Дискурс неореалістичної прози Олекси Слісаренка (жанрово-стильові модифікації)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

10.01.01 - українська література

Дискурс неореалістичної прози Олекси Слісаренка (жанрово-стильові модифікації)

Лаврісюк Юлія Анатоліївна

Київ - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Кузьменко Володимир Іванович, ректор Київського славістичного університету, завідувач кафедри теорії літератури та компаративістики

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Штонь Григорій Максимович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри історії української літератури і шевченкознавства

кандидат філологічних наук Кравченко Андрій Євгенович Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, старший науковий співробітник

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Л.О. Ткаченко

Анотація

творчість слісаренко проза новелістика

Лаврісюк Ю.А. Дискурс неореалістичної прози Олекси Слісаренка (жанрово-стильові модифікації). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2008.

У дисертації вперше аналізується неореалістична природа прози О.Слісаренка, яка знайшла своє відображення у комплексі жанрово-стильових модифікацій. У науковій студії наведено теоретичне узагальнення проблеми термінологічного визначення неореалізму як літературного явища і з'ясовано своєрідність його виявлення в українській літературі. Головну увагу приділено дослідженню прози О.Слісаренка в контексті неореалістичної та експериментальної естетичних систем. Розкрито вплив модерністських літературних напрямків на формування новаторського стилю О.Слісаренка. Простежено творчу еволюцію прозаїка. Дослідження показало, що в прозових текстах письменника реалізується індивідуально-новаторська модифікація виражально-зображальних засобів неореалізму, яка на змістовому рівні полягала у зміщенні локусу авторської уваги з соціального на внутрішньо-індивідуальне, з логічного на ірраціональне, у намаганні за допомогою буденних ситуацій осягнути закономірності життя, щоб урешті-решт пересвідчитися в абсолютній нелогічності та непередбачуваності дійсності. Для втілення вказаних констант прозаїк використав розраховану на рецепцію масового читача форму цікавого гостросюжетного твору, сповненого таємниць, загадок і несподіванок (авантюрна новела, пригодницький роман тощо).

Ключові слова: неореалізм, новелістика, повість, пригодницький роман, експеримент, “ліва” проза, сюжет, наратив.

Аннотация

Лаврисюк Ю.А. Дискурс неореалистической прозы Алексея Слисаренко (жанрово-стилевые модификации). - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2008.

Диссертация посвящена изучению жанрово-стилевых модификаций неореалистической прозы А. Слисаренко. В работе рассматривается специфика трансформации принципов реализма ХІХ века; на основе сравнительного анализа двух художественных направлений - реализма и его концептуального продолжения в ХХ веке - неореализма - обосновывается тезис об индивидуально-новаторской модификации выразительно-изобразительных средств последнего в прозаических текстах А.Слисаренко; прослеживается соотношение эстетических категорий “неореализм”, “реализм”, “модернизм”. В исследовании показано, что неореализм как художественное явление в украинской литературе появился в результате синтеза атрибутов реализма и модернизма; установлено влияние модернистских литературных направлений на формирование оригинального стиля письма А. Слисаренко.

Главное внимание в работе уделено изучению прозы А. Слисаренко в контексте неореалистической и экспериментальной эстетических систем. Неореалистическая природа творчества проявилась в смещении локуса авторского внимания с изображения масштабных картин социальных катаклизмов, которыми была богата действительность первых десятилетий ХХ века, на внутренне-индивидуальное восприятие новой реальности простыми людьми, в попытке увидеть за ординарными событиями иррациональный подтекст. Подобные намерения писатель воплотил в форму занимательных остросюжетных приключенческих рассказов, повестей, романов, направленных на рецепцию массового читателя.

Новеллистика А. Слисаренко носит ярко выраженный экспериментальный характер. Написанная в контексте эстетических критериев “левой прозы”, она характеризуется такой матрицей конструкции сюжета, как непредсказуемое окончание, внезапное начало с середины повествования, приём тайн. Сюжет строится на перипетиях и интригах. Наличие одного центрального события в большинстве произведений малой прозы А. Слисаренко обуславливает причинно-следственную связь событий и соответственно - концентрический тип сюжета. В композиционной структуре превалируют фабульные элементы.

В сфере тематики малой прозы рассмотрены два вектора - деструктивний и конструктивный. Первый выразился в тенденции к сниженной, иронично-травестийной подаче тем, связанных с революционными, социальными метаморфозами. Второй проявился в расширении тематических горизонтов украинской прозы за счет вариативности проблемы “маленького человека” в чрезмерно политизированном жизненном пространстве. Определяющим фактором в выборе содержания и формы подачи литературного материала было антропоцентрическое мировосприятия А. Слисаренко, которое проявлялось в вынесении в центр внимания рядового человека со всеми его проблемами.

В работе совершен нарратологический анализ малой прозы, продемонстрированы разные модели сосуществования гомодиегетического и гетеродиегетического нарративов в произведениях, что помогло разносторонне изучить новаторский характер малой прозы А. Слисаренко. В ней квантитативно преобладает гетеродиегетический тип наррации, при помощи которого автор объективирует действительность. Гомодиегетический тип нарратива используется для создания ситуации условного незнания персонажем всей информации, которой владеет автор. Реципиент произведения приравнивается к литературному герою, что позволяет ему “изнутри” следить за событиями. Экспериментальная природа творчества А.Слисаренко инициировала появление новаторских синтетических форм нарративной организации. Атрибутами нарративного дискурса также являются коммуникабельность и игровая сущность произведений.

Рассмотренные повести и романы позволили проследить стилистическую эволюцию писателя, осмыслить трагедию А. Слисаренко в условиях тоталитарного давления. Для его повестей характерно некоторое уменьшение элементов экспериментальной поэтики, сосредоточение на формальных компонентах. Одновременно повести расширили тематические и жанровые рамки украинской литературы. В “Плантациях” развивается тема подпольной революционной деятельности студента, которая привносит в произведение элементы авантюрно-приключенческого и детективного жанра. В “Бунте” и “Забастовке” поднимается проблема образовательного процесса в школе начала ХХ столетия и - впервые - возникнувших там стихийных протестов учеников.

Романы продемонстрировали жанровое новаторство А. Слисаренко. “Чёрный Ангел” стал одним из первых в украинской литературе приключенческо-психологическим романом с элементами детектива и романа-утопии; “Сломанный винт” - приключенческим кинороманом-пародией, а “Хлебная река” - производственным романом. Однако последнее произведение писателя было отмечено конъюнктурным подходом к разработке темы, вызванным литературно-историческими обстоятельствами начала 30-х годов ХХ века.

Ключевые слова: неореализм, новеллистика, повесть, приключенческий роман, эксперимент, “левая” проза, сюжет, нарратив.

Annotation

Lavrisyuk Y.A. Discurs of Oleksa Slisarenko's neorealistic prose (genre and style modifications). - Manuscript.

Dissertation for academic degree of Candidate of philological sciences by speciality 10.01.01 - Ukrainian Literature. Kyiv Taras Shevchenko National University, Kyiv, 2008.

The thesis is devoted to study O.Slisarenko's neorealistic prose. The peculiarities of transformation of principles of classic realism in O.Slisarenko's works are studied; the hypothesis about individual modification of expressive and imitative means of neorealism in writer's prose texts is given proof after comparative analysis of realism and its conception continuation in XX-th century - neorealism. The research shows the forming of the system of art-aesthetic appraisals of O.Slisarenko's prose in the Ukrainian history and criticism of literature. The author pays attention to close correlation of criticism in 20-30-th of the XX-th century with writer's creative practice and gives proof of their mutual influence. The nature of O.Slisarenko's art experiment in the context of avant-garde literature of the 20-th of the XX century is examined. The principal attention is given to the formal innovation and the specific character of the creation of subject in his prose works. The dominants of the problems of O.Slisarenko's prose and the peculiarities of construction of the characters and realization of the conception of Renaissance personage are analyzed. The significance of O.Slisarenko's neorealistic works in the Ukrainian literature process of the 20-th is defined.

Key words: neorealism, shot-story, adventure novel, experiment, “left” prose, plot, narration.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Українська література 20-х - початку 30-х років ХХ століття синтезувала естетичні, жанрові та стильові пошуки мистецького покоління епохи революційних перетворень. Посилення тоталітарного тиску, курс на уніфікацію художньої практики, репресії проти культурної еліти призвели до передчасного й трагічного фіналу доби Розстріляного відродження. Значна частина літературного доробку 20-х років, названого М. Шкандрієм “загубленою Атлантидою”, отримала друге життя лише після здобуття Україною незалежності у 1991 році. Розширення критичного дискурсу за рахунок художньої спадщини “проскрибованих” митців слова та переоцінка їхніх творів у річищі інноваційних методологій триває й донині. Творчість О. Слісаренка, як і багатьох його сучасників, потребує нового прочитання для розкриття усього спектру естетичних систем українського художнього письменства. Літератор у 20-30-ті роки ХХ століття виступав як автор символістських, футуристичних поезій, гостросюжетних новел, оповідань, повістей та романів, як редактор, видавець, наставник молодших письменників (серед них варто назвати Ю. Яновського, М. Бажана, В. Вражливого, Ю. Смолича, Г. Шкурупія).

Унікальність творчої манери О. Слісаренка полягала у демонстрації інваріантної моделі неореалістичної художньої системи, сконструйованої на активній експлуатації та експериментальній трансформації сутнісних складових пригодницького жанру, синтезі психологічних та пригодницьких начал, адаптації жанрових і стильових здобутків світової літератури на українському ґрунті. Письменник продемонстрував альтернативу лірико-імпресіоністичній прозі, яка завоювала майже всі літературні ніші у 20-ті роки ХХ століття і вважалася ледве не ознакою європейської орієнтації письменника. Гостросюжетне прозописьмо О.Слісаренка еволюціонувало в контексті авангардної, або “лівої”, як її називали тогочасні теоретики, прози. Акцентуємо на експериментальному підході автора до реалізації художніх настанов, адже він викликав до життя новаторські жанрові та стильові модифікації у новелістиці та романістиці.

У контексті сказаного набуває актуальності з'ясування неореалістичного дискурсу прози О.Слісаренка. Більшість літературознавців, характеризуючи стильову своєрідність його письма, відзначала превалювання реалістичного струменя. Подібні констатації фіксуємо у прижиттєвих критичних працях О. Білецького, М. Доленга, Л. Підгайного, Я. Савченка, пізніших ґрунтовних розвідках В. Агеєвої, І. Дузя, В. Музики, В. Фащенка. Наближення дослідницької позиції на межі ХХ-ХХІ століть до визнання у прозі О. Слісаренка синтезу реалістичного та модерністського письма, що спостерігаємо у працях О. Ільницького, М. Наєнка, І. Шкоріної, демонструє дискусійність та малодослідженість означеної проблеми і відкриває перспективний напрямок для літературознавчої рецепції. Фактично донині неохоплена увагою науковців стильова генеза прози О. Слісаренка в рамках неореалістичної художньої моделі, яка простежується на тематичному, проблемному, поетологічному рівнях. Широкі можливості для літературознавчої інтерпретації також дає аналіз композиційно-сюжетної структури, своєрідності образомислення, концепції автора з погляду варіативності жанрових модифікацій прозових творів, написаних у площині перетину неореалізму як стильової домінанти та експерименталізму як естетичної настанови.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є складовою комплексних наукових досліджень історико-літературного процесу кафедри української літератури Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Дослідження виконане в межах наукової проблеми “Шляхи розвитку української літератури ХVIIІ-ХХ століть”.

Тема дисертації затверджена на засіданні бюро Наукової ради НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” (17 травня 2005 р., протокол № 2).

Метою дисертаційної роботи є комплексний аналіз жанрових, проблемно-тематичних, композиційно-сюжетних, стилістичних, наративних форм виявлення неореалістичної природи прози О. Слісаренка.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких конкретних завдань:

експлікувати теоретичне наповнення дефініції “неореалізм” у співвідношенні із естетичними категоріями “реалізм” та “модернізм”;

дослідити сюжетоцентричну матрицю внутрішньожанрових модифікацій новелістики;

проаналізувати тематичні моделі функціонування неореалістичної художньої системи у малій прозі письменника;

простежити інваріанти функціонування наративного дискурсу в оповіданнях та новелах;

виявити засоби втілення художньо-естетичної концепції автора у повістях;

охарактеризувати неореалістичну модифікацію пригодницьких романів;

розкрити тематичну та жанрово-стильову амбівалентність романістики О. Слісаренка.

Об'єктом дослідження є проза О.Слісаренка: новели та оповідання, надруковані у збірках “Сотні тисяч сил” (1925), “Плантації” (1925), “Камінний виноград” (1927), “Сліди бурунів” (1927), “Непереможні сили” (1930), повісті “Плантації” (1925), “Бунт” (1927), “Страйк” (1932), романи “Чорний Ангел” (1929), “Зламаний гвинт” (1929), “Хлібна ріка” (1932), а також епістолярій та публіцистика письменника.

Предметом дослідження є жанрово-стильові модифікації неореалістичної прози О.Слісаренка, зокрема, генеза, естетична та історико-літературна природа жанрових і стилістичних інваріантів новел, оповідань, повістей та романів письменника 20-30-х років ХХ століття.

Теоретико-методологічною основою дисертації є системно-цілісний підхід до вивчення неореалістичної природи прозописьма О.Слісаренка. Робота базується на наукових принципах сучасної історії та теорії літератури, в ній поєднані історико-генетичний, порівняльно-типологічний, системно-функціональний методи, методи теоретичного вивчення літературних джерел, цілісного системного філологічного дослідження, наявні елементи герменевтичного методу, наративного та інтертекстуального аналізу, врахована методологічна пропозиція “самототожності письменника”. Основою методологічної стратегії роботи є теоретичні розробки проблем стилю (О. Білецький, М. Василишин, Т. Гундорова, В. Дончик, Д. Затонський, В. Келдиш, Ю. Кузнєцов, В. Мельник, З. Потапова, М. Руднєв, Ю. Шерех, Д. Чижевський та ін.), дослідження з генології (Ф. Білецький, А. Вуліс, З. Голубєва, І. Денисюк, В. Дончик, Ю. Ковалів, М. Кодак, Н. Копистянська, В. Кузьменко, Л. Мошенська, Л. Сеник, М. Ткачук, В. Фащенко та ін.), праці, присвячені аналізові поетики експериментального письма (О. Боярчук, О. Журенко, Я. Цимбал, М. Шкандрій та ін.), літературознавчі та критичні розвідки прозового доробку О. Слісаренка (В. Агеєва, М. Зеров, Є. Кирилюк, Р. Ленда, В. Музика, М. Наєнко, Я. Савченко, І. Шкоріна та ін.).

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вперше проза О. Слісаренка стає предметом комплексного аналізу в розрізі її приналежності до неореалістичної художньої системи, аналізується співвідношення реалізації неореалістичної та експериментальної естетичних концепцій на жанровому, стильовому, тематичному та наративному рівнях, аргументується новий підхід письменника до сюжетної організації творів, висвітлюється характер трансформації жанру пригодницького роману. Поширення кола інваріантних моделей неореалізму за рахунок творчості О. Слісаренка відкриває нові можливості для поглиблення теоретичного та літературно-історичного осягнення генези неореалізму як явища української літератури та компаративного дослідження в контексті світової культури.

Практичне значення дисертаційної роботи полягає у можливості застосування її основних результатів для подальшого вивчення творчості О. Слісаренка, теоретичного осмислення неореалізму як естетичної та стильової категорії, відтворення повної картини літературного процесу першої третини ХХ століття. Фактичні матеріали, висновки та узагальнення дисертації можуть бути використані для написання лекційних курсів з історії української літератури ХХ століття, теорії літератури, курсових, дипломних і магістерських робіт; створення підручників та навчально-методичних посібників для студентів-філологів, учнів загальноосвітніх шкіл, учителів; підготовки спецкурсів та спецсемінарів.

Апробація результатів дисертації. Концептуальні положення дисертації апробовані автором у формі доповідей на Всеукраїнській конференції “Мова, культура, духовність: становлення і сучасний стан” (Кіровоград, 2002), V Всеукраїнській науковій конференції аспірантської, студентської та учнівської молоді “Від духовних джерел Візантії до сучасної України” (Київ, 2005), Всеукраїнській науковій конференції “Українське літературно-мистецьке відродження 20-х років ХХ ст.: питання стилю, проблематики, поетики, мови”, присвяченій 100-річчю від дня народження Юрія Лавріненка (Черкаси, 2005), VIII Міжнародній конференції молодих учених (Київ, 2005), Міжнародній науковій конференції “Масова література: від давнини до сучасності” (Бердянськ, 2006).

Основні положення та результати дослідження висвітлено у 9 одноосібних статтях, 6 з них опубліковано у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації обумовлена метою, завданнями дослідження та логікою розкриття теми. Робота складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел, що нараховує 296 позицій. Загальний обсяг дисертації становить 207 сторінок, з них 182 - основного тексту.

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, проаналізовано стан вивчення обраної проблеми, сформульовано мету та завдання роботи, окреслено її теоретико-методологічну основу, конкретизовано наукову новизну та практичне значення.

У першому розділі “Неореалістична художня модель у прозі О. Слісаренка” окреслюється специфіка неореалізму як естетичної категорії в різних видах мистецтва, досліджується характер його виявлення в українській та світовій літературі. У підрозділі 1.1 “Неореалізм: стильова ідентифікація” розглядається семантичне наповнення дефініції “неореалізм”. У літературознавстві склалося два фактично протилежних трактування неореалізму. Одні дослідники кваліфікують його як новий етап у розвиткові реалізму, коли останній своїми виражальними засобами наблизився до модернізму (З. Потапова, М. Василишин, В. Келдиш, Т. Гундорова, В. Пахаренко); інші - як одну з модерністських течій (В. Шкловський, Є. Замятин, Т. Давидова).

У реферованій роботі неореалізм в українській літературі розглядається як стильова течія 1900-1930-х рр. в межах реалістичного типу творчості, в якій синтезовані риси реалізму та модернізму. Світоглядним підґрунтям неореалізму стала відмова від прямолінійної соціально-історичної детермінації особистості. Людина індивідуалізується у психологічній, філософській, інтимній, біологічній, побутовій площинах. Історично-соціальний контекст стає тлом для аналізу всіх можливих проявів життя людини і стартовим майданчиком для виявлення незалежних від соціуму чи особистості закономірностей буття. Акценти зміщуються з соціальних картин-узагальнень на їх осмислення та рецепцію людиною, письменників цікавить мікросвіт особистості як складова макросвіту буття суспільства. Людина як екзистенційна вищість у неореалізмі важливіша, ніж соціальна детермінованість її характеру.

Український неореалізм визрівав у межах реалістичного типу творчості, але як естетичне явище постав лише тоді, коли максимально наблизився у художніх засобах до модернізму. Неореалісти активно вдаються до формотворчості та експериментаторства, комбінуючи міметичні принципи реалізму із виражально-зображальними засобами модерністської художньої системи.

У підрозділі 1.2 “Український вимір неореалізму” простежуються генетичні й типологічні зв'язки між творчістю апологета української неореалістичної прози В.Винниченка (вихід 1902 року у журналі “Киевская старина” його оповідання “Сила і краса”, перейменованого згодом у “Красу і силу”, засвідчив появу нового естетичного явища) та прозовою спадщиною О. Слісаренка у 20-х роках ХХ століття, специфіка моделювання художнього світу в якій демонструвала приналежність автора до неореалістичного дискурсу; окреслюються інваріантні вияви неореалістичної художньої системи у творчості інших письменників першої третини ХХ століття; з'ясовуються особливості неореалізму О.Слісаренка.

Творчість В.Винниченка формувалася як нігілістична реакція на етнографічно-народницьку традицію, описову манеру письма, проза О. Слісаренка заперечувала літературний орнаменталізм. Обидва письменники, прагнучи пізнати людину складної перехідної доби, відмовляються від тотальної соціальної детермінації буття і зосереджуються на осмисленні людини як самодостатньої індивідуальності, дослідженні психологічної, біологічної, а то й ірраціональної сутності її вчинків. Для реалізації цих завдань митці концентруються на поведінці людини в екстремальних обставинах і вдаються до динамічних фабул, парадоксальних ситуацій. Але якщо В.Винниченко розглядає психологічні таємниці особистості та маси наче під мікроскопом, то О. Слісаренко часто обмежується психологічними натяками, які мають вмотивувати вчинки персонажів.

Творчість О. Слісаренка формувалася на перетині неореалістичної та експериментальної естетичних систем і розвивалась у контексті теорії “лівої” прози. Його твори були стилістичною опозицією до характерного тогочасного прозописьма, в якому пошуки нового образного синтезу здійснювалися переважно за допомогою насичення ліричними, імпресіоністичними чи психологічними компонентами. Письменник композиційною домінантою обирає дію, пригоду. Життєвий випадок, несподіваний, але можливий збіг обставин стають для прозаїка новою реальністю. Якщо, “в зображенні людей, в моделюванні їхніх характерів і доль митці-реалісти вирішальну роль віддають соціально-історичним факторам і причинам” Наливайко Д. Искусство: направления, течения, стили. - К.: Мистецтво, 1985. - С. 55., то неореаліст О.Слісаренко першопричини подій шукає у сфері трансцендентного, що втілена у категоріях “фатум”, “випадок”. Прозові твори письменника мають конкретно-історичне фабульне ядро, матеріалом для автора служать буденні події, важливі у масштабі окремої людини, суспільне чи соціально-історичне тло з'являється не завжди, акцент переноситься з громади на особистість.

Неореалізм О.Слісаренка - синтетична художня система. У ньому поєднались елементи багатьох стилів. Зародки неореалістичного світобачення письменника належать до періоду його поетичної творчості, коли одночасно зі зразками символістської, а відтак - футуристичної поезії, він створював тексти з використанням виражальних засобів, характерних для реалізму. Символізм і футуризм залишили свій відбиток на формуванні індивідуального стилю О.Слісаренка. В його творах простежуються також елементи романтизму (вони виразно проявляються у способі творення окремих персонажів, в увазі до випадкових подій), романтики вітаїзму, яку відстоювали митці ВАПЛІТЕ, імпресіонізму, експресіонізму та натуралізму (останні більшою мірою властиві творам на тему імперіалістичної війни). Атрибути різних художніх систем у прозі письменника інтегрувалися в неореалістичну художню цілісність, відкриту для експерименту та не обмежену жодними естетико-літературними канонами.

Другий розділ “Експериментальний характер малої прози” містить аналіз новаторської жанрової, композиційної, тематичної, образотворчої та наративної специфіки малої прози О. Слісаренка. У підрозділі 2.1 “Гостросюжетна новелістика: сюжетоцентрична матриця внутрішньожанрових модифікацій” простежується жанрова амплітуда малої прози у взаємозв'язку із формозмістовим наповненням. За своєю природою більшість малих форм письменника є новелами акції, події. Їм притаманна гіпертрофована увага до сюжету, струнка композиційна будова, непередбачуваність фіналів. Сам О.Слісаренко вважав новелу “найвищим художнім жанром прози” Слісаренко О. Письменники про себе // Комсомолець України. - 1928. - № 291. - С. 5.. Говорячи мало, сказати багато - принцип, на якому побудована його новелістика.

Мала проза репрезентує широкий діапазон внутрішньожанрових модифікацій: анекдотичні оповідання (“Запалівська історія”, “Президент Кислокапустянської республіки”), новели-містифікації (“Позолочене оливо”, “Останнє слово”), новели-діалоги (“Спроба на огонь”), новели саспенсу (“Канонір Душта”), метаморфоз (“Крючковар”, “Горбате життя”), випадку (“Присуд”, “Камінний виноград”), псевдомістичні (“Алхімік”, “Божевільний трамвай”), псевдодетективні (“Драма в темному коридорі”, “Товариші”), історичні (“Князь Барціла”, “Ігумен і князь”), авантюрні (“Сотні тисяч сил”, “Випадкова сміливість”) і психологічні (“Полуда”, “Тварина”) новели. Розмаїття жанрових різновидів викликане особливостями організації змістового матеріалу, однак для всіх творів характерні спільні принципи побудови сюжету: несподіване закінчення, раптовий почин із середини, засіб таємниць.

Сюжетоцентрична матриця обумовлює насиченість творів подіями та стрімкий характер їхнього перебігу. У сюжетах переважає зовнішня дія, характер героя розкривається в його вчинках. Автор акцентує увагу на несподіваних змінах, які відбуваються із людиною в екстремальних обставинах. В арсеналі творчих прийомів письменника домінує перипетійність. Наявність однієї центральної події у переважній більшості малих прозових форм обумовлює причинно-наслідковий зв'язок подій і відповідно - концентричний тип сюжету.

Акцентування уваги на події, настанова на створення читабельного твору реалізовані у прозорості сюжетної лінії, чіткому її окресленні. Автор часто обриває розповідь у кульмінаційний момент, надаючи новелам та оповіданням ідейної відкритості, змушуючи працювати уяву читача. До того ж сюжетна “обірваність” наповнює твір динамізмом. Так закінчується “Присуд”, “Випадкова сміливість”, “Ювілей вчителя”. Останнє речення у них є змістовою домінантою, в якій сюжетна дія сягає свого апогею та логічної завершеності.

Сюжетне начало превалює в композиційній структурі, позасюжетні компоненти представлені квантитативно обмежено. Розгорнутих пейзажів і портретів практично немає. Іронічні авторські відступи слугують письменникові плацдармом для саркастичного заперечення надмірного пафосу, лірики та імпресіоністичного настрою.

Самобутня стилістична манера письма О.Слісаренка стала етапом градації української літератури. Гостросюжетна новелістика, крім плюсів власне поетологічних, таких як динамізм, фабульність, непередбачувані сюжетні рішення, певна авантюрність тощо, мала плюс літературно-суспільний: вона сприяла популяризації книжок, написаних українською мовою

У підрозділі 2.2 “Тема як концепт деструкції та конструкції твору” подається аналіз тематично-проблемного рівня новелістики через дихотомію “деструктивність / конструктивність”, проміжною стадією якої є трансформація (або модифікація) канонів. Коріння Слісаренкової деструкції лежить в його футуристичному минулому. У лавах “Аспанфуту” літератор захопився ідеєю руйнації старого мистецтва і створення з чистого аркуша нового, цілком відмінного. О.Слісаренко став одним із апологетів деструкції форми поезії. Деструктивний вектор він переніс на прозовий ґрунт, про що свідчило негативне, а почасти нігілістичне ставлення письменника до літературного спадку попередників і здобутків сучасників, яке він озвучував у своїй публіцистиці.

Тенденція до деструкції найбільш повно виявилась у ранній малій прозі (“Запалівська історія”, “Штани”, “Президент Кислокапустянської республіки” тощо), в якій превалювала тотально буденна, карикатурна чи гротескна тональність. Такі твори мали зацікавлювати, провокувати, розбурхувати читацьку масу. Увага письменника до незначних подій, неважливих у масштабі соціуму явищ - свідомий експеримент щодо тематичних канонів народницької літератури, який мав розширити грані мистецтва. Письменник наполегливо позбавляв прозу “серйозності” та “високості”, доводячи, що літературний анекдот передає дух часу не гірше, ніж класичні твори.

Деструктивність тематики має два умовні вектори: сатиричний (основне завдання - “зниження” тематики - в даному разі здійснювалося за допомогою іронії, скепсису, а пародійний, місцями бурлескно-травестійний тон в авторській інтерпретації демонстрував недієвість застарілих літературних цінностей у нових історичних обставинах) та приземлено-побутовий (аналогічні завдання тут реалізовувалися при виборі ситуацій з мінімальним соціальним забарвленням).

Конструктивні фактори новелістики О. Слісаренка акумулюються в обранні нової ситуативної моделі для осмислення дійсності. Більшість творів письменника ґрунтується на сільському матеріалі, втім традиційна проблемна гама (соціальне розшарування, роль інтелігенції, матеріальні злидні, розкуркулення, колективізація тощо) використовується лише як тло, на якому розгортаються події, важливі в масштабі конкретної особистості. Реакцію людини на суспільні зрушення письменник демонструє на емоційно-дієвому рівні. В О. Слісаренка на першому плані герой, який змінив щось у власному житті, а не в суспільстві, людина цікавила його не як представник певного класу чи соціального прошарку, а як носій самобутніх психоемоційних рис, в індивідуальності якого концентруються типологічні ознаки людських характерів (“Канонір Душта”, “Випадкова сміливість”, “Крючковар”). Тематична конструкція в малій прозі О. Слісаренка полягала також у перенесенні акценту з соціальної детермінації подій на оказіональну. Відповідно реалізовувались теми за допомогою сюжетної динаміки, несподіваних ходів, випадкових збігів, модернізованого прийому “deux ex machina”.

Антропоцентризм світосприйняття письменника обумовив характер порушених конфліктів та спосіб їхнього розв'язання. О.Слісаренко обирає екстремальні ситуації, оскільки в них гальмуються звичайні механізми регуляції поведінки і в реакції героя виявляються архетипні прояви людської психіки. У художній картині світу, створеній прозаїком, знайшлося місце для персонажів різного ґатунку, яких об'єднує прагнення керувати долею самостійно. Навіть маленька, звичайна людина має бути творцем свого життя - така егоцентрична аксіома Слісаренкових творів. У способі трактування письменником персонажів простежуються паралелі з традиціями епохи Ренесансу, коли людина розглядалась як унікальна життєдіяльна сила, що має потенційно необмежені можливості.

Тема в О. Слісаренка - кількарівнева субстанція. Під її простотою та цікавістю, оригінальністю розробки, сюжетною динамікою проступають приховані під натяками і алюзіями глибші семантичні пласти, що актуалізуються у контексті соціально-історичних та літературних умов, в котрих писалися твори.

У підрозділі 2.3 “У пошуках слова: наративний дискурс художньо-образного мінімалізму” здійснюється наратологічна структурно-функціональна інтерпретація новелістики О.Слісаренка, простежується взаємозв'язок наративних моделей із мовним оформленням творів, оскільки такий підхід допомагає проникнути в іманентну структуру текстів, що сприяє багатогранній демонстрації експериментаторства прозаїка.

Авторська стратегія викладу обумовила синхронне функціонування у новелістиці гомодієгетичного та гетеродієгетичного наративу. У парадигмі наративних моделей малої прози квантитативно превалює гетеродієгетичний (третьоособовий) тип розповіді. Він функціонує у всіх творах збірки “Плантації”. Автор з його допомогою “показує”, а не “розповідає” і таким чином об'єктивує та автономізує художній часопростір. Імпліцитний нейтральний наратор надає розповідній перспективі “мінус-фокалізованої” модальності. Головним характерологічним чинником творів є синхронне розгортання дієгезису персонажів та дискурсу наратора. Односпрямованість історії та розповіді у наративній перспективі ілюзорно зрівнює наратора та читача, каталізуючи комунікативний зв'язок між ними.

Починаючи з другої прозової збірки “Сотні тисяч сил” О.Слісаренко вдається до гомодієгетичного (першоособового) наративу. З його допомогою автор створює ситуацію незнання героєм подальшого розвитку подій, яка допомагає зберігати сюжетну напругу та тримати інтригу до кінця твору; передає життєву концепцію героя та особливості сприймання ним подій в історіях, розказаних постфактум. У малій прозі також з'являється тип наратора, який претендує на роль автора твору. Втім, якщо автор достеменно знає завершення подій, то нараторові, який одягає маску автора, відводиться роль транслятора сюжету і першовідкривача фіналу. Вони виконують різні функції: автор створює концепцію твору, а наратор втілює запрограмовану наративну стратегію, тож ідентифікувати їх не можна навіть у творах, які містять вказівки на автобіографічність.

Експериментальна природа творчості викликала до життя низку таких оригінальних форм наративної організації, як квазідраматургічний наратив, багаторазова зміна носіїв гомодієгетичного акторіального наративу, використання внутрішньої фокалізації, центром якої є тварина (стратегія актуалізує прийом “очуднення”), перетин гомодієгетичного та гетеродієгетичного наративів. Із функціонуванням даних наративних моделей був пов'язаний процес деміфологізації постаті письменника, який проявлявся через дистанціювання образу автора від написаного ним тексту (“Шпоньчине життя та смерть”), введення у твір “маски автора”, що трансформує полілогічне гомодієгетичне мовлення кількох персонажів у метанарацію (“Президент Кислокапустянської республіки”). Наративному дискурсу малої прози О.Слісаренка загалом властиві комунікабельність та ігрова сутність.

Естетика “сюжетників” вимагала у новеліста настанови на точне та пластичне зображення, відповідно всі художні засоби, вжиті письменником, створювали ефект простоти. Використання в невеликій кількості засобів художньої образності створювало контраст до простої, життєво-реальної мови твору. Художньо-образний мінімалізм мав насамперед функціональне пояснення, полегшуючи комунікацію із читачем, який у наративному дискурсі О.Слісаренка стояв на першому місці.

У третьому розділі “Генеза стильової парадигми: від малої до великої прози” простежується стилістична та проблемно-тематична еволюція творчості О. Слісаренка у контексті суспільно-історичних змін у кінці 20-х-на початку 30-х років, які корегували естетичну та поетологічну самототожність митців. У підрозділі 3.1 “Пошук стильової автентичності у повістях О. Слісаренка” розглядаються три твори: “Плантації” (1925), “Бунт” (1927) і “Страйк” (1932). Вони тематично об'єднані подіями революції 1905 року. У “Плантаціях” репрезентовані авантюрні елементи, спіралеподібне загострення фабули, прийом таємниць. Головні герої - студент Вольнер і Рамп - написані із превалюванням різних стильових констант. Образ студента романтизований, овіяний ореолом таємничості. Його сюжетна лінія пародіює шаблони детективної літератури. У вчинках і загибелі Вольнера виявляється тенденція до девальвації значущості індивідуальності як наслідок революційного перевороту. Кульмінація повісті написана у неореалістичному ключі. Екзальтований вибух селянського насильства - відплата за визиск та обман - демонструє агресію, приховану в кожній людині. Раптове перетворення пасивних селян на здатну на вбивство масу, окрім раціональних чинників (помсти за власне важке життя), має й ірраціональні - деструктивні зародки в людині, прихований глибоко в душі інстинкт насильства.

Образ Рампа неореалістичний, автор надає йому забарвлення екстраординарності і натякає на гріховні, сатанинські начала його сутності. В образі модифіковано відбились елементи ніцшеанської ідеї надлюдини. О.Слісаренко у повісті розвиває проблематику, властиву його новелам: що рухає індивідом, змушує його зважуватися на вчинки, наскільки він залежний від обставин, але тепер головний акцент робить на соціальних чинниках, коли людина має щось робити, аби вижити в умовах економічного визиску.

“Бунт” і “Страйк” сюжетно побудовані навколо масових протестів школярів. Хронотоп творів характеризується просторовою та часовою замкненістю. Учні обмежені територією школи і не мають права виходити за неї. Тож, просторове обмеження водночас є також посяганням на внутрішню свободу. Протиставлення “тут, під тиском / там, на свободі” керує сюжетним розвитком. Об'єктивний соціально-історичний час розбавлений за допомогою фрагментів суб'єктивно-психологічного часу, втіленого у спогадах, мріях та думках персонажів. Обидва твори мають подвійне сюжетне ядро, яке сприймається як інваріант проголошеного М. Йогансеном принципу бінарної розв'язки, але О.Слісаренко використовує його по-своєму. Письменник не обирає одну з двох можливих розв'язок, а проводить дію крізь обидві. Те, що відбувається після першої квазірозв'язки, демонструє альтернативний розвиток подій і як наслідок - інший (але теж лише один із багатьох можливих) варіант його закінчення.

Повісті О. Слісаренка демонструють тенденцію до зменшення неореалістичної складової у стильовому синтезі. Згортання експериментального вектора та відхід у “Страйку” від прагнення пізнати та зрозуміти людину значною мірою обумовлено ідеологічним тиском, що мав на меті уніфікувати розмаїття художніх концепцій літератури.

У підрозділі 3.2 “Пригодницький роман: альтернативний спосіб осягнення реальності” осмислюються особливості оновлення жанру пригодницького роману у творчості О.Слісаренка. Пригодницький роман, в якому за тривалий період існування виробилася низка поетологічних особливостей (канонізований принцип несподіваних збігів, специфічний хронотоп, традиційні сюжетні мотиви, статичність героя), що виводять жанр з-поза меж реалістичної літератури, набув унаслідок появи в літературі синтетичних жанрових утворень значного відтінку експериментаторства.

У реферованому досліджені жанр “Чорного Ангела” (1929) визначено як пригодницько-психологічний роман із рисами роману-утопії та детективу. В образі Чорного Ангела концентрується таємнича складова роману. Твір побудований за модерною формою, що наближає його до детективу, скерованого у часі назад. Починається роман з пролепсису, де автор повідомляє про смерть героя та пожежу в комуні, далі нарація ведеться на аналептичному прийомі: розповідач повертається в минуле і простежує хронологію, яка призвела до такого фіналу. Наративна стратегія полягає у трансформації по суті гомодієгетичного наративу, в якому викладається основний сюжетний масив (він розуміється як історія, розказана неконкретизованим наратором експліцитному авторові), у нейтральну гетеродієгетичу форму. “Чорний Ангел” поетологічно продовжує специфіку малої прози О. Слісаренка, але окремі особливості тут набувають жанроутворюючої ваги. Дія відбувається у віддаленому від бурхливого революційного життя місці. Артем Гайдученко з власної волі обирає далеку місцевість, аби усамітнитися для проведення наукової роботи - створення хімічної речовини надзвичайної вибухової сили. Він сам для себе створює умовний “безлюдний острів”, відірваний від звичного життя. “Острівцем” самотності маєток є і для іншого персонажа - Томи Карлюги. Поява мотиву відокремленості від буденності - данина традиційним пригодницьким сюжетам. Водночас у романі моделюється осучаснений космогонічний міф, який передає катастрофізм соціальних перетворень. Міфологеми братовбивства, гріхопадіння, “фаустівської людини” на підтекстовому рівні актуалізують у “Чорному Ангелі” метафізичне протистояння добра і зла, гріха і праведності.

У творі немає одного центрального героя, дія зосереджується навколо кількох рівнозначних персонажів. Їхня поява супроводжується натяками на наявність у кожного з них прихованої історії. Акумуляція таємниць формує ґрунт для пригод, за допомогою яких вони мають бути розкриті. Але для автора психологічний чинник не менш важливий у розкритті секретів персонажів. Майже всі герої роману психологічно виснажені життям, вони оцінюють дійсність за власними критеріями. Соціальний чинник їхніх взаємин мінімізований через мотив безлюдного острова, який дає можливість сконцентруватися на сутності людини.

Утопічний та діалектично пов'язаний з ним антиутопічний дискурс у романі “Чорний Ангел” має вербальну реалізацію. Моделі перспективного прогнозування постають у ході діалогів Гайдученка із Карлюгою та Чмирем як гіпотетично можливі варіанти розвитку після революційної (по суті, насильницької) зміни суспільства. Артем Гайдученко та Андрій Чмир у романі відстоюють утопічну конструкцію. Чмир, беззастережно відданий ідеї “комуністичного раю”, працює задля його наближення, не замислюючись над сутністю. Гайдученко складає власну наукову стратегію революційних перетворень. Карлюга відстоює антиутопічну (і як згодом з'ясується - історично точну) картину перетворення марксизму на реакційну ідеологію, бо для її підтримки “треба будувати в'язниці, утинати голови, в котрих виникне думка, не схожа на штамповану тавром державної канцелярії” Слісаренко О. Бунт. Роман, повісті, оповідання. - К.: Дніпро, 1965. - С. 75.. Антиутопічна складова отримує верх і в дискусії Гайдученка з Карлюгою, і в розв'язці сюжетної лінії винаходу. Знецінення футуристичної ідеї наукового винаходу декодується як алегорична руйнація теорії про можливість побудови справедливого суспільства.

В образі Томи Карлюги концентрується екзистенційний мотив самотності. Модель духовної кризи, втілена в його образі, ускладнюється мелодраматичною лінією стосунків із Мартою. В її розвиткові з'являються еротичні мотиви. Письменник підкреслює біологічну сутність людини, пов'язуючи народження духовного почуття любові до жінки із фізичним, але сам герой намагається його перебороти, здолати плоть заради внутрішнього спокою.

О. Слісаренко поєднує у “Чорному Ангелі” пригодницький підхід до подання матеріалу із психологічною мотивацією вчинків персонажів. Функціонування у романі міфологем братовбивства, гріхопадіння, “фаустівської” людини надає творові філософського підтексту. Підкреслена увага до документальної достовірності, яку автор демонструє введенням у текст газетних публікацій, записів із щоденника, протоколів тощо, показова відмова від суспільного тла на користь психологічної проблематики індивідуума, поява ліричної та символічної стихії у романі виявляють у “Чорному Ангелові” риси неореалізму.

У підрозділі 3.3 “Амбівалентність романного спадку” досліджується контроверсійний характер жанрових, стильових і тематичних трансформацій у романах О. Слісаренка “Зламаний гвинт” (1929) та “Хлібна ріка” (1932). За жанром “Зламаний гвинт” - пригодницький кінороман-пародія. Введення нетрадиційного для письменника тла - урбаністичних картин, територіально віднесених до України, Європи та Росії - сприяє створенню пригодницької атмосфери подорожі. О.Слісаренко з позиції “деміурга”-ляльковода керує перебігом подій і долями героїв. Останні, позиціонуючись автором як справжні люди, виконують ролі ляльок, потрібних лише для того, щоб твір відбувся як цілісність, тому у романі мінімізоване характерологічне та психологічне мотивування вчинків персонажів. Естетика роману наближена до кінематографічної літератури побудовою напружених сюжетних перипетій, динамізм яких виявляється у зовнішній інтризі. Подібна поетика мала утилітарний характер: на екрані у часи “німого” кіно було складно передавати нюанси почуттів, тоді як стрімке розгортання подій, трюки віталися глядачами нового на той час виду мистецтва. Твір не створювався спеціально як кіносценарій для екранізації, однак на його специфіку значно вплинула фільмова техніка. Втім, майже барокове нагромадження властивостей кіно у романі призвело до самозаперечення жанру, яке реалізувалось шляхом висміювання стереотипних ходів, сюжетних кліше, примітивних образів. Водночас надмірна ескалація сюжетних, динамічних, пригодницьких складників дозволяє кваліфікувати “Зламаний гвинт” услід за “Чорним Ангелом” як своєрідний “роман опору” (Л.Сеник), адже письменник, зосереджуючись на формальних чинниках, уникав необхідності писати те, що нав'язувала офіційна ідеологія.

Амбівалентність роману О.Слісаренка “Хлібна ріка” проявилася на тематичному рівні. Навіть назва твору, написаного напередодні наймасовішого геноциду українського народу, відбиває трагедію митця, який у “Чорному Ангелі” ще міг собі дозволити згадку, що в радянській Україні голодують люди, а три роки потому був вимушений писати тільки про дозволене. За проблематикою, пов'язаною із колективізацією сільського господарства, простежується бажання письменника порушити глибші філософські та “вічні” теми - стосунків батьків і дітей, спадкоємності поколінь, руйнації архетипу родини на догоду класовим інтересам, ставлення до релігії. Проте у романі автор практично відходить від естетики неореалізму, зосереджуючись на з'ясуванні соціальних, суспільних особливостей описаної доби.

Стильова амбівалентність романів сконцентрувалась у поєднанні формального експерименту, пов'язаного із втіленням “лівих”, гостросюжетних принципів у побудові твору, та редагуванні змісту відповідно до вимог офіційної доктрини. Подібну тенденцію спричиняли об'єктивні літературно-історичні умови, хоч водночас могла датися взнаки і свідома авторська настанова, що втілювалася у гаслі “немає такої речі, про яку не можна було б цікаво написати”, сприйнята О.Слісаренком як активним дописувачем “Універсального журналу”. В умовах тематичної, а згодом і стилістичної уніфікації літературної практики вибір життєвого матеріалу для художнього втілення у митця був невеликий. Проте у літературному дискурсі 20-30-х років ХХ століття романістика О.Слісаренка була унікальним естетичним явищем, яке розширило масив експериментальної прози.

У висновках узагальнюються основні результати наукового пошуку. В роботі встановлено, що у стилі О.Слісаренка відбилась загальна тенденція до синтезування різних естетичних концепцій. Стильова діаграма неореалістичної прози О.Слісаренка ускладнюється компонентами модерністської естетичної системи. На формування індивідуального стилю письменника вплинули символізм, футуризм, імпресіонізм та експресіонізм, елементи яких проявляються протягом усієї прозової еволюції. Орієнтація на виняткову подію, пригоду створюють у творах романтичну атмосферу. У неприкрашених описах реалій війни, використанні зниженої, грубої лексики відчувається відлуння натуралізму.

Твори О. Слісаренка тематично спираються на реалії тогочасного життя, його герої - пересічні люди. Проявити в особистості невідомі якості, відкрити приховані сторони та показати психоемоційні зміни авторові допомагають форсмажорні обставини. Письменник відмовляється від моделювання характеру та долі людини на основі соціально-історичних факторів, що було властиве реалізмові, і прагне накреслити алогізм реальності, вводячи у твори раптовий збіг обставин, непередбачуваний життєвий випадок, який змінює долю людини. Пошук закономірностей життя у сфері трансцендентного втілюється в категорії “фатум”. Реалізуючи описану концепцію світосприйняття, О. Слісаренко у дусі поетики модернізму демонструє перевагу форми над змістом. Він абсолютизує вагу сюжету як рушійної сили твору, дотримуючись теоретичних засад “сюжетників”. Водночас у прозі письменника поглиблюється психологічний струмінь. Автор намагається розібратися у тих метаморфозах, які відбуваються із людьми у момент зміни суспільного устрою, воєнних катаклізмів та особистісних криз. Однією з головних для О. Слісаренка стає проблема протистояння двох антитетичних “Я” всередині людини - активного й пасивного, сильного й слабкого, борця й раба обставин.

Письменник оновив парадигму жанрових різновидів малої прози, створивши іронічні та гострофабульні пригодницькі новели і привнісши такі їхні модифікації як авантюрна, псевдодетективна, анекдотична новела, новела випадку, саспенсу тощо. Аналіз внутрішньожанрових модифікацій малої прози виявив сюжетоцентричну матрицю побудови творів.

Тематичний дискурс новелістики охопив дві тенденції: деструктивну та конструктивну. Перша реалізується в іронічній, буфонадній розробці революційних та соціальних тем; прискіпливій увазі письменника до анекдотичної, приземлено-побутової проблематики. Друга концентрується у розширенні тематичних обріїв української прози за рахунок багатогранної варіативності проблеми “маленької людини” у філософській та психологічній площинах.

Наратологічний дискурс малої прози продемонстрував низку новаторських наративних моделей, викликаних експериментальним підходом О. Слісаренка до прозової практики. Вони актуалізують авторську орієнтацію на конструктивний комунікативний діалог із читачем, тяжіння до ігрового підходу, металітературний характер тексту. Наративні конструкції характеризуються одномоментністю та неповторюваністю, оскільки деякі з них не знайшли продовження не тільки у подальшому літературному процесі, а й у творчості самого письменника.

Повісті засвідчують зменшення неореалістичних складових у стилі О. Слісаренка і тяжіння до класичного реалізму. Неореалістична палітра у повістях проявляється здебільшого у зображенні негативних персонажів, в епізодах масових заворушень. Пригодницько-психологічний роман “Чорний Ангел” став новим витком неореалістичної творчості письменника. Майстерне поєднання цікавого, напруженого сюжету з психологічними студіями, елементами детективу та утопії відкрило підтекстові шари концептуальної проблематики. О. Слісаренко у романі досліджує широке коло соціальних, морально-етичних, філософських проблем. Центральними серед них виступають проблеми відчуження людини у суспільстві, в якому пропагувався колективізм, і болісного пошуку гармонії між внутрішнім світом та зовнішнім середовищем. Персонажі “Чорного Ангела” балансують на межі перетину добра та зла, протягом твору їм не раз доводиться переступати тонку моральну грань, що актуалізує питання гріховності людини.