Концептуальні дискурси сміхової культури в українській прозі 90-х років ХХ століття (творчість Юрія Андруховича)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ

УДК 821.161.2 - 31 Андрухович

Концептуальні дискурси сміхової культури в українській прозі 90-х років ХХ століття (творчість Юрія Андруховича)

10.01.01 українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Печерських Любов Олександрівна

Харків 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Харківському національному педагогічному університеті імені Г. С. Сковороди, Міністерство освіти і науки України.

Захист відбудеться “20” лютого 2008 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.053.03 у Харківському національному педагогічному університеті ім. Г. С. Сковороди (61002, м. Харків, вул. Артема, 29, ауд. 216).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди за адресою: 61068, м. Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. №215-В.

Автореферат розіслано “18” січня 2008 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Т.І. Тищенко

АНОТАЦІЯ

Печерських Л.О. Концептуальні дискурси сміхової культури в українській прозі 90-х років ХХ століття (творчість Юрія Андруховича). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.01 - українська література. - Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди. - Харків, 2008.

Дисертація присвячена аналізу дискурсів сміхової культури в українській прозі 90-х рр. ХХ ст. на матеріалі прозової творчості Юрія Андруховича. Робота дає нове уявлення про своєрідність художнього світу Андруховича як результату поєднання постмодерністської естетики та дискурсів сміхової культури. У дисертації подано аналіз романів “Рекреації”, “Московіада”, “Перверзія” та “Дванадцять обручів” у контексті основних тенденцій розвитку української прози 90-х рр. ХХ ст., що дозволило виокремити оригінальні моделі переосмислення дискурсів сміхової культури: “карнавальність”, “свято-дійство”, “сміховий образ”, “маска”, “сміхова ситуація”, “інший”, “іронія”, “пародія”, “перебільшення”, комізм мови. Особливий тип авторської іронії, постмодерна іронія випадковості, що наявна у різновидах іронії редукції та перенасичення, відіграє роль засобу переосмислення названих дискурсів. Робота є дослідженням, яке вперше простежує динаміку змін художньої рецепції дискурсів сміхової культури на матеріалі усього прозового доробку Ю. Андруховича.

Дискурси сміхової культури постають у дослідженні одним з механізмів вирішення ключових питань буття людини зламу ХХ-ХХІ ст., десакралізації колоніального минулого, подолання застарілих стереотипів мислення, пошуку нової незаангажованої життєствердної настанови тощо.

Ключові слова: дискурс, сміхова культура, постмодерна іронія, переосмислення, сміх.

АННОТАЦИЯ

Печерских Л.А. Концептуальные дискурсы смеховой культуры в украинской прозе 90-х годов ХХ столетия (творчество Юрия Андруховича). - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Харьковский национальный педагогический университет им. Г. С. Сковороды. - Харьков, 2008.

Диссертация посвящена анализу дискурсов смеховой культуры в украинской прозе 90-х гг. ХХ в. на материале прозаического творчества Юрия Андруховича. Работа дает новое представление о своеобразии художественного мира Андруховича как результата сочетания постмодернистской эстетики и дискурсов смеховой культуры. Среди дискурсов смеховой культуры были выделены концептуальные и наиболее актуальные в украинской прозе 90-х гг. ХХ ст., их рецепция исследуется с помощью определения типов смеха, на которых дискурсы основаны. Базой такого рассмотрения послужила классификация смеха В. Проппа, который выделяет области смеха насмешливого и ненасмешливого, рассматривая последний как совокупность разновидностей смеха доброго, злого, жизнерадостного, карнавального.

В 90-е гг. ХХ ст. смех как эстетическое явление во многом определял смысл постмодернизма, реализма, модернизма, неомодернизма, других напрвлений литературы, то есть был очень разным в совокупности своих проявлений в украинской прозе 90-х. Художественную рецепцию дискурсов смеховой культуры показали в своем творчестве, в том числе, Ю. Винничук, Ю. Андрухович, В. Ешкилев, Ю. Издрик, Т. Прохасько, Г. Петросаняк, Е. Пашковский, В. Неборак, А. Ирванец, О. Забужко, Н. Рябчук и др.

Яркая художественная рецепция дискурсов смеховой культуры нашла художественное воплощение в творчестве группы “Бу-Ба-Бу” (Виктор Неборак, Александр Ирванец, Юрий Андрухович), которая появилась во Львове в 1985 г. Эстетические постулаты “Бу-Ба-Бу” (склонность к иронии, осмеивание, переосмысленное цитирование классиков, карнавализация) стали почвой художественного мира одного из самых ярких представителей украинской романистики 90-х гг. ХХ в. Юрия Андруховича.

Поэты “Бу-Ба-Бу” сделали попытку создать в украинской советской действительности островок свободы: они вводили публику в стихию низовой игровой культуры, а литературный иконостас превратили в кичевые образы поэта-пророка, поэта-демиурга, поэта-ловеласа, поэта-богемы, а ирония, театр, перфоменс становятся формами его самопроявления.

Предпосылки для подобной иронии были заложены еще в альтернативной культуре андеграунда, в смехе позднесоветских анекдотов, а также традициях киевской городской прозы 1970-1980-х гг. - творчестве В. Дибровы, Б. Жолдака, Л. Подервянского. Карнавал и карнавальный праздник выводили поэтов “Бу-Ба-Бу” за рамки тоталитарного пространства и времени, шла речь о духовной свободе тоталитарного человека. Эти идеи несла в себе бахтинская теория карнавализации, популярная в середине 1980-х. Смех, пародия, игра открывали неидентичность и неистинность существования человека, сигнализировали о его трансформации и мутации, карнавал обещал постоянство праздника. Карнавал как метафора освобождения от старого и рождения нового является актуальным художественным средством для постколониального текста, который стремится избавиться от разрушительных влияний колониального наследия. Ю. Андрухович продолжает карнавальную линию развития литературы, в полной мере используя в своих романах приемы народной смеховой культуры. Главные черты карнавальных жанров, амбивалентность, снижение и относительность мироустройства, которые проявляют себя через смех, являются не просто художественными приемами, а лежат в основе мировоззрения писателя. Это позволяет утверждать сохранение традиции карнавальной смеховой культуры в прозе Ю. Андруховича.

Проза писателя дает основание говорить об оригинальной художественной интерпретации дискурсов смеховой культуры как о механизме духовных исканий человека излома ХХ-ХХІ ст. В диссертации дан анализ романов “Рекреации”, “Московиада”, “Перверзия” и “Двенадцать обручей” в контексте основных тенденций развития украинской прозы 90-х гг. ХХ в., который позволил выделить оригинальные модели переосмысления дискурсов смеховой культуры: “карнавальность”, “праздник-действо”, “смеховой образ”, “маска”, “смеховая ситуация”, “другой”, “ирония”, “пародия”, “преувеличение”, комизм языка. В пределах постмодернистского дискурса в украинской литературе 90-х гг. ироническому обыгрыванию и карнавализации принадлежит достаточно весомая роль. Ирония становится одним из ключевых признаков постмодернизма, а также призмой переосмысления дискурсов смеховой культуры. Концепция карнавально-смеховой культуры М. Бахтина приобрела в прозе 90-х гг. оригинальное звучание благодаря новому переосмыслению в координатах постмодернизма. Карнавал актуализируется как поиск свободы и самоидентичности во всех сферах человеческого бытия. Сущность постмодернистского переосмысления дискурсов смеховой культуры заключается в иронической игре с наращиванием дополнительного смысла. Постмодернистское ироническое переосмысление дискурсов смеховой культуры является одной из существенных составляющих эстетического мировоззрения Юрия Андруховича.

Особый тип иронии, выделенный автором диссертационного исследования в прозе Ю. Андруховича, - постмодернистская ирония случайности, которая существует в разновидностях иронии редукции и перенасыщения и играет роль средства переосмысления названных дискурсов. Работа является исследованием, которое впервые прослеживает динамику изменений художественной рецепции дискурсов смеховой культуры на материале всего прозаического наследия Юрия Андруховича.

Степень насыщенности романов Юрия Андруховича проявлениями дискурсов смеховой культуры и полнота воплощения последних позволяет говорить об их весомом значении в мировоззренческой системе автора, а также об актуальности в украинской прозе 90-х гг. ХХ в. Художественное воплощение смеховой культуры в прозе Ю. Андруховича и украинской литературе 1990-х гг. в целом имеет дискурсивный характер. Динамика изменений в выборе дискурсов смеховой культуры и приемах их художественного воплощения свидетельствует о развитии общей мировоззренческой установки украинской литературы 90-х гг. ХХ в. и культуры в целом от постмодернизма карнавального и пессимистического к постмодернизму более конструктивному и оптимистичному.

Дискурсы смеховой культуры рассматриваются в исследовании как один из механизмов решения ключевых вопросов бытия человека излома ХХ-ХХІ вв., десакрализации колониального прошлого, преодоления устаревших стереотипов мышления, поиска новой незаангажированной жизнеутверждающей установки.

Ключевые слова: дискурс, смеховая культура, постмодернистская ирония, переосмысление, смех.

SUMMARY

Pecherskyh L.O. - The conceptual discourses of the laughter culture in Ukrainian prose of 90s of the XXth century (creation by Juriy Andrukhovich). - Manuscript.

Thesis for a candidate's degree of philology on speciality 10.01.01 - Ukrainian literature. G. S. Scovoroda national pedagogical university, Kharkiv, 2008.

The dissertation is devoted to the analysis of discourses of laughter culture in Ukrainian prose of 90s of the XXth century on the material of prosaic creation by Juriy Andrukhovich. The work gives a new vision of the originality of the artistic world of Andrukhovich as a result of combination of postmodern aesthetics and the discourses of laughter culture. The analysis of the novels “Rekreations”,“Моskoviada”, “Perversia” and “Twelve hoops” is given in the dissertation in the context of the main tendencies of progress of the Ukrainian prose of 90s of the XXth century. It allowed to select the original models of recomprehention of the discourses of laughter culture, such as “carnivality”, “holiday-action”, “laughter image”, “mask”, “situation of laughter”, “other”, “irony”, “parody”, “overstatement”, the comic aspect of language.

A special type of the author's irony is the postmodern irony of chance which is present in the varieties of the irony of reduction and the irony of supersaturating. It acts part of the means of the recomprehention of the discourses named above.

The dissertation is the research which for the first time traces the dynamics of changes of discourses of laughter culture on the material of all prosaic texts by Juriy Andrukhovich.

The discourses of laughter culture appear in the research as one of mechanisms of decision of the key matters of life of the man living in the fracture of the ХХth-ХХІst centuries, which are the dissacralization of the colonial past, overcoming the out-of-date stereotypes of thought, search of the new life-asserting setting.

Key words: discourse, culture of laughter, postmodern irony, recomprehention, laughter.

постмодернізм літературний проза андрухович

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуалізація художнього досвіду комічного мистецтва та його переосмислення в рамках нагальних потреб та завдань української літератури 90-х рр. ХХ ст. перегукувалися із суспільними зрушеннями - розпадом СРСР, розвінчуванням старих цінностей - і пов'язувалися із пошуком свободи та самоідентичності в усіх сферах людського життя. Дискурси сміхової культури стали в цей період одним із засобів філософського осмислення буття, концентрацією багатьох важливих категорій та понять людського досвіду, набуваючи в літературі оригінальних функцій та інтерпретацій.

Естетичні постулати “Бу-Ба-Бу” (це угруповання з'явилося у Львові 1985 р. й об'єднало Віктора Неборака, Олександра Ірванця та Юрія Андруховича) - схильність до іронії, осміювання, переосмислене цитування класиків, карнавалізація - стали підґрунтям художнього світу одного з найяскравіших представників української романістики 90-х рр. ХХ ст. Юрія Андруховича. Проза письменника дає підстави говорити про оригінальну художню інтерпретацію дискурсів сміхової культури як про механізм духовних шукань людини зламу ХХ- ХХІ ст.

Актуальність дисертаційної роботи зумовлена відсутністю комплексних досліджень доробку Юрія Андруховича та й української прози 1990-х рр. загалом, які були б спрямовані на визначення моделей переосмислення дискурсів сміхової культури. Тим часом такі розвідки дають можливість глибше розкрити художній світ автора, визначити роль сміхової культури в українській прозі цього періоду, простежити розвиток загальної світоглядної настанови української літератури 90-х рр. ХХ ст. та культури загалом.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана на кафедрі української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди, узгоджена з планами, тематикою та загальним профілем наукових досліджень. Обраний напрямок дослідження відповідає плану наукової теми кафедри української літератури “Концепція людини в українській літературі”.

Мета роботи полягає у визначенні концептуальних дискурсів сміхової культури та моделей їх функціонування у прозових творах Юрія Андруховича. Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

розглянути основні напрямки розвитку української прози 90-х рр. ХХ ст., звертаючи особливу увагу на тенденції переосмислення дискурсів сміхової культури;

простежити складники світогляду постмодернізму в науковій, мистецькій та літературно-критичній думці, а також їхнє художнє втілення у прозі Ю. Андруховича;

- визначити сутність поняття “постмодерна іронія” як механізму переосмислення у естетиці постмодернізму, з'ясувати особливості авторської іронії у прозі Ю. Андруховича;

- визначити комплекс дискурсів сміхової культури, виокремлюючи споріднені з естетикою постмодернізму;

- дослідити особливості їхнього художнього втілення у романах Юрія Андруховича, визначити природу сміху в прозі письменника;

- розкрити специфіку естетичного світу прози Ю. Андруховича, що ґрунтується на поєднанні засад постмодернізму та сміхової культури;

- визначити місце і значення дискурсів сміхової культури у вирішенні ключових філософських питань буття людини на межі ХХ-ХХІ ст. (на матеріалі прози Ю. Андруховича).

Об'єктом дослідження є прозовий доробок Юрія Андруховича, а саме романи “Рекреації”, “Московіада”, “Перверзія” та “Дванадцять обручів”.

Предмет дослідження - дискурси сміхової культури, що переосмислюються та знаходять художнє втілення у прозовому доробку Юрія Андруховича.

Методи дослідження. Теоретико-методологічну основу дисертації складає спадщина дослідників комічного у світовій та українській літературі (М. Бахтін, Ю. Борєв, Б. Дземідок, В. Косяченко, В. Пропп та інші), роботи класиків постмодернізму Р. Барта, Ж. Дельоза, Ж. Дерріда, Ф. Ліотара, М. Фуко, а також українських дослідників літературного постмодернізму Є. Барана, Т. Гундорової, Т. Денисової, Н. Зборовської, Р. Семківа, Р. Харчук та інших. У процесі розв'язання поставлених завдань використовувалися такі методи: описовий, структурний, культурно-історичний, порівняльно-типологічний, метод системного аналізу.

Наукову новизну роботи складає системне дослідження прозового доробку Юрія Андруховича під оглядом постмодерністського осмислення сміхової культури, а також визначення концептуальних дискурсів сміхової культури в українській прозі 90-х рр. ХХ ст. У дослідженні вперше простежено еволюцію дискурсу сміхової культури в романістиці Ю. Андруховича.

Теоретичне значення дослідження полягає у виробленні цілісної картини прозової творчості Юрія Андруховича в системах координат сміхової культури та постмодернізму.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертації можуть використовуватися в лекційних курсах, спецкурсах, спецсемінарах, пов'язаних з українським літературним процесом кінця ХХ ст.; у ході підготовки відповідних розділів підручників з історії української літератури, а також розробки тематики курсових і дипломних робіт у вищих навчальних закладах.

Апробація результатів дисертації. Зміст дисертації та результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри української та світової літератури, окремі положення роботи були викладені у виступах на VII (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Київ, 23-25 червня 2004 року) та VIIІ (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Київ, 21-23 червня 2005 року) Міжнародних наукових конференціях молодих учених, ХІ Семінарі Творчої Молоді України (Ірпінь, 8-12 травня 2005 року).

Структура та обсяг дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та реєстру використаних джерел, що налічує 253 позиції. Загальний обсяг дисертації - 187 сторінок, з них 171 сторінка основного тексту.

Публікації. Основні положення дисертації викладені в шести публікаціях, з них чотири - у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір теми, визначаються об'єкт, предмет, мета, завдання, методика дослідження, розкриваються наукова новизна, теоретичне та практичне значення виконаної роботи, наводяться дані про апробацію, публікації, обсяг дисертації та її структуру.

У першому розділі “Творчість Юрія Андруховича під оглядом літературознавчих студій” з'ясовується ступінь вивчення проблеми сміхової культури в прозі Ю. Андруховича шляхом розгляду наукових джерел, пов'язаних з рецепцією сміхової культури в українській прозі 90-х рр. ХХ ст., зокрема в романістиці Ю. Андруховича.

Зазначено, що комічне є однією з найскладніших і різнопланових категорій естетики, яка передбачає певний вид творчості, чия сутність полягає у свідомому конструюванні системи явищ, понять та слів з метою викликати ефект комічного. Найбільш поширеним сигналом комічного, а також видимим його результатом є сміх, хоча сміх не завжди є ознакою комічного, і не завжди комічне виявляється через сміх, тому необхідно розрізняти сміх як явище фізіологічне від сміху як явища естетичного. Сміх як естетичне явище має в собі руйнівне та творче начала водночас: він порушує існуючі зв'язки та установки, викриває хибність соціальних, причиново-наслідкових зв'язків, умовностей людської поведінки та життя суспільства. Сміх немов повертає світові його первинну хаотичність. У той же час сміх будує і дещо нове: світ порушених стосунків, логічно не виправданих відносин, свободи від умовностей. Тому сміх на певну міру є бажаний та безпечний. Сміх готує підґрунтя для нового світу, нової культури - у цьому і полягає його велике творче начало.

У 90-ті рр. ХХ ст. сміх як естетичне явище багато в чому визначав сенс постмодернізму, реалізму, модернізму, неомодернізму, інших напрямків літератури, тобто був дуже різним у своїх проявах в українській прозі цього періоду. Художню рецепцію дискурсів сміхової культури засвідчують у своєму доробку, зокрема, Ю. Винничук, Ю. Андрухович, В. Єшкілєв, Ю. Іздрик, Т. Прохасько, Г. Петросаняк, Є. Пашковський, В. Неборак, О. Ірванець, О. Забужко, М. Рябчук та ін. Особливо вписуються до парадигми комічного члени угруповання “Бу-Ба-Бу” Юрій Андрухович, Олександр Ірванець та Віктор Неборак. Незважаючи на те, що епатажність, успадкована прозою Андруховича з часів “Бу-Ба-Бу”, спричинила появу в критиці негативних відгуків на прозу письменника, останніми роками поцінування творчості цього автора переважно ґрунтується на визнанні значення для сучасної вітчизняної культури Андруховича як письменника, поета, есеїста, редактора. У дисертаційній роботі з'ясовується, що на матеріалі прози Андруховича дискурси сміхової культури досі розглядалися фрагментарно; не простеженою залишається еволюція рецепції елементів сміхової культури від першого роману автора до пізніших, що визначає необхідність проведення комплексного дослідження дискурсів сміхової культури на матеріалі всієї прози письменника.

Розглядаються основні складники естетики постмодернізму, визначаються особливості постмодерного дискурсу в українській літературі 1990-х рр., з'ясовується сутність поняття “постмодерністська іронія”, подається стислий огляд найпомітніших лудологічних концепцій, розглядаються механізми переосмислення сміхової культури в естетиці постмодернізму.

Постмодернізм бачиться однією з ключових категорій, у межах яких осмислюється свідомість сучасної людини, а також глибоко емоційна внутрішня реакція сучасної людини на оточуючий світ, у його річищі відбувається пошук самоідентичності сучасної літератури. Цей напрям часто трактувався як невластивий українській літературі та запозичений ззовні. Утім, близькість сучасної постмодерністської свідомості та світовідчуття сміхової культури помічено багатьма вченими; М. Бахтіна на Заході вважають постмодерністом, а його концепцію діалогічності, карнавалізації та поліфонії сприймають як квінтесенцію постмодерну. Тому автор дисертаційного дослідження робить спробу витлумачити постмодернізм з позиції його перетину зі сміховою культурою в таких дискурсах, як амбівалентність, іронічність, заперечення сакральних цінностей, порушення моральних табу, маскування, блазнювання, пародіювання, розвінчування романтичних стереотипів, інший, перформативність, гротесковість тощо. Серед текстотворчих стратегій літературного постмодернізму визначаються нарочита варіативність, незакінченість, хаотичність та самоіронічність вислову, особливий тип колажу, іронія випадковості, принцип гри, “позазмістовна” гра без правил, багаторівнева організація тексту, побудова постмодерністського твору другим або третім “поверхом” над написаним уже текстом, переосмислення елементів культури минулого, “нонселекція”, яка фактично узагальнює різні способи створення ефекту умисного розповідного хаосу, пастиш як специфічна форма пародії, або як автопародія, свідома установка на іронічне зіставлення різних літературних стилів, жанрових форм та художніх течій, інтерес до історії й традиції, що проявився у звертанні до ретро, цитування, ремінісценція, пародіювання, травестування, конструювання тексту, багатоголосна розповідь, гібридизація жанрів, карнавалізація, театральність, видовищність, співучасть та співтворчість читача, “ритуальність”, програмне змішування культур: “низької” і “високої”, неприбуткової і комерційної, елітарної та призначеної для дуже по-різному підготовленої публіки, підвищена рефлексія тощо.

Проблема українського постмодернізму розглядається шляхом виокремлення низки специфічних рис, як-от: підвищена політизованість, послаблення стратегій “смерть автора”, “смерть суб'єкта”, деконструкція модерністського міфу творчої особистості та ін., пошуки центруючих ідей, серед яких новий міф про Україну, у якому акцент робиться на майбутньому відродженні, а не загибелі, поєднання із серйозним змістом, сильний етичний струмінь. Серед особливих формальних прийомів українського постмодернізму називаються руйнування точки зору суб'єкта, визначальної для модернізму, пов'язане з примірянням різних масок, інкрустація порожнин розмовної мови, езотерика потоку свідомості, імітація мовлення в “мертвій” мові або в тих зонах, які втратили будь-яку смислову артикуляцію (жаргон, діалект, арго). Помічено поєднання постмодерністського дискурсу в українській літературі з “постімперським” світобаченням. З'ясовується, що достатньо вагома роль в українському постмодерністському дискурсі надається іронічному обігруванню та карнавалізації, що спричиняється його зв'язком із національним корінням літератури.

Розгляд постмодерністського дискурсу дав можливість помітити, що однією з ключових ознак постмодернізму та призмою переосмислення дискурсів сміхової культури в українській прозі 90-х рр. ХХ ст. стала постмодерністська іронія, яка є іронією випадковості й може передбачати реалізацію у двох різновидах: іронія постмодерного перенасичення та іронія редукції.

Сутність постмодерністського переосмислення дискурсів сміхової культури полягає у прагненні по-новому, на сучасному рівні, пережити та осмислити культурний феномен на основі якісно нового духовного контексту, постмодернізму, який не руйнує, а розчленовує культурний феномен, знімаючи шори звичної рецепції, і визначається як іронічна гра із нарощенням додаткового змісту.

Другий розділ “Постмодерна іронія в прозі Юрія Андруховича” присвячений дослідженню проблематики постмодерної іронії та дискурсу “інший” у прозі письменника.

Шляхом виокремлення проявів насмішливого сміху (за класифікацією В. Проппа) розглядаються механізми творення комічного, що дозволяє визначити особливості авторської постмодерної іронії. Зокрема з'ясовується, що тексти автора містять вияви іронії випадковості, іронії перенасичення, іронії редукції. Вдалося визначити забарвлення іронії випадковості: наявні вияви іронії, близької до доброго сміху, іронії кепкування та гіркої іронії, близької до сарказму.

Діалогічні відношення між “я” та “іншим” є одним з основних стрижнів напруги в романах Ю. Андруховича. Постмодерних мислителів глибоко цікавить проблема алтерності й вони прагнуть до її толерантнішого розуміння. Процеси “іншування” мають в українській прозі 1990-х рр. певний відтінок ресентименту, образи, романтичної негації та нарцисичного замилування. Постмодерністський герой прагне показати й обіграти різницю між “собою” та “іншим”: опозиція “я” / “інший” в українському постмодернізмі не є радикальною. Аналіз яскравої та оригінальної художньої інтерпретації дискурсу “інший” дозволяє глибше розкрити природу авторської іронії. Юрій Андрухович у координатах іронічного сміху переосмислює ідеї діалогізму М. Бахтіна, подаючи трансформацію дискурсу “інший” в інтерпретації людини зламу ХХ-ХХІ століть - з її проблемами та суперечностями. Цей дискурс у романах письменника постає авторським баченням особливостей співжиття в сучасному суспільстві: розумінням необхідності мирного гармонійного співіснування неоднорідної за багатьма показниками (національними, соціальними, релігійними, віковими) спільноти людей. Романи “Рекреації”, “Московіада”, “Перверзія” та “Дванадцять обручів” засвідчують наступні трансформації дискурсу “інший”: інший як чужий (модерне розуміння); інший як чужий у власній країні; інший як двійник власного “я”; інший як містична, демонічна істота; інший “я” під час участі у карнавалі; інший як оновлений “я”, що постав після карнавалу; інший як не-вільний; інший як той, хто сміється поряд. Проблематика іншого знаходить свій вияв і в зображенні невідповідності між реальною ситуацією в країні та бажаною приналежністю до ряду європейських країн, що спричиняє створення письменником гіперболічних, іноді навіть гротескових описів України, її мешканців та історії. Однією з найскладніших перепон у подоланні “інакшості” постає тотальна самотність, майстерно відображена в романах Ю. Андруховича із залученням іронії, гіркота якої виходить поза звичні в прозі автора межі й викриває безпорадність та неможливість подолати цю “радикальну чужість”. Під час аналізу прозових текстів автора з'ясовується, що ставлення до “іншого”, чужинця в романах Андруховича є неоднозначним і пронизане різноманітними відтінками авторської іронії. Зокрема, образ “інакшого” поета переходить з роману в роман і представлений у комічному ключі. Андрухович створює комічний ефект, протиставляючи альтернативний образ Б.-І. Антонича звичному для літературознавства попередніх років. Мета подібного “іншування”, на думку автора дисертації, не тільки в подоланні конвенцій та стереотипів, а й у намаганні створити образ святковий та видовищний - відповідно до ідеї карнавальності, яка пронизує творчість Андруховича з часів раннього “Бу-Ба-Бу”. У річищі філософії постмодернізму Юрієм Андруховичем художньо вирішується проблема справжності альтернативної, “інакшої” дійсності. Письменник переконує, що кожен погляд на дійсність має рацію і визначається пунктом спостереження. Таке бачення письменника відповідає трактовці проблеми свідомості та істинності пункту спостереження М. Бахтіна.

Герої Ю. Андруховича випрацьовують для себе конкретні шляхи виходу з безвиході чужості, серед яких дружба, любов, спілкування, порозуміння, що втілюються в понятті “діалог”, яке має коріння в бахтінській ідеї діалогізму. Філософ та письменник близькі в думці, що “я” усвідомлює себе і стає собою, посідає певне місце в бутті, тільки розкриваючи себе для іншого, через іншого й за допомогою іншого. Саме така, поліфонічна, картина світу, яка представлена М. Бахтіним у рамках ідеї діалогізму та творчо переосмислена Ю. Андруховичем у його романістиці, дуже близька сучасному мисленню та сучасній людині, яку вже не можна пізнати з монологічних позицій.

Дискурс “інший” у прозі Ю. Андруховича побудований на кількох видах сміху - насмішливому та карнавальному; для його художнього втілення в романах автора залучаються різні види іронії, гіперболізація, гротеск, сарказм, лайка, жаргонізми, форма нерозуміння тощо.

У третьому розділі “Типологія сміху в романах Ю. Андруховича” аналізуються вияви сміху карнавального, доброго, доброго з відтінком кепкування, злого та життєрадісного. Ці види сміху тлумачаться як такі, що належать до ділянки сміху ненасмішливого (за класифікацією В. Проппа). Розділ присвячений розгляду дискурсів “карнавальна стилізація”, “сміховий образ”, “маска”, “сміхова ситуація”, “перебільшення”, “пародія”, а також мови романів письменника як засобу комізму.

Відзначено, що карнавальний сміх у 90-ті роки ХХ ст. знаходить свої вияви у перфоменсах як навкололітературних дійствах (презентаціях, мистецьких акціях), літературних формах та формах репрезентації, поставши знаком українського постмодернізму. Поети угруповання “Бу-Ба-Бу” спробувли створити острівець свободи: вони занурювали публіку в стихію низової ігрової культури, а літературний іконостас перетворили на кічеві образи поета-пророка, поета-деміюрга, поета-ловеласа, поета-богеми; іронія, театр, перфоменс стають формами його самовияву. Передумови для подібної іронії були закладені ще в альтернативній культурі андеґраунду, у сміхові пізньорадянських анекдотів, а також традиціях київської міської прози 1970-1980-х - творчості В. Діброви, Б. Жолдака, Л. Подерв'янського. Карнавал та карнавальне свято виводили поетів “Бу-Ба-Бу” поза рамки тоталітарного простору та часу, йшлося про духовну свободу тоталітарної людини. Ці ідеї несла в собі бахтінська теорія карнавалізації, популярна в середині 1980-х рр. Сміх, пародія, гра відкривали неідентичність і неістинність існування тоталітарної людини, сигналізували про її трансформації та мутації, карнавал обіцяв постійність свята. Карнавал як метафора звільнення від старого й народження нового є актуальним художнім засобом для постколоніального тексту, що має на меті позбутися руйнівних впливів колоніальної спадщини. Юрій Андрухович повною мірою використовує у своїх романах прийоми народної сміхової культури. Головні риси карнавальних жанрів (амбівалентність, зниженість, відносність світобудови), що виявляють себе через сміх, є не просто художніми прийомами, а складають основу світогляду письменника. Це дозволяє говорити про збереження традиції карнавальної сміхової культури в прозовому доробку Ю. Андруховича.

Ідеї М. Бахтіна про природу карнавального свята-дійства переосмислюються у прозі письменника крізь призму іронії випадковості. Функції свята в романах письменника відповідають бахтінському визначенню карнавалу середньовічного: руйнування старої картини світу й розбудова нової нерозривно пов'язані між собою, карнавал має всесвітній характер, це особливий стан всього світу, його відродження та відновлення, до котрого причетні всі. Утім, ідея карнавалу в Андруховича зазнає певних метаморфоз, що виявляється в розбіжностях, а іноді й протиріччях з бахтінським каноном. Карнавал у романі “Рекреації” внутрішньо надломлений, уражений спадком тоталітаризму, несе розчарування: герої-маски не знаходять шляху з пізньорадянського абсурду, кожен з них перебуває у власному обмеженому просторі відчуженості, проблем та суперечностей. У “Московіаді” карнавал є кінцесвітнім. У романі “Перверзія” карнавальні дійства демонструють функції бахтінського карнавалу - звільнення від існуючої правди, відродження та оновлення, - засвідчуючи, проте, відсутність всеосяжності, розігруваність, а не переживання, спрямованість проти сукупності негараздів людства. Інший вияв карнавальності в романі представлений у зображенні душевного стану Станіслава Перфецького. Сукупність карнавалів у романі розгортається на “посткарнавальному просторі”, що трактується як конкретний часовий проміжок після головного венеційського карнавалу, а також як стан людської цивілізації та культури під знаком “пост”. Таким чином, Ю. Андрухович самою сутністю карнавалу як такого, що ворожий усякому увічненню, завершенню та кінцю, заперечує безглуздя світу та духовну смерть. Альтернативним засобом сакралізації буття сучасної людини виступає ідея вічності містерії чоловіка - жінки. Свято у “Дванадцяти обручах” має ознаки карнавальності, але є штучним, розігруваним з обов'язковою участю режисера.

Невід'ємним складником карнавального свята в романах Ю. Андруховича є музика та застілля-частування з широко застосованими рядами їжі та напоїв.

Тілесність протиставляється автором узвичаєному запереченню виявів еротичності в радянській художній практиці, Андрухович намагається повернути тілесності сакральний зміст, зображуючи людське тіло в кількох аспектах: анатомо-фізіологічному, іронічно-детальному, цинічному.

Переосмислення дискурсу “сміховий образ” є в прозі Андруховича трансформацію таких рис, як амбівалентність, двозначність, невирішеність, готовність змінити свій зміст, містифікуюча карнавальна сутність, “ходіння колесом”, наявність багатьох смислових паростків, що виходять за межі образу; у кожному окремому образі певні риси є акцентованими й, відповідно, найяскравіше виписаними. Наявність дискурсу сміхового образу знаходимо в системі імен персонажів романів. При творенні образів, які є сміховими, письменник застосовує, зокрема, переосмислені бахтінські ідеї форми “нерозуміння” та гротесковості образу. Переосмислення складників сміхового образу відбувається шляхом застосування авторської іронії випадковості, редукції.

Постать-маска автора в прозі Ю. Андруховича переміщує текст до зони контакту зі свідомістю читача, створює умови для вільного занурення в текст з метою її вивільнення для плідної співпраці в площині порушених у романі проблем - від екологічної ситуації в країні до чоловічої кризи середнього віку.

Трансформація міфу про Орфея в романах Ю. Андруховича передбачає наявність значущих пов'язаностей, аналогій та елементів невитісненого міфу, пропонує “програвання” крізь образи Цумбруннена й Пепи історії Орфея, що дає різні розв'язки життєвих ліній і, відповідно, різні моделі існування поета в сучасному українському суспільстві й моделює стратегію накладання маски Орфея.

Визначається, що сміхові ситуації в прозі письменника будуються на різних видах сміху: доброго, доброго з відтінком кепкування, злого, життєрадісного. Участь у сміховій ситуації виступає в романах Юрія Андруховича показником скорочення дистанції та спростування чужості. Прояви злого сміху в прозі автора включають сміх, який вказує на чужість як на ворожість, та вияви “чорного” гумору. Добрий сміх у сміхових ситуаціях романів Ю. Андруховича реабілітує людські помилки та вади, долає їх. У сміхових ситуаціях цього типу присутній момент переміщення в зону грубого контакту, що засвідчує процес сміхової фамільяризації образу. Об'єктами доброго сміху постають читач, сам автор, окремі людські спільноти чи спільноти із кумедною поведінкою. На доброму сміхові побудовані в прозі письменника анекдотичні ситуації - короткі завершені історії з власним сюжетом. Вияви життєрадісного сміху в прозі Ю. Андруховича пов'язані із різними видами свят-дійств.

Серед соц-артівських стратегій деконструкції соцкультури в прозі письменника застосовуються пародіювання та прийоми перебільшення - карикатура, гіпербола та гротеск. Найяскравіші гіперболічні перебільшення в прозі Ю. Андруховича стосуються викриття недоліків радянської імперії, яка наближається до кінця свого існування, бажаних людських категорій, відсутніх насправді, таких, як визнання та розуміння. Перебільшення часто побудовані не на викритті недоліку, а на постмодерному надмірі форми. Карикатурні образи в прозі письменника переважно другорядні, фонові. Карикатурне забарвлення надається їм зокрема за допомогою мовної характеристики. Гротескові описи найщільніше поєднують постмодерну відсутність сутності та карнавальну невизначеність, амбівалентність та дивовижу. У постмодернізмі пародія пов'язана з образом мирного співіснування стилів та ідей, з комедійною грою смислами на безкінечному полі інтертекстуальності; характерною рисою постмодерністської літератури є самопародіювання. У літературі вітчизняного постмодернізму пародійному обігруванню підлягають штампи радянської та післярадянської культурної міфології заради дискредитації “тоталітарної” мови та стилю масового мислення. У романах Ю. Андруховича пародіювання представлене низкою прийомів, серед яких слід назвати такі: пародіювання імперського топосу з позиції поета-маргінала; тонке, без грубої імітації цитування інших сюжетів, тем, мотивів, образів у новому оригінальному аранжуванні; контрастування між темою та її характером (“високі” теми подаються підкреслено “низьким” стилем); гіперболізація деяких ідей сучасної суспільної думки.

Мова є одним з найсуттєвіших складників комізму прозових творів Юрія Андруховича й характеризується словесними іграми, стилізацією, іронією, новоутвореннями, тавтологією, гібридністю імен і назв, стилізацією, використанням розмовної мови, грубої, нецензурної лексики. У романах письменника застосовується чимало різновидів розмовної мови: поетизовані промови, мова на межі цензурності, “порожні” семантичні місця, галицька говірка довоєнного зразка, суржик, російські нашарування. Внутрішні монологи часто ведуться у формі звертання до себе у другій особі, що є іронічною інтерпретацією бахтінської діалогічності.

Прийом переліку як складник стилю постмодерного тексту в прозі автора є виявом “ритуальної” музичності й пов'язаний із розвинутою Р. Бартом теорією еросу мови, що передбачає задоволення від мови тексту. У межах переліку, який представлений у романах Андруховича переважно масивами однорідних членів, застосовується контрастування його елементів, наслідком чого є експресивна забарвленість. Види експресивного контрастування, найуживаніші в прозі автора, такі: контрастування логічно й семантично різнопланових елементів, експресивне контрастування синонімів, контрастування різностильових та різносистемних мовних одиниць. Особливістю переліків є включення до їх складу контрастування одразу кількох згаданих видів. Окремою групою переліків є подані автором ряди їжі та напоїв, які насичені різноманітними ігровими прийомами мовного характеру.

Стилізація постає одним з найяскравіших прийомів творення мовної оригінальності прозових текстів Андруховича. Автор іронічно моделює різні літературні стилі, які органічно вписуються до естетики постмодернізму, зокрема, маньєризм, бароко, магічний реалізм. Серед прийомів маньєризму, застосованих Ю. Андруховичем, уривчастий розвиток сюжету, нерівномірність композиції, “очуднення” вихідної фабули, химерна фантастичність колізій, гротесковість зображень і персонажів, метафорична наповненість у сполученні з підкреслено зниженим викладом, словесна еквілібристика; стилістичні барокові характеристики романів письменника - “ерос мови”, змішування мотивів античної міфології з християнською символікою, театральність, інтерес до балету й опери.

ВИСНОВКИ

Дослідження прози Юрія Андруховича в контексті української прози 90-х рр. ХХ ст. з точки зору художнього втілення концептуальних дискурсів сміхової культури дало підстави зробити такі висновки:

1. У межах постмодерністського дискурсу в українській літературі 1990-х рр. іронічному обігруванню та карнавалізації належить достатньо вагома роль. Іронія постає однією з ключових ознак постмодернізму, а також призмою переосмислення дискурсів сміхової культури.

2. Постмодерна іронія є іронією випадковості й може передбачати реалізацію у двох різновидах, серед яких іронія постмодерного перенасичення та іронія редукції.

3. Концепція карнавально-сміхової культури М. Бахтіна набула в прозі 90-х рр. оригінального звучання завдяки новому переосмисленню в координатах постмодерну. Карнавал актуалізується як пошук свободи та самоідентичності в усіх сферах людського буття. Сутність постмодерністського переосмислення дискурсів сміхової культури полягає в іронічній грі з нарощенням додаткового змісту.

4. Постмодерністське іронічне переосмислення дискурсів сміхової культури є одним із суттєвих складників естетичного світогляду Юрія Андруховича.

5. Тексти Ю. Андруховича містять вияви іронії випадковості, іронії перенасичення, іронії редукції. Забарвлення іронії випадковості різне: наявні приклади іронії, близької до доброго сміху, іронії кепкування та гіркої іронії, близької до сарказму. Іронія перенасичення знаходить свій найвищий вияв у комічних алогізмах та абсурдних твердженнях. Романи письменника дають приклади іронії редукції, демонструючи відхід від естетики постмодерного карнавалу. Зміни типу постмодерної іронії в доробку письменника засвідчують динаміку творчого розвитку таланту автора відповідно до актуальних світових та національних світоглядних настанов, демонструють його незавершеність та дають надію на майбутнє творче зростання.

6. Дискурс іншого постає в прозі Ю. Андруховича в низці інтерпретацій: інший як чужий у власній країні; інший як двійник власного “я”; інший як містична, демонічна істота; інший “я” під час участі в карнавалі; інший як оновлений “я”, що постав після карнавалу; інший як той, хто сміється поряд. Художня інтерпретація дискурсу залучає різноманітні відтінки авторської іронії, сарказм, лайку, жаргонізми, гіперболічні, гротескові та карикатурні описи, комічну форму нерозуміння. Дискурс “інший” у прозі письменника набуває оригінальної інтерпретації завдяки побудові на кількох видах сміху - насмішливому та карнавальному. Любов та дружбу як форми подолання чужості об'єднує в романах Юрія Андруховича спілкування та порозуміння, що втілюються в понятті “діалог”, яке має коріння в бахтінській ідеї діалогізму. Дискурс “інший” художньо інтерпретується письменником у рамках ідеї діалогізму, близької сучасному мисленню та сучасній людині.

7. Розглядаючи питання переосмислення письменником концептуальних дискурсів сміхової культури, варто взяти до уваги такі з них, як карнавалізація, свято-дійство, маска, іронія, пародія, перебільшення, інший, мова як засіб комізму. Названі дискурси охоплюють як галузь насмішливого сміху, так і ненасмішливого.

8. При розгляді дискурсу свята на матеріалі прози Юрія Андруховича актуальними постають питання перформативності репрезентації і свята-дійства як літературної форми. Свято в інтерпретації Андруховича за своїми функціями близьке до свята М. Бахтіна, маючи в той же час певні розбіжності: внутрішня надломленість, відсутність світлого звучання (“Рекреації”), кінцесвітність (“Московіада”), амбівалентний характер, існування як ідеальне поняття та як реальне (“Перверзія”), розігруваність з обов'язковою участю режисера (“Дванадцять обручів”).

9. Карнавалізація як одна з основних підвалин народної сміхової культури використовується Ю. Андруховичем як художній прийом у постмодерному звучанні, тобто в поєднанні її функцій та рис з постмодерністською естетикою: амбівалентність, зниження, розвінчування, еротизм служать не тільки для заперечення, але й для відродження, відновлення, ствердження цілісності та гармонічності світу.

10. Способом побудови та функціями авторської постаті твориться певна маска, що переміщує текст до зони контакту зі свідомістю читача, для якого створює умови для вільного занурення в текст - вірогідно, з метою вивільнення свідомості читача для плідної співпраці в площині порушених у романі проблем. Дискурс маски “Орфей” у романах письменника передбачає наявність значущих пов'язаностей, аналогій та елементів невитісненого міфу про Орфея в низці образів. Переосмислення дискурсу “сміховий образ” становить у прозі автора трансформацію таких рис, як амбівалентність, двозначність, невирішеність, готовність змінити свій зміст, містифікуюча карнавальна сутність, “ходіння колесом”, наявність багатьох смислових паростків, що виходять за межі образу; у кожному окремому образі певні риси є акцентованими, а отже, найяскравіше зображеними.

11. Сміхові ситуації як різновид діалогічного спілкування пов'язані в романах письменника зі спростуванням чужості й будуються на різних видах сміху: доброго, доброго з відтінком кепкування, злого, життєрадісного. Серед механізмів творення сміхових ситуацій - вказування на чужість як на ворожість, реабілітація людини-невдахи з її помилками, вадами й слабкостями, переміщення до зони грубого контакту, що знаменує процес сміхової фамільяризації образу. Оригінальними сміховими ситуаціями є створені автором у галузі доброго сміху анекдотичні розповіді, короткі завершені історії з власним сюжетом.

12. Застосовані Ю. Андруховичем прийоми пародіювання та перебільшення (карикатура, гіпербола та гротеск) вказують на проблеми чи недоліки (постколоніальний синдром) та мають на меті десакралізувати їхнє джерело для звільнення свідомості, здатної їх подолати.

13. Найяскравіші гіперболічні перебільшення в прозі Ю. Андруховича стосуються викриття недоліків радянської імперії, яка наближається до кінця свого існування. Яскравому перебільшенню піддаються людські цінності, відсутні у дійсності, зокрема, визнання та розуміння. Вияви перебільшення, побудовані не на викритті недоліку, а на постмодерному надмірі форми. Карикатурне подання образів стосується у прозі письменника переважно другорядних, фонових героїв чи обставин. Карикатурне забарвлення надається образам, у тому числі, за допомогою мовної характеристики. Гротескові описи яскраво та майстерно побудовані в усіх романах автора і найщільніше, на наш погляд, поєднують постмодерну відсутність сутності та карнавальну невизначеність, амбівалентність та дивовижу.

14. У романах Ю. Андруховича пародіювання представлене низкою прийомів, серед яких пародіювання імперського топосу з позиції поета-маргінала; тонке, без грубої імітації цитування інших сюжетів, тем, мотивів, образів у новому оригінальному аранжуванні; контрастування між темою і стилем; гіперболізація деяких ідей популярних напрямків сучасної суспільної думки. Особливість та новизна художнього втілення пародіювання у прозі Андруховича полягає в тому, що в тексті письменника часто не зрозумілий ступінь серйозності оповіді: з повідомлення видаляється смисловий вектор, що дає читачеві можливість самому сприймати ступінь його серйозності, вимагає від читача напруженої роботи свідомості та спонукає до співтворчості. Об'єкт авторської пародії не тільки розвінчується і викривається, письменник визнає його значущість і ставить за мету своєрідне очищення, піднесення на новий рівень сприйняття та вжитку певних людських чи мистецьких цінностей.

15. Мова романів письменника характеризується словесними іграми, стилізацією, іронією, новоутвореннями, тавтологією, гібридністю імен та назв, використанням розмовної мови, грубої, нецензурної лексики. Підґрунтям такого набору прийомів є намагання вислизнути з-під влади офіційної культури й звільнитися від ідолів тоталітарного минулого та неадекватність наявної мови для виразу індивідуальних смислів і відчувань. Прийом переліку в прозі Ю. Андруховича дозволяє автору відійти від змісту висловлювання, зосередившись на медитативному називанні його елементів, створювати ефект розсіювання смислу. У межах переліку застосовується контрастування його елементів, наслідком чого є експресивна забарвленість. Перелікові притаманна відкритість. Стилізація є одним з найяскравіших прийомів творення мовної оригінальності прозових текстів Андруховича. Автор іронічно моделює різні літературні стилі, які органічно вписуються до естетики постмодернізму, зокрема, маньєризм, бароко, магічний реалізм. Сміховий ефект забезпечується автором контрастуванням стилю та не відповідної йому лексики, стилю оповіді та зображуваної ситуації, стилізацією мовною невправності, введенням до оповіді застарілих лексичних одиниць та граматичних конструкцій, перевантаженням оповіді тропами, не притаманними її стилю.

16. Ступінь насиченості романів Юрія Андруховича проявами дискурсів сміхової культури та повнота художньої реалізації останніх дозволяє говорити про їхнє вагоме значення у світоглядній системі автора, а також про актуальність в українській прозі 90-х рр. ХХ ст. Художнє втілення сміхової культури в прозі Ю. Андруховича та в українській літературі 1990-х рр. як такій має дискурсивний характер.

17. Динаміка змін у виборі дискурсів сміхової культури та прийомах їхнього художнього втілення засвідчує розвиток загальної світоглядної настанови української літератури 90-х рр. ХХ ст. та культури загалом від постмодернізму карнавального та песимістичного до постмодернізму більш конструктивного та оптимістичного.

18. Незаперечним є значення дискурсів сміхової культури у вирішенні ключових питань буття людини зламу ХХ-ХХІ століть, яке полягає в десакралізації колоніального минулого, подоланні застарілих стереотипів мислення, пошукові нової незаангажованої життєствердної настанови.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Печерських Л. О. Світоглядний концепт у рецептивному полі авторського “я” в романі Ю. Андруховича “Дванадцять обручів” // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Серія Літературознавство. - 2004. - Випуск 3 (39). - Частина друга. - С. 79-82.

2. Печерських Л. О. Постмодерна іронія при переосмисленні дискурсу “сміховий образ” (Ю. Андрухович, роман “Дванадцять обручів”) // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Серія Літературознавство. - 2004. - Випуск 4 (40). - Частина перша. - С. 161-167.