватно відтворити специфіку модельованої минувшини. Різні сторони культурного буття того чи іншого народу, елементи побуту та звичаїв є спільним для творів обох жанрових різновидів.

Використана історичними белетристами архаїчна термінологія досить різноманітна за своїм словниковим складом. Письменники найчастіше долучають до історичних творів необхідний елемент - групи слів на позначення назв житла, предметів домашнього побуту, одягу, страв, застарілих географічних назв, одиниць виміру, грошей, а також суспільно-політичну лексику для відтворення тогочасних соціально-адміністративних атрибутів. Широке використання архаїчної лексики свідчить про глибоке знання автором епохи, яка моделюється, а також про прискіпливу роботу зі словниками та історичними джерелами.

Автори намагалися узгодити мовні партії персонажів із їхнім соціальним, професійним чи національним статусом, становищем у суспільстві. Особливо яскраво це помітно під час моделювання образів, що за своєю сутністю виокремлюються з-поміж інших дійових осіб: служителів культу, членів княжих родин, воїнів чи інонаціональних представників.

У «Висновках» узагальнено результати проведеного наукового дослідження.

Відзначено, що українська історична повість досліджуваного періоду характеризується вторинністю у сфері форми. Тогочасні автори опиралися на зарубіжний досвід і вітчизняні засоби художньої трансформації історичних реалій, прикмет часу, сюжетно-композиційні ідеї, художні конструкції. Структура сюжету історичної повісті поєднує елементи різних романних структур: авантюрного, біографічного, пригодницького, роману випробування, мандрів та ін. Національний колорит у повістевій структурі оновлений слабкіше.

Відповідно до завдань тогочасної історичної прози, повість сконцентрована на відтворенні суті обраної для художнього моделювання доби. Важливою жанровою особливістю є те, що її характеристика подана через короткий влучний опис, у стислій формі найважливіших ознак. Повнота, виразність та історична правдивість ґрунтуються на описі конкретних подій із життя персонажів, на контрастах і гармонії, на полярності й багатозначності, на аналогіях і бінарних опозиціях. Рух подій служить для розкриття особливостей характерів і вчинків, поведінки персонажів.

Головний герой, його життєвий шлях, деякі вчинки є втіленням прийнятої автором політичної ідеї. Вона потребує від персонажа дотримання своєрідного поведінкового кодексу. Внутрішня одержимість, сконцентрованість на громадянських ідеалах відвертають головного героя від характерних для персонажів літератури початку ХХ ст. самозаглиблення та саморефлексії. Він рідко переймається загальнофілософськими проблемами людського буття, питаннями життя та смерті. Ідеологічна акцентація виражена також у здатності героя до неординарного вчинку, часто подвигу. Наявні й негативні її вияви: деяка одноманітність у рисах характеру, прогнозованість вчинків, застосування певних кліше в художній інтерпретації образу.

Жанрова специфіка історичної повісті найчіткіше виявлена на рівні образотворення, як у кількісному обмеженні персонажів, так й у відображенні процесу розвитку їхніх характерів. Коло головних дійових осіб у повісті звужене. Не відзначається значним розмаїттям і число епізодичних персонажів. Здебільшого вони не позбавлені певних специфічних індивідуальних рис, що дозволяє виділити їх з-поміж інших. Однак автори не ставили своїм завданням подати їхнє докладне моделювання. Характер персонажів у романі протягом твору зазнає певних змін, часто еволюційних, спричинених як об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками. Дійові особи повісті переважно статичні. Вплив зовнішніх обставин на характер персонажа мінімалізовано. Він не спричинює духовної еволюції чи деградації. Цільність характерів, правильність вчинків залежать не від зовнішніх чинників, а від точності усвідомлення власного призначення.

Характерною властивістю історичної повісті 20-30-х рр. є конкретизація часових координат, яка набувала ознак чіткої організованості. Домінування авантюрного часу, пов'язаного з перебуванням на ворожій території, спостерігається у творах письменників старшого покоління А. Чайковського та В. Будзиновського. Притаманна їхнім повістям абстрактна часова різниця між інтерпретованими подіями та власне авторським буттям колись / тепер поступається місцем точній фіксації сюжетного часу у творах представників молодого покоління, які намагаються передати його плинність.

Часопросторові параметри зафіксовані не лише за допомогою спеціальних засобів: підзаголовків, датування, маркерів та ключових фраз. Письменники досить часто використовували циклічний час - зміну пір року чи доби. Це зумовлено насамперед жанровою специфікою історичної повісті. Значно менший обсяг твору порівняно з романом спрямовував авторів до фрагментарності зображення, різкого переносу в часі, задля цього ж випущено значні періоди в лінійному розвитку подій. Такі пропуски різні за тривалістю і зазвичай тягнуться від кількох днів чи місяців до кількох років.

У кращих зразках української історичної повісті 20-30-х рр. ХХ ст. письменники прагнули уникати зловживання архаїчною лексикою, надмірного захоплення етнографізмами в описах старовини. При всій різноманітності ідеологічної орієнтації, індивідуальних смаків у доборі і групуванні історичних деталей вони досить вдало поєднували досконале знання модельованої епохи з естетичним чуттям і художнім тактом. У мовних партіях персонажів майстерно використані скарби фольклору, зокрема приказок, прислів'їв, лексична індивідуалізація. Однак у повістях В. Будзиновського помітна перенасиченість діалектизмами.

Українська історична повість 20-30-х рр., розвиваючись за несприятливих умов, у своїх кращих зразках прагнула до розширення тематичних обріїв, до оригінальності у відтворенні минулого, переймалася проблемами збереження і відтворення національної культурної свідомості. У тематично розмаїтій і жанрово-стильовими особливостями розгалуженій історичній повісті утверджено значний арсенал виражально-зображальних засобів художньої інтерпретації минувшини, її спроектованості на сучасність.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях

1. Разживін В.М. Жанрові особливості історичної прози Юліана Опільського // Вісник Запорізького державного університету: Філологічні науки: Зб. наук. статей. - Запоріжжя: ЗДУ, 2004. - №2. - С. 140-143.

2. Разживін В.М. Особливості стилю історичної прози Катрі Гриневичевої // Актуальні проблеми слов'янської філології: лінгвістика і літературознавство: Міжвуз. зб. наук. статей. - К.: Знання України, 2005. - Вип. Х. - С. 314-321.

3. Разживін В.М. До проблеми структурування історичного факту та художньої версії в повістях К. Гриневичевої // Наукові записки. - Серія: Філологічні науки (літературознавство). - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2005. - Вип. 61. - С. 245-249.

4. Разживін В.М. Вплив ідеологічного фактора на висвітлення російсько-українських стосунків в історичній повісті 20-30-х років ХХ століття // Вісник Запорізького національного університету: Філологічні науки: Зб. наук. статей. - Запоріжжя: ЗНУ, 2006. - №2. - С. 156-162.

5. Разживін В.М. Структурування історичної правди та художньої версії в українській історичній повісті 20-30-х років ХХ століття // Наукові записки. - Серія: Філологічні науки (літературознавство). - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. - Вип. 70. - С. 243-250.

6. Разживін В.М. Інонаціональний культурний простір в українській історичній повісті 20-30-х років ХХ століття // Мова і культура: Науковий журнал. - К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2007. - Вип. 9. - Т.VІІІ (96). - Художня література в контексті світової. Теорія і практика перекладу. - С. 151-155.

7. Разживін В.М. Західноукраїнська історична повість 20-30-х років ХХ століття як явище масової культури // Актуальні проблеми слов'янської філології: Міжвуз. зб. наук. статей. - Ніжин: Аспект-Поліграф, 2007. - Вип. ХІІІ: Лінгвістика і літературознавство. - С. 227-233.

Размещено на Allbest.ru