Філософські домінанти художнього світу Вільяма Ґолдінґа у романах морської трилогії "До краю землі"

Перипетії «Подвійного язика» розгортаються в Давній Греції в середині I ст. до н.е., у період її підкорення Римом, переважно у місті Дельфи. Просторово-часові характеристики роману, хоч і локалізовані, є універсальними і спрямовані на утвердження суголосності екзистенціальних ситуацій людей, здавалося б, цілком різних епох - цього разу ситуації сумніву. У «Подвійному язиці», як і в інших романах Ґолдінґа, філософські проблеми проявляються у самому розгортанні сюжету. Роман написано у формі мемуарів головної героїні - грекині Аріеки - про її дитинство, юність, зріле життя. Але оповідь не є переказом типових моментів будь-якого життєвого шляху, немає тут опису трудів і справ (чи нагромадження побутових деталей, як у морській трилогії). Натомість роман є розповіддю-спогадом дорослої Аріеки, яка виокремлює лише ті епізоди дитинства та юності, котрі пов'язані з переживаннями та роздумами її зрілих літ. У центрі уваги внутрішнє життя головної героїні, а її habitatus є структуруючим принципом побудови роману. Письменник уперше звертається до жіночого наративу, в усіх попередніх романах оповідачем був чоловік. На зміну заплутаності наративу трилогії приходить ясність, послідовність і наступність викладу.

У романі 90-х Ґолдінґ не відмовляється від виробленої ще у першому творі схеми конфлікту - травма (втрата незайманості, усвідомлення злої вдачі людини чи підсвідомих порухів душі), духовні пошуки, порятунок. «Подвійний язик» є романом-роздумом героїні, у проміжку між тим, як вона була сповненою надії дитиною, і тим, як дізналася про сутність речей. Самопізнання Аріеки ускладнене релігійним пошуком. Ґолдінґ майстерно змоделював гранично драматичну ситуацію, в якій людина за певних обставин не може не вірити в Бога (Аріека - піфія, давньогрецька жриця-пророчиця в храмі Аполлона) та водночас не може не замислюватися над його існуванням і владою. Парадокс існування героїні в тому, що вона не мислить себе обраною. Необхідну для її статусу обраність визначили два фантастичні надумані епізоди її дитинства, які ніби-то засвідчували особливі можливості дівчини. Автор залишається послідовним, моделюючи відчуття екзистенціальної ізольованості героїні як необхідної умови її духовного поступу. Сумнів - у своїй обраності, в богах - є способом існування Аріеки впродовж усіх шістдесяти років, що вона виголошує пророцтва.

У той час як піфія мучиться нерозв'язним запитанням, старший жрець Аполлонового храму - Іонідес Пеісістратідас заробляє гроші на почуттях віруючих. Ґолдінґ в останньому романі в образі Іонідеса повертається до однієї з основних філософських проблем «Спадкоємців», «Шпиля» - проблеми руйнівної людської волі. У такому сенсі Іонідес мало чим відрізняється від Джосліна чи одного з нових людей «Спадкоємців». Їхня воля здобула панівне значення; відмінність лише в тому, що фанатичний Джослін черпає силу в божественному настановленні й не усвідомлює свого гріха, а цинічний Іонідес відверто зрікається богів. Письменник робить спробу розпізнати в досвіді Іонідеса-богоборця і прикмети часу, характерні для періоду занепаду грецької культури, і позачасові - прояв «морального вакууму», в якому перебуває людина. Тому невіра Іонідеса відлунює аж у ХХ столітті, яке виголосило смертний вирок богам. Іонідес - третій ґолдінґівський релігійний персонаж після Джосліна та Коллі. Всі троє homo religiousus мало чим подібні до звичайних священиків: один - екзальтований фанатик, котрий у своїй вірі чинить блюзнірство, з іншого автор глузує, а поганського Іонідеса навіть перетворює на богоборця. Почавши змалювання цього типу з фанатика, Ґолдінґ завершує безвірником. Іонідес - заповзятливий комерсант, який знається на тому, як заробляти гроші на людській вірі. «Математика» відтінює його мораль, як свого часу визначила алгоритм життя Телбота.

Як зауважив Роберт Вайндер в одній з перших рецензій на твір, роман є параболою про те, як мерзотні люди вхопили божественну іскру і використовують її у своїх ницих намірах. Іонідес - антагоніст Аріеки. Намарне обертаються його намагання заанґажувати Аріеку до політичної гри, яка має повернути Дельфам давню славу політичного та культурного осередку середземноморського світу. Аріека, хоч і крається сумнівами, однак вірить у богів; перед нею стоїть не дилема віри, а проблема взаєморозуміння. І це настільки ж очевидно, як і те, що Іонідес - по-своєму богоборець. Опозиційність образів Аріеки й Іонідеса досить характерна ознака для притчі, і ґолдінґівської зокрема; згадати б бодай опозиції Ральфа і Джека, Лока і нових людей, Телбота і Коллі. Опозиційність героїв «Подвійного язика» має риси архетипної опозиції. Адже притчеве начало переакцентовує конфлікт роману - віри й богоборства, і в центрі уваги читачів - не самі образи, а певна ситуація (причому архетипна), яка змушує розглядати героїв як виразників заданих автором відмінних систем етичних цінностей. Саме через це конфлікт героїв набуває універсального характеру протиборства двох життєвих світоглядів.

Цей одвічний конфлікт залишається невирішеним і в останньому творі письменника. Історія Іонідеса й Аріеки має відкриту кінцівку: можливо, тому, що сам автор у 90-х роках не бачить відповідей на запитання, поставлені ним ще на початку 50-х у першому романі. Іонідес, схоплений римлянами за антиримську діяльність, гине. А в той самий час Аріека, дізнавшись про його смерть, відчиняє заборонені двері до святилища і знаходить там скелю. Вона бачить темну порожнечу, яка не лякає її, а навпаки, захоплює. Майбутнє темне не тільки для героїв попередніх романів - Ральфа, Злодюжки Мартіна, Семюеля Маунтджоя, а навіть для піфії. Мабуть, саме цю порожнечу мала на увазі пророчиця, котра говорила Аріеці, коли та вперше прийшла до сліпої старої: «Інколи є тільки одна піфія, найчастіше дві, але час від часу, коли майбутнє сліпе і темне, як мої очі, їх три». Але ця темрява не є цілковитою пітьмою. Кристофер Мартін бачив наприкінці життя темряву власної смерті, Аріека ж бачить темряву майбуття. Роман сповнений розпуки, але це не відчай «Видимої темряви». Попри доволі скрупульозні «розкопки» в природі зла циніка Іонідеса, було б помилковим вважати увесь роман цілковито песимістичним, а розв'язку сюжетної лінії головної героїні - тупиковою. Героїня завершує свою оповідь вигуком віри в нового Бога; історія життя піфії - відтинок життя між «надією» та «знанням» - закінчується надією. Саме в цьому, власне, і полягає основний філософський зміст останнього роману письменника. Останній твір Вільяма Ґолдінґа, як усі попередні, ставить більше запитань, ніж дає відповідей. Автор продовжив філософські пошуки попередніх творів, але як завжди у Ґолдінґа, вони не стільки повторюються, скільки розгортаються у новому річищі.

У висновках узагальнюються основні положення дослідження і підводяться підсумки. Проаналізувавши романи морської трилогії «До краю землі», дисертантка дійшла висновку, що у них автор звертається до тих незмінних універсальних духовних конфліктів, до тих філософських домінант, що він їх постулював у романах 50-70-х років; упізнаваною є проблемна єдність книг автора у їхніх філософських константах. Попри цілісність і завершеність художньої структури морської трилогії, модель світу в його філософській сутності у пізнього Ґолдінґа залишається доволі неоднорідною, розмаїтою, подекуди суперечливою і логічно відображає пролонґовані пошуки письменника, а не висновування філософа, адже світогляд письменника кшталтувався його власним досвідом, а не абстрактними теоріями. Ще у першому романі - «Володар мух» - Ґолдінґ декларує відмову від фундаційного раціоцентризму і, відповідно, від створення суто раціоналістичної картини світу, яка б повністю прояснила світ у всіх його вимірах. Натомість і ранній, і пізній Ґолдінґ звертається до проблем особистісного буття, пробуючи зрозуміти чому за тисячоліття людство виробило систему моральних цінностей, ідеал політичного і суспільного ладу, але не можe скористатися набутим духовним досвідом; у пошуках причин цієї невідповідності він роздумує над призначенням людини і над її вдачею, а відтак, за словами самого автора, робить спробу у романній творчості «відстежити вади суспільства через вади людини». Таким чином, Ґолдінґ в усій своїй творчості звертався до постановки сутнісних проблем буття людини, у пошуках їхнього вирішення не приставав до жодної з розроблених іншими філософій. Він не створив своєї світоглядної системи, його власна гносеологія була еклектичною і мінливою. Але художній світ Вільяма Ґолдінґа настільки багатий всілякими домінуючими проблемами духовного життя, що він лишається і надовго лишатиметься невичерпним.

Основні положення дисертації відбито в таких публікаціях

Колріджевські мотиви у морській трилогії Вільяма Ґолдінґа «До краю землі» // Мовні і концептуальні картини світу: Зб. наук. пр. - Київський університет. - 1998. - С. 202-211. (0,5 др. а.).

Щоденникова форма оповіді морської трилогії Вільяма Ґолдінґа «До краю землі» // Вісник Київського університету. Серія: Іноземна філологія. Випуск 27. - 1998. - С. 74-76. (0,4 др. а.).

Останній роман Вільяма Ґолдінґа // Всесвіт. - 1998. - №8. - С. 146-151. (0,6 др. а.).

Жанровий синкретизм морської трилогії У. Ґолдінґа // Мова та історія: Зб. наук. пр. Випуск 32. - 1997. - С. 11-16. (0,3 др. а.).

Символ корабля у морській трилогії Ґолдінґа «До краю землі» та його соціальні імплікації // Проблеми освіти: Наук.-метод. зб. Випуск 8. Київ: Міністерство освіти України. - 1997. - С. 123-129. (0,4 др. а.).

Размещено на Allbest.ru