Творчість В’ячеслава Потапенка (еволюція проблематики і поетики)

????????? ?? http://www.allbest.ru

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

10.01.01 - Українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Творчість В'ячеслава Потапенка

(еволюція проблематики і поетики)

Нікольченко Марія Владиславівна

Київ ? 2008

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі української філології Маріупольського державного гуманітарного університету, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник ?доктор філологічних наук, професор

КЕЙДА Федір Федорович,

Маріупольський державний гуманітарний

університет, завідувач кафедри української

філології.

Офіційні опоненти:доктор філологічних наук, професор

ГУЛЯК Анатолій Борисович,

Інститут філології Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

професор кафедри новітньої української літератури;

кандидат філологічних наук

ПОДЗІГУН Вікторія Іванівна,

Вінницький державний педагогічний університет

імені Михайла Коцюбинського,

доцент кафедри української літератури.

Захист відбудеться 22.02.2008 року о_13-30_годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01017, м. Київ, бульвар Шевченка, 14.

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01017, м. Київ, вулиця Володимирська, 58).

Автореферат розіслано 20.01. 2008 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої радиЛ.О.ТКАЧЕНКО

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Усебічне й ґрунтовне висвітлення історії українського письменства кінця ХІХ - початку ХХ століття не перестає бути актуальною проблемою нашого літературознавства, незважаючи на те, що до наукового обігу вже повернено імена цілої плеяди митців, чия творчість раніше або фальсифікувалася, або згадувалася побіжно. Так, лише за останні роки з'явилася низка дисертаційних праць, у яких із позицій сьогодення з'ясовано художньо-естетичні й проблемно-філософські домінанти творчого доробку М.Яцківа, Любові Яновської, Є.Мандичевського, О.Плюща, Надії Кибальчич та інших. Тим часом існує нагальна потреба наукової ідентифікації творчості й інших письменників, які активно розбудовували літературний процес досліджуваної доби, до того ж, більша частина їхнього спадку ще об'єктивно не оцінена. До таких митців належить і В'ячеслав Опанасович Потапенко (1864 - 1937).

Його ім'я навряд чи відоме сучасному читачеві. Із різних причин творчість прозаїка та драматурга опинилася на периферії вітчизняного літературного процесу: художній доробок митця практично не осмислений критикою, а переважна частина його творів донині чекає на видавця. Однак уже те, що дійшло до широкого загалу, засвідчує: творчість В.Потапенка - непроминальне явище в історії українського письменства. Він посідає помітне місце в ряду таких художників слова, як С.Васильченко, А.Тесленко, М.Левицький, В.Левенко, Д.Маркович, Т.Бордуляк, О.Катренко тощо.

Поодинокі спроби дослідження жанрово розмаїтого (мала проза, драматургія, поезія, публіцистика) спадку В.Потапенка зустрічаємо в розвідках І.Франка, С.Єфремова, Наталі Шумило. Одначе слід відзначити їх переважно спорадичний характер. Відтак донині не маємо цілісного уявлення про естетичну природу образного світу белетриста, поетикально-стильові риси та ідейне спрямування його творчості. Перші поодинокі кроки на шляху до розкриття репрезентованої Потапенком художньої моделі буття виявилися, на жаль, останніми. Отже, очевидною є потреба повернення і до літературного життя, і до наукового обігу ще однієї талановитої, незаслужено забутої постаті. Літературознавче дослідження доробку митця покликане поглибити уявлення про рух проблематики та поетики вітчизняного письменства помежів'я ХІХ - ХХ століть - явища складного, неоднозначного й непотлумаченого з належною вичерпністю. Ця обставина, з нашого погляду, зумовлює актуальність теми дослідження. Сьогочасність роботи визначається також тією непересічною роллю, яку відігравала творчість митця в процесі розбудови української малої прози, драматургії, у національному письменстві окресленої доби загалом.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано на кафедрі української філології Маріупольського державного гуманітарного університету, до комплексних наукових і навчальних планів якої входить проблема дослідження естетичних концепцій, зокрема, романтичних і реалістичних, на сучасному етапі літературознавчого аналізу художнього твору в руслі наукової теми “Актуальні проблеми української літератури і фольклору”.

Тема дисертації скоординована на засіданні бюро Наукової ради з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України (протокол № 4 від 14 грудня 2004 р.).

Мета дослідження - виконати системний аналіз художнього масиву малої прози та драматургії В.Потапенка; визначити домінантні ознаки проблематики і поетики, специфіку ідейно-естетичної сфери творчості письменника; показати її місце й значення в літературному процесі.

Реалізація зазначеної мети передбачає розв'язання таких завдань:

з'ясувати світоглядні домінанти В.Потапенка шляхом вивчення життєвих принципів, ідеалів, переконань, особливостей національного світобачення митця;

розкрити коло художньо освоєних письменником проблем та ідейно-естетичні концепти його творчості;

дослідити специфіку жанрових форм і композиційних структур прозового та драматургічного доробку В.Потапенка;

розглянути реалізмоцентричні вектори творчості прозаїка та драматурга; виокремити первні модерністської стилістики в ній;

виявити найпоказовіші риси образної системи, особливості моделювання конфліктів, прийоми сюжетотворення та засоби характеротворення; потапенко образний сюжетотворення

окреслити основні стильові прийоми та їх художньо-функціональну роль у досліджуваних текстах;

адекватно ідентифікувати місце В.Потапенка в процесі розвитку української прози і драматургії кінця ХІХ - перших десятиліть ХХ сторіччя.

Об'єктом дослідження є художньо-оповідний, новелістичний і драматургічний доробок В.Потапенка, що вивчається поглиблено. Як дотичним матеріалом послуговуємося публіцистикою, епістолярієм і ліричними творами письменника. У процесі дослідження використано переважно рукописи автора.

За предмет дослідження правлять: проблемна сфера, естетична природа, жанрово-стильова специфіка малої прози та драматургії В.Потапенка, зосібна твори, новаторські в досліджуваному аспекті, що вкладаються в художні системи романтизму, реалізму й раннього модернізму.

Методи дослідження ґрунтуються на провідних положеннях української філологічної школи та рецептивної естетики. Тому, відповідно до поставлених завдань, в різних частинах роботи дисертантка застосовує біографічний, порівняльно-історичний, генетико-типологічний, системно-естетичний, компаративний, описовий та інші загальноприйняті методи теоретичного й емпіричного пізнання. У роботі проводиться історико-біографічний опис, проблемно-тематичне прочитання змісту творів у діалогічних зв'язках з історичною добою, використовуються прийоми зіставно-типологічного аналізу художніх текстів у силовому полі тогочасного письменства з перевагою герменевтики тексту, що зумовлюється специфікою особистісної інтерпретації мистецьких образів. У процесі дослідження застосовано теоретичний матеріал із філософських (М.Бердяєв, Ф.Ніцше, Х.Ортега-і-Гассет), культурологічних (М.Ігнатенко, В.Скуратівський, Р.Барт, М.Бахтін, Ю.Лотман), театрознавчих (Л.Курбас, Л.Танюк) праць, психологічних студій (К.Ґ.Юнг, Е.Фромм) тощо.

Теоретико-методологічну основу дисертації становлять історико- й теоретико-літературні праці вітчизняних учених І.Франка, С.Єфремова, О.Білецького, Віри Агеєвої, Людмили Грицик, А.Гуляка, Тамари Гундорової, Людмили Дем'янівської, І.Денисюка, В.Дончика, М.Жулинського, Людмили Задорожної, Г.Клочека, Ю.Коваліва, В.Кузьменка, М.Наєнка, Д.Наливайка, Соломії Павличко, Г.Семенюка, М.Сулими, М.Ткачука, С.Хороба, П.Хропка, В.Фащенка, П.Федченка, Ю.Шереха, Наталі Шумило, Г.Штоня, інших авторитетних дослідників українського літературного процесу.

Наукова новизна роботи. Цілісне й системне дослідження художнього масиву творчості В'ячеслава Потапенка (проза, драматургія, поезія, публіцистика) здійснюється вперше в українському літературознавстві. У дисертаційній праці на рівні мікроаналізу прокоментовано ідейно-тематичний зміст, жанрово-композиційну структуру, домінантні засоби образо- й характеротворення письменника, визначено реалізмоцентричні вектори та первні модерністської стилістики його творів, переважна більшість яких уводиться до наукового вжитку вперше. Художня спадщина митця вперше розглядається в літературному контексті доби як полістильова модель (романтизм, реалізм із ознаками неореалізму, неоромантизму, імпресіонізму, психологічного письма). У роботі представлено першу спробу комплексного прочитання формозмісту творів В.Потапенка, специфіки художнього інструментарію, мистецького світу письменника. Заакцентовані аспекти індивідуально-авторської поетики осмислюються в тогочасному літературному процесі як синкретична стильова модель, а мистецька самодостатність творів прозаїка та драматурга репрезентується крізь виміри домінантних критеріїв художності. У дисертації визначається місце і роль літературної спадщини В.Потапенка в розвитку вітчизняного письменства порубіжжя ХІХ - ХХ століть. До наукового обігу вводяться деякі раритетні публікації та нові матеріали, що зберігаються у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України.

У дисертації представлено авторську концепцію розвитку літературної творчості В.Потапенка на тлі загальнолітературної семантики його часу. Дослідження жанрової, композиційної, стильової специфіки малої прози та драматургії письменника вважаємо певним внеском в історію й теорію літератури (з'ясування образотворчої функції сюжетики, композиційної структури малих прозових і драматичних форм). Матеріал, викладений у роботі, стане важливим для більш ґрунтовного усвідомлення проблеми традицій і новаторства, мистецької самореалізації літератора, еволюції проблематики й поетикальної сфери української прози та драматургії досліджуваного періоду.

Практичне значення одержаних результатів зумовлюється насамперед тим, що творчість В.Потапенка є оригінальним художнім явищем в українській культурі, вагомим внеском у літературний процес кінця ХІХ - перших десятиріч ХХ століття. Матеріали і висновки дисертації мають значення для подальшого осмислення важливих літературознавчих проблем, пов'язаних із визначенням жанрово-тематичного розмаїття письменства доби fin de siecle, провідних мотивів і стильових здобутків вітчизняного мистецтва слова загалом.

Матеріал, викладений у роботі, може використовуватися в процесі викладання курсу історії української літератури, в спецкурсах і спецсемінарах, при написанні підручників, посібників, нових літературознавчих розвідок; у підготовці першого наукового видання творів В. Потапенка.

Апробація результатів дисертації. Роботу в повному обсязі обговорено на розширеному засіданні кафедри української філології Маріупольського державного гуманітарного університету (протокол № 01 від 15 червня 2007 р.). Ключові положення дослідження доповідалися на наукових і науково-практичних конференціях різних рівнів: Всеукраїнській науковій конференції студентів і молодих учених “Українська культура: питання історії, теорії, методики” (Херсон, 24-25 березня 2005 р.); V Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 14-15 жовтня 2005 р.); VІ Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 20-21 жовтня 2006 р.); V-VІІ підсумкових науково-практичних конференціях викладачів Маріупольського державного гуманітарного університету (Маріуполь, 2004, 2005, 2006 рр.).

Публікації. Основні результати дослідження викладено в 7 статтях, 4 із яких надруковані у фахових виданнях, рекомендованих ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та джерел (257 позицій). Загальний обсяг роботи - 199 сторінок, із яких 179 - основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі схарактеризовано стан вивчення обраної проблеми, обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт, предмет, методи і завдання, розкрито наукову новизну дослідження, окреслено теоретичну й практичну вагомість дисертації, вказано основні етапи апробації здобутих результатів.

У першому розділі дисертації - “Ґенеза та естетична природа художнього мислення В'ячеслава Потапенка” - з'ясовуються питання, пов'язані з ґенезою творчості письменника, досліджується його життєвий шлях, спадщина, що кваліфікується як помітний внесок у розвиток національного літературного процесу кінця ХІХ - початку ХХ століття.

У реферованій дисертації здійснено спробу комплексної реставрації подробиць життєвого шляху В'ячеслава Потапенка. Митець народився 2 січня 1864 року у поміщицькій родині в селі Веселий Кут на Херсонщині. Закінчив Петербурзьку юнкерську школу. Із 1883 року служив актором у трупі корифея української сцени М.Кропивницького, актором і режисером у театральних трупах М.Васильєва-Святошенка, М.Старицького (у співавторстві з останнім написав драму “За друга”, поставлену в грудні 1887 року). Перші художні твори письменника побачили світ 1888 року у львівській “Зорі” та “Літературно-науковому віснику”, але переважна частина прозового, драматичного та поетичного доробку митця донині зберігається в рукописах відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України. У 1900 році В.Потапенко виїхав із України й до кінця життя мешкав у Катеринодарі; працював у театральних трупах, друкувався в місцевих газетах. Деякий час він обіймав посаду видавця-редактора катеринодарської газети “Новая заря”. 1910 року видання було закрито, і В.Потапенко відійшов від газетярської діяльності. Наступні шість років він працює в катеринодарських театрах як режисер, сценарист. Маємо також свідчення, що митець був активним членом літературного об'єднання “Плуг”. Відомості про останні роки життя і час смерті В.Потапенка доволі суперечливі. Письменника, як і багатьох тогочасних митців, не оминули жорна тоталітарної машини. У листопаді 1936 року він був заарештований НКВС і розстріляний (серпень 1937 р.). З інших джерел дізнаємося, що Потапенка було звільнено з-під варти лише 9 серпня 1942 року, і він долучився до антифашистського підпільного руху. У вересні 1942 року митець був схоплений гестапо і розстріляний зондеркомандою СС-10-А. Реабілітовано його 26 березня 1958 р.

У цій же частині роботи здійснюється стислий огляд громадсько-політичної та загальнокультурної ситуації в Україні рубежу ХІХ - ХХ віків, розглядаються умови формування світоглядних, ідейно-естетичних концептів творчості письменника, з'ясовуються літературні впливи, в колі яких перебував митець, осмислюється джерельна база його творів. Доведено, що творчість літератора еволюціонувала від реалістичної прози та драми (нарис “Чабан”, п'єса “За друга”) до психологічного письма (оповідання “На нові гнізда”, сцена-монолог “Король Лір”, драматичний етюд “Микола Кларич”).

У процесі пошукової роботи нами встановлено, що мистецький доробок В.Потапенка в царині малої прози складається з оповідань, казок і фрагментарних форм (ескізів, нарисів). У спадщині прозаїка, як і в багатьох творах, що побачили світ на зламі століть, поєднані риси реалістичного канону українського письменства з модерними “вкрапленнями”. Із нашого погляду, мала проза В.Потапенка прикметна поєднанням різностильових складових народництва з новими категоріями модерної літератури, і це - чи не домінантна ознака його індивідуального стилю. Герої творів митця зазнають найсильніших переживань не лише через зміни в економічному устрої, а й у зв'язку з моральним, духовним виродженням особистості. Ряд творів українських прозаїків межі ХІХ - ХХ століть (М.Коцюбинський, В.Стефаник, Марко Черемшина, М.Чернявський та інші) витримано в стилі психологічного імпресіонізму (Ю.Кузнецов). На нашу думку, свій внесок у цю справу зробив і В.Потапенко. Філософський аспект, осмислення онтологічних проблем у прозі автора, втілюючись в особистості центрального персонажа, не стільки несуть на собі відбиток його внутрішнього світу, скільки модифікуються в ньому, немов у складній оптичній системі. У малій прозі митця неважко помітити тяжіння до осягнення душевної організації людини, а через неї - людства. Конкретне оповідання сприймається як спроба усвідомлення психологічного сенсу буття особистості загалом. Художні пошуки в сфері “вічних проблем” (життя, смерть, кохання) спричиняються до злиття у творах В.Потапенка об'єктивної (авторської) та суб'єктивної (використання внутрішніх монологів) форм викладу.

Розглядаючи твори В.Потапенка під кутом зору естетичних пошуків доби, зазначаємо, що він не відмовлявся від селянської тематики: болючі проблеми українського села, трагедія особистості хлібороба на тлі складних соціальних обставин домінують практично в усіх надрукованих прозових творах письменника. Упродовж 1889 - 1902 років прозаїк виступав з численними творами про село, що засвідчили появу в українському письменстві цікавого й талановитого автора (оповідання “Чарівниця”, “На нові гнізда”, “Перша карна справа”, “Злодій”, “Чабан”, де художньо моделюються життєві катастрофи звичайного селянина). У фрагментарних формах (“Чубатий”, “Над кручею”) белетрист фіксує змінність вражень, переживань, роздумів над природою людської душі, сенсом людського буття, прагнучи в такий спосіб викликати у читача відповідну реакцію, настрої. Тематичні обрії творів В.Потапенка досить розлогі. Одначе сталими тут є принципи художнього осмислення особистості в її прямих чи опосередкованих зв'язках із соціальним середовищем, об'єктивної зумовленості та суб'єктивних настроїв, духовних і психологічних зламів, поворотних моментів у людській долі.

У реферованому розділі доведено, що В.Потапенко - митець-патріот - повсякчас переймався проблемами збереження духовності рідного народу. Одним із значущих культурних надбань українців, що ідентифікує їх як націю, особливим чином впливає на історичний поступ, свідомість, письменник вважав мову. Помітне місце в його творчому доробку посідає стаття “Рідна мова”. Поштовхом до написання цієї публіцистичної розвідки слугували дедалі активніші вияви російського великодержавницького шовінізму. У жанровому вимірі твір можна дефініціювати як “промову”, “послання”. Ідейно спорідненим зі статтею “Рідна мова” є ескіз “В українській школі”, присвячений учительству. Як свідчать спостереження, В.Потапенко вдався до спроби відійти від усталених художніх тенденцій у моделюванні реалій учительського буття. Письменник заакцентовує нову грань проблеми сільського вчительства: викладання в українській школі повинно вестися українською мовою, властиво, - рідною мовою сільської дитини. У художній візії В.Потапенка окреслюється і новий підхід до зображення постаті служителя культу. На відміну від версій багатьох попередників, сільський священик Потапенка - насамперед український гуманіст і просвітитель.

Із-поміж малої прози В.Потапенка осібне місце (насамперед у жанрово-тематичному аспекті) посідають нариси “Казка старого кота” та “Жаби (Казка старого кота)”, які в ідейно-тематичному плані тісно пов'язані між собою. У стильовому вимірі аналізовані нариси ідентифікуємо як неоромантичні, хоча генетично пов'язані з домінантами реалістичної естетики (оповідна техніка автора набуває лаконізму, а прагнення до об'єктивності й завершеності превалює над метафоричністю, суб'єктивніcтю та фрагментарністю стилю романтиків). У цих творах добре простежується звернення до фольклорної традиції (автор використовує казку для втілення свого творчого задуму). Як і в усній поезії, митець персоніфікує різних тварин, міфологічних істот, абстрактні поняття, наділяючи їх людськими рисами. Обидва твори заґрунтовані на художньому засобі алегорії. Прикметно, що в алегорії В.Потапенка має місце конкретна символіка, логічний акт перепотлумачення, відсутній, скажімо, в метафорі.

У процесі дослідження творчого доробку письменника було виявлено низку творів, у яких широко використовуються художні принципи суміжних мистецтв, зокрема живопису. Так, твір “Над кручею” (1889) Потапенко дефініціює як ескіз. У жанровому вимірі його можна кваліфікувати як образок в ескізній формі (таку ж функцію в письменстві межі століть виконував белетристичний нарис). Твір прикметний романтичною настроєвістю, для увиразнення якої автор удається до містичних мотивів. Сила почуттів героїв розкривається тут на тлі чарівної української природи через відтворення крихкої межі між реальним та ірреальним, потойбічним світами. Характерною ознакою ескізу є використання сну як одного із засобів відтворення дійсності. Це наближає творчу манеру прозаїка до народнопоетичної традиції. Нам вдалося віднайти ще один зразок фрагментарної прози - нарис “Дніпр” (1935), який зберігається в рукописному вигляді. У цьому творі яскраво виявився талант В.Потапенка-пейзажиста, який оприлюднює своє захоплення красою великої й могутньої ріки.

Упродовж усього письменницького шляху В.Потапенко виявляв увагу й до драматургії. У реферованому розділі вказуємо, що його перу належить понад двадцять п'єс (за авторським визначенням - драми, комедії, трагедії, драматичні етюди, опери, сцена-монолог), які донині, на жаль, зберігаються в рукописах (за винятком “Короля Ліра”). Драматичні твори письменника, як свідчить аналіз, у загально-художньому сенсі ґрунтуються на кращих традиціях українського класичного мистецтва. Водночас помічаємо тут і явні “виходи” на загальнолюдські обшири. Письменник прагнув “цілій освіченій людськості сказати якесь своє слово в тих великих питаннях, що ворушать її душею” (І.Франко). В.Потапенко був добре ознайомлений зі здобутками вітчизняної та світової класики. Саме це, як і творче послуговування досвідом попередників, дало йому змогу сформувати в своїх драматичних творах доволі оригінальний художній світ. Уважне прочитання кращих п'єс автора (“Мазепа”, 1905, “Круча”, 1922, “Микола Кларич”, 1923, “Ярослав (Осмомисл) - князь Галицький”, 1926, “Ісус і Сатана”, 1926, “Гетьман Мазепа”, “Так гомонів Дніпр”, “Падучі зорі”, “Приболоток” (усі - 1928), “Іуда”, 1933) дозволяє виокремити їх домінантні художні ознаки: звернення до історичної та етико-філософської проблематики; розробка морально-світоглядних конфліктів; психологізація й інтелектуалізація зображуваного; епізація драматичної дії (масштабність у відтворенні життєвих реалій, багатоконфліктність у стосунках між персонажами); розмаїття драматургічних прийомів індивідуалізації дійових осіб; зв'язок із фольклором, побутом, морально-етичними приписами українського народу; наявність мелодраматичних ефектів і публіцистичності; тяжіння до модерністського світовідчуття. В.Потапенко писав драматичні твори різних жанрів. Та все ж найсильнішим він був у відтворенні трагічних миттєвостей людського буття. У реферованому розділі пунктирно ілюструємо свої спостереження на матеріалі сцени-монологу (авторська дефініція) “Король Лір” (1912).

Вважаємо, що до жанру комедії В.Потапенко звернувся під впливом М.Старицького. У таких творах, як “Чого тополі шелестять” (1920), “Козир” (1922), “В старі роки” (1924), “З пахучого степу” (1927) тощо драматург репрезентував розлогі картини побуту й реалістичні характеристики дійових осіб. Характерно, що суто комедійні елементи в цих п'єсах перехрещуються з мелодраматичними, спричиняючи доволі широкі соціальні узагальнення, підносячи побутово-комедійний жанр на більш високий рівень.

У розділі описано й діяльність письменника як публіциста. Митець безкомпромісно виступав проти чорносотенних діячів Державної думи, царських міністрів і місцевих чиновників. За це його ще до жовтневого перевороту 1917 року шість разів заарештовували. В.Потапенко чимало уваги приділяв висвітленню театрального життя Кубані. Катеринодар часто відвідувала театральна трупа М.Садовського, в складі якої грала Марія Заньковецька. В.Потапенко присвятив гастролям 1908 року декілька статей у “Новой заре”, висловлюючи щире захоплення талантами Заньковецької та Садовського.

У процесі пошукової роботи нам вдалося знайти й декілька поетичних творів В.Потапенка: віршовані байки “Ведмідь та бджоли” (1926), “Грицькова бляха” (1932), вірші “Посмертний спів Івану Котляревському” (1898), “Не злидень я…” (зафіксовано в листі до С.Єфремова від 30 жовтня 1902 року), “На роковини Т.Г. Шевченка” (1907), “До рідного краю” (1934), “Під ці склепіння спокійні” (1936). Вони не були надруковані й зберігаються у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України. Лірику та ліро-епос В.Потапенка через невідшліфованість стилю, публіцистичність і риторизм не можна вважати помітним художнім явищем.

Підсумовуємо, що помітне місце в літературному процесі рубежу ХІХ - ХХ століть належить розмаїтій у жанрових вимірах (проза, драматургія, поезія, публіцистика, критика) творчості В.Потапенка. Скрізь він сказав своє слово, скрізь були в письменника власні здобутки і втрати. На загал же, його творча постать органічно зливається з добою порубіжжя віків.

Другий розділ роботи - “Еволюція жанрово-стильових модифікацій малої прози письменника” - присвячено розглядові найпоказовіших тенденцій в осягненні письменником людського буття в малій прозі. Як свідчать спостереження, проблематика й поетика малої прози В.Потапенка позначена синхронно-діахронним сприйняттям світу, глибоким осмисленням історичних умов народного життя, трагічним оптимізмом стосовно історичної долі нації. Письменник щиро тяжів до пошуків справжнього героя, прагнув усвідомити його натуру передовсім крізь морально-етичні виміри (“Злодій”, “Чарівниця”, “Чубатий”, “Перша карна справа” тощо). Зустрічаємо тут (хоча й нечасто) алегоричні та, сказати б, передсимволічні образи, картини.

Аналіз творів письменника дозволяє зробити висновок, що він прагнув урахувати провідні тенденції розвитку прози кінця ХІХ століття й вів активні пошуки в царині раннього українського модернізму. Неважко помітити тяжіння В.Потапенка до проникнення в чуттєву сферу персонажа, до зображення героя, спроможного протистояти несприятливим життєвим обставинам і одіозному оточенню. Різні шляхи розвитку тогочасної літератури сприяли тому, що письменник поєднував у своїх творах різні стильові прийоми.

У малій прозі В.Потапенка почасти відбилася загальна тенденція розвитку вітчизняної літератури того періоду: розмірена оповідь художньої прози попередників поступається місцем експресивним формам викладу подій (зосібна - в жанрах нарису, ескізу тощо). У спадщині митця простежується взаємопроникнення літературних родів, що сублімується у творах із загостреним драматизованим конфліктом, де значно глибше розкриваються людські характери. Драматизм як пафосно-стильова ознака знаходить своє вираження в моделюванні прозаїком специфічних ситуацій, перенесенні зовнішнього конфлікту у внутрішню сферу персонажа, використанні діалогу як одного із засобів характеротворення. Ліризм прози автора виявляється в особливостях художнього мислення, в емоційності, використанні яскравих деталей, відтворенні суб'єктивних переживань.

В.Потапенко не відійшов від реалістичної традиції в українському красному письменстві, тому в його прозових творах різноаспектно моделюється селянська тематика. Однак “об'єктизована” проза під його пером удосконалює форму, вбираючи в себе прийоми традиційного оповідання та стилістичні здобутки психологізованого письма. Послуговуючись художніми прийомами класичного реалізму, белетрист прагнув сповнити їх новим змістом, новими функціональними якостями, створюючи в такий спосіб оновлену художню систему, що відповідала запитам доби й сприяла розвиткові та модифікації жанрових форм. Персонажі найчастіше змальовуються у момент найвищого напруження душевних сил. Чи не найяскравіше мить граничного емоційного стану людини письменник висвітлив в оповіданні “На нові гнізда”, центром якого стає момент прощання селян-переселенців із батьками й рідною домівкою. Оскільки В.Потапенко працював не лише в царині прози, а й драматургії, це вплинуло на характер зображення життєвих реалій. Речення в оповіданні короткі, експресивні. Лаконічними мазками прозаїк ніби створює декорації до дії, що відбувається.

Прикметно, що, перебуваючи в силовому полі реалістичного світовідчуття, В.Потапенко енергійно шукав нових художніх форм - переважно імпресіоністичних, із притаманною їм гостротою у віддзеркаленні почуттів. В оповіданні “На нові гнізда” майстерними діалогами, порівняннями, максимальною напруженістю дії, скупими пейзажними замальовками письменник відтворив ще одну картину безталанного народного життя, поламані людські долі. Сила впливу на читача відчувається й у тому, що зображувані події розгортаються в надзвичайно ущільненому часовому просторі (одна доба), що було характерним для імпресіоністичної новели.

У реферованому розділі акцентується увага на оповіданні “Перша карна справа”, де В.Потапенко ставить за мету відтворити безрадісну долю української жінки-селянки. Розповідь у творі ведеться від першої особи, що надає йому особливої достовірності, чуттєвості. Це оповідання дає підстави для висновку про наявність у творчості В.Потапенка інтертекстуальності. Маємо на увазі наявність чужого (Шевченкового) слова, зматеріалізованого алюзіями (натяками) та ремінісценціями (відгомонами). Інтертекст цього твору вважаємо загалом зрозумілим для сучасного читача. Відтак він не потребує декодування. До того ж, вимальовуючи образ жінки-покритки, прозаїк у концептуальних моментах апелює до досвіду Т.Шевченка (“Причинна”, “Тополя”, “Наймичка”, “Катерина”, “Лілея” тощо). В.Потапенко завжди щиро захоплювався душевною, моральною красою людей праці. Одним із яскравих свідчень цього є оповідання “Чабан”. На початку твору прозаїк репрезентує художню візію ілюзорної свободи чабанів, заглиблюється в душу, внутрішній світ героя. Це помічаємо насамперед в експресивності письма, майстерній побудові й емоційності діалогів, драматизації зображуваного.

Як свідчать спостереження, на сторінках своїх творів автор прагнув ґрунтовно проаналізувати духовний космос українства, вибудувати типово українські ситуації, використовуючи для цього семіосферу саме сільської культури. В оповіданні “Злодій” на тлі таких “вічних” проблем, як християнське милосердя, гуманізм, добро і зло, моральність і безчестя, злочин і кара прозаїк порушує проблему злодійства, що ідентифікується ним як духовний гріх. Наратор розглядає гріх як амбівалентне явище: з одного боку, це злочин, провина, свідчення морального й духовного падіння особистості, зло, а з іншого - можливість для каяття, страждання від скоєного, розчулення, прощення.

На окремому полюсі з-поміж творів сільської тематики перебуває твір В.Потапенка “Чарівниця (Оповідання мого діда)”. Спектр проблем, порушених тут письменником, доволі широкий. Найголовніші з них - людяність, духовність, віра в людей, вірність і зрада. Упадає в око й проблема самотньої особистості, яка через свою неординарність і несхожість із іншими виявляється зайвою в соціумі. Увиразнюється зазначена проблематика розробкою питань стосунків між чоловіком і жінкою, фатальності нерозділеного кохання. Тяжіння до відтворення неординарних характерів, незвичайних, утаємничених, загадкових ситуацій, як і метафоричність мови, що виявилися в цьому оповіданні, наближають стильову манеру В.Потапенка до романтичної.

Проблематика нарису “Химка” органічно вливається в річище творчих пошуків доби, адже митець прагне до художнього осягнення проблеми морального зубожіння представників нового покоління інтелігенції, протиставляючи його внутрішній особистісній шляхетності простолюду.

Стаття “Рідна мова” та нарис “В українській школі” прикметні тим, що в них порушуються не лише питання розвитку мови. Йдеться тут, зосібна, й про специфіку української ментальності. У статті “Рідна мова” впадає в око насамперед органічний зв'язок авторського бачення сфери мовної освіти із провідними соціокультурними тенденціями доби. Тему збереження національної ідентичності через розбудову української мови й школи В.Потапенко розробляє і в ескізі “В українській школі”.

Дисертантка констатує, що у своїй творчості письменник звертався й до художнього осмислення місця краси, мистецтва в людському повсякденні. Йдеться про алегоричні нариси (авторське визначення) “Казка старого кота” та “Жаби (Казка старого кота)”. Об'єднані нариси й образом оповідача (кіт, який неквапливо знайомить слухача зі своїми історіями). В.Потапенко персоніфікує мистецтво, використовуючи так звану “змішану” алегорію, завдяки якій слово зберігає своє номінативне значення, сприяючи декодуванню авторського задуму. Белетрист утверджує думку про божественність, ідеальність мистецтва й тих, хто йому слугує.

Оповідання В.Потапенка “Я нікого не їм” вважаємо цікавим насамперед у проблемно-тематичному аспекті. Письменник репрезентує тут свої глибокі роздуми про людяність і жорстокість, дружбу, щирість і всепрощення через віддзеркалення внутрішнього світу дитини. Твір вибудовується як дискурс наратора і малого хлопчика. До того ж, відтворені в оповіданні побутові картинки й буденні колізії взаємоперехрещуються із психологічним осягненням душевного стану героя, поставленого автором у ситуацію глибокої розпуки. Послуговуючись засобами персоніфікації, письменник поетично змальовує й “настрої” великої ріки - одного з символів національної гордості українців - у різні пори року (нарис “Дніпр”). Вважаємо, що за рівнем образотворення нарис стоїть дещо осібно у творчому доробку прозаїка.

У реферованому розділі зазначаємо, що у творчості В.Потапенка жанри малої прози відіграють особливу роль. Саме в них із максимальною вичерпністю виявився хист митця - проникливого психолога й лірика, драматичного епіка, який виформував особливий український світ, створив характерну лише для нього сферу інтимно-духовного наративу. У художньому часі й просторі письменника знаходиться місце піднесеним і ординарним, одухотвореним і приземленим образам, які викристалізовують його ідеостиль, що розвивався в силовому полі реалістичного та модерністського дискурсів. Розмаїття мотивів, сюжетів і проблем, розлогий спектр художніх засобів засвідчують в особі В.Потапенка справді обдарованого прозаїка. Найпоказовішою вважаємо ту обставину, що різновекторність наративного мислення письменника відкривала простір для широкого застосування нових форм художнього дослідження духовного світу людини. Мала проза письменника - це доволі широке коло жанрових форм - традиційних (соціально-психологічне оповідання) і новаторських (фрагментарні форми, що модифікуються як нарис, ескіз, образок та ін). Психологізоване зображення героя, зіткнення протилежних поглядів на “вічні” проблеми, драматична насиченість подієвої площини - чи не основні ознаки художнього світу белетриста. Моделюючи образи, митець психологізує й навколишній світ, що втілюється насамперед на стильовому рівні художньої структури (використання риторичних фігур, уривчастих і безособових речень). На нашу думку, мала проза В.Потапенка належить до непроминальних явищ у літературному процесі України кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Третій розділ - “Драматургія В.Потапенка в літературно-мистецькому процесі” - складається з двох підрозділів.

Йдучи за класифікацією автора, ми розподілили його драматургічний доробок на дві групи: трагедія та драма і комедія. Опери (лібрето) розглядаємо в групі драм - як синтетичний музично-драматичний твір, зміст якого втілюється в сценічних образах. Авторка усвідомлює певну вразливість цього моменту, тим часом вважає за потрібне не залишати поза увагою й ці тексти - літературно-драматичної основи одного з різновидів музичного мистецтва.

Результати спостережень за розвитком жанрів драми й трагедії у творчості драматурга представлені у підрозділі 3.1. - “Творча історія драми і трагедії письменника, їх джерела та імпульси”.

В одноактній, написаній російською мовою п'єсі “Іуда”, драматург розглядає Святе Писання як історію великого страдника, що поклав своє життя на вівтар служіння людям. Увага митця сконцентрована довкола філософської проблематики - істина, боротьба старого та нового, відносини геніального провидця й натовпу, помста, зрада і любов до людей, злочин і каяття. “Іуда” прочитується як твір екзистенційної орієнтації. Центром драми є проблема особистості, досліджувана в дусі екзистенційних антиномій: кат - жертва, воля - неволя та ін. По суті, В.Потапенко пропонує власний погляд на постать і причини вчинку Іуди, неканонічний варіант класичної ситуації зрадництва.

У невеликій за обсягом сцені-монолозі “Король Лір” митець уперше в українській драматургії моделює тему міського “дна”, виводить постаті мешканців нічліжок для безпритульних. Тематично поєднаною з “Королем Ліром” є драма на п'ять дій “Падучі зорі”. Започатковану в сцені-монолозі тему існування, самореалізації митця В.Потапенко тут продовжив і значно поглибив. Характерною особливістю драматичних творів В.Потапенка є розлогі ремарки, де не лише містяться вказівки на зовнішність, соціальний статус, вік персонажів, а й детально вимальовується їх внутрішній світ, особливості характерів. Як і Шекспірівський Гамлет, персонаж твору В.Потапенка теж своєрідно розв'язує проблему “бути, чи не бути?”. Важливу роль у розкритті ідейного змісту п'єси відіграє її заголовок - своєрідний мінімальний текст, що виконує спеціальні прагматичні функції, регулюючи відношення письмового тексту й відсутнього контексту.

У лібрето опери на дві дії “Ісус і Сатана” В.Потапенко продовжує розробку морально-етичної проблематики, пов'язаної з існуванням митця в соціумі, проте акцентує увагу на одному з її аспектів - момент пошуку митцем власного ідеалу й сенсу буття. Найпоказовішими ознаками лібрето вважаємо майстерність образного моделювання переломних моментів у свідомості митця й глибоку філософічність. Жанр твору можна ідентифікувати як інтелектуальну драму, характерну в тогочасному письменстві для контекстуального поля драматургії В.Винниченка.

П'єси В.Потапенка “Круча” і “Так гомонів Дніпр” до певної міри об'єднані схожими сюжетами, тематикою й проблематикою. В обох творах на виразному соціальному тлі розгортаються сімейні драми, а на сюжетному рівні наявний любовний трикутник, ускладнений мотивами подружньої невірності й викриттям однієї зі сторін. В.Потапенко тяжів до поглибленого розкриття психологічного стану персонажів, одним зі свідчень чого є виразна зінтегрованість емоційної тональності п'єси. Невелика кількість дійових осіб, задіяних у сценах, компенсується відчутним драматизмом діалогів.

Драма В.Потапенка “За друга” написана в співавторстві з М.Старицьким. Тема п'єси вливається в річище мистецьких пошуків помежів'я ХІХ - ХХ століть, що передбачали, зокрема, відтворення соціальних і морально-етичних суперечностей у тогочасному українському селі. Загальна настроєвість твору - мінорна. В.Потапенко прагне розкрити хижацьку сутність сільських хазяїв-глитаїв, через яких руйнуються долі багатьох людей. Письменник талановито відтворює глибоко психологічні картини людських емоцій - від щирого кохання до граничних моментів безвиході.

Історико-драматичний етюд В.Потапенка “Перед волею” також посів своє місце в контекстуальному просторі української літератури кінця ХІХ - початку ХХ століття. Тематично твір сконцентрований довкола очікування селянами маніфесту про скасування кріпацтва і, відповідно, їхнього прагнення здобути землю. Емоційне тло драматичного етюду визначає піднесене почуття очікування давно омріяної події, що принесе простолюду свободу від кріпосництва. На селі складається ситуація, яку можна назвати справді нестандартною - усталений плин життя громади порушено з того моменту, коли мало не в кожній хаті почали говорити про царський маніфест. Маємо всі підстави для висновку про наявність у драмі “Перед волею” догматичного життєподібного реалізму, карнавалізації дійсності, характерних для рубежу 1920-30-х років, про слабку вмотивованість багатьох сюжетних перипетій тощо. Тим часом художньо логічними тут є добре відчутні діалогічні зв'язки, інтертекст як стереофонія твору (Р.Барт). У п'єсі повсякчас вловлюється чуже (Шевченкове) слово, як і фольклорні ремінісценції (розповіді селян про життя за кріпацтва, що відчутно “перегукуються”, зокрема, з усними народними оповіданнями). Відтак можемо говорити про тяжіння письменника до творення поліфонічної драми, внутрішня структура якої є інтертекстуальною за своєю сутністю.

Серед невеликих драматичних творів В.Потапенка осібне місце посідає одноактний психологічний етюд “Микола Кларич”. Мета автора - відтворити трагедію родини, життєвий устрій якої, колись уже порушений царським урядом, остаточно руйнується буквально впродовж доби. Дія відбувається після жовтневого перевороту 1917 року. Намагання драматурга відтворити життєві реалії в їх рухливості, мінливості, передати власні враження наближає його творчу манеру до імпресіоністичної.

У драмі на п'ять дій “Чад” В.Потапенко звертається до подій громадянської війни в Україні. Рукопис твору, очевидно, чорновий, оскільки його сторінки покреслені, з великою кількістю авторських правок. Складається враження, що текст місцями розпадається на окремі шматки. Лише на титульному аркуші вказано кілька варіантів назви драми: “Химера”, “Омана”, “Дурман”, “Ошук”, “В диму”, “Ошуканство”. Це - одне зі свідчень напружених авторських пошуків.

Деякі п'єси письменник ідентифікує як історичні: “Мазепа”, “Ярослав (Осмомисл) - князь Галицький”, “Гетьман Мазепа”, вже згадувані історико-драматичний етюд “Перед волею” й історична трагедія “Іуда”. Образи та ідеї минулого сприяли глибшому усвідомленню сучасності, екстрапольованої в майбутнє. У драмі “Мазепа” зображено той буремний період української історії, що передував Полтавській битві, та події, які відбувалися безпосередньо по ній. Зазначимо, що суто історичних подій тут небагато. Минуле постає в п'єсі, сказати б, опосередковано - як тло, на якому відбуваються зіткнення різних характерів, ідей, розгортаються життєві колізії.

На рукописі лібрето історичної опери В.Потапенка “Гетьман Мазепа” зазначено: “Посвята пам'яті О.С.Пушкіна, автора “Полтави”. Присвячуючи твір пам'яті російського поета, письменник прагне спростувати наклепи на Мазепу, що належали, зосібна, й Пушкіну. Український автор реалістично відтворив непрості взаємини Петра І і Мазепи, вправно вибудував інтригу твору, використовуючи подробиці пізнього кохання літнього чоловіка до юної Мотрі Кочубеївни. Письменник майстерно індивідуалізував мовні партії персонажів. Прикметний твір і впливами української фольклорної стихії.

Сюжетною основою лібрето опери в п'яти діях “Ярослав (Осмомисл) - князь Галицький” В.Потапенка є реальна історія одруження й сімейного життя Ярослава Осмомисла. Могутній володар, який розширив межі Галичини, колонізувавши придністровські території, покращивши економічне становище своєї землі, був змушений рахуватися з бажаннями боярства, а іноді й поступатися перед ним. Це виявилося, зокрема, в родинній трагедії князя. Одружений за бажанням свого батька з Ольгою (дочка київського князя Юрія Довгорукого), Ярослав водночас жив у шлюбі з двома жінками - вінчаною Ольгою і коханкою Настасею, яка походила зі знатного боярського роду Чагрових. Драматург не вдається до подробиць державотворчої діяльності Ярослава Осмомисла, а показує страждання людини, яка заради інтересів краю жертвує особистим щастям.

У підрозділі 3.2. - “Художні пошуки драматурга в комедійному жанрі” - аналізуються п'єси, жанр яких В.Потапенко визначив як комедії. У них простежується загальна тенденція до викриття соціальних суперечностей, суспільних вад зламу віків. У полі зору письменника опиняються людська зажерливість, підступність, зрадливість тощо. Упадає в око й те, що за сюжетними колізіями, напруженням дії, засобами характеротворення, соціальною проблематикою більшість комедій драматурга в жанровому вимірі можна кваліфікувати як мелодрами або ж трагікомедії (“Чого тополі шелестять”, “Приболоток”, “В старі роки”). Як правило, у цих творах діє велика кількість персонажів, із-поміж яких обов'язковими є представники дворянської родини (зчаста збанкрутілої), які в різні способи намагаються виправити своє матеріальне становище. Прикметно, що такі герої не гребують жодними підступними засобами задля здійснення своїх планів. Вони йдуть на шантаж, шахрайство, зраду, підкуп, брехню, аби лише “переграти” власну родину, сусідів, компаньйонів і навіть друзів. Як правило, у комедії обов'язково діє людина, що прекрасно орієнтується у всіляких оборудках, допомагаючи головним персонажам розв'язувати їхні проблеми. Одначе наприкінці твору підступ завжди викривають, і шахрай залишається ні з чим. На таких сюжетних перипетіях ґрунтуються комедії “Тихі верби”, “Козир”, “З пахучого степу”. Дещо осібно стоїть комедія “Горицвіт”, у якій автор змодельовує ситуацію в українському селі часів гетьманату Скоропадського.

Завважуємо, що українська драматургія в особі В.Потапенка збагатилася ще одним оригінальним талантом. Його творчість органічно вписується в контекст розвитку вітчизняної драми кінця ХІХ - першої чверті ХХ століття. Та вагомий доробок Потапенка-драматурга ще чекає на свого видавця.

У висновках узагальнюються результати дослідження обраної проблеми.

Констатуємо, що творчий доробок В.Потапенка справді вагомий: мала художня проза (оповідання, нариси, ескізи), публіцистика, драматургія (драми, лібрето опер, трагедія, комедії, драматичні етюди). На превеликий жаль, усі драматичні твори письменника дотепер зберігаються в рукописах, за винятком сцени-монологу “Король Лір”. Потапенко був і обдарованим поетом, свідченням чого є, зокрема, лібрето опер “Ісус і Сатана”, “Гетьман Мазепа”, “Ярослав (Осмомисл) - князь Галицький”. Ліричні твори автора, що також зберігаються у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України, свідчать, що він спирався на творчий досвід класиків української літератури - Т.Шевченка, П.Куліша, Л.Глібова. Віднайдені нами поодинокі зразки епістолярію додають нових рис до творчого портрету митця. Заслуговує на увагу й ще один бік творчого обдаровання цієї непересічної особистості - В.Потапенко був актором, учасником відомих театральних труп, працював із корифеями українського театру М.Кропивницьким, М.Старицьким, П.Саксаганським, М.Садовським.

Реставрація подробиць життєвого шляху В.Потапенка, як із нашого погляду, слугує глибшому розумінню витоків та еволюції його творчості, з'ясуванню процесу становлення світоглядних, естетичних уподобань літератора. У роботі вперше відтворено загальну картину життя і творчості письменника. Як свідчать результати дослідження, доля оригінального белетриста й драматурга кінця ХІХ - початку ХХ століття склалася трагічно (смерть у застінках НКВС), що, вочевидь, спричинилося до його забуття.

Про творчість В.Потапенка літературознавцями сказано вкрай мало, хоча в його доробку знайшли відбиття провідні тенденції тогочасного українського письменства. Чи не найприкметнішою ознакою прозової спадщини письменника є майстерність у відображенні внутрішнього світу особистості. Орієнтуючись на європейські художні традиції, В.Потапенко, як і інші вітчизняні митці, сміливо втручався в суспільне життя, продукував індивідуальні художні прийоми, методи, що тяжіли до осягнення неповторного у своїй складності внутрішнього світу, психології та моралі особистості. Його герої - це здебільшого не ідеалізовані, а доволі сильні, оригінальні типи, становлення яких відбувалося в складних суспільних умовах. Неординарність художнього мислення письменника робить його творчість одним із помітних явищ в історії української літератури.

Досліджуючи спадщину В.Потапенка, звертаємо увагу на ту обставину, що він зазвичай удавався до розробки тем, які вже висвітлювалися в творчості Б.Грінченка, Панаса Мирного, А.Тесленка, С.Васильченка, В.Винниченка та інших митців. Проте за природою свого таланту він найближче стояв до М.Коцюбинського. Загалом, у прозі митця знайшли відбиття мотиви, актуальні для багатьох літераторів зламу віків. Маємо на оці, скажімо, відтворення граничного відчаю особистості в ситуації соціальної безвиході, зображення об'єктивної зумовленості подій і суб'єктивних настроїв, духовних чи психологічних зламів, поворотних моментів у людській долі і под.

П'єси автора відзначаються розлогістю проблемно-тематичної сфери, екзистенційним підходом до осмислення людського буття, різножанровістю (в тому числі - наявністю малих форм). Для драматичних творів автора характерний особливий тип персонажа, смислова насиченість експресивного конфлікту. Найпоказовіший у п'єсах Потапенка - психологічний конфлікт, що віддзеркалює процеси внутрішньої сфери дійової особи, яка перебуває у протиборстві з навколишнім середовищем і з самою собою. Драматург дотримується як реалістичних, натуралістичних, так і неоромантичних, імпресіоністичних світоглядно-естетичних засад, зчаста тяжіє до змалювання незвичайного центрального персонажа. У творчості митця добре відчувається романтична традиція, пов'язана з уснопоетичною творчістю українського народу. Розлогі ремарки свідчать про те, що письменник майстерно володів прийомами епізації драми.

Письменник моделює події різних історичних епох. Герої минулих часів, що прикметно, постають не лише як історичні діячі, а й як звичайні люди зі своїми проблемами - кохання, зради, страждань через підступні дії заздрісників, із прагненням до щастя (драма “Мазепа”, лібрето опер “Гетьман Мазепа”, “Ярослав (Осмомисл) - князь Галицький”, історико-драматичний етюд “Перед волею”). У драмах митця простежуємо й своєрідне потлумачення біблійних образів - Ісуса Христа, Іуди, Сатани (опера “Ісус і Сатана”, трагедія “Іуда”). П'єси В.Потапенка ґрунтуються переважно на глибоких соціальних протиріччях (“За друга”, “Круча”, “Так гомонів Дніпр”, “Чад”, драматичний етюд “Микола Кларич”). Характерним у його драматургії є звернення до нової для нашої літератури теми - існування мешканців міського “дна” (сцена-монолог “Король Лір”, драма “Падучі зорі”). Ці п'єси прикметні яскравими виявами імпресіоністського й символістського світовідбиття; вони - одні з найяскравіших виявів таланту драматурга.