Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20-50-х років XX ст.

Кращі зразки цього жанру нині добре відомі шанувальниками мистецтва слова. Досить згадати такі хрестоматійні твори, як відкриті листи М. Максимовича до Г. Квітки-Основ'яненка, відкритий лист “Французьким письменникам ХІХ століття” Бальзака, “Зазивний лист до української інтелігенції” П. Куліша, “Листи з України Наддніпрянської” Б. Грінченка і “Листи на Україну Наддніпрянську” М. Драгоманова, «Не можу мовчати!» Л. Толстого.

Водночас, хоча це й парадоксально, - означений різновид листа належить до найменш розроблених у літературознавстві, у теорії публіцистики та в епістолографії. Причому гострий дефіцит наукових праць відчувається не лише в ділянці теорії жанру, а й у царині історико-літературній, не кажучи вже про обмаль, а то й взагалі повну відсутність досліджень про епістолярну публіцистику XX ст., і зокрема сучасний її стан.

Коли ж і за яких умов у письменника з'являється необхідність звернутися до жанру відкритого листаі Причин тут може бути багато (безліч), і в залежності від кожного конкретного випадку вони всі різні. Проте, якщо говорити про причини істотні, то проведений дисертантом аналіз показав, що їх в основному три.

1. Найперша. У живому літературному процесі нерідко трапляються ситуації, коли письменник під враженням особистих контактів з політиками, видавцями, редакторами часописів, зрештою, внаслідок зустрічей з широкими колами читачів, відчуває гостру потребу перенести розмову на сторінки громадського друкованого органу. Але за умови, якщо питання, порушені в публічному зверненні митця до конкретного адресата, матимуть не приватний характер, а важливе значення для громадськості. До того ж подібні виступи в пресі з'являються, як правило, тільки після попередніх контактів з адресатом, що не дали бажаючого наслідку.

Прикладами таких відкритих листів можуть бути послання В. Винниченка до М. Горького (“Одвертий лист В. Винниченка до М. Горького”, «Була, є й буде»), «Відкритий лист Мих. Грушевського, закордонного делегата УПСР Голові Ради Народних Комісарів української Соціалістичної Радянської Республіки Х. Г. Раковському» від 15 листопада 1921р. та інші твори, що досить розлого коментуються дисертантом.

2. Прагнення написати відкритого листа може з'явитись у відповідь на відкритий лист. І це, зрештою, зрозуміло, адже найкращим чином на аргументоване послання можна відповісти тільки таким же докладним посланням, тобто адекватно. Так було, наприклад, з М. Хвилъовим, автором «Одвертого листа до Володимира Коряка. « Власне, лист з цього й починається: «Шановний товарищу, - допіру повернувся з цікавої подо-рожі й поспішаю, хоч і з великим запізненням, відповісти Вам. Свого листа я хотів би почати такими ж сміливими імпресіоністичними мазками, якими Ви свого почали...

Як відповідь на статтю пролетарського критика Б. Муравіча «Війна націоналізмові. Шовіністична проповідь у журналі «Життя й революція». «Осадники на сході України», або, що письменник Антоненко-Давидович бачив на Донбасі» («Комсомолець України» від 15 серпня 1929 р.) з'явився і відкритий лист Б. Антоненка-Давидовича під назвою «Лист до редакції. Відповідь на статтю «Війна націоналізмові» («Комсомолець України» від 10 вересня 1929 р.).

3. Нарешті, при вивченні реальних фактів життя у письменника може виникнути переконання в тому, що в певній ситуації необхідно лише публічно звернутись до конкретного адресата (чи навіть колективу) й зосередити увагу на висвітленні позиції або діянь цієї особи (групи, колективу), на наслідках учинків, що вже мали місце чи стануть можливими, на потребі тих чи інших акцій і т. п. Ідентична ситуація виникає, як правило, за умови, коли попередні контакти з адресатом не дали бажаних наслідків, коли автор відкритого листа знає, що жодні аргументи та переконання на адресата не подіють. У таких випадках письменникові доводиться розраховувати здебільшого тільки на підтримку громадськості.

Прикладом подібного твору може бути «Відкритий лист до дирекції «Голосу Америки» з приводу авдицій українською мовою», написаний Іваном Багряним і опублікований письменником у газеті «Українські вісті» (Новий Ульм, Німеччина) 30 березня 1950 р.

Дослідження відкритого листування українських письменників наводить на думку про унікальність цього публіцистичного явища, про новаторський характер жанру, пошуковий сенс якого в кризовій політичній та літературній ситуації 20-50-х років ХХст. завжди був на вістрі часу, а іноді й випереджав його. I саме завдяки своїй націоналъній, справді українській спрямованості. В умовах тоталітаризму епістолярні твори М. Грушевського, В. Винниченка, М. Хвильового, М. Рильського, Б. Антоненка-Давидовича та багатьох інших митців, оприлюднені як у вітчизняних часописах, так і в закордонних виданнях, сприяли подоланню шовіністичних імперських кордонів на терені вивільнення України від московської та будь-якої іншої чужоземної залежності, закликали до осмислення власної долі, вчили «чути себе українцями».

Відкриті листи письменників, що часто попри цензурні заборони торували шлях до читача (наприклад, «Одвертий лист В. Винниченка до Горького» чи відкриті кореспонденції І. Багряного, сам факт обізнанності з якими міг призвести до важких наслідків), якраз і підтримували прояви національної свідомості, спроби будувати українську культуру на ґрунті світового мистецького досвіду, перші паростки політичного плюралізму та демократії, висловлюючись сучасною мовою.

У четвертому підрозділі порушується питання про художні листи письменників, що стали формою вияву не тільки комунікативної, а й естетичної потреби адресантів.

У своїй сукупності письменницький епістолярій 20-50-х років ХХ ст. становить собою різноманітні жанрові форми листа зі своєю стилістикою, яка змінюється в залежності від автора та його адресатів. А між двома крайніми полюсами епістолярних різновидів (листом художнім і листом побутовим) - багато перехідних щаблів, і кожен з них цікавий по-своєму.

У дисертації розглядаються, зокрема, віршовані кореспонденції. Причому цей жанровий різновид характерний як для авторів, що самореалізувались у поетичній галузі письменства (О. Олесь, П. Тичина, М. Рильський, М. Драй-Хмара, Є. Маланюк, О. Ольжич та ін.), так і для прозаїків (Ю. Яновський, Остап Вишня, М. Стельмах, О. Гончар та ін.) і драматургів (М. Куліш, І. Дніпровський, О. Корнійчук та ін.).

Не претендуючи на високу мистецьку вартість, поетичні епістоли згаданих авторів разом з їхніми прозовими листами чітко документують час і добу, а також дають вагомий матеріал для виявлення еволюції поглядів конкретних літераторів. Знайомство з віршовими епістолами М. Драй-Хмари (“Лист до Оксани”), М. Куліша (“Лист до О. Корнєєвої”, написаний 20 листопада 1924р.), Є. Маланюка (“Наталочці Лівицькій”), Л. Мосендза (“Лист”) та інших авторів створює ілюзію безпосередньої комунікації, дає змогу уявити живий образ письменника у реальному оточенні.

Окрему групу письменницьких листів становлять замальовки (як віршовані, так і прозові), що знайшли свою подальшу реалізацію в літературних творах. Подібних кореспонденцій чимало в творах доробку О. Довженка (Лист до матері та сестри від 9 листопада 1946р. ; листи до В. Ткаченко, написані на початку 50-х рр.). У згаданих кореспонденціях митця проступають ескізи майбутньої “Зачарованої Десни”. “Художні вправи” в епістолярних творах Довженка свідчать про те, що листи були для нього своєрідною творчою лабораторією, де проводилися літературні досліди, шліфувався стиль, відпрацьовувались зображувально-виражальні засоби.

Сказане певною мірою стосується і листування О. Ольжича. В кореспонденціях поета (Листи до О. Олеся від березня 1921р., від 17 липня 1931р. та ін.) можна зустріти як замальовки (віршовані й прозові) картин і образів, що знайшли свою подальшу реалізацію в художніх творах, начерки поезій, оповідань, сцен, так і ліричні образки, етюди і т. п., що назавжди залишились “ненародженими дітьми”.

Почасти кореспонденції О. Ольжича адекватні ліричним щоденниковим записам. У таких листах “з продовженням” поет вряди-годи зазначає не лише дату, а й день тижня і навіть час або пору доби. Це також характерно і для листування О. Теліги, Є. Маланюка та інших авторів.

Підрозділ дисертації “Художні листи” завершується аналізом традиційних для української епістолографії форм гумору й сатири, сміхової культури в кореспонденціях М. Куліша, О. Ольжича та деяких інших адресантів. Елемент комічного у творах згаданих письменників - це, передусім, форма утвердження кожного з митців як творчої індивідуальності в умовах тоталітарної уніфікації, і, разом з тим, - основний засіб етичної й естетичної оцінки суперечливої доби. За свідченням, скажімо, М. Куліша, сміх для нього - “Це дощ для засохлої землі”.

Сміхова культура в листах М. Куліша, М. Рильського, І. Багряного та багатьох інших авторів багатоаспектна за змістом і формою і здебільшого детермінована не лише психофізичною специфікою особистості автора (Остап Вишня), а й особливостями соціокультурної системи його епохи.

У заключному розділі дисертації “Відображення літературного процесу в епістолярній спадщині письменників” найбільше дослідницької уваги приділено проблемі ретроспективного відтворення особливостей літературного життя 20-50-х рр. ХХ ст. у приватних кореспонденціях митців.

Амбівалентність думок і почувань, болісний шлях від революційної ейфорії до правди буття, розуміння життя як “процесу, руху, вічно нового становлення”, сумніви, а то й відчай щодо літератури, яка “тепер слугою, а не хозяйкою живе”, - все це з граничною щирістю зафіксоване передусім у письменницькому епістолярії 20-30-х років, періоду нетривкого українського ренесансу та його розгрому. Приватне листування митців цього часу, густо “населене” різними особистостями, що також страждають у зв'язку з глибокими соціально-психологічними причинами, немов багатосюжетний різноплановий епістолярний роман. Широке полотно з ліричними відступами (почасти і з відступами “від автора”), зі знищеними авторами й загубленими розділами: адже листи цієї пори дійшли до нас далеко не в повному обсязі й, вірогодно, втрачені назавжди.

Зі встановленням більшовицької влади в Україні шляхи багатьох вітчизняних письменників пролягли за кордон. В. Винниченко, наприклад, живе у Мужені (Франція), О. Олесь оселяється у Празі, сім'я М. Грушевського - у Відні, а згодом - у містечку Бадені, поблизу Відня. Різкий перелом політичного життя й гіркий хліб чужини по-різному вплинули на політемігрантів з України. Однак епістолярні джерела неспростовно свідчать, що українська еміграція ніколи творчо не поривала з Україною. Перебуваючи в Берліні чи Варшаві, в далекому Нью-Йорку або Мельбурні, кращі представники діаспори завжди були сповнені навіть у непростих умовах чужини далі служити українській культурі. Вони вболівали за розвиток її літератури, підтримували талановитих і чесних митців. Подібні факти важливі для цілісного сприйняття українського письменництва як явища неперервного в своєму естетичному розвитку (його штучно переривали!), бо це культури єдиного народу.

Детальний аналіз, наприклад, листування ув'язнених українських митців періоду 20-30-х років (В. Підмогильний, Остап Вишня, Л. Курбас, М. Куліш та ін.) дає підстави твердити, що письменницький епістолярій відбиває глибоку психологічну інтроспекцію авторів, протиріччя митців (конфлікт між “я” і “alter-ego”, з власними творами, із суспільством).

Своєрідну анатомію історичних подій і водночас філософське осмислення трагічних фактів становить собою письменницький епістолярій періоду 2-ї світової війни. У дисертації розглядаються, зокрема, приватні епістолярні твори О. Довженка, воєнного кореспондента. Його “Лист до офіцера німецької армії”, в якому чи не вперше у вітчизняній літературі порушувалась проблема загальнолюдського гуманізму, допомагав читачеві не втрачати в собі відчуття присутності людини, відчуття співвіднесення себе зі світом, насамперед із людським родом.

Проявились у цьому листі й характерні особливості епістолярного стилю Довженка. Митець не може й не хоче ховати своє презирство й зневагу до ворога за вишуканими етикетними формулами епістолярної дипломатії. А тому й традиційне для листування в усі епохи обрамлення з початкової формули звертання у прескрипті і завершальної, кінцевої формули прощання в клаузулі виконане автором адекватно вимогам часу: “Мій непроханий кривавий гостю”, “мій враже” тощо - ось ті стрижневі слова фразеограми, які визначають загальну тональність кореспонденції.

Фронтові листи О. Гончара позначені реаліями воєнної доби, емоційною “документальністю”, сприймаються як підготовчий матеріал до майбутніх художніх полотен. Саме тому органічною для ряду його післявоєнних творів стане епістолярна форма (“Оточенські листи “героя в “Людині і зброї” тощо).

Одним із найбільш популярних жанрових різновидів епістолярної публіцистики воєнного часу були і радіолисти. Вони складені в дусі “етикету” запорізьких козаків у їхньому листі до турецького султана. У цих епістолярних творах проявилися передусім самобутні риси української гумористики та сміхової культури.

У письменницькому епістолярії повоєнного часу присутнє таке складне й неоднозначне явище як епістолярна дипломатія. “Хронічна” недоговорюваність, підтекст, різноманітні натяки, приховані вишуканими стилістичними фразеограмами, тощо - незмінні атрибути епістолярних формул у приватному листуванні кінця 40-х- початку 50-х рр.

З другої половини 50-х років, і особливо в час хрущовської “відлиги”, всезростаюче епістолярне контактування письменників як один з ефективних каналів творчої комунікації вело до збагачення художньої творчості адресатів. Показовою тут може бути творча історія вірша “Ваш лист…” Д. Нитченка, австралійського адресата Б. Антоненка-Давидовича; “В затінку жайворонка” М. Рильського тощо.

Таким чином, письменницький епістолярій - своєрідний об'єктивний життєпис, вірогідне і найповніше документальне джерело дослідження творчості митця, оскільки фіксує як реальні події чи то в момент творення, або одразу ж по свіжих слідах, так і психологічну інтроспекцію літератора. Це важливий ретроспективний чинник літературного процесу, який, безумовно, вимагає подальшого ґрунтовного висвітлення. Вплив його на рух літератури, та стан української думки досі ще гідно не оцінено.

У висновках узагальнюються результати наукового пошуку:

Досить потужна епістолярна контактність вітчизняних письменників у 20-50-х роках ХХ ст. значною мірою заповнила вакуум, штучно створений відсутністю в підрадянській Україні вільної від цензурних обмежень та заборон фахової періодики.

Українське письменcтво, роль якого у суспільному житті свого народу ніколи не обмежувалась діяльністю у галузі літератури, завжди було в центрі історичних та культурних подій і в період тоталітарної доби. Тому листування вітчизняних митців дає також багатий матеріал і для історіографії свого часу, воно є цінним історико-культурним документом.

Цілісне дослідження епістолярію українського письменства періоду 20-50-х років ХХ ст., враховуючи суб'єктивність приватного листа як джерела (щоправда, без такого колориту не може бути особистісних свідчень), можливе лише в контексті основного літературознавчого фонду - художніх творів автора, листів до письменника і листів про нього, документальних біографічних матеріалів, мемуарів сучасників тощо.

Лист письменника можна і треба розглядати не як монолітературний жанр (це лише незначна частина епістолярної спадщини митців), а як жанр поліфонічний - літературний та історіографічний одночасно. Кардинально новий підхід до жанрової концепції епістоли дозволить відбирати з усього масиву приватної коресподненції мистецьки вартісні твори, в яких наявна не лише інформативність, а й художньо-публіцистичний рівень викладу, стилістична обробка тощо. Водночас тексти малоцікаві у художньому аспекті, незважаючи на те, що писані людьми, причетними до літератури, можуть розглядатися дослідниками як факт суто історіографічний: переважно з урахуванням їхнього інформаційного наповнення.

Стиль приватних листів безпосередньо зв'язаний з літературними стилями доби. Історичні умови розвитку листування в Україні визначили його неперервний зв'язок з європейською епістолярною традицією.

В умовах жорсткого ідеологічного пресингу 20-50-х років ХХ ст., тотального контролю й примусу різко зростає роль епістолярної критики в літературному процесі. Листи письменників певним чином ідентифікували залежні від політичної кон'юнктури часописи, містячи оцінки нових творів української літератури, позбавлені орієнтації на цензурні регламентації. Тим самим епістолярна критика найповніше реалізувала не тільки інформативну та естетико-аксіологічну, а й соціально-регулятивну функцію.

Епістолярний жанр за своїми внутрішніми характеристиками (особистісне, а не уніфіковане ставлення до дійсності, відсутність цензури, скорочений до мінімуму шлях до читача-адресата і т. д.) якомога повніше відповідає вимогам до публіцістики тоталітарного періоду. У зв'язку з цим виникли передумови для входження епістолярного жанру в галузь жанрових домінант тогочасної публіцистики.

Помітні зразки епістолярної публіцистики (відкриті листи й листи без адреси, епістолярні цикли й окремі послання - памфлети, звернення, заклики, радіолисти і т. п.) В. Винниченка, М. Хвильового, О. Довженка, І. Багряного та інших авторів стали наслідком узагальнюючої, типізуючої роботи аналітичного й образного мислення письменників, мислення нестандартного - парадоксального. Саме таке мислення було не тільки антиподом тоталітарної публіцистики, а й знаряддям психологічно-інтелектуального протистояння тоталітаризмові, демонтажу його ідеологічної, а, отже, й ідеологізованої політико-економічної структури.

В умовах сталінської дійсності не кожний письменник міг написати (а тим паче надрукувати) оригінальний твір, але кожний (навіть з огляду на жорсткі обмеження у листуванні, скажімо, в таборах) міг у приватному листі зобразити себе й адресата, задіявши при цьому найрізноманітніший арсенал художніх засобів і принципів.

Письменницький епістолярій - повновартісне мистецьке явище в українському літературному процесі 20-50-х років ХХ ст. Непересічна його роль і як документального біографічного джерела першорядної ваги, свого роду ключа до розуміння ідейно-художніх пошуків письменників і ширше - духовних запитів епохи.

У процесі історико-літературного дослідження проблеми виявлено ряд аспектів, що потребують подальшого вивчення:

- розробка системи основних теоретико-методологічних орієнтирів комплексного аналізу приватної кореспонденції письменників;

- визначення сутності та функцій письменницького епістолярію в літературному процесі 60-80-х років ХХ ст. ;

- розкриття аксіологічного та гносеологічного аспектів художнього мислення літератора в його листуванні (епістолярна взаєморецепція письменників з різнотипним складом авторської свідомості; епістолярій як джерело генези відповідних форм світогляду митця тощо).

Основні положення дисертаційного дослідження викладено в таких публікаціях автора:

1. Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20-50-х років ХХ ст. - К., 1998. - 305 с. Рец. : Астаф'єв О. Про літературу листів // Сіверянський літопис. - 1999. - № 2. - С. 124.

2. Гроно нездоланих співців. - К. : Укр. письменник, 1997. -281 с. (Упорядник). - Авторських сторінок: С. 3, 16 - 27, 180 - 191.

3. Словник літературознавчих термінів. - К. : Укр. письменник, 1997. -230с. (Статті: Епістолографія; Епістолярна література; Епістолярна форма та ін.)

Рец. : Ковбасенко Ю. І. Серед книг //Всесвітня література. -1998. -№2. -С. 54; Ткач М. “Словник літературознавчих термінів” - без ідеологічної заангажованості // Літ. Чернігів. - 1997. - № 11. - С. 121 - 123; Трусова А. “Не бійтесь заглядати у словник... ” //Вітчизна. - 1998. - № 3-4. - С. 145 - 146; Литвин В. Для вчителів і старшокласників //Слово і час. - 1998. - №4-5. - С. 96, С. 104.

4. Шкільний словник з українознавства. - К. : Укр. письменник, 1995. - 291с. (У співавторстві з О. Потапенком). - Авторських сторінок 6, 2 др. арк. (Статті: Відродження; М. Грушевський; Діаспора українська та ін.) Рец. : Чухліб В. Сигнальний примірник // Літ. Україна. - 1995. -21 вересня; Чухліб В. “Шкільний словник з українознавства” // Вечірній Київ. - 1995. -26 вересня; Чухліб В. Нові книги // Чернігівський вістник. -1995. - 13 жовтня; Седень О. За щразком Брокгауза і Єфрона. - Новини Городнянщини. - 1996. -15 червня.

5. Невідомі автографи з архіву М. Ушакова // Сіверянський літопис. - 1999. - №2. - С. 140-143.

6. Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20-50-х років ХХ ст. // Слово і час. - 1999. - №2. - С. 58-61.

7. Письменницький епістолярій в епоху класицизму // Придніпровський науковий вісник. - 1999. - № 109. - С. 11-13.

8. Українська епістолярна радіопубліцистика періоду 2-ї світової війни // Наукові записки Ніжинського державного педагогічного університету ім. Миколи Гоголя. -1999. -Т. ХХV. - С. 76-81.

9. Письменницький епістолярій як літературний та історіографічний жанр // Наукові записки Сімферопольського державного університету “. - 1999. - Т. Х. - С. 36 -41.

10. З материка письменницького епістолярію // Слово і час. - 1999. - № 4. - С. 69-71.

11. Вічна загадка любові: Матеріал до уроку за поетичними та епістолярними творами Ф. Петрарки // Всесвітня література. - 1999. - №3. -С. 14-17.

12. Все починається з любові до рідного краю // Сіверянський літопис. - 1998. -№2. -С. 141-143.

13. Про види перекладу, форми і методи роботи з ним // Всесвітня література. - 1998. - №6. - С. 10-12.

14. Дифірамб чи епітафія жанрові // Слово і час. - 1997. - №2. - С. 72-77.

15. Палімпсести Миколи Вороного // Дивослово. - 1996. - №12. - С. 13-17.

16. Епістолярій українського письменства “розстрілянного відродження” як вияв авторської свідомості в умовах тоталітаризму //Літературознавство. Бібліографія. Інформатика: Доповіді та повідомлення ІІІ Міжнародного конгресу україністів. - Харків, 1996. - С. 145-149.

17. Сіверянські джерела “малої прози” М. Ткача // Сіверянський літопис. - 1996. - №4. - С. 144-147.

18. З творчого спадку Миколи Вороного // Слово і час. - 1996. - №3. - С. 72-74

Кузьменко В.І. Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20-50-х років ХХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10. 01. 01 - українська література. - Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Київ, 1999.

У роботі аналізується специфіка письменницького епістолярію, його функції в українському літературному процесі 20-50-х років ХХ ст. Розглядаються теоретичні аспекти дослідження епістолярної спадщини митців, висвітлюються спадкоємні зв'язки з європейською епістолярною традицією та своєрідність української епістолографії у добу 20 - 50-х рр ХХ ст. На матеріалі приватної кореспонденції вітчизняних письменників вивчаються їхні погляди на роль і завдання літературної критики, характеризуються особливості функціонування епістолярних літературно-критичних оцінок та їхній вплив на тогочасний літературний процес. У дисертації досліджуються також епістолярна публіцистика, відкрите листування і художні епістоли М. Вороного, В. Винниченка, М. Хвильового, М. Куліша, М. Рильського, Ю. Яновського, О. Довженка, І. Багряного, Є. Маланюка, Б. Антоненка -Давидовича та інших письменників означеного періоду, що жили й працювали як в Україні, так і на еміграції.

Ключові слова: епістолярій, лист, послання, епістолографія, епістолярна формула, фразеограма, літературний процес, епістолярна критика, епістолярна публіцистика, відкрите листування, художня епістола.

Кузьменко В.Н. Писательский эпистолярий в украинском литературном процессе 20-50-х годов ХХ ст. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10. 01. 01- украинская литература. - Институт литературы им. Т.Г. Шевченко НАН Украины. Киев, 1999.

В работе анализируется эпистолярное наследие Н. Вороного, В. Винниченко, Н. Хвылевого, Н. Кулиша, М. Рыльского, Ю. Яновского, А. Довженко, И. Багряного, Е. Маланюка, Б. Антоненко - Давидовича и других украинских писателей. Рассматривая теоретические аспекты изучения частной переписки литераторов, прежде всего специфику писательского эпистолярия и его функций в украинском литературном процессе 20-50-х годов ХХ века, автор прослеживает преемственные связи отечественной эпистолографии с европейской эпистолярной традицией.

На материале частной корреспонденции украинских писателей изучаются их представления о роли и задачах литературной критики, характеризуются особенности функционирования эпистолярных литературно-критических оценок. В работе освещены различные жанровые формы эпистолярной критики, в частности, эпистолярный автокомментарий, автокомментарий-автоперевод, эпистолярная автокритика, наставническая критика и др., определяется их влияние на литературный процесс в условиях сталинской действительности, цензуры и творческой несвободы. На основе проведенного анализа автор делает вывод о том, что писательский эпистолярий в значительной степени идентифицировал периодические издания, зависимые от политической конъюнктуры, поскольку в большинстве случаев был лишен ориентации на цензурные ограничения. Тем самым эпистолярная критика в период сталинизма наиболее полно реализовала не только информационную и эстетико-аксиологическую, но и социально-регулирующую функцию.

Отдельно изучается эпистолярная публицистика В. Винниченко, Н. Хвылевого, Ю. Яновского, А. Довженко и некоторых других авторов. Характеризуются ее жанровые доминанты: субъективность, эмоциональность, оценочность информации, объяснение и побуждение, в отличие от сугубо информационных жанров публицистики, которые построены преимущественно на констатации фактов.

Рассматривается также открытая переписка известных мастеров художественной литературы, опубликованная как в украинских изданиях, так и в зарубежной периодике (“Открытое письмо В. Винниченко к М. Горькому”, “Открытое письмо к дирекции ”Голоса Америки” И. Багряного и др.). Проанализированы художественные эпистолы Н. Кулиша, Ю. Яновского, О. Ольжича, А. Довженко, что позволило увеличить аргументы в пользу стержневого авторского положения о равноправном месте писательского эпистолярия среди наиболее ярких художественных явлений в украинском литературном процессе 20-50-х годов ХХ века. В условиях сталинизма не каждый литератор мог написать (а тем более напечатать) оригинальное произведение. Между тем каждый писатель (даже с учетом ограничений в переписке, например в ГУЛАГе) мог в частной корреспонденции изобразить себя и адресата, использовав при этом самый разнообразный арсенал художественных средств и приемов.

Автор диссертации освещает также источниковедческую функцию писательского эпистолярия, его роль в раскрытии биографии литераторов, идейно-художественных поисков писателей и шире - духовных запросов эпохи. Эпистолярное наследие украинских писателей “расстрелянного возрождения”, периода 2-й мировой войны и послевоенного десятилетия - это своеобразная кардиограмма тех процессов духовной жизни творческой интеллигенции, которые предваряли появление правозащитного движения в Украине.

Завершается диссертационное исследование краткими выводами, обобщающими результаты научного поиска.

Ключевые слова: эпистолярий, письмо, послание, эпистолография, эпистолярная формула, фразеограмма, литературный процесс, эпистолярная критика, эпистолярная публицистика, открытая переписка, художественная эпистола.

Kuzmenko V.I. Writer's epistolaruy in Ukrainian Literary Process of 20-50 th of XX century. - Manuscript/

The thesis is submitted for the Doctor of Philology degree/ The speciality - 10. 01. 01 - Ukrainian literature. Taras Shevchenko Institute of Literature. National Academy of Sciences of Ukraine. Kyiv, 1999.

Special features of epistolaruy of the writers are analysed in this work their functions in Ukranian literary process of 20-50 th of XX century.

Theoretical aspects of the resourch of epistoliarian in heritance of the writers are taken into consideration in this work Genesys of European epistolarian tradition іs clarіfying there and originality of Ukrainian epistolagraphy in times of Stalinism. On the base of the materials of private correspondence of native writers are studied their pointsof view on the part and aim of literary criticism, are characterized the peculiarities of the function of epistolary literary critic, estimation and their influence on the literary process of their time. In the work is investigated epistolarian publicism, open correspondence and art epistola V. Vinichenko, M. Voronoy, M. Khvilyovoy, M. Kulish, M. Rulskuy, Y. Yanovskuy O. Dovzhenko, I. Bagryanuy, E. Malanyuk, B. Antonenko-Davidovich and other writers of mentionens period, who lived and worked in Ukraine as in emigration.

Key words: epistolyariy, letter, message, epistolography, literary process, epistolarian criticism, epistolarian publicism open correspondence art epistola.

Размещено на Allbest.ru