Творчість Володимира Бірчака 20–40-х років ХХ століття в українському літературному процесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

10.01.01 - українська література

Творчість Володимира Бірчака 20-40-х років ХХ століття в українському літературному процесі

Новак Сніжана Михайлівна

Івано-Франківськ - 2008

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі теорії та історії української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор ХОРОБ Степан Іванович, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, завідувач кафедри української літератури, директор Інституту філології.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук Мельник Ярослава Іванівна, Інститут українознавства імені Івана Крип'якевича НАН України, старший науковий співробітник;

кандидат філологічних наук, доцент Чопик Ростислав Богданович, Львівський національний університет імені Івана Франка, доцент кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Піхманець Р.В.

Анотація

Новак С.М. Творчість Володимира Бірчака 20-40-х років ХХ століття в українському літературному процесі. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. - Івано-Франківськ, 2008.

Дисертацію присвячено комплексному вивченню творчості вказаного періоду В. Бірчака (1881-1952) - письменника, літературного критика, публіциста і громадського діяча. Вперше в українському літературознавстві вивчається ідейно-естетична парадигма друкованої спадщини В. Бірчака 20-40-х рр. ХХ ст., її тематична спрямованість, особливості індивідуального стилю митця. У роботі розшифровано його невідомі псевдоніми. До наукового обігу залучено великий пласт неопублікованих листів, архівних матеріалів. Здійснений аналіз прозового дискурсу В.Бірчака в українському літературному контексті дає підстави зробити висновки про багатогранність таланту письменника та необхідність подальшого дослідження його творчого доробку.

Ключові слова: проза, інтерпретація, поетика, національна спрямованість, сюжет, композиція, художнє мислення, критика, псевдоніми, публіцистика.

Аннотация

Новак С.М. Творчество Володымыра Бирчака 20-40-х годов ХХ века в украинском литературном процессе. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Прикарпатский национальный университет имени В.Стефаныка. - Ивано-Франковск, 2008.

Диссертация посвящена комплексному изучению творчества 20-40-х гг. ХХ в. В. Бирчака (1881-1952) - писателя, литературного критика, публициста, общественного деятеля. Впервые в украинском литературоведении изучается идейно-эстетическая парадигма творческого наследия В. Бирчака 20-40-х гг. ХХ в., ее тематическая направленность, особенности индивидуального стиля прозаика. В работе расшифровано его неизвестные псевдонимы. В научный оборот введены неопубликованные письма, архивные материалы. Осуществленный анализ прозового дискурса В.Бирчака в украинском литературном контексте дает основания сделать выводы о многогранности таланта и необходимости дальнейшего исследования его творчества.

Ключевые слова: проза, интерпретация, поэтика, национальная направленность, сюжет, композиция, художественное мышление, критика, псевдонимы, публицистика.

Annotation

Novak S.M. Creative Activities of Volodymyr Birchak of the 20-40ies of the 20th century in Ukrainian Literary Process. - Manuscript.

A dissertation for the Scholarly Degree of Candidate of Philology, Speciality 10.01.01 - Ukrainian Literature. - Subcarpathian Vasyl' Stefanyk National University, Ivano-Frankivsk, 2008.

The dissertation is a complex investigation of the creative activities of Volodymyr Birchak (1881-1952) - a writer, literary critic, publicist, and community figure. For the first time in the Ukrainian literary criticism the ideological and aesthetic paradigm of V. Birchak's published heritage of the 20-40ies of the 20th century as well as its thematic directionand the writer's individual style has been studied. Some unknown pseudonyms of V.Birchak have been deciphered. A great layer of unpublished letters and archival materials of the writer has been brought to the scientific circulation.

The analysis of V. Birchak's prose discourse in Ukrainian literary context carried out in the dissertation makes it possible to arrive at the conclusion about many-sidedness of the writer's talent as well as about the necessity of further investigation of his literary heritage.

It has been grounded in the thesis that in the 20-40ies of the 20th century V. Birchak proved to be a mature writer and highly qualified specialist in literature. A sound proof of that are first of all his short historical novels “Vasyl'ko Rostyslavych” (1923), “Volodar Rostyslavych” (1930, in 1941 edition - “The Great Victory”); “Proty Zakonu” (“Against the Law”) (1936); “Na Novykh Zemlyakh” (“On the New Lands”) (1938), “The Career” (1940), and two collections of short stories “Prytchi” (“The Parables”) (1931) and “Zolota Skrypka” (“The Golden Violin”) (1937).

While working at the thesis the author has come to the сonclusion that the state-building ideas in the time of the greatest mobilization of spiritual forces of the Ukrainian nation were the basis of V. Birchak's outlook.

The creative activity of the writer testifies to his sequence in the realization of the ideas of reconstruction. In his works the literary artist pays much attention to the life of an intellectual, a strong personality, seeing in him motive power in the society. Trying to ruin triteness and stereotypes, the writer diminishes the role of descriptions, and his works are characterized by principal non-ethnographism but by turning to the mysteries of subconsciousness.

The theme touched upon in the dissertation requires a thorough study of the materials giving the reasons to state that the ethical-anthropological ideal of V. Birchak corresponds with that of I. Franko. In his works V.Birchak pays much attention to the problem of freedom of a personality, to choice and responsibility. The world-outlook position of the writer did completely coincided with the position of European existentionalism. It has been coloured by a set of national features that defined the existentional-cordocentral character of V. Birchak's prose. The writer developed the theme of capability and non-capability of human brain to resist the dominance of total absurd in the life of an oppressed nation. The satirical works of the man of letters testify to his negation of the then political regime. His characters living at the turn of the epochs treat the reality constructively.

Key words: prose, interpretation, poetics, national trend, plot, composition, artistic thinking, criticism, pseudonyms, publicism.

1. Загальна характеристика роботи

Посилення інтересу до української літератури першої половини ХХ ст. зумовило необхідність якісно нової інтерпретації творчості майстрів слова, чию спадщину було вилучено з літературного обігу через ідеологічні заборони. До таких маловідомих талантів належав і Володимир Бірчак (1881-1952) - прозаїк, один із фундаторів львівського модерністського літературного угруповання “Молода Муза” (1906-1914), літературознавець, критик, публіцист, громадський і культурний діяч, педагог, чиї життя і творчість головно пов'язані з Галичиною та Закарпаттям.

Офіційне літературознавство тривалий час згадувало ім'я В. Бірчака з негативним означенням у дослідженнях про “молодомузівців”. Підрадянська критика спекулювала навколо нищівної оцінки, яку дав І. Франко оповіданням початківця. Проте В. Бірчак уже тоді виявив здібності до художнього обсервування. Тому М. Коцюбинський поблажливо ставився до його ранніх творів. Необ'єктивною була і критика М. Євшана, який ущент розкритикував письменницький хист В. Бірчака на підставі аналізу одного справді найслабшого в художньому сенсі оповідання “Латачки” (1910).

Зрілі твори прозаїка побачили світ після смерті І. Франка. Про них схвально відгукнулися Л. Бурачинська, В. Гнатюк, С. Гординський, Я. Гординський, Б. Лепкий, Л. Луців, Ю. Опільський, С. Черкасенко, критик під криптонімом Р.К. Популярність принесли В. Бірчакові історичні повісті “Василько Ростиславич” (1923), “Володар Ростиславич” (1930, з 1941 року - “Велика перемога”), “Проти закону” (1936). До цього ж періоду творчості належать “Притчі” (1931), “Літературні стремління Підкарпатської Руси” (1937), збірка оповідань “Золота скрипка” (1937), повість “На нових землях” (1938), “Карпатська Україна. Спомини і переживання” (1939), повість “Кар'єра” (1943), численні літературно-критичні та публіцистичні статті, розпорошені у 20-40-х рр. ХХ ст. по часописах Галичини і Закарпаття.

У незалежній Україні перевидано лише історичні повісті В. Бірчака і здійснено репринт “Літературних стремлінь Підкарпатської Руси”. Решту мистецького доробку письменника становлять раритетні видання, публікації в періодиці міжвоєнних десятиліть, часу Другої світової війни та рукописи. Ці обставини значною мірою унеможливлюють сучасне осмислення художньої спадщини В. Бірчака, а відтак і цілісне осягнення складного та багатогранного літературного процесу 20-40-х рр. ХХ ст.

Вивчення мистецького набутку В. Бірчака після тривалого замовчування відновилося наприкінці 80-х рр. ХХ ст. З'явилися публікації О. Мишанича, М. Шалати, М. Мушинки, Л. Баботи, В. Іваня, В. Габора, Я. Грицков'яна та інших. Однак переважна більшість розвідок має історико-дескриптивний чи портретно-оглядовий характер. Об'єктом системно-цілісного дослідження чи предметом аналітичного розгляду творчість В. Бірчака не була.

Актуальність теми дослідження полягає в необхідності всебічного вивчення спадщини В. Бірчака і здійснення її наукової інтерпретації. Цілісна праця про багатогранний доробок письменника, літературознавця, критика, публіциста матиме принципове значення для повноти осмислення культурно-мистецьких процесів в Україні 20-40-х рр. ХХ ст.

Зв'язок роботи з науковими планами. Дисертацію написано на кафедрі теорії та історії української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені І. Франка в контексті кафедрального дослідження “Письменники Франкового краю”. Тему дисертації затверджено вченою радою зазначеної установи (протокол № 18 від 26.ХІ.1993 р.), перезатверджено (протокол № 12 від 15.ХІ.2007 р.), затверджено Науково-координаційною радою з проблем “Класична спадщина і сучасна художня література” при Інституті літератури імені Т.Шевченка НАН України (протокол № 1 від 19.ІІІ.1998 р.).

Об'єктом дослідження є творчість В. Бірчака 20-40-х рр. ХХ ст. у контексті українського літературного процесу першої половини ХХ ст.

Предметом дослідження стали особливості художнього мислення В. Бірчака, засоби поетики і характеротворення, образна система його прози як вияв національної ідентичності.

Теоретико-методологічна база. У дисертації застосовано біографічний метод аналізу (з'ясування фактів біографії, які мали вплив на формування світоглядних позицій письменника); культурно-історичний (аналіз художнього освоєння прозаїком життя українців у динаміці, з'ясування причин пристальної уваги митця до їх менталітету, звичаїв, культурного минулого з метою показу просторово-часової різноманітності буття нації), психологічний (дослідження внутрішнього світу героїв творів), психоаналітичний (у намаганні пояснити психічні прояви персонажів підсвідомими потягами та інстинктами, а також у з'ясуванні причин морально-психологічної поляризації героїв). Епізодично застосовано екзистенціалістичний метод (для витлумачення художньої творчості крізь призму екзистенціалів). Теоретичною основою дослідження стали праці з вузлових проблем літератури українських (Л. Бабота, Є. Баран, Я. Гординський, Р. Гром'як, Т. Денисова, І. Денисюк, М. Євшан, С. Єфремов, М. Ільницький, Ю. Клим'юк, М. Коцюбинська, Я. Мельник, Б. Мельничук, О. Мишанич, М. Наєнко, Д. Наливайко, Т. Салига, І. Франко, С. Хороб, Р. Чопик та ін.) та зарубіжних (М. Бахтін, Д. Лихачов, П. Рікер, Ж.-П. Сартр та ін.) літературознавців, а також дослідження з філософії (Г. Башляр, Ф. Ніцше, Х. Ортега-і-Гасет, Г. Сковорода), психології (І. Маноха, В. Роменець), історії (М. Грушевський, Д. Дорошенко, М. Костомаров, І. Крип'якевич, Б. Рассел).

Мета і завдання дисертації - здійснити синтетично-аналітичне дослідження друкованої спадщини В. Бірчака, визначити його роль і місце в літературному процесі 20-40-х рр. ХХ ст. Досягнення мети передбачає розв'язання таких завдань:

1) здійснити інтерпретацію історичних повістей прозаїка крізь призму виявлення його світоглядно-естетичної моделі: ідеалізованого типу правителя;

2) охарактеризувати образну систему як вияв національної ідентичності у повістях В. Бірчака про сучасність;

3) з'ясувати поетикальні особливості та національну інтенціональність малої прози письменника;

4) виявити ідейно-тематичну парадигму літературної критики і публіцистики В. Бірчака, розшифрувати невідомі псевдоніми публіциста.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уперше в українському літературознавстві робиться спроба системного вивчення в монографічному плані творчої спадщини представника літературного процесу 20-40-х рр. ХХ ст. - В. Бірчака. До наукового аналізу вперше залучено епістолярій прозаїка й архівні матеріали. У роботі висвітлено основні аспекти художнього мислення майстра слова, розшифровано невідомі псевдоніми літератора, розглянуто його роль у вихованні нового покоління національно свідомої інтелігенції.

Практичне значення дисертації полягає в можливості використання її матеріалів для написання відповідних розділів у нових виданнях історії української літератури, під час читання лекцій з новітньої української літератури у вищих навчальних закладах, у спецсемінарах за творчістю В. Бірчака, у шкільному курсі літератури ХХ ст. Результати дослідження можна використати і для підготовки видання літературної спадщини В. Бірчака, у написанні дипломних робіт.

Апробація роботи. Основні положення дисертації викладено в 12 наукових публікаціях. Формою апробації були виступи на Всеукраїнській науковій конференції “Національна народна культура в контексті історії” (Київ, 1991), на наукових конференціях “Червоний терор в Україні” (Дрогобич, 1997), “Українське літературне відродження в історичному розвитку національної культури і просвіти” (Дрогобич, 1998), у Літній літературознавчій школі “Сучасна літературна теорія: модернізація українського письменства в контексті польської, російської та єврейської літератур ХХ століття” (Київ, 1999), на щорічних наукових конференціях викладачів Дрогобицького державного педагогічного університету імені І. Франка (1993-2008) і Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника (2006-2008).

Дисертацію обговорено і рекомендовано до захисту кафедрою теорії та історії української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, 4 розділів, висновків, списку використаних джерел (11 позицій) і бібліографії (425 позицій. Серед них: 189 позицій - художні та публіцистичні тексти В.Бірчака, віднайдені в періодиці 20-40-х рр. ХХ ст.). Основний текст викладено на 194 сторінках.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, з'ясовано рівень її опрацювання. З метою увиразнення напрямків дослідницького пошуку та повноцінної інтерпретації творчості В. Бірчака 20-40-х рр. ХХ ст. подано стислий життєпис прозаїка, доповнений невідомими фактами з архівних матеріалів. Сформульовано мету і завдання роботи, визначено методологічні засади дослідження, аргументовано його наукову новизну, вміщено рекомендації щодо можливого практичного використання результатів дисертації.

У першому розділі - “Світоглядно-естетична модель історичної прози В. Бірчака: ідеалізований тип правителя” - окреслено художньо-естетичні процеси в українській літературі 20-40-х рр. ХХ ст., що відбувалися на тлі ідейно-політичної боротьби в суспільстві. Акцентовано активну участь у них колишніх “молодомузівців”, зокрема В. Бірчака, який розробляв патріотичну тематику, осмислював роль особи в долі нації, пропагував державницькі ідеї, працював над оновленням проблемно-тематичного діапазону власної творчості. З'ясовано, що В. Бірчак приділяв головну увагу переломним моментам у долі інтелігенції, великого значення прозаїк надавав зображенню внутрішнього світу героїв, уникав описовості.

У підрозділі 1.1 - “Поетика характеротворення героя-жертви у повісті “Василько Ростиславич” - у контексті української історичної прози першої половини ХХ ст. проаналізовано повість В. Бірчака “Василько Ростиславич”. Простежено шляхи пошуку В. Бірчаком сильного героя, вождя. Динамічність характеру князя Василька розкрито через його внутрішній світ. У повісті немає описів чинників, які вплинули на формування характерів історичних постатей, як це видно в “Осмомислі” (1918) О. Назарука чи в романах “Святослав” (1959) і “Володимир” (1962) С. Скляренка. Емоційний діапазон князя Василька дуже широкий. В.Бірчак реалістично зобразив перебування осліпленого правителя в неволі. З абсурдного для нього становища герой шукав виходу через смерть, але обрав життя. До зрозуміння сутнісних моментів буття Василько прямував через насильство над ним, зраду, приниження, фізичне каліцтво. Зміни у психології героя підкреслено у творі відповідними образами-символами (ночі, гробу, чорного моря, прірви). У монологах і діалогах сліпця переважає епітет “темний”. Князь вдається до самонегації, відчужується від самого себе.

Прикметно, що проблема співвідношення життя і смерті в повісті суголосна з філософськими поглядами Г. Сковороди, який духовну смерть вважав страшнішою за фізичну. Страждання “перероджують” князя, але, щоб народитися знову, треба спочатку померти. В. Бірчак обмежився у творі лише візією смерті, переносячи акцент у внутрішній, психологічний сюжет. Письменник максимально наблизив героя до стану, за яким немає життя. Цей прийом умотивований: уявне воскресіння князя-жертви (з метою переродження) передбачає уявну смерть. Позаяк причиною смерті Ростиславича можна вважати жаль за втраченим, то саме символіка води як меланхолізуючої (такої, що викликає смуток) стихії, що асоціюється зі сльозами, найбільше “підходить” для Василька Ростиславича. До того ж, вода - це стихія смерті у розквіті сил (Г. Башляр).

В. Бірчак майстерно наніс відтінки, які максимально пом'якшили реалізм смерті. Це і гадка про те, що смерть у снігу (одному з фізичних станів води) є “наймиліша”, і передчуття “милих снів”, і вжиті стосовно потенційної вбивці-річки епітети “люба та пригожа”, і “ліпше серце” дикого звіра, що “прийме в гості”, тобто розірве. Усе це нагадує опис звільнення, смерті як порятунку. Нав'язливі образи-символи не покидають свідомості князя, саме вони відіграють важливу роль у розгортанні нової теми в повісті - теми покути. Руйнація старого світогляду змушує героя шукати нові ціннісні орієнтири.

Просторово-часовий діапазон твору охопив події від початку до кінця ХІ століття. Синхронне бачення колишнього і теперішнього, простеження їхніх взаємозв'язків стають можливими завдяки концепції анамнезису. Князь-жертва трактує своє життя у кризовій ситуації як сон. Хронотоп сну може розширюватися чи стискатися без обмежень. Це дозволило авторові поєднувати реалії існування осліпленого зі спогадами і мріями. Вдале розширення часопростору сприяло кращому розкриттю ідейного задуму повісті.

У дисертації докладно проаналізовано Бірчакову інтерпретацію співіснування в душах русичів християнства і поганства. Ця тема органічно вплітається в сюжетну канву твору і не порушує його ідейної цілості, як це бачимо в “Осмомислі” О. Назарука, де розповідь про Коран і Карму цілком не стосується подій у Галичині.

У реферованій праці показано відмінності у поглядах на рушійну силу в суспільстві В. Бірчака (вважав, що доля держави залежить від мудрості правителя) та Ю. Опільського (був переконаний, що народ є господарем своєї долі).

Критика (Я. Гординський, Ю. Опільський, С. Черкасенко) відзначила новаторський характер твору, вдалу стилізацію під давню оповідь, легкий стиль, особливу техніку зображення, важливість вмілого звернення до глибинних пластів психіки. Повість стала першим, найбільшим за обсягом і найкращим серед історичних творів В.Бірчака.

У підрозділі 1.2 - “Концепція героя-переможця у повісті “Велика перемога” - проаналізовано твір, що є продовженням “Василька Ростиславича”. Сюжет розгортається на тлі подій 1099 р. у час підготовки до битви з уграми і ведення бою. У виданні 1941 р. письменник змінив антропонімний заголовок “Володар Ростиславич” на “Велику перемогу”. У творі князь-переможець Володар зображений ідеалізовано. Діти, дружина правителя - теж бездоганні. Гострі внутрішні суперечності, яким відповідала б адекватна поведінка персонажів, як це спостерігалося у “Василькові Ростиславичу”, відсутні. “Дидактичний нерв” повісті цілком оголений. Твір ідейно споріднений із повістю І.Франка “Захар Беркут”.

Дії, якою характеризується зовнішній сюжет, у “Великій перемозі” небагато, зате повнокровно функціонує сюжет внутрішній. У процесі аналізу засобів поетики обстоюється теза, що внутрішня і зовнішня структура “Великої перемоги”, загалом композиція повісті свідомо визначалися автором не через подієвий ряд, а відповідно до власних поглядів на зображений світ і людину.

Критика (Л. Луців, Б. Романенчук) вказала на певні недоліки твору: діалоги в повісті не є драматичними сценами, а сприймаються як обґрунтування прикінцевої акції - битви з уграми. Через вузькі часові рамки зв'язок між розділами затісний. Попри брак динаміки подій у повісті зображено багато колоритних характерів.

У підрозділі 1.3 - “Герой-вигнанець у повісті “Проти закону”: трагедія психологічної роздвоєності” - розглянуто третю “складову” авторської моделі національного правителя: образ галицького князя-вигнанця Володимира, сина Ярослава Осмомисла. В. Бірчак обрав головним героєм історичну постать, яка через свою поведінку не здобула прихильності в літописців.

Події третьої історичної повісті відбуваються у ХІІ ст. На шальки терезів поставлено проблему нехтування правителем суспільною думкою, моральними устоями і протест бояр проти можновладця, який порушує біблійну заповідь “не пожадай жони ближнього свого”. Основою сюжетотворення стає подорож. В.Бірчак осмислює образ князя-“ізгоя”, вивчає причини і наслідки скоєного володарем, який через власні почуття змушений покинути князівство на поталу ворогові. Спершу твір називався “Княжа любка”, але потім, акцентуючи глибшу ідею, В.Бірчак перейменовує його на “Проти закону”.

Як і в першій історичній повісті, тут звучить тема покути. Усвідомлення князем-вигнанцем трагічної згубності свого вчинку супроти народу призводить до прозріння душі винуватця. Внутрішній стан ув'язненого правителя передано за допомогою архетипних образів-символів ночі, бурі, прірви, труни, води. Князь збагнув абсурдність свого становища, ще більше - абсурдність світу, в якому треба питати дозволу на кохання. Лейтмотивний нічний пейзаж супроводжує гіркоту осягнення князем безвиході ситуації, в якій він опинився. Процес саморефлексії здійснюється через прийом анамнезису.

Докладно проаналізовано також тему вірності та зради, об'єктивно зумовлену кількість претендентів на галицький престол, образ красуні Марії, яка стала об'єктом любові князя і причиною конфлікту між ним і боярами. Належну увагу приділено і відгукам критики (Л. Граничка, Л. Рудницький).

Резюмовано, що вдалими є спостереження прозаїка над емоційним станом героїв повістей. Оповідь урізноманітнюють елементи інтриги. “Провокаційна” функція відведена образу князя Давида Ігоревича. Реалістично виписано характери давніх пристосуванців, які не відрізняються від сучасних. Перша і третя повісті В. Бірчака помітно виділялися серед тогочасної белетристики, в якій історичні події виступали хіба що тлом. У дисертації здійснено контекстуальне прочитання через порівняння з історичними повістями “Осмомисл” О. Назарука, “Княгиня Романова”, “Будівничий держави” І. Филипчака, “Іду на вас” Ю. Опільського, романів “Святослав” і “Володимир” С. Скляренка. Повісті В. Бірчака найбільше сповнені оптимізму, віри у гідне майбутнє України. Постульовано, що в історичних повістях В. Бірчака різнобічно показано позитивний образ правителя - чесного, мужнього, мудрого і справедливого. Цей збірний образ виглядає повнокровним завдяки вмінню позбуватися вад, одержувати перемогу над ворогами, визнавати верховенство суспільного над особистісним у долі володаря.

У другому розділі - “Образна система як вияв національної ідентичності у повістях В. Бірчака про сучасність” - увагу зосереджено на особливостях змалювання письменником образів інтелігентів, які намагаються протистояти несприятливим обставинам. Найкраще це видно у повісті “На нових землях” (1938). У сатиричній повісті “Кар'єра” (1943) прозаїк досягає цієї ж мети, йдучи “від протилежного”, творячи збірний образ кар'єриста-маргінала, “абсурдної людини по-українськи”. Звернення до теми мирного життя після поразки у визвольних змаганнях українців 1918 - 1920 рр. вимагало від В.Бірчака значного напруження творчих сил, сповідування високих національних ідеалів.

У підрозділі 2.1 - “Модус галицького інтелігента у повісті “На нових землях”: автобіографічний вимір” - досліджується автобіографічний (О. Мишанич) твір В. Бірчака, в якому прозаїк змальовує соціально-психологічну панораму Срібної Землі. Назва повісті створює проспекцію подальшого розвитку подій, які розгортаються протягом одного року в період становлення Чехо-Словацької республіки, до складу якої прилучили тоді Закарпаття, що одержало автономію після занепаду Австро-Угорської імперії. В.Бірчак створює цілісний образ інтелігента-емігранта, якому довелося жити у переломний момент історії, відчути гіркоту поразки у війні за свободу України, але не втратити віри в добро. Носієм екзистенціально-кордоцентричного світогляду є головний герой твору доктор Євген Березівський - син галицького священика, колишній старшина січового стрілецтва. Це доводить, що світоглядна позиція В. Бірчака достоту не збігалася з позицією західноєвропейського екзистенціалізму з його ідеєю абсурдності буття, ідеєю свободи через самогубство, деперсоналізацією людини. Екзистенціалісти вважали, що почуття відчаю, незадоволення, загрози смерті виступають основними каталізаторами людської дієвості. Спектр подібних відчуттів, окрім відчаю, стимулював до самореалізації Євгена.

Березівський наділений трьома прикметами “володарної верстви” благородністю, мужністю і розумом (Д. Донцов). У монологах Березівського вагоме значення має поняття “обов'язок”. Акцентовано, що провідну роль у суспільному житті письменник відводив сильній особистості, а не “масам”, розуміючи, що загрозу суспільству становить досі підвладна людина, яка “вирішила правити світом” (Х. Ортега-і-Гасет). У річищі теми соціальної індиферентності особистості розкрито характер Перловича - товариша Березівського. Показуючи життя Перловича як вияв феномену відчуження, письменник розвиває тему неспроможності людини протистояти тиску несприятливих обставин.

Складовою частиною екзистенціальної проблематики повісті стала тема кохання між Євгеном і Марґіткою. Створюючи портретну характеристику дівчини, В. Бірчак використовує пейзаж як тло-антитезу. Образність повісті збагачена ремінісценціями, афоризмами, які органічно вплітаються у полотно тексту. Функцію антиципації, чогось схожого на євшан-зілля, виконує у творі фізично відчутна деталь - запах.

Кожен із письменників-сучасників В. Бірчака по-різному втілював творчі задуми періоду визвольних змагань і подальшої поразки. Р. Купчинський доносив до читача хроніку бойових дій (“Заметіль”), В. Стефаник у героїчно-трагічних новелах захоплювався пафосом боротьби січових стрільців, їхньою жертовністю (“Марія”, “Сини”, “Дід Гриць”, “Межа”). Тут патріотизм, самопосвята і страждання, героїзм і смерть, біль і надія сплітаються у нерозривне ціле. А над усім тим - одержимість бажанням здобути “хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі” (І. Франко).

У підрозділі 2.2 - “Специфіка образної сатиричної дійсності у повісті “Кар'єра” - простежено новий етап творення В. Бірчаком узагальненого образу інтелігента. Досліджується розвинута письменником у повісті “Кар'єра” тема морального героїзму, здатності і нездатності людського розуму чинити опір засиллю тотального абсурду в життя бездержавної нації. Балансуючи між естетикою і політикою, сатирик назвав причини суспільних негараздів. Погляди літератора на життя особистості, в якому необхідно повсякчасно приймати рішення, уміти користуватися свободою вибору, суголосні у творі зі світоглядними позиціями екзистенціалістів. Фабула повісті - доведене до абсурду блискавичне сходження на непомірно високий щабель влади колись чесного господаря Олекси Розвадовського, його моральна деградація, ганебне падіння, розорення і смерть через це. Серед авторів-сатириків Закарпаття і Галичини ніхто більше не опрацьовував подібної теми в жанрі сатиричної повісті. Як зауважив С. Гординський, під час читання “Кар'єри” передусім впадає у вічі протоколізм стилю, антиліричність - наче протест проти лірично-імпресіоністичної розкиданості.

В. Бірчак у “Кар'єрі” змальовує цілу галерею колоритних персонажів-пристосуванців. Але вони не мають негативно зарядженого творчого потенціалу, який спонукав би їх руйнувати, вбивати так, як це роблять інсургенти в сатиричній прозі М. Хвильового (Карно і Майя зі “Санаторійної зони”). Ідея державності, хоча й віддзеркалена у кривому свічаді, все ж присутня в “Кар'єрі”. Вправності у змалюванні подібних характерів Бірчак набув, пишучи фейлетони.

Сатирична повість В.Бірчака концептуально співзвучна з оповіданнями О. Маковея “Казка про Невдоволеного Русина”, “Три політики”, “Вдячний виборець”. Дуже помітна ідентичність способів мислення “народних обранців” у обох авторів, хоча О. Маковей і В. Бірчак відображують різні періоди з минулого Галичини і Закарпаття.

Підсумовано, що в контексті згаданої прози повість “На нових землях” В. Бірчака вирізняється оптимістичним баченням долі нації, твердими переконаннями в результативності наполегливої праці на шляху утвердження української ідеї у психологічно найтяжчий для колишніх вояків момент. Ніхто, крім В. Бірчака, не писав про це. У тому, зокрема, і полягає цінність повісті “На нових землях”.

Образ кар'єриста-маргінала у повісті “Кар'єра” символічний. У ньому втілено безхребетність посадових осіб, що пнуться на чужий п'єдестал. Здобута Олексою кар'єра перевищувала його здібності в інтелектуальному та соціальному вимірах. Абсурдна діяльність Розвадовського стала причиною шизофренічного роздвоєння його особистості. У 20-40-ві рр. ХХ ст. показ розколу внутрішнього “я” був поширеним у творчості письменників-екзистенціалістів, сатириків. Морально-психологічна поляризація особистості засвідчувала складні політично зумовлені хвороби суспільства.

Третій розділ - “Національна інтенціональність і поетикальні особливості малої прози В. Бірчака” - присвячений аналізові притч та оповідань письменника. Відзначено, що намагання В. Бірчака наблизити українську літературу до європейської спиралися на міцне національне підґрунтя. Естетика прозаїка ніколи не була вищою від моралі. Твори письменника ідейно перегукуються з деякими оповіданнями І. Франка, Б. Лепкого, Л. Мосендза, Ю. Липи. Художнє слово В. Бірчака виховувало національно свідому молодь.

У підрозділі 3.1 - “Змістові і формальні аспекти збірки “Притчі” - розглянуто притчі В. Бірчака як форми художнього узагальнення дійсності, що ваблять новизною тем. Звернення до цього жанру вмотивоване дидактичним спрямуванням творчості письменника - доба інтенсивної боротьби за державність потребувала людей нового гарту. Акцентовано, що в 20-40- х рр. ХХ ст. мало українських авторів працювало в жанрі притчі. Наведено факти, які підтверджують обізнаність В. Бірчака з історією розвитку притчі, зацікавлення прозаїка жанром байки, об'єднаного нині багатьма спільними рисами з жанром притчі (Ю. Клим'юк).

Притчевість як манера письма, як вже не жанровий, а стилістичний вимір художнього твору (А. Ткаченко) - характерна риса доробку багатьох письменників, що мали вплив на В. Бірчака (І. Франко, Л. Мартович, О. Маковей). “Притчі” прозаїка органічно вписалися в суспільно-літературний контекст 20-40-х рр. минулого століття.

У В. Бірчака є притчі, написані у формі апострофи (“До дуба”). Антропологічний сенс тут полягає в ідеї самовиховання, мобілізації екзистенційної сили протистояти негараздам, спричиненим найближчим оточенням. Викладова форма - це своєрідний “односторонній діалог” (І. Денисюк). Акція як така відсутня, динамічними елементами виступають думки оповідача. Автор вживає демінутиви, традиційні для української поетичної творчості (“червачки” і “хробачки” - ті ж “воріженьки”, що згинуть у нашій “сторонці”) і виправдані в ампліфікативній будові притчі. Важливого значення набуває ідея антеїзму.

Окремі притчі побудовані на конфлікті між обіцянками і готовністю діяти (“Ся”). Чітко виділено громадянський і патріотичний моменти. Іноді надмір пояснень зумовлює втрату ефекту метафоричності через нагромадження деталей. В. Бірчака хвилювала і тема добровільного рабства, звички до неволі (“Щигол”). Специфіка розгляду цієї проблеми є наближенням до етологічного пласту паренетичної прози.

Однією з найдосконаліших у збірці В. Бірчака є “Притча про вино”. Вона має струнку композицію, в ініціальній формулі і в самому тексті вчувається відгомін євангельської притчі. Сюжетотворчу роль відіграє наскрізна деталь - “золотисте вино”. Побутові картини сповнені алегоричного сенсу. Ідея полягає у пропаганді самовиховання.

Опоетизованим підсумком паренетичної прози В. Бірчака стала притча “До сонця”. Твір наснажений оптимізмом і високим життєвим пафосом. Показом повсякчасної боротьби за правду, віру і свободу притча наближується до Франкового циклу “Еxcelsior”. Символічний образ сонця - один із улюблених у прозі В.Бірчака.

У підрозділі 3.2 - “Збірка оповідань “Золота скрипка”: текст і контекст” - здійснено аналіз малої прози В.Бірчака, опублікованої в 1937 р. Вміщені у збірці оповідання - це своєрідні спалахи творчого натхнення. У них переважає життєствердна ідея: розум, праця і гумор здолають будь-які проблеми. Мала проза В.Бірчака 20-30-х рр. ХХ ст. сповнена “атомною енергією суспільної дії” (І.Денисюк).

Мотив дороги, наскрізний в оповіданнях письменника, - це мотив емігрантських поневірянь, пошуків себе в непривітно-ворожому світі. Композиційно-об'єднувальними компонентами оповідань стають випробування, мета яких - показати читачеві несподівані грані людських характерів, які без виняткових обставин життя могли б і не проявитися (“Емігрант”). “Експериментальними” моделями випробувань є туга за Батьківщиною, відсутність засобів до існування, переслідування через політичні переконання. Ці та інші проблеми стають складовими однієї великої - проблеми національного самовизначення чи національної зради. В.Бірчак наполегливо формує збірний образ патріота-націоналіста, наділеного багатьма чеснотами.

У дисертації простежено еволюцію літературної майстерності, розширення проблемно-тематичного спектру прози В. Бірчака від часів “Молодої Музи” до 40-х рр. ХХ ст. Прокоментовано відгуки Л. Бурачинської та критика під криптонімом Р.К. про збірку “Золота скрипка”. Досліджено оповідання В.Бірчака у контексті малої прози О. Маковея, Л. Мартовича, Л. Мосендза, Ю. Липи, В.Стефаника, здійснено порівняльний аналіз оповідання В. Бірчака “Мати” з пізніше написаним однойменним твором О. Довженка.

З огляду на опрацьований В. Бірчаком матеріал, оповідання “Золотої скрипки”, поділено на кілька груп. Передусім це твори на побутову тематику, в яких зроблено акцент на психології персонажів (“Золота скрипка”, “Абу Касимове авто”, “Макогін”). Основу оповідань наступної групи становлять психологічні роздуми (“Осуди про себе”, “Люлька й буйна голова”). Майстерне володіння жанром гумористичного оповідання В. Бірчак виявив у творах з народно-поетичною основою (“Хитрий Панько”, “Довговічна курка”). До “Золотої скрипки” увійшли також оповідання, пройняті ідеєю опору національному поневоленню (“Ceterum censeo!”, “Український Йона”). Це твори про обов'язок українця перед Батьківщиною; про пристосуванця, що змінює національність залежно від того, хто при владі. За зовнішніми вчинками письменник розпізнає внутрішній світ людей. Ідеї Бірчакових творів не втратили актуальності.

Є у В. Бірчака і твори, в яких змальовано військові будні січових стрільців (“На розстанні”). У 30-ті рр. ХХ ст. в українській малій прозі переважали теми, безпосередньо пов'язані з визвольними змаганнями українців у 1918-1920 рр. (Л. Бурачинська). Взірцями слугують збірки оповідань “Людина покірна” Л. Мосендза і “Нотатник” Ю. Липи. Проза В. Бірчака вирізнялася не лише психологізованістю, а й незреалізованістю загрози смерті у модельованих ним екстремальних ситуаціях (“Тільки правда і справедливість!”, “Мати”).

Створюючи “Притчі”, В.Бірчак дотримувався вимог жанру, але вніс до нього оригінальні риси. Очевидним є тяжіння прозаїка до національно забарвлених антропологізму і дидактики. Персонажі Бірчакових притч постають перед читачем суб'єктами етичного вибору. Ані гірка іронія скриптора, ані сатиричне зображення негативів суспільного життя не приглушують патріотичної інтонації притч. У добу, коли в країнах Старого Світу набирала обертів література великого розкладу, яка заводила людину в глухий кут, проза В.Бірчака вказувала шлях “до сонця”.

Збірка “Золота скрипка” засвідчила майстерність В. Бірчака у змалюванні психологізованого пейзажу і людських переживань, уміння будувати оповідь на архетипних образах, персоніфікувати явища природи, опоетизовувати щоденну працю, яка допомагає “малому” підкорювати велике і вічне. Частиною природи і суб'єктом творення нового життя є людина, котра гідно і живе, і помирає. Оповідання пройняті вірою в те, що духовність допоможе українцям перемогти ніч бездержавності. Переконливості творам додає і задекларована громадянська позиція письменника.

У четвертому розділі - “Ідейно-тематична парадигма літературної критики та публіцистики В. Бірчака” - досліджено літературно-критичну діяльність В. Бірчака 20-40-х рр. ХХ ст. - часу інтенсивного творення нової літератури, коли автори Закарпаття підняли національне письменство на якісно вищий щабель. Публіцистичний доробок прозаїка розглядається як важливий документ доби відродження українського Закарпаття і як вияв багатогранного таланту митця.

У підрозділі 4.1 - “Літературознавчі засади: націоцентричні та естетичні константи” - охарактеризовано погляди В. Бірчака на розвиток літератури Закарпаття, а також вплив критика на формування ідейно-естетичних смаків молодих авторів.

Історії літературного процесу українського Закарпаття присвячена книга В. Бірчака “Літературні стремління Підкарпатської Руси” (1921; 1937; у 1993 - репринт). У цій праці згадано імена “будителів” (Г. Стрипського, А. Волошина), охарактеризовано три періоди в історії літератури Срібної Землі. В. Бірчак проаналізував кращі здобутки творчості В. Ґренджі-Донського, Ю. Боршоша-Кум'ятського, Ф. Маковичанина та інших. Чимало сказано про спадщину О. Духновича. В. Бірчак також пояснив причини появи “язичія” і “полеміки” про літературну мову краю. У дисертації приділено увагу позитивним (В. Гнатюк, критик під криптонімом [Яаг], у наш час - О. Мишанич, Л. Бабота) і негативним (Г. Геровський) оцінкам вказаної монографії В.Бірчака.

У рецензіях на твори молодих авторів (“Літературна творчість Закарпаття в роках 1919-1929”, “Зореславова “Казка”, “Альманах підкарпатських українських письменників під редакцією Андрія Ворона і Миколи Храпка. 1936. Севлюш (С. 1-184)”, “Ще про Альманах”) В. Бірчак констатував факт розширення проблемно-тематичного обрію літератури краю. Письменник пояснив, як сприяє рухові вперед об'єктивна критика (“Про нашу літературну критику”).

У 20-40-х рр. ХХ ст. процесом відродження Срібної Землі цікавилися Є. Маланюк, М. Рудницький, А. Гарасевич, Ф. Тіхий, А. Гартл. Одним із найактивніших серед них був В. Бірчак. Плацдармом для розвитку критики стали редаговані ним газети “Народ”, “Українське слово”, “Українська дійсність”.

У дисертації констатовано факт визначального впливу Франкового генія на творчість В. Бірчака, який простежував еволюцію поглядів І. Франка на державний лад і значення “провідників у житті народу”. У статті “Еволюція постаті борця в творах І. Франка” В. Бірчак пропонує власну інтерпретацію повістей і поем І. Франка. Манера їх трактування суголосна з тезою Т.С. Еліота про те, що будь-яка інтерпретація правомірна лише тоді, коли нічого не інтерпретує, а подає читачеві факти, яких він сам міг би не зауважити.

Вимогливість до себе і до інших заклала підвалини неабиякого авторитету В.Бірчака серед творчої інтелігенції Закарпаття. В. Бірчак зумів стати “найсуворішим критиком тих часів” (Ю. Шереґій). Плідні зусилля літературознавця були спрямовані на швидкий і якісний розвиток закарпатської літератури в річищі загальноукраїнської.

У підрозділі 4.2 - “Публіцистичні параметри: реконструкція” - розглядається публіцистична спадщина В. Бірчака, яка засвідчує його активну громадянську позицію, причетність до культурних, наукових, суспільно-політичних проявів життя Закарпаття.

Виявом чи не найяскравішої грані літературного обдарування В. Бірчака є його публіцистичний доробок. Статті письменника друкували “Підкарпатська Русь” (1919-1936), “Народ” (1920), “Літературно-науковий вісник” (1922-1932), “Діло” (1923-1939), “Українське слово” (1932-1938), “Вісник” (1933-1939), “Назустріч” (1934-1939), “Українська дійсність” (1940-1944) та інші.

Подати огляд періодики Закарпаття окресленого періоду в межах одного підрозділу дослідження практично неможливо. Тому в реферованій праці поставлено конкретну мету: визначити проблемно-тематичний спектр публікацій В. Бірчака, вперше зібраних і розглянутих у такому обсязі (близько 200) в одній роботі. Багато анонімних статей, що належать В. Бірчаку, не ідентифіковано. У дисертації доведено авторство В. Бірчака кількох з них: “Сумерк богів”, “Сумерк божків комунізму”, “До молоді”, “Організація господарських підприємств”, “Участь у політичному житті”, “До обновленого життя! (І смертю смерть поправ...)”, “Кара смерти за друкарського чортика”.

У роботі приділено велику увагу розшифруванню невідомих псевдонімів В. Бірчака. У “Словнику псевдонімів” О. Дея зафіксовано лише один псевдонім В. Бірчака: Володимир Б. Цей ряд продовжив В. Габор, назвавши псевдоніми та криптоніми Н.А. Коліні, Контрапункт, (б), В.Б. Детальний аналіз тематики, проблематики, стилістично-композиційних, мовленнєвих, ідейно-художніх особливостей написаного В. Бірчаком, ретельне зіставлення його листів, архівних матеріалів із друкованою спадщиною допомогли довести, що псевдоніми і криптоніми Козак Мамариґа, К.М., Др. В.Б., Учитель, Старий Батько, Панько з Доманинець, Одуд, Осип Бірчан, О.Б. належали саме В. Бірчакові. Встановлено, що Бірчак не є автором статті “Однодневна радянська республіка в Дрогобичі (В незабудь дрогобичанам у 10-ту річницю 14-го квітня 1919 р.)”, підписаної псевдонімом В.Очевидець, хоча був “очевидцем” описаних подій.

Саме В. Бірчак запровадив у закарпатській періодиці 20-40-х рр. ХХ ст. традицію регулярного ведення сатирично-гумористичних рубрик. Величезного значення письменник надавав пропаганді серед молоді української національної ідеї, битві з “язичієм”, боротьбі з засиллям чужої ідеології. Вагома частина літературного доробку В. Бірчака - мемуаристика. Цей аспект діяльності літератора також висвітлено у пропонованій до захисту праці. Публіциста обурювало все, що компрометувало український лад і слугувало пропагандою ворожих ідей. В. Бірчак закликав дбати про українські школи, видавництва, театри, пам'ятати видатних діячів науки і культури, знати свою історію та оптимістично дивитися в майбутнє.

У висновках узагальнено основні результати дослідження. Аналіз повістей В. Бірчака, в яких віддзеркалені передові тенденції розвитку літературного мистецтва перших десятиліть ХХ ст., дозволив простежити творчу еволюцію письменника. У роки політичних змін, національно-визвольних змагань у доробку прозаїка визначальними стали патріотична тематика та поява іронічно-сатиричних мотивів як наслідок критичного осмислення дійсності. У повістях, оповіданнях, притчах В.Бірчак порушував морально-етичні, психологічні проблеми, які розв'язував за допомогою вдало дібраної системи образів, що мають неабияку силу експресії та естетичну вартісність.

Прозаїк задекларував свої погляди на проблему рушійної сили в суспільстві, відводячи провідне місце сильній особистості. Нового звучання набула тема згубності вбивства через помсту. У процесі розкриття внутрішнього світу персонажів повістей В. Бірчак розробляв теми самогубства і покути, які наповнив життєствердною ідеєю. Проаналізовані історичні образи князя-жертви, князя-переможця та князя-вигнанця творять авторську модель національного володаря, вельми актуальну для культури бездержавного народу.

В. Бірчак інтенсивно опрацьовував проблему конструктивного ставлення до дійсності. У творах 30-х рр. ХХ ст. особливо гостро звучить тема пошуку шляхів самореалізації, екзистенційного вибору особистості. Письменник створив цілісний образ людини, якій довелося жити на зламі епох.

Сатиричний доробок В. Бірчака сприймається як заперечення існуючого ладу засобами гумору і сарказму. Митець продовжував розкривати тему морального героїзму, здатності людського розуму протистояти засиллю тотального абсурду в життя поневоленої нації. Сатирик змалював “абсурдну людину по-українськи”.

Притчі та оповідання В. Бірчака як форми художнього узагальнення дійсності позначені яскравою образністю, легким стилем і мають дидактичне спрямування. Патріотична інтонація притч та оповідань була вкрай необхідною після поразки національно-визвольних змагань українців.

У розвитку закарпатської літератури 20-40-х рр. ХХ ст. важливу роль відіграли критичні статті В. Бірчака. Літературознавець активно впливав на формування ідейно-естетичних смаків молодих творців, скеровував у потрібне концептуальне річище красне письменство Срібної Землі. Його літературно-критичні розвідки позначилися на світогляді цілого ряду письменників Закарпаття (Зореслав, В. Ґренджа-Донський, Л. Дем'ян, І. Колос, І. Кошан).

Студії над публіцистичними текстами В. Бірчака дали змогу розшифрувати його невідомі псевдоніми та криптоніми: Панько з Доманинець, Козак Мамариґа, К.М., Учитель, Старий Батько, Др. В.Б., Одуд, Осип Бірчан, О.Б. Крізь призму ключових для згаданого періоду проблем вперше розглянуто взаємозумовленість художньої, критичної, теоретичної, публіцистичної, епістолярної спадщини В. Бірчака. З цією метою в дисертації використано великий пласт неоприлюдненої кореспонденції В. Бірчака (листи до Я. Гординського, К. Студинського, В. Гнатюка, А. Крушельницького, В. Щурата, Ю. Романчука, М. Галущинського).

Творчість В. Бірчака 20-40-х рр. ХХ ст. дійсно є взірцем зрілості таланту прозаїка, засвідчує його вагомий внесок в український літературний процес, у ній простежуємо художньо-реформаторські наміри митця. Основу світогляду письменника становили державницькі ідеї доби найбільшої мобілізації духовних сил української нації. Усім творчим доробком В. Бірчак обстоював національну своєрідність, естетичну самобутність українського письменства, керуючись при цьому принципом історизму.

У праці здійснено першу спробу ввести до наукового обігу сучасну оцінку прижиттєвих видань текстів В. Бірчака 20-40-х рр. ХХ ст. Для моделювання художнього світу літератора необхідно зібрати і вивчити весь мистецький доробок майстра слова, з'ясувати невідомі факти його біографії. Проаналізувавши цей матеріал на тлі літературної атмосфери доби, можна буде проінтерпретувати його в етичних, естетичних і філософських категоріях і парадигмах сучасної гуманітарної науки. Всебічне наукове осягнення спадщини талановитого письменника матиме важливе значення для кращого розуміння історико-літературного процесу в Україні першої половини ХХ століття.

Основні публікації автора

бірчак повість прозаїк літературний

1. Сатиричний дискурс повісті “Кар'єра” В. Бірчака: між естетикою і політикою // Сучасний погляд на літературу. - Київ: Інформаційно-видавничий центр України, 2007. - Випуск 11. - С. 226-240.

2. Збірка оповідань В. Бірчака “Золота скрипка”: поліфонія характерів і форм // Вісник Прикарпатського університету: Філологія. - Випуск 13-14. - Івано-Франківськ, 2006 - 2007. - С. 94-103.

3. Національна інтенціональність і поетикальні особливості притч Володимира Бірчака // Studia Methodologica. - Тернопіль: ТНПУ, 2005. - Вип. 17. - С. 28-37.

4. Листи Володимира Бірчака до Володимира Гнатюка // Наукові записки. Серія: Літературознавство: До 130-річчя народження В.Гнатюка. - Тернопіль: ТДПУ, 2001. - Вип. Х. - С. 86-98.

5. Мотиви самогубства і покути в повісті “Василько Ростиславич” Володимира Бірчака // Наукові записки. Серія: Літературознавство. - Тернопіль: ТДПУ, 2001. - Вип. ІХ. - С. 165-177.

6. Ідея екзистенції в повісті Володимира Бірчака “На нових землях” // Наукові записки: Філологія. - Київ: НаУКМА, 1999. - Т. 17. - С. 79-82.

7. Невідомі псевдоніми Володимира Бірчака // Верховина: Збірник наукових праць на пошану професора Олекси Мишанича з нагоди його 70-річчя. - Дрогобич: Коло, 2003. - С. 199-209.

8. Іван Франко у публіцистиці Володимира Бірчака // Франкознавчі студії. - Дрогобич: Вимір, 2002. - Вип. 2. - С. 269-276.

9. Іван Франко та Володимир Бірчак // Франкознавчі студії. - Дрогобич: Вимір, 2001. - Вип. 1. - С. 204-216.

10. Повернення втраченого: [Рецензія]: Володимир Бирчак. Василько Ростиславич. Історичний роман: у 2-х книгах / Передм. Р. Гуцало, Р. Півторак. - Тернопіль: Мальви, 1996. - 299 с. // Дзвін. - 1999. - Ч. 2. - С. 140-142.

11. Із неопублікованих листів Володимира Бірчака // Дзвін. - 1998. - Чч. 11-12. - С. 126-129.

12. До проблеми історичної й художньої правди у повісті В. Бірчака “Василько Ростиславич” // Філологічний збірник: Наукові праці. - Дрогобич, 1998. - Вип. 1. - С. 200-209.

Размещено на Allbest.ru